Україна Модерна

// Оксана Кісь

Масові політичні репресії доби сталінізму є однією з найбільш трагічних сторінок новітньої історії України. У 1940-50-х рр. українці становили другу за чисельністю етнічну групу серед усіх в’язнів ГУЛАГу,[1] та їхній досвід перебування у таборах не став предметом всебічного вивчення. Білою плямою в історії політичних ув’язнень залишається специфічний досвід десятків тисяч українських жінок: хоча на 1 січня 1945 рр. частка жінок серед усіх невільників радянської репресивної системи досягала 30,6%[2], українські дослідники не вважали за потрібне аналізувати гендерні виміри табірного повсякдення[3]. Водночас, наявні джерела (насамперед, мемуари, автобіографії, усні спогади колишніх політв’язнів) дозволяють частково реконструювати життя українок за колючим дротом та зрозуміти, що допомагало їм вижити у неволі.[4] Доступні нині дослідження іноземних вчених про особливості жіночого досвіду ГУЛАГу зосереджували увагу насамперед на нелюдських умовах утримання і праці невільниць, а також на таких специфічно-жіночих вимірах їхнього повсякдення, як сексуальне насильство і трагедія материнства[5]. У цій статті буде представлено релігійне життя українських жінок-політв’язнів (зокрема, повсякденні релігійні практики, імпровізовані богослуження, підготовка і відзначення головних християнських свят) не лише для того, щоб реконструювати цю сторону життя невільниць, але й спробувати осягнути роль віри, молитви, християнських атрибутів та ритуалів для збереження психічного здоров’я, стійкості духу та самого виживання у таборах та в’язницях ГУЛАГу.

Віра, молитва і релігійна атрибутика у таборах і в’язницях

Аналізуючи спогади жінок-політв’язнів, годі оминути увагою питання релігійності. Жінки повсякчас наголошують виняткову роль віри, яка допомагали їм витримати усі страждання, не зрадити під тортурами на допитах, зберегти людське обличчя і моральні цінності в нелюдських умовах таборів та пересилок[6]. З молитвою зверталися жінки за підтримкою до Бога та Матері Божої у найскрутніші хвилини свого життя: в очікуванні допиту і катувань, вироку суду, розправи когось із охоронців чи перед обличчям смерті від виснаження чи хвороби у таборах: “В цю ніч ми не спали. Кожна з нас шепотіла найщирішу, наймилішу собі молитву. Благали Господа, просили матінку Пречисту про опіку, про покров. Як же потрібен був він нам!” (Анна Каванська-Байляк, 1924 p.н.)[7]. Колишня невільниця Анна Іваницька (1925 р.н.) згадує про свої молитви перед тортурами: “Але я молилася, я йшла і молилася. Я кожен раз молилася і просила Бога, щоб я не заговорила, але щоб я жила. Перед Богом я нічого не просила, тільки щоб не заговорила (...) Я все кажу “Боже, я не планувала, Господи, тої дороги своєї – Ти скерував мене на цю дорогу, дай мені сили витримати.” І так було, що я витримала все, і не тільки я”[8].

Перед лицем потужної і нещадної радянської репресивної машини людина почувалася безсилою і безпорадною, то ж апелювала до найвищого судді і захисника: “Тут можеш кричати – ніхто не почує, можеш плакати – ніхто не пожаліє і не допоможе. Хіба Господь Бог, якому ми молилися, щоб дав сили і здоров’я все це перенести і незламатися духом”[9]. Ледь не дослівно повторюють ці слова про внутрішню нездоланну потребу у молитві у своїх спогадах інші невільниці. Політв’язнів єднав спільний гіркий досвід страждань, то ж не дивно, що у своїх зверненнях і мольбах до Бога було багато подібного: вони просили не милості, але стійкості та сили духу.

Таку особливу невільничу молитву склала молода українка Анна Коцур (1923 р.н.) в одному з Тайшетських таборів у 1952 р.[10]. Характерно, що у цій молитві жінка благає не лише про полегшення своїх терпінь, але й про кращу долю для України:

То спаси нас, Боже, і наші родини,
не дай нам пропасти в ці тяжкі хвилини.
Не дай погибати, просим Тебе, Боже,
й Тебе, Божа Мати,
і Ви, всі святії при Божім престолі.
Просим, не відмовте нам кращої долі.
За край наш рідненький Ви всі заступіться,
над нашим народом Ви змилосердіться.

У Матері Божій вбачали невільниці свою єдину заступницю, якій звіряли свої болі та просили помочі. Наприклад, Анна Іваницька розповіла про віщий сон напередодні свого звільнення з табору, у якому їй явилася Мати Божа та повідомила їй добру вістку[11]. Анастасія Закидальська також вірила, що “Світ не без добрих людей, але наді мною все-таки стала обпіка Богородиці. Я це відчуваю”.[12]

Вочевидь, для жінок образ Матері Божої мав особливе значення, віра в її заступництво додавала сил виснаженим фізично і психологічно бранкам ГУЛАГу, а молитва спонукала не втрачати надії. Саме про це згадує Ганна Позняк-Скрип’юк, описуючи чи не найважчий період свого табірного життя:

“Я спіткнулась і впала, а коли підіймалася побачила алюмінієвий медальйончик із зображенням Матері Божої Покрови. Я взяла його, заспокоїлась, і біль мій зменшився. Я бережу цей медальйончик по цей день, бо у всіх трудних хвилинах тільки до Матері Божої могли ми звертатися за допомогою. Ми стояли мовчазні (...) Краще було молитися і думати, мріяти, будувати й руйнувати свої плани на майбутнє, споминати минуле. Цього вже кати не могли від нас відібрати. Це була єдина насолода нашого життя”.[13]

В’язням було заборонено мати особисті речі, то ж усі предмети релігійного призначення (натільні хрестики, вервечки, молитовники, образки тощо) вилучали у них ще при етапуванні до місць позбаленні волі. За таких обставин ці речі набували особливої цінності для в’язнів. Проте деяким невільницям вдавалося навіть за колючим дротом діставати згадані речі – замасковані у посилках з дому чи в обмін на інші речі, їжу, чи послуги. Колишня невільниця Ольга Годяк згадує, як їй протягом десяти років – попри щотижневі обшуки – вдалося зберегти у таборі присланий з дому молитовник, який жінки використовували для спільного таємного богослуження і молитви щонеділі у бараку[14].

“Молитовник був великою рідкістю. А водночас дуже цінився, бо з нього можна було проказувати молебен. А це мало велике значення для тих, що молилися гуртом! Здавалося, що людина побула хоч коротко в церкві. Звичайно спільною молитвою українок проводила котрась із інтеліґенток. У нашому бараку це була старша около 50-літня жінка”[15].

Якщо молитовник був рідкістю, то практично у кожної невільниці була власна іконка – найчастіше, саморобна. У колекції Історичного музею у Львові є чимало зразків таких образків, зокрема – вишиваних, потайки власноруч виготовлених у в’язничних камерах, на пересилках, у бараках. У них до канонічних образів додано елементи, що віддзеркалюють патріотичні почуття, прагнення волі і справедливості, та ін. мотиви[16].

У спогадах також часто зустрічаємо згадки про власноруч виготовлені вервечки та натільні хрестики. Їх виліплювали з чорного глевкого хліба, яким харчували в’язнів. Для цього доводилося вділити частину свого скупого пайка, то ж потреба у молитві для цих напівголодних жінок була либонь більшою, ніж потреба у хлібі.

“Українки носили на шиї хрестик, зроблений із зубних щіточок. Оті хрестики виробляли наші товариші-в’язні і посилали нам у дарунок перед святами, тим самим шляхом, що й листи (...) Українки робили собі вервечки. Хлібний м’якуш пережували добре в роті, а потім місили в пальцях тісто так довго, аж воно вже не липло. З того виробляли малі кульочки і насилювали на нитку”, - згадувала Валлі Шліс[17].

Польська письменниця Беата Обертинська, у своїх спогадах описує один з епізодів, який їй розповіла українка Ольга в одному з таборів Воркути про випадок у замарстинівській в’язниці:

“Багато священників було ув’язнено у Замарстинові. Невільниці робили вервечки з хліба. Вони знали, що коли їх поведуть на прогулянку, чоловіки будуть митися у лазничці поруч з коридором. Дивовижним чином одній з жінок вдалося наблизитися до віконечка та попросити священника освятити вервечки. У вікні з’явилася рука (більше схожа на криваве місиво) та перехрестила хлібну вервечку”[18].

Невільниці чудово усвідомлювали ризики, на які наражалися, виготовляючи, зберігаючи та використовуючи релігійні атрибути, але свідомо йшли на них: “За те карали, кидали в карцер, відбирали право листування. При обшуках конфіскували вервечки та іконки, відбирали молитовники. Але молитви не могли нікому відобрати”[19]. Потреба жінок активно практикувати власну віру була явно сильнішою за страх перед покаранням, яке їх чекало за порушення табірних правил і регламентів.

Потреба у релігійній практиці спонукала жінок до винахідливості. Жінки-вірянки католицької церкви знайшли спосіб дистанційно сповідатися і отримати відпуст від священиків, які перебували у чоловічій зоні: свої гріхи вони писали на клаптиках паперу чи кори, вказуючи свій номер, тоді передавали ці записки у чоловічу зону, щоб згодом священик міг дати їм відпуст, проходячи вздовж загорожі, чи передати записку з визначеною епітимією назад.[20]

Спільні молитви та жіночі богослужіння у неволі

Окрім індивідуальної молитви, як інтимно-особистого способу спілкування з Богом, українки також влаштовували спільні групові молебні у неділі та імпровізовані літургії у найбільші християнські свята – на Різдво та Великдень. Лариса Задорожан (1920 р.н.) пригадувала: “Збиралися щонеділі та правили службу Божу. Хтось був священиком, хто службу знав, а ми співали як хор. Легше все ж таки було виносити всі тягарі, так нам сил додавало”.[21] Спільні молитви були суворо заборонені у таборах, ініціаторок суворо карали, однак потреба у релігійній практиці, її значущість для жінок були настільки великими, що спонукали їх іти на ризик: “Треба було рятувати подруг, треба було шукати способів, які б укріпили моральні сили. Христос! Віра! Нуся [Анна Коцур] згуртовує на молитву. Жінки відправляють молебні, Службу Божу. Наглядачі нишпорили поміж бараками, намагалися настигнути тих, хто молився, і кожний раз, вдавалося їм це чи ні, садили в холодний карцер Нусю. Донощики були і поміж табірницями,” – пригадувала Марта Гай.[22]

Німкеня Валлі Шліс, яка перебували в одному з таборів ГУЛАГу разом з українками, згадувала про спільну недільну молитву:

“Всі спішились, щоб покінчити [зі справами] до 12 год. Тоді йшли молитися, або як казали “на Службу Божу”. Це не було справжнє богослуження, а збірна молитва в котромусь з бараків (...) А тому, що було це тайно, то кожної неділі міняли бараки і групи, щоб не звернути уваги начальства на наші сходини. Молились тихо перед медаликом або іконкою, що хтось зумів зберегти”[23]. Подібно описувала щонедільну практику спільної молитви жінок з Західної України й Оксана Мешко: “Уміли українські дівчата з західних земель відзначити ту “щасливу” неділю. Зранку до 12 години ніколи не снідали – терпеливо свою пайку хліба і баланду ставили на нари, а самі причепурені, як лише те було можливим, із розчесаними косами сідали до довгого столу й нишком зосереджено молилися. Співали гарними голосами церковних пісень. Молитва й відправа служби Божої ставала за духовну зарядку, додавала сил, снаги”.[24]

У своїх спогадах Стефанія Чабан-Гаваль (1926 р.н.) докладно розповіла про власний досвід служби Божої у таборі на півострові Таймир навесні 1953 р., коли вона виконувала функції священика[25]. У цьому таборі і раніше на великі церковні свята відбувалося богослуження, яке провадила дочка священика з Волині Ліна Петращук. Текст відправи спочатку відновлювали з пам’яті спільними зусиллями, аж доки комусь із невільниць не прислали малого молитовника. На Великдень Стефанії Чабан-Гаваль довелося самій побути у ролі священика: у переповненому святково прибраному бараці вона відправила Воскресну Утреню. Далі “дівчина, яка за священика, на прохання присутніх почала “проповідь”. Людям хотілося забути, де вони є, хотілося пригадати проповіді в церкві, і дівчина почала. Згадала тих, хто загинув у боях, у криївках, кого не встигли похоронити, кого замучили, згадала батьків, які сумують на засланні за своїми дітьми, тих, які ще залишилися в рідній Україні (...) Згадала Великодні дзвони”. У цей момент до бараку увійшла група представників адміністрації табору та охорони, то ж всі напружено сподівалися найгіршого, але вона не злякалася і не замовкла, а продовжила словами: “Скажімо “браття” навіть тим, що ненавидять нас, простім все ради Воскресіння. Христос Воскрес!” Хор невідомо скільки разів проспівав “Воістину Воскрес!” Після цього таборова влада несподівано мовчки вийшла, жодним чином не зреагувавши на це зухвале порушення режиму. Природно, що дівчина, якій на той час виповнилося 27 років, пишалася власною відвагою та здатністю кинути виклик системі.

Зі спогадів довідуємось, що випадки, коли ув’язнені жінки і дівчата перебирали функції священика та провадили літургії, були непоодинокі. Анна Карванська-Байляк, наприклад, згадує свою сусідку по камері Олю Галич, “котрій придали тюремне наймення “ксьондз”, а це тому, що коли вони всі починали голосну спільну молитву, вела її саме Оля”, а вже в іншій в’язниці “Анна Козловська щонеділі читала Службу Божу. Більшість з нас брала участь у цій незвичній тюремній літургії (...) Відтоді Службу Божу читала Іринка Чепля”.[26]

Ганна Заячківська-Михальчук згадує свою табірну подругу, дочку священика Ліну Петращук, яка не лише спонукала невільниць молитися та співали церковні пісні, але й провадила Літургію: “І от Різдво. Барак повен отих прибитих горем невольниць. Після тяжкої роботи лежать, здається, нікого не добудитися. Ліна піднімає нас ще далеко до підйому і зачинається Богослуження: “З нами Бог, зрозумійте, народи... (з Утрені), а потім як дзвоном – колядка за колядкою, вже наші курильські (...) З людьми наче щось сталося. Одна по одній піднімали голови, вставали, і плакали, і раділи. Скільки сердець линуло під рідну стріху, хоч там може уже давно з рідних нікого нема...”.[27] Переоцінити роль такого богослуженні для піднесення морального духу ув’язнених жінок важко.

Парадоксальним чином, в умовах чи не повного позбавлення громадянських прав і жорсткого обмеження можливостей, практика спільної молитви надавала українським жінкам цілком новий і унікальний досвід проведення богослужіння. Фактично, ніколи раніше, у своєму звичайному житті, ці жінки і дівчата не мали б змоги виконувати центральну ритуальну роль у християнській літургії – як священик чи дяк. Тому, хоч як парадоксально це виглядає, цей табірний досвід – хоч і здобутий вимушено – можна вважати емансипаційним, адже це вперше жінки отримали доступ до царини і випробували себе у ролях, які були для них цілковито закритими і забороненими. Характерно, що у своїх спогадах жінки говорять про ці моменти з гордістю і піднесенням.

Спогади жінок-політв’язнів засвідчують виняткову роль віри, молитви та релігійних практик у підтриманні духу невільниць, їх психоемоційной стійкості, що було фактором, який сприяв виживанню в умовах таборів. “І все-таки ми знаходили сили для щонедільної Служби Божої (...) Молитва до Господа допомагала нам переносити знущання, приниження, поневіряння і розлуку з рідними та близькими,” – пояснювала у своїх спогадах Галина Андрусів.[28] Ширші дослідження досвіду ГУЛАГу засвідчили, що глибоко-віруючі люди демонстрували найвищу силу духу в таборах: християни, юдеї та мусульмати трималися за свої релігійні переконання, розглядаючи ув’язнення як випробування власної віри, а прагнення успішно з ним впоратися додавало їм витривалості.[29]

Відзначення релігійних свят

Попри суворі заборони, практично у кожному спогаді жінок-політв’язнів знаходимо розповідь про відзначення головних християнських свят – Різдва та Великодня. “Всі роки до 1953 р. цей контингент (так нас там називали) дотримувався своїх батьківських традицій, строго заборонених табірним режимом, переслідуваних з покараннями БУРом, штрафними пайками, а все одно ті вперті “бандерівки” свого не забували навіть у найлютіших умовах. Знали, що їх покарають, і вони все-одно на Різдво, Свят-вечір вночі  після тяжкої праці переодягаються у “вертеп” і колядують, аж стіни бараків дрижать, згадують молитви, і ніяка покара їх не злякає.” (Стефанія Чабан-Гаваль, 1926 р.н.)[30] Для невільниць це було рідкісною у тих нестерпним умовах нагодою для радості, довгоочікуваним святом, яке дозволяло відігнати тугу, розвіятися: “Намагалися ніколи не падати духом, пам’ятали про всі наші свята – релігійні і національні, відзначали їх, співали, а на Різдво колядували, на Йордан – щедрували” (Орися Мочульська).[31]

Попри неймовірні труднощі повсякденного виживання у таборах, українки чекали цих свят і готувалися до них заздалегідь, намагаючись запастися продуктами для святкового столу та іншими атрибутами свята – писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею для куті тощо. При цьому невільниці намагалися якнайповніше відтворити традиційний формат свята, зберегти бодай основні його елементи. Наприклад, для відзначення Різдва дбали, аби мати бодай сурогат ялинки: “І ялинку ми зробили з кущика такого карликового дерева, бо у Воркуті нічого не росте. Начіпали на нього різні папірці, трошки ватки. Старалися, щоб гарна була ялинка. І вона нам вдалася» (Марія Яковишин).[32] У своїх листах до рідних Катерина Зарицька, яку засудили до перебування у в'язниці, докладно описувала підготовку та відзначення Різдва і Великодня, особливо наголошуючи на дотриманні традиційних атрибутів та ритуалів святкування.[33]

У таборах, де кожна крихта хліба була на вагу золота, невільниці, готуючись до Різдва чи Великодня, відкладали свій скупий пайок, щоб з нього приготувати святкове частування. У день свята житло мало бути прибраним та святково оздобленим, одяг – найкращим та чистим, святковим. Стефанія Чабан-Гаваль (1926 р.н.) так описує підготовку до Великодня у таборі в Норильську навесні 1955 р.:

“Наближався Великдень. За кілька днів до цього свята весь барак (2 секції) не споживали вечірньої пайки хліба… В суботу великодну з каші поробили “торти”. З хліба також придумали “паски”. Крашанки, зроблені з глини, вифарбували фарбою, якою пишуть лозунги. Принесли зелених гілок, хто чим мав понакривали столи. Всю ту “красоту” розставили на столах, уквітчали зеленню гілок, і став справді святковий настрій у всіх… Прийшов Великдень. Усі одягнені в те, хто що мав ще з дому, але всі в чистому. В бараці прибрано. Збираються до Богослуження”[34].

Ледь не ідентичними за змістом є інші спогади про підготовку і святкування Різдва та Великодня у таборах та в’язницях, де утримували жінок-політв’язнів. Характерно, що обов’язковими атрибутами такого невільничого святкового столу були “солодощі” – завчасно відкладені пайки цукру та “торт”, виготовлений з доступних у місцях позбавлення волі примітивних продуктів (каші, покришеного печива чи просто хліба). Саме вони доповнювали ілюзію свята та підтримували відповідний настрій в умовах, де радість була засадничо неможливою. Віра Дрозд у своєму інтерв’ю докладно описала підготовку та відзначення Різдва у таборі, коли жінки не лише молилися, приготували ерзац-кутю з заздалегідь прихованої перлової каші і цукру, але й влаштували колядування у кількох секціях бараку, включивши в текст традиційної колядки слова “Спи, Ісусе, спи на сіні, дай же волю Україні!” За таке зухвале порушення режиму дівчину було суворо покарано утриманням в БУРі протягом 6 місяців.[35] Свято було нагодою не лише для спільної молитви, але й для піднесення морального духу – для ментального возз’єднання з батьківщиною, родиною, культурою: “Свято провела я з особливим настроєм. Ми помолилися, я побажала всім веселих і щасливих свят, згадала про Україну, про рідних, які чекають нас, про наші звичаї. Тихенько колядували (...) в час нашого святкування чергували пости, щоб не підійшли наглядачі”.[36]

Ще одним невід’ємним аспектом спогадів про святкування Різдва та Великодня в ув’язненні є те, що до участі у них українки запрошували усіх мешканців таборового бараку чи в’язничної камери, незалежно від їх національності чи віросповідання. Німкеня Валлі Шліс свідчила: “В’язні-українки пильно готувалися до святкування (...) стараючись втягнути кожну у це святкування. Їх запал і охота уділялися і в’язням іншої національності і ми всі допомагали їм (...) Притягали всіх, хто тільки жив у бараку. Байдуже, чи був їх вірування чи взагалі вірив у Бога”[37]. Спільна доля і спільний досвід страждань до певної міри нівелював міжетнічні напруження, які поступалися місцем взаємній (хай навіть стриманій) повазі та толератності, зокрема в контексті святкового часопростору:

“Біля святкового столу спільно з нами сідали також польки. У тюрмі творили ми свій внутрішній етичний кодекс поведінки, звичай. Одним з його суттєвих фрагментів було те, що в по-латинському датоване Різдво польки просили нас у гості, а в наш – ми їх запрошували до себе. Вони не приховували захоплення багатством нашої традиції...” (Анна Карванська-Байляк)[38]

Під час цих святкувань в’язні по-новому відкривали для себе своїх посестер по нещастю, мали змогу побачити в них людей, а не лише безлику “рабсилу”. Оксана Мешко пригадує, наскільки вражена була табірна лікарка-росіянка з Ленінграда, яку українки запросили розділити з ними святвечірню трапезу. “Гарно, хоч і дуже сумно співали, молились; урочистість хвилини і їхні змучені обличчя з блиском очей одухотвореного страждання створювали настрій не до описання. Хорькова вперше бачила цих “роботяг” немов на картині, за тайною вечерею, їхній інтелект і внутрішню силу, що їх тримали в нелюдьских умовах (...) “Какая красивая их религиозность, сколько эстетики в этом празднестве? Я никогда не наблюдала этого среди своих».[39]

Галина Коханська так описувала святвечір 1952 р.: “На це раз кутя наша була ячмінна з цукром. Зварили і узвар. Склались, що у кого було, приберегли рибу різних сортів, в ларьку купили халви. Всім бараком сіли за столи лише після того, як нас замкнули на ніч наглядачі. Ми запросили всіх, хто з нами жив. Побажали собі взаємно всього найкращого, тихо поколядували (...) На всяк випадок біля вікна поблизу дверей виставили варту, і недаремно...”[40] У спогадах нема згадок про те, що українки очікували від своїх сусідок якогось внеску у справу підготовки святкування, натомість стало уживаються вирази “запросили”, “пригостили” тощо.

Окрім того, українські жінки-політв’язні, засуджені за активну співпрацю в ОУН та УПА, використовували такі нагоди для піднесення національного та патріотичного духу своїх посестер, для їхнього згуртування у протистоянні радянській репресивній машині.

“Помились по праці – тоді починалося святкування в бараку. Одягалися у найкраще, що мали. В бараку йшли приготування: на оба столи клали всередині дошки з нарів і накривали їх простирадлами. Всюди були вишивки (…) Посередині стояла миска з кутею – зернятками пшениці, що засолоджені були цукром (пшеницю українки діставали з дому ще восени). Тоді починався Свят-Вечір. Одна з українок обносила на вишиваній подушці білий хлібець, порізаний на дрібні частинки, що його перед святами дістали в одній пачці (посилці з дому). Кожна з нас брала частинку і на слова “Христос родився” відповідала “Славіте його”. Тоді бажали собі все скорого визволення і ставали до молитви біля столу (…) Наперед кожна дістала ложочку куті, бо її не було багато, а потім всіх інших добрих страв. Вкінці заспівали коляд та ще й вислухали одну-дві промови…”[41].

Вочевидь, усе це діялося в умовах суворої таємниці, бо будь-які релігійні практики у тюрмах і в’язницях були суворо заборонені і каралися. Колишня невільниця рівненської тюрми Валентина згадує, як до Великодня у в’язниці навесні 1940 р. власноруч виготовила з хліба атрибути великодного столу, за що була покарана триденним карцером:

“Треба було мати вербу, як і писанку, а де їх взяти? Почала я жувати свій приділ хліба і мішати його з попелом від папіросок. Хоч сама була я голодна, але треба було свій задум виконати. З хліба і попелу зробила я збанок, а вербу з (...) патиків – вийшло чудово! Ще писанку. І знову я жувала свій приділ хліба цілими днями і мішала його з попелом. Яйце під писанку вийшло добре. На щастя, я мала на собі спідничку в кольорах. З неї витягала нитки і зробила взори. Писанка вийшла напрочуд гарна, так нам здавалося”[42].

Прикметно, що святкові табірні молитви та богослужіння хоч і проводили таємно, та найчастіше відбувалися за участі й інших в’язнів – представниць інших націй або навіть атеїстів, які жили в тому ж бараку і мимоволі ставали свідками дійства. Часто вони не розуміли, що відбувається, однак переймалися загальним піднесеним настроєм. Відчуття сакральності моменту часом передавалося навіть охоронцям, і хоча їм належало припинити та розігнати це заборонене дійство, вони, вступереч чинних інструкцій, часом дозволяли ув’язненим довершити службу Божу. Ганна Позняк (1925 р.н.) згадує такий випадок у таборі №75 на Харківщині навесні 1947 року:

“На самий Великдень всі стали раненько до підйому, коли тільки почало сходити сонце (...) У нас був молитовник, і ми почали “відправляти” Службу Божу. Прибігли наглядачі, але стояли і нічого не говорили, навіть у декого з них в очах були сльози (...) Але на Пасху вихідного нам не дали, а погнали в ліс на роботи і послали з нами начальника виховної частини (...) Ми сказали, що в таке велике свято робити не будемо. Стали всі в кружок і почали молитися (...) Він зрозумів, що заставити нас працювати не зможе і сказав: “Ну ладно, я не скажу, что ви сделали саботаж, празднуйте, только после праздника вы должни перекрыть норму.” Ми погодилися. Нам було дороге те, що він нас зрозумів”[43].

В окремих випадках жінки повідомляють про цілковиту толерантність наглядачів до їхніх релігійних практик та святкувань. Так, Галина Шубська (1918 р.н.) згадувала, що в одному з таборів Мордовії жінками «не забороняли кожної неділі в бараці проводити богослужіння зі співом. У бараках збиралися на святкування визначних днів нашої історії. Наглядачі робили вигляд, що нічого не бачать і не чують».[44] Деінде у Воркуті, як розповідала Марія Яковишин, українки, приготувавши усе до відзначення Різдва, запросили до святково столу навіть керівництво табору: «Накрили стіл, все, що мали виклали. А тоді заходить оперуполномочений і начальник табору. Питають: «Що ви робите?» Кажемо: «У нас Різдво». (…) Вже всі посідали, дівчата попросили і начальство сісти, ми помолилися, і потім заспівали колядку. Вони спокійно все це сприйняли, задоволені пішли, тільки наказали, щоб все було тихо (…) І так потім ми святкували Паску».[45]

Таким чином, задля відзначення головних християнських свят українські жінки-політв’язні таємно і відкрито порушували низку правил і регламентів ГУЛАГу. Задля підтримання традицій вони свідомо наражались на ризики суворих покарань, демонстрували чималу винахідливість, цілеспрямованість і відважність, кидаючи виклик репресивній системі.

Висновки

Радянська репресивно-каральна машина була покликана зруйнувати особистість в’язнів, позбавити їх тих соціальних ідентичностей (національних, політичних, релігійних), які були неприйнятними для системи, розчавити волю індивіда, перетворивши кожного на позбавлену культурного коріння і переконань слухняну безлику істоту. За таких обставин збереження традиційної системи вартостей становило ключове завдання політв’язнів. Християнська віра та релігійні практики відігравали у цьому винятково важливу роль, допомогаючи жінкам-політв’язням не лише підтримувати гуманістичний світогляд, але й зв’язок з національною спільнотою, з якої їх було вирвано в насильницький спосіб, і таким чином зберігати лояльність саме до цінностей та моральних норм рідної культури. Виконуючи традиційні господарсько-ритуальні ролі в ході підготовки та відзначення християнських свят, жінки відтворювали усталені гендерні сценарії і моделі поведінки та підтримували власну гендерну ідентичність (чинили, як належить українській жінці), протидіючи знеосібленню. Особливе значення релігійності відображене у домінуванні саме цих мотивів у творчості невільниць (зокрема, вишиваних іконах, вервечках, хрестиках, тощо).[46] Прагнучи відтворити у неволі звичні для віруючих релігійні практики (богослуження-літургії), українські жінки вперше змогли самостійно виконувати усі складові церковного ритуалу, отримали унікальну і недоступну раніше можливість випробувати себе у ролі священослужителів.

Щонедільні богослуження і відзначення найбільших християнських свят (Різдва та Великодня) фактично структурувало час в умовах ув’язнення, що сприяло підтримці психічного здоров’я жінок-політв’язнів. Монотонність табірного життя, щоденний одноманітний ритм якого характеризувала виснажлива праця на межі виживання, голод, хвороби і повна відсутність інформації про зовнішній світ, неминуче призводила до дезорієнтації у часі, збайдужіння до себе та інших, депресивних станів, отупіння. У своїх спогадах знана дослідниця і колишня політув’язнена Ніна Ганен-Торн описала цей стан: “Відмінність табірної свідомості від звичайної полягає в тому, що табірник втрачає орієнтир в часі. Замкнутий в дуже обмеженому просторі, він і час сприймає обмежено – у відрізку днів. За ними слідує невідомість”.[47] Натомість підготовка до святкових подій надавала особливого смислу табірній рутині та емоційно мобілізувала жінок, стимулювала їхній інтерес до життя. Позбавлені практично усіх прав, ресурсів і можливостей нормального життя, жінки демонстрували виняткову цілеспрямованість і, попри очевидні ризики, все ж знаходили спосіб реалізувати свої релігійні потреби. Прагнення за всяку ціну якомога повніше відтворити традиційний триб святкового дійства стимулювало винахідливість та творчий потенціал жінок, а також сприяло посиленню солідарності в’язнів і піднесенню їхнього духу.

Попри їх цілковито ненасильницький характер і таємний спосіб проведення, спільні табірні молитви і відзначення християнських свят слід розглядати як дієву форму пасивного спротиву радянській репресивній системі: таким чином жінки ставили під сумнів її тотальний характер, демонструючи неспроможність режиму цілковито контролювати свідомість жінок-політв’язнів. Дуже чітко роль віри та молитви для невільниць сформулювала колишня політув’язнена Ванда Горчинська (1924 р.): “Незважаючи на жорстокий табірний режим, нестерпні умови нашого життя, всупереч всяким заборонам в моральному відношенні ми продовжували жити життям волі, зберігаючи традиції щоденних молитов, знали дні свят, їх починали гімном “Боже великий, єдиний”, до якого доточували свою строфу: “Дай повернутись додому, / Там де брати й сестри є, В рідному краї у пісні, / Боже, прославим Тебе”.[48]

Релігійні жіночі практики у таборах стали формою протидії дегуманізуючій системі ГУЛАГу: вони допомагали в’язням зберегти основні соціальні ідентичності (релігійну, національну, гендерну), а також сприяли розвитку солідарності в’язнів, що було одним з ключових факторів виживання у таборах і в’язницях.

 

Первісно цю статтю було оприлюднено у виданні “Карпати: людина, етнос, цивілізація” (2016, № 6). Тут публікуємо розширену і допрацьовану версію тексту.

У публікації використано ілюстрації, запозичені із відкритих джерел.

__________________________

 

Оксана Кісь - історикиня та антропологиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, докторантка Інституту народознавства НАН України. Головна редакторка сайту "Україна Модерна". Наукові інтереси охоплюють жіночу історію, феміністську антропологію, усну історію та ґендерні перетворення у пост-соціалістичних країнах. Книга О.Кісь "Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ - початку ХХ ст." вийшла друком у Львові у 2008 р. (друге видання - у 2012 р.). Очолює Українську Асоціацію Дослідників Жіночої Історії. Її нинішнє дослідження зосереджене на вивченні повсякденного життя жінок в надзвичайних історичних обставинах у радянській Україні в середині ХХ ст. Живе і працює у Львові.

 


[1]Земсков В.Н. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) / В.Н. Земсков // Социологические исследования. – 1991. – № 6. – C. 3, 10-11.

[2]Гриценко В., Калинин В. Женское лицо ГУЛАГа: Как на Мертвой дороге росло население СССР // Новая Газета. – 8 квітня 2009. – №36

[3]Єдиною українською дослідницею, яка звернула увагу на гендерні аспекти політичних репресій є Тамара Вронська, див.: Вронська Т. Сталінська гендерна політика у добу «великого терору» (1937 – 1938 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – К. : Видавництво «Телесик», 2009. – № 32. – С. 137–175; Вронська Т. Упокронення страхом: сімейне заручництво в каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.). – Київ: Темпора, 2013. – С. 142-192. Утім, вона зосереджується на дуже специфічній групі жінок (“дружини зрадників батьківщини”) та конкретному періоді (добі Великого Терору), то ж ці студії далеко не вичерпують тему.

[4]Докладний огляд доступних джерел до вивчення цієї теми див.: Кісь О. Жіночий досвід ГУЛАГу: стан досліджень та джерельні ресурси в українському контексті // Український історичний журнал. – 2016. – № 3. – С. 125-138

[5] Mason E. Women in the Gulag in the 1930s // Women in the Stalin Era / ed. by Melanie Ilič. – New York: Palgrave, 2001. – P. 131-150; Епплбом Е. Історія ГУЛАГу / пер. з англ. А. Іщенко. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська Академія", 2006. – C. 249-267; Cormos G. Women Humiliated in the Romanian Communist Prison / Gratian Cormos // The Scientific Journal of Humanistic Studies. – 2009. – Vol. 1 (1). – Р. 72-75; Максимова Л.А. Материнство в лагерях ГУЛАГа // Гендерная теория и историческое знание : Матер. Международной научно-практической конференции / отв. ред. А.А.Павлов. – Сыктывкар: Сыктывкарский государственный университет, 2003. – С. 80-83; Рогинский А., Даниэль А. “Аресту подлежат жены…” // Узницы «АЛЖИРа»: Список женщин-заключенных Акмолинского и других отделений Карлага. – М.: Звенья, 2003. – C. 6-30; Чеснокова О.И. Женский опыт ГУЛАГа в советской истории 1930-1950-х годов // Женщины в истории: возможность быть увиденными: Сб. науч. ст. / Под ред. И.Р.Чикаловой. – Минск: БГПУ им. Максима Танка, 2001. – С. 189-193; Кузин В. Женщины ГУЛАГа // Грани эпохи: этико-философский журнал. – 2007. - № 32; Шаповалова В. Сестренки, мамки, дамки: тема насилия в женских лагерных мемуарах // Бытовое насилие в истории российской повседневности (XI—XXI вв.). – СПб: ЕУ СПб, 2012. – С. 142-163.

[6]Дослідники відзначають, що й у спогадах чоловіків про часи невільництва особливе місце посідає молитва та інші релігійні практики, що допомагало зберігати людяність: Епплбом Е. Історія ГУЛАГу. – С. 303, 333.

[7]Карванська-Байляк А. Во ім’я Твоє (Мережане життям). – Варшава: Видавництво “Український Архів”, 2000. – С. 253, 267.

[8]Інтерв’ю з Анною Іваницькою (1925 р.н.), записане у серпні 2009 // Архів Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору". – Ф. 1. – Оп. 1

[9]Позняк (Скрипюк) Г. Мені було 19: Автобіографічна розповідь. – Київ: Видвничий Дім “Києво-Могилянська Академія”, 2001. – С. 57

[10] Молитви політв'язнів, складені Анною Коцур. Тайшет, ОЛП-29, 1952 р. // Віртуальний Музей ГУЛАГу

[11]Інтерв’ю з Анною Іваницькою.

[12] Закидальська А. Інтинські сніговії: докум. повість, публіц. – Луцьк: ПП Іванюк В.П., 2014. – C. 45

[13] Позняк (Скрипюк) Г. Мені було 19... – С. 67

[14]Інтерв’ю з Ольгою Годяк (1925 р.н.), записане у серпні 2009. - Архів Меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору". – Ф. 1. – Оп. 1

[15]Шліс В. Молитва у Воркуті // Наше життя. - 1956. – № 10. – С. 7

[16]Кочергіна С. Долі галицьких політв'язнів та алегоричнасимволіка в їх табірних виробах (на матеріалах виставки "Воєнно-історичних пам'яток") //Наукові запискиЛьвівського історичного музею. – 1998. – Вип. 7

[17]Шліс В. Молитва у Воркуті. – С. 7

[18] Obertynska B. (Rudzka M.). W domu niewoli / Beata Obertynska (Marta Rudzka). – T. 1-2. – Rome: Nakł. Oddziału Kultury i Prasy 2. Korpusu A.P., 1946. – P. 66

[19]Шліс В. Молитва у Воркуті. – С. 7

[20] Zugger Christopher L. The Forgotten: Catholics of the Soviet Empire from Lenin through Stalin. – Syracure: Syracuse University, 2001. - P. 202

[21] Усна жіноча історія. Повернення / за ред. Галини Дацюк.–Київ: Жіночий Центр „Спадщина”, 2003. – С. 300

[22] Непохитні : Зб. спогадів / ред. Б. Гордасевич; упор. С.Волощак. – Львів: Рідна школа, 2005. – С. 158

[23]Шліс В. Неділя у Воркуті // Наше життя. – 1956. – № 9. – С. 6.

[24] Мешко Оксана. Не відступлюся! : До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Харківська правозахисна група; Упоряд. В.В.Овсієнко, О.Ф.Сергієнко. – Харків: Права людини, 2005. – C. 48

[25] В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в’язнів ГУЛАГу, учасниць норильського повстання 1953 року / Упоряд. Кривуцький І. та ін. – Львів: Манускрипт, 2009. – C. 15-19.

[26] Карванська-Байляк А. Во ім’я Твоє... – С. 268, 305

[27] Заячківська-Михальчук Г. Заручниця імперії (спогади політв’язня). – Львів: ПП Сорока, 2009. – C. 76

[28] Непохитні : Зб. спогадів. – С. 149

[29] Toker Leona. Gulag memoirs as genre // Toker Leona. Return from the Archipelago: Narratives of Gulag survivors. – Bloomington; Indianapolis: Indiana University Press, 2000. – P. 96

[30] В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в’язнів ГУЛАГу... – С. 15

[31] Там само. – C. 151

[32] Усна жіноча історія. Повернення ... – С.335

[33] Онишко Л. В. "Нам сонце всміхалось крізь ржавії ґрати..." : Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. – Торонто; Львів: Літопис УПА, 2007. – C. 200-201

[34] В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в’язнів ГУЛАГу... – C. 17

[35] Інтерв’ю з Вірою Дрозд, 1929 р.н. // Відеоархів Музею “територія терору” 

[36] Непохитні: Зб. спогадів … – С. 76

[37]Шліс В. Різдво у Воркуті // Наше життя. – 1957. – № 1. – С. 4

[38] Карванська-Байляк А. Во ім’я Твоє (Мережане життям). – С. 288

[39] Мешко Оксана. Не відступлюся! – С. 51

[40] Коханська Г. С. З Україною у серці: Спомини. – Торонто-Львів: Літопис УПА, 2008. – C. 304

[41]Шліс В. Різдво у Воркуті. – С. 4

[42]Валентина N. Великдень у в’язниці (з пережитого) // Наше життя. – № 4. – 1990. – С. 2-3

[43]Позняк (Скрипюк) Г. Мені було 19. – C. 45.

[44] Усна жіноча історія. Повернення... – С.331

[45] Там само. – С.335-336

[46] Кісь О. Творчість українських жінок-політв’язнів у ГУЛАГу // Народна творчість та етнологія. – 2016. – № 3. – С. 51-59

[47] Гаген-Торн Н.И. Memoria. – М.: Возвращение, 1994. – C. 242

[48] Савка Б. “А смерть їх безсмертям зустріла”. Нариси спогади документи про участь жіноцтва трьох районів Тернопілля... в національно-визвольній боротьбі ОУН-УПА. – Тернопіль: Джура, 2003. – C. 73-74

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!