Україна Модерна

// Олександр Гриценко

Я виріс на вулиці Івана Франка – єдиній вулиці з виразно українською назвою в центрі шахтарського містечка. Такою унікальністю наша вулиця завдячувала не стільки приналежністю Франка до офіційного радянського пантеону класиків, скільки тому фактові, що забудували її в 1956 році, коли «увесь радянський народ» відзначав 100-річчя з дня народження «Великого Каменяра». Адже надання вулицям імен видатних діячів було в СРСР стандартним елементом державного відзначення їхніх ювілеїв. 

У 1990-х роках, коли ентузіастам національного й культурного відродження здавалося, що разом із розвалом СРСР має розвалитися й радянський канон української літератури, кілька відомих науковців звернулися до Франкової біографії та спадщини. Григорій Грабович у статті «Кобзар, Каменяр, Дочка Прометея»[1] експліцитно (хоча й не вперше[2]) сформулював завдання, актуальне для сучасних українських інтелектуалів – демонтувати чи принаймні деконструювати радянський літературний іконостас, неодмінним елементом якого була ікона «Великого Каменяра», автора гімну «Вічний революціонер»:

«Поняття-топос “Каменяра” – це витвір громадсько-утилітарного бачення письменника, що постало ще за життя й скоро по смерти Франка, але особливо поширилося й набрало канонічного звучання в совєтському літературознавстві та популярному вжитку (хоча звучало також і у свідомо несовєтських контекстах). “Каменяр” (що походить від поетового топосу й засобу самоокреслення) наголошує, по суті,  одну  функцію – його цілеспрямовану, позитивістську, громадсько-суспільну заанґажованість. В обкроєному та збаналізованому каноні совєтського періоду воно стало parsprototo для загально-обов’язкового бачення Франка як соціаліста, реаліста, атеїста, матеріаліста тощо»[3].

Аналіз «парадигми Каменяра» Грабович тоді завершив окресленням нової дослідницької перспективи: «для нових дослідників, навпаки, власне те цікаве у Франка,  що існувало поза його “каменярством”». І сам показав приклад  – у праці про «валенродизм Франка»[4] поставив і значною мірою сам же розкрив проблему «роздвоєності» Франкового світогляду і, відповідно, творчості. Подібну проблематику, хіба що на ширшому матеріалі, розкривала й Тамара Гундорова у книжці  «Франко не/і Каменяр»[5].

 Але дослідницька перспектива, вказана Г.Грабовичем і Т.Гундоровою, привабила не всіх – хоча б тому, що Іван Франко був не лише поетом і прозаїком. Зокрема публіцистична й наукова спадщина Франка та його громадська й політична діяльність традиційно становили не менший, а то й більший інтерес, аніж художня творчість. На цьому напрямку вагомий внесок у нове франкознавство зробив Ярослав Грицак книжкою «Пророк у своїй вітчизні»[6] – серйозною спробою наукової біографії Франка, з помітною деконструктивною спрямованістю й полемічністю:

 «Спроби окреслити Франкові погляди як “власну, еволюційно складну філософську систему – “франкізм” є малопереконливими. Намагання “систематизувати” Франка відображають радше агіографічну тенденцію у найновішому франкознавстві, аніж автентичний (sic) спосіб франкового мислення»[7].

І далі,  в тому ж полемічному дусі: «Як окремої інтелектуальної течії українського позитивізму не існувало» (с. 226); «У кожному разі філософом номер один для Франка був Конт, а не Маркс, як це силкувалися довести радянські франкознавці. Марксизм, на думку Франка, був лише відгалуженням позитивізму» (с. 229) і т. ін.

Я.Грицак навіть свою версію Франкової біографії почав із підваження хрестоматійного твердження, буцімто Франко народився «в українській селянській родині», – позаяк родина була заможна (троє слуг, 24 морги поля), не зовсім селянська (мати – зі збіднілої шляхти) й не зовсім українська (батьків рід, скоріш за все, походив із давніх німецьких колоністів)[8]. 

Але Грицак недарма згадав про «агіографічну тенденцію у найновішому франкознавстві». Вона не лише існує, а й набирає сили, знаходячи офіційне визнання. Чи не найпомітнішим плодом цієї течії у франкознавстві стала 10-томова біографія «Іван Франко»  Романа Горака та Ярослава Гнатіва – двох представників львівського культурного, навіть політичного істеблішменту[9]

Зрозуміло, в 10-томнику Горака/Гнатіва немає «загально-обов’язкового бачення Франка як соціаліста, реаліста, атеїста, матеріаліста» – навпаки, все життя працюючи на Україну «в поті чола», Франко стає національним пророком, істинним Мойсеєм української нації, а ключовими текстами для його розуміння є не «Вічний революціонер» і не привабливий для Г.Грабовича «Похорон», а пролог до поеми «Мойсей», стаття «Поза межами можливого» та призабуте «Не пора...» 

Чи є в такому підході демонтаж давньої «парадигми Каменяра», питання спірне: для когось – це лише перефарбована радянська парадигма «заанґажованого письменника», для інших – це єдино слушний варіант заперечення старої парадигми. 

Прикметно, що саме 10-томник Горака/Гнатіва опинився в центрі суспільної уваги в ході офіційного відзначення 155-річчя І.Франка: по-перше, за цей 10-томник авторів удостоїли Національної Шевченківської премії; по-друге, ще до присудження премії їх публічно звинуватили у плагіаті. Відзначення 10-томника Горака й Гнатіва Шевченківською премією за указом президента В.Януковича та перебіг наступного скандалу з плагіатом видаються парадигматичною ілюстрацією нового сприйняття класика в сучасному українському суспільстві. Які обриси має ця нова парадигма сприйняття? 

Передусім – істотно змінилася позиція самої літератури, зокрема й класичної, у системі сучасної культури. Українська культура, як і більшість європейських, перестала бути літературоцентричною. Цю тенденцію деякі культурологи дещо запізніло назвали «візуалізацією»[10], бо вже доводиться говорити про «ґуґлізацію» культури як способу життя.  А коли якась практика (як-от читання книжок та їх обговорення) відсувається з центру культурного життя, стає «нішевою», то від класичної літературної спадщини в оперативній пам’яті загалу залишаються найвідоміші, найглибше вкорінені її елементи. А що найглибше вкорінилося з усієї Франкової спадщини? Хіба ж не  «Лупайте сю скалу»? 

Друга тенденція випливає з першої, стосується передусім суспільно-політичних еліт і полягає в специфічній інструменталізації постаті Франка та його спадщини. Представників еліт – і не лише політичних – Франко цікавить передусім як символічний капітал, що його можна використати задля набуття капіталу політичного, соціального, ба навіть капіталу в буквальному значенні[11]. А символічний капітал Франка – це не глибинні структури чи архетипи роздвоєності в його творах, а якраз усім відомі, впізнавані образи й цитати (від «лупайте сю скалу» – до «не пора москалеві, ляхові служить»).  

Ще одну тенденцію в сучасному сприйнятті таких класиків, як Франко, обумовили революційні події 2004 та 2013-2014 років: вони зробили образ поета-бунтівника, поета-революціонера (здавалося б, давно списаний в архів)  значно більш затребуваним, аніж образ поета-мислителя, та ще й внутрішньо суперечливого. Саме такими бунтівниками бачимо Шевченка, Лесю Українку й Франка в «муралах» на стінах будівлі гуманітарних інститутів НАНУ часів барикадних боїв на вул. Грушевського (див. фото справа). 

Спробуймо на прикладах відзначення 150-річчя та 155-річчя з дня народження «Каменяра» з’ясувати, як пам’ятає Франка держава, як його пам’ятають і розуміють еліти, і як – ширший суспільний загал. 

150-річний ювілей: хто належно вшанує Франка? 

Указ про підготовку до 150-річчя з дня народження Івана Франка, що виповнювалося в серпні 2006 року, президент Л.Кучма видав заздалегідь, за 5 років до дати (указ № 1055/2001 «Про вшанування пам’яті Івана Франка»). Ним створено оргкомітет ювілею та поставлено кілька завдань – зокрема, включення ювілею І.Франка до переліку видатних дат ЮНЕСКО, організація Всеукраїнського фестивалю театральних вистав за творами І.Франка та міжнародної наукової конференції, присвяченої його творчості; проведення ремонтних робіт та оновлення експозицій у музеях І.Франка у Львові, в селі Криворівня та музеї-садибі в селі Нагуєвичах; початок підготовки «Франківської енциклопедії». Скільки в тій енциклопедії мало бути томів і в які строки мало завершитися видання, в указі не зазначено.  Зміст того указу виглядав цілком афірмативно: ніщо в ньому не натякало на перегляд усталеного бачення постаті та спадщини Франка. 

В.Ющенко, ставши президентом, вочевидь не міг залишити підготовку до ювілею Каменяра без свого впливу. Своїм квітневим указом № 705/2005 «Про деякі питання підготовки й проведення заходів, присвячених 150-річчю І.Я.Франка» він затвердив новий склад оргкомітету, але змісту підготовчих заходів, визначених указом Л.Кучми, не міняв. Коли ж розпочався ювілейний 2006 рік, розпорядженням КМ України від 7 лютого 2006 № 60-р був затверджений «План заходів з підготовки та відзначення 150-річчя від дня народження І. Я. Франка». Із цього плану можна зробити висновок, що за попередні 4 роки майже нічого не зроблено – навіть до календаря ЮНЕСКО ювілей Франка не включили. Але крім конкретизації заходів, визначених указом Кучми, до цього плану додалися й нові: 

- перевидання вибраного І.Франка у 3-х томах додатковим накладом[12], творів у серії «Шкільна бібліотека» та ілюстрованої книги казок І.Франка для дітей з передачею бібліотекам (2,6 млн. грн. за програмою «Українська книга»); 
- проведення в усіх регіонах урочистих зборів, святкових концертів, книжкових виставок, літературно-мистецьких і тематичних вечорів, читань, конкурсів, наукових конференцій, симпозіумів (1,8 млн. грн. з держбюджету); 
- театралізоване свято за участю керівництва держави у Львові (180 тис. грн.); 
- спорудження пам’ятника І. Я. Франку в Одесі (700 тис. грн.); 
- здійснення газифікації с. Нагуєвичі  (8 млн. грн.); 
- будівництво автодороги у с. Нагуєвичі та від смт. Верховина до
с. Криворівня (3,6 млн. грн.); 
- започаткування створення повного зібрання творів І.Франка на цифрових електронних носіях (385 тис. грн.); 
- покази вистави Львівського театру опери та балету ім. С.Крушельницької «Мойсей» у Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Сімферополі та Севастополі (725 тис. грн.); 
- проведення на радіо і ТБ просвітницької акції «Наш Франко» з демонструванням аудіо-  та  відеокліпів (800 тис. грн.) та ін.   

Загальна сума фінансування за цим планом – понад 28 млн. грн., з чого 27,4 млн. – з держбюджету. Найбільші за витратами позиції – газифікація села Нагуєвичі, будівництво там автодороги, перевидання тритомника творів І.Франка, а також ремонт Львівського музею І.Франка. Видно, що земляки Франка використали нагоду ювілею, аби вирішити соціально-господарчі проблеми, й уряд пішов їм назустріч, аби ювілей у Нагуєвичах був «із газом».  Отже, «політика барила зі свининою»[13], традиційна для радянського «ювілейства», тривала й за В.Ющенка. Натомість єдиною потенційно інноваційною позицією плану заходів був намір видати нове повне зібрання творів Франка.

Чи реально було здійснити все це в ювілейному 2006 році? Питання майже риторичне, але президентові й цього здалося мало для гідного вшанування Каменяра. У день ювілею 27 серпня 2006 В.Ющенко видав указ № 727 «Про заходи щодо вивчення та популяризації духовної спадщини І.Франка», де ставилися нові завдання: встановити Державну премію імені І.Франка, ініціювати щорічне всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Я син народу, що вгору йде»; видати академічне ПЗТ І.Франка в 100 томах, 3-томник вибраних творів іноземними мовами, наукову біографію Франка[14], а також – «персональну енциклопедію “Іван Франко”». Пропонувалося також спорудити (до 2008 року) пам’ятники Франкові в Києві та Харкові, «розглянути  питання про створення» музею літератури у Львові та музею І.Франка в Києві. Пам’ятник Франкові в Одесі, на Олександрівському проспекті таки було урочисто відкрито 7 грудня 2006 року. Однак ініціаторами його спорудження були облуправління культури та Одеська міська влада. 

У 2006 році на бюджетні гроші здійснювався, але не завершився ще один «франківський» проект – анімаційний серіал «Лис Микита». Леся Ганжа в тижневику «Комментарии» писала про «Лиса Микиту» як про невдалу (через нездарність виконавців та чиновників) спробу дати гідну відсіч заокеанським покемонам: 

«Мультсеріал “Лис Микита”, заявлений у бучній програмі урядових заходів святкувань Франкового ювілею, навряд чи встигнуть закінчити до літа. “Нашої провини тут немає – пілот проекту існує з 2003 року, але гроші нам перерахували тільки 28 грудня 2005 року, – пояснює режисер В.Кметик. – Ми попереджали Міністерство культури, що створення анімації – завдання не одного дня”»[15]

Л.Ганжа пише, що на мультсеріал з бюджету виділено 10 млн грн. та що «офіційним замовником серіалу виступає не Міністерство культури, а Товариство “Просвіта”, яке ставиться до анімаційних проектів, як до “розширення сфери побутування української мови”», а тому, на думку Л.Ганжі, не розуміє, що:

«За українських дітей кмітливому Франковому Микиті доведеться конкурувати із покемонами та вуді-пекерами (мабуть, мався на увазі Вуді Вудпекер – О.Гр.), але, на жаль, в бюджеті серіалу ніяких промо-витрат не передбачено, не йдеться і про налагодження випуску супутніх товарів з образами персонажів мультфільму (книжок, розфарбовок, іграшок, наклейок, календариків, канцтоварів), як це зазвичай робиться нині»[16].

Отже, відсталі «просвітяни» не зрозуміли, що їм зі своїм малобюджетним віршованим мультиком треба було виходити на двобій за дитячі душі з корпорацією «Нінтендо», а для цього з бюджету слід було просити не 10 млн. грн., а пару сотень мільйонів доларів на промоційні витрати, «як це зазвичай робиться нині». Важко сперечатися з Л.Ганжою через десять років після публікації, тому лишень зауважу: у програмі заходів до Франкового ювілею (Розпорядження КМУ від 7.02.2006 № 60-р) про серіал «Лис Микита» нема ні слова. Тож покемони й «вуді-пекери» торжествують...

 У звітах Міністерства культури про цей мультсеріал не згадується, адже його ініціатори не пішли звичайним шляхом (через конкурс кінопроектів), а подібно до героя фільму, придумали хитріший шлях: серіал був поданий як проект з популяризації української мови й літературної класики, тому замовником стало не Мінкультури, а ГО «Просвіта», відоме бурхливою діяльністю на цій ниві. Відповідно й прокатом готового фільму не займалися ані Мінкультури, ані «Просвіта». На початку 2011 року його розміщено на сервісі Youtube, тож тепер «Лиса Микиту» може безкоштовно дивитися будь-хто. Станом на квітень 2016 р. – тобто за 5  років - мультфільм набрав 345 тис. переглядів[17].

 З огляду на час видання указу № 727 (у дні ювілею), зрозумілим є його радше пропагандистський, декларативний характер. Одначе указ є указ, тож у міністерських кабінетах велася активна паперова робота з виконання поставлених ним завдань. В аналітичному звіті Мінкультури за 2006 рік повідомлялося: 

 «У 2006 році прем’єрою опери М.Скорика “Мойсей” у Національній опері України розпочався рік І.Я.Франка, що проходив під егідою ЮНЕСКО. На виконання розпорядження КМ України від 07 лютого 2006 року № 60-р “Про затвердження плану заходів з підготовки та відзначення 150-річчя від дня народження І.Я. Франка”  протягом 2006 року виділено 6288,5 тис. грн., в т.ч. на проведення ряду святкових концертів з нагоди ювілею в усіх регіонах України – 2,3 млн. грн.; на капітальні видатки – 3,9 млн. грн. 

 Проведено капітальний ремонт та створення нової експозиції у Львівському літературно-меморіальному музеї І.Франка; реконструкцію будівель у ДІКЗ “Нагуєвичі” Львівської області, перебудову експозицій у відділах Івано-Франківського краєзнавчого музею; капітальний ремонт в літературному музеї Прикарпаття (Івано-Франківськ); реконструкцію музею І.Франка та капремонт гражди Параски Харук у с. Криворівня…»[18]

 Не всі деталі запланованого й прозвітованого збігаються: скажімо, у плані заходів ішлося про гастрольні покази в кількох містах (Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Сімферополі, Севастополі) опери «Мойсей» у постановці Львівського оперного театру, а у звіті йдеться лише про прем’єру цієї опери М.Скорика в Національній опері України. Не згадано у звіті й про фестиваль театральних вистав за творами Франка – його не вдалося організувати. Не одразу склалося й з газифікацією Нагуєвичів… В урядовому плані на газифікацію передбачалося 8 млн. грн., але за місяць до ювілейної дати на сайті «Галінфо» з’явилося повідомлення:

 «Роботи по газифікацї Нагуєвичів можуть бути не завершені, якщо не буде повноцінного фінансування». У дописі говорилося, що роботи ведуться  й цілком могли б завершитися до 28 серпня, але, згідно із затвердженим Львівською ОДА графіком, газівникам до 1 липня мали перерахувати 1 млн. грн. (що виконано), до 15 липня – ще 2 млн. (перерахували лише 300 тис.), нарешті, 1 серпня мають прийти ще 2 млн. грн., але це – під питанням[19].

Але гроші не прийшли – можливо, тому, що з серпня 2006 року уряд очолив В.Янукович, не схильний до подарунків політичним опонентам та їхньому електорату. Тож «голубого вогника» в Нагуєвичах у день ювілею не було. Зате прилетів президент. 28 серпня портал «ЗіК» повідомив: 

«Кульмінаційним моментом святкування 150-річчя від дня народження Івана Франка стали святкові заходи у рідному селі Каменяра – Нагуєвичах. На урочистості прибули делегації з інших країн, представники політичних партій, влади і глава держави Віктор Ющенко»[20]. З’їхалися також тисячі людей, яких розмістили в наметовому містечку, але не подбали як слід про їх забезпечення ані питною водою, ані туалетами. 

Ющенко прилетів до Львова із запізненням, одразу ж вирушив у Нагуєвичі гелікоптером, для якого в селі заасфальтували злітний майданчик. Його супроводжували міністр культури І.Ліховий, радник президента М.Лубківський та співачка і народна депутатка Руслана[21]. Перебування президента вийшло недовгим. У виступі Ющенко сказав про важливість єдиної державної мови, а також – «про права вояків УПА, зазначивши, що колись ми дійдемо до того, що вони і воїни Радянської армії подадуть одне одному руки і матимуть рівні права. Ці слова, які зачіпали дражливі для Західної України питання, викликали оплески. Інші частини промови присутні слухали мовчки»[22].    

Що говорив В.Ющенко про Франка, «ЗіК» не повідомляє – мабуть, це не дуже цікавило журналістку. Президент зайшов до музею-садиби Франка, де взяв пригорщу землі та погасив штемпелем марку, випущену до 150-річчя Каменяра. Дав 15-хвилинну прес-конференцію, після чого відлетів до Львова, там поклав квіти до пам’ятника Франкові і взяв участь в урочистій академії. Обіцяного урядовим планом «театралізованого свята за участю керівництва держави у м. Львові» не було. 

Дії влади з підготовки й проведення франківського ювілею у 2006 році одержували переважно критичні оцінки – здебільшого через те, що чимало з обіцяного не було виконано. Була й критика іншого штибу – сказати б, фундаментальніша. Її об’єктом була не лише «недолуга влада», а й суспільство, яке досі не піднялося до усвідомлення величі Франкового генія. Прикладом такої критики є стаття Марії Зубрицької, що з’явилася в газеті «День»[23] невдовзі після ювілею. М.Зубрицька стверджує, що «правдивіше» було б говорити не про відзначення ювілею І.Франка, а про його відсутність, «якщо взяти до уваги рівень належного вшанування цього ювілею у загальнонаціональних масштабах та адекватне розуміння на всіх державних рівнях і суспільних зрізах його політичної ваги і символічно-значущої ролі у формуванні системи духовних цінностей українського суспільства»[24] (виділення О.Г.).  

М.Зубрицька також пропонує власне розуміння постаті Івана Франка: він  – «Людина, яка подолала всі внутрішні конфлікти, політичні й духовні суперечності, яка діяльно долучалася практично до розбудови всіх царин інтелектуального, культурного й духовного життя українців, яка взяла собі за життєве кредо слова “Лиш праця єдина з неволі нас вирве”»[25]. Оцінка не лише висока, а й смілива. Пригадується, навіть Ісус Христос мав сумніви в Гетсиманському саду… 

М.Зубрицька виступає з пропозицією: «Без тіні іронії слова Івана Франка про місію служіння народові можна було б викарбувати як при вході до Кабінету Міністрів [...], так і при вході до сесійної зали Верховної Ради та сесійних зал обласних рад, щоб енергетика франкового слова бодай на мить пробуджувала якісь нотки докорів сумління в народних обранців»[26]. 

Ідея прекрасна, хоча й не нова. В радянські часи багато мудрих цитат висіло в публічних місцях, включно з фасадами урядових будівель. Траплялися серед них зрідка й цитати з Шевченка чи Франка. СРСР це, одначе, не зберегло. Можливо, пам’ятаючи про це, українські урядовці й планували відзначити ювілей Франка такими приземленими заходами, як ремонт доріг та газифікація села Нагуєвичі. 

М.Зубрицька  вказує й інші приклади «неналежності» вшанування величі Франка – як-от те, що майже всі українські телеканали, попри звернення і заклики Львівського університету, не підготували «радіо- й телепроектів, спрямованих на актуалізацію тих фрагментів текстів І.Франка, які особливо співзвучні українському сьогоденню», а також «передач різного формату для дитячої і дорослої аудиторії». Відгукнулося лише УТ-1, створивши «надзвичайно вдалий проект у форматі коротких відео-роликів, в яких відомі актори, популярні співаки та спортсмени читають поетичні тексти Івана Франка. Немає сумнівів, що від цього проекту виграли всі: і його організатори, і виконавці, й глядачі. Бо, зізнаймося щиро, коли ми мали змогу чути, як читають поезію Віталій Кличко, Олександр Шовковський, Валерій Борзов, Олег Скрипка, Руслана Лижичко чи Святослав Вакарчук? Подібні проекти мають стати регулярними». 

Варто зауважити, що описаний теле-проект УТ-1 – це передбачена урядовим планом «просвітницька акція “Наш Франко”, з демонструванням аудіо- та відеокліпів», на яку з бюджету виділено 800 тис. грн. Оскільки ці гроші дісталися лише державному телеканалу УТ-1, а витрачати власних коштів на таке просвіцтництво приватні телеканали не захотіли, то їх глядачі не змогли насолодитися поезіями Франка у виконанні зірок спорту й естради.   

У наступні після ювілею роки практично вся інформація у звітах Мінкультури про вшанування пам’яті І.Франка зводилася до повідомлень про роботу щодо спорудження пам’ятника Франкові в Києві. Власне, такий пам’ятник уже давно існує – це погруддя біля Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, однак тим, хто готував президентський указ, погруддя видалося недосить солідним, його велено замінити «повнофігурною композицією». Але така ідея не всім подобалася. У звіті МКТ України за 2008 рік повідомлялося: «На виконання указу Президента № 727/2006 [...] Міністерство культури і туризму проводить Всеукраїнський відкритий конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника Івану Франку в м. Києві. Враховуючи клопотання до Міністерства голови Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України В.Яворівського та Всеукраїнської спілки краєзнавців щодо зміни місця встановлення пам’ятника І.Франку (оскільки споруджувати повнофігурний пам’ятник Іванові Франкові за рахунок демонтажу погруддя поета біля Національного академічного театру ім. І.Франка, недоцільно) МКТ спільно з КМДА нині опрацьовує зазначене питання»[27].

Опрацювання затягнулося, бо роком пізніше, у звіті МКТ за 2009 рік сказано: «На цей момент питання пропонованої зміни місця встановлення пам’ятника І.Франкові ще не вирішене на рівні Уряду та КМДА»[28]. А вже невдовзі В.Ющенко перестав бути президентом, і «опрацьовуване питання» у звітах більше не згадувалося. 

Головне управління культури КМДА, окрім важких роздумів, куди ж поставити пам’ятник Франкові, займалося ще однією позицією указу № 727/2006 – створенням музею І.Франка в Києві. Як повідомлено у звіті МКТ за 2009 рік: «Розпочалася робота зі створення  Музею “Іван Франко і Київ” – відділу Музею видатних діячів української культури». За 10 років, що минули від появи згаданого указу, стався значний поступ: сьогодні на веб-сторінці музею є рубрика «Музей “Іван Франко у Києві”», де сказано, що зазначена експозиція буде розміщена у будівлі по Саксаганського 93б після проведення там ремонту. 

Кількома словами про інші завдання, поставлені в указі № 727/2006. Державна премія імені І.Франка не була заснована – можливо, тому, що з 2004 року існує журналістська премія Держтелерадіо ім. І.Франка в галузі інформаційної діяльності, її лауреатами були такі різні люди, як Єгор Бенкендорф, Юрій Шаповал та ін. Щорічного літературно-мистецького свята «Я син народу, що вгору йде» не провели в ювілейному 2006 році. Лише в серпні 2011 року це свято пройшло на Львівщині в рамках відзначення 155-річчя І.Франка, про що – далі. 

Повне зібрання творів Франка в 100 томах також досі не видане, адже такі видання готуються багато років. Не з’явилася й «Франківська енциклопедія». На веб-сторінці Інституту Івана Франка НАНУ, що у Львові говориться, що науковці інституту «розпочали роботу над фундаментальним проектом “Іван Франко: літературознавча енциклопедія у 5-ти томах”». Коли саме «розпочали роботу», не зазначено. Веб-сайт  Інституту також повідомляє, що «на матеріалі статей» до Франківської енциклопедії вже видано кілька колективних монографій. Іншими словами, готових до видання томів енциклопедії ще нема, але підготовлено чимало розрізнених статей, які тим часом видали, не чекаючи, поки буде готовий рукопис хоча б одного тому. 

155-річчя І.Франка: букет скандалів для Каменяра 

Відзначення 155-річчя І.Франка почалося, фактично, не зі спеціального президентського указу, а зі скандалу. Комітет з Національної премії ім. Т.Шевченка вирішив того року нагородити твір, присвячений Франкові – лауреатами стали Р.Горак і Я.Гнатів за 10-томник «Іван Франко», попри те, що вже 2009 року львівський історик Ігор Чорновол публічно звинуватив їх у плагіаті[29]. За його словами, автори «запозичили» цілі сторінки з його монографії «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» (2000) до 6-го тому своєї праці, названого «В поті чола»[30]. І.Чорновола підтримали інші фахівці, зокрема – професор Леонід Тимошенко, який дав таку оцінку труду Р.Горака та Я.Гнатіва: «Один із методів авторів – списувати в інших, без міри цитувати листи Івана Франка, списувати в польських авторів і глузувати з них»[31]. 

Схожу тактику лауреати застосували й щодо І.Чорновола, коли він, обурившись присудженням премії, подав позов до суду про порушененя своїх авторських прав, вимагаючи від авторів визнання факту плагіату, вибачення за порушення його прав, повернення здобутих обманом Шевченківської премії (250 тис. грн.) та обласної премії ім. М.Возняка (2 тис. USD), а також 1 грн. моральної компенсації «за хамство, публічні образи та погрози»[32]. 

Автори, одначе, плагіату не визнавали, називали І.Чорновола заздрісником. Р.Горак писав у газеті «Високий замок»: «Він наводить конкретні сторінки зі своєї праці “Польсько-українська угода 1890-1894 рр.”, звідки ми, мовляв, списали декілька абзаців. Але якщо ви звірите наведені ним сторінки, то не знайдете відповідників у нашій праці. Це він створює шумок»[33]. Утім, член Шевченківського комітету Дмитро Стус в інтерв’ю «Львівській газеті» 3 березня 2011 р. визнав, що у праці Горака/Гнатіва «є плагіат, але його мало»[34].

Розпочалася судова тяганина довкола скандального 6-го тому. І.Чорновол та його адвокати представили експертні висновки, в яких фахівці на підставі порівняльного аналізу текстів підтвердили факт плагіату. Адвокат Р.Горака та Я.Гнатіва подав до справи листи за підписами професора-фольклориста М.Дмитренка та письменників В. Шкляра й М. Василенка, де звинувачення у плагіаті відкидалися. У листі, підписаному нібито Шклярем та Василенком, містилися цікаві думки про І.Франка, І.Чорновола й «тих, хто за ним стоїть».  Ось деякі з них:

«Піддавати сумніву переконання І.Франка стосовно любові до свого упослідженого народу неможливо. Він твердо стояв на ґрунті національного й соціального визволення рідного народу. (...) Великий Каменяр писав тому ж Ю. Романчукові, що ліпше виявити своє політичне обличчя і мати ясні та власні ідеали українського народу, а ніж ховатися за чужинців...  Якраз у той час Франко переходить від національно-демократичних поглядів до радикально-українських і творить з однодумцями відповідне сторонництво, хоча, за кожною з партій бачив “хитрий писок” ...чужинця. Україноненависники всіх мастей постійно преслідували (sic) І.Франка, а особливо польські, коли він оприлюднив ту відому статтю “Поет зради” про А.Міцкевича... Очорнителю монументальної праці про І.Франка огляд чи аналіз подібного не під силу, а писати пасквілі – це йде від заздрощів, звичайнісінького безглуздя і невігластва. І.Чорновол навіть не читав наступних книг Р.Горака та Я.Гнатіва, а вже певний своєї брутальної агресивності, зрештою україножерства. Він же не направив свою енергію проти здирників і бандитів та всілякого московського матюччя, польського шовінізму часів Івана Франка чи сьогодення, що нищить і нищить все українське. 

Піднестися до розуміння великих ідей І.Франка закликають автори цього ґрунтовного життєпису про Каменяра. І не потрібно пащекувати на тих, хто розкриває силу Франкового духу, його діяння для свого народу, підносить наше розуміння до правдивих визвольних ідей...»  – і так далі, з висновком: «Безпідставність претензій І.Чорновола очевидна, розгляду не потребує»[35].

І.Чорновол ці полум’яні листи оприлюднив на порталі «Українська правда», припустивши, що, судячи за лайливим стилем і змістом аргументації, справжнім автором є не Шкляр чи Василенко, а сам Р.Горак. Невдовзі він, справді, одержав листа від В.Шкляра: письменник заперечував, що підписував цитований лист[36].

Здавалося б, усе ясно. Але суддя Галицького райсуду Львова  надсилав справу то на ту, то на сю експертизу, оголошував кількамісячні перерви, а потім і сама справа буцімто «загубилася», щоб чудесним чином «знайтися» лише 2015 року, коли відповідачі вирішили не чекати вироку, визнали плагіат і погодилися сплатити компенсацію І.Чорноволу[37].  

Але повернімося в 2011 рік, коли влада у Києві та Львові готувалася відзначити 155-річчя Франка. На Львівщині мало відбутися Всеукраїнське свято «Я син народу, що вгору йде», встановлене ще Ющенком. У «Дзеркалі тижня» В.Худицький оповів про підготовку до ювілею:

«Влада впоралася із завданням, трохи раніше поставленим львівським губернатором М.Цимбалюком. Соломою перекрили батьківський дім Фран­ка. Відремонтували десятки кілометрів доріг. У деяких селах відновили освітлення. Нагуєвичі одержали з держбюджету 2 млн. грн. на газифікацію. І це далеко не все. Франко помітно “попрацював” на місцеву громаду. Замінили – на справжні  – навіть вулики на його садибі. Загалом із обласного бюдже­ту на облаштування Франкового заповідника виділили 168,7 тис. грн»[38].  

У порівнянні з ювілеєм 2006 року вектор «політики барила зі свининою» в діях влади навіть посилився. А директор Львівського музею І.Франка Р.Горак працював «у поті чола», організовуючи в музеї ювілейний поетичний вечір, на якому виступив колишній львів’янин І.Шурма, зачитавши публіці не вірші, а привітання від харківського губернатора М.Добкіна. Присутні пообурювалися, але до бійки не дійшло. Директор старався недаремно: указом президента В.Януковича львівському музеєві І.Франка надано статус національного[39].  

                  

Пам'ятник Іванові Франку у Трускавці, 2013 р.

Не обійшлося без сутички між політичними опонентами наступного дня, в Нагуєвичах, куди з ювілейним візитом завітала група галичан з оточення В.Януковича – Г.Герман, М.Кулиняк, І.Шурма, О.Лавринович та інші. На влаштованому з нагоди річниці мітингу гості вітали земляків Каменяра та славили турботу президента про українську культуру, але коли голова Львівської облради «свободівець» О.Панькевич (який вів мітинг) запросив до слова свою колегу по партії й облраді, то якісь кремезні франколюби в цивільному не пустили її до мікрофона. О.Панькевич, контролюючи мікрофон, решту промови присвятив не поезії Франка, а діям влади – і на мітингу, і взагалі в Україні. Наступного дня керівництво облради скликало прес-конференцію, присвячену «святковим» подіям у Нагуєвичах[40]. 

За такої PR-катастрофи владі було вже не до завершення газифікації Нагуєвичів. Здавалося, виділені на це 2 млн. грн. пропали марно – принаймні, для табору В.Януковича. Але на тому нагуєвицька газова епопея не скінчилася. Роком пізніше, в день народження Франка 27 серпня 2012 року, знаний радикал Олег Ляшко у своєму блозі гордо приписав собі заслугу газифікації Нагуєвичів, ще й оголосив себе кимось на кшталт «Франка сьогодні» й принагідно кинув трохи багна в Ющенка:

«Уявляєте, рідне село Івана Франка за понад 20 років незалежності не було газифікованим! Ющенко, будучи президентом, двічі приїздив до Нагуєвич, обіцяв зробити газ і, як завжди, нічого не зробив. А я зробив, будучи не президентом, а простим народним депутатом, не маючи ніякої підтримки в парламенті, вибив з бюджету 3,5 мільйони гривень на газифікацію рідного села Великого Каменяра. Це було важко, але я лупав бюджетну скалу і зміг це зробити. Сьогодні я в парламенті один захищаю людей... Уявіть, скільки ми з однодумцями зможемо зробити, коли в парламенті буде фракція Радикальної партії. …Я зареєстрував у Верховній Раді постанову про відзначення Дня народження засновника Радикальної партії Івана Франка як державного свята – наш Каменяр на це заслужив»[41] (виділення О.Г.). 

Але якщо читач думає, що слова Ляшка слід розуміти буквально і в Нагуєвичах тоді нарешті з’явився газ, то помиляється: роком пізніше «головний політичний нащадок Франка» знову проводив газ до Нагуєвичів. Свій пост про це він розпочав словом «ганьба», як і належить радикалові: 

«Ганьба, що в селі, де народився Великий Каменяр, люди десятки років чекали, коли запалає блакитний вогник. ...Ющенко в часи свого президентства обіцяв, що вирішить. Однак збрехав. ...Дізнавшись, що люди в такому історичному місці живуть без газу, спочатку не повірив. А далі вирішив, що для мене це справа честі. Довго вибивав з бюджету гроші, воював з місцевим і державним начальством… і, зрештою, сьогодні мешканці Нагуєвич дочекались тепла.Символічно, що ми запалювали факел поряд з хрестом, який викував батько Івана Яковича на честь скасування кріпосного права»[42].

 Подиву гідний альтруїзм уряду М.Азарова, котрий, піддавшись на «радикальний» тиск О.Ляшка, не лише виділив кошти на газифікацію, а й поступився правом  «запалити факел». 

Використання символічного капіталу «Великого Каменяра» не обмежилося тоді національним та регіональним рівнем, а сягнуло й на рівень місцевий, що засвідчує історія із «самозруйнуванням» та подвійним воскресінням пам’ятника І.Франкові у Трускавці.

         

Обгороджене місце зруйнованого погруддя І.Франка та мітинг з приводу його відновлення у Трускавці 30 серпня 2012 р.

Ще при відзначенні 100-річчя Франка 1956 року в Трускавці, на вулиці Франка (кол. Шкільна) встановили погруддя класика, яке мирно простояло до серпня 2012 року. Однак за три дні до свого 156-річчя, глупої ночі, Франко зник з постамента – як пояснювала міська влада, «самозруйнувався» від часу та негоди. Але така версія не влаштувала опонентів трускавецького мера (обраного в 2010 р. від тодішньої опозиції). Біля порожнього постамента зібрали мітинг, затаврували мера за потурання ворогам українства, й утворили ініціативну групу з відновлення пам’ятника. За неофіційними даними,  підтримку їй надав колишній мер Л.Грицак, який від 2010 року позиціонував себе як поміркований центрист, прибічник покращення. Кошти на новий пам’ятник швидко знайшли, але міська влада не дозволила поставити його на старому місці, пообіцявши відновити звалене погруддя, що й було урочисто зроблено на 157-річчя Франка (див. фото зліва).

  

Урочисте відкриття відновленного погруддя Іванові Франкові за участю мера Трускавця, початок вересня 2013 р.

«Ініціативники» не здалися й за підтримки духовенства поставили «свого» Франка на площі перед греко-католицьким храмом Св. Миколая (див. два фото вище).

Отак 2013 року в Трускавці з’явилися два пам’ятники Франка, приблизно в 300 м один від одного. Табличку на «новішому» монументі можна вважати унікальним твором у своєму жанрі – і за довжиною тексту, і за безцеремонністю використання пам’яті класика в саморекламі та політичній боротьбі.  

У цій агітаційній листівці (фото ліворуч), замаскованій під напис на постаменті, бачимо, що пам’ять Франка  турбувала авторів значно менше за доведення власної щедрості (згадка про граніт та бронзу), національної свідомості, відданості злагоді й «щасливому майбутньому», а також – викриття опонентів як недобросовісних, навіть «похітливих» сіячів розбрату.

Описані тут приклади того, як різні «дієвці» наввипередки намагаються показати себе відданими шанувальниками Каменяра, якщо не спростовують, то принаймні підважують поширене переконання, що чи не єдиною причиною «війн пам’ятників» в Україні є «розколотість історичної пам’яті» на національну та ностальгійно-радянську. Насправді якщо не «війни», то принаймні локальні конфлікти такого роду спалахують і без згаданої «розколотості», відображаючи, за Кляузевіцем, продовження боротьби за владу іншими засобами.

Тож найперший висновок, що випливає з аналізу досвіду державного вшанування пам’яті Івана Франка – це потужна тенденція до її інструменталізації, до використання символічного капіталу «Каменяра» не лише в політичній боротьбі, але й у вирішенні місцевих соціальних проблем. Інші висновки, що їх можна зробити з огляду – це, по-перше, живучість радянських  моделей вшанування пам’яті видатних діячів та радянського-таки інструментарію політики пам’яті; по-друге, значна інертність у (пере)осмисленні творчої та інтелектуальної спадщини Франка, нішевий характер спроб не просто «перефарбувати Каменяра в національні барви», а справді осмислити його в сучасному світлі.  

 Назустріч 160-літньому ювілею Франка

Насамкінець – кілька спостережень про ювілей, що наближається: 160-ліття з дня народження І.Франка, та про те, як готуються його відзначити основні «дієвці» – держава, місцева влада, громадянське суспільство.   

Чи не першою розпочала офіційну підготовку до ювілею Івано-Франківська ОДА, оголосивши 2016 рік в області Роком Івана Франка й затвердивши План заходів з його відзначення (розпорядження ОДА № 676 від 9 жовтня 2015 р.). Видно, що формувався цей план у традиційний спосіб: кілька традиційних мистецьких фестивалів (як-от «Прикарпатська весна-2016», обласний фестиваль «Час театру», Міжнародний фестиваль «Обереги-2016» та ін.) цього року присвятили ювілею Франка; доручили всім обласним та міським закладам культури (музеям, бібліотекам, театрам, філармонії, педінституту) придумати 1-2 заходи до ювілею, і склали з них план на 5 сторінок. Досвід показує, що реалізація таких планів не потребує значних додаткових зусиль і коштів, але й особливого сліду в пам’яті місцевих спільнот вони не лишають, адже фактично йде звичайна, поточна робота «галузі культури».

Наприкінці 2015 року з’явився й указ президента № 687/2015 від 8 грудня 2015 «Про вшанування пам’яті Івана Франка». Стиль указу – сухий, стриманий. Франка названо «видатним українським письменником, вченим та громадським діячем» (а не «Великим сином Українського народу» чи «всесвітньо відомим гуманістом»). Підстава для указу: «зважаючи на його вагомий внесок у становлення української нації, а також з нагоди відзначення у 2016 році пам’ятних дат – 160-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті».

Показово, що в пункті 1 указу, після завдання для уряду утворити Оргкомітет і розробити план ювілейних заходів, немає майже-обов’язкового за всіх попередніх президентів продовження: «передбачивши в ньому, зокрема» –  з конкретними вказівками, що саме слід провести. Цю відсутність конкретики можна тлумачити двояко – чи то як бажання президента передати ініціативу з відзначення ювілею на рівень уряду, місцевої влади та громадськості (чиїм ушанувальним ініціативам пункт 2 указу велить «сприяти»); чи то – як ознаку байдужості, суто формального підходу до ювілею – аби, мовляв, суспільство не подумало, що президент забув про Каменяра.

Здогадатися, які мотивації превалювали, допомагає зміст урядових розпоряджень про створення оргкомітету (№ 4-р від 13 січня 2016) та про затвердження плану заходів (№ 120-р від 18 лютого 2016). Відзначу оперативність уряду: з формуванням оргкомітету він запізнився лише на два тижні проти терміну, передбаченого указом, а з планом заходів – лише на 5 тижнів.  Виконавська дисципліна просто небачена, адже ювілейні укази В.Ющенка, бувало, чекали по півроку на виконання урядами Тимошенко чи Януковича. Та ця оперативність – плід суто формального підходу. Наприклад, у затвердженому складі оргкомітету нема жодного прізвища – самі лише посади урядовців та менших чиновників. Навіть вимогу указу включити до оргкомітету науковців і представників громадськості виконано через включення двох директорів академічних інститутів та голови Міжнародного фонду І.Франка. Показовим є такий пункт у складі оргкомітету: «Народні депутати (за згодою)». Чи це розуміти так, що всі депутати, які дадуть згоду, стають членами оргкомітету? Вірогіднішим є інше пояснення – віце-прем’єр В.Кириленко, голова оргкомітету, просто не знайшов часу на розмови з депутатами. 

Аналогічний підхід, хоча й не так разючо, прозирає й у планові заходів: домінують суто формальні, неконкретні позиції на кшталт: «Провести… в м. Києві урочистий мистецький  захід, присвячений 160-річчю від дня народження Івана Франка». Який саме – байдуже, аби урочистий і мистецький. Утім, є у плані й конкретика, виражена як наявністю, так і відсутністю певних позицій. Наявні: Міжнародне Франківське літературно-мистецьке свято «Земле, моя всеплодющая мати…» на Львівщині (про засноване В.Ющенком свято «Я син народу, що вгору йде» вже забуто) та Міжнародний науковий конгрес (теж у Львові), а ще – «покладання квітів до пам’ятника Івану Франку у Києві, Львові, Івано-Франківську, Одесі» та «упорядкування могили  Івана Франка на Личаківському цвинтарі». Відсутні: згадки про видання творів, «Франківську енциклопедію», зйомки фільмів, мистецькі фестивалі чи конкурси, про ремонти музеїв, доріг, газопроводів тощо у традиційному стилі «Спасибі Тарасу за паркани й трасу». Про те, що урядовий план готувався похапцем, свідчить така позиція в переліку виконавців деяких пунктів: «Український інститут національної пам’яті (за згодою)». Чи то УІНП вже вийшов з підпорядкування уряду, чи то з його керівником просто не консультувалися при підготовці плану?

Однак без ремонту (чи принаймні його обіцянки) все ж не обійшлося. На початку липня львівський губернатор О.Синютка відвідав Дрогобич, аби перевірити хід підготовки  до 160-річчя Франка на його «малій батьківщині». Портал «ЗіК» інформував: «…Наступним об'єктом візиту став міський Народний дім ім. І.Франка, який потребує ремонту. Голова ЛОДА доручив місцевому керівництву надати облдержадміністрації проектно-кошторисну документацію для отримання фінансової допомоги з області»[43]. І це – менш ніж за два місяці до ювілею.

Трохи згодом Дрогобицька РДА оприлюднила програму ювілейних заходів, витриману в тому ж економному ключі, що й урядова та обласна Івано-Франківська: «Низку заходів готує міська бібліотека ім. В.Чорновола. Це, зокрема, День Франкової книги “Іван Франко – син України, велич світова”, літературно-музична композиція “Музична Франкіана”, книжкові виставки “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” та ін. 27 серпня у Народному домі відбудеться вручення Міжнародної премії імені І.Франка. …Мистецькі колективи закладів культури братимуть участь в заходах з нагоди ювілею в с. Нагуєвичі. На початок вересня заплановано круглий стіл “Українські реалії через призму «Мойсея» І.Франка» в музеї «Дрогобиччина»”, на 9 жовтня – урочисте віче з нагоди 50-річчя встановлення у Дрогобичі пам’ятника Франку… Народний ансамбль танцю “Верховинка” Народного дому імені І.Франка здійснить постановку композиції “Ой ти дівчино, з горіха зерня”, а Народний театр імені Лесі Українки – постановку вистави “Мойсей України”[44].

Лишається сподіватися, що активність культурної громадськості все ж зробить ювілей цікавим і пам’ятним, бо інакше доведеться повторити висновок, уже зроблений щодо 200-річчя Тараса Шевченка: вийшло як завжди, тільки скромніше…     

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. 

У публікації використано світлини, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.

____________________________________

Олександр Гриценко - письменник, науковець, літературний критик, перекладач, публіцист, кандидат технічних наук, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України. З 1994 року працює в Українському центрі культурних досліджень Міністерства культури України, у 2002-2013 роках – очолював цю установу. Проходив наукові стажування в Університеті  штату Пенсильванія (США) як стипендіат Фулбрайта (1997), у Центрально-Європейському Університеті (Будапешт, 2002-2003), у Центрі досліджень Центрально-Східної Європи Ляйпцізького Університету (2008). Автор книжок «Культурна політика: концепції та досвід» (1994), «Своя мудрість. Національні міфології та громадянська  релігія в Україні» (1998), «Культура і влада. Теорія і практика культурної політики  в сучасному світі» (2000),  «Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії та державна політика в сучасній Україні» (у співавт. із В.Солодовником, 2003),  «Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України (Київ, «К.І.С.», 2014). Як редактор-упорядник і основний співавтор підготував колективні праці: «Нариси української популярної культури» (К., УЦКД, 1998), «Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання  культури в Україні» (К., УЦКД, 1998), «Феномен популізму в пострадянському просторі» (К., УЦКД,  1999), «Герої та знаменитості в українській культурі» (К., УЦКД, 1999), «Багатокультурність і освіта. Перспективи запровадження засад полікуль-турності в системі освіти України» (К., УЦКД, 2001), «Українська культура і європейська інтеграція» (К., УЦКД, 2007).

 



[1] Грабович Г. Кобзар, Каменяр, Дочка Прометея // Критика, Число 12, грудень 1999, С. 16-19.

[2] Серед раніших текстів такої спрямованості можна згадати книжку австралійського українознавця Марка Павлишина «Канон та іконостас» (Київ, «Час», 1997).

[3] Грабович Г., цит. праця, С. 16.

[4] Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: «валенродизм» Франка. – у кн.: Г. Грабович. Тексти і маски. // К.: Критика, 2005, С. 95-139.

[5] Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – 352 с.

[6] Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К.: Критика, 2006.  – 632 с.

[7] Грицак Я., цит. праця, С. 221.

[8] Про все це – див. у розділі 2 книжки Я.Грицака.

[9] Заслуженний працівник культури Роман Горак є директором Львівського музею І.Франка, а Ярослав Гнатів  у 1980-х був доцентом Львівської політехніки, активістом самвидаву й патріотичного руху, в 1990-х  рр. став депутатом Львівської облради, пізніше – навіть заступником голови облради, очолював обласний фонд держмайна, не полишаючи при цьому журналістики та літературної творчості. 

[10] Чміль Г, Корабльова Н. Візуалізація реального в сучасному культурному просторі.  – К.: Ін-т культурології НАМУ, 2013. – 256 с.

[11] Розмір Шевченківської премії 2011 року становив 250 тис. грн.

[12] Мабуть, ішлося про додатковий тираж видання: Іван Франко. Вибрані твори у 3-х томах. – Дрогобич, вид-во «Коло», 2005. – 2233 с.  У самому виданні зазначено, що воно випущене до 150-річчя Франка. Однак інформації про друге, додаткове видання в 2006 році на сайті видавництва «Коло» нема.

[13] Рork barrel policy (політика барила зі свининою) – термін означає практику, коли різні групи в Конгресі США проштовхували до законопроекту поправки, що не стосувалися суті проблеми, а мали на меті задобрити виборців у своїх округах. Походить від звичаю південних плантаторів на свято виставляти своїм робітникам та рабам  одне-два барила зі свиною солониною, аби кожен міг ухопити для себе шмат і відтак почувався задоволений господарем.

[14] Зауважу, що на час видання цього указу Р.Горак та Я.Гнатів уже видали 6 томів своєї праці. Вочевидь, ті, хто готував проект указу, не вважали їхню біографію Франка науковою.

[15]Леся Ганжа, «Українська відповідь покемонам. До 150-річчя Івана Франка мав з’явитися анімаційний фільм "Лис Микита", але не з’явиться» // Комментарии, 28.02.2006 р.

[16] Л.Ганжа, цит. праця.

[17] Для порівняння: повнометражний український мультфільм «Пригоди Котигорошка і його друзів», розміщений  на U-TUBE у лютому 2015-го, за рік набрав близько 750 тис. переглядів. 

[18] Реалізація державної політики у галузі культури. Аналітичний звіт МКТ України за 2006 рік – К., 2007.

[20] Керик О. «150-річчя Франка у Нагуєвичах. Свято, та для кого?» // «ЗіК», 28 серпня 2006 р.

[21] Там само.

[22] Там само.

[23] Зубрицька М. Ювілей Івана Франка як тест на культурну та політичну притомність українців // День, 11 вересня 2006 р.

[24] Там само. Курсив мій – О.Гр.

[25] Там само.

[26] Там само.

[27] Реалізація державної політики у галузі культури. Аналітичний звіт МКТ України за 2008 рік. – К., 2009. 

[28] Реалізація державної політики у галузі культури. Аналітичний звіт МКТ України за 2009 рік. – К., 2010.

[29] Чорновол І. Крадіжка в поті чола // Критика, Число 3-4 (137-138), березень 2009, С. 35.

[30] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Книга шоста. В поті чола. // Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2005. (Рекомендовано до друку Науковою Радою ЛНУ).

[31]Цит. за: Худицький В. Украдене слово. // Дзеркало тижня, 25 березня 2011 р.

[33] Худицький В. Украдене слово.

[36]Справа про плагіат. Розмова з Роксоланою Костур, адвокатом фірми «Кватро-консалтинг».// Львівська газета. – Режим доступу:  lvivska.com/law/7140 

[38] Худицкий В. Ивана Франко не могут поделить правые и левые // Зеркало недели,  2.09.2011.

[39] Указ Президента України № 875 від 23.08.2011 р. Про надання Львівському літературно-меморіальному музеєві І.Франка статусу національного.

[40] Худицкий В., цит. праця.

[41] Блог Олега Ляшка. Запис від 27.08.2012

Курсив мій. – О.Гр.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!