Сталінські спектаклі віри, або як дисциплінували українських письменників у повоєнні роки

27.11.2019
27 хв читання

// Юлія Кисла

Ждановські ідеологічні чистки в літературі кінця 1940-х років були частиною ширшої програми радянської влади на чолі із Йосифом Сталіним встановити контроль над культурним життям СРСР після Другої світової війни. Їх основним завданням було дисциплінувати “зіпсовану війною” радянську інтелігенцію та відновити передвоєнну ідеологічну ортодоксальність. На відміну від 1930-х років, сталінський контроль над культурою—а також, за потреби, й найближчого оточення—в післявоєнну добу ґрунтувався не лише на насильстві. Як показує досвід післявоєнних ідеологічних кампаній в Україні, він також реалізувався за допомогою “дисциплінування через приниження” – найчастіше через участь творчої інтелігенції у публічних ритуалах т.зв. “критики та самокритики”, які фактично були ритуалами (само)приниження.

Українська ждановщина 1946-1947 років, спрямована на боротьбу з “буржуазним націоналізмом” в літературі, мала на меті перш за все встановлення партійного контролю над репрезентацією радянської сучасності та її передреволюційного минулого, спрямованого на продукування “правильної” версії історії української літератури. В цьому сенсі вона була вкрай важливим інструментом у подальшій символічній кодифікації радянської України як своєрідної “національної окраїни”, що на практиці означало домінування російської культури та витворення неповноцінної версії українського минулого й сучасного, втиснутого в рамки офіційного наративу “дружби народів”.

Сталінські публічні ритуали як інструмент радянізації

Розуміння сталіністського світу останнім часом суттєво збагатили праці істориків культури. У книзі Стівена Коткіна “Магнетична гора”[1] розкриваються зв’язки поміж мовними практиками, ідеологією і самоконструювання (self-fashioning). Коткін стверджує, що сталінізм був не тільки автократичною політичною системою, а скорше “набором цінностей, соціальною ідентичністю, способом життя”[2], в якому радянські громадяни були водночас і пасивними об’єктами ідеологічної індоктринації, і активними творчими учасниками власного конструювання, переосмислення і вдосконалення за допомогою “більшовицької мови”.

Серед культурних оглядачів стало мало не афоризмом твердження, що мова не так описує реальність, як конституює її. Контроль радянського режиму за використанням мови, без сумніву, був центральним моментом контролю за цією розпростертою імперією. Однак я пропоную важливе уточнення: літературні практики, такі як писання щоденників чи комуністичних автобіографій, були не єдиними засобами формування в народі радянських суб’єктивностей за доби Сталіна[3]. Такі усні жанри владного дискурсу, як ритуали політичної самокритики, через які радянські громадяни вчилися, як слід поводитися і говорити, були не менш важливими для збереження соціального порядку. Коли пильно придивитися не тільки до індивідуальних взірців самовиховання і самотрансформування, а до публічних виступів  (performative communication), можна краще зрозуміти, як радянський режим загалом намагався консолідувати собі підтримку. Можна також побачити, як ці владні ритуали сприяли стабільності системи через укріплення “позірної видимості згуртованості народу у своїй підтримці партії та справі завзятого будівництва соціалізму.”[4]

Звичайно, ритуали критики/самокритики не були притаманні суто повоєнній радянській політичній культурі. Недавні дослідження показують, що радянська верхівка використовувала такі ритуали і раніше, щоби час від часу чистити свої структури від класово-чужих елементів або запобігати зловживанням владою серед комуністів на місцях[5]. Відомо також і те, що закриті політичні ритуали використовувалися Центральним Комітетом ВКП(б) для культивування згуртованості і дисципліни серед нової партійної еліти — пропонуючи їм “взірець для самоідентифікації [і самоконструювання], що було частиною засадничих, визначальних церемоній” для сталінської номенклатури в середині 1930-х років[6]. Партійні ритуали критики і самокритики—згодом також інтегровані в царини науки та літератури—служили пропагандистським і популістським цілям, а заразом були засобами контролю і, за потреби, чистки серед політичних еліт. Зрештою, ці “церемонії” становлять комплексне явище, яке краще розуміти як “систему культурних ритуалів, специфічно властивих—і фундаментально важливих—для сталінського суспільства”[7].

Збори радянських письменників з характерною для них критикою і самокритикою були “місцями вкрай формалізованої колективної поведінки, покликаної” утверджувати “певні чинні чи бажані цінності та ставити їх поза всяким сумнівом”[8]. Іншими словами, вони були потрібні для того, щоб підтримувати й плекати відчуття приналежності радянської інтелігенції до великої спільноти радянського народу, а також легітимізувати існування інтелігенції як групи. Як і інші більшовицькі сценарії публічних виступів на кшталт партійних пленумів і показових судів, такі збори в радянському Києві були ретельно розплановані відповідно до вимог партійної політичної культури. Зазвичай зборами керувала президія на чолі з одним з її членів. “Почесним головою” часто символічно обирали Сталіна. Відповідно, старший партієць — зазвичай один з секретарів республіканського Відділу агітації і пропаганди — виступав із програмною промовою, де критикував якогось письменника або групу письменників, після чого у чітко визначеному порядку виступали інші поважні промовці, повторюючи і схвалюючи головну доповідь. Від звинувачених очікувалося каяття і надання “політичної оцінки” своїм помилкам. По так званій “дискусії”, після якої, як правило, слідували “заключні зауваги” обвинувача, збори завершувались одностайним прийняттям резолюції, укладеної на основі початкової доповіді. У межах цих орієнтирів усі учасники були зобов’язані публічно продемонструвати свою підтримку і лояльність партійній справі. Зауваги, що критикували загальну лінію, були вкрай рідкісними.

Українська ждановщина 1946 року

Характерною ознакою критики/самокритики часів жданівських репресій кінця 1940-х років був ритуал публічного вибачення, який, маючи на меті утвердити “помилку” в суспільній свідомості, був “показовим уроком-застереженням для інших не робити подібного, а також визнанням статусу та права партії (керівництва), яка це вибачення приймала, встановлювати правила.”[9] Візьмемо для прикладу конференцію українських письменників від 27-28 серпня 1946 року, яка мала на меті викрити українських “націоналістів” і засудити начебто розповсюджені в їхніх творах елементи впливу творів історика Михайла Грушевського, “батька” національної історіографії. Секретарю з ідеології Костю Литвину, російськомовному бюрократу, було довірено виголосити основне послання цієї кампанії. В його заувагах чітко відлунює нещодавно виголошений закид Микити Хрущова про те, що “у нас люди, до некоторой степени разбаловались, война их разбаловала”[10].У викладі під назвою “Про хиби в ідеологічній роботі на Україні” доповідач дав роз’яснення щодо змін в повоєнній політиці партії, — від експлуатування народних почувань під час війни до русоцентричного етатизму[11] в подальші роки, — що ще досі не було чітко артикульовано в радянській пресі. Деякі письменники, стверджував він, вдались до серйозних помилок, бо«вони спиралися на неправильне положення, нібито партія в роки війни змінила свою політику. Адже з метою виховати патріотизм у нашого народу багато писали про Олександра Невського, Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького, потім була оприлюднена низка патріотичних звернень до українського народу, у яких велику увагу приділяли висвітленню героїчних традицій нашого минулого, були видані малоформатний “Кобзар”, який перекидали за лінію фронту, багато листівок, у яких з суто пропагандистською метою використовувалася творчість Шевченка, тож дехто з усього цього помилково виснував, що визволення України йде під прапором Шевченка, під прапором Куліша. Пробачте мене за різкість, але вийшло саме так. Товариші вирішили, що всю попередню критику можна відкинути, бо почався поворот у політиці партії, партія поступилася»[12].

Відтак ідеологічний секретар радив усім українським інтелектуалам “провітрити мізки, тому що там знаходиться джерело усіх їх [ідеологічних] помилок.” “[М]инуле треба брати у зв’язку із сучасним”, — наголосив він, — “а не захоплюватися реаційною романтикою періоду Запорізької Січі”[13]. Доносячи цю думку до більшого колективу, Литвин грав роль такого собі “обізнаного посередника”, що виконує волю правителя. Інші промовці на конференції висловили солідарність з вищим керівництвом, утверджуючи цим єдність і одностайність колективу.

“Дебати”, які розгорнулися після програмної доповіді були не більш, ніж улесливими парафразами основних викладених позицій. У листі до Олеся Гончара від 29 серпня 1946 року Василь Бережний описав загальне враження від того зібрання:

«Оце вчора закінчилися збори письменників. Секретар по пропаганді ЦК КП(б)У Литвин зробив доповідь про помилки на ідеологічному фронті, особливо на фронті літератури. Потім – дебати. Виступило чоловік 30. Збори йшли довго і нудно. Скільки інтриг! Скільки політичної кон’юнктурної спекуляції! Скільки дріб’язковості і глупства! І все то те влітало в мою голову – аж вона гуділа. Були, звичайно, і хороші, серйозні, глибокі виступи. Але таких мало було»[14].

За два дні конференції (27-28 серпня), 20 із 32 зареєстрованих доповідачів висловили своє занепокоєння щодо “відродження націоналістичних тенденцій” серед українських письменників і засудили у товаришах “прояви національної обмеженості.” Літературознавців Кирилюка і Коваленка, письменників Леоніда Смілянського, Олексія Кундзіча, Варвару Чередниченко, Юрія Мокрієва і інших було розкритиковано в пресі напередодні[15]. Чередниченко ця критика також не вразила своїм змістом, і вона продемонструвала своє незнання комуністичних ритуалів. Коментуючи виступ Литвина, який вразив її своєю необізнаністю з українською історією, культурою, вона записала в щоденнику: “А всі промовці вихваляли “державну мудрість та високу ерудицію доповідача” і з цього я роблю висновок, що ‘підлабузники – значно більші вороги держави, аніж злочинці моралі.’ Так казали всі! Очевидячки вихваляти секретаря ЦК – обов’язкова пристойність...”[16]

Для самої Чередниченко ждановські ідеологічні чистки, спрямовані на викриття “буржуазних націоналістів” серед українських письменників, були поворотним моментом в її житті, що позначилося ще більш хитким становищем у спілці, затяжною депресією та марними зусиллями повернутися до письменницького колективу. Вже від липневого партійного пленуму, на якому керівництву Спілки “дуже ‘дісталося’”,[17] вона передчувала подальші нападки на себе. Чередниченко ще не цілком відійшла від критики, озвученої на конференції прозаїків 5-6 червня 1946 року, на якій Іван Ле назвав її “занафталіненою націоналісткою”.[18] (4 – Президія на республіканській нараді письменників-прозаїків 5-6 червня 1946) Хоч Чередниченко і до цього часу доводилося бути жертвою нападів через націоналістичну “репутацію”,[19] цього разу її становище у Спілці було геть непевне. Дехто з колег, як-от літфондівець Михайло Тардов, навіть намагався її приструнчити. Одного разу він саркастично їй виказав: “У нас письменники на категорії поділяються… Ви повинні лікуватись у районній поліклініці, ми й так занадто багато на вас грошей витрачаємо… Я думаю, що для вашої гіпертонії вчасно змінити підсоння [клімат] Києва на Архангельськ.”[20] Ясно, що ця згадка про Архангельськ, віддалений російський форпост на північному заході, була прямим натяком на сталінські трудові табори. Шокована злобливістю цього першого нападу, письменниця виїхала до письменницького санаторію у Ворзелі наприкінці червня. Місяць по тому вона повернулася, щоб взяти участь у фінальному акті ждановських чисток 1946 року, в яких їй було відведено особливу роль.

Такі ритуали, як критика і самокритика, були засадничими для партійної культури в якості інструментів ініціації і терору.[21]

Проходження через критику і самокритику були необхідними складовими (пере)виховання радянських письменників після війни, особливо інтелектуалів із західного порубіжжя. У будь-якому випадку ідеологічна кампанія 1946 року була тестовим майданчиком для реалізації закликів Андрія Жданова посилити критику в різних галузях культури[22]. Численні викривальні збори, як-от серпнева конференція, служили таким собі “тренувальними майданчиками”, на яких інтелігенція мала підпорядкувати свої “власні погляди поглядам колективу”, приймаючи критику як належне і вдаючись до самокритики у спосіб, передбачений партійною дисципліною. Такі її дії свідчили про те, що особа цілком інтерналізувала радянські культурні цінності та стала “своєю” людиною[23]. Відповідно до цієї логіки, на серпневих зборах від усіх звинувачуваних очікувалося, що вони мали б відбути ритуальне вибачення, аби можна було швидко виправити “всі ці серйозні помилки і недоліки”, відновлюючи, таким чином, позірну єдність символічного колективу.

Літературознавця Євгена Кирилюка (1902-1989), одного з авторів “Нарису історії української літератури” (підручника, розкритикованого Агітпропом) і найсоліднішого шевченкознавця в Україні, Литвин назвав серед авторів, які “спотворили марксово-ленінське розуміння літератури” і “представили історію української літератури в буржуазно-націоналістичному світлі”. Кирилюка звинуватили в тяжінні до розуміння історії в точки зору Грушевського і Єфремова та ігноруванні класової боротьби в дореволюційній культурі країни[24]. Вже від квітня 1946-го року він зіткнувся з нападками у пресі та викривальними зборами. Не витримавши безперервних залякувань, вчений зізнався у всіх «тяжких гріхах», які йому приписували[25]. На зборах 27 серпня він виступив з покаяльною промовою, як того вимагала партійна дисципліна. Продовжуючи сказане ним напередодні на зборах партійної верхівки СРПУ, він повторив основні закиди проти себе, визнаючи загалом справедливість критики:

«Отже, ці хиби, які є в нарисі, цілком правильно скритиковані нашою пресою і нашою радянською громадськістю. Я вважаю, що це повинен усвідомити кожний радянський письменник, а не тільки той, хто є автором нарису, чи який має до нього якесь відношення, тому що невипадково цією справою займається й ЦК партії більшовиків України і ВК ВКПб. Це, товариші, справа серйозна. Справа ідеології зв’язана і з художньою практикою. […] І тому наше завдання, товариші, до кінця викорінити, розкрити, розкритикувати ці хибні, ворожі теорії, показати їх коріння, класово вороже коріння, для того, щоб наша література могла розвиватися і рости вперед»[26].

Одначе, для того, щоб дія каяття сповнилась остаточно, винуватцеві було замало визнати і засудити публічно свої прогрішення. Суб’єкти критики мали продемонструвати критичний самоаналіз і переконати аудиторію в тому, що вони повністю зрозуміли сутність своїх гріхів і в першу чергу те, як взагалі до цього дійшли. Незадоволений виступом Кирилюка, російський письменник і головний критик єврейського походження Яків Городской нагадав колегам про потребу вдатися до більш “принципової критики”. “Мені здається, — сказав він Кирилюку, — немає жодної звитяги в тому, [як ви це робите]”. На  його думку, той навів лише “безсторонній перелік своїх помилок” після того, як партсекретар Литвин вже препарував їх. Городской повчально сказав йому: “від вас вимагають дати аналіз, звідки походять ці помилки. А аналіз приведе до… [розуміння], що ви таки думаєте націоналістично, що елементи цього націоналістичного мислення вам притаманні. І якщо ви по-справжньому це усвідомите, захочете з цим боротися і вийти з цього болота, лише тоді можна стати на правильний шлях.”[27]

Від Чередниченко теж вимагалося виконати цей ритуал самозасудження. Як і багатьох її колег, її критикували за недобачання політичних вад у власній творчості, серед яких були “прославляння реакційних старих часів” і “схиляння перед минулим”. Партійні збори, що відбулися напередодні, були спеціально присвячені розглядові її оповідання “Я — щаслива Валентина”—яке за десять днів до того, розкритикували в місцевій пресі—вкупі з іншими творами, опублікованими в журналі Вітчизна у 1946-му році[28]. Чередниченко обвинуватили в тому, що на неї вплинули “буржуазно-націоналістичні” єретичні ідеї Грушевського. Її твір названо “національно обмеженим”, що, як висловився Крижанівський, “проявляється не в прямій пропаганді”, а радше “у системі образів, у виборі тематики”[29]. На думку її головного критика, Городского, вона написала “архішкідливу річ”, де “навіть марення нашого пілота показано у націоналістичному плані, де навіть 12-річні діти вивчають “Київську старину”[30].

Її сентиментальну історію, написану у вигляді воєнного щоденника радянської жінки й дружини польового хірурга Валентини, розкритикували за ігнорування радянських основ воєнного патріотизму і за ідеалізування минулого. Через оці численні екскурси в козацьке минуле України Чередниченкові герої, як доводилося, схожі на історичні актефакти, яким бракує навіть елементарного зв’язку з “реальними інтересами радянських людей”[31]. А найгірше те, що апелювання авторки до національної гордості може дати читачам хибне враження, ніби люди в її історії більше пов’язують себе з козацьким минулим, ніж з радянською сучасністю. В опублікованій напередодні письменницького пленуму статті Городской пише: “А найгірше – в настирливому намаганні надати радянській інтелігентній родині риси сугубої патріархальщини, штучно перебільшувати її інтерес до давньої старовини, оповити її якимсь націоналістичним фльором.” Як наслідок, доводить він, її “герої-українці ходять по рядках оповідання не людьми нашого дня, а такими собі модернізованими козаками”[32].

Хоч в тираді Литвина Чередниченко не згадано безпосередньо, її ім’я з’явилося поряд з іменем Гончара у підсумковій резолюції конференції. У відповідь на нападки Городского вона вирішила виступити — уперше після повернення з Осетії, — при тому що початково її імені не було у списку промовців. Наступного дня, ближче до кінця цього спектаклю, вона взяла слово. Емоційно, потерпаючи від безсоння, вона щиро зізналася, що вона не так переймається своїми власними помилками. Її радше хвилювало те, “що у нас — і в Ленінграді, і в Києві, виявилося так багато помилок, і в цьому винна і я також”[33]. Розпачуючи про нездорову атмосферу у Спілці, Чередниченко заговорила про становище жінок-письменниць зосібна й про матеріальну нужденність письменників загалом. Але вона не спромоглася запропонувати “щиру самокритику”. Її емоційна промова, сповнена розпачу і безвиході, демонструвала якщо не незнання, то умисне нехтування правилами радянського політичного театру. Замість того, щоб зіграти відведену для неї роль, вона намагалася захистити себе, заперечуючи всі звинувачення, окрім перелічених у статті Бережного. “Товариші”, — сказала вона, — я ніколи не чула, я ніколи досі не знала, що згадувати добрих предків є велика помилка. Коли це так, я її визнаю. Я хочу сказати тільки, що тут іде мова не просто про гетьмана. Тут йде мова про гетьмана Многогрішного, який працював більше 30 років, захищав кордони держави і мав за те нагороду. Він і гетьманом то був невеликий час, дуже коротко. Чому це зло, товариші? […] Я ніколи не могла собі навіть уявити, що мене можуть назвати, що мене можуть розцінити, як націоналістку, що мій твір може отримати таку жахливу, страшну характеристику. Це — якби мені сказали, у мене носа нема, що я вся в пранцях. Це жах один. Я не можу просто уявити собі таку річ. […] Я помилялась [в минулому — відсилка до критики її роману «За плугом» 1918 року]. Не про це мова йде. Я помилялась, але націоналістичного ухилу у мене не було»[34].

Відмова Чередниченко вдатися до самобичування відсахнула від неї багатьох товаришів, котрі поспішно демонстрували партійну лояльність, засуджуючи її поведінку. Дехто з присутніх перебивав її, інші демонстративно квапились вийти із зали[35]. Відмова виконати ритуал була викликом для партії. Цим вона “заперечувала законність заходу і право партії встановлювати свою [генеральну] лінію”[36]. В більшовицькій традиції публічне зізнання означало скоритися партійній дисципліні. Але насамперед це свідчило про готовність поступитися колективу, оскільки життя поза Партією для справжніх комуністів було немислиме.

Життя “на ніби”

Коли читаєш протоколи письменницьких зборів у 1946 році, мимоволі запитуєш себе, чи звинувачені справді вірили у свої відрепетирувані слова. Чи вірили насправді обвинувачі, що твори їхніх товаришів містять “ворожий” націоналізм і ганьблять радянську дійсність? Попри те, що нам відомо про деяких письменників як про маловірів, віра у сам процес чи-то звинувачення була другорядним питанням. Зрежисовані як відтворення радянської влади в дії, такі зібрання символізували собою те, що Славой Жижек означив як “ритуалізовані спектаклі” колективної віри, в які не всі “насправді вірили”, але багато хто поводився так, “ніби” вірив[37].

Це поняття “ніби” (“as if”) для опису нещирої віри і нещирих дій за авторитарних режимів вперше використав визначний польський історик Казимир Вика, коли описував життя під нацистською окупацією[38]. Потім цією фразою почали користуватися інші східноєвропейські інтелектуали для опису життя під комуністами. Розроблене теоретично в працях Вацлава Гавела[39], поняття життя на “ніби” означає, що радянський суспільний лад, окрім репресій, також засновувався на підтримуванні “позірної видимості віри” засобами зрежисованих спектаклів[40].

Подібно до відомого образу продавця овочів з есею Гавела “Сила безсилих”—який, вивішуючи офіційні гасла з вікна своєї крамниці, демонстрував свою відданість партії у вітрині для всіх—українські письменники наприкінці 1940-х років витворювали міраж “щасливих і завзятих людей” для пильного ока “Великого Іншого” (the Big Other)[41]. Жижек пояснює, як ця система функціонувала в соціалістичних країнах. Не всі громадяни мусили вірити у “Великого Іншого”, та “тим не менше поводилися так, начебто вірили, начебто Партія правила з повним правом на це. [В]они дотримувались “зовнішнього” ритуалу [і] вдавались до належного вихваляння, коли було треба.”[42] Отже, завчена одностайність серед письменників була способом підтримувати колективну віру, вмінням поводитись так, “ніби” сталінізм і радянська влада справді втілювали месіанський марш історії до світлого майбутнього. “Даний символічний порядок, — пояснює Ліля Кагановська, — [міг] існувати лише доти, доки його суб’єкти продовжували поводитися так, наче вірять у нього.”[43] Відповідно до такої логіки відмова Чередниченко співати в унісон підривала партійну єдність, а, отже, потенційно загрожувала цілому соціальному порядку.  

Невдала спроба позбавитися від “шкідливих  пережитків минулого”: Варвара Чередниченко

За пізнього сталінізму члени української творчої інтелігенції були дисципліновані, а нерідко й піддавалися ідеологічним чисткам, на показових ритуалах, що розігрувалися на конференціях, партійних пленумах і відкритих судах. В цьому сенсі ждановська кампанія 1946 року, спрямована на боротьбу з “буржуазним націоналізмом” в Україні, стала програмним сценарієм, через який вводили, вивчали і переймали нові ідеологічні і ціннісні норми. Від присутніх на серпневих зборах українських літераторів, а особливо від авторів, чиї твори за стандартами московської резолюції було визнано “шкідливими”, очікувалося усвідомлення нового курсу партії, що позначав поступовий відхід від культивування національних здобутків воєнного часу до ідеї русоцентризму. За Литвином, почалася нова ера, для якої було характерне “марксистське розуміння минулого”[44]. Відтепер—хоча явно це пролунало ще раніше у відомому тості Сталіна “За русский народ!”[45] 1945 року—твори, в яких підносилося “окремішнє” українське національне минуле, були verboten (заборонені). При тому тепло вітали тих, хто вихваляв спільне російсько-українське минуле. Відтак, українські інтелектуали вчилися нової правильної русоцентричної версії українсько-радянської історичної пам’яті. По суті, їм вже було зась посилатися на “великого” гетьмана Богдана Хмельницького окремо поза дискусіями про російсько-українську дружбу та єдність, а тим паче якщо ці історії не виставляли Україну “молодшим братом”, якого навчив і направив російський “старший брат”. Для українських авторів значно безпечніше було “розбавити “націоналістичну” історичну пам’ять доброю дозою любові до радянської сучасності”[46].

Як складова офіційного курсу, що прагнув покінчити з воєнним культом національної спадщини, літературні чистки 1946 року спричинили суттєві зміни в керівництві Спілки письменників України. Наприкінці 1946 року народного поета Максима Рильського, одного з тих, хто вижив після Великого Терору, і голови Спілки з 1943-го року, замінили політично надійнішим Олександром Корнійчуком[47]. Заступник голови українського Агітпропу Давид Копиця (1906-1965) посів місце Юрія Яновського, звільненого з посади відповідального редактора журналу Вітчизна після критики, яку той накликав на себе наприкінці літа 1946-го року[48]. Втратив свою керівну посаду в Інституті літератури і Кирилюк. Чередниченко пригадувала, як коротко перетнулася з ним після серпневої конференції. Її вразило, наскільки його змінили ці “тяжкі переживання”, аж “додали йому краси. Якоїсь інтелігентності”. На її думку, цей “тяжкий тест” став частиною його політичного виховання[49].

Та й для самої Чередниченко цей час був нелегкий. Попри поміркований осуд її творів, зокрема окреслення в партійній резолюції від 1 жовтня Щасливої Валентини як твору “помилкового і невірного”, її становище у Спілці було вкрай непевне. На додачу, вона була постійно бездомною. “У ті дні я бачив розгублену, безпомічну Варвару”, — пригадує юний поет Ющенко, ще одна жертва офіційної боротьби з “буржуазним націоналізмом”. Він пише про той час: “[П]ригнічена, невеличка, заклопотана, вона виглядала старшою за свій вік, хоча їй минав п’ятий десяток”[50]. Хтось розказав їй про молодого українського гумориста Дмитра Білоуса, який стараючись притримуватися офіційного курсу, спародіював її твір у вірші “Поміж стріх і лопухів”. Хоч Білоус і змінив ім’я Чередниченко на Чабрець, згадка про “Я — щаслива Христина” не лишала сумнівів, хто насправді є його реальним героєм. Поета, закоханого в історію, автор порівнює з ветхою вербою, що колись росла в селі, де багато років тому жили його предки. Не знайшовши того, за чим шукав, поет розгублений через зміни, які радянська влада принесла в його село:

На одній з столичних вулиць        
Земляка зустрів Чабрець
І оцей з села прибулець
Розгнівив його вкінець:
– Ваші вірші – урочисті,            
Та верба давно згнила.               
Ваша Христя у намисті              
вже комбайна повела.
– Хто ж кінець вербі подіяв?
– А на біса берегти?
Має там “Дашава-Київ”
Газопровід пролягти.
Бо сміються з того люди,
Хто віджиле і старе
У прикрашеній полуді
Для нових часів бере.
І коли поет шукає
Шлях між стріх і лопухів
Він тоді не помічає
У житті нових шляхів.[51]

Цей та інші напади завдавали Варварі великого болю. А особливо прикрим виявився сумнозвісний памфлет Миколи Бажана проти прихильників Грушевського, в якому той закликав “до кінця викорчувати і викорінити рештки буржуазно-націоналістичної ідеології”. Особливо образливим було його означення її як “буржуазної націоналістки”[52].

Публічно Чередниченко так і не розкаялася, хоча в останні роки (вона померла у 1949 році) поринула в переписування своїх двох великих романів Нерушима стіна і Фастів,  сподіваючись повернутися до радянської літературної спільноти. В листі від 6 грудня 1946 року вона звіряється Івану Ле, колезі-письменнику, відомому своєю ортодоксальністю, як тяжко їй було “перебудовуватися”, з огляду на її погане здоров’я:

«Посилаю на В/[аш] строгий суд “Н.С.” [Нерушиму стіну]. Я була б радіша назвати роман “Мартин Семенович”, або якось инакше та не хочу давати приводу для обвинувачення мене в боягузтві, бо це було б не вірно. “Н.с.” вже має свою хай і негативну для автора історію. Думаю, той факт, що автор не злякався неймовірно-тяжкої кардинальної переробки рукопису, — свідчить про нього добре. […] Я занадто тяжко пережила свою трагедію творчості від часу “конференції” прози весною і до тепер.»[53]

Попри зусилля, яких доклала Чередниченко, щоб змінити себе і свої твори, це їй так і не вдалося. Видавництво відмовилося публікувати Нерушиму стіну, а Фастів було видано лише у 1971 році, багато років після її смерті. Найбільшою помилкою Чередниченко у 1946 році, як сказав їй у приватній розмові Ле, було її нерозуміння “завдань нашого часу”[54]. На додачу, вона не змогла повністю опанувати радянську мову, надаючи перевагу історичним темам перед сучасними, і уникаючи того, що вона називала тенденцією “дивитися на літературу зі стобчика сьогоднішніх афіш та оголошень”[55]. Через рік, невдовзі після повернення Лазаря Кагановича в Україну, вона зробила короткий виступ на вечорі пам’яті літературознавця Андрія Бахмета. Головуючий на зібранні тоді вже визнаний письменник Олесь Гончар зробив саркастичну заувагу на її підготовлений виступ. “[Я йому] сказала, — писала вона у своєму щоденнику, — що не треба викидати старих слів, бо вони також потрібні для опису минулого. А він одразу: Навпаки, треба тільки радянські.”[56]

Успішна сталінізація: Олесь Гончар

Впродовж 1947-1949 років, поки Чередниченко із останніх сил по кілька разів переписувала свої твори, намагаючись зрозуміти причини своєї поразки, Гончар швидко став одним з найбільш перспективних республіканських прозаїків. Його воєнна трилогія Прапороносці стала бестселером і на 1949 рік була передрукована 36 разів, включно з 25 виданнями російською мовою[57].

Невміння Чередниченко підпорядкуватись новим літературним вимогам і правилам різко контрастує з літературною прагматичністю Олеся Гончара. Хоч його кар’єрному росту неабияк посприяла оновлена Лазарем Кагановичем кампанія проти націоналізму в 1947 році, варто визнати за Гончаром значний талант. Його успіх великою мірою походив із вміння творити романтизований, сповнений пафосу та героїзму, образ війни. В контексті літературних чисток 1946-1947 років в Україні, він виграв, так би мовити, у “Живої води” Юрія Яновського “символічний бій за канон”[58]. Його успішне включення до радянського канону було як результатом ретельної роботи і самоцензури, так і вміння відповідати сучасним запитам соціалістичного реалізму — на що Чередниченко просто не була здатна. В умовах зростаючого занепокоєння влади пробудженням українського етнічного партикуляризму, Прапороносці Гончара стали тим “монументальним зрівноваженням”, якого так прагнула влада. Це була “бравурна епопея перемоги радянської зброї — в руках простих людей. Без будь-яких ознак впадіння в націоналізм!”[59]

Однак, був улітку 1946 року і в житті Гончара період, коли, паралізований  недавньою критикою[60], він думав кинути писати. Запис у щоденнику через кілька днів після письменницької конференції (2 вересня 1946), у відповідь на лист товариша, свідчить: “Друже! Я був зворушений тим, як ти сприйняв критику на “Модри Камень”. Ти “замахав руками”, ти “голосно заговорив”. І це не один ти. Чимало людей, які розуміються на справжній літературі, в цей день замахали руками. Але факт є фактом. Я виходжу в світ з тавром на лобі. […] Як би там не було, але я паралізований. Я хотів би одного: щоб література відчепилась від мене, не переслідувала мене, як манія. […] Не пишу, звичайно, нічого, робити взагалі нічого не можу.”[61]

Ситуація погіршилася, коли, як каже Гончар, його почали “критикувати на всіх зібраннях — і в університеті, і на міських форумах”. Дехто навіть міркував вигнати його з університету[62]. Але за сприяння Петра Панча і Юрія Яновського його Альпи таки було опубліковано у Вітчизні, в останньому номері за редакції Яновського[63]. Все ще переймаючись можливою критикою, Гончар, як виглядає, добре вивчив цей урок, про що свідчить його бажання усунути потенційно проблемні уривки з роману. “Тебе, Митя, також прошу: — писав він до товариша Дмитра Білоуса на початку жовтня, — прочитай свіжим оком після курманівських курортів і пострижи, де треба. Бо, знаєш, все це писалося до мамаєвського побоїща[64]. Тепер я, звичайно, порозумнішав. Зараз працюю над “Будапештом”, озброєний великим досвідом останніх місяців.”[65]

Перші чернетки Пропороносців, що зберігаються в київському Архіві Інституту літератури НАН України[66], свідчать про значну схильність до поступової ідеологізації тексту. Кожен новий варіант роману — це цілеспрямовані зусилля до ідеологічної правильності. Трилогія забарвлена такими фразами, як “поневолені народи Європи… Нас послано визволити їх”[67] чи “у справедливих армій доля завжди прекрасна”[68]. В самому ж тексті панують дві ідеї: представлення війни як радянського “визвольного походу” і міф про російсько-радянську перевагу над Європою. Обидві теми були, вочевидь, розроблені наприкінці 1946 року як безпосередня відповідь на Ждановську кампанію 1946 року[69]. В останньому варіанті радянський солдат постає шляхетним лицарем, який прагне визволити людство від коричневої чуми[70], свідомо і впевнено крокує дорогою “далекою і… відповідальною”, визволяючи Європу і навертаючи її у нову кращу віру[71]. З пізніших видань ми також дізнаємося, що Радянська армія — це “найпрогресивніша в світі” (ця фраза додана в російському перекладі 1948 року)[72], а радянські люди — “народ щирий і великодушний”, і жертовний —  “який грудьми зустрів навалу фашистських орд і сплачує власною кров’ю [за] визволення Європи”[73]. Окрім того автор нерідко наголошує, якою важливою є “героїчна місія”, що її здійснив, наприклад, лейтенант Козаков, “рятівник Європи і всієї цивілізації”[74].

Риторика і мовожиток Прапороносців пропагували міф про російсько-радянську зверхність на європейською цивілізацією. Світ Гончара був поділений на бінарні опозиції — на “варварів” і “цивілізаторів”. Цікаво, що Європа, представлена тут головно Німеччиною та Румунією, грала роль “варварів”, яких треба “навернути у кращу віру”. Через це “орієнталізм” Гончара можна розглядати як “східну” інверсію “європейського цивілізаційного дискурсу”, відповідно до якого саме Росія і згодом СРСР були “варварами біля воріт”[75]. Цей дискурс окциденталізму утверджував радянську вищість над Європою, а в контексті ждановської анти-західної кампанії був націлений на те, щоб підважити позитивне враження про життя за кордоном, яке здобули мільйони радянських громадян під час війни. У цьому сенсі роман робив якраз те, що і мала б робити будь-яка “хороша радянська” література. Наголошуючи на ролі СРСР як визволителя загалом і на дискурсі “орієнталізму” зокрема, Прапороносці програмували уявлення радянських людей про Європу й Захід протягом багатьох років, особливо в часи Холодної війни, коли після спуску Залізної завіси література і преса фактично стали єдиними доступними джерелами інформації про Європу в Радянському Союзі.

У січні 1947-го року, коли Гончар переїхав до Києва, він вже був повноправним прозаїком, а невдовзі і членом Спілки письменників України[76]. Для нього ждановські чистки 1946 року стали свого роду майстер-класом із того, як слід обдумано писати в соцреалістичному середовищі. Це, своєю чергою, означало для нього успішну реабілітацію та згодом гарантувало поважну кар’єру і центральне місце в офіційному українському літературному каноні. Прапороносці, отже, стали тим поворотним романом, який врешті-решт заповнив національну літературну лакуну, після чого “українська версія соцреалізму досягла найвищого статусу, а радянська соцреалістична література отримала твір “союзного” значення”[77].

Літературний успіх Гончара і голодна зима 1947 року принесли з собою завершення кампанії 1946 року в Україні. Від початку жовтня не з’явилося більше жодної ідеологічної постанови, і потік критики в місцевій пресі врешті вигас. Одначе, ждановщина в Україні, як і в решті Радянського Союзу, не завершилася зі смертю Андрія Жданова у 1948 році. “Ідеологічна освіта” української інтелігенції тривала майже до самої смерті Сталіна у 1953 році. А приїзд в Україну навесні 1947 року Лазаря Кагановича сигналізував про початок  другого акту ідеологічних чисток, націлених вже на літературних класиків, Сенченка, Рильського та Яновського.

* * *

Отже, ждановські чистки в літературі 1946 року були спрямовані переважно проти інтелігенції. Загалом вони, як і решта післявоєнних ідеологічних кампаній, були новою формою репресій, які зазвичай не передбачали фізичного знищення тих, кого стосувалися. Сталінський повоєнний контроль за культурою часто зводився до “дисциплінування через приниження”. При цьому ритуали критики й самокритики, розігрувані як сценарії колективної віри, відтак, були основним елементом в цьому процесі. Хоча письменникам у Києві вдалося пережити ждановщину 1946-1947 років практично без втрат—принаймні у порівнянні з досвідом їхніх колег у Львові—ця кампанія заклала основу для функціонування системи контролю за культурою, яка домінувала в Україні багато років по тому, як помер сам Сталін, аж до 1989 року, коли було остаточно скасовано постанови ЦК про журнали Ленінград та Звєзда.

Ця стаття є уривком одного з розділів дисертації Юлії Кислої “Переосмислюючи історію післявоєнної доби: радянські українські письменники в епоху пізнього сталінізму, 1945-1949 років”, захищеної в Університеті Альберти (Едмонтон, Канада) в травні 2018 році. Публікується вперше.

Авторизований переклад з англійської Євгена Гулевича.

_________________________

 

Юлія Кисла – історикиня, редакторка відділу рецензій часопису «Україна Модерна», доктор філософії (Ph.D.) за спеціальністю “History” (Університет Альберти, Канада). Досліджує проблеми радянської історії пізнього сталінізму, зокрема, репресій у сфері літератури та мистецтва у післявоєнний період та участі літераторів та критиків в цьому процесі, а також  – кіно та історію повоєнної еміграції українців в Канаду. Серед недавніх публікацій – статті «Ukrainian Famine of 1932-33 on Screen: Making Sense of Suffering» (The History of Genocide in Cinema: Atrocities on Screen, ed. by William Hewitt and Jonathan Friedman. London: I.B. Tauris, 2017) і “Наука у вигнанні: з історії Едмонтонського осередку Наукового Товариства ім. Т. Шевченка на Західну Канаду» (Західноукраїнський збірник, №8, 2020, готується до друку). Живе і працює в м. Едмонтон, Канада.

___________________________

[1] Stephen Kotkin, Magnetic Mountain. Stalinism as a Civilization (Los Angeles-London: University of California Press, 1995). Осмислюючи сталінізм як “цивілізацію”, Коткін наголошує на ролі мови та ідеології при форматуванні життя у сталіністській Росії. Хоч “Магнетична гора” є синтезом тоталітаристсько-ревізіоністських інтерпретацій, вона тим не менше посутньо сприяла появі культурної історії (чи пост-ревізіоністської школи) сталінізму, яка зробила ідею “радянської суб’єктності” (“Soviet subjectivity”) парасольковим поняттям для відчитання документів раннього радянського періоду.

[2] Kotkin, Magnetic Mountain, 23.

[3] Стосовно пост-ревізіоністської чи культурної історії див. класичні праці Йохена Гельбека – Jochen Hellbeck, Revolution on my mind. Writing a diary under Stalin (Cambridge-London: Harvard University Press, 2006) та Іґала Галфіна (Igal Halfin, Terror in My Soul. Communist Autobiographies on Trial (Cambridge-London: Harvard University Press, 2003). Окрім Terror in My Soul, див. також Halfin, Red Autobiographies: Initiating the Bolshevik Self (Seattle: University of Washington Press, 2010), що є до певної міри стислою версією Terror in My Soul, де  підхід у своїх основних концептах представлений чітко, хоч вона і зосереджується на 1920-х рр.

[4] Slavoj Žižek, Enjoy Your Symptoms! Jacques Lacan in Hollywood and Out (Routledge, 2001), 40.

[5] J. Arch Getty, Origins of the Great Purges: The Soviet Communist Party Reconsidered, 1933-38 (New York, 1985); Berthold Unfried, “Rituale von Konfession und Selbstkritik: Bilder vom Stalinistischen Kader,” Jahrbuch für historische Kommunismus Forschung (1994): 148-64.

[6] J. Arch Getty, “Samokritika Rituals in the Stalinist Central Committee, 1933-38,” The Russian Review 58 (January 1999), 69.

[7] Alexei Kojevnikov, “Rituals of Stalinist Culture at Work: Science and the Games of Intraparty Democracy circa 1948,” The Russian Review 57 (January 1998), 32.

[8] Getty, “Samokritika Rituals,” 51.

[9] Getty, “Samokritika Rituals,” 52.

[10] ЦДАВО, ф. 1, оп. 13, спр. 734, арк. 103.

[11] David Brandenberger, “From Proletarian Internationalism to Populist Russocentrism: Thinking about Ideology in the 1930-s as More than Just ‘Great Retreat’”.

[12] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 37-38. Повністю цитується також у Yekelchyk, Stalin’s Empire of Memory, 65.

[13] Там само, 38, 47.

[14] Микола Степаненко, “Листи Василя Бережного до Олеся Гончара (1946-1986)”,  Рідний край № 2 (27, 2012), 267.

[15] Г. Степовий, “В націоналістичному багні”, Радянська Україна, 11 серпня 1946 року; Степан Крижанівський, “Про тополі і солом’яну стріху”, Радянська Україна, 16 серпня 1946 року; М. Бережний, “Про журнал ‘Вітчизна’,” Радянська Україна, 16 серпня 1946 року; Д. Мороз, “Про ‘право на помилку’. З приводу одного шкідливого виступу П. Панча і Я. Городского”, Радянська Україна, 18 серпня 1946 року; Я. Городской, “Коли температура 41°,” Літературна Україна, 26 серпня 1946 року. Хоч Гончар і не був спеціально під прицілом конференції, його ім’я з’являється у підсумковій резолюції зборів. Опубліковану версію див. Радянська Україна, 29 серпня 1946 року, 3.

[16] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 53.

[17] Там само, арк. 52.

[18] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 31 зв. Скорочену версію промови Ле див.: Літературна Україна, 13 липня 1946 року.

[19] Там само, арк. 31-32 зв. Цікаво, що Ле згадав не твір “Я – щаслива Валентина”, а зосередився на неопублікованому романі Нерушима стіна, присвяченому радянським археологам. Ле попередньо читав його і навіть хвалив за те, що композиційно він “написаний грамотно”, і окреслив як “твір нешкідливий” (Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 29 зв.).

[20] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 32.

[21] Berthold Unfried, “Rituale von Konfession und Selbskritik: Bilder vom Stalinischen Kader,” Jahrbuch für Historische Kommunismusforschung (1994): 148-64. Див також: Lorenz Erren, “Selbstkritik”  und Schuldbekenntnis: Kommunikation und Herrschaft unter Stalin (1917-1953) (München: R. Oldenbourg Verlag, 2008).

[22] За Кожевніковим, Жданов був головним ініціатором ритуалів критики і самокритики, і в 1946-1947 роках виклав належне марксистське виправдання цієї практики. За його логікою ці ритуали були механізмами змін та самоочищення, що мали помогти партії “виявити і усунути власні хиби” (Kojevnikov, “Rituals of Stalinist Culture at Work,” 36, 38).

[23] Kojevnikov, “Rituals of Stalinist Culture at Work,” 33.

[24] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 39. Сергій Єфремов (1876-1939) був літературним журналістом, істориком, критиком і політичним активістом. Як літературний критик, що чи не найбільше асоціювався з українським націоналістичним рухом, Єфремов був головним захисником на показовому суді 1929 року провідників так званої “Спілки визволення України” (СВУ) під час Великого терору. Його Історія українського письменства (1911)була однією з найчитаніших літературознавчих праць у революційні роки.

[25] “Нещадно викривати рештки націоналістичної теорії”, Літературна Україна, 15 серпня 1946 р. Див. також опис Чередниченко партійного зібрання 8-9 липня 1946-го, де Ілля Стебун зі спільниками, всі єврейського походження, нападали  на Кирилюка і загалом на український Інститут літератури. Авторка вважає, що Стебун мотивувався особистою помстою (Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 43-44 зв.). 

[26] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 87-88.

[27] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 101.

[28] Варвара Чередниченко, “Я – щаслива Валентина,” Вітчизна № 2 (лютий 1946), 110-127. Стосовно перших нападок див. М. Бережний, “Про журнал Вітчизна”, Радянська Україна, 16 серпня 1946 року.

[29] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 142.

[30] Там само, арк. 103. Журнал Kиївська старина був історичним, етнографічним і літературним часописом, що видавався у Києві російською та українською мовою в період 1882-1907 рр.

[31] М. Бережний, “Про журнал Вітчизна”, Радянська Україна, 16 серпня 1946 року.

[32] Яків Городской, “Коли температура 41°”, Літературна газета, 22 серпня 1946 року.

[33] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 135.

[34] Там само, арк. 139.

[35] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 53 зв.

[36] Getty, “Samokritika Rituals,” 58.

[37] Slavoj Žižek, Enjoy Your Symptoms! Jacques Lacan in Hollywood and Out (Routledge, 2001), 40.

[38] Kazimierz Wyka, Życie na niby. Pamiętnik po klęsce (Warszawa: Książka i Wiedza, 1957).

[39] В есеї Гавела звичайний продавець овочів кожного ранку вимушений вивішувати на вікні своєї крамниці офіційне гасло “Робітники всіх країн, єднайтеся!”. Незалежно від того, чи ця звичайна людина вірила у соціалізм, чи ні,  “система зобов’язує вивішувати гасло” (Václav Havel, “The Power of Powerless,” in The Power of the Powerless. Citizens against the State in Central-Eastern Europe. Ed. John Keane (London: Hutchinson, 1985), 23-97).  

[40] Slavoj Žižek, Enjoy your symptoms!, 40.

[41] Жижек називає “Великим Іншим” той всесильний орган влади, роль якого в порядку “позірної видимості” (“essential appearance”) віри полягала в тому, щоб “тягнути за ниточки”, керуючи всім з-за лаштунків. Можна вживати його як синонім символічного порядку.

[42] Slavoj Žižek, Enjoy Your Symptoms!, 41.

[43] Lilya Kaganovsky, How the Soviet Man Was Unmade. Cultural Fantasy and Male Subjectivity under Stalin (University of Pittsburgh Press, 2008), 172.

[44] ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 30.

[45] Сталін виголосив цей тост на бенкеті перед командувачами Радянської армії 24 травня 1945 року. В ньому російський народ оголошувався найвірнішим і навідданішим з-поміж інших радянських народів. Так встановився новий принцип “ієрархічного героїзму”, що базувався на внеску народів до перемоги у війні (Amir Weiner, Making Sense of War, 208). Див. додатки до книги: Владимир Невежин, Застольные речи Сталина. Документы и материалы. (Москва; СПб, 2003). Це вперше, коли формулу “російський народ як керівна сила” було вжито з огляду на етнічну ознаку, і гасло “перший серед рівних” почало означати російську зверхність. Як загально відомо, до цього “керівною силою” суспільства вважалися або партія, або пролетаріат, а братні народи СРСР завжди сприймалися як рівні.

[46] Yekelchyk, 65.

[47] Офіційно Рильський був звільнений від обов’язків голови Спілки письменників України у листопаді 1946 року (ЦДАМЛМ, ф. 590, оп. 1, спр. 36, арк. 22). Але за документами він просив про звільнення ще 13 серпня у зв’язку з серйозною критикою його діяльності в СПУ (Спілка письменників України) (ЦДАВО, ф. 1, оп. 23, спр. 2573, арк. 10). Матеріали “компромату” на нього, див. також в ЦДАВО, ф. 1, оп. 23, спр. 3799, арк. 4-6.

[48] Детальніше про це див. М. Бережний, “Про журнал ‘Вітчизна’”, Радянська Україна, 16 серпня 1946 року, 37.

[49] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 56 зв.

[50] Олекса Ющенко, “Окрадена долею (Варвара Чередниченко)”, в Пам’яті моїй. Кн. 4 (Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2001), 178-179.

[51] Дмитро Білоус, “Поміж стріх і лопухів”, Mолодь України, 15 вересня 1946 року.

[52] Микола Бажан, “До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно-націоналістичної ідеології”,  Вітчизна № 9 (вересень 1946), 177. Книжковий варіант див. у Бажан, До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно-націоналістичної ідеології (Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1947), 48.

[53] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 86 зв.-87.

[54] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 194, арк. 109 зв.

[55] Там само, арк. 29 зв.

[56] Архів Інституту літератури, ф. 95, спр. 195, арк. 29.

[57] Загалом, як вказує Коваль, роман був передрукований 150 разів (Віталій Коваль, Шляхи прапороносців. Роман Олеся Гончара у себе вдома і в світі. Повість-есе (Київ: Радянський письменник, 1985), 49-50, 122).

[58] Валентина Хархун, Соцреалістиний канон в українській літературі: генеза, розвиток, модифікації (Ніжин: “Гідромакс”, 2009), 403-404. Йдеться передусім про кампанію проти  “Живої води” Яновського в 1947 році, яку очолив не хто інший як сам Лазар Каганович, який від з березня по грудень 1947 року був першим секретарем ЦК КП(б)У.

[59] Іван Кошелівець, “Можна одверто?” Сучасність № 10 (1997), 117.

[60] В. Столярчук, “Так не було”,  Радянська Україна, 25 серпня 1946, 9.

[61] Олесь Гончар, Щоденники в трьох томах. T. 1 1943-1967 (Київ: Веселка, 2002), 122. Цитований уривок можна знайти у листі Василя Бережного від 27 серпня 1946 р., в Степаненко, “Листи Василя Бережного”, 267.

[62] Коваль, Шляхи прапороносців, 42-43.

[63]Вітчизна № 7-8 (липень-серпень 1946).

[64] Відсилання до поразки російського князя Дмитра Донського від монгольських сил під проводом Мамая на Куликовському полі в 1380 р. Фраза означає нищівну поразку.

[65] Гончар, Листи, 60.

[66] Творчість Гончара можна прослідкувати на основі манускриптів, що зберігаються в Архівах Інституту літератури. Існує дві рукописні версії Прапороносців з 1945-го і 1946-го років відповідно, а також друкована вичитка з 1949 року. Оскільки ці три версії суттєво відрізняються, я посилаюсь на них як на “перше”, “друге”  і “остаточне” видання Прапороносців.

[67] Олесь Гончар, “Альпи”, додаток до журналу Україна № 4 (1947), 121.

[68] Перше видання Прапороносців (1945), в Архіві Інституту літератури, ф. 96, спр. 1, арк. 1-2.

[69] Наприклад, перший варіант діалогу між двома головними героями, Чернишем і Сагайдою,  завершується так: “І, може, тому вона, Батьківщина, для нас стає тим дорожча, тим прекрасніша, чим більше злигоднів ми зазнаємо за неї” (перше видання, 73). В подальших виданнях маємо нову фразу: “великодушний народ… Хто послав би, як ми, своє найдорожче, свій цвіт, свої мільйонні армії для порятунку інших, для визволення Європи” (остаточне видання, Архів Інституту літератури, ф. 96, спр. 3, арк. 111). Фразу “за визволення Європи” також додано в другому виданні Прапороносців (1946) (Архів Інституту літератури, ф. 96, спр. 2, арк. 127).

[70] Більше про те, чим роман Гончара нагадує класичні лицарські романи-травелоги, див.: Тетяна Дзядевич. “Образ Європи в літературі українського соцреалізму (на матеріалі творчості Олеся Гончара 1946-1948 років),” Магістеріум (Літературознавчі студії), Вип. 29 (2007), 11.

[71]Альпи (1947), 62.

[72] Александр Гончар, “Знаменосцы”, Роман-газета № 11 (1948), 8.

[73] Олесь Гончар, “Альпи”, Додаток до журналу Україна № 4 (1947), 203.

[74] Там само., 171.

[75] Цікаво пригадати, що Кутузов в часі кампанії 1812 року використовував подібну риторику в полеміці з Наполеоном, кажучи, що “население наше воспринимает ваше вторжение по аналогии с вторжением татар” (Алексей Миллер, Национализм и формирование нации: теории, модели, концепции (Москва: Российская Академия наук, 1994), 135).

[76] Зі слів  Коваля, це сталося 24 січня 1947 року.

[77] Хархун, Соцреалістиний канон,436.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss