Україна Модерна

// Олександр Гриценко

Проект  Юрбас: спроба реконструкції   

Місто Ватутіне – невелике, нестаре, але, як тепер кажуть, старопромислове (більшість тутешніх підприємств, збудованих у 1950-1960-і роки, чи то закрилися, чи то ледве дихають). Засноване у 1947 р. на теренах буровугільних розробок (так званий Юрківський вугільний басейн, або ж Юрбас), місто Ватутіне у 2007 р. урочисто відзначило своє 60-ліття. Наприкінці 1940-х містечко було оголошене республіканською ударною комсомольською будовою, у 1960-х його називали «наймолодшим містом Черкащини»[1]. У 1980-х роках, поки не вичерпалися запаси вугілля, місто нараховувало до 23 тис. мешканців, сьогодні ж їх менше 19 тис. Гірняцьке містечко, що спершу називалося «Юрківське робітниче селище», а неофіційно – «Шахтинський посьолок», або ж «посьолок Юрбас», і підпорядковувалося Юрківській сільраді, в 1949 р. Указом Верховної Ради Української РСР отримало статус міста й нинішню назву – на честь генерала армії М.Ф.Ватутіна, командувача 1-м Українським фронтом, що його війська в лютому 1944 р. саме в цій місцевості замкнули Корсунь-Шевченківське оточення. Про інші видатні історичні події на цьому місці невідомо. Отже, з огляду на недавнє утворення та напливовий характер населення, виникає спокуса назвати Ватутіне містом без власної історичної пам’яті – адже особисті спогади прибулих ватутінців були пов’язані з тими місцевостями, звідки вони приїхали. Попри відносну молодість Ватутіного, чималий період у його житті можна  вважати «давньоминулим» – ідеться про перші повоєнні десятиліття, коли воно було майже цілковито шахтарським містом, таким собі companytown[2], де більшість робочих місць та більшість соціальної інфраструктури належала шахтоуправлінню: і міський Палац культури, і дитячі садки, і стадіон «Шахтар», на якому грала команда «Шахтар». Навіть єдиний у місті ресторан називався «Горняк». 

Але видобуток бурого вугілля, придатного лише для для  місцевої ТЕЦ та ще для виготовлення брикетів, залишався економічно вигідним десь до 1970-х років. Потім місцеві шахти й вуглерозрізи стали збитковими й поволі «прикривалися». ТЕЦ перевели на привізне вугілля з Олександрії, а в 1997 р., після аварії, й зовсім закрили. Почалися нові, нелегкі часи пристосування міста до пострадянської деіндустріалізації. До створення Ватутіного є всі підстави застосувати популярний нині термін «проект». У строгому сенсі поняття проекту передбачає чітко визначені мету, терміни її реалізації та забезпечення необхідних ресурсів. Справді, і комплекс паливно-енергетичних підприємств на базі Юрківського родовища, і «соцмістечко» при ньому – все це було задумане і здійснене владою СРСР у відповідності до цілісного індустріально-соціального плану. Очевидною першочерговою метою «проекту Юрбас» було швидке промислове освоєння вугільного родовища, запуск паливно-енергетичних підприємств і відтак забезпечення енергією й паливом кількох навколишніх районів, що уможливило б їхній прискорений розвиток. А будівельники та майбутні мешканці міста були, по суті, об’єктами цього плану, «гвинтиками» у справі побудови світлого майбутнього в одному регіоні тодішньої південної Київщини. 

Основною робочою силою нового проекту спершу, за сталінською традицією, стали кілька тисяч зеків, а потім вербувальники забезпечили за оргнабором тисячі невибагливих робітників і робітниць із навколишніх сіл. Приїжджа російськомовна інженерна та менеджерська еліта, окрім налагоджування виробництва, мала ще й імпліцитне суспільно-політичне завдання – забезпечувати русифікацію і совєтизацію соціокультурно строкатого населення новостворюваного «соцмістечка». У часи економічної кризи 1990-х Ватутіне, з його шахтарською ідентичністю, перетворилося на економічно-депресивне «містечко пенсіонерів», і виживало головно за рахунок  дрібного бізнесу. Відтак «шахтарські» часи Ватутіного поволі перейшли зі сфери особистого життєвого досвіду у сферу локальної «історичної пам’яті», що в певному сенсі стирає межу між недовгою історією «міста без історії» та багатовіковою історією землі, на якій воно постало. Окрім індивідуальних та спільних спогадів, залишився  матеріальний результат цих десятиліть – символічний простір міста, в бартівському «діалозі» з яким відбувалося формування локальної ідентичності уже не одного покоління ватутінців.

Спробуймо ж з’ясувати, наскільки встигла сформуватися у городян якась виразна локальна колективна ідентичність, відмінна від місцевих ідентичностей мешканців сусідніх сіл і містечок центральної Черкащини, знаної як «Шевченків край». У паперах мого батька зберігся проект «Звернення депутатів Ватутінської міської Ради, а також депутатів Звенигородської районної та Черкаської обласної Рад, які проживають у м. Ватутіне», до секретаріату Верховної Ради України, підготований на початку 1992 року. Йшлося про надання Ватутіному статусу міста обласного підпорядкування: «Місто Ватутіне розпочате будівництвом у 1946 р. як шахтарське місто для обслуговування Юрківського буровугільного родовища. ...Розростання міста відбувалося на базі підприємств чорної металургії та інших відомств...

...Постачання м. Ватутіне також відбувалося по лінії державної торгівлі, а районного центру – по лінії кооперативної торгівлі. Зв’язуючою ланкою був районний комітет КПУ, котрий скликав чергові партактиви. Так що ні по лінії адміністративній, ані технічно-технологічного керування, місто від районного центру фактично не залежить. Єдине, що тримає м. Ватутіне у районному підпорядкуванні, це  всілякі грошові податі, котрі районний центр регулярно стягує з Ватут. підприємств...». Після цього автори наводять трохи цифр про ватутінське комунальне господарство і рішуче підсумовують: «Єдиним висновком, який можливо зробити з існуючої ситуації, є те, що факт адміністративного підпорядкування промислового міста Ватутіне сільськогосподарському районному центрові Зв-ка не викликаний об’єктивними вимогами економіки, а навпаки, стримує промисловий і соціальний його розвиток. Необхідність виведення м. Ватутіне з районного підпорядкування своєчасна і очевидна». 

Звертають на себе увагу кілька моментів. Констатація, що місто створювалося «для обслуговування родовища», що сприймалося цілком нормально: не підприємства існують для міста, а місто – «для обслуговування підприємств». Звернімо увагу на фразу про райком партії як «зв’язуючу ланку». З вересня 1991 року «зв’язуюча ланка» луснула, і ватутінцям уже здавалося, що вони не залежать від райцентру по жодній «лінії керування». Автори листа не дуже уявляли собі, як розгортатимуться економічні зміни в пострадянській Україні, і чи матиме хоч якесь значення те, кому було раніш підпорядковане те чи інше підприємство. Підсумовуючи цю спробу декларації ватутінської окремішності, вкажемо на кілька рис локальної ідентичності, котрі в ній проявилися. (1) Це ідентичність промислового міста, сформульована через опозицію до навколишнього сільськогосподарського краю. (2) У ній зорить недо-міське, «слобідське» і водночас доволі радянське світобачення, за яким у центрі суспільного життя виявляється промислове виробництво, а все інше опиняється на другому плані. (3) Є також слабкі прояви української національної ідентичності: проект звернення написаний майже хорошою літературною мовою, саме з її невідшліфованості можна зробити висновок, що для авторів вона була рідною.

Пам’ятники  Ватутіного:
від «сталінської монументальної пропаганди» – до маркерів локальної ідентичності

Пам’ятником можна вважати будь-який твір монументального мистецтва (статуя, барельєф, стела тощо), споруджений на території міста, що увічнює пам’ять про певну  історичну подію чи особу[3].  У Радянському Союзі спорудження монументів мало на меті не стільки увічнення пам’яті видатної особи чи історичної події, скільки утвердження офіційної ідеології. На погляд американського дослідника радянської культури Річарда Стайтса, ще Ленін прагнув прикрасити радянські міста «монументальною пропагандою», котра б удоступнювала бідному й малограмотному радянському населенню «твори мистецтва, подібно до музею, навчала б їх, подібно до школи, ще й створювала б атмосферу поклоніння, подібно  до храму»[4]. При дослідженні монументальних пам’ятників зазвичай аналізують «три головні виміри: їх іконографію, епіграфію, та церемоніальну роль»[5], іншими словами –  вивчають пам’ятник як твір монументального мистецтва й архітектури, наявні на ньому написи, а також його використання в ритуалах, святкуваннях, інших масових заходах. Гарoльд Маркузе у своєму дослідженні Національного  меморіалу жертв війни й тиранії в Берліні[6], посилаючись на праці Р.Козеллека про воєнні меморіали як вияв «політичного культу мертвих»[7], наголошує також на важливості розгляду генези пам’ятника, тобто з’ясування, коли й за яких обставин виникла ідея його встановлення, хто ухвалював рішення, якою була мета, тощо. Тож спробуймо уважно розглянути ці аспекти в аналізі ватутінських монументів. Розпочинати огляд було б логічно з пам’ятника самому Ватутіну, якби не та обставина, що з’явився він пізно, через понад двадцять років після найменування міста. Тому почнімо з хронологічно першого. В молодому «соцмісті» таким був монумент товаришу Сталіну – імовірно, на той час іще живому[8], тож його не зовсім слушно було тоді називати пам’ятником. 

Встановлений на центральній площі, в місці перетину двох головних планувальних магістралей, перед Палацом культури в «імперському» стилі, він мав символізувати не лише віртуальну присутність “Вождя Народів” серед підданих-ватутінців, а й таку собі точку відліку всіх суспільних кординат міського простору або ж, за Бартом, той символічний центр, де людина «долучається до повноти реальності». Як усім відомо, справжню точку відліку всіх координат становив московський Кремль, тож і на головній площі Ватутіного - як нагадування про цей факт - за спиною у Сталіна було посаджено «кремлівські ялиночки». Зникнення з площі монумента Сталіну в 1961 році (після рішень ХХІІ З’їзду КПРС про засудження «антипартійної групи і прімкнувшего кнім шепілова»[9]) не завдало істотного удару по цій системі координат, тим більше, що на його місці з’явився Ленін

У 1950-і роки місто прикрасив не лише пам’ятник Сталінові, а й цілий «типовий  комплекс монументальної пропаганди», що  включав низку інших монументальних творів, нині вже частково неіснуючих: 

- гіпсову статую юного Володі Ульянова в одному з міських скверів (навпроти дитячого садка); 
- гіпсові статуї спортсменів (футболіста й тенісистки) при вході на стадіон «Шахтар»; 
- кілька гіпсових-таки паркових скульптур (зокрема, групу піонерів із вожатою, хлопчика із сачком та рибками посеред невеличкого фонтана) у новонасадженому міському парку; 
- бюсти пролетарського буревісника Макима Горького та поета-революціонера Тараса Шевченка на подвір’ї середньої школи № 1; 
- статуї шахтарів при в’їздах до міста з півночі та із заходу. 

Усі ці монументальні споруди, як бачимо, нетривкі й недорогі, до того ж лише деякі з них когось персонально вшановували, тобто могли претендувати на статус пам’ятників у строгому сенсі, інші ж – комунікували певні ідеологеми офіційного радянського Weltanschauung. Імовірно, що ці гіпсові споруди, як і тимчасові пам’ятники, що їх встановлено після перемоги більшовиків за «ленінським планом монументальної пропаганди», планували згодом замінити тривкішими, показнішими. Але тим часом міський простір не можна було залишати без «правильного» монументально-символічного наповнення. Як зауважував дослідник сталінської політики пам’яті Сергій Єкельчик: «Те, як у повоєнне десятиліття радянська влада порядкувала історичними монументами і меморіалами, виказує водночас бажання тотального ідеологічного контролю над історичними місцями і брак фінансування й адміністративних засобів для цього»[10]

Єкельчик, проаналізувавши спорудження пам’ятників у різних українських містах у повоєнні роки, доходить висновку про «цікаву символічну ієрархію пам’ятників у радянській Україні: першим ішов Ленін, одразу за ним – Шевченко у Східній Україні й Франко в Західній; Сталін і Невідомий солдат програвали українським ‘батькам нації’»[11].  Йдеться про те, що в першу чергу в місті належало встановити Леніна, за ним – Шевченка, а потім уже Сталіна та меморіал полеглим у війні. Але Ватутіне, як бачимо, не підтверджує цього висновку: «повновартісного» Леніна вперше встановили лише в 1957 році, та й то не в центрі, а на території вуглерозрізу, а в самому місті обмежилися гіпсовим юним Володею; Шевченка вшанували лише в формі бюста на шкільному подвір’ї, натомість великого Сталіна одразу вшанували монументом на головній площі. 

Окрім ієрархії імен, була ще й ієрархія способів увічнення: найгідніший – бронзовий чи гранітний монумент на великій площі; менш престижний – монумент у парку; нижче за стутусом – бетонний чи гіпсовий монумент на площі; паркова скульптура, врешті, невеликий бюстик у парку чи на подвір’ї якоїсь інституції. Імовірно, Ленінові «не личила» гіпсова статуя на головній площі міста, але на бронзову грошей не було. Тож ватутінські планувальники могли міркувати приблизно так: поставимо поки що бетонного Сталіна на площі[12], а юного Володю Ульянова – в парку, а згодом вшануємо обох у якийсь масштабніший спосіб. 

Невеличкий гіпсовий Володя – такий, як на жовтенятській зірочці, в коротких штанцях із кучерявенькою головою[13], без будь-якої таблички (всі й так повинні були впізнавати)  стояв у скверику, через вулицю від дитячого садка, й мав, вочевидь, грати важливу роль у виховному процесі. Натомість бюсти Максима Горького й Тараса Шевченка на подвір’ї школи № 1 (протягом усього радянського періоду мова викладання у ній була російською) призначалися для виховного впливу на дітей шкільного віку. Бюсти класиків слугували монументальним символом радянського літературного канону в його сталінській версії. Один – «буревісник революції», перший пролетарський письменник і основоположник соцреалізму; другий – істинно народний поет, батько новітньої української літератури й водночас – «революціонер-демократ, друг Чернишевського й Добролюбова». 

Написів бюсти класиків не мають – вочевидь, із тих самих міркувань тренування обізнаності школярів.  Розташування (на подвір’ї перед школою) й архітектурне вирішення цих бюстів, мабуть, не передбачало церемоній вшанування: вінка там покласти ніде. За час мого навчання у цій школі (1964-1974) не пригадую випадку, щоб ці бюсти класиків були задіяні під час якихось урочистостей. На фото 1 вересня 1964 року, що зафіксувало мій перший шкільний дзвінок, видно, що бюсти опинилися поза “простором свята”. 

Ще одним цілком збереженим елементом первісного монументального оформлення Ватутіного є соцреалістичні фігури шахтарів на в’їздах до міста з півночі. Пара з шахтаря й шахтарочки стоїть обабіч звенигородської дороги, дивлячись одне на одного через дорогу. Ще один плечистий шахтар стоїть при дорозі, що веде до міста з боку Умані. Ці трударі – доволі типовий для сталінського монументального мистецтва зразок «прибрамних» скульптур. Такий вид скульптурного оздоблення в’їздів (воріт чи брам) до міста, до храмового чи палацового комплексу має довгу традицію в світовій культурі, починаючи від прикрашеної статуями жерців брами комплексу Рамзеса ІІ в Луксорі (XIII ст. до н.е.) або «Левиної брами» в хетській столиці (XIV ст. до н.е.). Прибрамні фігури, людські, янгольські чи звірині з язичницьких часів грали роль символічних охоронців-покровителів, а в деяких випадках (брами замків, палаців) – ще й геральдичну, як «щитодержці» при гербі господарів. У цих випадках вони слугували ще й монументальними маркерами ідентичності власника.

Саме в цій якості – маркерів ідентичності - за сталінських часів на фасадах чи ґанках великих громадських будівель, при брамах парків та стадіонів почали з’являтися попарні скульптури відповідної «професійної кваліфікації» – колгоспників, спортсменів, метробудівців, шахтарів. Наприклад, кревними ватутінських шахтарочки й шахтаря можна вважати метробудівку та метробудівця, які стоять у Києві над аркою, що веде від Прорізної до вулиці Грінченка. Культурна традиція проглядає не лише в цьому: пригледівшись до шахтаря, упізнаємо в ньому мікеланджелівського Давида, тільки перебраного в шахтарську робу й чоботи... 

Обабіч входу на ватутінський стадіон «Шахтар» протягом кількох десятиліть також стояла подібна пара – тенісистка з ракеткою та футболіст із м’ячем. Однак гіпсові скульптури  поволі руйнувалися, тож їх одну по одній прибирали, лишаючи голі цегляні постаменти. Така ж доля спіткала гіпсові скульптури, що прикрашали міський парк. Одна з них зображала групу піонерів, що їм вожата вказує рукою в світлу далечінь (зображення не збереглося). 

Отже, споруджений у Ватутіному в 1950-ті роки «типовий монументальний комплекс» мав на меті не стільки щось чи когось увічнювати, скільки (за Козеллековою концепцією монументів як політичних засобів формування ідентичностей) сприяти вихованню «нової радянської людини» із молодших поколінь ватутінців, комунікувати їм «правильну» візію сьогодення й майбутнього, а також – слугувати для городян своєрідними маркерами їхньої гірняцької ідентичності. У монументальному аспекті хрущовська доба у Ватутіному розпочалася не з 1956 р., а лише з 1961 р., коли якось вночі монумент Сталіну зник із площі та був перенесений на подвір’я одного із заводів міста, а пізніше – розрізаний на шматки й закопаний у ліску. Тоді ж і проспект Сталіна перейменовано на проспект Дружби. А на площі невдовзі встановлено Леніна[14], який простояв там до ювілейного 1970 р., коли його заміненили «презентабельнішим» монументом, що простояв аж до грудня 2013 р. 

Зовнішній вигляд ватутінського Леніна дещо відрізняється від типового «райцентрівського Ілліча» – з витягнутою вперед рукою, в кашкеті. Тут він у костюмі, стоїть спокійно, приклавши ліву руку до грудей, а у правиці тримає якогось блокнотика. У подібній позі стояв і Сталін. Схоже, радянський вождь на головній площі «соцміста» мав на меті не закликати до боротьби, а задоволено констатувати: соціалізм побудовано, товариші! 

Попередній пам’ятник Леніну (1963-1970), не знищили, а ймовріно саме його встановили на подвір’ї ТЕЦ і відповідно зафіксували в офіційному реєстрі момументальних пам’яток по Черкаській області з датою спорудження – 1962 р[15]. У цьому таки реєстрі зазначено аж три пам’ятники Леніну: на центральній площі (встановлений буцімто 1970 року), «біля Юрківського розрізу» (1957) та «на території ЮТЕЦ» (1962 р.). Одного з цих Іллічів авторові вдалося знайти на далекій околиці міста, на подвір’ї колишнього ремонтно-механічного заводу. Вірогідно, переставили його туди після закриття Юрківського вуглерозрізу наприкінці 1960-х років. «Заводський» Ленін стоїть у скверику, що після закриття заводу в 1990-х перетворився на хащі, тож пам’ятник можуть знайти дише знавці. 

Цей Ілліч, нині облуплений, мав колись доволі респектабельний вигляд: у «трійці» й пальті, а в опущеній правиці затиснута архетиповий кашкет. Забутий у кущах, як Фірс у чеховському вишневому саду, Ілліч пережив не тільки розпад СРСР, а й сам завод. Куди подівся третій з офіційно зареєстрованих ватутінських Ленінів, невідомо. Отже, брак у місті «повноцінного»  ленінського монумента у сталінські роки був з лишком надолужений у 1960-ті. Це добре ілюструє ту зауважену істориками цього періоду обставину, що критика «культу особи Сталіна» супроводжувалася спершу посиленням «культу Леніна», а після приходу до влади Брежнєва – ще й розбудовою «міфології Великої Вітчизняної війни». У перші роки існування міста, названого іменем генерала – «визволителя Києва», не відбулося монументального увічнення подій «Великої Вітчизняної». Це до певної міри логічно: адже в роки війни міста ще не існувало (отже, не було й «визволення»), а символічне наповнення простору молодого «соцміста» спрямовувалось у світле майбутнє, а не в трагічне минуле. Однак у 1965 році ідеологічна атмосфера в країні змінилася: обіцяна щойно усунутим М.Хрущовим близька побудова комунізму перетворилася на тему для анекдотів, тому героїчне минуле стало виглядати значно вдячнішою темою для увічнення і, відповідно, морального самоствердження радянського суспільства. Саме з 1965 року 9 травня стало офіційним державним святом, низці військових діячів (зокрема й М.Ватутіну) посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу, а по всьому СРСР розгорнулося спорудження воєнних меморіалів. 

Воєнні меморіали стали предметом великої кількості наукових досліджень. У всьому різноманітті цих праць можна виділити два концептуальні «полюси»: дослідження британців Д.Кеннедайна, Дж.Вінтер та інших, за якими меморіали в місцях масових воїнських поховань – це предусім «місця скорботи»[16]. Інший  «полюс» представлений німецьким істориком-концептуалістом Р.Козеллеком та його послідовниками, для яких активне поширення у ХХ ст. воєнних меморіалів, присвячених загиблим солдатам, є передусім елементом «політичного культу мертвих» (politischeTotenkult) як інструменту модерного націєтворення. Головна мета цього культу – зміцнення в суспільній свідомості переконання, що величезні жертви у війні – то свідчення масового героїзму Народу (Нації)[17]. Іншими словами, воєнні меморіали ХХ ст. – то не стільки місця скорботи й пам’яті, скільки інструмент формування національної ідентичності та для політичної мобілізації[18]

Як уже зазначалося, у Ватутіному майже 20 років від заснування міста жодних «місць скорботи» не було, хоча на околицях існували братські могили солдатів, які загинули взимку 1944 р. Отже, монументи, споруджені тут пізніше, в рамках загальнорадянських кампаній до чергових ювілеїв Перемоги, цілком можна характеризувати, за Козеллеком, як елементи радянського «політичного культу  мертвих», точніше – культу «масового героїзму радянського народу у Великій Вітчизняній війні». Зокрема, до 20-річчя Перемоги, в квітні 1965 р., генералу армії М.Ф.Ватутіну було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а в місті його імені встановлено бронзовий бюст. Через чотири роки, в рамках відзначення 25-річчя Корсунь-Шевченківської битви, за околицею міста насипано невеличкий «курган Слави» й встановлено  пам’ятний знак «воїнам 53 Армії 1-го Українського фронту», які в лютому 1944 провели тут один із вирішальних боїв за замкнення кільця оточення. 

Встановленню бюста славного генерала в місті його імені, за радянською традицією, передували листи трудящих до газет – мовляв, місто носить славне ім’я Ватутіна, а пам’ятника йому нема - непорядок[19]. Варто зауважити, що бронзовий бюст – це одна з найекономніших форм монументального вшанування видатного діяча, в СРСР вона була дозволена навіть стосовно живих (двічі Героїв Радянського Союзу та Соцпраці). Такі бюсти, як і паркові скульптури, служать не стільки вшануванню пам’яті діяча, стільки виховним, просвітницьким цілям, а також маркуванню ідентичності інституції чи спільноти (у нашому випадку – міста). Великий бюст на площі, втім, здатен виконувати функції пам’ятника: у знаменні дати (день Перемоги чи день народження Ватутіна) до сюди покладають квіти; інколи (9 травня  1965 та 1975 рр.) саме тут влаштовували загальноміські святкові церемонії. Натомість біля «кургану Слави» масових церемоній не влаштовували з дуже простої причини: він розташований за 3 км на захід від міста.

Таким чином, наприкінці 1960-х символічне наповнення  центру міста істотно видозмінилося порівняно зі сталінськими часами: якщо раніше це був односпрямований «сталінський вектор» (від порожньої привокзальної площі – уперед, проспектом Сталіна до монумента Сталіну), то тепер проспект пропонував можливість руху в двох напрямках – чи то до Леніна (нагадування про заповіти Жовтня), чи то до генерала Ватутіна (нагадування про минулу війну). Іншими словами, Ватутіне переставало бути «містом без минулого, але зі світлим майбутнім», і ставало «містом, як усі» – з офіційно визначеним, загальнорадянським спільним героїчним минулим.

Однак символічний простір міста ще «не дотягував» до всесоюзного стандарту брежнєвських часів у тому сенсі, що йому бракувало, за виразом С.Єкельчика, «Невідомого солдата», тобто – меморіалу полеглим за визволення міста (або загиблим на війні землякам). Такий  меморіал споруджено 1980 року (до 35-річчя Перемоги) в центрі міста, на краю міського парку. У згаданому радянському реєстрі монументальних пам’яток по Черкаській області цей меморіал названо «братською могилою 49 воїнів Радянської армії, що загинули при визволенні села в лютому 1944 року (смт Ватутіне, просп. Ватутіна, 1980, скульп. В.Зибіна, арх. П.Кальницький»). 

Насправді до цієї могили перенесено рештки загиблих у цій місцевості бійців, що були поховані в кількох різних могилах на околицях міста. Композиція меморіалу професійно-офіціозна: такий собі віртуальний храм, із двома бічними стелами – «брамою до храму», центральним подіумом – «вівтарем», за яким стоїть скорботна жіноча постать – радянський аналог Покрови чи Оранти[20]. Межі сакральної території позначені майданчиком, викладеним плиткою. На бічних стелах – шаблонний напис «Никто не забыт, ничто не забыто»[21], а також барельєфи не менш стереотипного змісту: ліворуч – шеренга бійців у касках і плащ-палатках несуть довгу траурну гірлянду квітів, праворуч – інша шеренга несе схилені прапори – алюзія до «параду Перемоги». На «вівтарі» меморіалу – бронзові плити («скрижалі»), на них –  імена 49 бійців,  яких перепоховано тут, а також – стандартна для таких меморіалів епітафічна формула російською мовою: «Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины в годы Великой Отечественной войны 1941-1945».

Прикметним є використання слова «слава» там, де логічно було б вжити «пам’ять», а також дистанційована відсилка до «годов войны», коли цілком доречно було б згадати про конкретні події – напр., Корсунь-Шевченківську битву. Це не лише зраджує головну мету спорудження меморіалу (не пам’ять про загиблих, а уславлення «масового героїзму»), але й свідчить про шаблонність виконання меморіалу, від «символічних» постатей –  до епітафій. 

Шаблонність жіночої постаті заслуговує на окремий коментар. «Старожили» пам’ятають одну цікаву обставину: жіноча постать (вбрана не в імперсько-античні складки, як київська «Батьківщина-мати», а в одяг української селянки, з хусткою на голові[22]), котра тримає щось схоже на лавровий вінок-гірлянду, спершу нічого в простягнутих руках не тримала.  Кажуть, деякі цинічні городяни почали жартувати: мовляв, вийшла баба з парку й каже: «оце поки я чухалася, хтось усі порожні пляшки вже позбирав…» Чи то через гіркі дотепи (за якими стояло й небажання городян побачити «свою» в постаті селянки), чи з інших причин, але невдовзі жіночу постать «доопрацювали», додавши їй лаврову гірлянду в руки. Отак вийшло, що різні постаті меморіалу вшановують гірляндами одне одного. Але після «врахування критичних зауважень громадськості» пам’ятник став, так  би мовити, ближчим до народу. 

На прикладі воєнного меморіалу у Ватутіному можемо спостерігати таку модель взаємин між людиною та офіційними «місцями пам’яті» (бартівського діалогу між міським простором і городянином), що її можна назвати адаптацією з наступною фаміліаризацією (одомашненням). Відомо, що для городян - принаймні спочатку, - цей меморіал не був монументальним вираженням історичного минулого самого міста чи особистого досвіду більшості ватутінців (ветерани війни тут, ясна річ, були, але в молодому місті вони не складали соціально вагомої групи). Меморіал постав уже під кінець «застійної епохи», бо так вирішила влада десь у столиці, й вигляд мав такий, якого йому надали столичні скульптори та архітектори, вважаючи, що роблять пам’ятник  «визволителям якогось села». Не дивно, що ватутінці попервах сприйняли його з певним відчуженням. Однак після «доопрацювання» меморіал все-таки увійшов до міського життя завдяки включенню до офіційних та неофіційних масових обрядів: тут не лише 9 травня вшановують нечисленних ветеранів, але й першого вересня з усіх шкіл міста до меморіалу вирушають невеличкі колони святково вбраних першокласників, супроводжувані юрмами батьків, бабусь і дідусів. Школярики кладуть квіти до меморіалу, а родичі їх фотографують – буде пам’ять на все життя про перший шкільний день. Цей обряд, зароджений, вочевидь, іще у 1980-ті, успішно дожив до наших часів. При цьому ані біля Леніна, ані біля генерала Ватутіна 1 вересня першокласників з батьками не побачиш. 

За «прийняттям» меморіалу прийшла й така зміна у ставленні городян до нього, що її можна назвати одомашненням, коли до меморіальної споруди  починають ставитися з неформальною турботою як до надгробка когось із членів родини: підфарбовують, обкладають плиточкою, садять деревця. Про це свідчить нещодавній (2005) ремонт воєнного меморіалу. У первісному вигляді увесь меморіал мав «відповідний» його офіційно-скорботному призначенню сірий колір – світліший для бічних стел, темніший – для барельєфів та центральної жіночої постаті. А на попередніх ілюстраціях зафіксовано вже відремонтований меморіал: бічні стели стали блідо-рожевими, барельєфи – коричневими з червонястим відтінком, зверху стели прикрито бляшаними дашками, щоб дощ і сніг не псували. А постамент центральної жіночої статуї гарненько обкладено рожевою плиточкою. Маємо контроверсійний результат: з естетичного боку – монументальний образ меморіалу зруйновано, але з емоційного боку – матеріалізовано зв’язок між історичною  подією та особистим досвідом  людей, і зроблено це за зразком узвичаєних практик турботи про могили рідних і близьких. Подібну фаміліаризацію спостерігаємо у ставленні городян до бюста Ватутіна. Потрактування генерала як «свого» проявилося в посадці поруч із бюстом двох ялинок, як це роблять біля могилок родичів. Нікому не спало на думку поміркувати, як виглядатиме бюст з ялинками, коли ті повиростають. Вигляд справді комічний: генерал визирає з-під високих ялинок. 

Досі йшлося про пам’ятники, встановлені в місті (точніше сказати – поставлені місту) радянською владою «згори», і лише потім більшою чи меншою мірою апропрійовані, «одомашнені» ватутінцями. Одначе у 1977 р. у місті вперше з’явилося «місце пам’яті», прямо пов’язане з особистими трагічними спогадами багатьох городян та з колективною пам’яттю міської громади. Йдеться про поховання дванадцятьох ватутінських шахтарів, які загинули у великій аварії на шахті «Юрківська-Західна» у лютому 1977 р. Аварії з жертвами на підприємствах міста траплялися й раніше, однак тоді інформація про трагічні випадки не виходила поза коло родичів та товаришів: виробничі катастрофи в СРСР, як відомо, не були темами для новин. Натомість 1975 року Радянський Союз не лише підписав відомі Гельсінські угоди, а й став членом міжнародної конвенції з питань безпеки гірничо-видобувних робіт, котра зобов’язувала надавати публічну інформацію про всі нещасні випадки, що спричинили більше десяти людських жертв. 

У Ватутіному 17 лютого 1977 загинуло дванадцять шахтарів, тому про катастрофу на шахті «Юрківська-Західна» дізнався світ. В обставинах небаченої гласності місцева влада не могла, як колись, обмежитися видачею вдові матеріальної допомоги і телеграми зі співчуттям.  Цього разу у Ватутіному влаштували зразковий, як на ті часи, акт вшанування пам’яті загиблих шахтарів та демонстрацію державної турботи про їхні родини. На міському кладовищі з’явилася невелика меморіальна алея, обабіч якої – по шість однаково облаштованих могил з гранітними обелісками. На кожному обеліску – фотокартка й ім’я загиблого, дати народження і смерті, а також однаковий казенно-сентиментальний російськомовний напис: «Спи спокойно, любимый. Память о тебе бессмертна. Вечно скорбящие жена, дети, родные». Із дванадцяти загиблих лише один був росіянином (В.Мізін), решта – українці, але написи для всіх зроблено російські. Алея з могилами шахтарів згодом стала місцем офіційних комемораційних практик: з покладання квітів до шахтарських могил (а також до бюста генерала Ватутіна) починаються урочистості на День міста, він же – День шахтаря.

«Перебудова» значно розширила поле свободи у формуванні символічного простору міста, можливості увічнювати ті постаті та події, що їх городяни самі вважали за гідні увічнення, і в той спосіб, що їм видавався «належним». У 1987 році місто відзначало своє 40-річчя. До ювілею вирішено встановити монументальний пам’ятний знак при в’їзді до міста – вочевидь, за зразком таких знаків-стел, що були встановлені ще в 1960-х рр. при в’їздах до сусідніх Звенигородки чи Сміли: щоб не просто назва міста величезними буквами, а щось мистецьке, історично-символічне. Був оголошений конкурс проектів, в якому перемогла місцева художниця-аматорка. Втілений монумент явно «розпадається» на дві частини – барельєф-триптих, взятий у єдину бетонну раму, з написом «Ватутіне» зверху, та доточений до нього збоку четвертий барельєф в окремій рамі.[23] Герба міста на пам’ятному знаку немає, позаяк міська рада затвердила його лише в 1994 р. Характерною рисою зміни культурної ситуації в часи «перебудови» є українська (тоді ще не державна) мова напису.

 Барельєф-триптих складається з дуже символічних (сказати б, піктограмних) зображень шахтаря, металурга та дівчини у вінку, з паляницею в руках. «Чинних» шахтарів у Ватутіному на той час, як ми знаємо, вже майже не залишалося, а справжніх металургів не було ніколи, але місцевий завод вогнетривів «проходить по відомству» чорної металургії, то ж саме його працівників має символізувати постать із сталеварською пікою на барельєфі. Шахтаря на лівому барельєфі можна впізнати за каскою з ліхтариком, але замість традиційного відбійного молотка у нього в руках букет квітів. Це, вочевидь, відсилає до згаданої вище статуї шахтаря з букетом, встановленої ще у 1950-і роки, й означає, що того «історичного» шахтаря вже потрактовано як загальновідому (а тому процитовану) міську пам’ятку. 

Отже, бічні чоловічі постаті символізують індустріальну ідентичність міста та галузево-професійну структуру його економіки, а постать дівчини у вінку, з паляницею, вочевидь, символізує розквітлу за радянської влади Україну, а також доброту, красу і гостинність нашого народу[24]. Однак у триптиху, імовірно, не вистачало оптимістичної перспективи, віри у завтрашній день – і тому з’явився четвертий барельєф, із зображенням радісного немовляти на дбайливих батьківських руках. Ювілейний пам’ятний знак можна вважати слабкою ознакою формування соціокультурної самодостатньості Ватутіного, а також – подолання (можливо, вимушеного) тієї індустріально-символічної монокультурності, котра раніше диктувала містові його «шахтарську» ідентичність.

Пострадянська трансформація символічного простору міста 

Перейдімо до огляду змін, що відбувалися в міському просторі за останні понад двадцять років незалежності України. У 1990-ті роки невелике промислове місто пережило глибоку господарчу й соціальну кризу. Пострадянські ідеологічні зміни спричинили зміни в міському просторі, а також ринкові зміни в економіці міста та в житті його мешканців.  Розвал тоталітарної радянської імперії означав руйнування монополії влади на рішення у сфері історичної пам’яті. 

Улітку 1993 року ватутінський міськвиконком стурбувався станом виконання Закону про мови і звернувся з листом-обіжником до керівників установ та підприємств міста. У цьому листі від 14 липня 1993 р.) нагадано, що згідно з дорученням Президента України Л.Кравчука від 19 травня 1992 року потрібно «до 1 сепня 1993 року завершити ліквідацію символів і атрибутики неіснуючих СРСР та УРСР», не допускаючи при цьому «псування архітектурних споруд і пам’ятників». Таке доручення Президента виглядало двозначно: якщо, скажімо, пам’ятник Леніну є «символом неіснуючого СРСР», то як можна його ліквідувати, не зіпсувавши? Тож не дивно, що президентське доручення у Ватутіному, як і в тисячах інших міст і сіл Центральної та Східної України, ніхто не виконував. Головна зміна в міському просторі в 1990-ті – не перейменування вулиць (якого не було) і не зміна вивісок, а повільне, але цілковите зникнення підприємств гірничо-енергетичного комплексу, що колись «породили» Ватутіне. Після вичерпання вугілля колишній Юрківський вуглерозріз було рекультивовано – відвали засаджено лісом, а величезну траншею розрізу – частково заповнено водою, а частково передано під дачні ділянки. 

Проспект Дружби, як і раніше, виходить на центральну площу, де аж до грудня 2013 року достояв пам’ятник Леніну. Тут ми стикаємося з проблемою, що її болгарський культуролог Ніколай Вуков охарактеризував як «потребу з’ясування нової природи таких (меморіальних –  О.Гр.) місць після зникнення дискурсивного режиму, що їх породив, тобто в час, коли вони функціонують, як елементи реальності поза репрезентаціями влади»[25]. Спробуймо поглянути на таке «фунціонування»  головної площі міста з пам’ятником Леніна в сучасній Україні. В радянські часи саме через площу, повз статую вождя проходили демонстрації 7 листопада та 1 травня. Перед пам’ятником ставили трибуну, з якої святкові колони вітали міські «офіційні особи». Нині ж демонстрацій-походів у Ватутіному не буває навіть на державні свята, а натомість центральну площу оточили кілька приватних гинделиків із красивими назвами – ресторан «Асторія», ресторан «Казка», піцерія «Бамбіна» тощо. І Ленін, замість енергійних маршів з репродуктора, змушений слухати попсу, що голосно лине  з ресторанів. 

На 2001 рік осередок КПУ у Ватутіному налічував 44 члени. Вірні ленінці щороку відзначали роковини Жовтня біля пам’ятника Іллічу, а щоб не витрачатися щоразу на вінок живих квітів і вберегти їх від зазіхань «антикомуністичних вандалів», вони прикрутили дротом до ніг Іллічу вінок із бляшаних квіточок. Натомість під час офіційних урочистостей, що влаштовувалися там-таки, на центральній площі з нагоди Дня незалежності та Дня міста (обидва свята – наприкінці серпня) жодної ролі для ленінського монумента не передбачено – його немовби не помічають. 

Інший збережений ленінський монумент, гіпсова статуя Володі Улянова, що вціліла ще зі сталінських часів, змінив не лише статус, а й місце. Коли в 1990-х роках у скверику, де стояв Володя, вирішено було «за ініціативою зборів віруючих» збудувати першу в історії міста церкву (адже в радянському шахтарському місті жодного осередку “мракобісся” бути не могло), то кучерявого Володю прибрали без зайвого галасу. Знайшовся й захисник: директор місцевого ПТУ забрав знесену статую, наново побілив і встановив її на подвір’ї очолюваного ним освітнього закладу. У цьому акті турботи про долю гіпсового Володі Ульянова бачимо свідчення, з одного боку – інтерналізації офіційної радянської історії (власне, міфології) принаймні деякими ватутінцями, а з іншого – практично немислимий за радянських часів акт демонстративної «приватизації історичної пам’яті». Адже, враховуючи традиційне для радянського та пострадянського директорату ставлення до ввірених їм установ як до своєї власності, можна сказати, що директор ПТУ, по суті,  поставив Володю «у себе на подвір’ї» й став дбати про нього, як дбають про надгробні пам’ятники на могилах родичів – білять (фарбують) навесні, насіюють травичку. 

На прикладі монументів Леніну в пострадянському Ватутіному (на центральній площі, на подвір’ї ПТУ та на покинутому ремзаводі) бачимо три різні схеми взаємин між людиною та вчорашніми офіційними «місцями пам’яті», котрі тепер опинилися поза репрезентаціями влади.  Першу можна умовно назвати партикуляризацією (пам’ятник, до якого збайдужіла влада, немовби «присвоюється» окремою групою політичних однодумців при байдужому толеруванні решти городян). Другу назвімо фаміліаризацією, своєрідним «одомашненням», коли до монумента починають ставитися приблизно так, як до надгробка одного із членів родини. Нарешті, третя – це забуття в буквальному сенсі (як забули статую Леніна в кущах на ремонтно-механічному заводі). Фізично пам’ятник ніби існує, і навіть у переліку пам’яток числиться, але всі про нього забули. 

Попри фінансову скруту маленького міста в 1990-х, воно спромоглося на нові пам’ятники. Нові меморіали, поставлені в новоствореному сквері, у так званих «П’ятихатках», присвячені трагічним подіям, котрі мали пряме відношення до особистого досвіду багатьох ватутінців – Чорнобильській катастрофі  та афганській війні. Це великі брили місцевого граніту, обтесані й обшліфовані з одного боку, а на цих поверхнях – зображення в техніці габро, традиційній для надгробків. Алеї в новому сквері покрито дрібним гравієм і обсаджено туями, як на кладовищі. Вочевидь, міська влада не мала коштів (а може, й бажання) замовляти проекти пам’ятних знаків професіоналам, як це було з пам’ятниками радянської доби. Вірогідно, творцем нових «місць пам’яті» став якийсь місцевий майстер гранітних надгробків. Звідси – й стиль пам’ятних знаків «героям та ліквідаторам» та «воїнам-інтернаціоналістам», що його можна охарактеризувати як «наївний монументалізм». У першому знаку бачимо стандартну символіку радянської «монументальної пропаганди» – «мирний атом» та «дзвін Чорнобиля», у другому – стилістику дембельських альбомів (на гірській дорозі – БТР і танк, над ними – вертоліт, у небі – православний хрест). 

Увічнення пам’яті жертв Чорнобиля та загиблих «афганців» належали, як відомо, до ключових позицій нової політики пам’яті часів перебудови та перших років незалежності в Україні, але в такій «глибинці», як Ватутіне, вони дочекалися втілення лише через кільканадцять років. Написи на памятних знаках мають доволі шаблонний характер. На одному – «Героям ліквідаторам та потерпілим від аварії на ЧАЕС»; на іншому – ще лаконічніше: «Воїнам інтернаціоналістам». Отже, в якомусь переосмисленні сенсу увічнених подій ватутінська громадськість потреби не бачила – використано готові формули радянських часів. Що ж стосується іншої ключової позиції нової політики пам’яті – вшанування жертв Голодомору 1932-33 років, то пам’ятний знак жертвам Голодомору та репресій у Ватутіному стоїть поруч із старим сільським цвинтарем села Скалеватки, яке давно злилося з містом і в 1990-і роки офіційно увійшло до його складу. Цей меморіал було встановлено ще в 1993 році, до 60-річчя трагедії, завдяки зусиллям активістів ватутінських осередків націонал-демократичних організацій. Складається він із трьох прямокутних гранітних стел, присвячених, відповідно, місцевим селянам – жертвам  Голодомору 1933 року (стела в центрі, з віршованою епітафією), загиблим при визволенні Скалеватки бійцям Червоної Армії (стела ліворуч), а також мешканцям села, які стали жертвами сталінських репресій (стела праворуч, з двадцятьма іменами репресованих). Власне, терен меморіалу – це місце масового поховання померлих з голоду в 1932-1933 рр. 

Підсумовуючи, зауважимо, що наш огляд не дає підстав твердити, буцімто після розвалу СРСР в Україні масово відбувалося знесення старих радянських монументів. Принаймні в малих містах центральної України цього досі не сталося. Ставлення місцевої громади до «поставлених згори» пам’ятників формується за кількома різними моделями – від байдужого толерування (майже ніколи – активного неприйняття) до вибіркового «одомашнення». Активного опору історичним ініціативам «згори» у центральній Україні практично не виникало ані у часи СРСР, ані за незалежності (на відміну від Донбасу чи Криму). Однак помітна значна інерція, обумовлена, окрім світоглядної консервативності, ще й відпливом активного населення та економічною скрутою. Місцева ініціатива в політиці пам’яті тут трапляється, але вона стосується тих подій, що резонують із особистим досвідом місцевих жителів (Голодомор, афганська війна, Чорнобиль). 

Як виглядає, монументалізм, принесений «згори», офіційною «високою» культурою, рідко знаходить щиру підтримку й розуміння. Значно ближчими «глибинці» є готові традиційні пластичні рішення, що перегукуються із уже сформованою популярною культурою містечкових цвинтарів. Унаслідок такого «одомашнення» виникає зворушливий стиль, що його можна назвати наївним монументалізмом, за аналогією з наївним малярством.

 

Цей текст є адаптованим фрагментом одного з розділів монографії Олександра Гриценка “Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України”, що підготований спеціально для сайту “Україна Модерна”. Тут публікується з дозволу Автора. Використано ілюстрації, надані Автором.

 

 _________________________________________

 

Олександр Гриценко - письменник, науковець, літературний критик, перекладач, публіцист, кандидат технічних наук, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України. З 1994 року працює в Українському центрі культурних досліджень Міністерства культури України, у 2002-2013 роках – очолював цю установу. Проходив наукові стажування в Університеті  штату Пенсильванія (США) як стипендіат Фулбрайта (1997), у Центрально-Європейському Університеті (Будапешт, 2002-2003), у Центрі досліджень Центрально-Східної Європи Лейпцизького Університету (2008). Автор книжок «Культурна політика: концепції та досвід» (1994), «Своя мудрість. Національні міфології та громадянська  релігія в Україні» (1998), «Культура і влада. Теорія і практика культурної політики  в сучасному світі» (2000),  «Пророки, пірати, політики і публіка. Культурні індустрії та державна політика в сучасній Україні» (у співавт. із В.Солодовником, 2003),  «Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України (Київ, «К.І.С.», 2014). Як редактор-упорядник і основний співавтор підготував колективні праці: «Нариси української популярної культури» (К., УЦКД, 1998), «Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання  культури в Україні» (К., УЦКД, 1998), «Феномен популізму в пострадянському просторі» (К., УЦКД,  1999), «Герої та знаменитості в українській культурі» (К., УЦКД, 1999), «Багатокультурність і освіта. Перспективи запровадження засад полікуль-турності в системі освіти України» (К., УЦКД, 2001), «Українська культура і європейська інтеграція» (К., УЦКД, 2007).
 

[1] Черкащина. Путівник. – Дніпропетровськ: Промінь, 1966 – 186 с.

[2] Російський урбаніст В. Глазичев використовує давній місцевий аналог цього американського  терміну, а саме – «слобода», постулюючи  істотну відмінність між «слободою» і власне «містом». (див.: Глазычев В. Выслобождение городов).

[3] Сучасні болгарські науковці Ніколай Вуков і Светлана Тончева так викладають цю неоднозначність: «Різні підходи до визначення, що є пам’ятником (monument) – статуя, будівля, місце події, пам’ятний знак на честь померлих, твір мистецтва тощо – не лише частково збігаються, а частково суперечать один одному, але ще й породжують плутанину тоді, коли пам’ятники стають предметом наукового аналізу. (...) Така складність, поза сумнівом, є продуктом самої природи пам’ятника, котрий може слугувати багатьом різним цілям і функціям, втілювати цілий комплекс політичних, ідеологічних, національних, культурних значень, бути місцем скорботи та вшанування, але водночас – місцем політичних акцій та святкувань; котрий, врешті, асоціюється з певним набором ціностей, пов’язаних із часом, мистецтвом, історією, релігією чи практичним використанням»  - Див.: N.Vukov, S.Toncheva. “Town squares and socialist heritage: the reworking of memorial places in post-socialist Bulgaria”. – In: The Politics of Heritage and Regional Development Strategies, 2006, p. 123. 

[4] Stites R. RevolutionaryDreams: UtopianVisionandExperimental Life in the Russian Revolution. – Oxford Univ. Press, 1989, p. 90.

[5]Goebel St. The Great War and Medieval Memory: War, Remembrance and Medievalism in Britain and Germany, 1914-1940. – Cambridge University Press, 2006.

[6]Marcuse H. The National Memorial to the Victims of War and Tyranny: From Conflict to Consensus. Paper for the German Studies Association Conference, 25 Sept. 1997

[7] Див. вступ до книжки Der politische Totenkult (R.Koselleck, M.Jeismann, eds), W.Fink Verlag, Muenchen, 1994.

[8] Втім, я можу помилятися, й монумент перед Палацом культури (збудованим наприкінці 1952 року) спорудили вже після березня 1953 року – офіційних даних про це знайти не вдалося, адже пізніше пам’ятник Сталіну перетворився на орвелівську «неособу», й зберігся лише на старих фотографіях.

[9]За цими рішеннями, як відомо, не лише винесено мумію Сталіна з мавзолею, але й знесено  памятники йому скрізь в СРСР (окрім міста Горі), а також перейменовано міста Сталіно, Сталінград, Сталінадад, усі вулиці й площі Сталіна, Сталінградські та Сталінабадські.

[10] Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – Київ, Критика, 2008, с. 204. 

[11] Єкельчик, цит. праця, с. 211.

[12] Новомосковський краєзнавець А.Джусов у книжці «История Новомосковска» (Дніпропетровськ, 2003) зазначає, що в його рідному місті (населення – до 70 тис.) на початку 1950-х рр. було аж чотири монументи Сталіну: дві повнофігурні статуї (з них одна – під фасадом вокзалу) та дві однакові гіпсові скульптурні групи «Ленін і Сталін у Горках», з них одна – в дитячому сквері (А.Джусов, цит праця, с. 221).

[13]Іншими словами, «хлопченя з розумними очима і з чолом високим і ясним», оспіване Максимом Рильським.

[14] П.Блажко («Ватутіне», 2001, с. 87) стверджує, що цей пам’ятник «згідно рішення загальних зборів гірників міста встановлений у 1963 році...на місці знесеного в 1961 році пам’ятника Сталіну». Одначе в реєстрі пам’яток монументального мистецтва Черкаської області цей пам’ятник Леніну датований 1970 роком.

[15] Ось перелік ватутінських пам’ятників згідно зі складеним ще в радянські часи реєстром «пам’ятників монументального мистецтва по Черкаській області»:

  1. Братська могила 49 воїнів радянської армії, що загинули при визволенні села [sic] в лютому 1944 року (смт Ватутіне, просп. Ватутіна, 1980, скульп. В.Зибіна, арх. П.Кальницький); 
  2. Пам’ятний знак на честь воїнів 53 Армії (на повороті на Звенигородку, 1969, авт. Л.Фурсенко, Л.Кондратський, Л.Собчук);
  3. Пам’ятник В.І.Леніну (центральна площа, 1970, авт. Остапенко П.Ф.);
  4. Пам’ятник В.І.Леніну (біля Юрківського розрізу, 1957, авт. Олійник А.П.);
  5. Пам’ятник В.І.Леніну (на тер. ЮТЕЦ, 1962, авт. Малиновський Ю.);
  6. Пам’ятник М.Ф.Ватутіну (1965, авт. Малашевський Ю.).

[16]Cannadine D. ‘War and Death, Grief and Monuments in Modern Britain’ – In: Mirrors of Mortality. London, 1981, а також: Winter J. Sites of Memory, Sites of Mourning. The Great War in European Cultural History – Cambridge University Press, 1995.

[17]Reinhart Koselleck, ‘Kriegerdenkmale als Identitaetsstiftungen der Ueberlebenden’ – In: Identitaet (Odo Marquard und Karlheinz Stierle (eds.), - W.Fink Verlag, Muenchen, 1979; а також: R.Koselleck, M.Jeismann (eds), Der politische Totenkult. - W.Fink Verlag, Muenchen, 1994.

[18] Свого роду синтезом обох зазначених підходів є недавнє дослідження Штефана Гьобеля: Goebel  St. TheGreatWarandMedievalMemory: War, RemembranceandMedievalisminBritainandGermany, 1914-1940. – Cambridge University Press, 2006. 

[19] Одного з листів трудящих до «Черкаської правди» цитує П.Блажко у книжці «Ватутіне» (2001, c. 88), але вважає цю кампанію виявом щирого прагнення ватутінців встановити бюст генералові, не замислюючись над тим, чому це прагнення проявилося лише через 15 років після найменування міста на честь генерала. 

[20] Райнгарт Козеллек вважає, що, хоча  релігійна образність (янголи, скорботні матері за зразком «пієти» тощо) є дуже характерною для сучасного «культу мертвих», однак її не можна вважати по-справжньому  релігійною – то просто експлуатація накопиченого християнською культурою символічного ресурсу. Гадаю, це слушно й для нашої «оранти застійного періоду».

[21] Цей хрестоматійний рядок О.Берггольц,  котрий усі звикли розуміти як нагадування про жертв фашизму,  варто розуміти ширше: адже авторка написала його через якихось 3 роки після виходу з катівні НКВС, куди потрапила як дружина «ворога народу» поета Бориса Корнілова. Чоловіка розстріляли, а з неї, вагітної, чобітьми вибивали на нього свідчення, спричинивши викидень, однак згодом випустили на волю. Тож слова, що «ніхто й ніщо не забуте», варто розуміти буквально: Ольга Берггольц нічого й нікого не забула.

[22] Цілком імовірно, що авторам, скульптору В.Зибіній та архітектору П.Кальницькому, замовляли стереотипний меморіал «воїнам, загиблим при визволенні села», не уточнюючи, що стоятиме він насправді в місті, збудованому по війні. Звідси – й селянське вбрання жіночої постаті.

[23] Цілком можливо, що четвертий барельєф додано пізніше за рекомендацією журі конкурсу чи когось дуже авторитетного.

[24] Втім, можливе й інше тлумачення – цілком у загальному річищі «галузевої» образності  цього монумента: дівчина з паляницею символізує також місцевий хлібокомбінат.

[25]Voukov, Nikolai. ‘Monuments beyond the representations of power: monuments of the socialist past in post-1989 Bulgaria’. – In: Bartetzky A., Dmitrieva M., Troebst S. (eds). Neue Staaten – neue Bilder? Visuelle Kultur im Dienst Staatlicher Selbstdarstellung in Zentral- und Osteuropa seit 1918. – Koeln, 2005, s. 211-219.


Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів. 

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!