Україна Модерна

// Данило Кравець

У 1930 р. у Харкові – столиці радянської України – розпочався великий судовий процес над “антирадянською організацією” – так званою “Спілкою Визволення України”, що був фактично спрямований проти української національно-свідомої інтелігенції. Як західні українці трактували доленосні події, що відбувалися за Збручем на Наддніпрянщині? Які були джерела формування публічної опінії? Що було відомо галичанам і волинянам про життя в радянській Україні? Громадська думка є одним із найдавніших феноменів суспільного життя, що нерідко відіграє визначальну роль у суспільно-політичних процесах. Дослідження історії громадсько-політичної думки українців майже відсутні в історіографії, окрім хіба що реакції галичан і волинян на Великий голод 1932–1933 рр.

З кінця 1920-х рр., після розгрому “ухилів” і “опозицій” та остаточного утвердження Сталіна при владі, намітилася різка зміна у внутрішній політиці більшовиків. Вона полягала в поверненні до методів “воєнного комунізму” та масового революційного терору. Тоталітарній системі, що набирала сили на переломі 1920–1930-х рр., потрібно було знайти достатню кількість “шпигунів”, “диверсантів” та “шкідників”, на яких можна було б перекласти відповідальність за власні злочини та значні економічні прорахунки. До того ж, наявність численного “контрреволюційного елементу” начебто виправдовувала диктаторський стиль керівництва державою й широкомасштабні репресивні акції, а також сталінський курс на самоізоляцію СРСР від навколишнього світу й підтримку перманентного стану “фортеці в облозі”. Теоретичним “обґрунтуванням” цих заходів була відома сталінська теорія “загострення класової боротьби під час будівництва соціалізму”[1]. Німецький дослідник Й. Баберовскі зазначає: “Провідні більшовики бачили світ, що був заселений ворогами. Це були вороги, що заважали народу знайти шлях до самоочищення. Терор виник з необхідності усунути з суспільства ту амбівалентність, яка щоденно протистояла більшовицькому проекту. Це була “очищувальна буря”, яка мала звільнити суспільство від бур’яну”[2].

Неабиякий резонанс серед українців міжвоєнної Польщі викликала справа так званої “Спілки визволення України” (СВУ). СВУ– міфічна антирадянська організація, вигадана Державним політичним управлінням (ДПУ) СРСР для судового процесу з дискредитації української наукової інтелігенції. Ця організація не мала жодного стосунку чи зв’язку зі СВУ часів Першої світової війни – чекісти просто використали стару назву. В липні 1929 р. було проведено масові арешти серед української інтелігенції. 45 осіб з числа заарештованих у березні 1930 р. постали перед судом у Харкові, звинувачені в приналежності до підпільної СВУ. Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яких звинувачували у членстві в юнацькій організації СВУ – Спілці української молоді (СУМ). Усі засуджені у справі СВУ–СУМ одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом більшість із них були страчені. Відзначимо, що багато провідних західноукраїнських діячів були пов’язані із процесом СВУ безпосередньо.

Ставлення ліберальної преси краю до процесу СВУ

“Вже тринадцять днів тягнеться в великій салі державної опери в Харкові небувалий політичний монстр-процес проти 45 українських національних діячів”, – писала найпопулярніша українська газета в Польщі “Діло”. Знаний політичний діяч, дипломат та історик Дмитро Дорошенко підкреслював, що засуджених звинувачують у належності до нелегальної організації, яка мала на меті повалення радянської влади в Україні. З жахом автор відзначав, що на лаві підсудних опинилися найвизначніші діячі української науки і культури, які б своєю працею та досвідом ще могли прислужитися українському народові[3]. Автор, як і деякі інші західноукраїнські оглядачі щиро вважав, що СВУ була реальною організацією і справді вела активну антирадянську діяльність заради визволення України. Вважалося, що СВУ викрила більшовицька політична розвідка за допомогою провокації: “Провокатори видали на поталу більшовицької “чеки” найкращих національних українських патріотів Наддніпрянщини”. Отже, редакція “Діла”, публікуючи надіслану із Чехословаччини статтю Д. Дорошенка, із самого початку процесу СВУ співчувала всім обвинуваченим, вважаючи, що радянська влада незаконно судить найдостойніших громадян України.

На території УРСР судовий процес над СВУ в залі Харківської опери транслювався по радіо. Представники галицької громадськості вважали, що жоден свідомий українець не міг без остраху слухати це знущання над підсудними. Більшовицькі прокурори, чи так звані “громадські обвинителі”, зберігаючи формально всі норми закону, знущалися над обвинуваченими за допомогою підступних запитань, “даючи таким чином делегатам “пролетарської громадськості” нагоди для насмішок і непристойних вигуків на адресу підсудних… Чи можна собі уявити більш невиносиму моральну атмосферу для підсудних?” – писав член Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) Валентин Садовський[4].

Журналісти детально аналізували події в Харкові й вважали, що більшовицька “пролетарська Феміда” намагалася звести діяльність СВУ до агентурної активності емігрантів з колишньої УНР на території УРСР. Отже, всі підсудні мали б стати в очах “пролетарської громадськості” тільки виконавцями доручень УНРівського осередку на еміграції, “який знову у свою чергу є у послугах чужих сил, сусідських хижаків, ласих на добро української землі”. Галицька громадськість переконувалася, що для радянських суддів підсудні були найманцями “міжнародного імперіалізму”[5]. Підкреслювалося, що в Харківській опері як закид для обвинувачених часто згадувалось про Варшавський договір 1920 р. між силами УНР С. Петлюри та Польщею, який був спрямований проти більшовиків. Звичайно, про Ризький мирний договір 1921 р. “червоні” прокурори вирішили промовчати.

Останні дні судилища проходили в надзвичайно важкій та напруженій атмосфері. Не тільки для обвинувачених, “що відчувають над собою подих смерти”, а й для всіх національно свідомих українців СРСР і Польщі. Кореспондент “Діла” драматично змальовував настрої “харківської комуністичної вулиці”. Автор підкреслював, що багато харків’ян, “оживлені магічною паличкою чеки”, вийшли на вулиці, щоб протестувати проти занадто “ласкавого” вироку для обвинувачених, адже, на думку мітингувальників, кара смерті мала б стосуватися усіх засуджених, а не лише двадцять одного з них. Автор статті не стримував емоцій, описуючи ці виступи: “Чим більше крови, тим для неї краще, бо більше емоції, більше нагоди для заспокоєння садистичних нахилів”[6]. Галицький журналіст вважав, що “комуністична вулиця” не хотіла знати, чому і за що судять 45 українських провідних діячів, так само як не цікавилась тим, ким є ті, що мають стати жертвою диктаторського режиму. Зі сторінок газети українці Польщі дізнавалися про те, що мітинги на підтримку справи проти СВУ відбувалися під пильним керівництвом влади, а люди, які брали участь у цих “заходах”, “нічого не аналізували, нічого з нічим не порівнювали, бо вони були сліпим знаряддям, що мало ілюструвати настрої пролетаріату”[7].

Процес СВУ засудив і знаний західноукраїнський історик, краєзнавець та публіцист М. Голубець. На сторінках часопису “Неділя” автор писав, що харківський процес був сфабрикований ДПУ і мав на меті покінчити з українськими вченими[8].

У 1932 р. редакція “Діла” опублікувала ретроспективну статтю, присвячену подіям у радянській Україні 1930 р. Зазначалося, що процес СВУ засвідчив відхід радянської влади від “потурання українським національним інтересам” у вигляді українізації. Натомість, ліквідувавши провідних українських національних діячів, радянська система почала насаджувати інтернаціоналізм, який заперечував право українців на окремішність[9]. Із перспективи часу авторові статті краще вдалося проаналізувати всі наслідки справи СВУ. Дописувач відзначив, що процес СВУ насамперед був спрямований проти Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), “дух” роботи якої не влаштовував більшовицьке керівництво. Після ліквідації чільних діячів Академії напрям її діяльності кардинально змінився, адже ВУАН, по суті, стала інструментом “обслуговування” комунізму. “Процес СВУ був справді історичною подією”, – підсумовував автор. Отже, лише за кілька років після подій в Харківській опері українська преса Польщі згадувала про наслідки процесу СВУ для долі української науки.

Відомий галицький фейлетоніст Галактіон Чіпка (Роман Купчинський) у своїх дописах не оминув увагою справу СВУ. Зокрема, у фейлетоні “Процес чи не процес?!” Галактіон Чіпка не вірив у будь-яку серйозність суду над СВУ, вважаючи цей процес фарсом. Галактіон Чіпка іронізував над тим, що неможливо, аби самостійна держава карала своїх громадян за те, що вони хочуть її самостійності. Хоч автор і не вірив в об’єктивність харківського процесу, проте відзначав, що галицькі радянофіли (“радіоти”) вважали фарс у харківській опері справедливим судовим слуханням[10].

Регіональні західноукраїнські видання також описували та аналізували процес СВУ. Оглядач луцької газети “Українська Нива” П. Певний у своїй статті “Праця яничарів” засуджував репресії проти С. Єфремова, а особливо “запроданство” його колеги Андрія Хвилі. “На цей раз увесь запас запозиченої від Москви лайки А. Хвиля скерував убік академіка С. Єфремова й строчить доноси на того, хто все своє життя віддав українському народові та його культурі. Хвиля розвиває думки С. Єфремова й пише, що, мовляв, з погляду С. Єфремова, “Совітська Україна – то гнобитель української літератури”[11]. Прикметною є також стаття П. Певного “На теми дня” Союз (Спілка) Визволення України” (Українська Нива, 1930, Ч. 11), де він подав огляд “совітської преси” щодо репресій проти Української автокефальної православної церкви. У Тернополі за редакцією В. Бачинського, а згодом С. Барана виходив політичний двотижневик “Подільський Голос”. Упродовж усього періоду існування часопису у ньому регулярно друкували статті про репресії в УСРР, як, наприклад, в публікаціях “З Радянської України”, “З пекла за Збручем”[12].

Західноукраїнські комуністи про справу СВУ

У зв’язку зі справою СВУ, восени 1930 р. із Західної України до УСРР “на замовлення” радянського уряду була відіслана робітничо-селянська делегація. “Безпосередньою метою виїзду делегації був процес СВУ”, – вказували делегати у своєму звіті про подорож у радянську Україну. У цьому документі також зазначалося, що процес СВУ був справою проти “українських кулаків” та “буржуазних інтелігентів”, які планували “зірвати план соціалістичного будівництва працюючих Радянської України”[13]. Члени делегації стали на захист ДПУ УРСР та радянської судової системи загалом: “Одначе, ми не бачили, щоб який-небудь буржуазний суд давав таку свободу слова для підсудних революціонерів, як суд робітничо-селянської України єфремівцям. Він не лише публічно виставив дневник Єфремова та всю переписку членів СВУ, розкрив широко двері до судового залу для всіх, хто хотів пройти, дав можливість підсудним зі стаканом чаю в руках і перед великою аудиторією виголошувати промови, він велів передавати весь процес по радіо, щоб усі переконалися з уст підсудних, що це за організація СВУ”[14]. На думку делегатів, С. Єфремов і всі причетні до справи СВУ ставили собі за мету повалення радянської влади в Україні. Позірна гласність процесу СВУ була для західноукраїнських комуністів ключовим фактором, тоді як інші аспекти цього процесу не бралися до уваги.

Західноукраїнський публіцист, письменник та комуністичний діяч С. Тудор виділив три стадії ставлення західноукраїнської громадськості до харківського процесу:

1. Стадія переслідуваної невинності. Арештовані діячі української культури являються безвинними жертвами ДПУ-вської провокації. Справа т. зв. Союзу визволення України – це одна з чергових видумок червоної Москви…;

2. Стадія героїчного подвижництва. Поставлені на суд діячі української культури являються героїчними подвижниками визвольного руху Великої України…;

3. Стадія нерозумних містерій. Поведення поставлених на суд діячів української культури в кінці процесу являється чергою нерозгаданих містерій.

З тремтінням у душі прислухалася українська національна опінія до героїчно мужніх признань провідних мужів Союзу Визволення України. З неменшим тремтінням слухала вона прикінцевих слів тих мужів, у яких вони з дивною відкритістю осуджували свою дотеперішню державно-визвольну роботу. Українська національна опінія стоїть в обличчі дивоглядних містерій, яких роз’яснення поки що переходить її сили”[15].

Загалом галицькі радянофіли засуджували негативну реакцію громадськості на процес СВУ, використовуючи різного роду суперечності як у самому процесі, так і в опінії щодо нього.

Наприкінці 1929 р. – на початку 1930 р. оглядачі з близького до польського генерального штабу журналу “Pytania Narodowe” зафіксували різке зростання антирадянських настроїв у всьому українському галицькому суспільстві у зв’язку з політичним судовим процесом СВУ. Швидко почала падати популярність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) і прорадянського “Сельробу”, що виявилося у його поразці на парламентських виборах 1930 р. Прибічники прорадянської орієнтації переглядали свої погляди не тільки під впливом подій у радянській Україні, а й через психологічний і силовий тиск українських радянських кіл. З лютого 1930 р. на ХІХ загальному з’їзді Ревізійного союзу українських кооперативів (РСУК) гостра критика пролунала на адресу очільника РСУК І. Павликовського і всього керівництва українських кооперативів за лист подяки українським радянським кооперативам за гостинний прийом, організований для делегації представників українських кооперативів з Галичини[16].

Реакція націоналістичних видань на процес СВУ

Ідеолог українського націоналізму Д. Донцов не міг оминути увагою резонансний судовий процес, що відбувався у Харкові, а також більшовицький наступ на український народ. На сторінках редагованого ним журналу “Літературно-Науковий Вісник” друкувалися численні статті Д. Донцова про справу СВУ. “Інсценізовка, як все у росіян, крикливо-примітивна і нахабно-безлична. За суддів фігурують кілька червоних кочубеїв… на лаві обжалованих “стара гвардія” українства, пересічний вік 44–50 років (тільки троє-четверо молодих), інтелігенти-“культурники”, староросійської ліберальної школи поглядами і настроями близькі і рідні українству, яке представляє УНР… Як пояснити сю пародію на допит і зізнання? ... що ж опріч терору, могло стримати від належної відповіді людей, які переконані у своїй правді, яким дихати було важко серед того, що навколо робилося?”[17]. Д. Донцов стверджував, що процес СВУ зробив 1930 р. переломним роком для українського національного руху не тільки Великої України, а й Галичини[18].

Аналізував процес СВУ і орган ОУН “Розбудова Нації”. В одній із редакційних статей часопису зазначалося, що завдяки власним шпигунам та методу провокації радянські спецслужби зуміли викрити нелегальну організацію СВУ. Автори вважали, що, маючи монополію в інформаційному просторі СРСР, радянська влада намагалась дискредитувати заарештованих в очах громадськості. Оунівці вважали, що СВУ не була ані терористичною, ані національно-революційною організацією: “Це був ідейний центр українського націоналістичного руху, об’єднання українських патріотів із метою охоронити інтереси української нації під большевицьким пануванням”[19]. Автори публікації були впевнені, що СВУ ставила собі за мету лише зберегти українську школу, літературу і мистецтво.

Член ОУН та один із творців Української головної визвольної ради Мирослав Прокоп у своїх спогадах згадував, що радянофільство в його рідному Перемишлі не поширилося, зокрема і серед молоді. На його думку, вирішальним у цьому був процес СВУ в Харкові й реакція на нього західноукраїнської громадськості: “Досі пригадую, як з приводу цього процесу, який почався в квітні 1930 р., на сторінках газети “Український Голос”, що виходила в Перемишлі під редакцією Зенона Пеленського, як півофіційному легальному органі ОУН, появилася передова стаття під заголовком “Судили, судять і будуть судити”, очевидно у зв’язку з тодішньою хвилею репресій в Україні”[20].

Казус голови НТШ Кирила Студинського

До справи СВУ був причетний також голова НТШ у Львові, академік ВУАН Кирило Студинський, який був союзником головного “опонента” С. Єфремова в Академії – М. Грушевського. Проти С. Єфремова виступало чимало інших співробітників ВУАН. У листопаді 1929 р. на засіданні Ради ВУАН було ухвалено резолюцію, спрямовану проти С. Єфремова. І хоча К. Студинський критикував С. Єфремова, він, а також галицькі представники в Академії Наук Ф. Колесса і В. Щурат на сторінках “Діла” прилюдно відмовилися від цієї резолюції[21]. Таке фрондерство К. Студинського засвідчило, що він відмовився від надмірного пієтету до радянської влади, до якої відчував симпатію раніше.

Процес СВУ призвів до непередбачуваних побічних наслідків. До них належить відома телеграма голови НТШ до голови трибуналу у харківському суді Т. Приходька, в якій К. Студинський просив, щоби від підсудного С. Єфремова більшовицькі судді зажадали відкликати чи детальніше пояснити твердження, знайдене у сконфіскованому щоденнику С. Єфремова, що “проф. Студинський запродався більшовикам за 30 серебреників… якщо, мовляв, акад. Єфремов не зробить того, тоді він, Студинський, буде вважати Єфремова нікчемним клеветником…”[22]. Ця телеграма стала причиною зневаги щодо голови найвищої української наукової установи поза кордонами УРСР. Українська публічна опінія обурилась, що навіть призвело до судового процесу між редакцією “Діла” та К. Студинським. “Один із епілогів тої історії – отже посередньо епілогів харківського процесу СВУ – відіграється на судовій залі у Львові, у процесі проф. Студинського проти редакції “Діла”[23].

З цього приводу закид К. Студинському зробив вчений, громадський і церковний діяч Іван Огієнко, пишучи у своєму листі до голови НТШ: “Лист Ваш робить вражіння, що Ви вірите всім тим наклепам, які подає в цій справі совітська преса…”[24]. Далі І. Огієнко просив К. Студинського забути про всі старі образи та стати на захист української інтелігенції, яка перебувала на межі знищення. Уже 20 березня 1930 р. К. Студинський у листі до радянського чиновника Юрія Коцюбинського висловив прохання полегшити долю С. Єфремова та інших оскаржених у справі СВУ “в ім’я нашого духовного і культурного єднання”[25]. Можливо, таке прохання було навіяне листом І. Огієнка.

Вже згаданий редактор видання “Неділя” М. Голубець також засудив К. Студинського за співпрацю з радянським урядом. У статті “Жалюгідна подія в мурах Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові” М. Голубець виступив з осудом вчинку голови НТШ К. Студинського за його радянофільство і відмову підписати від імені товариства протест, який засуджував харківський процес над 45 представниками української культурно-наукової інтелігенції, організований більшовиками.[26]

Ставлення легальних українських партій до процесу в Харкові

Західноукраїнські політичні партії, як і вся свідома громадськість, різко засудили харківський процес над українською інтелігенцією. Остаточний перехід на антирадянські позиції легальної політичної та економічної еліти українського руху Галичини відображений у резолюції Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – найпопулярнішої української партії Галичини від 8 березня 1930 р., у якій, окрім висловлення співчуття українцям в УРСР, зазначалося, що “Москва розпочала новий грізний наступ на саму основу існування українського народу”[27]. Подібну позицію зайняли також усі інші українські легальні партії, включно із соціалістичними – УСДРП та УСДП. УНДО різко засудило діяльність західноукраїнських радянофілів, “які під прикриттям українського патріотизму намагалися усправедливити московсько-більшовицькі репресії українських національних діячів на Великій Україні і беруть в оборону всю комуністичну колоніальну політику на Україні”[28]. Перед оголошенням вироку на процесі СВУ Генеральний секретаріат УНДО розіслав до повітових комітетів обіжник у цій справі. Повідомлялося, що судовий процес ніщо інше, як знущання окупаційної влади не тільки над звинувачуваними, а й над самою ідеєю української незалежності. Зважаючи на цей чинник, націонал-демократи пропонували назвати день оголошення судового вироку днем пам’яті жертв харківського процесу і національної пам’яті мучеників[29].

Західноукраїнські громадські організації також відреагували на резонансний процес у Харкові. Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові, одним з очільників якого був Михайло Рудницький, постановило: “В останніх часах ми були і є свідками важких переслідувань українських письменників на Великій Україні більшовицькою владою… загальні збори Товариства… протестують проти насильного і безоглядного обмежування письменницької творчості і проти карання і ув’язнення письменників за погляди, виявлені в їхніх творах”[30].

Справа СВУ та діяльність Генерального консульства СРСР у Львові

Генеральне консульство СРСР у Львові - як форпост радянської дипломатії - під час процесу СВУ перетворилося, по суті, на фортецю в облозі: довкола нього часто збиралися численні маніфестації українського громадянства, учасники яких висловлювали протести проти подій в УРСР, зокрема справи СВУ. 21 листопада 1929 р. українська молодь, засуджуючи процес над СВУ та арешти української інтелігенції, провела демонстрацію у Львові: “около год. 17-ої, зібралася українська молодь на вул. Набєляка [нині –вул. І. Котляревського. – Д. К.], де є радянський консулат, щоби задемонструвати проти переслідувань і арештувань українців на Радянській Україні. Демонстранти відспівали “Ще не вмерла Україна”. Рівночасно вибили шиби в партерових вікнах консулату. Консуль Лапчинський вистрілив кілька разів у повітря”[31].

Комуністи краю висловили свою реакцію на події під радянським консульством у Львові, вважаючи, що в цих заходах була зацікавлена польська поліція. “Коли пролетарі України поставили перед свій суд контрреволюційну єфремівську спілку, що за допомогою польського фашизму організовувала повстання проти пролетарської диктатури на Радянській Україні – український фашизм під охороною польської поліції пішов бити шиби до радянського консулату”, – писав тоді орган КПЗУ[32].

Навесні 1930 р. Консульство СРСР у Львові “відзначилося” інформаційним листом, розісланим відомим українським громадянам Східної Галичини з приводу завершення процесу СВУ. Надрукований на бланку дипломатичного представництва й датований травнем 1930 р., текст звернення повідомляв: “У зв’язку з закінченням процесу так званого “Союзу Визволення України” Консулят СРСР у Львові пересилає вам для ознайомлення декілька найцікавіших витягів з промов, що виголосили наприкінці судової розправи декотрі підсудні…”[33]. У листі консульства наголошувалося на прикрій непоінформованості чи дезінформованості західноукраїнської громадськості щодо харківського судилища й “автентичної” реакції на нього радянського громадянства, насамперед інтелігенції.

Зрозуміло, що такий спосіб спілкування радянського консула Г. Лапчинського з українською громадськістю Галичини й ледь завуальоване нав’язування адресатам листа поглядів харківських урядовців на процес СВУ викликали обурення української преси регіону. Так, львівський часопис “Новий Час” розмістив велику статтю: “Як консуль Лапчинський полює на дурнів – відгуки процесу СВУ”, в якій наводився повний текст згаданого листа Консульства СРСР. У публікації наголошувалося на свідомому намірі радянського дипломата вплинути на позапартійну українську інтелігенцію та нав’язати їй свою думку: “Він хоче поінформувати невтральників про те, що підсудні заломилися, а деякі з них й оплювали усе, в імя чого вони боролися. Отже, тов. Лапчинський хоче показати нашим невтральникам дорогу: раз вони покаялися, то й ви можете те саме зробити. Дорога отверта, а тов. консул прийме з отвертими руками. Тільки сміло”[34]. “Новий Час” відверто глузував із задекларованого Г. Лапчинським бажання подавати “правдиву і повну інформацію” про життя в УСРР, вважаючи, що тільки дурні можуть у неї повірити.

***

Отже, справа СВУ викликала неабиякий резонанс у західноукраїнській суспільно-політичній думці, знайшла докладне відображення у регіональній пресі та спровокувала бурхливу суспільну дискусію у партійних та культурних колах. Репресивна політика більшовиків щодо представників української інтелігенції була різко засуджена – як галицькою пресою, так і чільними українськими національними лідерами Польщі. Аналізуючи публікації у друкованих виданнях можна дійти до висновку, що у Західній Україні не було одностайної думки щодо самої організації СВУ та тих цілей, які вона перед собою ставила. Голова НТШ К. Студинський відмовившись різко засудити процес у Харкові потрапив у немилість громадської думки, що згодом коштувало йому посади. Генеральне Консульство СРСР у Львові намагалось всіляко переконати українців у тому, що процес СВУ був справедливим судом над особами, що прагнули повалити радянський устрій. Подібною пропагандою займалась і комуністична преса та чільні комуністи краю (наприклад С. Тудор). Справа СВУ завдала неабиякого удару по радянофільських настроях серед західноукраїнської громадськості, а згодом подальші сталінські репресії  та Голодомор зведуть нанівець симпатії до радянської України, що були доволі сильні в Галичині у 1920-х роках.

 

Цей текст є фрагментом книги Данила Кравця “За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.)» (Львів, 2016), що був перероблений та адаптований спеціально для публікації на сайті «Україна модерна». Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Данило Кравець

У публікації використано світлини, надані Автором.

_____________________

 

Данило Кравець - випускник історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Впродовж 2013–2014 років навчався у Варшавському та Вроцлавському університетах в рамках програми уряду Польщі «Стипендія для молодих науковців». В жовтні 2013 року у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки захистив кандидатську дисертацію на тему «Західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (20–30-і рр. ХХ ст.)». У грудні 2015 року дисертація отримала ІІ місце на конкурсі наукових робіт ім. Єжи Гедройця, що організовується Генеральним Консульством Республіки Польща у Києві. З липня 2013 року працює науковим співробітником відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. У жовтні 2016 року став лауреатом стипендії Національної Академії Наук України для молодих науковців.

 



[1] Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних і культурних процесах (1914–1939), Київ, 2004.  С. 344.

[2] Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму, Київ, 2007. С. 118.

[3] На маргінесі процесу “СВУ” в Харкові: Д. Дорошенко. Лист до редакції //  Діло, 1930, 16 березня. С. 5.

[4] На маргінесі харківського процесу. В. Садовський. Лист до редакції // Діло, 1930,  16 березня. С. 5.

[5] Там само.

[6] “Радість” більшовицької вулиці. “Пролетарська громадськість вітає вирок харківського суду” на українських національних діячів // Діло, 1930, 30 квітня. С. 2.

[7] Там само.

[8] Голубець М. Про черговий акт нашої трагедії  // Неділя, 1930, 16 березня, С. 1.

[9] Роковини одного процесу. Згадка про процес “Спілки визволення України” у Харкові // Діло, 1932, 12 квітня.  С. 2.

[10] Чіпка Г. Процес чи не процес?! // Діло, 1930, 27 березня. С. 3.

[11] Павлюк І. Патріотична та антибільшовицька українська преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917–1939 рр.) // Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, 2000, Вип. 7/8. С. 342.

[12] Галушко М. Українські часописи Тернополя і Тернопільщини (1886–1944), Львів, 2008. С. 217.

[13] Історія Львова в документах і матеріалах: зб. док. і матеріалів. Київ, 1986. С. 115.

[14] Там само. С. 116.

[15] Тудор С. Твори: у 2 т, Київ, 1962, Т. 2. С. 209.

[16] Федевич К. Галицькі українці у Польщі. 1920–1939 рр. (інтеграція галицьких українців до Польської держави у 1920–1930-ті рр.). Київ, 2009. С. 155.

[17] Донцов Д. Процес // Літературно-Науковий Вістник, 1930, № 5. С. 449.

[18] Д.Д. Під новий рік // Літературно-Науковий Вістник, 1931, № 1. С. 76.

[19] Редакційна // Розбудова Нації, 1930, № 3–4. С. 72.

[20] ЛННБ України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів, ф. 301 (Прокоп Мирослав), од. зб. 1 (Автобіографія), арк. 4.

[21] Кліш А. Кирило Студинський: життя та діяльність. Тернопіль, 2011. С. 89.

[22] Там само. С. 90.

[23] Роковини одного процесу. Згадка про процес “Спілки визволення України” у Харкові // Діло, 1932. 12 квітня. С. 2.

[24] У півстолітніх змаганнях: вибрані листи до К. Студинського (1891–1941) / упоряд.: О. Гайова, Г. Сварник, Київ, 1993. С. 318.

[25] ДАЛО, ф. 110 (Львівське міське староство), од. зб. 377 (Вирізки з газет про діяльність доктора Кирила Студинського), арк. 6.

[26] Голубець М. Жалюгідна подія в мурах Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові // Неділя, 1930, 30 березня, С. 2.

[27] Кугутяк М. Українська націонал-демократія (1918–1929, Київ, Івано-Франківськ, 2004, Т. 2. С. 144.

[28] ЦДІАУЛ, ф. 344 (Українське національно-демократичне об'єднання), од. зб. 32 (Протоколи засідань Центрального комітету), арк. 28.

[29] Соляр І. Зовнішні орієнтації національно-державницьких партій Західної України (1923–1939). Львів, 2011. С. 277.

[30] Тудор С. Твори: у 2 т. Київ, 1962. Т. 2. С. 200.

[31] Демонстрації проти арештувань на Україні. Вибили шиби в львівському рад. консуляті // Діло, 1929, 23 листопада. С. 4.

[32] ДАВО, ф. 46 (Волинське воєводське управління), оп. 9а, од. зб. 351 (Матеріали про діяльність соціалістів радикалів в краї), арк. 41.

[33] Україна – Польща 1920–1939  рр.: З історії дипломатичних відносин УСРР з Другою Річчю Посполитою: док. і матеріали / НАН України, Інститут історії України ; упорядкув., коментарі, вступ. ст.: Н. С. Рубльова, О. С. Рубльов. Київ, 2012. С. 29.

[34] Як консуль Лапчинський полює на дурнів – відгуки процесу “СВУ”// Новий Час, 1930, 19 травня. – С. 2–3.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!