Україна Модерна

// Наталія Ханенко-Фрізен

Проект "Усна історія деколективізації в Україні 1990-х років: селянський досвід" здійснювався в Україні в 2007-2009 роках за ініціативою Центру досліджень української спадщини (ЦДУС) Саскачеванського університету (Канада), у співпраці з вищими навчальними закладами України, де проводиться дослідницька та навчально-наукова робота з усної історії. [1]  В ході проекту лише протягом двох років було записано 117 інтерв’ю з колишніми колгоспниками у десяти областях України (АР Крим, Дніпропетровська, Київська, Львівська, Одеська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська та Харківська області).[2]  

Головним завданням такого всеукраїнського дослідження з усної історії деколективізації було з одного боку зібрати особисті біографії селян та свідчення про деколективізацію, а з другого — віднайти, зареєструвати, та задокументувати певний колективний погляд в особистих спогадах селян на процеси розколгопспення українського села у 1990-х роках, такий мета-погляд колишнього колгоспника на власну історичну долю. 

Передбачалося до того ж, що проект мав би надати українсьским селянам можливість представити як світовій громадськості так і співвічизникам своє власне бачення тих фундаментальних соціально-економічних змін, які вони пережили у 1990-х рр, адже голос українського селянина не завжди має вихід на ширшого читача, особливо за кордонами України.  Обробка матеріалів цього проекту проводилася протягом наступних років, і на сьогоднішній день можемо говорити про цілий архівний корпус проекту, який зберігається Центрі дослідження української спадщини, в рамках його програми з усної історії. Аналітична робота триває.

У цій статті, яка є лише частиною системного аналізу зібраних матеріалів, я насамперед зосереджуюся на аналізі вибраних наративних підходів, якими послуговувалися селяни у власних спогадах та рефлексіях про своє та суспільне минуле та які власне і формують певний суспільний самопортрет розколгоспненого селянина та селянки. Аби нагадати читачеві про перебіг змін у сільському господарстві останнього десятиліття минулого століття, спочатку ми коротко зупинимося на аграрній реформі в Україні у 1990-х рр. та визначимо поняття “деколективізація”. Далі буде представлено певні методологічні засади цього проекту, де мотивуються та пояснюються принципи вибору конкретної поколіннєвої когорти селян для інтерв’ювання, а саме когорти з тривалим досвідом радянського колгоспного життя. Відтак мова піде про наративне конструювання ідентичностей селянами, що дозволить показати певні спільні риси у їхніх наративних саморепрезентаціях. Ця когорта оповідачів представляє унікальний колективний портрет розколгоспненого українського селянина. Їхні інтерв’ю засвідчують, що деколективізовані колгоспники протягом свого життя посідали виняткове місце в українській історії, в якій вони виступали не лише об’єктом історії (як от об’єктом соціальних політик одної чи іншої держави),  але як і активні її суб’єкти-дієвці, безпосередньо відповідальні за її курс

Деколективізація

Після здобуття Україною незалежності у 1991 р., під орудою низки урядів українські сільські громади зазнали драматичної та безсистемної реогранізації радянських колгоспів. Ці реформи, які фактично почалися за півроку до незалежності України, тривали десять років і значною мірою залишилися незавершеними, включаючи денаціоналізацію земель сільськогосподарського призначення та перерозподіл колгоспних засобів виробництва між індивідуальними членами тих сільгосппідприємств. Перший етап реформ зосередився на перерозподілі землі, яка продовжувала залишатися у державній власності. Таким чином, на початку 1990-х рр. колгоспи і радгоспи було поспіхом реогранізовано у так звані колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), збудовані на засадах кооперативного управління та самозабезпечення. КСП мали на меті здобути більший контроль над землею і таким чином привнести більше плюралізму в управління ресурсами.[3] На першому етапі реорганізації колгоспів та приватизації землі колишні колгоспники, які поколіннями були позбавлені права володіння землею, знов отримали права на використання землі. Селянам було роздано “паперові” земельні паї – тобто, сертифікати, які засвідчували права осіб на частку колгоспних земель та майна. В такий спосіб колишні колгоспи і радгоспи було перетворено на корпорації, а колишніх колгоспників – на пайовиків/акціонерів. Однак ці нові відносини поміж колишніми колгоспниками і колишніми колгоспними ресурсами залишалися слабо визначеними.

Другий етап земельної реформи почався лише у 1999 р., коли уряд докорінно змінив ці відносини: тепер, замість виділення паперових паїв, які надавали право на володіння землею, ці колишні колгоспники мали стати повноправними власниками своїх власних земельних наділів. Селяни, які отримали паперові земельні паї під час першого етапу реформ мали тепер обміняти ці паї на земельні майнові сертифікати. Отримавши такі земельні майнові сертифікати, вони не ставали землевласниками у повному сенсі слова, оскільки діяли деякі заборони на продаж і купівлю земель сільськогосподарського призначення. Сертифікати можна було використати лише для створення приватних ферм або для збільшення наявних наділів домогосподарств. Також, власники сертифікатів могли здати їхню землю в оренду корпоративним фермам.[4]  Селянам не дозволялося купувати чи продавати їхню землю, однак вони могли передати права на неї іншим власникам, хоча згідно тогочасного законодавства таких способів було небагато.

Чимало аналітиків зауважувало, що земельна реформа в Україні була тривалим і складним процесом. Перший етап аграрних реформ у 1992-1993 рр. призвів до стрімкого перетворення близько 12 тис. колгоспів і радгоспів у КСП, які згодом пройшли через процедуру пайової приватизації. Таким чином земельні і майнові паї було розподілено поміж колгоспниками, які – принаймні теоретично – могли скористатися правом виходу. Другий етап реформ, який почався у 1999 р., означав подальші швидкі зміни: колективні сільськогосподарські підприємства було перетворено у кооперативні (товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, об’єднання, аграрні спілки тощо). Важливо зазначити, що президентський указ 1999 р. про реорганізацію сільськогосподарських підприємств[5] – який дехто називає “великим вибухом”[6] – вимагав, щоб КСП роздали визначені земельні наділи їхнім пайовикам у повну власність протягом чотирьох місяців від моменту оформлення паїв (грудень 1999). Цей указ відображав численні зусилля українського уряду, спрямовані на завершення приватизації землі шляхом обміну паперових паїв на обліковані іменні ділянки землі.[7]

На папері, ці та інші зміни становили вкрай потрібні заходи з реформування аграрного сектору в Україні, і в цьому сенсі вони були прогресивними. Та ці зусилля були змарновані через бюрократичні перешкоди та урядову неефективність, через що основні учасники процесу – включно з самимим колишніми колгоспниками – не були обізнані про цілі, смисл та наслідки реформування. Експерти Світового Банку, пишучи про перші дев’ять років реформ, писали, що “вони не змогли докорінно змінити традиційного колективного устрою українських ферм... Лише незначне число великих ферм зазнали розпуску та внутрішньої реструктуризації. То ж не слід дивуватися, що процес переходу не приносить очікуваних результатів у сенсі прибутковості і ефективності”.[8]

Поки тривали реформи, українські соціологи вивчали ставлення сільського населення до спричинених реформами змін. Ірина Прибиткова, знана соціологиня та дослідниця села, звертає увагу на дослідження 1994 р., яке виявило, що селяни – керівники, спеціалісти чи сільськогосподарські працівники – недостатньо розуміли мету реогранізації колгоспів у корпоративні підприємства. Більшість працівників, які отримали права на колгоспну землю та власність, не мали ані правової, ані економічної можливості реалізувати ці права, то ж вони не бачили цінності у реформах. Опитані респонденти, вказує Прибиткова, вважали, що реформи відбуваються “на папері” і не пропонують жодних механізмів, які б дозволили селянам створювати нові типи агропідприємств, окрім тих двох варіантів, які їм були доступні: утворювати малі сімейні ферми, або залишатися у великих колективних господарствах. Що важливо: багато респондентів взагалі не розуміли реформ, а інші навіть не усвідомлювали, що якісь реформи відбуваються.[9]

Аналітики дійшли висновку, що протягом першого десятиліття аграрна реформи зазнала невдачі у сенсі її соціально-економічних наслідків. Господарська продуктивність та рівень виробництва цього сектору української економіки стрімко падав. Найбільше страждало тваринництво: за десятиліття було втрачено близько третини усієї худоби, що колись належала колгоспам. Раніше радянська держава координувала діяльність та фінансово підтримувала колгоспи; тепер КСП змушені були покладатися на свої власні ресурси, і у часи переходу від соціалізму до постсоціалізму це призводило до руйнування власності та обладнання. Також, розподіл засобів виробництва поміж окремими пайовиками, хай як позитивно це виглядало на папері, на практиці часто призводило до фізичного руйнування об’єктів колгоспної власності, щоб колгоспники могли взяти собі бодай будматеріали у якості паїв.

Особливо болісно реформи вдарили по самих людях. Первісна реорганізація колгоспів на початку 1990-х і наступне руйнуванням КСП у 2000-х рр. поставили колишніх колгоспників у дуже невигідне становище. Соціологічне опитування проведене в Україні у 2004 р. виявило, що 57% сільських мешканців назвали себе безробітними. Кожен третій селянин (32,9%) представилися як наймані працівники, і лише 5,2% вважали себе самозайнятими. До того ж, 11,4% сільських сімей мали принаймні одного родича, який працював за кордоном, а 6,1% усіх респондентів мали намір шукати роботу за межами України.[10] Оглядачі у ЗМІ постійно вказували на провал аграрної реформи як головну причину високого рівня виїзду українців до інших країн, а ця тенденція могла призвести до зниження чисельності населення України на 5-6% протягом найближчих двадцяти років.[11]

У результаті урядових напів-заходів з реорганізації сільськогосподарського сектору України, селяни зазнали доглибних змін у своєму житті у площині соціальної та економічної стабільності. Раніше вони були потужною виробничою силою в радянській економіці і становили третину населення України.[12] Зі здобуттям Україною незалежності все змінилося. Аграрна реформа настільки вплинула на життя людей, що ми не можемо обмежитися вивченням лише економічного виміру їхнього життя. Руйнування певного способу господарського виробництва призвело до зубожіння та безправності українських колгоспників. Реформи сильно вплинули на сільську громаду, запустивши механізми розпаду соціальних стосунків, а також культурних та господарських практик, встановлених за соціалізму. Реформи вплинули на спосіб виробництва і на сільську культуру. Єдиний знаний людям триб життя – колгосп – зник.

Отже, можна аргументувати, що у багатьох відношеннях, сільськогосподарська реформа 1990-х рр. так само глибоко позначилася на українському селі, як і колективізація у 1930-х рр.[13] Саме тому я пропоную розглядати докорінні зміни, які відбувалися в українському селі протягом 1990-х років як процес деколективізації,як самого виробництва так і усталеного селянського життєсвіту.[14]

Усна історія деколективізації

Цей усноісторичний проект було започатковано у 2007 р., і більшість інтерв’ю було записано у 2007-2009 рр.[15] Польові дослідження мали на меті документування особистих поглядів українських селян, які були водночас об’єктами та суб’єктами соціально-економічних перетворень у 1990-х рр. про їхнє життя під час і після соціалізму. Після завершення польових досліджень ми розпочали аналітичну частину проекту, яка передбачала виявлення у зібраних усних розповідях певного   поколіннєвого бачення та розуміння минулого, такої собі спільної суб’єктності яка водночас і підкреслювала, і спрямовувала процес меморіалізації періоду переходу від соціалізму до постсоціалізму та формування нової колективної пам’яті про пізній соціалізм.

Як буває у часи великих соціальних трансформацій, чи “історичних розривів”, розпад знайомих структур життєсвіту викликає у людей потребу примиритися з фактом того, що їхній усталений життєсвіт змінюється та зникає у минуле. Зростаюча відстань поміж сьогоденням людей та традиційними структурами їхнього життєсвіту, з його безсумнівними значеннями, перетворює їх на спостерігачів їхнього власного життя. Стефан Корнел (Stephan Cornell) вважає, що ризик втратити з поля зору оте зникаюче життя спонукає їх писати про нього. На думку психолога Ніко Фріжда (Nico Frijda) люди переповідають своє минуле тому, що прагнуть заново віднайти своє місце у часі (який постійно рухається) та просторі (який також постйіно змінюється).[16]

Нещодавні спостереження з постсоціалістичних країн, в тому числі й з України, підтверджують ці тези. У цих країнах, культурна деконструкція попереднього режиму супроводжувалася активною реконструкцією – через розповідь – недавнього та дорадянського минулого. У сучасній  Україні ми є свідками наростаючої хвилі автобіографічного та мемуарного письма. Водночас, розповіді про минуле можна знайти не лише у царині публікацій – чимало історій ніколи не були викладені на папері чи оприлюднені в Інтернеті, але продовжують циркулювати усно. Деякі з них ще очікують свого формулювання та проговорювання. Усна історія як метод історичного дослідження допомагає наративній меморіалізації минулого. Інтерв’ювання методом ввідкритих запитань дає змогу тим, хто можливо ніколи б не записали свої життєві сіторії сформулювати свої свідчення про минулі роки та поділитися ними.

Проект усної історії деколективізації мав на меті зафіксувати потік спогадів та роздумів про часи переходу від соціалізму до “пост-соціалізму”, які народжуються у сільських районах Україні. Проте у фокусі дослідження, як і в цій статті, не стільки факти минулого, скільки наративні репрезентації. Усні наративи є багатим джерелом історичних даних, особливо коли йдеться про вивчення змін у способі мислення та ідентичності особи з історичної перспективи. Усні розповіді такого плану, як ми записали з селянами, не переказуються і не монтуються в той самий спосіб, як писані тексти (мемуари чи автобіографії). “Розказане у типовому усноісторичному інтерв’ю зазвичай ніколи не розповідалось у “тій самій формі” раніше”,[17] вважає Портеллі. Часом вони багатші за письмові особисті свідчення (які нині також віднаходять у сільських районах України), бо їхня наративна організація походить з невидимої взаємодії публічного (ідеологічного) та побутового, простонародного дискурсів сьогодення, тоді як письмові особисті спогади (мемуари, щоденники) є більш продуманими і зазвичай містять менше простонародної спонтанності. До того ж, особисті мемуари зазвичай написані представниками сільської інтелігенції[18] – думаючої, активної та краще освіченої групи.

У пошуках суб’єктa колективної пам’яті 

Щоб розпізнати метанаратив деколективізації, що формується з масиву усіх інтерв’ю нашого проекту та зафіксувати в них особливу колективну позицію, яка говоритиме про певну спільну пам’ять про нещодавні історичні часи, нам належить відповісти на запитання: чию саме пам’ять ми шукаємо? Спільне бачення минулого, представлене в інтер’ю, не обов’язково є репрезентативним для певного соціального класу – в нашому випадку селянства. Оскільки інтерв’ю є продуктом індивідуального мислення та грунтуються на індивідуальному житті, яке розгортається у певних історичних часах, є вірогідність, що спільне розуміння минулого досвіду буде фіксуватися у певної поколіннєвої групи мешканців села.[19]

То ж на якому саме поколінні варто зосередитися, якщо мова йде про віднайдення певного специфічного історичного колективного досвіду розколгоспнення? Після певних роздумів ми вирішили збирати життєві історії на основі автобіографічних інтерв’ю з особами, які розпочинали свій трудовий шлях у 1950-х рр.[20] На це було декілька причин. По-перше, повоєнне покоління мешканців села – які народилися напередодні, під час  чи незабаром після війни – було маловивченим і не дуже зрозумілим поколінням радянських громадян. Їхні життєві траєкторії оминули великі катаклізми радянської історії ХХ століття. Вони не зазнали колективізації у 1930-х рр. З огляду на малий вік, у 1940-х рр. вони не воювали на фронті, їх не вивозили на примусову працю до Німеччини. Крім того, вірогідно, вони зазнали меншого психологічного впливу повоєнного хаосу, політичних переслідувань та колективізації у Західній Україні, аніж їхні батьки. Ці доленосні події передували періоду їхнього становлення як особистостей у юності. Вони зазнали впливу цих драматичних подій лише опосередковано, через сімейні історії, через досвід своїх батьків та родичів, а не через особисту участь.

Словом, це покоління оминули як катаклізмами радянської історії, не отримало воно й уваги дослідників. Не враховуючи спустошливих воєнних років, життя цього покоління почалося і розгорталося у вже існуючих умовах колгоспного ладу, вже сформованого укладу життя на селі, що постав ще за десятиліття до війни.[21] Протягом 1950-1960-х рр. їхні життєві траєкторії зливалися з передбачуваним курсом радянської історії, який врешті-решт, здавалося би, буденно привів їх у 1970-ї рр., знані як “період застою”. Їхнє дорослішання у період поміж глибоких “розривів” соціального порядку (війна, розрад СРСР) – це ще одна причина досліджувати, як саме це покоління сприймало деколективізацію. Роки їх формування – від підліткового віку до молодості – не співпали ані з війною, ані з повоєнним періодом; фактично, вони подорослішали і розпочали трудову діяльність у часи відносної політичної “стабільності” і відносного економічного зростання, від середини 1950-х рр. То ж можна припустити, що їхні спогади не будуть обертатися навколо трагічних “сторонніх” подій, що могло б статися з попереднім поколінням.

По-третє, більшу частину свого трудового життя це покоління працювало у системі колгоспів. Тобто, це покоління не знало жодного іншого життя, окрім життя у межах соціалістичного ладу. На момент початку їх трудової діяльності, колгоспний уклад - як економічна форма виробництва - впливав на формування специфічного способу життя в українських селах (на Західній Україні - меншою мірою). Це окреслювало нові соціальні відносини та нові цінності, які у сукупності визначали соціальний лад пізнього соціалізму (від 1970-х рр. і далі). Вони виховувалися у світі колективного, а не колективізованого сільського господарства. То ж їхні спогади про деколективізацію були задані життям за соціалізму. По-четверте, це покоління посідає важливе місце у демографії сільського населення сучасної України, адже воно представляє більше третини мешканців сіл (люди віком 60 років і старші). І нарешті, ми сподівалися, що ці люди - з огляду на їхній вік та життєвий досвід - будуть більш інтроспективними за інших.

Методологічно цій проект грунтується головно на методі розгорнутого автобіографічного інтерв’ю (інтерв’ю-життєпис), який дисциплінарно постав в межах усної історії. Процес інтерв’ювання складався з двох фаз: спочатку власне автобіографічне інтерв’ю, з подальшим інтерв’юванням за питальником. Інтерв’ю не фокусувалося на конкретних фактах розпаду певного колгоспу. Натомість нас цікавили роздуми особи про її життя загалом, включно з періодом, який розгортався після 1991 р. Відкрите інтерв’ю з подальшим розпитуванням на різні теми дало можливість нашим респондентам розповісти їхні особисті історії з великою мірою наративної та концептуальної гнучкості.[22]

Наративи селян

Наративи селян засвідчують, що ті, хто дорослішали після Великої вітчизняної війни, були унікальним поколінням радянських людей, чий сукупний досвід неможливо повторити.[23] Незалежно від того, де зростали ці люди – чи на Західній Україні чи в іншому регіоні – вони мали спільний досвід життя у згуртованих громадах. Чимало з них виростали без батька, який загинув на війні (або ж був на засланні після війни); інших мали поруч сусідів та родичів, чиї домогосподарства очолювали жінки. У відповідь на прохання розповісти про своє життя, вони часто вибудовують власний досвід як невіддільний від життя інших людей у їхній громаді. В особистих спогадах про ранні роки вони часто підкреслюють, наскільки схожим їхнє життя було до життя іних мешканців села. Вони постійно зазначають, що замолоду жили скромно (якщо не у злиднях), як і більшість інших людей у їхньому селі. Багато хто розповідає, як ще дитиною працював у колгоспі, часом у віці 10 років, або ж відпрацьовув трудодні за свою хвору матір. Дехто офіційно вступив до колгоспу у шістнадцятирічному віці.

Наскільки чітко сформульованими і осмисленими є думки цих сільських оповідачів? Існує важливий зв’язок поміж (а) особистою здатністю чітко артикулювати та осмислювати своє життя, що помітна у цих свідченнях та (б) наративними структурами публічного дискурсу у суспільстві, де живе певний наратор/оповідач. Наприклад, в усноісторичному проекті про соціо-культурні змісни в середовищі канадських українців на преріях, який я проводила в 2000х роках в канадській провінції Саскачеван,[24] чимало інформантів були здатні легко рухатися між їхніми особистими життєвими обставинами та обставинами життя української канадської спільноти. В історіях, записаних з канадськими українцями у 2003 р., часто, коли йшлося про розвій їхнього власного життя, респонденти використовували метафори і тропи, запозичені з усталеного українсько-канадського дискурсу з його стійким етнічним мета-наративом про ‘важкі початки’ української культури в Канаді (послуговуючись терміном Ентоні Сміта та його нагадуванням про обов’язкову наявність таких мета-наративів в кожній усталеній етнічній спільноті).[25] Одним з таких прикладів може стати вживання слова “покоління”. Деінде я вже говорила про важливість цього тропу у свідомості канадських українців і як його використовують для структурування публічних наративів про походження спільноти, її поступ тощо.[26] Цікаво, що мої канадські респонденти так само вживали цей троп у своїх історіях про зростання у своїх громадах на преріях. Метафора покоління надавала їм відчуття колективної (групової) ідентичності; вона також допомагали віднайти власне місце на історичній траєкторії канадських українців (публічна історія) та на генеалогічних деревах їх власних родин (особиста історія). Легкість, з якою мої інформанти оперували цим тропом, свідчить про конвенції дискурсу канадських українців та рівень сформованості ідеології цієї спільноти. Таким чином, особисті усні наративи, життєві історії, можуть багато чого розповісти про історичний контекст поза межами локальних вимірів життя та історії.

Якщо ми передивимося спогади, записані в межах цього проекту, побачимо, що у них представлено інший тип наративної рефлексивності, аніж у спогадах канадських українців. Наприклад кидається в очі, що українські селяни, як правило обмежувалися коротшим початковим автобіграфічним нарисом, аніж канадські українці. Йдеться про відповідь, яка дається зазвичай на запитання, яким послуговувалися дослідники-інтерв'юери на самому початку інтерв'ю, а саме на питання «Розкажіть про себе». Їхнім вступним автобіографічним наративам у відповідь на таке питання часто бракує розгорнутості/деталізації, інколи трапляються цілком незладні розповіді. Слухаючи запис такого інтерв’ю може скластися враження, що оповідач, хоч і зацікавлений у розмові, але не спрямовує свою історію на інтерв’юера (співрозмовника). Натомість він/вона ділиться фрагментами свого минулого, не деталізуючи і не зв’язуючи ці фрагменти, можливо тому що цього не доводиться робити так часто вголос, через брак можливості час від часу оприлюднювати чи формулювати історію власного життя.

Слухач (інтерв’юер, читач) може сприймати такі історії як нелінійні, плутанину подій і людей, як невловні та позбавлені подробиць (імена, дати, географічні назви і т.ін. часто відсутні). Часто у представленому життєписі, як початковому, так і тому, який вибудовується під час усього інтерв’ю, не спостерігається хронологічної послідовності, відбувається “стрибання” з теми на тему. Почасти це можна пояснити перформативними аспектами усної історії. Також можна припустити, що оповідач не був налаштований повністю розкриватися, навіть попри те, що проект було розроблено так, щоб вибудувати добрі взаємини поміж інтерв’юером та інформантом. Звернімося до розповіді Ніни Казімірової з с. Жовтель Одеської області:

Я з Фрунзівського району. Закінчила технологічний технікум в Кривому Розі. Вчилася, получила направлення, але в мене хворіла мама і я попросила десь поближче. Коли каже наш діректор: «Дивися, є Ширяєво». Я говорю: «Ну давайте мені в Ширяєво». Я приїхала в Ширяєво, мені дали зам. діректора громадського харчування. Так я попрацювала буквально, не багато, може місяць. І вони говорять, шо в Жовтні, шо тут рєсторан. Кажуть нада завідуючу директора «Чайної», давай іди туди, ти молода. Всьо, я прийшла на роботу сюди, всьо, начала работать. 23 торгові точки тоді було по трасі – «Ласточка», там «Зірка». [...] Тут же в «Чайній» у нас весілля було, ми побралися і потім шо ж дитина народилася, дочка. І роблю виводи, шо я буду міняти професію [сміється], дуже тяжко тоді, складно. Скажу чого: в нас оце об’єкт був воєнний і приїзжали генерали, робили такі, як сказати, масові, масштабні ігри тут були воєнні. Чуйков тут був, якшо маршала такого знаєте. Приїзжали і тут повинне бути пітаніє, очень брали за тако, очень, очень, це дуже серйозне було діло. Я сильно молода була, сильно плакала багато, ніхто не помагав, всі хотіли от прийшов новий чоловік, ніхто ж його не хоче. [...] І чоловік каже: «Можеш вобще не робити, покинути й сиди дома та й все». А тут прийшов голова сільради та й каже: «Ти б не очолида будинок культури. Ти собі з дитиною». А я там живу ж рядом, коло тої церкви. Церква – це ж був будинок культури. [...] І пішла я работать сюда і 35 років, вже й цей построїли будинок і так я вже 35 років работала так тут з молодежжю, з людьми. [...] Одно отмєчу, шо очень чєсниє, нічого сєбє не вкрали, не нажили і плохо зробили [сміється], шоб молоді люди знали..[27]

Хоча пані Казімірова представляє сільську інтелігенцію, її початкова історія життя, що вклалася у два абзаци, та за ‘підштовхуванням’ дослідника, є типовою для наративів багатьох інших людей, особливо тих, хто має меншу освіту за неї.

Життєві історії, представлені оповідачами, також не є послідовними. Зазвичай наратор стискає свої спогади у серію коротких часто не пов’язаних тверджень, ніби викладаючи необхідні інградієнти для подальшого приготування, але не переходячи до цього одразу ж по тому.  Метафора, яка спадає на думку, це виготовлення хліба: багато різних складників разом кладуть у діжу, щоб замісити тісто, відтак, вже як тісто замісили, слід залишити його на певний час, аби тісто підійшло і набуло належної консистенції. Тісто, яке скоро перетвориться на хліб, наразі не є ані їстивним, ані легкотравним. Подібно й автобіографічний наратив, який спочатку постає під час інтерв’ю, часто здається “сирим”. “Випікання” – то вже справа інтерпретатора. Інтерв’ю з Ганною Головин може слугувати прикладом:

Навіть не знаю з чого начать. [сльози на очах]

Заре моя така житка, шо я так заплуталась, шо і не можу. Так живу єдним дньом… Я не знаю, як його тобі розказувать. Шо його, як його розказувать. Народилася в сорок сьомому, в тисяча дев’ятсот сорок сьомому. Штири класи кончіла в Озірцях. Була початкова школа. Тоді стали, до восьми клас ходили в Поліське. Ногами. Без нияких ніхто не возив, нічого. Ставали рано дий доставалися до  школи. Зима – не зима. Тоді горби такиє були. Позамітає. Ну, йшли. Училась, тоже добре училась. А ходила у школу: куфайка, кірзові чоботи. Колись такі були. Ну, бо бачиш, шо вже їздили десь на сізони, дий заробляли трошки грошей. А сем’я в нас була шестеро в батька. Батько в колгоспі робив. Мати боліла, мало робила. То ще треба було за матир, бо заставляли, то треба було і за матеру робить. Ну, училася, хоть і добре училася, але поступать ніде не могла. Кончіла восім   клас. (...) Не було в мене ни одної навить тройки, добре училася. Поїхала десь трохи на буряках, десь три роки…два робила. Дий вишла замуж сюда вже, в Поліське [очевидно, обмовилась, мала на увазі – Бистричі]. Тут вечьорню кончіла. Бо ходила в колгосп, а була ланковою. Сама менша була в бригаді. Я в бри… на... на  цілий колгосп в бригаді, на діло поділяні, то була сама найменша. Бо ніхто не хотів в той колгосп іти. А я прийшла, тут батьков не було. Він сирота був. Дий він в сільгосптехніці, а я в колгосп пошла. Шоб тра були соти, тра було якось жить. І кончіла тих одинадцеть клас. Дий так, робила все життя в колгоспі. Льон. Ланковою. Всьо. Дальше - я знаю? До пенсії доробила. Яке ти життє було, але ж якось тра було прожить.[28]

Пані Головин не єдина, хто воліє говорити про своє життя в такому недовизначеному форматі. Це надзвичайне стискання, компресування минулого досвіду в добірку коротких коментарів-тверджень є досить характерною рисою сільських наративів цього покоління. Та це не просто абстрактне невидиме правило конденсації історії, яке спрямовувало формулювання пані Головин.[29] Вона сама не була зацікавлена деталізувати свою розповідь, бо роки її життя були поглинуті тими самими одноманітними заняттями та клопотами до такої міри, що представляти своє життя хронологічно або здавалося їй недоречним або не уявлялося можливим.

Інше важливе спостереження щодо наративної репрезентації минулого стосується перетину приватного і публічного рівнів в автобіографічних розповідях інформантів. Дослідники усної історії вже віддавна зауважили, що коли життя особи розгортається на тлі важливих історичних подій (смерть Сталіна у 1953 р., політ Гагаріна у космос у 1961 р., тощо), оповідачі часто використовують такі події як важливі віхи, що допомагають розмістити їх власні життєві історії на шкалі часу. У сільских наративах оповідачі не дуже схильні використовувати такі зовнішні суспільні події.

Ці аспекти сільського наративного мислення (брак цілісності та деталізованості, надзвичайна сконденсованість, мінімальна присутність публічного виміру у приватних історіях) не є показниками невдалої комунікації, поганої пам’яті чи браку зацікавлення у самоспостереженнях з боку інформантів. Навпаки, такі прикмети є дуже промовистими. Річард Кандіда-Сміт (Richard Cándida-Smith) вважає, що суперечливі, заплутані та туманні елементи наративу є дуже корисними для історичного аналізу, оскільки вказують на ті проблеми, які громади не змогли розв’язати наративно.[30] Це стосується і осіб, які намагаються осмислити зміни у соціальному житті, і громад, які намагаються переозначити своє власне минуле у світлі тих змін. Нещодавне минуле України є розлогим полем дискурсивних змагань, і публічні дискусії продовжують продукувати різні розуміння того чи іншого аспекту минулого. Тому наративні представлення залишаються незавершеними, “недоробленими”. Минуле могло бути розказане, але воно не було наративізоване.

Як оповідачі проектують самих себе у своїх наративах? Які ідентичності створюються у їхніх історіях у контекстів автобіографічного інтерв’ю? Аналізую грецькі новели, Михаїл Бахтін порушив питання  про те, як конструюються ідентичність та моральні якості протагоніста.[31] На його думку, зображуючи героя як когось, хто виріс від одного стану свідомості до іншого, хто – внаслідок важких випробувань – став кращою (чи принаймні став іншою) особою, такий опис намагається представити реальну людину, яка, упродовж життя, здобуває нові якості, розвиває свій характер і формує нові цінності. Такий опис більш реалістично відображає зміни в особі, особистість та ідентичність якої справді змінюються в процесі життя. Якщо ж, з іншого боку, героя зображено так, ніби “молот подій нічого не розбиває і нічого не кує”, а лише випробовує на міцність вже сформований характер та ідентичність героя, то, на думку Бахтіна, читач має справу з описом, який представляє не реальну людину, а фольклорного персонажа, чиї  якості відомі від самого початку і залишаються незмінними до кінця.[32]

Дослідниця усної історії Луїза Пасеріні (Luisa Passerini) у своїй книзі “Фашизм і народна пам’ять” зазначає, що респонденти часто відтворюють себе у своїх усних автобіографіях у спосіб, подібний до способу творення фольклорного персонажа з протоганіста у стародавніх грецьких новелах. Незалежно від Бахтіна, Пасеріні дійшла висновку, що наративні ідентичності її інформантів схильні мати фольклорні, статичні характеристики, і цю рису усних автобіографій слід враховувати.

Які ідентичності проектуються у сільських наративах про деколективізацію, які було записано в межах цього проекту? Чи оповідачі відтворюють себе у власних розповідях як непохитних, таких, що дотримуються тої самої етики та цінностей впродовж цілого життя? Чи під час інтерв’ю вони представляють розповідь про зростання та особистий розвиток?

Перша за все, наративні ідентичності, які проектуються оповідачами, обертаються навколо роботи у колгоспі. Це видно у випадках Ніни Казімірової та Ганни Головин. Ці два випадки віддзеркалюють два особливі способи само-проявлення робочих ідентичностей. Щодо пані Казімірової, упродовж її початкової історії вони визначає себе крізь призму свого фаху, як студентка і потім як директорка будинку культури. Пані Головин у своєму початковому автобіографічному твердженні представляє себе як людину, яка працювала ціле своє життя: вона була сезонною робітницею, працювала за матір у бригаді, їздила на буряки, і просто продовжувала працювати у колгоспі. Вона вписує свої інші ідентичності – наприклад, материнську – у контекст цієї всеосяжної пожиттєвої ідентичності робітниці/працівниці:

Яке тo житtє було, але ж якось тра було прожить. (-) Саме горше – осьо мене стріло. Було, як сі два сини поховала. (...) Як уже було: і трудились, і робили. А як сі два сини поховала, то вже й моє життя кончілось. Дий така моя житка. І те шо старалася, і в тому колгоспі. Хіба я знала, шо таке те життя так кончіться? Таки думала буде радость, буде щастя – а його нема. [плаче][33]

Цікаво порівняти це з канадським проектом, де і чоловіки, і жінки представляли більш різносторонні проекції себе самих. Усвоїх історіях вони наголошували їх генеалогічну вкоріненість у своїх родинах (генеалогічні ідентичності). Багато хто говорив про своє життя як канадських українців (етнічні ідентичності), і лише після цього вони говорили про себе як про вчителів, медсестер, фермерів (професійні ідентичності), матерів, дружин і т.д.

Наші інформанти часто проектують свої ідентичності як незмінні (подібно до проекту Пасеріні). Життєва історія Віри Олексашенко з Полтавської області може слугувати прикладом такої незмінної наративної ідентичності. Зауважте, як тема “праці” проривається в їнших історіях цієї жінки:

Інт.: А як в школі вчились, помагали шось в колгоспі, шось робили?

Респ.: Це, це даже було на первому плані. Боже, це ми так раділи, як на комбайні, молодьож (несе???), отож комбайни оті, шо їде же ж полову оту, солому випускає, кучі. А ми ж молодьож, які ж ми ж той, пускали нас ото: парк пололи ми, огірки собирали, це в колгосп нас, це вже я старшою була, бо на комбайн уже, мабуть, пізніше приймали, шо ми молодь була ж. Вечорами, вечорами, ми ж і корови доїли, а всє равно ми ішли (вроді???) як скиртувать солому, нас просили сіно складать, то які ми були раді оцьому. Ну, чьось, ми інтересувались, ну, чьось, гульні такої ж не було, як шо пішли, та отаке, все на світі пооткривате, оці, бари, та все.

Тоді ж не було, тоді ж гульня, Боже, там, гармонія та ж, чи десь аж серед села, чи на другом боці села, то ми ж ідем, це ж радість яка! Чи де свадьба, тепер же на свадьбу не підеш так, бо скажуть: «Чьо ти прийшов, став?» А тоді ж як в селі свадьба, Боже, молодь собирається, це витанцюємо ж, страшне. А тепер же ж… То ото були ми, парк пололи, і такі ж були раді. Дід собирає нас, видно ж, виділяють його, діда старого, безтарка, ото у безтарку насідаєм, помню, їдем, він старий, розказує нам, і то ж ото бур'янець ходим полим, ото так. То інтересно було. Конєшно, як хто любив труд, то я, було я й в школу ходила так (хай???): « З неї не буде грамотної, вона буде, ну, труд вона любить, тіки буде трудиться всю жизнь», - так директорша казала [сміється]. Отак і получилось: всю жизнь, ото, роблю й роблю, (ото так???).[34]

До певної міри, ці та інші наративи показують інтерв’юерові (та читачеві) сильну тяглість ідентичності. Раніше у своїй історії Віра сказала, що усе своє життя вона любила працювати, що вона “не надавалася ні до чого, окрім праці” . Історія її життя обертається навколо роботи, і вона хоче, щоб слухач знав, що “вона труд любить” і що саме це становить осердя її особистості протягом цілого життя.Сільські наративи також дозволяють уважному читачеві помітити особливу “колективістську” поставу у спогадах про життя людей. У багатьох розповідях, колективний займенник “ми” виходить на перший план як важливе джерело особистої ідентичності. У деяких випадках “ми” вказує на найближчу родину, в інших – на подружні стосунки (особливо коли у розповідях жінок). Часто “ми” репрезентує вікову групу, як у випадку Віри Лукашенко. У наративах більш рефлексивних чи краще освічених оповідачів, “ми” представляє всії членів громади чи колгоспа. Хоча джерела колекивізованої особистої ідентичності були різними, узвичаєність цього наративного прийому – відмова особи від “я” та прийняття “ми” при розповіді про особисте минуле – розкриває нам дещо важливе про це покоління колись-радянських селян.

І ще одне спостереження. Багато респондентів представляють себе як таких, хто спільно долучалися до економічного зростання їхніх колгоспів протягом їхньої тривалої трудової біографії. Тому чимало з них вважають себе, у своїх розповідях, творцями власного життя і власного добробуту, навіть якщо цей добробут зараз виглядає порівняно сумнівним.[35] Так Юрій Бедзюра, колишній головний інженер колгоспу у Львівській області, раз по раз звертається до теми зв’язку поміж долею та власною дієздатністю, наче доводячи собі самому, що життя людини залужить від самої особи, а не від обставин чи долі.[36]

Наративні свідчення того, що я називаю “короткою генеалогічною пам’яттю” становлять іншу особливість спогадів сільських мешканців. Хоча коротка генеалогічна пам’ять радянських громадян вже віддавна є визнаним явищем, все ж дуже вражає той факт, що вже друге покоління колективізованих селян (поза межами Західної України) у багатьох відношення незворотно позбавлені їх сімейної історії і пам’яті. Варто зауважити, що жорсткий розрив пам’яті трапився у місцевості, де усна культура свого часу була основним двигуном соціальної тяглості.[37]

У Східній і Центральній Україні багато хто не знав, де була їхня родинна земля, чимало оповідачів мало що знали про своїх предків:

Інт.: А скажіть, до колєктівізації у вашої сім’ї була земля?
Респ.: Не було...
Інт.: Не було землі?
Респ.: Нє.
Інт.: А батьки де робили?

Респ.: Батько був кузнецем, а з мамой про те раньше і не балакали, а тепер і нема, кого спитать. Літом як приїде оце брат, він оце знає. Спитаю. Він якось більше знає. […] Я знаю, батько був кузнецем, бо казали, шо такого кузнеця треба ще пошукать.[38]

Навіть у Західній Україні є респонденти, чия генеалогічна пам’ять дуже вкорочена обставинами їхнього життя під радянською владою. Наприклад, діти лемків, яких переселили у Тернопільську область з території Польщі мало що можуть розповісти про своїх батьків чи про їхню первісну батьківщину у південно-східній частині Польщі.[39]

Назагал, покоління Великої вітчизняної війни видається унікальним і таким, що має широкий спектр спільного досвіду. Однак існують важливі відмінності у тому, як західноукраїнські селяни проектували себе у порівнянні з селяним інших теренів України, однак аналіз цих відмінностей виходить за межі цієї статті. Утім зауважмо, що це покоління селян було безпосередньо залучене у відбудову радянської економіки та колгоспного господарства у своїх селах, і були вони занурені у ці обидва процеси у час їхнього дорослішання та становлення     як особистості. Відтак більшість селян у зрілому віці сформували бачення себе самих як активних суб’єктів-дієвців, розбудовників своєї країни і свого власного життя та долі. Однак коли наративи рухаються до теми деколективізації, цей сенс дієздатності змінюється.

Наративи деколективізації

Як було зазначено раніше, це покоління було обране для інтерв’ювання тому, що їх життєві шляхи не перетиналися з такими визначними історичними подіями, які б фундаментальним чином змінювали соціальне життя у їхніх громадах. З огляду на це розпад СРСР та колгоспної системи був тим досвідом, який кардинально змінив їхнє життя і добре вкарбувався у пам’ять усіх респондентів. Очікувалося, що спогади про деколективізацію будуть розгорнутими і докладними, оскільки вони були порівняно свіжими. Зважаючи на безсистемний підхід, застосований урядом до руйнування колгоспів, особливо після земельної реформи 1999 р., [40] були підстави сподіватися на емоційне забарвлення розповідей про деколективізацію, особливо з огляду на те, що руйнування колгоспної власності відбувалося менше десятиліття тому. Іншими словами, я думала, що нещодавність і шоковий характер деколективізації спонукатиме селян докладно говорити про це.

Однак цього не сталося. Навпаки, розповідаючи свої життєві історії, селяни рідко надовго зупинялися на цьому періоді з власної волі. Це питання залишалося для другої – тематично-фокусованої – фази інтерв’ю. Запитальник містив низку питань, що стосувалися теми деколективізації, і частину з них ставили у другій фазі інтерв’ю. Отримані відповіді часто були емоційними (як і очікувалося)  і розкривали нерозв’язані амбівалентні стосунки поміж селянами і колгоспами, між колективною власністю і самою землею. Коли порушувалося питання про розпад колгоспів та радгоспів, розмова зосереджувалася на двох аспектах: перерозподіл землі та перерозподіл (читай “руйнування”) колгоспного майна.[41]

Зазвичай постава наратора vis-à-vis цих процесів була пасивною і покірною. Селяни представляли себе як спостерігачів, а не як дієвців змін. Юстина Стеблюк зі Львівщини пригадувала:

Інт.: Ви пам’ятаєте, як колгосп розпадався? Як це відбувалося?
Респ.: А чуєш, хто міг, хитрий, мав чим, а хто – не міг, то шо буде брав? Ми не понабирали. Наші в селі ніхто дуже не набрав, бо не було як. О. Бо о то треба було, як треба було брати, то треба було мати чим, машину чи шо? Ну дехто машини мали, де позабирали тоді в колгоспі, були машини, трактори, всьо.
Інт.: Як на вашому селі розподіляли землю, видавали паї?
Респ.: А во був такий мірник, міряв і так давав ту землю. Дехто більше брав, дехто – менше. Мені скіко дав, стіко вистачило. Мені дав там 10 соток, а там потім знову дав коло того, коло церкви.[42]
Микола Рудь, колишній тракторист з Дніпропетровської області, говорив про перерозподіл колгоспної землі і власності подібним чином:
Інт.: А з перерозподілом землі, з розпайовкою як Ви думали, скільки Вам попаде?
Респ.: А ми нічого не думали, по скільки нам попало то попало. Діло в том, шо земля осталась, попаювали.

А нащот майна нас кинули як схотіли. Діло в том, шо як була розпайовка то в нас із бабушкою було двацять шість тисяч, а в ітогє осталось около трьох тисяч, це він на газ нам в прошлім годі оддав дві шісот ото й все наше майно. [...]

Той хто землі позбирав тому на майно трохи виділив. Повідoмив він. Вісова — на майно він отдав, бригада — на майно ушла, свинарник тоже на майно розділили, люди розібрали в счот майна. Ну в общем так. [...] Представ, усім колхозом скіки нас тут робе, підемо на той свинарник чи коровник той з того кінця потягне, той з того...Ото таке... Потрошку, потрошку... Як той казав: «Риба гніє з голови...». Начало начальство трошки брать, а люди бачуть та й собі, тім болєє без зарплат хто як мог. Той хто землі позабирав тому на майно трохи виділив.
Інт.: А розтягли свинарники, коровники в якому году?
Респ.: Та ну осьо вже після, десь як тобі сказать, скільки годів, года 3-4 як не стало.[43]

Навіть керівництво колгоспів, провідні економісти, інженери та голови (про яких часто пліткували, що ті мали більшу за інших вигоду з розпаду колгоспів) говорили про деколективізацію як небажану нав’язану згори зміну в їхньому житті. Зі слів Ганни Глущук, колишної директорки молочної ферми у Рівненській області:

То ж вони поділили, ту землю вони поділили?! Півтора гектара – а нащо вони мені?! Я не можу п’ятдесят сотей обробить. Яких п’ятдесят?! Десять бульби і п’ять бурака не можу обробить! П’ятнадцеть сотей, о. А мені той пай не треба, хай вони ьеруть пай. То вони хітро зробили: собі набивають гроші, а ти – бери пай! А нащо мені той пай? !І дітям. А коли селянин на землі мав який успіх?! І де він із тої землі розбагатів?![44]

Такої пасивності і браку дієздатності у наративних ідентичностях ми не очікували. Хай там що, розповідаючи про радянські часи, чимало респондентів воліли показати себе господарями власного життя. Три чинники могли б пояснити цю тенденцію. По-перше, на час проведення інтерв’ю деколективізація все ще була недавньою подією, то ж оповідачі не мали ще достатньо часу для кристалізації своїх міркувань до тієї міри, щоб запропонувати гідну репрезентацію відповідного досвіду. По-друге, процес деколективізації настільки сильно вразив і докорінно перевернув життя селян, що повне осмислення усіх спричинених нею змін було ще попереду. По-третє, наслідком деколективізації стали нові економічні відносини та нові відносини влади на селі, а більшість колгоспників того покоління не були готові до них пристосуватися. Коли під час першої фази інтерв’ю респонденти ділилися своїмими життєвими історіями, вони намагалися здаватися етичними дієвцями історії, відповідальними за свої власні вчинки. Навіть коли оповідачі визнавали роль долі у своєму житті (потужне народне поняття, добре представлене в українському сільському дискурсі), вони пробували представити себе як особу, яка знає як реагувати на виклики долі. Ця тенденція зазвичай зникала у розмові про деколективізацію: оповідач/ка часто перетворював(ла)ся на пасивний об’єкт чиїхось дій.

Розколгоспнене селянство як суб’єкт новітньої української історії

За понад два десятиліття з часу української незалежності нові культурні та ідеологічниі запити спонукали українських істориків активно долучитися до переписування історії країни та її народу у ХХ ст. Протягом останніх 120 років Україна побачила чимало політичних трагедій, які коштували життя 17 мільйонам людей, то ж цілком логічно, що у пострадянський час увага науковців і громадськості була звернута на найбільш травматичні події минулого (Голодомор, сталінські політичні репресії 1930-1940-х рр., Велику вітчизняну війну, повоєнну долю остарбайтерів, знищення УПА, політичні переслідування 1970-х рр., каральну систему Гулагу, тощо). Переоцінюючи ці події, сучасні дослідники запропонували нове бачення україни як нації з багатьма версіями минулого і багатьма конкуруючим видами пам’яті. Переосмислення української історії призводить до виокремлення в історіографічному полі та подальшої дискурсивної диференціації  певних когорт різних дієвців цієї історії, групових та осібних, представників цілого спектру ідеологічних течій і напрямків, а також до усвідомлення розмаїття історичного досвіду радянських українців. Деякі з цих когорт, як от колективізовані українські селяни у 1930-х рр. та політичні в’язні у 1970-х рр., першими отримали увагу медій ще у роки Перебудови. Інші – члени ОУН та УПА чи колишні остарбайтери – стали предметом публічної дискусії порівняно нещодавно.

Наприкінці минулого століття українське суспільство зазнало ще один травматичний розрив, який позначився найперше на українському селі, вже в умовах незалежної, а не радянської України. Розпад колгоспного укладу у 1990-х рр., у поєднанні з незавершеною земельною реформою та крахом радянської системи заощаджень швидко призвів до цілковитого руйнування усталеного та “достатньо” функціонального соціального світу у сільських громадах по усій країні. Деколективізація 1990-х рр. в Україні, як засвідчують сільські наративи, записані в межах цього проекту, стала ще одним випробуванням для українців і особливо для українських селян. Особиста історія деколективізованих мешканців сіл потребує ретельного документування, аналізу та уважної подальшої репрезентації. Вітчизняні та іноземні учені, представники різних дисциплін, безумовно приділили певну увагу вивченню та аналізу процесів деколективізації,[45] але суб’єктивний процес переоцінки та меморіалізації цих недавніх історичних подій ще очікує належної дослідницької уваги. Завданням даного усноісторичного проекту було (а) задокументувати суб’єктивний погляд на деколективізацію тих, хто зазнав її безпосереднього впливу та (б) представити ширшим аудиторіям як в Україні так і поза її межами погляди самих селян та їхнє власне розуміння того процесу. Водночас, ми намагалися висвітлити та до певної міри зконструювати ще одного суб’єкта української історії – деколективізоване українське селянство. Чи буде його перспектива ширше включена у подальший процес формування колективної пам’яті про пострадянський перехід у сільській Україні? Побачимо. Тим часом, процес конструювання спільної колективної пам’яті про недавнє минуле – про пострадянські зміни – триває.

 

Первісно англомовний варіант цієї статті було опубліковано у збірнику Reclaiming the Personal: Oral History in Post-Socialist Europe / Ed. by Natalia Khanenko-Friesen and Gelinada Grinchenko (University of Toronto Press, 2015).  Тут публікується з дозволу Авторки. У публікації використано світлини, надані Авторкою.

Переклад з англійської Оксани Кісь.

 

Наталія Ханенко-Фрізен (Natalia Khanenko-Friesen) – антропологиня, професорка культурної антропології та голова департаменту релігієзнавства та культури Коледжу св. Томаса Мора, Саскачеванського університету, засновниця та керівниця програми усної історії при Центрі дослідження української спадщини Саскачеванського університету у м. Саскатун, Канада. Ступінь доктор наук у ділянці культурної антропології та українського фольклору здобула в Університеті Альберти (Едмонтон, Канада). Очолювала Центр досліджень української спадщини на Преріях. Авторка численних публікацій з діаспорних студій, усної історії, жіночої міграції, української та україно-канадської культури. Керувала проектом  “Усна історія деколективізаці в Україні у 1990-х рр.: селянський досвід та погляд”. 2007-2009 рр. Др. Ханенко-Фрізен є головною редакторкою і засновницею нового канадського наукового журналу Engaged Scholar Journal, який висвітлює проблематику та культурно-філософські засади діалогу та співпраці між академічною наукою та суспільством в Канаді та у світі. Живе і працює у місті Саскатун, Канада.

 Читайте також фрагменти з книги Наталії Ханенко-Фрізен. “Інший світ або Етнічність у дії: канадська українськість кінця двадцятого століття”

 


[1] Хочу подякувати Тетяні Пастушенко, науковій співробітниці відділу історії України періоду Другої світової війни, Інституту історії України, НАН України, за координацію проекту в Україні.

[2] До цих закладів належать кафедра історії України Полтавського державного педагогічного університета ім. В.Г. Короленка (Юрій Волошин), кафедра українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (Гелінада Грінченко), Навчально-науковий Центр усної історії Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університета ім. Григорія Сковороди (Тарас Нагайко), кафедра історії Національного університету "Києво-Могилянська академія" (Наталія Шліхта), кафедра історії та теорії соціології Львівського національного університету ім. Івана Франка (Тетяна Лапан), кафедра археології та етнології Одеського національного університету ім. І.Мечникова (Олександр Пригарін). Авторка цієї статі була директором проекту, а Тетяна Пастушенко – координаторкою в Україні. Угоду про співпрацю було продовжено ще на три роки з Полтавським державним педагогічним університетом ім. В.Г. Короленка.

[3] Kobzev Alexander. Land Reform in Ukraine: Achievements and Tasks for the Future. - Policy Documentation Center, 2004

[4] Lerman Zvi, Sedik David, Pugachov Nikolai, Goncharuk Aleksandr.  Rethinking agricultural reform in Ukraine. - Halle, Germany: Leibniz-Institut für Agrarentwicklung in Mittel- und Osteuropa (IAMO), 2007. – P. 15.

[6] Lerman, Sedik, Pugachov, Goncharuk. Rethinking agricultural reform in Ukraine. – P. i

[7] Там само.

[8] Csaki C., Lerman Z., Sotnikov S. Farm Debt in the CIS. A Multi-Country Study of the Major Causes and Proposed Solutions // World Bank - Discussion Papers 424. - World Bank, 2001.

[9] Прибиткова І.Метаморфози колгоспного селянства в процесі капіталістичної реформації аграрного сектора в Україні. Незабаром після проведення цього опитування, було видано ще два президентські укази - “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва (10 листопада 1994) та “Про порядок паювання земель” (8 серпня 1995). Ці документи далі розвивали механізми приватизаціїземлі. Лише члени колективних агропідприємств і пенсіонери отримали право на користування землею (але не право власності на землю). Лише землі, що належали КАПам, підлягали цьому перерозподілу прав.

[10] Прибиткова І. Метаморфози…

[11] На час розпаду Радянського союзу населення україни становило близько 51 млн. осіб; двадцятьма роками пізніше це число наближалося до 46 млн. Засоби масової інформації, правозахисники та різні політики постійно зазначали, що від одного до трьох мільйонів українців є на заробітках за кордоном, з них 1 млн. – у Росії (Malynovska Olena. International Migration in Contemporary Ukraine: Trends and Policy // Global Migration Perspectives (a publication by the Global Commission on International Migration). -  2004. - #4. – P. 14.) Ця міграція почалася ще до розпаду СРСР, та набула масового характеру у 1990-х рр., особливо вразивши сільські райони України.

[12] У 2005 р. 32,3% населення України (близько 15,3 млн. осіб) жили у сільській місцевості. (Литвин В. Історія України: підручник / Відп. ред. В. Смолій. НАН України, Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 2013. – C. 546).

[13] У 1930-х рр. примусова масова колективізація селянства в радянській Україні та цілковите руйнування приватних селянських господарств призвели до величезних втрат населення внаслідок голоду: протягом 1932-33 рр. загинуло від 3 до 7 млн. людей, що становило близько 20% населення тогочасної України.

[14] Термін «деколективізація» я запропонувала як авторка проекту ще під час розробки методологічних засад проекту. Він обговорювався під час двох методологічних семінарів, які було проведено в рамках нашого дослідження в 2007-2008 роках у Києві і вживається в цій статті та інших наукових розробках, пов'язаних з цим проектом, на знак визнання взаємопов'язаності та змінності історичних процесів в Україні ХХ століття.  Для порівняння, Кріс Ган та “Група Відносин Власності” (the Property Relations Group) пропонують всебічний антропологічний аналіз різних аспектів деколективізації у східній Європі. Про глибше значення деколективізації, див.: Hann Chris. Introduction: De-Collectivization and the Moral Economy // The Post Socialist Agrarian Question: Property Relations And The Rural Condition. - Muenster: LIT Verlag, 2003. – P. 1-47.

[15] Польовий етап проекту (2008-2009 рр.) отримав фінансову підтримку від Коледжу св. Томаса Мора, Саскачеванського Університету у Канаді. Це дослідження проведено у спіпраці з Українською Асоціацією Усної Історії та низкою наукових дослідницьких осередків, де активно розвиваються усноісторичні студії: кафедра історії України Полтавського державного педагогічного університету (Юрій Волошин), кафедра українознавства Харківського національного університету ім. Каразіна (Гелінада Грінченко), Центр усної історії Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету (Тарас Нагайко), кафедра історії Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (Наталія Шліхта), кафедра історії і теорії соціології Львівського національного університету ім. Франка (Тетяна Лапан), кафедра археології та етнології Одеського національного університету ім. Мечнікова (Олександр Прігарін), Інститут історії України НАН України (Тетяна Пастушенко, координаторка проекту в Україні). Упорядкування даних і транскрибування інтерв’ю було фінансоване Програмою усної історії Центру дослідження української спадщини Коледжу св. Томаса Мора.

[16] Frijda Nico H. Commemorating // Collective Memory of Political Events: Social  Psychological Perspectives / ed. by. James. W. Pennebaker, Dario Paez, and Berhard Rimé. - Mahwah, New Jersey: Lawrence Erlbaum Associates, 1997. – P. 103-127.

[17] Portelli Alessandro. The Battle of Valle Giulia: Oral History and the Art of Dialogue (Madison, WI: University of Wisconsin Press, 1997. – P. 4.

[18] Див. нещодавне багатотомне видання “Усна історія Степової України” Запорізького відділення Інституту археографії та джерелознавства НАН України і Східного Інституту Українознавства ім. Ковальських, де опубліковано спогади та щоденники, зібрані у недавніх експедиціях у сільські регіони півдня України. Див. також: Мемуари та щоденники. Ч.1 / Упоряд. А. Бойко, С. Плохій / Передм. С. Плохій, А. Бойко, В. Чоп, В. Мільчев // Джерела з історії Південної України. Том 5. Книга 1. - Запоріжжя: РА "Тандем-У", 2005

[19] Поколіннєвий підхід до історичний студій не набув популярності у пострадянській історіографії чи історії загалом. Теодор Шанін (Theodor Shanin), британський соціолог, який нині працює у Росії, переконаний, що цей підхід слід застосовувати при аналізі радянської чи російської історії та соціальних змін. Див.: Шанин Теодор. История поколений и поколенческая история в России  (лекция 2005). Усна історія як ділянка, завдяки своєму завданню упорядкування та передачі соціальної пам’яті, вже давно прийняла поколіннєвий підхід як частину свого аналітичного інструментарію.

[20] Інтерв’юери мали знайти чоловіків і жінок, народжених у 1936-1951 рр., які мали принаймні 25 років досвіду праці у селі. Це могли бути колгоспи, радгоспи, машинно-тракторні станції (МТС), лісгоспи, або ж сільські школи, лікарні тощо. Було бажано, щоб ці люди все ще працювали на момент розпаду СРСР у 1990-х рр.

[21] За винятком Західної України, де колективізація відбувалася після завершення Другої світової війни. До 1951 р. майже 1,5 млн. селянських домогосподарств увійшли до колгоспів. Subtelny, Orest. Ukraine: A History. Toronto: University of Toronto Press, 1988. – P. 491.

[22] Це, своєю чергою, дало нам змогу працювати над первісною метою проекту – виявити особливий тип рефлексивності у триваючому процесі формулювання колективної пам’яті про деколективізацію. Як мешканці села формулюють їхні власні автобіографії? Що вони обирають як варте включення чи вилучення у їхніх життєвих історіях? Які сторони минулого, недавнього чи давнішого, є важливими для колишніх колгоспників? Яка частина спогадів грунтується на (ре)презентації минулого, а яка – на його інтерпретації? Чи існує певна колективна позиція у наративах селян?

[23] Особливу увагу належить приділити життєвим траєкторіям респондентів проекту у Західній Україні, оскільки їхні родини опинилися під радянською владою лише після 1939 р., тобто на 20 років пізніше, ніж решта України.

[24] Усноісторичний проект під назвою “Усна історія соціокультурних змін у дургій половині ХХ ст.: канадські українці на Преріях” виконувався Центром дослідження української спадщини Коледжу св.Томаса Мора Сакачеванського університету у 2003-2005 рр. Координаторками проекту були Тереза Золнер і Наталія Ханенко-Фрізен (Шостак).

[25] Smith Anthony. Chosen Peoples: Why Ethnic Groups Survive // Ethnic and Racial Studies . 1992. – Vol. 15/3. – P. 436-456.

[26] Ханенко-Фрізен Н.Інший світ або етніч­ність у дії: канадська українськість кінця двадцятого століття. - Київ: Смолоскип, 2011. – С. 144-149 .

[27] Інтерв’ю з Ніною Казіміровою (1947 р.н.)

[28] Інтерв’ю з Ганною Головин (1947 р.н.)

[29] Докладніше про правила конденсації, див.: Журавлев В.Ф. Нарративное интервью в биографических исследованиях // Социология: 4 М. - 1993-19944. - № 3-4. - С. 34-43; Schütze Fritz. Biographieforschung und narratives Interview // Neue Praxis: Zeitschrift für Sozialarbeit, Sozialpädagogik und Sozialpolitik. -  1983. - # 3. – P. 283-294.

[30] Cándida-Smith Richard. Analytical Strategies for Oral History Interviews //  Handbook of Interview Research: Context and Method / ed. by J.F.Gubrium, J.A.Holstein. – Sage, 2002. – P.725.

[31] Bakhtin Mikhail. Forms of Time and of the Chronotope in the Novel // The Dialogic Imagination: Four Essays by M.M. Bakhtin / ed. by Michael Holquist, trans. by Caryl Emerson and Michael Holquist. - Austin: University of Texas Press, 1981. – P. 84-259.

[32] Там само. – С. 105–107.

[33] Інтерв’ю з Ганною Головин (1947 р.н.)

[34] Інтерв’ю з Вірою Олексашенко (1943 р.н.)

[35] Багато хто згадував про значні заощадження, які вдалося зібрати до кінця їх кар’єри, суми сягали чотири і більше тисяч карбованців. Крах радянської банківської системи призвів до стрімкого знецінення і втрати цих заощаджень.

[36] Інтерв’ю з Юрієм Бедзюрою (1943 р.н.)

[37] Серед інших, Вільям Нолл писав про жорсткий розрив традиційної культури, спричинений колективізацією 1930-х рр. Друга світова війна також спричинилася до “вкорочення” генеалогічної пам’яті серед другого покоління колгоспників. Див.: Нолл В. Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років. - Київ: Родовід, 1999.

[38] Інтерв’ю з Галиною Андрух (1937 р.н.)

[39] Як засвідчили кілька респондентів у селі Підгороднє Тернопільської області.

[41] Указ спричинив поспішну реорганізацію колективних господарств у приватні. Поділ землі та перерозподіл колгоспної і радгоспної власності було здійснено протягом року, без встановлення певних дорадчих процедур. Наслідком цього стало значне фізичне руйнування виробничих ресурсів та власності колгоспів.

[42] Інтерв’ю з Юстиною Стеблюк (1935 р.н.)

[43] Інтерв’ю з Миколою Рудь (1948 р.н.)

[44] Інтерв’ю з Ганною Глущук (1949 р.н.)

[45] Серед іншого, див.: Alina-Pisano Jessica. The Post-Soviet Potemkin Village: Politics and Property Rights in the Black Earth. -Cambridge: Cambridge University Press, 2008.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!