Україна Модерна

// Оксана Клименко

Після встановлення радянської влади перед більшовиками постала потреба нової − власної – проекції історії. Таку проекцію було запропоновано істориками-марксистами. В її основу було покладено класовий принцип, а Жовтневу революцію трактували як ключову подію, початок нової ери. Також більшовики стверджували, що ця революція мала би з часом перетворитися на світову: вони заявляли про себе як про будівничих «нового», «справедливого», «мирного» та «досконалого» світу[1]. Така увага «революціонерів» до власної історії була невипадковою. Вже у 1919 р., за постановою ЦК РКП(б) історія визначалася як одна з головних ділянок ідеологічного фронту[2]. А представлення Жовтня 1917 року саме як революції стало частиною цієї сконструйованої «правильної» історії та інструментом легітимації, який засвідчував законність приходу до влади більшовиків. Значну роль у впровадженні такого образу Жовтня відіграла кампанія з «пригадування» жовтневих подій, що проводилась під керівництвом Комісії з вивчення історії Жовтневої революції та історії Комуністичної партії (Істпарт) у 1920-х рр. Одним з ключових її завдань було сконструювати «правильні» спомини про Жовтень, а точніше – навчити населення пригадувати революцію «як треба».

Метою цієї статті є проаналізувати практику конструювання спогадів про Жовтневу революцію у 1920-х рр. як інструменту творення більшовицької історії та формування «нової людини».

Передовсім варто розпочати з організатора цієї кампанії, з Істпарту, створеного вже у 1920 р.[3]. Керувати ним мала колегія, до складу якої входили Михайло Покровський, Михайло Ольминський, Володимир Адоратський, Микола Батурин, Андрій Бубнов та інші[4]. Центральна Комісія створила мережу істпартвідділів на місцях і керувала їхньою діяльністю. Структурно мережа Істпартів виглядала таким чином: Центральна Комісія при ЦК РКП, а також республіканські, губернські, потім комісії у волостях, на окремих підприємствах і в деяких навчальних закладах[5]. Для управління місцевими істпартвідділами Центральний Істпарт видавав спеціальні інструкції[6].

Свою діяльність Комісія здійснювала у кількох напрямах: збирання спогадів учасників революційних подій; збирання документів з історії революційних подій, які потім стали основою для формування архівів, організації виставок, створення музеїв; публікація матеріалів на революційну тематику.

Діяльність Комісії розпочалася з активної агітації серед населення допомагати роботі Істпарту. Спочатку агітували членів партії. Зокрема, у 1920-х рр. був кинутий заклик про те, що «кожен комуніст повинен (не лише через партійну дисципліну, але й завдяки переконанням своєї комуністичної совісті) іти назустріч істпартівським завданням»[7]. Особливо цікаво виглядає протиставлення «партійна дисципліна» – «комуністична совість». Необхідність діяльності цієї установи більшовики пояснювали загрозою з боку їхніх «ворогів», яких вони називали «буржуазними і біло-меншовитсько-есерівськими писаками»,[8] які, мовляв, хибно представляють історію пролетарської революції:

“Вороги революції часу не гають! Подивіться лишень, як багато праць світової і передусім нашої «вітчизняної» буржуазії зі створення історії нашої революції… Скільки брехні повідомлять наші вороги «майбутньому історику революції»! А літератури різними мовами і не перерахувати”[9].

Вирішення цієї «проблеми» Істпарт бачив у написанні своєї власної версії історії, яка була би дієвою зброєю у боротьбі з противниками. І їхня версія мала базуватися на зібраних матеріалах та спогадах про Жовтневу революцію та «революційний рух»:

“Збирайте будь-які матеріали з тією метою, щоб Комісія, яка створена, мала можливість на що опиратися у боротьбі з буржуазним наклепом. Майте на увазі, що боротьбу нам потрібно виграти, бо якщо ми дозволимо цим документам загинути, то нашим дітям доведеться вчити історію революції за білогвардійськими книжками”[10].

Особливо колоритно виглядає останнє речення. Така апеляція до «виховання» наступних поколінь була типовою у риториці більшовиків. Вони використовували її як інструмент у формуванні «нової людини».

Істпарт надавав важливого значення записуванню спогадів: «Одним з головних завдань є створення джерел – створення мемуарної літератури і літератури змішаного мемуарно-монографічного характеру»[11]. Не випадковою є вказівка на те, що джерела саме створювалися. Основна увага зверталась не на вже написане, а на написання нового про минуле. Відповідно, це дозволяло за допомогою спогадів конструювати більшовицьку версію історії – такої, «як треба».

У 1921 р. Михайло Покровський звернувся до учасників революції із закликом надіслати до Істпарту свої спогади, вказуючи, що: "(...) вони дають той психологічний фон і той зв'язок, без якого окремі документи, що ми маємо в наших руках, можуть виявитись не зрозумілими або зрозумілими неправильно. Безпосередні свідки виникнення документу можуть краще його розтлумачити, ніж люди, що розглядають його через роки, з настроями та баченнями, яких не було ні в кого в ту хвилину, коли документ виник[12].

З одного боку, це могло би дати значні результати і джерельну базу для майбутніх історичних досліджень, але оскільки в СРСР могла існувати лише одна версія минулого, то завданням спогадів стало її «обгрунтування». І якщо «свідки виникнення документу» не дотримувались усталеної єдино-правильної версії і пояснювали щось інакше, то їх належало переконати в тому, що вони помиляються в своїх спогадах, та допомогти їм «пригадати» «справжнє» минуле.

Складові «проекту пам'яті»

Збирання спогадів про Жовтневу революцію у 1920-х рр. відбувалось паралельно з іншими заходами мемораційного характеру. Американський дослідник Фредерік Корні називає «пригадування» жовтневих подій «проектом пам'яті», який втілювався не лише через кампанію збирання спогадів учасників революції, але й візуально: через перейменування вулиць і площ на всій території СРСР, встановлення нових пам'ятників та меморіальних дощок на честь героїв революції, прикрашання на ювілеї Жовтня належним чином будівель та міського простору, проведення демонстрацій, вистав, які ілюстрували перебіг революції тощо. У журналах та газетах друкувались фотографії більшовицьких лідерів. Демонструвалися фільми на революційну тематику: передусім фільми Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін» (1925 р.), «Жовтень» (1928 р.)[13]. Кампанія «пригадування» 1917 року також не оминула і тогочасну художню літературу. Зокрема, напередодні річниць Жовтня організовувалось проведення конкурсів на кращу п'єсу, новелу, вірш, роман,  повість та поему. Звичайно ж, тематика творів мала бути «революційною»[14].

Крім того, ще однією невід'ємною складовою першого радянського «проекту пам'яті» були відзначення річниць Жовтневої революції. Це свято посідало центральне місце у червоному календарі не лише 1920-х рр., але й протягом всього часу існування СРСР. Святкування річниць революції було справою державного значення. Для його проведення створювались спеціальні комісії, до обов’язків яких входила підготовка, розробка рекомендацій як відзначати свято, та безпосереднє проведення святкових заходів. У щорічних жовтневих урочистостях важлива роль належала армії: масові святкування розпочинались парадом червоноармійців. Залучення війська до святкової програми мало на меті продемонструвати військову міць країни і її спроможність боротись як із зовнішніми, так і з внутрішніми ворогами.

Характеризуючи цей проект, Фредерік Корні зауважує, що його завданням було не «відновлення» історичної пам'яті, а встановлення певних рамок «пригадування»[15]. Відповідно, під час написання спогадів історія революції конструювалася, а не реконструювалася: революція ніби відбувалася у процесі писання про неї. Завдяки написанню історії у 1920-х рр. для більшовиків Жовтень став засобом демонстрації легітимності їхньої влади[16].

Те, що «пригадування» Жовтня 1917 року було «проектом пам'яті» і охоплювало різні сфери також свідчить контроль Істпарту над роботою архівів (особливо тих, що мали фонди імперського періоду) та музеїв. Пояснення, чому Істпарт (тобто більшовики), використовували ці установи у проведенні кампанії «пригадування» Жовтневої революції знаходимо у роботі Алейди Ассман, яка називала архів «не тільки місцем, де зберігаються документи з минулого, а й місцем, де це минуле конструюється, створюється»[17]. Важливим також є її зауваження стосовно контролю за архівами: «Контроль за архівом є контролем за пам'яттю. Після зміни політичної влади разом із легітимаційними структурами змінюється й склад архіву. Вибудовується нова ієрархія цінностей структури важливого, те, що раніше було таємним стає доступним громадськості»[18].

Зібрані матеріали не просто формувались в нові архівні фонди: на їх основі створювались виставки для населення. Адже нову версію історії необхідно було донести до народу. Однією з перших виставок, яку організував Центральний Істпарт, стала виставка документів з історії Комуністичної партії, відкрита напередодні Х з'їзду РКП(б) (1921 р.) у Будинку Рад в Москві. Серед її експонатів були книги, брошури, документи, фотографії, плакати. За прикладом московської виставки організовувались місцеві виставки та музеї[19]. Також вони ставали основою для створення музеїв революції.

Ідея створення музеїв революції вперше була озвучена в 1919 р. в Петрограді, і вже того ж року він розпочав свою роботу[20]. Штефан Плаггенборг зазначає, що музеї революції виконували важливу функцію посередника між політиками та населенням і у них відображалася самооцінка нового режиму[21]. Взагалі характеризуючи музейну справу 1920-х рр., дослідник відзначає політичний фактор, вплив якого проявляється у підконтрольності музеїв історії революції Істпарту[22].

Зібрані матеріали, які були базою для архівів, виставок, музеїв, ставали основою для написання нової версії історії – більшовицької. Також зібрані матеріали, які належним чином були представлені на виставках, виконували й виховну функцію, адже за «правильної» експозиції у відвідувачів формувалося «правильне» ставлення до певних подій, осіб, зокрема, учасників революції. Крім того, організація виставок та музеїв – один з найлегших способів подачі нової інформації та виховання «нової людини», яка б беззаперечно вірила в революційні ідеали, в партію, була ладна віддати за неї життя.

Способи збирання спогадів

На основі матеріалів Істпарту, присвячених питанню спогадів, можна виділити два основних способи організації їх збирання. Перший спосіб передбачав пошук учасників революції, потім надсилання їм анкет та листів-прохань написати спогади; після їх отримання спомини перевіряли та публікували. Другий − організація «вечорів спогадів», що було досить дієвим спосом для «збирання» спогадів у простолюду, передусім у малограмотного населення.

Комісія надсилала анкети та звернення про письмові спогади до окремих осіб, відомих «революціонерів», партійних діячів. Прохання могли включати пояснювальні листи, де вказувалось про що та як писати. Після надходження спогади «перевіряли» в істпартвідділах або редколегіях видань. Завершальним етапом ставала публікація. Доволі часто такі прохання залишались без відповіді. Навіть повторні і неодноразові нагадування часом виявлялися безрезультатними[23]. А все тому, що робота Істпарту, особливо одразу після його створення, не мала широкої підтримки серед населення. Відповідно листи Істпарту часом просто не брали до уваги. Звернення могли ігнорувати й тому, що був відсутній механізм примусу до написання спогадів – за відмову не передбачалося жодних санкцій.

Другий спосіб збирання спогадів про Жовтневу революцію втілювався через проведення «вечорів спогадів», на яких відбувалось колективне «пригадування». Для керівників вечорів Істпарт проводив спеціальні інструктажі. Наприклад, Оренбурзьке бюро у грудні 1925 р. провело навчальну конференцію з керівниками вечорів про те, як їх проводити, які питання обговорювати тощо[24]. Тематично вечори мали висвітлювати якісь події революції на певній території. На «вечорах спогадів» використовувався «метод колективної перевірки»: обговорення, доповнення, якщо хтось з учасників «помилявся» у своїх розповідях, то інші, передовсім керівники вечорів, мали виправити його «помилки». Тож спогади мали слугувати підтвердженням до єдиної версії «історичних» подій. «Вечори спогадів» не зводилися лише до обговорення: доповненням до основної частини інколи були й концерти[25]. «Вечори» могли проводити у театрах, клубах, на заводах. Окрім міст такі зібрання відбувались і в сільській місцевості. Наприклад, у 1924 р. Єлисаветградський істпарт організовував виїзди в села, де проводив колективні «написання» спогадів, які мали реконструювати революційні події у певній місцевості. У деяких селах до такої акції могли залучати до 200 осіб на одну подію[26].

Спеціально для збирання спогадів про Жовтневу революцію Істпарт створював спеціальні гуртки, групи учасників революційних подій та «групи сприяння» Істпарту. Вони виконували дуже подібні завдання. Загалом це були організація «вечорів спогадів», збирання матеріалів у населення, опрацювання матеріалів для видання брошур тощо.

Окрім вказаних організацій, якими Істпарт керував, він був пов'язаний із низкою інших установ: партшколами, комсомолом, марксистськими гуртками з історії революції[27]. До істпартівської роботи також залучали Губвиконком, Істпроф (Комісія з вивчення історії професійного руху в Росії та СРСР), Істмол (Комісія з вивчення історії Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді і юнацького руху в СРСР), Держвидавництво. Наприклад, представники Істпрофу та Істмолу могли входити до складу окружних істпартвідділів. У профспілках були уповноважені Істпарту, які організовували гуртки по вивченню революційного руху[28]. Уповноважені Істпарту працювали над збиранням спогадів також на великих підприємствах. Наприклад, у Києві, на заводах «Арсенал», «Більшовик» та інші. Їх забезпечували методичками, скликали спеціальні семінари, надавали дані про події в Київській губернії у 1917-20 рр.[29].

Для збирання спогадів в сільській місцевості Істпарт залучав учнів та студентів під час їхніх канікул[30]. А «істпартсількорами» часто працювали вчителі[31]. Літературне опрацювання текстів спогадів здійснювали викладачі навчальних закладів[32], газетні працівники та лектори партшкіл[33].

Спомини про Жовтневу революцію

Початок публічному «пригадуванню» Жовтня заклали в 1919 р. опубліковані у США мемуари американського комуніста, очевидця подій революції в Петрограді, Джона Ріда «Ten Days That Shook the World» («Десять днів, які сколихнули світ»). Джон Рід зосереджує свою увагу на подіях революції та участі в ній робітників. Пише про учасників революції та акцентує увагу на особі Леніна, називаючи його «незвичайним народним вождем»[34]. Також він змальовує місця в Петрограді та Москві, де відбувались головні революційні події. Ці спогади вплинули на формування образу Жовтня в радянському суспільстві, культу Леніна і встановлення нових місць пам'яті, пов'язаних з революцією.

Спогади 1920-х рр. про Жовтневу революцію в УСРР публікувалися передусім в друкованому органі Всеукраїнського Істпарту – «Літописі революції». Завданням журналу, як визначав Істпарт, була «боротьба з усілякими відхиленнями від революційно-марксистської лінії у вивченні й висвітленні історії КП(б)У та пролетарської революції на Україні»[35]. Перший випуск «Літопису революції» було видано у 1922 р. до п'ятиріччя відзначення Жовтневої революції. Поглянувши лише на назви спогадів, які були там вміщені, можна сказати, що завданням цього числа було продемонструвати, що на всіх українських теренах відбулася «своя Жовтнева революція»: «Октябрьская революция в Харькове» Сергія Буздаліна, «Октябрьские дни в Киеве» Івана Кулика, «Октябрьская революция в Донбассе» Едуарда Медне, «Екатеринославский Совет и Октябрьская революция» Емануїла Квірінга, «Борьба сил в Октябрьскую революцию в Николаеве» Яна Ряппо, «Октябрьская революция на Полтавщине» Сергія Мазлаха, «Октябрьская революция в Черниговщине» З.Табакова та інші[36]. Також особливістю цих спогадів та й загалом мемуарів 1920-х рр. про Жовтень була демонстрація того, що «боротьба» більшовиків провадилася не лише проти Тимчасового уряду, але й проти Української Центральної Ради. Авторами спогадів, опублікованих в «Літописі революції», були партійці. Спогади про Жовтень пересічних учасників публікувалися здебільшого в окремих збірках.

Необхідно уточнити, як в его-документах трактувалось поняття «Жовтнева революція». У вузькому сенсі йшлося конкретно про події в Петрограді та Москві у жовтні 1917 р. Однак «Жовтневою революцією» називались локальні більшовицькі виступи 1917-1918 рр., які відбувалися після петроградського. Інколи вони також звалися «відлунням Жовтневої революції» або ж «першим етапом революції». Її завершенням називалося остаточне встановлення влади більшовиків. Однією з особливостей спогадів про революцію є висвітлення не лише певного повстання, але й опис подій, які нібито передували йому і були своєрідною підготовкою до революції. У такий спосіб прихід до влади більшовиків знаменувався революцією, а не спонтанним явищем, чи державним переворотом.

Наступний сплеск написання спогадів мав місце напередодні відзначення 10-ої річниці революції. 5-6 номери «Літопису революції» за 1927 р. вміщували найбільше спогадів на цю тему. На основі аналізу цього номеру журналу можна відзначити, що відбулися деякі зміни в написанні спогадів: окрім територіального принципу мемуарів виокремлюються групи спогадів про професійний рух[37] та спогади про тих, хто загинув в 1917-1918 рр.[38]. Нові характеристики стосуються не лише журналу: вказані теми практично одночасно з'явились і в збірках спогадів.

Спомини, опубліковані в друкованому органі «Літопису революції», попередньо детально перевіряли та коректували в редакції журналу. Однак були випадки, коли спогади зазнавали жорсткої критики вже після публікації. Обговорення спогадів відбувалися у рубриці «Листи в редакцію». У №3 журналу за 1925 р. була опублікована дискусія між автором, Володимиром Ауссемом, та редакцією: автор був незадоволений переробкою своїх спогадів і заявив про спотворення його тексту, а, відповідно, і суті написаного. Його спогади присвячені діяльності Євгенії Бош, першому народному секретарю внутрішніх справ Української Народної Республіки Рад робітничих, селянських, солдатських і козацьких депутатів[39]. Обговорення не дало ніяких результатів: редакція заперечувала та спростовувала звинувачення. Володимир Ауссем був партійним та військовим діячем, однак у 1927 р. виключений з партії за звинуваченнями у підтриманні «троцькістських» ідей.

Збірки спогадів, які були опубліковані під керівництвом Всеукраїнського Істпарту у 1920-х рр., мають деякі спільні риси зі спогадами, вміщеними в «Літописі революції». Однією з причин цього було те, що авторами споминів у різних виданнях були найчастіше партійні діячі, нерідко ті самі люди.

Інструкції з написання мемуарів

Головною характеристикою кампанії зі збирання спогадів була їх «колективна перевірка». Щоб зрозуміти суть перевірок спогадів варто звернутися до рекомендацій з написання спогадів, які з’явились вже в 1921 р.: у «Бюллетене Истпарта» та у збірці «Из епохи «Звезды» и «Правды». У Вип. І був опублікований спеціальний питальник – «Конспект-мінімум для спогадів», що пропонував приблизну схему написання спогадів. Його автором був член Істпарту Микола Батурин.

Конспект включав чотирнадцять пунктів і в ньому вже були закладені основні рекомендації, по суті, правила написання спогадів[40]. Більшість питань стосувалися діяльності організації, в якій брав участь «революціонер»: про способи формування, фінансування, поширення нелегальної та іноземної літератури, здійснення пропаганди, проведення агітації, про керівників парторганізації тощо. Такий перелік питань свідчить про те, що основна увага у спогадах мала фіксуватись не на особі мемуариста, а на організації. Тож навіть якщо автор відповість на всі питання, для читача буде зрозуміло, яким він був партійцем, однак все одно залишиться загадкою, якою була ця людина. Проте був один цікавий пункт, який автори спогадів мали би заповнювати дуже обережно: «Ваша партійна робота в легальних організаціях (в професійних спілках, культурно-освітніх організаціях, в Державній Думі, на легальних з'їздах тощо) до 1917 р., після Лютневої революції, під час і після Жовтневого перевороту»[41]. Цей пункт був зовсім не випадковим. Заповнюючи його, люди вчились «правильно» вписувати своє особисте минуле в більшовицьку версію історії, а як результат – забезпечити собі спокійне майбутнє. Адже якщо людина «неправильно» змальовувала своє минуле до 1917 року, то могла бути зарахованою до когорти «шкідницьких елементів».

У 1925 р. було розроблено ще одну рекомендацію, про що та як писати спогади. Йдеться про методичний нарис Йосифа Геліса з надзвичайно промовистою назвою – «Як треба писати спогади», опублікований у журналі Істпарту «Пролетарська революція» в Москві[42]. Нарис поділявся на блоки про те, чого не потрібно писати і що має бути описано: треба точно вказувати час і місце події, що описується, які соціальні групи населення брали участь, були організатором руху, які політичні партії та організації були залучені, охарактеризувати керівників руху[43]. До блоку «що не треба писати у спогадах» автор відносить опис зовнішніх подій, які мають дотичне відношення до основної теми спогадів[44]. Важливо відзначити, що у статті робиться акцент на тому, що всі мають навчитися писати однаково: і партієць, і робітник. Ця стаття, по-суті, декларує основні принципи спогадів 1920-х рр. Також Йосиф Геліс гостро критикує спогади, автори яких ніби-то розповідають лише про себе:

“Такі спогади здебільшого не відображають дійсність, а подають у вигідному для «центральної» особи світлі. Такі мемуари шкідливі для молодого покоління, оскільки вони гіпнотизують його та піддають своєму впливові”[45].

Вочевидь, особа автора не мала бути в центрі своїх власних спогадів. Підтвердженням такої настанови слугує ще одна теза з цієї ж статті: «Особа в історії – лише зовнішня ознака внутрішнього руху мас. Тому у спогадах шкідливо зводити рух мас до переживань окремої особи»[46]. Не можна не помітити акцент автора на «шкідливості» писати про власні враження. Мовляв, це може бути небезпечно у «вихованні» наступних поколінь.

Таким чином, конструювання спогадів про Жовтневу революцію дійсно стало першим «проектом пам'яті», який охопив різні сфери життя та ще й став частиною повсякденного життя населення на підконтрольних більшовикам територіях. Особлива роль в цій кампанії належала написанню та розповідям про Жовтень відповідно до інструкцій. Такі методи виявились досить дієвими, і як результат було реалізовано плани партії: жовтневі події (і не лише в Петрограді, але й місцеві виступи більшовиків) були представлені як революція. Крім того, «пригадування», що набуло загальнодержавних масштабів, використовувалось як вагомий доказ у підтвердженні класової версії історії, для легітимації «влади пролетаріату», а також стало ефективним інструментом «виховання» «нової людини», яка «вчилась» “правильно” пам'ятати своє минуле. Той перший радянський «експеримент» з пам'яттю став підгрунттям для подальших кампаній «пригадування». Основні його складові пізніше використовувались для інших проектів.

 

Ця розвідка є частиною ширшого дисертаційного дослідження Авторки на тему «"Соціалістичне будівництво" у спогадах робітників: ідеал, техніки пригадування та написання, формування "нової людини" (на матеріалах УСРР кінця 1920-х – першої половини 1930-х рр.)». Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Оксана Клименко

У публікації використано світлини, надані Авторкою та запозичені із відкритих джерел.

______________________________

 

 

Оксана Клименко – історикиня, аспірантка та асистентка кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Коло наукових інтересів: радянська обрядовість, політика пам'яті в СРСР, радянські его-документи, повсякдення робітників, жіноча історія (1920-1930-ті рр.). Авторка статей про святкування роковин Жовтневої революції та Дня Перемоги, вивчає також спогади жінок про будівництво Дніпрогесу, щоденники робітників та інші теми.

 

 
 


[1]Плаггенборг Ш.Революция и культура: культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой Сталинизма / Пер. с нем. – Спб.: Журнал «Нева», 2000. – С. 7.

[2]Цит. за: Шліхта Н. Історія радянського суспільства / Навч. посібник  – Київ, 2010. – С. 39.

[3]Постановление Совета Народных Комиссаров об учреждении комиссии для собирания и изучения материалов по истории октябрьской революции и истории Российской Коммунистической партии // Бюллетень Истпарта. − 1921. − № 1. − С. 7.

[4]Пересветов В.А. Деятельность Истпарта по собиранию воспоминаний об Октябрьской революции и гражданской войне // Вопросы истории. − 1981. − № 5. − С. 113.

[5]Волин М.С.Истпарт и советская историческая наука // Великий Октябрь. История. Историография. Источниковедение. − М.: Наука, 1978. − С. 191.

[6]Инструкция для местных бюро Истпарта // Бюллетень Истпарта. − 1921. − № 1. − С. 14-16.

[7]Ольминський М. От Истпарта // Бюллетень Истпарта. − 1921. − № 1. − С. 5. Переклад з рос. мови тут і надалі Клименко О.

[8] От Истпарта // Летопись революции. − 1922. − № 1. − С. 5.

[9]Там само.

[10]Андрухов Н.Р. У истоков историко-партийной науки (Краткий очерк деятельности Истпарта. 1920-1928). − М., 1979. – С. 54.

[11]Пересветов В.А. Деятельность Истпарта по собиранию воспоминаний об Октябрьской революции и гражданской войне… – С. 114.

[12] От Истпарта // Пролетарская революция. − 1921. − № 1. − С. 8.

[13]CorneyF. Rethinking a Great Event: the October Revolution as Memory Project // Social Science History. − 1998. – Vol. 22. – №4. Special Issue: Memory and the Nation. – Р. 400.

[14]Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 166. – Оп. 6. – Спр. 1130. − Арк. 79.

[15]Corney F. Rethinking a Great Event: the October Revolution as Memory Project. – Р. 401.

[16]Там само.

[17]Ассман А. Простори спогаду. Форми трансформації культурної пам’яті / Аляйда Ассман; пер. з нім. К.Дмитренко, Л.Доронічева, О.Юдін. – К.: «Ніка-Центр», 2012. – С. 30.

[18]Там само. – С. 361.

[19]Андрухов Н.Р. У истоков историко-партийной науки. – С. 61.

[20]Плаггенборг Ш.Революция и культура: культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой Сталинизма… – С. 274.

[21]Там само.

[22]Там само. – С. 282.

[23]Адамович Е. Доклад Истпарта ЦК КП(б)У на конференции Истпартов во время 12 сьезда партии// Летопись революции. − 1923. − № 4. − С. 322-323.

[24]CorneyF.Rethinking a Great Event: the October Revolution as Memory Project. – Р. 405.

[25]Хмельницкий И. Из деятельности Одесского Истпарта // Летопись революции. − 1924. − № 4. − С. 228.

[26]Сарбей В.Г. Істпарти та їх місце в розвитку історичної науки на Україні // УІЖ. – 1967. − № 1. – С. 4.

[27]Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ). − Ф. 1. − Оп. 20. − Спр. 1449. − Арк. 47.

[28]Вокруг работы Истпарта // Летопись революции. − 1925. - № 1. – С. 231.

[29]Щедрина Д.С.Деятельность Истпарта ЦК КП(б)У и его местных органов по созданию источниковой базы историко-партийной науки (1921-1929 гг.): дис. … канд. ист. наук: 07.00.01 / Щедрина Диана Саввична. – К., 1974.– С. 172-173.

[30]Манилов. Работа истпарта Киевского окрпарткома в 1927 г. // Пролетарская революция. − 1927. − № 11. – С. 274.

[31]ЦДАГОУ. – Ф. 1. − Оп. 20. − Спр. 2498. − Арк. 16.

[32]Глевенко. О работе Одесского Истпарта // Пролетарская революция. − 1928. − № 3. – С. 238.

[33]Адамович Е. Вокруг работы Истпартотделов // Летопись революции. − 1925. − № 5-6. − С. 333.

[34]Reed J. Ten Days That Shook the World. – New York: Bony and Liveright, 1919. – P. 125.

[35]Іванов М. Робота Істпарту ЦК КП(б)У за 1928 р. // Літопис революції. − 1929. − № 1. − С. 307.

[36]Летопись революции. − 1922. − № 1.

[37]Шлосберг Д.Профсоюзы в борьбе за Октябрь // Летопись революции. − 1927. − № 5-6. – С. 317-330; Бош Е. Рабочие юго-западных ж дорог в октябре-декабре 1917 г. // Летопись революции, 1927. – №5-6. – С. 331-339; Стрельбицкий С. На заре профдвижения горняков // Летопись революции. − 1927. − № 5-6. – С. 340-353.

[38]Моргунов В.Памяти борца и товарища // Летопись революции. − 1927. − № 5-6. – С. 355-358; Шрейбер С. Памяти Исаака Крейсберга // Летопись революции. − 1927. − № 5-6. – С. 362-370; Власенко С.Памяти погибших революционеров-большевиков // Летопись революции. − 1927. − № 5-6. – С. 385-386; Харечко Т. Памяти организатора Красной гвардии Донбасса // Летопись революции. − 1927. − № 5-6. – С. 390-393 та інші.

[39] Письмо в редакцию // Летопись революции. − 1925. − № 3. – С. 248; Ответ редакции // Летопись революции. − 1925. − № 3. – С. 248-250.

[40]Батурин Н. Конспект-минимум для воспоминаний // Бюллетень Истпарта. − 1921. − № 1. – С. 11-12.

[41]Там само. – С. 12.

[42]Гелис И. Как надо писать воспоминания (Методологический очерк) // Пролетарская революция. − 1925. − № 7. − С. 197-212.

[43]Там само. − С. 209-211.

[44]Там само. − С. 208.

[45]Там само. − С. 202.

[46]Там само.− С. 207.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!