«Інквізиторський» стиль польової збирацької роботи, або Про інтенсивність досліджень на «чужому полі»

06.11.2014
15 хв читання

// Марина Гримич

Причиною написання цієї статті стали мої власні докори сумління щодо мого власного збирацького стилю, а термін, виведений в назву статті, «поцуплено» в російського фольклориста Олександра Панченка [1] і вжитий у цьому збірнику моєю колегою Олександрою Бріциною. Варто сказати, що я могла б використати i менш «метафоризований» термін, запозичивши його з північноамериканської науки, а саме: «агресивий» стиль, що, за поясненнями американської та канадської дослідниці Наталії Кононенко, не несе негативу, а є просто способом позначення інтенсивності опитування чи наполегливості записувача. В Північній Америці вважається, що саме американська польова практика представляє агресивний стиль, в той час як канадська – «неагресивний». Я ж все-таки у назві статті вирішила скористатися терміном інквізиторський, оскільки він колоритніше і, як не дивно, точніше відображає поведінку частини збирачів у полі.

 Одним із яскравих представників вищезгаданoго (інквізиторського або агресивного) стилів опитування в Україні є блискучий фольклорист-польовик з Харкова Михайло Красиков, наукові розвідки і дослідження якого, до речі, друкуються у цьому збірнику. Судячи з однієї з них, він сам себе «інквізитором» не вважає: «Зазвичай я спілкуюся з людиною стільки, скільки їй цікаво зі мною вести розмову (це тонкі речі, й етнографу треба бути неабияким психологом, аби їх відчувати й вміти вчасно піти, не набриднувши господарям), бо якби я орієнтувався на своє бажання отримати інформацію, то «сеанс» би просто ніколи не закінчився». Aле вже наступною фразою автор спростовує попередню думку: «Найчастіше, коли наші хлопці й дівчата давно вже пішли (чи поїхали) з “тимчасово окупованого” нами села, я там ще затримуюся. Жартуючи, іноді кажу: “Я працюю до останнього клієнта”. Часом додаю: “До останнього подиху клієнта”».

 В 2003 році я, будучи завідувачем кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка і керівником експедиції на Бойківщину, запросила Михайла до участі в ній, щоб він передав власний досвід моїм студентам. Оскільки група студентів була велика, ми розбили її на дрібніші, в яких мінялися керівники-інструктори, аби студенти мали змогу побачити різні стилі ведення польової роботи. Попрацювавши з Михайлом Михайловичем один день, студенти категорично відмовлялися з ним іти в «поле», аргументуючи це тим, що він «вижимав з респондента всі соки». Треба сказати, що себе він у польових подорожах також не шкодував: бувало повертався «на базу» аж під ранок, пройшовши по нічному лісу в горах кілька кілометрів.

 Не можу сказати, що я була великим симпатиком «красиківської» стилістики, проте, опинившись, в експедицї в Бразилії, мені довелося її застосувати, і, як співається у пісні попсового Ігоря Ніколаєва, «у меня на это 5 причин».

1. Уявіть собі жах (і не просто жах, а я б сказала, «ужос»[2]) дослідника, який хоче підготуватися до експедиції в абсолютно незнайомому «полі», а в одній з найкращих університетських бібліотек Північної Америки (та й світу) – жодної конкретної праці з теми, що його цікавить

2. Тепер уявіть розгубленість науковця, який виїжджає у це невідоме «поле» і бачить таке багатство традиційної культури, неначе він перелетів на машині часу в ХІХ ст.

 3. А тепер уявіть паніку польовика, який усвідомлює, що у нього не просто мало часу, а катастрофічно мало часу.

 4. І ще уявіть фрустрацію дослідника, який має подолати за цей короткий відтинок часу тисячі кілометрів, оскільки «клондайк» традиційної культури розташований не компактненькою зоною, а розкиданий «по долінам і по взгор’ям», там, де «дідько каже надобраніч!»

 5. І останнє, найприємніше: в ході інтенсивного опитування ти розумієш, що це, виявляється, – величезний fun. Причому не лише для записувача, а й для респондента. При умові, якщо ти умієш цей fun створити сам.

А тепер серйозно.

У травні 2009 року відбулася канадська наукова історико-географічно-етнологічна експедиція до Федеративної Республіки Бразилії. Науково-дослідницький колектив складався з історика Сергія Ціпка, фольклориста Андрія Нагачевського, географа Джона Лера та етнолога Марини Гримич. Метою експедиції було вивчення історії, побуту, культурного ландшафту та традиційної культури українського населення, що проживає з кінця ХІХ ст. у двох штатах – Парана та Санта Катаріна.

Незначна кількість публікацій на теми, що цікавили учасників експедиції, компенсувалися прекрасно збереженою усною традицією. Тому основний дослідницький акцент був поставлений на польових дослідженнях: опитування, анкетування, спостереження, фото- та відеофіксацію, картографування тощо. Експедицію мені оплачував Центр українського та канадського фольклору Альбертського університету. У 2011 році, аби поповнити власну базу даних матеріалів, я виїхала до Бразилії за власний кошт. В обох випадках я застосовувала інтенсивний стиль дослідження, що забезпечило матеріалом повноцінну монографію[3].

 

Учасники канадської експедиції до Бразилії в гостях у Архиєпископа Української автокефальної церкви Південної Америки Єремії (Ференса). Травень, 2009.

Говорячи про інтенсивність роботи «в полі», я маю на увазі два моменти: а)  інтенсивний графік і б) інтенсивність опитування (що я, власне, і назвала «інквізиторським стилем»).

 Спершу про інтенсивність польових досліджень

Дослідника, що їде до іншої країни в експедицію, як правило, супроводжує дві взаємопов’язані проблеми: брак часу і брак коштів. І без того обмежений час за кордоном стискається майже в десять раз, оскільки багато зусиль іде на комунікування, на адаптування до середовища, до іноземної мови чи до специфічної української говірки. Через брак експедиційного часу польовик мусить блискавично освоювати чуже середовище, адаптуватися до нього і переформатовуватися, аби отримати принаймні гідний своїх зусиль і коштів, вкладених у подорож, результат. У таких умовах він стоїть перед вибором: а) обмежитися ознайомчою / розвідувальною експедицією, або звузити до мінімуму ареал обстеження (тоді постає питання щодо доцільності вкладення великих коштів в експедицію) чи б) зорганізуватися на інтенсифікацію дослідницьких робіт.


В такі ситуації учасники експедиції потрапляли не раз.

Способи інтенсифікації експедиційних досліджень за кордоном  такі самі, як і в Україні (тобто в знайомому середовищі): запорукою цього стає правильне планування і чітко розподілений час, ретельний відбір респондентів з метою забезпечення представництва всіх статево-вікових груп і різних соціальних прошарків і урахування географічного чинника (їх походження з різних місцевостей). Разом з тим у польових досліджень за кордоном є своя специфіка.

 В одній зі своїх попередніх праць [4] я визначила ті моменти, які варто враховувати в польовій роботі на «чужому полі». Наведу їх нижче, доповнюючи докладнішими поясненнями:

 І. Підготовчий етап: з’ясування, до якого сегменту імміграційної чи постімміграційної культури належить респондент, вивчення історії досліджуваної еміграційної хвилі і розробка (вибір) питальника/ів і методики[5].

Тут варто зазначити, що іммігрантська і пост-іммігрантська субкультура досліджується за дещо інакшою методикою, аніж вивчення усталеної в часі і просторі діаспори. Уявімо собі масову міграцію сільського населення до Канади чи Бразилії в кінці ХІХ – першій третині ХХ ст. Це були представники різних етнографічних та етнолокальних груп та конфесій, тобто носії різних локальних традицій. Навіть у компактних українських поселеннях (канадських block-settlements чи бразильських колоніях) населення, з погляду етнографів та фольклористів, було мозаїчним. Чи не кожна родина представляла локальну традицію, тож загалом компактне поселення, як правило, не демонструвало одноманітності звичаїв і традицій. Привезена з-за океану ця «подрібена» на локальні сегменти культура на новому терені моментально трансформувалася, адаптуючись до нових екологічних та соціо-культурних умов. На базі міксації і взаємоадаптації цих локальних «старокрайових» традицій, а також під впливом нових умов (екологія, англо-канадська чи португало-бразильська домінантна культура, сусідські іммігрантські неукраїнські субкультури, уключно з аборигенськими – індіянськими) вироблялася нова локальна культурна ідентичність «нового світу», варіюючись від однієї української околиці до іншої.
Одним із найкращих знавців і автором власної методики вивчення іммігрантської та постіммігрантської субкультури є Роберт-Богдан Климаш, який має незаперечний авторитет у  північноамериканській науці[6].

 Дослідник, обстежуючи фармерські околиці Канади, зрозумів, що на етапі саме іммігрантському і пост-іммігрантському, класифікація респондентів на групи тільки за віком, статтю та соціальним походженням є вже недостатньою. І тому в його дослідженнях вони (ці групи) ще більш подрібнюються. Виділяються підгрупи: народжені в «старому краю» і народжені в «новому світі», такі, що іммігрували в ранньому дитячому чи в дорослому віці тощо.

Роберт-Богдан Климаш на презентації книги “Українська народна культура в канадських преріях” (Дуліби, 2013) в Музеї Івана Гончара (вересень, 2013)

ІІ.    Другим важливим аспектом проведення експедиційних досліджень за кордоном є  «адаптація записувача до респондента та його середовища: освоєння говірки, встановлення психологічного контакту»[7]. Це, звичайно, актуально і для вітчизняних експедицій. Однак відмінність між проведенням експедицій удома і за рубежем пов’язане з тим, що дослідник потрапляє в чуже (а часом вороже) середовище, перебування в якому супроводжується культурним шоком[8]. Яким би досвідченим не був збирач, він відчуває, що перебуває не в звичайних, а в екстремальних польових умовах. Додатковою складністю є те, що адаптація збирача до інакшого культурного середовища і здійснення дослідницьких функцій відбуваються одночасно.

Наведу уривок з мого першого інтерв’ю, де я в ході опитування з’ясовую що таке «мата» (герба мате – рослина, листя якої використовували для традиційного латиноамериканського напою «шімарон»):

Ганька Пришляк (Далі – Г.П.): А там Пастухи були на Капанемі, Пастухи. І там грали все, там танцювали смо, але ви знаєте – файно було, там господиня, що там була, з тої хати, що там танцювали, то вона так файно: ту’ – дівчата, а ту’ – хлопці, вона сиділа цілу ніч, мати зробила дівчатам..

Марина Гримич (Далі – М.Г.): Які маки?
Г.П. Мату. Шімарон. Випити.

Але що зробить вашу експедицію за кордоном дійсно успішною – так це наявність хорошого провідника. Під час експедицій 2009 і 2011 років до Бразилії, у мене було кілька помічників, однак хотілося б зупинитися на одному з них: це Жиралдо Питель, народився 1964 р. в колонії Есперанса (околиця Прудентополіса, штат Парана). Українською мовою спілкувався вдома з дитинства, літературну мову освоїв, навчаючись у семінарії отців василіян. Нині працює в “Земельному комітеті” в Прудентополісі, який є своєрідною харитативною організацією на підтримку господарських ініціатив незаможного селянства. Це людина, яка під час експедицій вела пошуки респондентів (за віком, статтю, соціальною приналежністю), носіїв тієї чи іншої специфічної інформації, встановлювала для мене та інших учасників експедиції перший контакт з респондентами, була тлумачем місцевої говірки і інтерпретатором специфіки тих чи інших явищ, а ще – посередником, водієм, носильником і другом і т.д. Окрім цього, він був сам блискучим носієм етнографічної інформації, що значно полегшувало етнографічні пошуки. Високу результативність моїх експедиційних пошуків я значною мірою завдячую йому.

 ІІІ. Третій момент, який маркує інтенсивність як особливість проведення польових досліджень за кордоном, стосується опитування.

Як це жорстоко не звучить, однак я опитувала кожного респондента так, неначе він був останній респондент у світі. Я не мала часу і права нехтувати навіть нікудишнім співрозмовником, з якого треба було просто «витягувати свідчення обценьками» (чим не «інквізиція?»). В ході розмови з респондентом, я зондувала його і шукала ту тему, яка його цікавить, і на яку він із задоволенням поговорить. І така тема завжди є. Треба лише «розкрутити» людину.
Жиралдо Питель (Прудентополіс, травень 2011).

Я вже писала раніше, що «спонтанне опитування є дуже ефективним у польових умовах закордоння. Дуже часто підготовлений заздалегідь питальник може стати лише основою, тематичним окресленням інтерв’ю. А самі питання треба формулювати «тут і зараз», миттєво реагуючи на середовище, в якому проводиться інтерв’ю. Звичайно, для молодого або неадаптивного чи негнучкого дослідника це здійснити часом важко, однак саме в цьому і полягає специфіка роботи в незнайомому середовищі»[9]. Скажу банальну, проте дуже важливу для «чужого поля» річ: успішність досліджень в незнайомому середовищі залежить від уміння дослідника блискавично реагувати на нову інформацію і в ході опитування перебудовуватися. Сліпа «відданість питальнику» часом може бути згубною.

ІV. Наступне. «Незалежно від того, в якому сегменті спільноти працює дослідник, важливо пам’ятати, що опитувати потрібно не лише українців, а й тих, хто живе поряд з ними, аби уникнути герметичного висвітлення теми.  Якщо це неможливо зробити через мовний бар’єр, принаймні вставити в свій питальник, розрахований на українців, велику групу питань про життя інших спільнот, що живуть разом з українцями»[10].  Природно, чинник багатокультурного контексту також інтенсифікує роботу збирача в полі.

V. Етика досліджень. Це болюче питання для всіх польовиків, які працюють з живими людьми. Посилання на респонданта з вказівкої імені – це є однією з найважливіших форм ДОКУМЕНТУВАННЯ свідчень. Це є НАУКОВИМ ДОКАЗОМ того, що вони реальні, правдиві. Паспортичка без імені – це те слабке місце, за яке етнографів і фольклористів називають спеціалістами з ОБС («одна баба сказала»). Ставиться під сумнів те, що зібрані усні свідчення є ДОКУМЕНТОМ, а отже, що дослідження, які робляться на їх основі, це є НАУКА. Тому кожен польовик має старатися, щоб там, де можливо, зберігати ВСІ вимоги паспортички: хто, де, коли.

 З іншого боку, як в суді існує захист свідків, так і в науці, яка базується на польових обстеженнях, має бути захист респондента. Поки в сучасній українській науці цей момент не є узгодженим, кожен дослідник має покладатися на себе, на свій досвід, на своє чуття.

 Зазначу лише тут, що працюючи в іншій країні, варто вивчити, як питання етики польових досліджень узгоджується з законодавством тієї країни. Зокрема, щоб працювати в Канаді, мають бути відпрацьовані всі юридичні моменти щодо дозволів на інтерв’ю та на публікацію матеріалів опитування чи фото-, відеодосліджень. У Бразилії такі питання поки що не постають, однак це справа часу.

 Природно, у зв’язку з проблемою «польової етики» виникає питання етичності «інквізиторських» опитувань. Їх можна виправдати лише у випадку, коли після інтерв’ю респондент почувається щасливим.

 VI. До перерахованих вище п’яти особливостей проведення інтенсивних польових досліджень в чужому середовищі можна додати ще шосту: дослідник має бути готовий до комбінування різних методів під час одного обстеження. Ця практика відома і дослідникам, що працюють у знайомому середовищі, однак у Бразилії, мені дуже часто доводилося робити ОДНОЧАСНО таке: а) обстежувати (фотографувати, робити нотатки, малювати плани) осідок та інтерв’ювати його власника, «подорожуючи» з респондентом по його обійстю; б) здійснювати аудіозапис і фотозйомку. Це досить складно, оскільки переходячи з одного гаджету на інший, можеш пошкодити техніку; під час таких комбінацій може погіршуватися якість запису (наприклад, фотографуючи і при цьому тримаючи диктофон у руках, ти на записі чуєш клацання фотоапарату і себе краще, ніж респондента).

 Власне, для цього і має бути помічник. Хоча й тут бувають свої курйози.

 Так обстежуючи один далекий хутір, на який ми потрапили, «як татари» (тобто без попередження), я захотіла зробити «гламурне» фото респондента, однак помітила, що в нього розстебнута ширінька. Я попросила провідника, щоб він делікатно підказав респондентові, аби той застібнувся. Для цього я вийшла з приміщення (розмова мала відбуватися не при мені, а поміж чоловіками). І дійсно, я нічого не чула, а зайшовши назад у «пайол» (сарай), я побачила свого респондента в повному порядку. Однак я забула про одну маленьку деталь:  я-то вийшла з приміщення з фотоапаратом, а диктофон (причому включений) залишився в руках мого помічника. І тому, коли я розшифровувала матеріали, випадок з «ширінькою» увійшов в усну історію українців Бразилії.

 Наведемо уривок із розшифровки аудіозапису, який було здійснено в умовах, коли обстеження обійстя відбувалося разом з аудіо- і фотозйомкою, а під час інтерв’ю доводилося вирішувати «організаційні» питання. З цього тексту зрозуміло, що умови запису – далекі від ідеальних: з одного боку, небалакучий (і це ще м’яко кажучи) респондент,  а з другого, – обійстя, наповнене ідеально збереженими артефактами народної матеріальної культури, така собі «мрія етнографа».

У тексті звичайним шрифтом подаємо змістові сегменти інтерв’ю, а похиленим – технічні (керування дослідника процесом складання плуга для фотозйомки).

М.Г.: Ото – що таке?
Євгеній Лозовий (респондент, далі – Є.Л.): то штильвага була…
М.Г.: Виймаємо, штильвагу…
Є.Л.: … [щоб] кіньми ворати…
М.Г.: Що таке штильвага?
Жиралдо Питель (провідник, далі – Ж.П.): До плуга, до кароси (до возу – Прим. М.Г.) може бути, коня запрягти.
М.Г.: Давайте мені його – з’єднайте. Чекайте, я скажу коли можна. То для чого штильвага?
Є.Л.: Коні запрягати до плуга
М.Г.: Добре, давайте оце – складіть. Як воно має складатися? Так, тепе, хлопці, ховайтеся. Я буду фотографувати, так. А плуг є?
Є.Л.: А плуг десь там.
М.Г.: О, маєте плуга? Несіть плуга сюди. Шо ото таке?
Ж.П.: То є якраз плуг
М.Г.: А оце шо таке?
Є.Л.: То дріт
М.Г.: Для чого?
Є.Л.: Від плоту, то я порозбирав.
М.Г.: Давайте плуг – треба мені сфотографувати. Плуг – це дуже важливо. Може я потримаю, а ви поможете? О-о-о! То купувалося чи ковалі робили?
Є.Л.: А то ковалі робили
М.Г.: Ковалі які: бразилійські чи українські?
Є.Л. (про плуга): Не хоче йти.
М.Г.: Так, добре, не будемо [розбирати]. Давайте. Відійдіть будь ласка. Тепер знаєте що зробіть: оце відсуньте мені туди, я хочу його самого [сфотографувати]. То хто робив, бразилійці чи українці?
Є.Л.: Був також куваль українець.
М.Г.: Як його звали, коваля? Оцей мішок відсуньте мені будь ласка
Є.Л.: Навіть я не знаю.
М.Г.: І то він робив такі плуги?
Є.Л.: Коваль, але я не… мені сі здає, що бразельський уже або поляк
М.Г.: …або поляк. Ну шо таке?..
Є.Л.: Тепер уже виходять з моди ті плуги. Вже трактори.
М.Г.: Стійте. Ану розверніть мені його сюди. Так, так, стоп, все добре. Тепер розверніть його і там станьте, шоб я вас з ним сфотографувала. В куток станьте там. Отак до мене трошечки його розверніть, отак, стійте, отак стійте, оце ми приберемо. Да, для історії зробимо тут. А тепер поставте так, начебто воно там має бути, я потримаю тут. Стоїть? А оце шо таке?
Є.Л.: А то тато мої були зробили, то – аби було тесати, тримати.
М.Г.: Кого, кого?
Є.Л.: Або тако до зраци (бразильске знаряддя праці.  М.Г.), до фойса (бразильське знаряддя прац. – М.Г.), по-бразильськи «штиль» казали, а по-українськи я не знаю.
МГ: Штиль? Зараз ви мені це розкажете. Так, шо там, ви шо –зладнали? Так, ви так тримайте, я зараз сфотографую. Так закрийте двері, бо воно мені буде краще. І отак стійте і не рухайтесь, добре? Все в порядку, файно виглядаєте, як господар, як має бути. Дякую, а тепер отой, шо ви казали, отой інструмент витягніть, оту штуку, оту дерев’яну зліва, добре? Давайте може отут покладем біля плуга. Ні, тут погано буде видно, трошки ближче до мене, отак, стоп! І шо ото таке?
Є.Л.: Тово тако: положив туди, воно мало «ноги», туди сів, тоді туво притиснув ногов і воно так трималось.
М.Г.: Добре, будем зараз працювати з цим. Спершу скажіть мені як воно називається?
Є.Л.: Колись казали «кубила» на то.
МГ: «Кобила» чи «кобило»?
Є.Л.: Може, кобило.
МГ: Для чого воно?
Є.Л.: Воно каби тримало.
М.Г.: Шо тримало?
Є.Л.: Каби ті.
М.Г.: А шо таке «каби»?
Є.Л.: До грацки, до фойси.
М.Г.: Покажіть як воно робило. Там шось підставляли, чи що?
Є.Л.: Е, вуно робило так-во, тоди тре’ було ногов…
М.Г.: Ану поставте туди ногу, якщо можна. І шо – робили рукоятки так? Оці? Держаки, так, для фойси?
Є.Л.: Ага.
М.Г.: Все, дякую вам. Так, пішли далі. Оце що отке?
Є.Л.: Ото капідера.
М.Г.: Що таке “капідера”?
Є.Л.: То вже їдним кунем, але кукурудзу..
М.Г.: Давайте, виймайте капідеру… і т.д.


Євген Лозовий (колонія Коста Карвальо, штат Санта Катаріна, травень 2011)

 Як бачимо, з респондента просто доводилося обценьками витягати інформацію. У звичайних умовах можна було б відмовитися від його послуг і зосередитися на пошуках іншого – балакучішого інформанта, який би не лише мав ідеальне обійстя, а й міг би дати повноцінне інтерв’ю. Проте в умовах економії часу такої можливості не було. І єдиний спосіб задокументувати фото знарядь праці – застосувати «інквізиторський» підхід до респондента.

Після таких комбінованих способів збору інформації (опитування + фотозйомка + включене спостереження + загальне керівництво процесом), природно, має йти відповідна обробка польових матеріалів, головний принцип якої полягає в matching (поєднанні свідчень, отриманих різним способом) в один дослідницький текст.

 На завершення, хочу підбити підсумки.

 Інтенсивний спосіб / стиль опитування, який можна напівжартома назвати «інквізиторським», є виправданим в умовах інтенсивного польового обстеження, особливо в екстремальних умовах, якими я вважаю перебування дослідника в умовах закордоння. До цього змушують обставини, передусім брак часу і можливостей пошуку «ідеального респондента».

 Цей стиль може бути шкідливим і навіть згубним в фольклористичній польовій практиці, що зосереджується на збиранні словесного фольклору, а також під час польових досліджень з усної історії. У такому випадку перебивання (навіть з метою здійснити певні уточнення) і докладні розпитування збирача є недоцільними, а часом навіть неетичними. Зате під час опитування на тему обрядовості, матеріальної культури, звичаєвості певна «занудність» дослідника у безкінечних розпитуваннях і уточненнях щодо деталей обрядового чи технологічного процесу просто необхідна,  інакше зібраний матеріал не матиме ніякої наукової цінності. Респондент перебуває «в темі», багато опущених ним у розповіді деталей видаються для нього «і без того зрозумілою справою», аксіомою. Якщо збирач не докопається до них, то респондентська оповідь може розгядатися не як інформація, а лише як красивий фольклорний текст. Дуже часто доводиться застосовувати інквізиторський підхід у темах, в яких почерговість дій (технологічних чи обрядових) має принципове значення.

 І найважливіше: інквізиторський спосіб збирання польової інформації виправданий лише в тому випадку, якщо не шкодить респондентові. Майстерність «зробити заштрик хворому так, щоб він цього не помітив», а ще краще, щоб отримав від нього задоволення, виробляється роками довгої рутинної польової практики.

 Марина Гримич після інтерв’ю з Ганькою Горбань, 90 років (вілла Гонсалвес Жуніор, травень 2009 р.)

 

* Цю статтю вперше було оприлюднено у збірнику Поле: Збірник наукових праць з історії, теорії та методики польових досліджень. Том 1. Вступ до спеціальності  / За наук. редакцією Марини Гримич. – Київ: Дуліби, 2014. – 320 с. Тут публікується з дозволу Авторки. У публікації використано світлини з приватного архіву Марини Гримич.

 

 


[1]Панченко А.А. Инквизиторы как антропологи, антропологи как инквизиторы // Живая старина. – 2001. – №1. – С. 7-9.

[2]Іронізую.

[3]Авторська монографія М.Гримич «Українська спільнота в Бразилії» складатиметься з двох книг: «Етнографія населення українських колоній Бразилії» та «Історія організованого українського життя  в Бразилії». Окремі розділи майбутньої монографії були опубліковані в колективній українсько-бразильсько-канадській науковій праці «Українці Бразилії» (К., 2011), за науковою редакцією Марини Гримич, Сергія Ціпка, Андрія Нагачевського та Ольги Калько.

[4]Гримич М. Специфіка проведення польових досліджень у середовищі української спільноти за кордоном // Українознавство. – 2012. – № 2. – С.210-212

[5]Нащадки першої та другої – аграрної та заробітчанської хвиль імміграції до Канади та Бразилї, третьої, «діпістської» та четвертої (сучасної) хвиль – це носії абсолютного різних типів інформації, тож, відповідно, теми питальників і методика опитувань є різною.

[6]Докладно про його методику див: Гримич М.В. Роберт-Богдан Климаш і українська народна культура канадських прерій: Післяслово наукового редактора // Климаш Р.-Б. Українська народна культура в канадських преріях / Наук.ред. М.Гримич. – К.: Дуліби, 2013. – С.309-316.

[7]Гримич М. Специфіка проведення польових досліджень у середовищі української спільноти за кордоном. – С.211.

[8]Термін культурний шок означає природний станлюдини, яка потраплила в незнайоме їй середовище чи іншу культуру, що супроводжується короткочасною або тривалою дезорієнтацією, зміною емоційних станів (від захоплення до депресії).

[9]Гримич М. Специфіка проведення польових досліджень у середовищі української спільноти за кордоном. – С.212.

[10]Гримич М. Специфіка проведення польових досліджень у середовищі української спільноти за кордоном. – С.212.

 

Марина Гримичетнологиня, фольклористка, докторка історичних, кандидатка філологічних наук, професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка; письменниця, членка Національної спілки письменників України. Наукові зацікавлення охоплюють звичаєве право українців, культуру української діаспори у Південній та Північній Америці. Авторка книг “Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія)” (Київ, 2000), “Звичаєве цивільне право українців ХІХ – поч. ХХ ст.” (Київ, 2006), наукова редакторка низки збірників наукових праць. Живе і працює у Києві.

 

 

Читайте також статтю Марини Гримич Paterfamilias (про форми чоловічого домінування в українській селянській культурі)

Усі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss