Україна Модерна

// Марія Лесів

Коли я запитала волхвиню Зореславу, лідерку Об'єднаннія рідновірів України (ОРУ), що надихнуло її прийняти рідновірство як форму духовного світогляду, вона, як і очікувалося, наголосила на ідеї українського патріотизму і ролі цієї релігії в зміцненні національної свідомості. Проте, волхвиня не менш піднесено підкреслила естетичну силу обрядів:[1]

Краса оцього українського обряду, всі ці вишиванки, віночки, вся оця атрибутика природи і життя людського, культури, воно разом в цілості творить отакий от «прекрасний світ»![2]

Златана, двадцятирічна послідовниця Родового вогнища, вперше почула про рідновірство від друзів. Зібрання на природі задля молитви рідним богам здалися їй «казкою». Златана зацікавилася цим явищем, але цілковито не розуміла рідновірівської духовності, аж поки у 2006 році в Києві не познайомилася з композитором і музикою Живосилом. Естетика Живосилових пісень надихнула її на цілковите занурення в рідновірство:

Він мені перший розповів про це. Зіграв пісні. Що мене зачепило… Він почав співати, грати на бандурі, і щось таке прокинулось в душі, щось таке рідне відчулось. В той час я не дуже добре знала рідну мову, рідну культуру, була дуже далека від неї. Тому що я була з Одеси, а в Одесі це не сильно, так скажемо, розповсюджено. Tам більше російськомовних і російських патріотів. Тоді я познайомилась з ним і це було перше таке захоплення – людина така, вона шукає свою природу, свої корені.[3]

Ці спогади ілюструють, як естетична привабливість пісень докорінно змінила світогляд Златани. Тепер вона вважає рідною не ту культуру, в якій народилася і виросла, а ту, яку відкрила для себе через Живосила.

Скульптор Вогнеслав, молодий послідовник Об’єднання рідновірів, зізнався, що саме мистецтво привело його до рідновірства. Зокрема, його цікавили давні культури і символізм різноманітних мистецьких мотивів в дохристиянських традиціях:

Це не тому, що я язичник і повинен творити лише язичницькі образи. Ні, мені справді просто цікаво їх робити. Образи Перуна і Велеса є для мене якимись невичерпними. Я їх як хочу, так і роблю. І багато їх образів можна сотворити.[4]

Дослідники слов'янського рідновірства дуже часто зосереджують свою увагу на націоналістичній і расистській політиці його різноманітних течій.[5] Такий ракурс є значною мірою результатом методологічного підходу. Науковці охоплюють так званий офіційний дискурс, надаючи перевагу голосам рідновірівських лідерів, які представлені в публікаціях, засобах масової інформації та в публічних виступах. Леoнард Пріміано (Leonard Primiano), провідний американський фольклорист, який вивчає народну релігійність, наголошує на важливості розуміння не лише проповідницьких аспектів релігії. Він закликає до вивчення релігійної динаміки в її живому контексті, тобто як люди «розуміють, інтерпретують і практикують релігію».[6] Етнографічна методологія дозволяє зануритися в українське рідновірство в його живому контексті, який, окрім політики, виявляє багато інших важливих аспектів. Одним із найбільш значущих є естетичний вимір.

Незважаючи на приналежність моїх співрозмовників до різних течій рідновірства (Рідна українська національна віра – далі РУНВіра; Об'єднання рідновірів України – далі ОРУ; Родове вогнище рідної православної віри – далі Родове вогнище), які пропонують різні інтерпретації минулого і візії майбутнього, їх об’єднує захоплення художньо-естетичними аспектами цієї новітньої релігії. Роль естетичного у підсиленні віри, а також у побудові і зміцненні громади важко переоцінити. Проте, мистецтво і націоналістичну (українську чи панслов'янську) політику часто неможливо цілковито розділити, адже багато рідновірівських ідей про красу забарвлені політичними сентиментами. Рідновіри асоціюють національну ідентичність з естетично привабливими образами. Іншими словами, у них простежується тісний зв'язок між ідеєю українськості (чи слов'янськості у випадку Родового вогнища) та красою форми і звуку.

Одяг vs оголення в українському і західному неоязичництві

На роздуми про одяг як один з найголовніших матеріальнo-естетичних атрибутів українських рідновірів мене надихнули студії, присвячені західним формам сучасного язичництва. Деякі західні язичники (хоч і не всі) беруть участь у сакральних дійствах оголеними. Як відзначає американська фольклористка і антропологиня Сабіна Маґліокко (Sabina Magliocco), «нагота сама по собі стає формою [сакрального] одягу» в контексті язичницького обряду, який, своєю чергою, творить безпечний сакральний простір для учасників.[7] Вона далі пояснює:

Для учасників обряду нагота є потужним вираженням сакральності тіла, що є цілковитим спротивом західній культурі, в якій оголеність (яка часто ототожнюється з сексуальністю) і сакральність вважаються протилежними полюсами. […] Оголеність також стирає класову відмінність, що сама по собі є предметом соціальної критики нео-язичників, і створює почуття близькості. Учасники обряду, які моляться оголеними, бачать один одного в найбільш вразливому стані. Проте, ніхто не дивиться пильно чи скоса, і не коментує, адже усі знаходяться в безпечному сакральному просторі. Така поведінка сприяє створенню відчуття «ідеальної любові та ідельної довіри», яких прагнуть учасники.”[8]

На відміну від деяких сучасних західних язичників, українські рідновіри не знімають одягу під час обрядів. Контраст, який простежується у ставленні до наготи й одягу, на мій погляд, пов’язаний з основними цінностями, довкола яких ці дві форми новітньої релігії сформувалися. Сучасне західне, зокрема північно-американське язичництво, про яке пише С. Магліокко, сягнуло піку свого розвитку в контексті контр-культурних рухів, включно з енвайронменталізмом, в 1960-1970-их роках. Таким чином, західне язичництво є рухом опору багатьом усталеним суспільним нормам і цінностям. Зокрема, обрядова оголеність, символізує відмову від того, що вважається соціально і візуально нормальним в західних суспільствах.

Соціальні норми і цінності не викликають значного занепокоєння в українських рідновірів. Це релігійне явище сформувалося у відмінному від західного контексті і, відповідно, зосереджене на інших проблемах. Українське рідновірство сягнуло апогею свого розвитку в окремих колах повоєнної діаспори в Північній Америці в 1960-1980-их роках. В Україні ця релігія динамічно поширилася після розпаду Радянського Союзу. В обох контекстах багато українців пережили соціально-політичні потрясіння, які супроводжувала гостра потреба у формуванні національної ідентичності, або, як висловилася б антропологиня Галіна Ліндквіст, у пошуку «альтернативних форм надії».[9]

Українське рідновірство є альтернативним явищем, яке в часи соціально-політичних криз дає надію на краще майбутнє нації, наголошуючи на її могутньому потенціалі, закоріненому в минулому. Так, в діаспорі українська повоєнна інтелігенція відчувала потребу в побудові національної ідентичності перед страхом знищення української культури під тиском іноземних поневолювачів в образах нацистської Німеччини і радянської Росії. В Україні ж розпад Радянського Союзу зруйнував міф про «радянський народ», загострюючи потребу у пошуку нового розуміння свого національно-етнічного «Я».

Відповідно, якщо багато сучасних західних язичників прагнуть соціальної свободи і гармонії з природою, мета українських рідновірів – стати справжніми українцями (чи слов'янами). Нагота, на додаток до стирання класових відмінностей, також часто стирає ознаки етнічної приналежності.[10] Такого ефекту українські рідновіри не прагнуть досягнути; відмова від одягу означала б втрату одного з промовистих символів національно-етнічної ідентичності.

Одяг теж має символічне відношення до розуміння державної ієрархії. Багато сучасних західних язичників відкидають ідею лідерства, критикуючи її як таку, що насаджена державними інституціями. Нагота ж символічно підкреслює соціальну рівність. На відміну від своїх західних колег, українські рідновіри не відмежовують себе від держави як політичної одиниці, а, радше, пропонують альтернативне бачення її, яке базується на відродженні дохристиянського світогляду предків. Державотворення асоціюється з ієрархією і лідерством. Попри постійні розбіжності, розколи, реформи і пошуки нових шляхів духовного розвитку, рідновіри віддано ставляться до своїх лідерів. І саме елементи одягу часто символічно підкреслюють позицію лідера у громаді (про це - далі).

Більше того, сучасне західне язичництво і українське рідновірство розвинулись у соціальних контекстах з відмінним розумінням толерантності. У західних суспільствах, толерування іншості є однією з домінуючих суспільних цінностей. Відповідно, багато західних язичників закликають до прийняття, не залежно від іншості, в тому числі іншої зовнішності. В українському ж контексті толерантність по відношенню до іншості не є частиною панівного дискурсу. Уникаючи наготи в своїх обрядах, рідновіри уникають потреби толерувати тіла, які не завжди відповідають усталеним естетичним стандартам.

Одяг: політичні і сакральні смисли

Естетика вбрання рідновірів формується під впливом традицій селянського народного одягу, оскільки саме українських селян рідновіри вважають прямими нащадками своїх предків-язичників. Своїм захопленням селянською матеріальною культурою і, зокрема, одягом, рідновіри не різняться від багатьох інших сучасних національно свідомих українців. Хоч українська міська інтелігенція почала виказувати зацікавлення селянським народним вбранням ще в ХІХ столітті, цей інтерес особливо пожвавився в пост-радянський період. Як виразна ознака національної ідентичності, народний стрій став частиною національної політики. Селянське вбрання тепер заряджене політичним підтекстом і часто розглядається як «національний костюм».

Стиль під назвою «фольк» посів поважну нішу в сучасній українській міській моді. Цей одяг представляє різні ступені імпровізації, починаючи з дуже близьких відтворень народної ноші певного регіону до залучення лише окремих стилізованих традиційних мотивів в сучасний повсякденний і святковий одяг. Стиль «фольк» користується популярністю серед відомих політичних фігур сучасності. Наприклад, Юлія Тимошенко, колишня Прем'єр-міністр України, і Катерина Ющенко, дружина колишнього Президента України Віктора Ющенка, часто з'являлися на офіційних заходах у вбранні, створеному за народними мотивами.[11]

Оскільки, окрім своїх типових повсякденних функцій, народний одяг вказує на приналежність до певної місцевості,[12] він став помітним і дієвим національним символом. Більше того, своєю увагою до народної ноші українська (політична) еліта надала їй нового статусу. Стало престижно одягати те, що раніше могло асоціюватися із невибагливим селянським статусом.

Одяг є важливим компонентом рідновірівських ритуалів. Часто саме зовнішній вигляд рідновірів найбільше привертає увагу сторонніх. Але оскільки рідновіри черпають натхнення з тих самих джерел селянської культури, що й інші національно свідомі українці, стиль одягу рідновірів часто перегукується із одягом їхніх співвітчизників, які не ототожнюють себе з рідновірством. Наприклад, рідновірів часто можна побачити у вишиванках в поєднанні з джинсами, або діловими костюмами.

Проте, рідновірівський одяг відрізняється своїм змістовим наповненням. Подібно до своїх співвітчизників (включно з науковцями і послідовниками так званої «альтернативної науки»), яких надихають ідеї європейської міфологічної школи фольклористики ХІХ століття, рідновіри завзято інтерпретують символіку народного костюму, а особливо вишивки. Проте, на відміну від тих, хто просто захоплюється минулим, рідновіри активно залучають свої інтерпретації в контекст сучасної духовності. Для них різноманітні мотиви української вишивки є дієвими символами захисту. На відміну від багатьох інших українців, які трактують таку символіку як колоритну і багату традицію минулого, рідновіри вірять у її магічну дієвість.

У травні 2008 року підчас щотижневого обряду Славлення Рідних Богів львівської громади послідовників ОРУ своєю багатою вишивкою мою увагу привернула сорочка пані Лади, рідновірки літнього віку. Пані Лада сказала, що вона відтворила візерунок на сорочці в 1970-х роках з відомого на той час журналу «Радянська жінка». Вона також розповіла, що під час нещодавньої участі в щорічній Ході рідновірів у Києві, помітила, як один рідновір не міг відірвати очей від її сорочки. Він пізніше підійшов до пані Лади і сказав, що вона навіть не може собі уявити, який захист вишитий на її сорочці. Він зазначив, що мотиви у формі стилізованих квітів і хрестів є потужними оберегами, створеними предками сучасних українців. Пані Лада дуже пишається глибоким символізмом вишивки на своїй сорочці.

Фахівці з української вишивки помітять, що орнамент на сорочці пані Лади не є традиційним. Ймовірно, це інтерпретація селянської вишивки, створена професійним художником. В радянські часи народна вишивка сприймалася виключно з точки зору її формальних мистецьких ознак, бо ж тогочасна секулярна і матеріалістична ідеологія не толерувала магічних чи релігійних інтерпретацій народних мотивів.

Хоч пані Лада відтворила цей радянський візерунок в 1970-х роках, в даний час, через кілька десятиліть, він наповнився новим змістом, який віддзеркалює релігійну естетику рідновірів. Сьогодні сорочка пані Лади сприймається як естетично приваблива не лише завдяки своїй візуальній формі, але й через своє ідеологічно-духовне навантаження: уявний зв’язок з традиціями предків і віру в силу магічного захисту. 

Лідер (Верховний волхв) Родового вогнища Володимир Куровський подав ще один приклад того, як давня матеріальна культура селян перетворюється в контексті сучасного рідновірства. Пояснюючи символіку вишивки на одній зі своїх сорочок, волхв Володимир сказав, що кожен елемент є проявом певного бога. Щоб зміцнити свої внутрішні якості в певний період дня, рідновір одягає ту чи іншу сорочку. Проте, він підкреслює, що символи є дієздатними лише тоді, коли вони ручновишиті. Як і багато інших рідновірів, волхв Володимир гостро засуджує машинну вишивку, популярність якої в Україні зростає.[13] Рідновіри вважають, що такі вишивки нівелюють сутність родової традиції, послаблюючи її духовну силу.

Одяг: соціальні і світоглядні смисли 

Чоловічий одяг лідерів Родового вогнища відрізняється особливим багатством вишивки. Його крій базується на чоловічому народному вбранні, характерному для деяких етнографічних регіонів України: поверх вузьких білих штанів одягається довга біла вишита сорочка, підперезана поясом навколо талії. Фахівці з традиційного народного вбрання відразу помітять велику кількість вишиття, особливо в районі пазухи, що нехарактерно для традиційних чоловічих сорочок.[14] Візуальний ефект багатства вишивки досягається за допомогою складних композицій, створених на основі традиційних мотивів. Щоб підсилити цей ефект, мотиви часто збільшені.

Монументалізуючи традиційну вишивку, послідовники Родового Вогнища символічно підкреслюють як художню привабливість, так і свою відданість традиціям предків. Естетично вражаючим одягом, особливо під час обрядових дійств, вирізняються лідери Родового вогнища. Звичайні послідовники цієї течії рідновірства одягаються зазвичай скромніше. Як зазначає американський фольклорист Дон Йодер (Don Yoder), костюм “вказує на позицію свого носія як у зовнішньому світі, так і в його власній спільноті.”[15] Антропололог Едмунд Ліч (Edmund Leach) підкреслював подібну роль одягу в контексті обряду:

Характерним для всіх видів обрядів є те, що всі учасники мають особливі форми одягу, які в гіпертрофованому вигляді підкреслюють формальні соціальні відмінності, що, своєю чергою, символічно відокремлюють одну людину від іншої. Таким чином, обряд слугує для нагадування кожному учаснику, де його місце по відношенню до будь-кого іншого, і по відношенню до ширшої системи.”[16]

Подібні тенденції, пов'язані з одягом і лідерством, є характерними для громад послідовників РУНВіри в Україні і в українській діаспорі. Наприклад, під час обрядів тільки рунтато або рунмама одягають свядани – довгі вузькі стрічки з тканин блакитного і жовтого кольорів, що своєю формою нагадують епітрахиль православних і католицьких священиків. Таким чином, через атрибут обрядового одягу рунвісти будують розуміння ієрархічної динаміки в своїх спільнотах на основі моделі духовної влади, яка вже міцно історично закорінена в свідомості українців.

Обрядовий одяг часто висвітлює світоглядні відмінності між різними рідновірівськими спільнотами. Наприклад, послідовники РУНВіри зосереджуються на відносно недавній історії України, зокрема, на таких явищах минулого, як Українська повстанська армія. Червоні і чорні кольори, які (окрім блакитного і жовтого) часто присутні на свяданах лідерів, вказують на націоналістичну орієнтацію представиків цієї рідновірської течії. На відміну від рунвістів, очільники Родового вогнища, надаючи перевагу традиційному народному крою, символічно підкреслюють зв'язок зі своїми древніми предками. Таким чином, на противагу політично-естетичній складовій рунвірівського одягу, в  одязі послідовників Родового Вогнища домінує релігійно-естетична складова.

Більше того, рутати РУНВіри часто носять вишивані сорочки у поєднанні з діловим чоловічим костюмом. Оскільки крій такого вбрання був вперше створений у Англії, в Україні його часто називають «європейським костюмом». Така відмінність у одязі лідерів РУНВіри і Родового вогнища віддзеркалює світоглядні розбіжності між цими двома течіями рідновірства. Родове вогнище зорієнтоване на «автентичність» традицій пращурів. Тому лідери – через одяг – позиціонують себе якнайдалі від сучасної повсякденної ноші, намагаючись візуально уподібнитись до своїх уявних предків. На відміну від них, послідовники РУНВіри адаптують традиції до своїх нових реалій, вважаючи себе прогресивними нащадками. Додаючи давнього присмаку до свого сучасного одягу у формі сорочки за мотивами селянської вишивки у поєднанні з діловим костюмом, послідовники РУНВіри символічно підкреслюють свою зорієнтованість на майбутнє.

Значення народного і образотворчого мистецтв у рідновірів: сакральні смисли і сакральне знання

Традиційне народне мистецтво виконує чи не найвагомішу роль в естетиці рідновірів. Американський культурний антрополог і філософ мистецтва Річард Андерсон (Richard Anderson) наголошує на здатності мистецтва творити «і виражати культурно важливі смисли». Хоч, на його думку, різні культури можуть мати різні уявлення про те, що є і що не є важливим і про те, як саме це може виражатися художніми засобами, мистецтво завжди несе смислове навантаження.[17]

Народне мистецтво, чи то закорінене в древніх культурах, чи в сучасних сільських традиціях, є значимим і потужним ресурсом для формування рідновірівської духовності. За допомогою народного мистецтва рідновіри символічно заглиблюються в уявний світ своїх предків. Творчо інтерпретуючи давню магічну символіку мотивів народного мистецтва, вони представляють своїх предків духовно багатою і могутньою спільнотою. Анонімність і колективний характер народного мистецтва підсилюють аргумент про давність і тяглість традиції. Рідновіри розуміють ці аспекти народного мистецтва як національну мудрість, яка формувалася впродовж багатьох тисячоліть.

Саме народне мистецтво найбільш промовисто наділяє українське рідновірство виразно впізнаваними ознаками українськості чи слов’янськості. Оскільки воно тісно пов'язане з певною географічною територією, народне мистецтво є більш ефективним інструментом для побудови української або пан-слов'янської ідентичності, ніж багато форм образотворчого мистецтва. У той час як численні представники українського образотворчого мистецтва зробили помітний вклад в історію європейської і світової культури, їх твори часто віддзеркалюють більш глобальні, а не вузько українські, естетичні тенденції.[18] У багатьох випадках єдиним вказівником приналежності художника до української культури є лише його прізвище. Рідновірам потрібна легко впізнавана приналежність до конкретної території і культури, і саме народному мистецтву найбільш під силу її відобразити.

Незважаючи на значну роль народного мистецтва в релігійних практиках рідновірів, воно не є для них єдиним джерелом естетичного натхнення. Образотворче мистецтво також займає чільну нішу в рідновірівській духовності. Художник Віктор Крижанівський (1950-2016), також відомий під рідновірівським ім'ям Сонцеслав – творча постать сьогодення, чий внесок в розвиток сучасного українського рідновірства неможливо переоцінити.

Я познайомилася з Сонцеславом влітку 2008 року в Києві. Він працював професором кафедри рисунку в Київській національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Як колишній випускник цього навчального закладу, Сонцеслав формувався в академічній традиції класичного європейського мистецтва. Він люб'язно запросив мене у свою студію в Києві, де я мала нагоду зануритися в світ давньої слов'янської міфології на його полотнах. Згідно з усталеними традиціями Київської мистецької школи, твори Сонцеслава є переважно реалістичним, хоча й трактовані в сюрреалістичній манері, де головними героями є міфологічні персонажі. 

Я була знайома з творчістю цього художника ще до нашого знайомства, бо Сонцеславове мистецтво перетнуло географічні і політичні кордони. Зокрема, я бачила репродукцію його картини «Ярило» (бог сонця і родючості в сучасних інтерпретаціях рідновірів) в домі рунтата Боголюба і рунмами Світанни Свириденків у штаті Коннектікут, США. Репродукція посідала чільне місце на стіні за їхнім домашнім рунвірівським вівтарем. Обоє господарів висловлювали захоплення творчістю Сонцеслава, згадуючи як вони придбали репродукцію у самого художника, коли познайомились з ним у Києві кількома роками раніше.[19] Чільне місце «Ярила» в сакральному просторі домашнього інтер’єру є інтригуючим в даному випадку. Подружжя Свириденків є лідерами РУНВіри, а рунвірівська спільнота часто вороже ставиться до політеїзму.

Сонцеслав виконав декілька мистецьких замовлень для рунвістів також. Одним з найбільших є мурал на головній стіні святилища у Святині (храмі) Різдва Лева Силенка, яка споруджена на обійсті батьків Лева Силенка в селі Олександрівка Кіровоградської області. У центрі композиції потрет самого засновника РУНвіри, а також образи Матері Лель і Тата Ора, яких рунвісти вважають прабатьками сучасних українців.

Подія, що трапилася зі мною під час Собору РУНВіри, який проходив у цьому храмі у 2008 році, промовисто ілюструє відношення рунвістів до творчості Сонцеслава. Під час однієї з перерв я переглядала альбом з репродукціями полотен Сонцеслава, створених на замовлення Родового вогнища.[20] Це збірка образів богів і богинь давнього слов’янського пантеону, яким поклоняються послідовники цієї течії. Кожну репродукцію супроводжує детальний опис давніх вірувань, пов’язаних з різними духовними істотами, на основі інтерпретацій Родового вогнища. Наприклад, Лада представлена як богиня всесвітньої гармонії, покровителька народження, жінок, шлюбу, урожаю і плодючості. Про Купайла ідеться як про бога любові, подружжя, літнього рівнодення, який пов’язаний з водою і вогнем. В цілому альбом налічує сімнадцять образів.

В той час як я захоплено розглядала ці сучасні візуальні інтерпретації минулого, до мене підійшов пан Богдан, послідовник РУНВіри, і зневажливо прокоментував: «Це все язичництво. Ну подумайте. Ми ж не можемо вірити в різних лісових, польових і водяних духів сьогодні. Так, наші предки вірили у всі ці речі, але ж ми не повинні». Своїм коментарем пан Богдан дав чітко зрозуміти, що він, як представник РУНВіри, вважає вірування і практики політеїстичних рідновірівських груп регресивними через орієнтацію на минуле. Цікаво, що його критика була спрямована не на автора цих художніх творів, а на їх замовника, тобто, Роводе вогнище. Більше того, пан Богдан щиро захоплювався розписами Сонцеслава на рунвістську тематику у Святині РУНВіри.

Лідерка Об’єднання рідновірів волхвиня Зореслава має гострі світоглядні непорозуміння як з рунвістами, так і з представниками Родового вогнища. Проте, вона цілковито поділяє їх захоплення творчістю Сонцеслава. Репродукції полотен Сонцеслава складають серію поштівок під назвою «Коло Свароже», видану Об’єднанням рідновірів. Його творами також часто ілюструють періодичне видання Об’єднання рідновірів «Сварог». Той факт, що ці ідеологічно і свідоглядно розрізнені групи однаково високо оцінюють твори одного і того ж художника може здатися дещо парадоксальним. Цей парадокс засвідчує, що художники і образотворче мистецтво здатні подолати політичні й ідеологічні розбіжності, допомагаючи встановити мости між ворогуючими ідеологіями і особистостями.

Багато політеїстичних рідновірів відкидають ідею креативності і творчості, коли ідеться про їхні вірування і практики. Для них термін «креатив» несе навантаження віддаленості від традицій предків. З іншого боку, більшість як політеїстичних, так і монотеїстичних послідовників цієї релігії високо цінують індивідуальну творчість. Простіше кажучи, твердження про те, що їхні обряди та вірування є нововинайденими були б образливим для багатьох, але ідея про минуле, уявлене конкретним митцем, є цілком прийнятною.

Дослідники західного неоязичництва простежують спорідненість між художньою творчістю і магією. Як і магічний обряд, творення мистецтва передбачає акт трансформації. Отже, «художник за визначенням є магом».[21] Подібне визначення можна застосувати до статусу митця у рідновірівських спільнотах. Сонцеслав описував сам процес творення як особливий доступ до сакрального знання. Він, зокрема, відзначав, що медитація сприяла трансформації його свідомості, яка, в свою чергу, надавала йому доступ до галузі священних знань предків. Більшість художніх образів відкрились йому саме таким чином. Ось як Сонцеслав описав свій мурал, створений на замовлення рідновіра, власника одного з елітних котеджів у містечку Конча-Заспа:

Oце от Дерево Життя. Тут показано три світи: світ Яви, Нави і Прави. В центрі – уособлення Всесвіту – Сварог. Отак я його бачу. Вогняна така стихія. Потім Лада чи Матір Світу, назвем її так. Сварог стоїть з мечем, який уквітчаний, що типово для нас, українців, що ми мирні люди...І смолоскип з вогнем. Все це я так закомпоновую, що воно виглядає, як Трисуття, тобто є три верхівки. І в середині цього Трисуття – чоловіче і жіноче начала. Потім Леля і Лада. Леля – Богиня кохання, а Лада – Богиня народження. А далі – перехід з Явного в Наву, звідки виростає зерно, колос життя. Там ідуть Славлення оцих Богів. Я прориваю простір Дерева, стовбура і там ідуть оці підняті руки, різні сценки. Там сидять на деверах, отак ніби в тіні, птахи Гамаюн. Тут [по боках] зображення уже ніби скульптурні ідуть Сварога і Перуна. Ну і жертвоприношення. Це таке бачення моє.[22]

Багато художників стверджують, що в процесі своїх творчих пошуків вони змінюють свою свідомість за допомогою медитації, яка, своєю чергою, допомагає їм уявити майбутній твір. На відміну від інших митців, Сонцеслав насичував свій досвід сакральним забарвленням. Te, що інші художники називають творчою уявою, Сонцеслав розглядав як доступ до сакральних знань.

Іншим фактором, який забезпечує митцям особливе визнання в рідновірівських спільнотах, є індивідуалістична природа образотворчого мистецтва. Хоча майстри народного (декоративно-прикладного) мистецтва теж наділені багатою уявою, є носіями інноваційних ідей, і їхню творчість визнають і цінують, вони, як правило, опираються на колективні традиції, до яких кожен має доступ. Образотворче мистецтво посідає особливе місце, оскільки воно не є легкодоступним для великої кількості осіб. Лише окремі постаті вважаються носіями унікального творчого дару. В той час як більшість зацікавлених рідновірів можуть (відносно швидко) опанувати техніки вишивки чи писанкарства, образотворче мистецтво вимагає довготривалої освіти і розвитку навиків.

Образотворче мистецтво вважається інтелектуальним. Здатність художника концептуалізувати цінується більше, ніж його технічні можливості.[23] Наприклад, в західному мистецькому світі, який відомий своєю давньою традицією учнівства, художник, як правило, подає оригінальну концепцію і створює макет майбутнього твору. А підмайстри художника завершують технічну реалізацію проекту, і ця частина часто розглядається як ремесло. Іншими словами, як наголошує Річард Андерсон, в багатьох культурах творчий геній вбачають більшою мірою в інтелекті, а не в ремісничих навиках.[24]

Таких митців як Сонцеслав високо цінують не лише за їхні технічні навики, але й особливо за їхні ідеї, бо вони спроможні художніми засобами створити те, про що мої співрозмовники рідновіри говорять як «казку» чи «прекрасний світ».

Естетичне і політика: візії на майбутнє

Коли йдеться про новітні релігійні рухи, завжди виникає питання про їхнє майбутнє. Науковці намагаються передбачити, скільки часу протриває те чи інше релігійне явище і якими можуть бути чинники його потенційного розвитку або ж згасання. Канадсько-американський антрополог Антоні Уолас (Anthony Wallace) пропонує узагальнену п'ятиетапну модель для розуміння «процесуальної структури» нових ревіталізаційних рухів, багато з яких є релігійними за характером.

Перший етап – «стійкий стан» – характеризує ситуацію, коли суспільство є відносно стабільним і має власні методи толерування стресу. Другий етап – це «період підвищеного рівня індивідуального стресу», коли суспільство перебуває у турбулентному стані і вичерпує свої методи поводження з ним. Саме на цій стадії виникає потреба в пошуку альтернативного способу боротьби з кризою. Потім настає «період культурного спотворення», який супроводжується хаосом і занепокоєнням з приводу втрати змістовного способу життя. Четвертим етапом є «період ревіталізації», який часто асоціюється з харизматичними лідерами, чиї ідеї зароджуються у формі візій і одкровень і виливаються у проповіді. Таким чином, новий рух стає організованим і розвиває свою ієрархічну структуру. Якщо нові ідеї є ефективними, вони втілюються в життя, поступово «рутинізуючись», що призводить до утворення нової п'ятої стадії – так звавого «стійкого стану».[25] Уолас відзначає, що в той час, як деякі ревіталізаційні рухи можуть бути дуже успішними, інші можуть згаснути на будь-якому етапі «процесуальної структури». Серед багатьох факторів, успіх залежить від того, наскільки реалістичними є пропоновані нові ідеї, а також від того, наскільки значним є спротив опонентів нового руху.[26]

Адріан Івахів, канадсько-американський науковець, чиї інтереси лежать на перетині культурології і енвайронментології, висловив гіпотезу щодо майбутнього українського рідновірства. На його думку, цей рух може пройти слідами сучасних західних, зокрема англо-американських язичників, стаючи як більш модерним (тобто, більш науково поінформованим), так і постмодерним (саморефлексивним і свідомим своєї креативної природи).[27] А. Івахів вважає, що українські рідновіри можуть сягнути цієї стадії розвитку, якщо ознайомляться з західною наукою і літературою про сучасне західне язичництво, на яку свого часу вплинули наукові праці. В цей спосіб, на думку науковця, українські рідновіри могли б швидше досягнути легітимізації своєї релігії. На даний момент вони залишаються ізольованими, оскільки спілкуються переважно зі східно- i центрально-європейськими однодумцями.[28] Іншими словами, А. Івахів вважає, що рефлексивність і інклюзивність (тобто відкритість, прийняття і врахування інтересів «іншого») можуть допомогти українським рідновірам зробити їх ідеї більш «реалістичними», а, отже, успішними для майбутнього розвитку, як висловився б А. Уолас. Я, в свою чергу, погоджуюся з А. Івахівим, але пропоную розширити його дискусію про майбутнє українського рідновірства, посилаючись на ідеї Уоласа у співвідношенні до ролі естетичного і націоналістичної політики в українському рідновірстві. На мою думку, естетичне відіграватиме важливу роль в майбутньому цієї релігії. Проте, саме те, на чому найбільше акцентує увагу та чи інша спільнота – на націоналістичній політиці чи на естетичному – може великою мірою впливнути на майбутнє окремих течій рідновірства.

У квітні 2008 року рунтато Боголюб, лідер найбільш активної рунвістської сільноти, яка залишилася в Північній Америці в містечку Спрінг Глен, штат Нью Йорк, показав мені кладовище біля рунвістської Святині Оріяни. Він з гіркотою в голосі відзначив: «Сьогодні нас набагато більше на кладовищі, ніж у Святині».[29] Його особливо турбує те, що молодь не цікавиться РУНВірою. Ситуація з РУНВірою в Україні є дещо подібною. Хоч серед рунвістів зустрічається молодь, більшість представників цієї течії – це люди середнього і старшого віку. Кілька молодих рідновірів в приватних розмовах відзначили, що їхні духовні шляхи розпочалися з РУНВіри. Проте, після відвідування кількох зібрань, вони розчарувалися і приєдналися до інших груп. Одна двадцятирічна рідновірка, зокрема, зазначила, що вона відчувала себе сторонньою людиною в одній із київських рунвістських спільнот. Більшість її членів були літнього віку і говорили переважно про історичну колоніальну політику поневолення і експлуатації України ворожими силами. Вона ж виросла в незалежній Україні, і такі політичні сентименти не були їй близькими.

Хоча атрибути і обряди РУНВіри є естетично привабливими, політичні теми досі домінують в наративах та діяльності її послідовників. Наприклад, обов’язковим компонентом кожного обряду РУНВіри є читання уривку із «Мага Віри», священної книги, написаної Левом Силенком. Хоч, окрім іншого, у книзі подаються описи давніх обрядів і їх сучасні адаптації, велику частину цієї праці займають Силенкові інтерпретації колоніальної політики історичних поневолювачів України. Діти і внуки членів-засновників РУНВіри часто не можуть зрозуміти політичних почуттів своїх попередників. (Це особливо гостро відчувається у діаспорі, де нащадки засновників рідновірства сформувалися у світі, цілком відмінному від українського). На противагу рунвістам, такі спільноти як Об’єднання рідновірів і Родове вогнище роблять більший акцент на художньо-естетичній привабливості своїх релігійних дійств. Ці громади часто шукають натхнення для розвитку своєї духовності в образотворчому мистецтві, ремеслах, одязі, обрядових дійствах, бойових мистецтвах, магічних ритуалах і музиці. І хоча політичні теми присутні і в їхніх публікаціях, і в індивідуальних наративах, вони практично не зустрічаються, або слабо виражені в їхніх священних обрядах і культурних заходах. Тому молоді люди часто приєднуються до цих рідновірівських громад не з політичних міркувань, а, радше, тому, що їх захоплює колоритна і естетично приваблива рідновірівська культура.

Політика є швидкоплинною і змінною. Політичні проблеми, які є гострими для певного покоління, часто втрачають свою актуальність для нащадків. На відміну від політики, естетичне є міцнішим, а, відповідно, більш «реалістичним» (якщо використати термін А. Уолеса) стрижнем для майбутнього розвитку рідновірівських спільнот. На відміну від політики, естетичні аспекти духовності допомагають створити «казку» чи «прекрасний світ», в який можна зануритися в надії на втечу від невизначеної повсякденності, особливо в часи гострої кризи. Саме тому спільноти, для яких естетичний фактор домінує над політичним, мають більший успіх сьогодні і, як мені видається, матимуть в майбутньому.[30] Час, як завжди, покаже.

 

Цей текст є фрагментом одного з розділів книги Марії Лесів The Return of Ancestral Gods: Modern Ukrainian Paganismasan Alternative Vision for Nation (McGillQuinnsUniversityPress, 2013), перекладений та адаптований Авторкою спеціально для оприлюднення на сайті “Україна Модерна”.

Публікується з дозволу Видавця. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. © Марія Лесів  © Queenns University Press

У публікації використано світлини, надані Авторкою.

_____________________

 

Марія Лесів – фольклористка, викладачка кафедри фольклористики Меморіального Університету Ньюфаундленда (Канада). Наукові інтереси охоплюють дослідження діаспори, фольклор та будування національно-етнічої ідентичності, вірування та народна релігійність, зокрема, сучасне язичництво. Її дисертація (що лягла в основу книги), захищена у 2011 р. в Університеті Альбери (Едмонтон, Канада), була присвячена українському язичництву як новому релігійному і політичному рухові, який прагне відновити старі звичаї та створити нове бачення сучасної української нації в Україні та у діаспорі. Її нове дослідження зосереджене на діаспорних спільнотах, створених у провінції Ньюфаундленд недавніми імігрантами з пост-соціалістичного простору. Раніше Марія Лесів працювала у Центрі українського і канадського фольклору ім. Кулів в Університеті Альберти, де викладала та була активно залучена у польові дослідження і видавничі проекти з різних аспектів культури української діаспори. Авторка книги The Return of Ancestral Gods: Modern Ukrainian Paganism as an Alternative Vision for a Nation. (McGill-Queen's University Press, 2013). Живе і працює у Канаді.



[1] У другому розділі книги я детально розглядаю джерела, які складають інформативну базу для рідновірів в процесі (ре)конструкції їхніх обрядів. Окрім сучасного сільського фольклору, рідновіри черпають натхнення в історичних літописах, археолочічних культурах та історично-етнографічних працях. Не лише фактична інформація про минуле чи сучасний фольклор є важливою у цьому процесі, але й наукові та популярні інтерпретації такої інформації. Ці інтерпретації представляють різні наукові періоди, школи (і, відповідно, упередження), починаючи від міфологічної школи фольклористики і закінчуючи феноменом, який Адріан Івахів називає сучасною «альтернативною» наукою (Ivakhiv, Adrian. «In Search of Deeper Identities: Neopaganism and «Native Faith» in Contemporary Ukraine // Nova Religio: The Journal of Alternative and Emergent Religions. – 2005 – Vol. 8 (3). – P. 8.). В Україні, де немає системи анонімного рецензування, «альтернативна» наука охоплює праці, автори яких дотримуються академічного формату і нерідко працюють в наукових інституціях чи самоідентифікуються як науковці. Проте, більшість академічного світу вважають їхні інтерпретації упередженими і такими, що не мають достатнього наукового підгрунтя. У книзі подано багато прикладів «альтенативної» науки, яка живить рідновірівські традиції. Тут згадаю лише праці Галини Лозко (Волхвині Зореслави), лідерки Об'єднання рідновірів. Г. Лозко захистила докторську дисертацію у Києвському національному університеті імені Т. Г. Шевченка. Ця праця згодом вийшла друком як наукове видання під назвою «Пробуджена Енея: Європейський етнорелігійний ренесанс» (Харків: Див, 2006). Авторка гостро засуджує християнство як приховану зброю глобалізаційних процесів і розглядає етнічні релігії як єдиний спосіб зберегти етнічну самобутність європейських націй. Хоч такі ідеї викликають незгоду в багатьох академічних спільнотах, вони активно підживлюють рідновірство.

[2] Інтерв’ю з волхвинею Зореславою, 23 травня, 2007 р.; підкреслення М.Л.

[3] Інтерв’ю зі Златаною, 27 квітня 2007 р.

[4] Інтерв’ю з Вогнеславом, 12 травня 2007 р.

[5] Див., наприклад, наступні праці про українське рідновірство, де дискусії цих промблем є одними з найголовніших акцентів: Ivakhiv Adrian. Nature and Ethnicity in East European Paganism: An Environmental Ethic of the Religious Right? // Pomegranate: The International Journal of Pagan Studies. – 2005. – Vol. 7 (2): P. 194–225.; Ivakhiv, In Search of Deeper Identities (2005); і Шнирельман Виктор. От “советского народа” к органической общности: образ мира русских и украинских неоязычников. // Славяноведение. – 2005. – 6: C. 3-26. Схожі питання в російському рідновірстві піднімаються, наприклад, у наступних джерелах: Прибыловский Владимир. Неоязыческое крыло в русском национализме // Religare, 31 октября 2002 г. (2002); Aitamurto Kaarina. Russian Paganism and the Issue of Nationalism: A Case Study of the Circle of Pagan Tradition. // Pomegranate. –2006 – 8 (2): P. 184–210; і Aitamurto Kaarina. Paganism, Traditionalism, Nationalism: Narratives of Russian Rodnoverie (London: Routledge, 2016). Серед багатьох інших праць Віктора Шнірельмана про російське нео-язичничтво як націоналістичний і анти-семітський рух, див., наприклад, Shnirelman Victor. Russian Neo-pagan Myths and Antisemitism. //  Acta: Analysis of Current Trends in Antisemitism. – 1998. – Vol. 13; Шнирельман Виктор. Этногенез и идентичность: националистические мифологии в современной России. // Этнографическое обозрение. – 2003. - 4: 3–14; і Шнирельман Виктор. «Цепной пес расы»: диванная расология как защитница «белого человека» // Скепсис: Научно-просветительский журнал. – 2007. 

[6] Primiano Leonard Norman. Vernacular Religion and the Search for Method in Religious Folklife. // Western Folklore. – 1995.- Vol. 54(1): C. 44. До цього фольклористи й етнологи розуміли релігію з точки зору бінарної опозиції як «офіційну» і «народну». Пріміано вважає, що таке розуміння не віддзеркалює реалій життя. На його думку, «офіційнoї» релігії в такому сенсі взагалі не існує. Хоч релігійні інституції контролюють встановлені догматичні правила, тексти і обряди, насправді кожен релігійний лідер практикує у свій, відмінний від інших спосіб, як віддзеркалюючи контекстуально спечифічні потреби, так і пристосовуючиссь до них. 

[7] Magliocco Sabina. Neo-Pagan Sacred Art and Altars: Making Things Whole. Jackson: University of Mississippi Press, 2001. – P. 55.

[8] Ibid.

[9] Lindquist Galina. Conjuring Hope: Healing and Magic in Contemporary Russia. Oxford: Berghahn Books, 2005. – C. 9.

[10] Magliocco, C. 55.

[11] Див., наприклад, архів Української правди за 3 грудня 2007 р. і за 8 лютого 2008 р.

[12] Kononenko Natalie and Mariya Lesiv. Folk Costume // The Supplement to the Modern Encyclopedia of Russian, Soviet and Eurasian History, edited by Bruce F. Adams. Gulf Breeze, FL: Academic International Press, 2011. – P. 192-8.

[13] Інтерв'ю з Володимиром Куровським, 20 липня 2008 р.

[14] З традиційним народним вбранням різних регіонів України можна ознайомитись в наступних працях (серед багатьох інших): Ніколаєва Тамара. Історія українського костюма. Київ: Либідь, 1996.; Білан М., Стельмащук, Г. Український стрій. Львів: Фенікс, 2000.; і Косміна Оксана. Українське народне вбрання. — К. : Балтія-Друк, 2006.

[15] Yoder Don. Folk Costume // Folklore and Folklife: An Introduction, edited by Richard Dorson. Chicago: University of Chicago Press, 1972. – P. 295.

[16] Leach, Edmund. Ritual // Ritual and Belief: Readings in the Anthropology of Religion, edited by David Hicks. New York: McGraw-Hill Higher Education, 2002 [1968]. – P. 119.

[17] Richard Anderson. Calliope’s Sisters: A Comparative Study of Philosophies of Art. Upper Saddle River, NJ: Pearson/Prentice Hall, 2004: P. 303.

[18] Прикладом може служити творча спадщина Олександра Архипенка, який є всесвітньо відомим українсько-американським авангардистом і скульптором, одним із основоположників кубізму. Хоч Архипенко і його творчість є предметом гордості багатьох українців як в Україні, так і в діаспорі, його твори самі по собі не пробуджують прямих асоціацій з українською культурою.

[19] Інтерв’ю з Боголюбом і Світанною Свириденками, 14 квітня 2008 р.

[20] Крижанівський Віктор. Право Славити Бога Суть Великі Родичі. Київ: Рідна православна віра, 2004.

[21] Maglioccо, P. 7.

[22] Інтерв’ю з Сонцеславом, 31 травня 2008 р.

[23] Anderson. P. 320.

[24] Ibid., P. 320-1.

[25] Wallace, Anthony. Revitalization Movements // American Anthropologist. – 1956. – 58 (2): P. 268-75.

[26] Ibid., P. 278.

[27] Ivakhiv, In Search of Deeper Identities, P. 29.

[28] Ibid., P. 29-30.

[29] Інтервю з рунтатом Боголюбом, 8 квітня 2008 р. 

[30] Я далі розвиваю цю думку у статті Der moderne ukrainische Paganismus // Religion & Gesellschaft in Ost und West. – 2016 – 2 (44): P. 12-14., намагаючись проілюструвати як індівідуальний досвід і духовні пошуки окремих рідновірів можуть допомогти глибше зрозуміти цей феномен сьогодні і висловити подальші гіпотези про його майбутнє.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!