Україна Модерна

// Катерина Кобченко

Зародження жіночого руху й початок наукових і суспільних-політичних дискусій про права жінок був пов’язаний, не в останню чергу, із становленням громадянських і політичних свобод, появою системи виборчого права і парламентаризму, – тобто процесів, які були породжені Великою французкою революцією наприкінці XVIII ст. й отримали подальший розвиток і реалізацію після низки буржуазних революцій в Європі в середині ХІХ ст. Проте в Російській імперії в середині ХІХ ст. відбулися лише ліберальні реформи «згори», які не зачепили основ державного ладу: таким чином, політичні й громадянські права до революції 1905 р. лишалися недоступними для чоловіків так само, як і для жінок. Тож легальні форми суспільної активності жіноцтва в цій країні фактично зводилися до доброчинно-опікунської сфери.

Це значною мірою визначило специфіку початкового етапу жіночого руху в межах Російської імперії, зосередивши зусилля жінок на здобутті права на вищу освіту – єдиної можливості, якої вони могли відкрито прагнути. До цього їх спонукали й об’єктивні чинники, а саме – розбудова системи позастанових середніх жіночих шкіл – гімназій, яка мала місце у 1850-60 рр. Вкупі зі становими Інститутами шляхетних дівчат та єпархіальними училищами гімназії утворили систему середньої жіночої освіти. Тому не дивно, що для багатьох її вихованок поставало питання продовження навчання.

Суспільне піднесення, породжене скасуванням кріпацтва та іншими ліберальними реформами, що їх переживало суспільство Російської імперії з кінця 1850 рр., а також прогрес природничих наук та медицини, які відбулися на середину ХІХ ст., породжували відчуття віри в можливості зміни людини і суспільства, сподівання близького перетворення навколишнього світу.

Тогочасне захоплення молоді знаннями про навколишній світ демонструє й героїня Олени Пчілки Люба Калиновська, яка зачитувалася науковими книжками, у яких – «справжня світова область, з такими близькими явищами, з такими дивними законами! І так цікаво досліджувать орудування тих законів. сплетіння тих фактів! Так хочеться пильнувать їх!.. Вчора я закінчила «Фізіологію щоденного життя» Люїса! Що за чудо! Вона очарувала мене!.. Знаєте, в кінці кінців ця область найбільш принаджує мене! Що може буть інтересніше: пізнавать життя самого нашого життя!..» [1].

Цей загальний дух епохи відзначає в своїх спогадах і одна з перших жінок-студенток, що отримувала медичну освіту в Цюріху, Віра Фігнер, позначивши його як «настрій» (настроение): «Не мысль о долге народу, не рефлектирующая совесть кающегося дворянина побуждали меня учиться, чтоб сделаться врачом в деревне. Все подобные идеи явились позднейшим наслоением под влиянием литературы. Главным же двигателем было настроение» [2].

Ведучи мову про перших жінок-студенток, піонерок вищої жіночої освіти, неможливо, звичайно, створити їх узагальнений образ, натомість можна виділити певні спільні риси, які визначали мотивацію до навчання, форми студентського життя й подальших професійних шляхів.

Інтерес до пізнання світу, практична неможливість навчатися на батьківщині й уже згаданий «настрій» складалися для молодих жінок у формулу, яка стала дороговказом для багатьох із них: навчання в Європі, насамперед у Швейцарії, яка однією з перших відкрила двері своїх університетів для жінок, включно з іноземками. Першою повноправною студенткою університету Цюріха стала в 1865 р. Надія Суслова, яка вже через два роки захистила в цьому університеті дисертацію, ставши першою серед європейських жінок докторкою медицини. Не дивно, що її шлях надихав багатьох дівчат і став для них прикладом для наслідування: Перша хвиля  її послідовниць припала на початок 1870-х років, вона обмежувалася переважно Цюріхом і поступово зростала з 14 осіб в 1870-71 навчальному році до 94 в 1872-73 та 109 в літньому семестрі 1873 р. [3]. У звіті слідчої комісії щодо жінок-студенток у Цюріху на початку 1870-х рр. йшлося: “Майже вся Росія, за винятком північних, північно-західних та прибалтійських губерній, надіслала сюди своїх представниць”, причому найбільше жінок походило з центральних губерній Росії та Новоросійського краю [4] – серед яких українські терени займали не останнє місце. Вибір Цюріха був зумовлений, зокрема, тим, що в ньому швидко склалася своєрідна «російська колонія» студентів, що полегшувало їхню адаптацію й загалом життя та навчання.

Тож для багатьох дівчат, які наприкінці 1860 – на початку 1870 р., мали можливість та дозвіл від батьків або чоловіків жити на навчатися за кордоном, вивчення медицини в Швейцарії ставало привабливою життєвою перспективою. «Хто саме промовив те слово – «їхати учитися за границю», – трудно сказати. Та думка бродила сама. Раз у раз приходила чутка про їдучих, про поїхавших туди. Зоставалось одно: як вирватись із, рідного гнізда, котре все ж, – хоч як і розхитана була його влада, – мало свою вагу!» [5]. Проте останнє питання дівчата нерідко вирішували, подорожуючи разом – з подругами, сестрами, або й друзями та родичами-чоловіками.

Частина тих, хто отримав медичну освіту, застосували свої знання на батьківщині, попередньо склавши відповідні іспити й посівши посади акушерок, а найчастіше – фельдшерок, адже на місцях зазвичай існувала потреба в більш універсальних медичних працівниках.

Щоправда, для багатьох молодих жінок шлях, що почався з інтересу до медицини, завершувався захопленням ідеями соціальної революції. Не дозволяючи жінкам навчатися в університетах у межах імперії та витісняючи їх за кордон, російський уряд непрямо сприяв контактам політичних емігрантів зі студентами та студентками у Цюріху, що робило знайомство й нерідко захоплення революційними ідеями для останніх практично неминучим. Ці ідеї ставали для багатьох ідейним завершенням їхніх освітніх зусиль – отримавши знання, вони прагнули застосувати їх на користь поневоленому народу: так, В. Фігнер свідчила, що навчання як початкова мета перетворилася для неї на засіб для досягнення вищих цілей – праці серед народу для впровадження в його життя соціалістичних поглядів [6]. Зважаючи на зростаючу небезпеку «імпортування» до Росії політичних ідей, уряд офіційно заборонив навчання жінок – російських підданих у Цюріху з 1 січня 1874 р. під загрозою неможливості надалі навчатися і працювати не батьківщині. У підсумку, з усіх російських студенток 1870-х років завершити навчання змогли в Цюріху щонайменше 22 або 18% [7].

Проте, звичайно, навчання за кордоном не для всіх завершувалося захопленням соціалізмом, як, зрештою, не обмежувалося вивченням медицини. Саме в цей час випускниці європейських університетів досягають перших і значних наукових успіхів: у 1874 р. в німецькому Геттінгені докторські дисертації захистили: з математики – Софія Ковалевська, а в галузі хімії – її подруга Юлія Лермонтова. І якщо С. Ковалевська змогла тільки за кордоном знайти наукове визнання, декому з її сучасниць вдалося реалізувати себе й на батьківщині. Успішно склалася доля Серафіми Шахової, яка завершила освіту в Берні, отримавши 1876 р. диплом доктора медицини за дисертацію “Дослідження нирок”, а після складання в Росії іспиту на звання жінки-лікаря працювала вільнопрактикуючою лікаркою в Харкові. Софія Переяслацева, закінчивши навчання в Цюріху на відділенні природничих наук філософського факультету університету, в 1876 р. захистила дисертацію з питань зоології риб, після чого у 1879–1891 рр. працювала на севастопольській біологічній дослідній станції, вивчаючи морську зоологію [8].

Серед перших жінок-студенток наприкінці 1870-х рр. з’явилися й ті, хто отримав освіту на батьківщині – щоправда, не в університетах, а на Вищих жіночих курсах (ВЖК) – приватних вищих школах, нарешті дозволених урядом, на яких університетські професори фактично викладали слухачкам предмети з курсу вищої освіти. Освітнє керівництво розглядало створення таких навчальних закладів як тимчасові заходи для обмеження освітньої міграції, але водночас стримувло їхній розвиток шляхом обмеження прав. Тож, на відміну від випускниць закордонних університетів, курсистки не могли серйозно розраховувати на продовження наукової кар’єри, хіба що у формі аматорства.

Якщо для частини молодих жінок шлюб із однодумцем ставав можливістю (чи навіть засобом) для навчальної поїздки за кордон, то для декого він, навпаки, був приводом для зміни життєвих планів. Так, Марія Лучицька (нар. Требінська), яка, як і багато її ровесниць, готувалася вивчати медицину в Цюриху, вийшовши заміж за історика Івана Лучицького, який у той час працював над докторською дисертацією, змінила свої наміри: «О Цюрихе я перестала думать. Медицине и естествознанию я изменила. Я заинтересовалась тем предметом, которым занимался мой муж и стала с увлечением по указаниям И.В. читать книги по истории» [9]. Добре знаючи іноземні мови, М. Лучицька почала займатися перекладами, допомагаючи в роботі своєму чоловіку, проте незабаром стала працювати самостійно, ставши успішним перекладачем, знавцем скандинавських мов. Отже, той факт що М. Лучицька відносно легко змінила свої навчальні інтереси, звернувшись до іноземних мов, до яких мала хист ще з дитинства, може свідчити про те, що зацікавлення медициною могло бути для неї певною «даниною моді», яку поділяла в той час абсолютна більшість потенційних студенток.

Сучасниця Марії Лучицької, яка, як і вона, закінчила Київський інститут шляхетних дівчат, а потім продовжила навчання на Вищих жіночих курсах у Києві, Анна Іконнікова, теж застосовувала свої знання насамперед як помічниця свого чоловіка – професора-історика Університету св. Володимира Володимира Іконнікова. Проте і вона не обмежилася тільки секретарською працею, але певний час викладала в жіночій гімназії. Пізніше вона стала авторкою кількох власних історичних розвідок і цікавих спогадів, зокрема, про навчання на ВЖК, брала участь у доброчинній діяльності. Сама вона пізніше зізнавалася, що, якби жінки в часи її молодості мали широкі права викладацької та наукової праці, вона «пошла бы дальше в своем научном образовании и благодаря своему дару слова, могла бы стать хорошим профессором», тоді як насправді мала задовольнятися «лишь весьма скромной работой в кабинете своего мужа, выполняя для него черную работу – корректуру, переписку, переводы из новых языков…» [10].

Однак і цю працю не варто недооцінювати, адже дружини були нерідко першими читачками, а отже, і редакторками, і порадницями своїх чоловіків. Можна бути впевненими, що деякі праці обох названих дослідників могли б взагалі не відбутися або мали б інший вигляд, якби не діяльна допомога їхніх дружин.

Як згадано вище, Ана Іконнікова залишила цікаві спогади, які зокрема стосувалися навчання курсисток на Київських ВЖК, і які, за браком джерел такого типу, є фактично єдиним прямим свідченням київської курсистки цього періоду. З них, як і з інших джерел, стає зрозумілим, що основна частина слухачок, яка, попри усі труднощі – матеріальні, організаційні (невизначеність статусу навчального закладу) та навіть навчальні (недостатня підготовка в середній школі) сумлінно ставилися до занять і цінували своє звання курсистки, прагнучи не поступатися успіхами студентам університету, що їм переважно і вдавалося – в усякому разі, на історико-філологічному відділенні [11].

На відміну від жінок, які їхали за кордон вивчати медицину, більшість курсисток ВЖК, які діяли в межах Російської імперії – у С.-Петербурзі, Москві, Києві та Казані – готувалися до учительської праці та обирали для вивчення гуманітарні предмети. Проте і їхні наукові інтереси, як правило, не обмежувалися навчальним курсом: так, відомо, що на Київських ВЖК утворився українознавчий гурток на чолі з яскравою особистістю Оленою Доброграєвою, учасниці якого слухали додаткові приватні лекції проф. В. Антоновича з історії України і також планували в майбутньому служити народу – щоправда, насамперед у національно-культурному, а не соціальному розумінні.

За даними Міністерства народної освіти станом на 1904 р., чимало випускниць Київських ВЖК “і по даний час працює на педагогічній ниві, переважно в межах київського навчального округу”[12]. Загальна кількість випускниць Київських курсів, які діяли у період 1878–1889 рр., не перевищувала 1200 осіб, серед них кількість тих, хто завершив повний навчальний курс, становила близько третини з них [13]. Головною причиною такого стану була невизначеність статусу курсів, внаслідок чого дозволити собі платне чотирирічне навчання, не підтверджене жодними правами, могли далеко не всі охочі до нього жінки. Проте, враховуючи несприятливу урядову політику в питанні вищої освіти жінок, цей перший етап діяльності курсів слід вважати важливим як для історії університетського навчання жінок, так і для жіночого руху загалом, адже саме у цей час було покладено початок системній науковій освіті жіноцтва в Російській імперії та досягнуто у цьому перших успіхів.

Так, за свідченням сучасниць, курсистки-учасниці гуртка Олени Доброграєвої та інших гуртків “подалися на село, зробившися вчительками по земських школах, і всі вони довгий час, а деякі й до віку, справляли ту повинність — служити рідному народові, — що взяли собі ще за молодих своїх літ” [14]. Вже згадана А. Іконнікова викладала історію у київській гімназії В. Ващенко-Захарченко, яку, по смерті фундаторки, з 1896 р. очолила Олександра Дучинська інша випускниця Київських ВЖК, а колишні курсистки, такі як Пелагея Пашкевич та Софія Єгунова, вчителювали в ній. Людмила Володкевич – слухачка першого випуску КВЖК – у 1898 р. заснувала в Києві жіноче училище першого розряду, яке працювало за програмою жіночих гімназій Міністерств народної освіти, й сама викладала в ньому російську мову, тоді як її колишня однокурсниця Стефаніда Славутинська в 1901 р. відкрила жіночу гімназію в Кам’янці-Подільському [15].

Таким чином, початковий етап руху жінок за освіту, попри обмежені можливості навчатися на батьківщині або й вимушені освітні поїздки за кордон, сприяв появі низки яскравих жіночих особистостей, які виявили себе у різних сферах діяльності – викладанні, письменстві, лікуванні, перекладі і наукових студіях, але водночас – у нелегальній революційній активності, яка теж була, хай і негативним, прикладом фактичного рівноправ’я, адже такі жінки боролись спільно з чоловіками й на рівних з ними зазнавали покарань у вигляді смертної кари, каторги та заслання.

Ця перша генерація жінок, що навчалися, як правило, почала розглядати своє право на освіту не як кінцеву мету, але як шлях до досягнення ширших цілей. «Якщо й існувала якась жагуча проблема, що хвилювала жінок на початку 1870-х рр., то це було не жіноче питання, а проблема складних взаємин між рухом за освіту та революцією. Для багатьох жінок 1860-х рр. першим кроком у їх так би мовити “полівінні” були серйозні заняття, особливо природничими науками” [16]. Для національно-орієнтованих українських жінок ці взаємини будувалися між рухом за освіту та національно-культурним рухом, до якого вони долучалися спільно з чоловіками. Цій меті національного розвитку і звільнення було підпорядковано, на думку М. Богачевської-Хомяк, усі інші цілі, у т.ч. й боротьбу за права жінок [17], але такі форми жіночої активності можна вважати виявом фактичної емансипації жінок шляхом розширення сфери їхньої діяльності – пліч-о-пліч з чоловіками.

Новий етап освітнього руху жіноцтва, який охопив період кінця ХІХ, а особливо – початку ХХ ст., фактично повторював уже прокладені шляхи, за якими досі розвивалася жіноча освіта – навчання за кордоном або на Вищих жіночих курсах у межах Російської імперії, які, як і раніше, були окремими приватними університетами для жінок. Випускниці ВЖК отримали рівні зі студентами права на наукову працю та кар’єру лише у 1911 р. Відкриття таких закладів відбувалося поступово, але більш інтенсивно – після революції 1905 р., так що в усіх трьох університетських містах Наддніпрянської України діяли такі вищі школи для жінок, пропонуючи освіту в обсязі чотирьох університетських факультетів, включно з медичною та юридичною. Жінки також отримали змогу навчатися  у деяких спеціально-освітніх навчальних закладах, таких як Фребелівські педагогічні або комерційні інститути. Певний час існувала обмежена можливість вступити вільнослухачками до університетів.

На цьому етапі можливості навчання та професійного вибору жінок розширилися, до них додалася можливість займатися науковою працею, проте реалізація цього права на практиці наражалася на певні труднощі. Показовим у цьому відношенні є шлях у науку майбутнього історика Наталії Полонської-Василенко (в той час лише Полонської), який вона висвітлює у своїх спогадах. Він є до певної міри типовим для жінок, які першими наважилися зробити кар’єру в науці, він вимагав подолання власної непевності та навіть був залежним від сімейних обставин.

Як і для її попередниць, для Наталії Полонської (нар. Меньшової) існувало питання вибору між навчанням та подружнім життям, і саме невдалим досвідом останнього вона пояснювала свій вибір на користь студіювання: «Моє життя у 1906 році пішло таким руслом, що я не думала іти вже на курси. Тепер я вирішила подати заяву про прийняття» [18]. Вибір спеціальності теж був у її випадку відносно типовим і включав коливання між історією та «модною» медициною: «Я довго вагалась, на який факультет подати прохання: мене найбільше приваблював медичний факультет (тоді він ще не відокремився в Медичний інститут), проте перспектива роботи в анатомці мене лякала. Таким чином, медичний факультет «відпав». <…> Але все ж таки найбільше мене приваблювала історія і, порадившись із батьком (курсив К.К.), я подала на історико-філологічний факультет» [19].

Подальший навчальний досвід Наталії Полонської поєднував сумлінну працю та сумніви у власних знаннях та здібностях – допоки її здобутки в навчанні не знайшли офіційного визнання та підтвердження [20]. Лише після цього, за її власним свідченням, Наталія Полонська почала думати про серйозні дослідження та професійний шлях у науці. Нині, знаючи про її подальший науковий доробок, у це, здавалося б, складно повірити, якби не власні свідчення дослідниці, – цінні тим, що вони розкривають проблеми, з якими стикалися перші науковки. Після того, як Н. Полонська завершила навчання на Київських ВЖК, її залишили працювати там асистенткою. Проте справжнім науковим визнанням і кар’єрним поступом могла бути посада у «чоловічому» державному університеті – мета, якої Н. Полонська зрештою досягла після складання магістерських іспитів та читання пробних лекцій, які так само коштували для неї значних хвилювань: у 1916 р. її було обрана на посаду приват-доцента Університету св. Володимира[21]. Після неї приват-доцентом історико-філологічного факультету вже після 1917 р. стала славіст Леоніла Косоногова.

Проте найпершою серед жінок не пізніше 1914 р. посаду приват-доцента університету св. Володимира посіла хімік Марія Васюхнова – випускниця університету Фрідріха-Вільгельма в Берліні, в якому вона у 1909 р. захистила дисертацію на ступінь доктора філософії з теми «Рівновага сульфідів міді». Вона отримала схвальну рекомендацію від відомого німецького професора Вальтера Нернста, у лабораторії і під керівництвом якого вона працювала з «великою старанністю та значним успіхом», в результаті чого «підготувала гідну високої похвали дисертацію та зрештою на іспиті виявила багатогранні та ґрунтовні знання» [22].

Медичний факультет університету св. Володимира одним з перших почав приймати  на роботу жінок-лікарів – спершу на посади асистентів та лаборантів медичних кафедр і клінік університету. Так, у 1909 р. лаборанткою при кафедрі хірургічної патології було зараховано лікарку з відзнакою К. Павловську-Каришеву. На початку 1918 р. чотири жінки працювали на посадах старших та молодших асистентів різних кафедр, а семеро були ординаторками різних факультетських клінік [23].

Посада приват-доцента була не єдиною можливістю розпочати наукову працю в університеті: після 1911 р. жінки отримали право також ставати нарівні з чоловіками професорськими стипендіатками. Упродовж 1914–1916 рр. ними стали по відділу російської мови та літератури — Софія Щеглова та Варвара Адріанова, слов’янської філології – Леоніла Косоногова, а з історії західноєвропейської літератури Софія Ковалевська [24]. У 1918 до цієї когорти приєдналася Наталія Голубовська, дочка колишнього професора Університету св. Володимира, що працювала в галузі російської історії. На медичному факультеті при кафедрі загальної патології та терапії у травні 1918 р. професорською стипендіаткою було обрано Л. Томашевську (ур. Шустову), на юридичному факультеті професорськими стипендіатками стали: в галузі кримінального права та судочинства – випускниця та асистентка Київських ВЖК Софія Лібіна, громадянського права та судочинства Олександра Єсава та цивільного права — та Лідісія Бергман [25]. Збільшення кількості професорських стипендіаток в Університеті св. Володимира стало можливим у період Першої світової війни, яка відкрила ширші можливості працевлаштування жінок (у т.ч. замість мобілізованих чоловіків) й особливо – після 1917 р., на хвилі чергової революційної лібералізації академічного життя.

У цей же час з’явилися перші в Україні докторки наук: філолог Софія Щеглова в 1915 р. склала магістерські іспити, а в 1918 р. стала однією з перших жінок, хто захистив у Київському університеті магістерську дисертацію з фаху російської мови та літератури (але з української тематики), високо оцінену фахівцями [26]. Схожим був і науковий шлях її колеги та подруги Варвари Адріанової, яка в 1914 р. розпочала складати магістерські іспити, а в 1917 р. захистила в Петербурзькому університеті магістерську дисертацію [27].

Проте навіть за більш сприятливих для жінок умов та їхніх значних особистих здібностей та здобутків важливу роль у їхніх наукових кар’єрах відігравала підтримка з боку професорів, без авторитетного сприяння яких багатьом талановитим жінкам було б дуже важко, а то й неможливо, прокласти власний шлях у науці. Адже не всі члени доти виключно чоловічої професорсько-викладацької корпорації готові були допустити жінок до свого кола (тобто на посади, вищі за асистентські). Звичайно, підтримка була важливою для всіх здібних студентів, проте у випадку курсисток вона могла бути визначальною. Цей фактор та роль свого наукового наставника проф. М. Довнар-Запольського у своїй науковій біографії чудово усвідомлювала сама Н. Полонська. Вона так само відзначає сприяння проф. Перетца науковій кар’єрі Варвари Адріанової, яка стала його дружиною, а також іншої його учениці – Софії Щеглової. Значення такої підтримки Н. Полонська ілюструє також не негативному прикладі іншої обдарованої курсистки – Катерини Невірової, учениці професора-філолога Андрія Лободи, яка, за свідченням Н. Полонської, одночасно з нею була обрана асистенткою Київських ВЖК при кафедрі А. Лободи і склала іспити на диплом, після чого «збиралась вона складати магістерський іспит, але Лобода не був подібний до Перетца і не зміг допомогти Невіровій: вона, незважаючи на велике бажання пробитися далі, – не пішла далі за асистентуру» [28].

Успіхи жінок у науці були найкращим свідченням здобутків у боротьбі за їхні освітні права. Проте, звичайно, не всі жінки планували будувати наукову кар’єру, значна більшість курсисток готувалася до праці насамперед заради заробітку, який був для декого питанням життєвої необхідності. Про те, що значна кількість курсисток має намір вчителювати, свідчить те, що до половини слухачок вступали на історико-філологічне відділення КВЖК [29]; традиційно популярною залишалася й медицина, адже вступний конкурс на його медичне відділення (пізніше – інститут) був щороку величезним [30]. Проте на початку ХХ ст. медичні студії починають втрачати романтичний ореол, яким вони були оповиті на початку жіночого руху за освіту: важливим аргументом на їхню користь, крім наукового інтересу, була також можливість отримання практичної спеціальності для надійного заробітку.

Дехто з освічених жінок, як і раніше, задовольнявся роллю помічниці для своїх чоловіків у їхній науковій кар’єрі. Приміром, тоді ще молодий історик П. Смирнов згадував: «Летом 1912 года я с женой, в качестве переписчицы, еду в Москву в архивы» [31]. Частина жінок вбачала в освіті та ерудиції запоруку і необхідну передумову гармонійних стосунків у родині. Так, киянка – слухачка петербурзьких (Бестужевських) ВЖК Ольга Дзегановська писала в 1903 р. своєму обранцеві в Київ (де на той час Вищих жіночих курсів не було): «Ты спрашиваешь, какая цель была у меня при поступлении на курсы... Никакой особенной, а только я хотела развиться, обогатить свою голову знаниями... Ведь гимназия дала мне слишком мало знаний, а что в будущем, какой могу быть твоей подругой жизни, когда ты уйдешь от меня умственном отношении далеко, далеко. Какие между нами тогда могут быть отношения? …положим у меня еще раньше было желание поступить сюда, но не было определенной цели, которая так подбодряет человека, делает его более энергичным и стойким в своих намерениях» [32].

Проте незалежно від мотивів, якими керувалися курсистки, результати їхнього навчання слугують найкращим свідченням успішності освітнього етапу жіночого руху. Він був логічною і неминучою ланкою в боротьбі жінок за їхні права; право на освіту та подальшу відповідну їй працю виступило одним з перших серед базових людських прав, на яке претендували жінки і якого, поступово, але впевнено домагалися. На початку ХХ ст. жінки-студентки стали вже звичними персонажами міського середовища, визнаними суспільством, а зрівняння de jure жінок і чоловіків у правах на наукову діяльність, яке відбулося приблизно через півстоліття після початку «освітнього походу» жінок, є значним здобутком освітнього етапу жіночого руху, хоча, звичайно, далеко не остаточною його перемогою.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Катерина Кобченко

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

___________________________

 

Катерина  Кобченко – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка. У 2004 р. захистила кандидатську дисертацію з історії становлення вищої жіночої освіти в Києві. Авторка монографії "Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів(Київ, 2007). Співредакторка збірника "Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства" (Київ, 2015). Стипендіатка низки програм міжднародного наукового обміну. Наукові інтереси: політична та інтелектуальна історія України кін. ХІХ – ХХ ст. в європейському контексті, жіноча історія, біографічні студії. Живе і працює у Києві.

 

___________________________

[1] Олена Пчілка. Товаришки. – С. 11.

[2] Фигнер Вера. Запечатленній труд. Воспоминания в двух томах. Т.1. – М.: Мысль,1964. – С. 99.

[3] Bankowski-Züllig M. Zürich — das russische Mekka // Ebenso neu als kühn.120 Jahre Frauenstudium an der Univerität Zürich. Zürich, 1988. – S. 127.

[4] Базанов В.А., Владимирова Г.А. «Русская колония» в Цюрихе. – C. 72.

[5] Олена Пчілка. Товаришки… – C. 33

[6] Фигнер Вера. Запечатленній труд… – C. 122-123.

[7] Neumann D. Studentinnen aus dem Russischen Reich in der Schweiz (1867—1914). Zürich, 1987. – S. 125.

[8] Кобченко К. Жінки з Наддніпрянської України у вищій школі Швейцарії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2005. – Вип. 39-40. – С. 611-627. – Тут С.  624.

[9] Лучицкая М.Я. Воспоминания // Українознавчі студії та мемуари Івана і Марії Лучицьких (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2007. – С. 237-346. – Тут C. 280.

[10] Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ІР НБУВ). – Ф 46. – Спр. 620. – Арк. 7-8.

[11] Що ж до другого, фізико-математичного відділення, то слабка попередня підготовка до вивчення природничих наук і математики не дозволяла ввести на ВЖК повний університетський курс цих наук.

[12] Центральний державний архів України в м. Києві. — Ф. 442. — Оп. 630. — Спр. 225. — Арк. 20.

[13] Кобченко К. «Жіночий університет святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів. – К.: МП «Леся», 2007. – C. 65.

[14] Беренштам-Кістяківська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-их та початку 1890-их років // За сто літ. Матеріали з громадського та літературного життя України ХІХ і початку ХХ століття. 1928, Т. 29, Кн. 3. — С. 209.

[15] Кобченко К. «Жіночий університет святої Ольги»... – C. 78.

[16] Стайтс Р. Женское освободительное движение в России: Феминизм, нигилизм и большевизм, 1860—1930 / Пер. с англ. – М., 2004. – С. 184.

[17] Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки у громадському житті України (1884–1939). – К.: Либідь, 1995. – С. 26-27.

[18] Полонська-Василенко Н.Д. Спогади / Наталія Полонська-Василенко; упоряд. Валерій Шевчук. – К.: Києво-Могилянська академія, 2011. – C. 182.

[19] Там само. – С. 183.

[20] Там само. – С. 230.

[21] Верба І. В. Життя і творчість Наталії Полонської-Василенко (1884–1973). – Ніжин: «Вид-во «Аспект-Поліграф», 2008. – С. 59-60.

[22] Державний архів м. Києва. – Ф. 16. – Оп. 465. – Спр. 4747. – Арк. 36; 40.

[23] Alma Mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади: У 3 кн. / Упоряд. В.А. Короткий, В.І. Ульяновський. Кн. 2. – К., 2001.– С. 171-174.

[24] Там само. – С. 187-188.

[25] Там само. – С. 105, 181, 190.

[26] Кобченко К. Софія Щеглова: сторінки наукової біографії // Українознавчий альманах. – Вип. 2. – К.: 2010. – С. 269-274. – Тут С. 271-272.

[27] Варвара Павловна Адрианова-Перетц / АН СССР. Материалы к Биобиблиографии ученых СССР. Сер. Лит. и языка. Вып. 4. – М.,1963. – С. 4.

[28] Полонська-Василенко Н.Д. Спогади… – C. 215.

[29] Кобченко К. «Жіночий університет святої Ольги»… – C. 135.

[30] Кобченко К. Початки вищої медичної освіти українського жіноцтва (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Українознавчий альманах. 2011. Вип. 5. – С. 131.

[31] Alma Mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920... – Т. 1. – К., 2000. – C. 153.

[32] Величко В. Почтовый роман на фоне эпохи // Киевский альбом. Исторический альманах. – 2004. Вып. 3. – C. 84-101. – Тут С. 93.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!