Більшовицька «пайкова дресура» як метод упокорення інтелігенції у перші роки радянської влади

19.01.2015
24 хв читання

// Ольга Коляструк

Становище інтелігенції, як і всього українського населення, на початку 1920-х рр. було важким. Наслідки воєнної руїни, голод, паливна криза, епідемічні хвороби і безробіття особливо відчутно позначились на міській інтелігенції. Сільські вчителі, агрономи, лікарі мали хоч якусь матеріальну підтримку з присадибних господарств і натурального обміну з сільськими жителями. Більш-менш здатною до самостійного утримання була нечисленна інженерно-технічна інтелігенція. Найбільше потерпала від матеріальної скрути науково-академічна еліта. демонтаж традиційної мережі наукових, науково-дослідних і освітніх установ, розпочате на початку 1920-х рр. реформування вищої і загальноосвітньої школи призвели до масового безробіття серед науковців і педагогів, їх соціальної незахищеності і крайнього зубожіння. Серед центральних проблем вищої школи була ліквідація університетської автономії і підпорядкування вишів наркомату освіти. Для більшості професорів і викладачів старої генерації це було рівноцінно втраті свободи наукової діяльності й було неприйнятним.

Позбавлені державної опіки, осиротіло-занедбаними почувались вищі навчальні заклади, Академія наук та її науково-дослідні осередки, зовсім чужі і непотрібні новій владі. У Києві, далеко від харківського адміністративного центру, державна скарбниця хронічно страждала на брак грошових знаків, і декрети, проголошені в Харкові, фактично не могли здійснюватися[1]. На Академію з місцевого бюджету видавали сміховинно малі кошти. Замість місячної платні у 1921 р. співробітники Академії наук отримали «аванси» по 6 тис. крб. на місяць, – і це тоді, коли фунт хліба коштував 200-300 крб., або й дорожче. На таку платню не можна було купити собі навіть фунт хліба на день. В. Короленко, стурбований станом інтелектуальної еліти, писав наркому А. Луначарському: «Взагалі серце стискається, коли думаєш про долю тієї верстви нашого суспільства, яку прийнято називати інтелігенцією. Розгляньте ставки наших заробітків і порівняйте їх з цінами на хліб. Ви побачите, яка тут смішна, вірніше трагічна, невідповідність. І все-таки живуть. Так, живуть, але чим? – продають залишки колишнього майна: скатертини, хустки, кофти, пальта, піджаки, брюки. Якщо перекласти це на образну мову, то виявиться, що вони продають усе, що було заготовлено за колишнього ладу»[2].

Академік А. Кримський у своїх знаменитих «Звідомленнях» про працю ВУАН, які стали, фактично, її літописом, описав, як академіки та наукові співробітники, не здатні боротися зі злиднями та холодом, втікали з академії і з Києва взагалі. Однак більша їх частина все ж залишилась і стійко переносила бідування. «Будинки не опалювались зовсім, всі сиділи в пальтах, в шапках, з помороженими руками, диханням розгрівали замерзле чорнило, – згадувала Н. Полонська-Василенко, – чи мерзнучи в холодних академічних приміщеннях, чи мерзнучи вдома, вони – холодні й голодні – провадили й далі свою академічну роботу»[3]. В. Вернадський у щоденнику нотував: «…В будинках 3-5°, рятуюсь у засіданнях, де палять, але холоднувато. Кияни в апатії і розчаровані. І холод, і руїна, і дорожнеча, і неможливість виїхати. Стає не краще, а гірше. … Спостерігаючи все, що коїться довкола, – можуть опуститися руки. …Холодно на вулиці. Заметіль. У мене в кімнаті в Академії, куди я переїхав через холод (на Тарасівській 2-3°) [проживав у М. Василенка – О.К.], тепло і можна працювати. Настрій навкруг тяжкий і тривожний. Стає все гірше жити. Хто може, виїздить і вивозить сім’ї з Києва. … Вдень на засіданні Українського наукового історико-філологічного товариства, присвяченого Сковороді. Маса народу, який уважно слухав у холодній неопаленій аудиторії. Всі в шубах, рукавичках, калошах»[4]. Так, попри відсутність платні й належних умов для праці вчені продовжували виконувати свої наукові плани, професори читали лекції. «Щось символічне було в цих вечірніх лекціях, коли при світлі кількох каганців, у холоді і сутінках, читалися лекції про вічні цінності культури, про великі утвори людського генія. І слід сказати ще те, що професори і студенти трималися разом, мали контакт»[5].

Колишній університет Св. Володимира конав у холоді й голоді. Про опалювання годі було й мріяти. Тодішній студент-історик О. Оглоблін згадував: «По безконечних коридорах величезного будинку гуляли пронизливі вітри, і крізь побиті (під час недавніх бомбардувань і вибухів) шибки, погано залатані диктом, віяло білим сніжком. Трохи огрівалися лише урядові приміщення. Зате в аудиторіях стояв морозний туман, а нагорі, де бібліотека, була правдива «Арктика», і працювати там було справжнім подвигом. Люди сиділи, а більше ходили в шубах і шапках, теплих кашне – що в кого було. Але на цьому не кінчалося. Ще більше, як ця холоднеча, допікала нам думка про хліб насущний. Ця думка володіла всіма, від правління (бюро) ВІНО й професури – до останнього службовця»[6].

Близько 100 учених Харківського технічного університету та 190 професорів і викладачів Медичного інституту майже водночас (січень-лютий 1922 р.) звертались до Комітету сприяння вченим: «Ми не отримували жалування за грудень 1921 р., січень і половину лютого 1922 р. При тій стрімкій швидкості, з якою відбувається падіння вартості паперового карбованця, затримка жалування навіть на кілька днів тягне великі збитки для отримувача. Затримка на два місяці, по суті, анулює зарплату»[7]. Коли науковцям таки видали платню за попередніх півроку, ціна радянського карбованця різко впала. “Якщо комусь належало за липень, наприклад, 30 тис. крб., то коли б він здобув їх вчасно, то міг би купувати тоді мало не щодня по фунту хліба, бо хліб коштував у липні 1 тис. крб. за фунт. А коли співробітникові видано було належні йому тії липневі 30 тис. крб. вже в січні, чи в лютому 1922 р., то він зміг купити собі хліба хіба одну-однісіньку днину, бо ціна за фунт хліба тепер не 1 тис. крб., а 33 тис. крб.: місячної платні не стане людині вже й на фунт хліба»[8]. Для чіткішого розуміння ситуації наведемо дані про ринкові ціни у березні 1922 р. у Києві:  борошно житнє – 3,5 тис., пшеничне – 3,9 тис., хліб житній – 75 тис, кварта молока – 50 тис., м’ясо яловиче – 70 тис., гречка – 105 тис., олія рослинна – 240 тис., масло коров’яче – 300 тис., цукор – 170 тис., сало – 310 тис. тощо[9].

До жовтневого перевороту звичайний професор Київського університету отримував 250 крб. щомісяця, не враховуючи додаткових оплат за інші роботи. Тоді фунт хліба коштував у Києві 3 коп., тобто скромний професор університету міг купити 8 333 фунти хліба на місяць[10].

Брак готівки влада до певної міри компенсувала «натурою». Насамперед, усім службовцям, в тому числі і співробітникам Академії всіх рангів, почали надавати земельні ділянки під городи: спочатку городами наділяли в межах міста, але незабаром виявилося, що там вільної землі замало і городи службовців широкою смугою оточили весь Київ. Для Академії відведено було землю кілометрів за 5 від міста, в районі передмістя Соломенки. Грунт там був неораним, його належало підготувати для городу, а це вимагало значних зусиль. Садили картоплю, редьку, помідори, цибулю. «Прибуток з городу був, звичайно, мізерним, все краще розкрадали, а те, що лишалось, не важило того часу високої інтелектуальної праці, яку витрачав на це Микола Прокопович», – згадувала Н. Василенко»[11]. Довелося академікам і науковим робітникам по черзі вартувати ночами. З часом грабунки городів збільшувалися, то ж довелося збільшити й варту. Та це не врятувало становища: вартували тільки вночі, тоді як днями працювали в бібліотеках та лабораторіях. То ж коли прийшов час збирати врожай картоплі, то виявилося, що хтось вже повикопував її. Такими були реалії тогочасного життя, й науковцям доводилось їм підкорятись.

За спогадами Н. Василенко, «1920-1921 рр. були часами, коли всі вчені, вчителі та інші представники розумової праці перетворились на городників, лісорубів, дровосіків. Микола Леонтійович Яснопольський возив з Борисполя крупу і картоплю. Звістка про те, що приїхав М.Л. вмить облітала район Тарасівської і Нікольсько-Ботанічної і за пару годин його імпровізована лавка на Тарасівській, 8 ставала порожньою <…>. Професор С. Гіляров  ходив з пилкою і сокирою і наймався різати дрова. І як він шкодував, коли «булочник»-приватник, якому він тривалий час різав дрова, отримуючи понад встановлену платню ще й хліб, відмовив йому, довідавшись, що він професор: «Ніч не спав, – говорив булочник, – все думав, як я можу допустити, щоб професор у мене дрова різав». Надалі Гіляров нікому не говорив про своє звання»[12].

Коло київських науковців тануло, дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв’язки з селом або провінційними містами, подався подалі з Києва. Частина інтелігенції з найвищими науковими ступенями докторів виїхала учителювати на село, або просто жати, косити, копати картоплю[13].  Професор В. Карпека разом з дружиною та донькою покинув Київ, рятуючись від голоду. Протягом року або й двох його родина жила в Білій Церкві й існувала з того, що торгувала на ринку. Десь у 1923 або 1924 р. В. Карпека повернувся до Києва і знов читав лекції в індустріальному і кооперативному інститутах, спеціалізуючись на фінансах. Одночасно працював у ВУАН.

Як згадувала дочка К. Василенка, Ніна Костянтинівна, її мати, що мала роботу в радянських установах, зі страху занапастити хвору дочку,  «покинула все, взяла мене і бабусю, і ми переїхали до Святошина»[14]. На той час Святошин не входив до міської межі, а був дачним містечком у сосновому бору з чудовими ставками. Переважно там були дачі професорів, академіків та інших представників інтелігенції. Спочатку родина Василенків проживала у покинутій дачі академіка Навашина поруч з інтернатом, де якимось дивом вціліли ще вікна і двері. “Вражало, як швидко квітуче дачне містечко занедбувалось. Багато будинків стояли без скла і заборів. Там оселились сови і пугачі. Було розграбоване все, що можна. У святошині залишились тільки місцеві мешканці, школа та інтернат для безпритульних. На зиму перебрались у дві кімнати професора Ракочі. Раніше у нього були коні й екіпаж для виїзду в місто. Зараз цього не було. Взимку померли старший син і мати Ракочі. Життя в Святошині було нелегким. Доводилось самим добувати дрова. Ночами з хлопчиками Ракочі у лісі валили сосни і розпилювали їх на дрова. Ходили на обмін»[15]

Київські неокласики М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Ю. Клен, М. Рильський, В. Домонтович залишили вражаючі спогади про рятівну полтавську Баришівку, де вони перебули київський голод. Баришівка була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося «заштатним» і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Баришівка натомість пропонувала «пайок»: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечували і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс. життя в Баришівці не було розкішне; воно було не голодне, але воно було просте, суворе, сповнене праці, сутужне й ощадне, і добробут був придбаний упертою й невсипущою працею[16]. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру, і, порівняно з прибулими киянами, жили вельми заможно. на заздрість усім, вони використовували яскраві гасові лампи «блискавки», тоді як іншим доводилося задовольнятися найпростішим маленьким «каганцем» або «мигасиком» – саморобним гнотиком, спущеним у банку з гасом або олією. При такому освітленні не лише тяжко було працювати, але навіть пересуватися в кімнаті треба було з великою обережністю: від кожного рвучкого чи швидкого поруху крихітний вогник погасав. Але навіть при цьому жалюгідному, дуже шкідливому для очей освітленні Микола Зеров спромігся працювати.

Родина академіка В. Тутковського була у відчайдушному стані, в листі до А. Кримського взимку 1920 р. він писав: «В самому близькому часі мені з дружиною загрожує голодна смерть. Це анітрішечки не фраза, а сама нестямна дійсність без усяких метафор, гіпербол і т. ин. Становище всіх одчайне, це правда. Але нас двічі обікрадено, майна для продажу, хоча б самого злиденного, нема й єдина підпора – заробітки. Що це за підпора тепер – нема чого казати. Єдиний спосіб відвернути голодну смерть – виїхати на село. Я довідався, що в одному селі, близько Ржищева, потребується вчитель-українець для селянської гімназії. <…> Отже, моє прохання до Вас полягає в тім, щоб в разі можливості, Ви ласкаво допомогли мені одержати з Академії командировку в Ржищів та його околиці.  <…> [доведеться] розлучатися з моєю працею в Академії, працею, яка, бачу це аж тепер, найбільш відповідає  всьому складові мого ума і всім моїм уподобанням[17].

Чимало представників інтелігенції з лантухами на плечах з «пайковою» махоркою, сірниками, хустками, серветками прямували у села, щоб виміняти цей товар на хліб, цукор. «Дами» перетворились на базарних торговок. Центр життя пересунувся на на базар, а інтереси пайка, спекуляції, купівлі-продажу взяли гору над усіма іншими інтелектуальними та духовними справами. «Уявіть собі цю людину, – говорив в 1924 р. на процесі Центру дій Пухтинський, згадуючи 1920-1921 рр. про професора П. Смирнова, – в якихось штанях з мішковини, з граблями, мішком на плечах, короткозорого, в окулярах, що читає газету на стовпі або стіні і засвоює політичне життя Радянської Росії. Зрозуміло, що він мав обов’язково відстати»[18].

Доктор хімічних наук, академік А. Фрумкін згадував, що, коли у 20-ті рр. він  опублікував за кордоном статтю з описом деяких своїх дослідів, в якій було посилання на те, що досліди проводились при температурі +5-8° С, то викликав здивування у закордонних колег та природне запитання: як йому спало на думку ставити досліди у такому холоді?. “Насправді, чому? Адже така температура зовсім не входила в обов’язкові умови експерименту. Для того, щоб пояснити, чому, я мав би довго-довго розповідати про Одесу 20-х років, про те, як ми тоді навчались, навчали і працювали, про те, що дров майже не було і що в моїй лабораторії ртутний стовпчик не піднімався вище восьми градусів. І попри те, що було холодно, голодно, не вистачало приладдя і реактивів, ми не почували себе знедоленими…»[19]. А. Фрумкін закінчив до війни одеську гімназію, потім навчався у Страсбурзькому університеті, який йому не вдалося закінчити через початок Першої світової війни. Усі 24 іспити за університетський курс фізико-математичного факультету він склав екстерном на “відмінно” в Новоросійському університеті. Однак, всупереч рекомендацій викладачів, його не залишили при університеті для здобуття професорського звання. Це стало можливим тільки після Лютневої революції 1917 р. В Одеському ІНО в 1921 р. він очолив кафедру хімії. Про цей час він свідчить: «Працювали ми ці роки вдень і вночі. …У 1922 р. я виїхав до Москви, мені потрібно було поставити деякі досліди, а обладнання для них в Одесі не було. Я довго шукав роботу, але інститутів було обмаль, штати в них були крихітні, мене всюди запрошували приходити на семінари, але треба було на щось існувати. Так тривало ціле літо, поки я не потрапив до Олексія Миколайовича Баха – відомого біохіміка і хіміка-неорганіка»[20].

У спогадах киян, сучасників зламного часу, відображено не тільки фізичні страждання городян, знесилених голодом, холодом і руїною, а й невимовно щемливий біль від руйнування усталеного способу життя, інтелектуально-духовного знелюднення і варварської провінціалізації міста. Попри всі матеріально-побутові незручності і життєві проблеми, у більшості інтелігентів все ж зберігалася надія на краще. 26 березня 1926 р. М. Василенко писав до Наталі Дмитрівни: «Я вірю у торжество людського розуму, який врешті-решт перейде до влаштування таких форм спільного життя, коли всякий талановитий, енергійний науковий робітник отримає можливість розгорнути свої сили. Я вірю у швидке настання цього часу»[21].

Представник Українського Червоного хреста доктор Холодний в «Українських робітничих вістях» у статті «Становище вищих шкіл на Україні» від 15 квітня 1922 р. писав: «Професура часто залишала наукову працю і мусила робити те, що давало їй можливість не вмерти з голоду – переносила вантажі, рубала в лісі дерева, колола дрова в місті, шила чоботи і т.д.»[22]. голодні і майже босі професори і викладачі вузів «із запалими щоками та мутними очима» на численних одеських базарах спродували за безцінь хатній скарб і бібліотеки,  сподіваючись, «може, Бог надішле яку милосердну душу»[23]. За відомостями секції наукових працівників Одеси, лише взимку 1921 – навесні 1922 рр. померли від тифу професори і викладачі Ф. Клименко, А. Філіппов, Є. Єльчанінов, І. Кон, К. Дубовський, Зільберг, А. Нестурх, Л. Райміст, В. Зеленський, Н. Бачинський[24]. Після смерті годувальників їхні родини опинилися на межі виживання.

На початку 1920-х рр. арешти серед інтелігенції були звичайним явищем. Управління Південної залізниці, агрономічна служба 2 лютого 1922 р. звернулись до ВУКСУ з проханням клопотатися про перегляд справи агронома Б.Н.Усовського, який був притягнутий у «справі гласних Харківської міської думи», т.з. «Націоналістичного центру». Він пробув в ув’язненні понад рік, переніс у в’язниці три форми тифу (висипний, черевний, поворотний). Його арешт різко розладнав наукові роботи. Під час арешту 14 травня 1920 р. ГубЧК відібрала у Б. Усовського записи і матеріали з агрономії, хоча вони не містили жодної політично значущої інформації[25].

Влітку 1922 р. у Києві були ув’язнені М. Василенко, М. Птуха, Корчак-Чепурківський, Чеховський та інші. Намагаючись зберегти науковий потенціал, Академія робила все можливе для порятунку своїх співробітників. Було запроваджено такий порядок: у кожному окремому випадку про арешт сповіщали Спільне зібрання, яке ухвалювало рішення клопотатися в цій справі перед державною владою. Це фіксували у протоколі та негайно надсилали листи у відповідні інстанції, і досить часто ці заходи були успішними[26].

Арешти негативно впливали на загальну атмосферу, збільшували психологічну напругу: до арешту С. Єфремова поставилися як до вияву сваволі ДПУ і вчинку, ворожого цілому українству. Пізніше, влітку 1929 р., при допитах у справі СВУ М. Левченко, названий син А. Кримського й, по суті, його секретар, відтворить події таким чином: «Треба сказати, що Єфремов тішився величезною пошаною і авторитетом. Навіть люди ворожі українству вважали його за ідеальну чесну людину. Українські кола з цього боку ставили Єфремова на п’єдестал: «Єфремов найперше чесна людина й політично й у громадському та особистім життю. Єфремов – громадська совість, що не покривить душею й постане на бік невинного, хто б він не був». Його арешт вважали за цілком безпідставний і всі твердо певні були, що Єфремов перед своїм поворотом на Україну, давши слово покинути політичну діяльність, – слово своє твердо додержує». Після арешту С. Єфремова у 1922 р. Спільне зібрання ухвалило: «В зв’язку з арештом ДПУ акад. С. Єфремова… нагадати відповідним інстанціям, що акад. С. Єфремов має від голови СНК УСРР т. Раковського охоронний лист, а також клопотатися про звільнення академіка за порукою цілої Академії». І це ще більше впливало на настрої, бо, мовляв, як же тоді дивитися на ці листи і як довіряти обіцянкам влади?! На бік заарештованого С. Єфремова став тоді увесь науковий київський світ. А. Кримський особисто вдавався до всіх знайомих відповідальних робітників. Вплуталася профспілка, комітет допомоги вченим»[27]. Після звільнення у вересні 1922 С. Єфремову запропонували залишити Україну, він відмовився добровільно покинути Київ, звернувся з відповідними заявами до ДПУ та РНК. Академія ухвалила відрядити його за кордон з науковою метою. Та Голова РНК УСРР Х. Раковський надіслав телеграму з забороною це робити і наказував С. Єфремову виїхати до Москви. По тривалих клопотаннях ВУАН ученого таки залишили в Україні.  Це знов сколихнуло трохи заспокоєні настрої.

НКО УСРР, якому була підпорядкована ВУАН, на початку 20-х рр. мав намір перевести її до Харкова. Розрахунок був досить прозорим: послабити потужний осередок національно свідомої інтелігенції, коли не вдавалося його ліквідувати зовсім. Сподівання були на те, що слабка у матеріальному відношенні українська інтелігенція не зможе переїхати до нової столиці і буде поставлена в розряд установи-філіалу або пересічного наукового товариства. Зрештою зручного приміщення для Академії та її співробітників не було знайдено, крім того, НКО давав собі звіт, наскільки необережним був би такий крок, і залишив АН у Києві, чим і повернув порушений спокій академічному колективові[28]. Неодноразовими на початку 20-х рр. були спроби радянізувати академічний колектив за допомогою профспілкових прийомів – прирівняти вищий персонал до професури, а середній і нижчий – до учительства. На практиці це виразилося у тому, що Київський відділ губернської освіти не вніс ВУАН до списку установ, що мали забезпечуватися вчительським пайком.[29] 

Отже, на початку 1920-х рр. становище вітчизняної інтелігенції було настільки важким, що радянська держава змушена була вдатися хоча б до її мінімальної підтримки, оскільки через контакти з інтелігентами-емігрантами відомості про злиденний стан працівників інтелектуальної сфери поширювалися за кордоном, підриваючи імідж більшовиків. Одним зі складників матеріального забезпечення працівників за умов воєнного часу і нестабільного виробництва були продуктові пайки. Вперше таку ідею висловив В. Ленін ще в листопаді 1917 р.: «Хліба у нас немає, посадіть буржуїв на восьмушку, а якщо не буде у нас і цього, то зовсім не давайте, а пролетаріату дайте хліб»[30]. влітку 1918 р. був апробований «класовий пайок» як своєрідна частка «натуроплати», на початку 1920 р. РНК РСФРР запровадив трудовий, або «броньований» пайок для заохочення робітників[31]. Така методика забезпечення населення за умов постійної нестачі продовольства мала яскраво виражений ієрархічний характер, що віддзеркалював специфіку соціальної структури суспільства і соціально-політичні пріоритети влади в конкретний період[32]. як екстраординарні спеціально адресовані видачі пайки були поширені на працівників державного апарату та партійної номенклатури. В умовах дії карткової системи, фінансово-економічного безладу, демонтованої торгівлі вони, по суті, не тільки замінювали їм заробітну платню, а й гарантували мінімум матеріального утримання. зазвичай пайки видавали щомісячно за спеціально складеними списками у вигляді продуктових пакунків, що містили найнеобхідніші харчі і предмети повсякденного вжитку – від борошна й солі до сірників і гасу.

Саме у той час в щоденному житті радянського суспільства з’явилось так зване «пайколовство», стимульоване варіативністю пайків і системою привілеїв у новому суспільстві. Зростаюча в умовах інфляції значимість натуральної оплати праці змушувала міських мешканців прилаштовуватися до місць розподілу найбільш «вагомих» пайків. Ю. Анненков згадував: «Найхарактернішим у нашому житті часів воєнного комунізму було те, що всі ми, окрім наших звичних справ, таскали пайки. Пайків існувало безліч, потрібно було тільки вміти їх видобувати. Це називалося «пайколовством»[33].

У лексиконі радянського суспільства тоді ж виникло слово «пайкіст». Вирізняли навіть різні категорії «пайкістів»: «філософ», здавалося, зовсім не думав про пайок, лише мимохідь нагадував про нього і тільки начальнику господарського відділу; «розсіяні» пайкісти «не помічали», що вони отримують зразу кілька різних пайків; «колекціонери», які мали їх декілька (червоноармійський, академічний, раднаркомівський); «наївні» сподівалися на справедливість у системі розподілу[34]. Російська дослідниця радянської повсякденності Н. Лєбіна підкреслює, що хоч саме слово «пайкіст» зникло з ужитку на середину 1920-х рр., практика шукати подібних способів виживання збереглася на тривалі роки[35].

На урядовому рівні вперше питання про матеріальне забезпечення працівників розумової праці було порушене у грудні 1919 р. Рішення про організацію адресних видатків продуктами було ухвалене на початку 1920 р. Ці пайки набули найменування «академічних», оскільки спочатку справді охоплювали лише працівників АН, науково-дослідних установ, конструкторських бюро тощо. пізніше вони були поширені й на викладачів вищої школи, згодом – й на письменників, художників, художньо-творчих працівників театрів, клубів, цирків тощо.

Запровадження академпайка було вимушеним заходом, оскільки становище інтелігенції було настільки катастрофічним і жалюгідним, що вона перебувала на межі фізичного виживання. Залишитися ж без науково-інтелектуального потенціалу країні рад було неприпустимо. Влада вдалась до академічного пайкування не на знак визнання інтелігенції і довіри до неї. Та й як їй можна було довіряти, коли вона ігнорувала розпорядження властей, дозволяла собі відверті критичні висловлювання на адресу керівних органів, не крилась у своєму негативному ставленні до розпочатих реформ в освіті, науці, культурі, глузувала з більшовицьких пропагандистів і агітаторів. Інтелігенція не брала участі у зборах і мітингах, що їх з нагоди революційних свят чи подій проводили більшовики. Більшість інтелігентів не вступали до жодних громадських організацій і товариств, продовжували сповідувати самостійні політичні погляди, не виявляли захоплення доктриною більшовизму, навпаки викривали її хиби і попереджали про негативні практичні наслідки. Червоний терор, розв’язаний ВЧК не тільки проти політичних опонентів, а й проти пересічних незгодних з більшовиками громадян, зазнав гострої критики з боку інтелігенції. Листування В. Короленка з Х. Раковським, А. Луначарським і його звернення до М. Горького (що так і залишились без відповіді) подають вражаючі свідчення про дійсне ставлення більшовиків до українських інтелігентів, котрі сповідували альтернативні політичні погляди або були причетними до інших партій, в минулому чи на сучасному етапі. не пристаючи на соціальні експерименти більшовиків, українське інтелігентське середовище повсякчас і повсюдно продукувало відверту незгоду або частіше приховане протистояння.

Ліквідація системи соціальних гарантій, в тому числі пенсійного забезпечення, а також свавільна практика реквізиції майна і виселення з особистих помешкань, розрив наукових і ділових контактів з європейськими і світовими науковими інститутами і установами, порушення системи особисто-приватних зв’язків призвели багатьох авторитетних людей науки і мистецтва не тільки до крайніх матеріальних нестатків, злиднів і повсякденної незахищеності, а й до професійної розгубленості й соціальної незатребуваності. За таких обставин значна частина інтелігенції задумувалась про еміграцію. Так, у 1920 р. В. Вернадський писав у щоденнику: «Думка про еміграцію міцніє. …Я дуже часто міркую про від’їзд. Дуже важко під більшовиками. Хочеться на великий простір: два роки не знаєш, що діється на Заході і в світовій літературі»[36].

Державне забезпечення працівників розумової праці академічним пайком покликане було не тільки виправити до певної міри це становище, а й привернути інтелігенцію на бік влади. У положенні про академічний пайок йшлося, що він надається працівникам науки і мистецтва з метою створити для них умови, за яких їх праця протікала б у найбільш сприятливих умовах з точки зору держави і особи вченого[37].

Склад академпайку був розроблений Центральною комісією з постачання при наркоматі продовольства радянської Росії за участю академіка П. Лазарева і професора Я. Нікітського у січні 1920 р. До академічного пайка входили такі продукти і товари: 35 ф. борошна, 12 ф. круп, 6 ф. гороху, 15 ф. м’яса, 5 ф. риби, 4 ф. жирів, 2,5 ф. цукру, 0,5 ф. кави, 2 ф. солі, 1 ф. мила, 0,75 ф. тютюну, 5 к. сірників[38]. Варто зауважити, що останні чотири найменування  були вилучені з переліку державного плану постачання у травні 1922 р., а у жовтні – ще й цукор і чай через перехід відповідних галузей на госпрозрахунок. Із забезпеченням української інтелігенції тривалий час зволікали ще й через те, що ця категорія громадян не потрапила під чинність централізованих видатків з Москви, а Харків вчасно не отримав спеціальних розпоряджень. Тому у 1920 р. – першій половині 1921 р., коли державна продуктова підтримка могла б справді бути запорукою виживання інтелігентів, особливо у потерпілих від голоду губерніях, пайок не видавали. Можна вважати, що лише з початком діяльності ВУКСУ у жовтні 1921 р., її відділень і уповноважених на місцях пайкове забезпечення нарешні набуло реальних проявів.

На початковому етапі влада в центрі і, відповідно, на місцях виходила не з реальної кількості тих, хто справді потребував харчових пакетів, а з огляду на продуктові можливості приблизно встановленого числа інтелігентів. Так, для Харкова, як столиці, і Києва, як одного з провідних наукових центрів, початково було призначено, відповідно, 170 і 120 пайків[39]. За приблизною оцінкою Харківського відділення ВУКСУ, в українській столиці в листопаді 1921 р. академпайок отримували близько 25% учених і лише 4% митців міста[40]. Відведених по квоті ВУКСУ пайків (грудень 1921 р.) для Одеси бракувало і на третину осіб, які мали незаперечне право на отримання академпайка[41]. Крім того, частими були випадки, коли прізвище отримувача викреслювали зі списків за чиїмось одноосібним рішенням: таке траплялось не тільки з пересічними науковцями, а й визнаними вченими. Так сталося з відомим виноробом, засновником Одеської науково-дослідної станції виноробства В. Таїровим. Його разом з заступником В. Гарнетом то включали, то виключали з переліку на отримання академпайка, аж поки до справи його забезпечення не втрутився нарком землеробства Д.З. Мануїльський, за наполяганням якого їх поновили у списку з жовтня 1921 р., втім весною 1922 р. знову виключили[42].

Обмежене число академпайків на початковому етапі не нормалізувало належним чином продовольче становище працівників розумової сфери. більше того, навіть викликало непорозуміння останніх у стосунках з владою та конфлікти у власному середовищі. У тому ж Харкові, лише за листопад-грудень 1921 р. до місцевого відділення ВУКСУ надійшло близько 30 заяв (клопотань, звернень, пояснень) від працівників вищих шкіл столиці про необхідність включення їх до списків на академзабезпечення[43], серед аргументів на власну користь траплялись відверті нарікання на адресу інших про несправедливе включення до переліку потребуючих. До інтелігентського середовища застосовувалася перевірена система  імперського панування – «поділяй і володарюй», – заснована на розбраті і заздрощах, конфлікті і протиставленні. З приводу цього професор Ніжинського інституту народної освіти М. Бережков констатував у своєму щоденнику: «Пошлість, глупство, невігластво, брутальність воцарились, захопили всіх, навіть благородних і чесних людей. Ми опустилися до ницості, до дрібного розрахунку, торгашества, добування пайків. …Службовці отримали у пайок, чи у гостинець (не знаю, як назвати) по півфунта коржиків, півфунта повидла і по фунту солі, всього на суму близько 90 крб. (Потіштеся, поласуйте, як діти…, а потім виплатіть за задоволення). …Без віри, без надії, без діяльної любові немає справжнього, істинного життя, а тільки існування тваринне, рабське»[44]. Таким ставлення до інтелігенції було заздалегідь продуманим, про що прямо говорив Л. Троцький: «Ми голодом змусимо інтелігенцію працювати на нас»[45]. Тодішній ректор Московського університету Д. Боголепов у 1921 р. слухняно підтверджував: «…загрозою позбавлення академічного пайка можна будь-якого контрреволюційного професора змусити читати курс марксизму»[46]. система централізованого академічного забезпечення створювала можливість владі контролювати вчених, тримати їх у залежності і схиляти їх до компромісу в разі необхідності. Не випадково філософ-емігрант П. Струве влучно назвав таку практику підтримки інтелігенції «пайковою дресурою»[47].

«Диригування» потребами вкрай репресивним чином на життєвий світ інтелігенції. Вона шукала способів протистояння. витрати на їжу з початку 1920-х рр. стали посідати значно більшу частку у бюджеті і свідомості людей. Харчування забирало стільки матеріальних коштів, фізичних сил і часу на його здобування, що пошук став головним сенсом життя і єдиним способом виживання. Життя перетворювалось на суцільне стояння у чергах за пайком, у «вічне очікування з мішком за спиною зі  сподіванням на щось їстівне»[48]. Такий побут неминуче призводив до переоцінки цінностей, до матеріалізації масової свідомості через постійні думки про харчі. «Думки про їжу набували нав’язливого характеру. Це було найстрашнішим: змінювався звичний спосіб думати і сприймати світ»[49].

Документи засвідчують, що академічні пайки у 1921-1922 рр. видавали зі значними порушеннями. одним з головних недоліків академпайкування була його несвоєчасність, затримки тривали по кілька місяців поспіль. Через брак продуктів зазвичай пайки видавали у неповному асортименті. Замалі резерви харчів зумовили недоотримання вказаних норм на кожен пайок. Видача нерідко здійснювалась неякісними харчами або товарами, зовсім непридатними до вжитку. Вимушені заміни іншими продуктами далеко не завжди можна було вважати еквівалентними.

Інтелігенція провінційних і невеликих міст, порівняно зі столичною та співробітниками великих наукових центрів, була обділена пайками і кількісно, і якісно. Уповноважений ВУКСУ у Чернігові у своїх звітах повідомляв, що працівникам вищих навчальних закладів за березень, квітень і травень 1922 р. не додано щомісяця по кожному академпайку пшеничного борошна – по 2 ф., м’яса – по 5 ф., мила – по 2 ф., тютюну – по 3/4 ф., чаю/кави – по ½ ф., цукру – по 2 ф., круп – по 6 ф.[50]. На запит ректора і політкомісара Ніжинського ІНО про незадовільне забезпечення пайків пролунала цинічна (хоч, може, й правдива) відповідь наркома продовольства: по-перше, ніякої заборгованості за минулі місяці НКП покривати не буде: «прожили ви, з голоду не померли (!) і вважайте цю справу завершеною»; по-друге, жодних зобов’язань на майбутнє на себе НКП не бере: «чого у нас немає, того не даємо і не будемо давати, не купувати ж нам для вас (!). Нехай наркомат освіти, якщо він у цьому зацікавлений, знаходить способи задовольнити вас»[51]. Ректор Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту у серпні 1922 р. писав голові ВУКСУ: «Впродовж всього минулого року вищі школи міста позбавлені були будь-якої матеріальної підтримки. Утримання за весь минулий рік заплатили у лютому 1922 р. і воно було еквівалентним для найбільш оплачуваних 2-3 ф. сала. Пайок у минулому році отримували не у повній нормі, нерегулярно. На членів секції нічого не давали. Академперсонал прожив усі свої, накопичені раніше, пожитки. На зиму академперсонал не має теплого одягу, взуття, білизни»[52]. До заяви доданий список академперсоналу з 38 осіб, серед них професори М. Федорів, М. Геращенко, А. Малинівський, Є. Сташевський, приват-доценти О. Долинський, О. Городецький та ін.[53].

Однак злиденне і принижене існування не вбивало людської гідності і честі. Серед численних прохань про негайну допомогу, про збільшення грошових видатків чи продуктових пайків нерідко натрапляємо на документи, що засвідчують нездоланну жодними скрутними обставинами товариськість, шляхетність, скромність. Під клопотанням асистента зоологічного кабінету М. Хитькова про негайну допомогу професору Кам’янець-Подільського ІНО П. Бучинському підписалися 32 науковці[54]. харківський професор В.Тимофеєв звернувся до наукового комітету 18 червня 1922 р.: «З приватних джерел я довідався, що при розподілі ученого персоналу по групах додаткового соціального забезпечення, я зарахований до найвищої групи. Якщо це справді так, то прошу Комітет взяти до уваги, що, на мою думку, оцінка моєї наукової діяльності є досить перебільшена і тому звертаюсь з категоричним проханням для мого душевного спокою у жодному разі не включати мене до цієї найвищої категорії»[55]. Відомий рентгенолог, професор, завідувач кафедрою Одеського медичного інституту я. Розенблат, всупереч клопотанню наркома охорони здоров’я росії М. семашка, відмовився від надісланої йому допомоги: «Прошу довести до відома ВУКСУ, що я не підносив жодних клопотань про надання мені допомоги і нікому цього не доручав. Я надзвичайно зворушений бажанням комітету допомогти мені і прошу передати мою щиру вдячність правлінню. 100 крб. прошу повернути куди слід або розділити між моїми колегами, що потребують»[56].

Важливим регулятивним моментом було те, що списки «академіків» (так називали тих, хто отримував академпайок) були тимчасовими, термін їх чинності на першому році запровадження тривав квартал. Складені в умовах повоєнного безладу вони справді не могли безпомилково визначити наукові ресурси. Помилки були неминучі: частина потребуючих підтримки, працездатних вчених виявилися поза рекомендаційними списками, а частина «випадкових» спеціалістів скористувалась ситуацією для власної вигоди. Член ЦЕКУБУ, заступник російського наркома освіти Ф. Кипарисов називав їх «ученим шлаком», який «не вдалося спочатку відокремити від чистого металу, але звільнення від якого – справа часу»[57]. За положенням про академпайки, мала підтримуватися тільки «жива» праця, у жодному разі – не колишні здобутки. Якщо вчений упродовж року не виявляв доцільної наукової чи науково-навчальної творчості, його видаляли зі списків, не з’ясовуючи причин і не враховуючи обставин його праці. Періодичний перегляд списків дозволяв стежити за працівниками, визначати ступінь їх науково-професійної віддачі (так званої, корисності) і рівень лояльності до влади. Інакше кажучи, система централізованого академічного забезпечення в умовах матеріальної скрути давала можливість владі контролювати вчених, тримати їх у залежності і схиляти їх до компромісу в разі необхідності. Будь-яка необережно сказана проти системи фраза могла стати підставою для вилучення зі списку на академпайок. Крім того, науковець мав постійно відчувати свою залежність від влади, перманентно переживаючи стреси з приводу своїх матеріально-продуктових перспектив.

 

_______________________________

Цей текст є скороченим фрагментом книги Ольги Коляструк “Інтелігенція УСРР в 1920-ті роки: повсякденне життя” (Харків, 2010). Тут публікується з доволу Авторки.

У публікаці використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел та надані Авторкою.

 

 

Ольга Коляструк – докторка історичних наук (2010), професорка (2013), завідувачка кафедри філософії, соціально-політичних дисциплін та етнології Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Коло наукових інтересів: теорія і історія повсякденності, історія української і зарубіжної культури, візуальна історія, усна історія, історична та культурна антропологія. Наукова редакторка серій «Структури повсякденності» та «Подільська інтонація» видавництва «Раритети України» (Харків). Співзасновниця і членка правління Благодійного фонду «Інститут розвитку освіти» (м. Київ). Співавторка колективних монографій Інституту історії України НАН України «Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х – середина 1950-х рр.)» (2010), «Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928)» (2009), низки навчальних посібників з новітньої історії. Авторка понад 150 наукових праць, в тому числі монографій «Історія повсякденності як об’єкт історичного дослідження: історіографічний і методологічний аспекти» (2008) та «Інтелігенція УСРР в 1920-ті рр.: повсякденне життя» (Харків, 2010). Живе і працює у Вінниці.



[1] Полонська-Василенко  Н.Д. Українська Академія наук. Нарис історії / Н.Д. Полонська-Василенко. – К. : Наук. думка, 1993. – Ч. 1: 1918-1930. – С.21

[2] Короленко В.Г. Письма к А.В. Луначарскому / В.Г. Корленко // Новый мир. – 1988. – № 10. – С.213

[3] Полонська-Василенко  Н.Д. Українська Академія наук… – С.22-23

[4] Вернадский В.И. Дневники. 1917 – 1921 / В.И. Вернадский. – К. : Наук. думка, 1994. – С.178, 180

[5] Київські неокласики / упор. В.Агеєва. – К. : Факт, 2003. – С.181

[6] Там само. – С.240

[7] Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 331, оп. 1, спр. 22, арк.111-111зв.

[8] Історія Академії наук України. 1918 – 1923 : док. і матеріали … – С.295

[9] ЦДАВО України. – Ф.331, оп.1, спр.12, арк.42

[10] Полонська-Василенко  Н.Д. Українська Академія наук… – С.22

[11] Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (далі –  ЦДАМЛМ України). –  Ф.542, оп.1., спр.44, арк. 227

[12] Там само. – Спр.45, арк. 228

[13] Там само. – Спр.44, арк. 253

[14] Василенко К.П. Статті. Спогади. Листування : у 2 ч. Ч. 2 / К.П. Василенко. – К., 2002. –С.210-211

[15] Там само.  – С.212

[16] Київські неокласики …. – С.294,296

[17] Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890 – 1941 рр.) :  в 2 т. Т. 2 (1918 – 1941 рр.). – К., 2005. – С.22-23

[18] ЦДАМЛМ України. –  Ф.542, оп.1., спр.44, арк.229

[19] Фрумкин А.Н. В начале долгой дороги / А.Н. Фрумкин // Пути в незнаемое. Писатели рассказывают о науке : сб. 7. – М.: Наука, 1969. – С.377

[20] Там само. – С.382

[21] ЦДАМЛМ України. –  Ф.542, оп.1., спр.44, арк.230-231

[22] Голод 1921-1923 рр. і українська преса в Канаді / упоряд. Р. Сербин. – Торонто, 1995. – С.263

[23] Там само. – С.258

[24] ЦДАВО України. – Ф. 331, оп. 1, спр. 37, арк.128

[25] Там само, спр. 21, арк.8,11,15

[26] Циганкова Е. Маловідомі сюжети з академічного життя / Е. Циганкова // Агатангел Кримський. Нариси життя і творчості. – К., 2006. – С.225-226

[27] Там само. – С.224

[28] ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 58105, кор. 1449. – Арк. 81-122

[29] ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 451. – Арк. 93-94

[30] Цит. за: Павлюченков С.А. Военный коммунизм в России: Власть и массы / С.А. Павлюченков. – М.: Просвещение, 1997. – С.231

[31] Чистиков А.Н. Деятельность Петросовета по решению продовольственного вопроса в 1917-1920 гг. / А.Н. Чистиков // Ленинградский совет в годы гражданской войны и социалистического строительства. 1917 – 1937 гг. – Л.: Нева, 1986. – С. 250

[32] Лебина Н.Б. Энциклопедия банальностей: Советская повседневность: Контуры, символы, знаки / Н.Б. Лебина. – СПб. : Дмитрий Булавин, 2006. – С.276

[33] Анненков Ю.П. Дневники моих встреч. Цикл трагедий : в 2 т. Т. 2 / Ю.П. Анненков. – М., 1991. – С.73

[34] Нарский И.В. Жизнь в катастрофе. Будни населения Урала. 1917 –1921 гг. / И.В. Нарский. – М.: РОССПЭН, 2001.- С.471

[35] Лебина Н.Б. Энциклопедия банальностей… – С.278

[36] Вернадский В.И. Дневники. 1917 – 1921 / В.И. Вернадский. – К. : Наук. думка, 1994. –С.204, 208

[37] ЦДАВО України. – Ф. 331, оп. 1, спр. 12, арк.96

[38] Год работы Центральной Комиссии по улучшению быта ученых при Совете Народных Комиссаров (ЦЕКУБУ). Декабрь 1921 г. – декабрь 1922 г. – М., 1922. – С.30

[39]ЦДАВО України. – Ф. 331, оп. 1, спр. 8, арк. 10

[40] Держархів Харківької області. – Ф.Р-203, оп.1, спр.987, арк. 10-11

[41] Там само. – Арк.10.

[42]  ЦДАВО України. – Ф. 331, оп. 1, спр. 22, арк. 36

[43] Держархів Харківської області. – Ф.Р-203, оп.1, спр.987, арк.12-54

[44] Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. – Ф.ХХІІІ, спр.52, арк.24-24 зв.

[45] Тополянский В. Вожди в законе. Очерки физиологии власти / В. Тополянский. – М. : Права человека, 1996. – С.25

[46] Боголепов Д. В борьбе за высшую школу / Д. Боголепов // Красное студенчество. – 1928/29. – № 3-4. – С. 31

[47] Игнатова  Е. Записки о Петербурге. Жизнеописание города со времен его основания до 40-х годов ХХ века / Е. Игнатова. – СПб. : Амфора, 2005. – С.463

[48] Кобозева А.В. Культурно-антропологический анализ повседневной жизни Москвы: социальные эксперименты первого послереволюционного десятилетия : автореф. дис. … канд. филос. наук : 09.00.11 / А.В. Кобозева. – М., 2006. –С.6

[49] Фриш С.Э. Сквозь призму времени / С.Э. Фриш. – М., 1992. – С.61

[50] ЦДАВО України. – Ф. 331, оп. 1, спр. 40, арк.15-15зв.

[51] Там само. – Арк. 13зв.

[52] Там само. – Спр.51, арк.28

[53] Там само. – Арк. 1

[54] Там само. – Арк.22-23

[55] Там само. – Спр.32, арк. 98

[56] Там само. – Спр.250, арк. 181,185, 223, 224

[57] Год работы Центральной Комиссии по улучшению быта учених… – С.18

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss