Благодійні акції як формат соціальної солідарності в Західній Україні, 1939-1945

14.04.2016
22 хв читання

// Олександр Лисенко

Людське суспільство функціонує завдяки щільним мережевим зв’язкам, в основі яких – взаємодія та консенсус заради досягнення спільної мети. В структурованих соціумах солідаризм є інструментом не тільки подолання кризових явищ, підтримки й «підтягування» принаймні до мінімальних життєвих стандартів тих його членів, які опинилися «за межею»: самотніх літніх людей, осіб з особливими потребами, сиріт, бідних та інших категорій, а й стимулювання певних соціальних груп, (обдарованих дітей, студентів, молодих науковців та митців, спортсменів) формування умов для реалізації їх життєвих стратегій. Особливого значення ця властивість суспільства набуває під час масштабних збройних конфліктів, коли мільйони людей втрачають значну частину свої прав, майна, житла, стають біженцями, жертвами терору і геноциду. Тотальний характер Другої світової війни взагалі поставив під удар долю цілих народів, яких було приречено на колонізацію, а то й цілковите знищення. Опинившись в одному з епіцентрів війни, Україна стала територією, на якій не тільки розгорталися доленосні бойовища, а й відбувалися складні соціально-економічні процеси, що ставили місцеву людність на межу виживання. Німецько-радянська війна була зіткненням двох злочинних режимів, кожен з яких по-своєму, але однаково брутально нищив людську гідність, природні права, усіляко обмежував можливості суспільної самоорганізації. Монополізувавши регулювання практично всіх соціальних механізмів, і нацисти, і більшовики позбавляли соціум засобів, завдяки яким він заповнював лакуни там, де у держави «не доходили руки», або ж у тих ситуаціях, які цілеспрямовано моделювалися задля досягнення якихось воєнно-політичних чи соціально-економічних цілей.

У сучасній науковій літературі та публіцистиці поняття «солідарність» (від латинського «solid» – «твердий», «стійкий», цілісний») трактується в широкому змістовному діапазоні: від класового – до індивідуального й корпоративного/групового. Еволюцію цього терміну простежили соціологи А. Мотель-Клінгебіль, К. Теш-Ремер, Г. фон Кондратовіц у монографії «Забезпечення солідарності між поколіннями». Вони виокремили три варіанти дефініції: а) класовий вимір солідарності у протистоянні пролетаріату і буржуазії у ХІХ ст.; б) вчення Ж. Фур’є, О. Канта й Е. Дюркгейма про солідарність як моральний фундамент суспільства; в) соціальна програма католицизму, що визначала солідарність як норму поведінки та необхідну умову соціального консенсусу[1]. Не вдаючись до детальнішого викладу теоретичних аспектів цього явища, зазначимо лише, що у цій статті йдеться про доброчинність як один з проявів соціальної солідарності під час війни на теренах України. Зосередимось лише на тих її векторах, які стали визначальними для збереження й відтворення тогочасного соціуму й продемонстрували його спроможність до суспільної самодіяльності за вкрай несприятливих обставин.

Індивідуальні прояви гуманізму

«Возз’єднання» Західної України з УРСР «по-сталінськи» викликало ейфорію у частини мешканців інших регіонів республіки, але майже не позначилося на них. Натомість на Буковині, Волині, в Галичині розпочалася радянізація, методи якої швидко спростували ілюзії місцевої громадськості щодо всіх «переваг соціалізму». З початком Другої світової війни десятки тисяч людей зірвалися з насиджених місць і, ставши біженцями, намагалися знайти безпечні місця. Наприкінці 1939 – упродовж 1940 р. на територію Генерального губернаторства перебралося з підрадянської частини Галичини від 20 до 30 тис. лише українських політичних біженців. Великі групи біженців складалися переважно з осіб певної національності (євреї, поляки, українці, німці). Далеко не всі вони зуміли дістатися омріяних місць. Зафіксовано кілька випадків, коли валки з кількох сот, а то й тисяч євреїв, намагалися перейти кордон з Румунією, а радянські прикордонники відкривали по них вогонь. Незважаючи на жертви, євреї та представники інших етнічних круп, прагнули вирватися з радянського «раю».

Багато біженців з різних причин поверталися до Східної Галичини, Буковини, Волині, які вже були під радянською владою, де одразу ставали об’єктами пильної уваги спецслужб. Представників колишніх владних структур Румунії та Другої Речі Посполитої, інтелігенції, військових, поліції заарештовували й депортували чи ув’язнювали. Ті, хто залишався на свободі, намагалися вирвати з цих смертельних «кігтів» своїх родичів, друзів, колег. Інколи це вдавалося. Саме так траплялося з Генриком Гешелесом (головним редактором газети «Chwila», вбитого у липні 1941 р. під час погромів у Львові), письменником Станіславом Вінцензом і його сином Александром. Їх заарештували органи НКВС. Їхні колеги на волі зробили все, аби визволити бранців. Завдяки клопотанням голови львівської Спілки письменників УРСР П. Панча це вдалося зробити, то ж через 3 місяці в’язнів випустили.

Та були й інші випадки, що свідчили про імперативи, які не мали нічого спільного зі спробами консолідації перед спільними загрозами. Відомий мовознавець Василь Сімович, призначений проректором Львівського університету радянськими властями, у середині червня 1941 р. через відрядження ректора Георгія Бичечка до Києва став виконувати його обов’язки. Коли до Львова вступили німці, він став відповідальним за майно університету. Відмовившись посісти місце міністра освіти в уряді Я. Стецька, В. Сімович підписав оголошення про «тимчасове закриття університету». Однак разом з Ю. Полянським[2] він організував виплати українським і польським викладачам. Дехто з польських професорів, як Єжи Мантойфель, обурилися з приводу того, що кошти надала українська міська рада й відмовилися їх взяти. За словами О. Гнатюк, «жест солідарності з боку українських представників академічної спільноти поцілив у порожнечу… Психолог Тадеуш Томашевський був єдиним автором, який зауважив цей факт. Мовознавець Здізслав Штібер у листопаді 1941 року отримав від Сімовича документ, що засвідчував його працевлаштування в університеті. У спогадах [Штібер – О.Є.] пропускає обидва епізоди: платні влітку 1941 року та посвідки, яку Сімович дав йому, хоч не мав на це права, бо в університеті на той час був вже німецький управитель»[3].

У перший рік радянської окупації на українську філологію у Львівському університеті записалося чимало біженців-євреїв. У такий спосіб вони прагнули уникнути депортації. Через рік частина з них вже намагалася перейти на неофілологію[4]. У грудні 1939 р. замість математично-природного факультету у Львівському університеті створили окремі фізико-математичний та природничий факультет. Спочатку перший з них очолив Мирон Зарицький (на початку 1940 р. його змінив С. Банах). Вони сприяли працевлаштуванню кількох давніх колег Г. Шайнгауза – біженців з Варшави професорів Б. Кнастра, С. Сакса, Шпільрайна, асистента Войдиславського, що дало тим змогу легалізуватися. (Всі біженці, які не мали паспорта й роботи, підлягали депортації). Наприкінці 1939 р. почалися вступні іспити до університету й члени екзаменаційної комісії Г. Штайнгауз, Є. Жилінський і С. Банах, та інші прагнули сприяти вступу на навчання бодай кількох біженців-студентів, що фактично рятувало їм життя. Сам Кнастер допоміг вступити на спеціальність «фізика» випускнику Варшавського університету С. Гартману і переховував того, коли депортація біженців набула найбільшого розмаху[5].

До війни у Галичині діяли кілька мистецьких спілок, серед них АНУМ, «Нова генерація», «Спілка десятьох», «Артес». Після приходу більшовиків усі вони були розпущені, а їх члени мали пройти реєстрацію в Спілці радянських художників. Керівництво львівською філією Спілки покладалося на художників різних національностей: Романа Сельського, Генріха Штренга, Маріана Внука. Однак вони «поринули не в мистецтво, а в надання допомоги втікачам, організацію їдальні, пошуки засобів для існування»[6]. Однак ціною вступу до Спілки стала організація спільної виставки, що мала продемонструвати готовність до співпраці з режимом і політичну лояльність. Колишній скарбник Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖ), ліквідованого більшовиками, проф. В. Смолич потай забрані гроші передавав тим, хто не знайшов роботи в нових умовах і виявився без засобів до існування[7]. Багатьом своїм знайомим і колегам намагався допомогти відомий вчений, проректор Львівського університету, депутат Народних зборів Західної України (жовтень 1939 р.) та Верховної Ради СРСР (1940–1941 рр.) Кирило Студинський. Оля Гнатюк назвала його «людиною-інституцією, заступництво якого для багатьох людей стало «останньою надією»[8].

Люди тягнулися до Львова, сподіваючись саме тут знайти вирішення своїх проблем. О. Гнатюк схарактеризувала тогочасний центр Східної Галичини як своєрідний «Ноєвий ковчег», й навела слова сучасника, М. Борвича, про те, що місто «ніколи раніше не прихистило водночас такого числа різних славетних осіб, які загубилися у вуличному натовпі і яким відвели другорядну роль цілком дезорієнтованих і беззахисних сірих людей»[9]. Біженці могли відмовитися від отримання радянського паспорта, але такий крок міг мати негативні наслідки. Практично всіх біженців, які не мали паспортів, депортували вглиб країни у червні 1940 р. Аби вижити без цього документа, людина мала перебувати лише на нелегальному становищі, а це ще більше ускладнювало можливості отримання засобів до існування.

Ще більш яскравим проявом гуманізму слід вважати порятунок євреїв під час нацистської окупації. Йдучи на ризик для власного життя, тисячі українців і поляків, представників інших національностей виявили співчуття і готовність надати допомогу жертвам «остаточного розв’язання єврейського питання». У липні 1941 р. німці організували два єврейських погроми, жертвами яких стали тисячі осіб. Їхня кількість могла бути більшою, якби небайдужі люди не виявили солідарності, що не мала етнічної основи. Численні приклади такого дійового співчуття знаходимо у книзі О. Гнатюк «Відвага і страх». На початку єврейського погрому у Львові митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький запропонував рабину Левіну перечекати загрози в його резиденції. Крім того очільник ГКЦ надав матеріальне сприяння єврейській громаді, від якої німецькі власті вимагали контрибуцію в розмірі 30 тис. руб.[10]

Деякі польські діячі також виявили солідарність з євреями.[11] Прикладів, коли авторитетні і впливові львів’яни рятували і переховували євреїв, чимало. Адміністративний директор Львівського оперного театру Андрій Петренко переховував працівника сцени єврейського походження Шталя. Під дахом Оперного театру знайшов прихисток художник Семен Гузбер (Грузбенко), який ілюстрував буклети й займався оформленням сцени[12]. Болеслав Чурук (славіст, викладач російської мови і перекладач, власник адвокатського бюро у Львові) під час німецької окупації керував перекладацьким бюро, куди влаштовувалися його знайомі й колеги, в тому числі єврейського походження. Критик Михайло Рудницький також до 1942 р. працював у ньому, допоки не виїхав з небезпечного Львова на село. Відновивши адвокатську діяльність, він виготовляв фальшиві документи, що врятувало життя кільканадцяти євреїв. У 2010 р. він був посмертно удостоєний звання «Праведник народів світу»[13]. Краківський канонік о.Даміан Лопатинський, друг родини Рудницьких, замість знищеної метрики їхньої матері Іди Шпігель видав фальшиву, що врятувало її життя[14]. М. Рудницький жив у свояків Терпиляків у селі під Галичем. Упродовж усього 1942 р. дві жінки – Є. Левківська (бабуся О. Гнатюк) і Я. Музика відвідували львівське єврейське гетто і чим могли, допомагали його мешканцям. Найбільше ті потребували продуктів харчування і медикаментів. Ліки діставала Я. Музика, а Є. Лемківська вимінювала одяг і цінні речі на харчі[15].

Наприкінці 1941 р. карателі оточили м. Болехів (Станіславщина) і почали вивозити місцевих євреїв на станцію. Через оголошення німці оприлюднили наказ про покарання всіх, хто переховуватиме євреїв. Та залякати вдалося зовсім не всіх. Так, поляк Лівандовський переховував у свій квартирі двох місцевих євреїв, як і українка Серлячка, яка мешкала по вул. Коперніка, 4. Брати Когути надали схованку 17 особам єврейської національності. Співвітчизникам єврейського походження намагалися врятувати життя брати Микола і Степан Кулали (с. Гозіїв). Всі вони були виявлені й розстріляні гітлерівцями у Болехівському лісі й на території соляного заводу[16]. Таких не визнаних і ще невідомих нам «праведників народів світу» було багато по всіх містах і селах краю.

Місцеві та регіональні громадські ініціативи допомоги біженцям і військовополоненим

Місцеве населення добровільно брало на себе значну частину турбот про біженців. Так, вже у вересні 1939 р. у Кристинополі (поблизу Сокаля), зайнятого німецькими військами, виник комітет опіки над біженцями. Невдовзі активісти ОУН заснували подібний комітет на чолі з Харчуком у Варяжі. Біженці реєструвалися, їм видавали посвідчення. Людей з педагогічною освітою переправляли на Холмщину, де вони могли працювати вчителями. Для решти було облаштовано табір. Через брак палива, коштів, продуктів харчування умови у ньому були складними. Аби поліпшити становище, було організовано роботу біженців за наймом у місцевих господарів. Багато мешканців табору виїжджало в німецьку зону окупації. Після того, як Харчук переїхав до Львова, де проживав до війни, керівником табору став Трохимчук, який продовжив зусилля попередників. У таборі перебували й політичні біженці, опоненти більшовицького режиму. Серед них – 10 волинян з Українського народного козачого руху (УНАКОР).  Вже в грудні 1939 р. гітлерівці розпустили і комітет і табір у Варяжі, забравши приміщення для казарми. Комітет допомоги біженцям на чолі з Я. Старухом діяв у Кракові.[17] Його посвідчення німецькі власті визнавали як особистий документ біженця[18].

Після встановлення кордону по лінії річок Сян і Буг до Кракова стікалися тисячі українців зі Східної Галичини, українські бранці з польських в’язниць. Український комітет допомоги (УКД) став своєрідним координаційним центром для місцевих допомогових комітетів, які виникали скрізь, де проживали українці. Цей рух «знизу», спричинений прагненням сформувати інструменти, спроможні замортизувати згубні наслідки війни та масштабних міграційних процесів, поставив на порядок денний питання про створення такого органу, який би зміг відстоювати інтереси українського населення (у той час у Генеральному губернаторстві мешкало близько 500 тис. українців, а разом зі спольщеними та окатоличеними – майже 700 тис.) перед німецькою окупаційною адміністрацією. Керівники ОУН Осип Бойдуник та Роман Сушко[19] виступили з ініціативою формування громадської організації під назвою «Українське об’єднання» (за прикладом того, що існувало в Німеччині). До його компетенції мало увійти вирішення економічних, соціальних, культурних проблем і питань, пов’язаних з допомогою певним категоріям суспільства.

У середині листопада 1939 р. у Кракові відбулась нарада голів українських комітетів з провінції, на якій було затверджено текст меморіалу[20] на адресу губернатора Г. Франка. Р. Сушко і В. Кубійович передали документ очільнику Генерального губернаторства і той дав принципову згоду. Наприкінці листопада під час зустрічі провідних представників українських громадських, наукових, церковних і політичних кіл було проголошено створення Українського національного об’єднання (УНО) й затверджено його статут. Керівництво новопосталою інституцією здійснювали В. Кубійович (голова), Б. Гнатович (заступник), О. Бойдуник, М. Хроновят, Я. Рак, Зілинський[21]. УНО одразу зіткнулося з труднощами матеріального і кадрового порядку. Воно не мало приміщення, матеріальної бази, апарату. Всі ці питання доводилося вирішувати у доволі складній ситуації, яку В. Кубійович описував так: «Ми жили під німецькою владою. Українська політична проблема тоді в Берліні не існувала, тут у Генеральній Губернії, українців толерували і робили їм деякі поступки. Влада не затвердила статуту УНО, і лише влітку 1940 року, врешті, оформлено нашу організацію як централю Українських Допомогових Комітетів (УДК) – Український Центральний Комітет (УЦК). Це була зовсім незадовільна форма – така сама, як її мали поляки і жиди, але в цих вузьких рамах ми мали далеко більшу свободу рухів, ніж ті дві етнічні групи. Крім цього, ми дістали дозвіл на творення Українських освітніх товариств (УОТ), які заступали колишні читальні «Просвіти», їх централю становив відділ культурної праці в УЦК». Наголошуючи, що Комітет перебував під цілковитим контролем німецьких властей, його голова вказував на обов’язкову звітність підвідділу населення й суспільної опіки уряду Генерального губернаторства та політичної поліції. У Східній Галичині ситуація була іншою. За словами В. Кубійовича, губернатор Галичини д-р Вехтер «бачив українську політичну проблему і шукав можливостей українсько-німецького співжиття, при чому він звертав уваги на своїх зверхників у Кракові. Відповідно й роль Українського Центрального Комітету на території Галичини була значно більша, ніж у Кракові»[22]. Не перебільшуючи ролі О. Вехтера і його автономність в ухваленні рішень, все ж слід визнати, що у Східній Галичині українство зустріло менший спротив ініціативам, спрямованим на самоорганізацію з метою взаємодопомоги.

Гітлерівці займали помірковану позицію щодо ініціатив української спільноти Галичини тому, що вони готувалися до війни з СРСР і намагалися здобути її прихильність. Користуючись цією обставиною, провідники УЦК вдавалися до інтерпеляцій на адресу німецьких чинників задля розширення своїх повноважень, у тому числі у вирішенні питань «публічно-правного становища української групи» в Генеральному губернаторстві, призначенні українців на адміністративні посади, творенні органів місцевого самоуправління, церковному житті, господарських, культурно-освітніх справах, суспільній опіці, справах молоді. У квітні 1941 р. В. Кубійович, В. Глібовицький та А. Мілянич мали тривалу зустріч з Г. Франком, який погодився враховувати основні положення меморандуму з такими вимогами[23]. Однак цю «м’яку» позицію легко пояснює і робить «прозорою» готовність Берліна розпочати агресію проти СРСР ще у квітні 1941 р. Дані українській громадськості обіцянки з огляду на це були фікцією і втрачали будь-яку вагу з початком бойових дій[24]. Перед самим вибухом німецько-радянської війни задля уникнення масової стихійної міграції населення з околиць УЦК створив відділ праці на чолі з Р. Голодом, який займався реєстрацією фахівців та працевлаштовував їх. Одночасно здійснювалися кроки з метою перебудови структури й діяльності УДК. Серед найчисельніших категорій учасників війни, які потребували координованих зусиль з їх підтримки, стали полонені червоноармійці. Вже на початковій фазі наступу Вермахту їх кількість оцінювалась у кілька сотень тисяч, а в грудні 1941 р., згідно з німецькими даними, – 3 млн. 350 тис. осіб[25].

Військовополоненим з європейських країн у німецькому полоні опікувалися національні об’єднання міжнародного Червоного Хреста. Та у випадку з бранцями на Східному фронті нацисти обрали найжорстокішу з усіх можливих практику, позбавивши їх можливості отримувати допомогу по лінії радянського Червоного Хреста й прирікаючи їх на смерть від виснаження, покарань, голоду, хвороб і важкої праці. Ігноруючи всі міжнародні угоди ще на стадії етапування червоноармійців, які здалися в полон чи були схоплені, з прифронтової зони, німці тисячами вбивали (незрідка в особливо жорсткий спосіб, після катувань) знесилених, хворих і поранених бійців та командирів противника. Мешканці місцевостей, через які проходили ці скорботні колони, намагалися поділитися зовсім не зайвим шматком хліба, картоплею та іншими «нехитрими» наїдками з військовополоненими. Оскільки охорона, зазвичай, перешкоджала, цьому, люди кидали їжу просто всередину колони чи клали на її шляху, аби солдати-невільники могли її підібрати. Практично з моменту відступу Червоної армії в західноукраїнському регіоні почали виникати осередки Українського Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Централь УЧХ на чолі з Л. Карбачем координувала їхню діяльність[26].

Благодійні акції як формат соціальної солідарності в Західній Україні, 1939-194

Митрополит Андрей з членами Українського Центрального Комітету. Ліворуч від нього – Володимир Кубійович (голова УЦК)

Не очікуючи такої кількості військових бранців, німецьке командування вирішило у вересні 1941 р. відпустити значну їх частину додому. Окрім іншого, це пояснювалося бажанням отримати робочі руки на сільськогосподарських роботах, адже на селі майже не залишилося працездатних чоловіків. Аби надати цьому процесу організованого характеру, німці затвердили певну процедуру, що передбачала оформлення документів і надання інформації про довоєнне місце проживання полонених. Та наступними етапами – транспортуванням, розміщенням, утриманням, лікуванням, працевлаштуванням колишніх червоноармійців – вони вже не переймалися. А. Бізанц – очільник відділу суспільної опіки уряду Генерального губернаторства – доручив керівництву УЧХ взяти на себе вирішення всіх проблем, пов’язаних з облаштуванням колишніх бранців. Підпорядковуючись Українському крайовому комітету у Львові та Українському центральному комітету у Кракові, Український Червоний Хрест узяв на себе організацію пересування відпущених полонених, оскільки німецьке командування заборонило їм користуватися залізницею, побоюючись поширення хвороб. Долаючи непростий шлях додому, вони у спеціально обладнаних активом УЧХ пунктах і притулках проходили медогляд, діставали медичну допомогу, харчі[27]. Та найскладнішою виявилась проблема ліквідації інфекційних недуг. Узимку 1941–1942 р. всі львівські шпиталі були переповнені хворими на тиф і дизентерію, причому лише трьом з 26 осіб червонохрестівського персоналу вдалося уникнули зараження від хворих.

Благодійні акції як формат соціальної солідарності в Західній Україні, 1939-194

Багато українських родин підбирало чи приймало поранених червоноармійців-оточенців, які без сторонньої допомоги були б приречені на загибель. Коли німці припинили відпускати полонених, громадськість сконцентрувала зусилля на допомозі тим, хто залишився за колючим дротом. Та ще в перші тижні війни на заклик УЦК до окружних комітетів і делегатур[28] стали надходити тисячі пакунків, які розподілялися між таборами. Часто краяни збирали продукти харчування, одяг, взуття, кошти спонтанно, без закликів згори, що стало свідченням високого рівня самоорганізації та співчуття до вояків, у яких вбачали не «захисників» сталінської тиранії, а жертв війни, розв’язаної двома диктаторами.

Релігійна громада с. Борщів на Львівщині під час Різдвяних свят наколядувала 747 злотих, передавши їх полоненим червоноармійцям. До фонду Українського Червоного Хреста на Станілавщині (Генеральне губернаторство), який взяв на себе турботи про військових бранців, надійшло 12,95 зл. від о. прелата Русина, 65 зл. – від о.Григорчука з с. Раківчик, 32,5 зл. – від греко-католицької громади с. Мишин. Мешканці с. Толуків передали полоненим 137 кг  сухарів, 55 сухофруктів, 40 кг квасолі, 1,5 кг ячмінної крупи, 2,5 кг гороху, 7 кг солонини, 0,5 кг смальцю, 16 сорочок[29].  Благодійні акції як формат соціальної солідарності в Західній Україні, 1939-194Запрошені на весілля родиною Савченків гості (с. Ясминиця) зібрали для військовополонених 501 зл.[30] 600 зл. передали з цією ж метою учасники академії на честь О. Бесараб у с. Підпечари[31]. Часто ініціаторами доброчинних акцій виступало духовенство різних конфесій. Так, у с. Митин Ковельського повіту на Волині після Богослужіння 25 листопада 1941 р. віруючі зібрали для місцевого УЧХ 102 зл. Того ж дня у с. Терчин (поблизу Гощанського монастиря) на одному з весіль присутні зібрали 228 крб. і попросили священика передати їх у комітет допомоги полоненим[32]. Церковний хор с. Рясники Гощанського району під керівництвом вчителя Ю. Сеницького зібрав для полонених 2651 крб. Молодь містечка Мізоч під час колядок зібрала полоненим 1135 крб., понад 100 буханців хліба, багато інших продуктів[33]. На початку 1943 р. Верховне головнокомандування Вермахту дозволило надсилати до таборів 1 посилку вагою 250 г з непсувальних харчів – сухарів, вудженої солонини, цукру, сушених овочів та фруктів, часнику, цибулі тощо. Заборонялася передача чистого або задрукованого паперу, скла, алкоголю, будь-яких знарядь. Реферат (відділ) у справах полонених УЦК з цього приводу зазначав, що за його сприяння можна пересилати посилки вагою до 6 кг, чим широко скористувалась українська громадськість[34].

Громадські заходи з підтримки найбідніших груп населення

Під німецькою окупацією проблема фізичного виживання стала актуальною для більшої частини мешканців західноукраїнських земель. У статті А. Карного «Допомога для всіх українців», опублікованій на початку 1943 р. в газеті «Голос Підкарпаття» зазначалося, що «бідні» селяни Лемківщини пізнали її ще в 1940 р. на синіх і жовтих харчових картках УЦК, на які вони одержали в критичний час приділи картоплі, капусти, оселедців, мармеладу і т.п., а також при роздачі одягу та взуття з дарів української заморської еміграції. Натомість у 1942 р. вже всі селяни цілої Генеральної Губернії відчули благодійність Суспільної Опіки УЦК, яка виєднала у німецької влади поважну кількість харчів та рятувала життя тисячам українцям у критичну весну 1942 р. …Бурси, захисти, сиротинці – це ті установи, що дають змогу зберігати для майбутнього здоров’я й душу нового покоління»[35]. У статті згадано про весну 1942 р., коли великі повені та брак харчових продуктів поставили під загрозу здоров’я і життя дітей і дорослих гірських районах Галичини. Саме в цей момент якнайкраще виявився креативний потенціал суспільної самоорганізації українців. Під егідою УЦК з Гуцульщини, Бойківщини, Покуття було вивезено на Поділля 25 тис. (!) дітей. Тут вони утримувалися в родинах та літніх таборах, де були забезпеченні всім необхідним. Успішна реалізація цієї масштабної акції стала можлива завдяки величезним організаційним зусиллям української громадськості[36].

Об’єктом особливої турботи стали найменші члени соціуму – дошкільнята. Прикладом для наслідування стали ченці і священики різних конфесій, які брали безпосередню участь в організації дитячих садочків і ясел та їхньому утриманні. З душевною теплотою згадував сестер-служебниць о. митрат С. Дзюба – парох Криниці-Села (Лемківщина). Під керівництвом настоятельки монастиря Доротеї Макух сестра Тадея Рудка керувала садочком для найменших дітей. У Криниці-Живці дві сестри працювали в дитячому пансіонаті. Ще 3 сестри-служебниці опікувалися малечею в с. Паровозник. Настоятелька Ананія самозречно допомагала хворим на тиф й, інфікувавшись, померла в дуже молодому віці[37]. Захоронки для дітей у Делятині, Микуличині, Фотинії, Тисмениці (Станіславська округа) також вели кваліфіковані виховательки-черниці[38]. Роботу з дітьми дошкільного віку шкільний реферат Українського окружного комітету в Станіславі розпочав у лютому 1942 р. з організації 4 постійно діючих садочків на 210 вихованців. Потім в окрузі з’явилося ще 3 постійно діючи садочки зі 190 дошкільнятами. У період від червня до вересня 1942 р. на теренах округу функціонувало 113 сезонних дитсадків, у яких налічувалася 7021 дитина. Аби належним чином організовувати цю ділянку роботи, керівники УОК[39] провели з’їзд організаторок дитсадків та 2 курсів провідниць. При шкільній референтурі УОК діяв методичний гурток для провідниць дитячих садочків. З метою харчування дітей у повітовому старостві була проведена відповідна робота, в результаті чого в усіх дошкільних установах діти отримували сніданки й обіди[40].

3 березня 1942 р. УЦК видав обіжник у справі організації дитсадків. У ньому містився заклик розгорнути широку акцію під голосом «У кожному селі – дитячий садок». Однак, за констатацією автора статті «Дитячі садки й українське вчительство» в газеті «Воля Покуття» (19 квітня 1942 р.), за малим винятком справа просувалася повільно, а преса обходила це мовчанкою. Лише в Сяноцькому окрузі голова українського допомогового комітету шкільний інспектор др. П. Біланюк (колишній директор школи) спільно з рефератом дитячих садків П. Бузом (колишнім шкільним інспектором) проводили активну діяльність. Вони скликали кілька районних нарад з представниками волосних делегатур, на яких обговорили організаційні справи: пропаганду, бюджет, практичні аспекти підготовки дитячих дошкільних установ на місцях. Крім того, вони вербували кандидаток на посади провідниць дитсадків. До 20 березня 1942 р. акція дала такі результати: з 254 сіл Сяноцького округу 103 громади склали бюджети загальною сумою 107467 злотих, а решта цю справу завершували. При кожній читальні було створено комітет дитячого садка, до складу якого увійшла голова читальні, вчитель, священик і три громадянина села, у тому числі представники жіноцтва. Вони мали скласти списки дітей від 3 до 7 років, віднайти приміщення для установи, подбати про його устаткування, вирішити питання про організацію харчування дітей та утримання провідниці, для чого необхідно було скласти реальний бюджет дитячого садка. Було організовано 4 курси для підготовки провідниць у Сяноку, Боську, Одрехові та Устриках Долішніх. Кандидати, старші 18 років, мали подати заяву, автобіографію, документ про загальну освіту, посвідку від голови читальні та мужі довір’я[41] про попередню громадську роботу і скласти вступний іспит. 200 громад з 245 заявили про бажання мати дитсадки. Для них комітет допомоги вже підібрав 100 провідниць, а решту готував[42].

До початку осені 1942 р. на території Генерального губернаторства під егідою структур УЦК діяло 1164 сезонних дитсадків, у яких перебувало 49406 дітей, а також 105 постійних (5689 дітей), які організував відділ суспільної опіки та шкільний відділ УЦК. На потреби сезонних установ УЦК надав 400 тис. злотих. Крім того, шкільний відділ УЦК перейняв нагляд за 34 дитячими захоронками у Львові та в краї, у яких виховувалося 1180 дітей[43]. Весною 1943 р. у краї налічувалося вже 2210 сезонних та 233 постійні дошкільні установи, в яких перебувало 80 тис. малюків[44]. Справою, що потребувала консолідованих зусиль громадськості, стало забезпечення регулярного харчування дітей. Для найбідніших родин Гвіздецької волості на Коломийщині весною 1943 р. роздали 15 кг борошна та організували по селах самодопомогу для доживлення дітей у школах. У Кулачівцях та Балинцях діти отримувати теплі сніданки. Мешканці сіл Манці та Майдан пожертвували для бідніших дітей Костополя 400 кг картоплі, 100 кг жита та інше збіжжя[45].

Активно діяли структури суспільної опіки на Станіславщині. В самому адміністративному центрі відкрили 2 харчові (їдальні), що видавали до 900 обідів щоденно, крім того їх послугами користувалося 230 дітей. Всього в окрузі діяло майже 100 харчівень, у яких готували 28 800 обідів щодня. У Станіславському повіті налічувалося 28 таких установ (7839 обідів), Надвірнянському – 15 (5738), Делятинському – 16 (6477), Солотвинському – 13 (2580), Богородчанському – 19 (3594), Галицькому – 9 (2580). Більшість з них функціонували упродовж квітня – липня 1942 р., а в Станіславі – круглорічна. Восени – взимку 1942 р. у Станіславі діяли 3 харчівні: для бідних (на 250 осіб), для службовців і театрального колективу (500), шкільна (400). За рахунок коштів і продуктів, зібраних УОК, оживлювалася дітвора в дитячих дошкільних установах (185 обідів щодня). Для цього надавалися борошно, м’ясо, картопля, цукор, крупи. Розподіл продуктів покладався на спеціальну комісію на чолі з о. проф. Микитком, що забезпечувало належний порядок і справедливість[46]. Реферат суспільної опіки УОК у Коломиї для мешканців 33 сіл, які голодували, видавав «бецугшайни» на борошно. Цей документ отримував делегат (член делегатури) чи муж довір’я, він мав печатку солтиса або місцевого пароха. Для організованого розподілу борошна складали списки людей, які потерпали від недоїдання[47]. У Сарнах (Волинь) комітет допомоги бідним утворився одразу після відступу Червоної армії. Упродовж року активісти комітету допомагали місцевій бідноті грішми, одягом, взуттям, натільною і постільною білизною, продуктами харчування. Для вбогих мешканців Сарн та їх дітей була організована безплатна кухня, що видавала 100–150 обідів щоденно. Місцеві юристи і медики надавали їм безкоштовну допомогу. Комітети допомоги діяли також у Дубровиці, Володимирі, Клесові, Рафалівці, Рокитні.

Здавалося б, справа виживання мала поглинути всі сили громадського активу. Та не одним «хлібом насущним» жила українська спільнота, не забуваючи про свою відповідальність перед майбутніми поколіннями. Автор однієї з передовиць у часописі «Голос Підкарпаття» писав: «Молодь, що вчиться тепер по високих школах, – це майбутня провідна верства народу, це його інтелігенція (священники, лікарі, адвокати, судді, інженери і т.д.)». Оскільки для багатьох родин, які утримували студентів, це було надмірним тягарем в умовах війни, пропонувалося шляхом добровільних пожертв зібрати для них 1 млн. злотих[48]. На перший погляд, це була фантастична ідея. Однак з невеликих сум, відданих на цю благородну справу, поступово формувався фонд «Українського студентства», завдяки якому вищу професійну кваліфікацію отримували представники майбутньої інтелектуальної еліти. До цієї складки увійшли 25 злотих доктора О. Коссака (Коломия) і 912 злотих, зібраних учасниками футбольного матчу між командами «Скала» (Старий) і «Зелемінь» (Сколе), 592 зл. і 60 грошів від «свяченого», організованого жіночою секцією та осередками Українського освітнього товариства у Трускавці[49], 700 злотих від концерту солістки Львівської опери Черних. Співробітники української допоміжної поліції Станіславова передали 400 злотих на солодощі під Різдвяну ялинку вихованцям місцевого сиротинця, а ті зібрали під час коляди 700 злотих і призначили їх для підтримки студентів. У 1942 р. завдяки зібраним коштам Комітет допомоги українським студентам (КОДУС) призначив 171 стипендію для студентів загальною сумою 42490 злотих[50]. Силами громадськості було організовано школу для сліпих 5–18 років та 3-річної школи столярних робіт для глухонімих юнаків 14 – 25 років у Львові та низку інших фахових шкіл та спеціальних курсів, навчання у яких давало можливість молодим людям отримувати професію й забезпечити своє самостійне існування. Наприкінці 1942 р. на теренах Генерального губернаторства функціонувало 1962 дитячі садки, 2 фахові школи, 76 сільськогосподарських, 27 технічних шкіл для хлопців і 12 – для дівчат, 42 торгівельні та 8 господарських шкіл для дівчат, 12 гімназій, 4 семінари, багато фахових курсів (деякі з правами вищих навчальних закладів)[51].

Німецька політика працевикористання залишила багато українських родин без годувальників та робочих рук. Надалі для амортизації негативних соціально-економічних наслідків тотального залучення трудових ресурсів західноукраїнського регіону, в економіку Райху виявилися настільки мізерними, що практично не вплинули на ситуацію. Тому громадські інституції звалили на свої плечі й опіку над сім’ями «остарбайтерів». Їх брали на облік, надавали допомогу в обробітку землі, здачі «контингенту», підтримували матеріально і морально. Особливо активно в цьому руслі діяли доброчинні організації Рівненщини, а також Коломийське Українське освітнє товариство (УОТ) на чолі з о. прелатом Русиним, який налагодив виплати грошової допомоги родинам «остарбайтерів», які найбільше потерпали від війни[52]. За списками, надісланими референту суспільної опіки УЦК у Львові, на Великдень всі галичани, які працювали в Німеччині, одержали зібрані земляками пакунки[53]. УЦК оголосив жовтень 1943 р. «Місяцем книжки для робітників у Німеччині». Член освітніх товариств (УОТів) за власні та зібрані кошти купували різні видання у книгарні «Просвіти», зокрема «Червону калину», «Місіонер», «Дніпро», «Для всіх», «За народ», «Альманах», і пересилати їх до Райху. Кожну книгу супроводжував дарчий напис жертводавця[54].

* * *

Українська громадськість Галичини, де громадські об’єднання розгорнули ширшу, ніж в інших окупаційних зонах, діяльність зуміли поширити її практично на всі ділянки життя, окрім політичної, що за визначенням виключалося окупаційною владою. Окрім суспільної опіки над різними категоріями населення активісти налагоджували кооперативний рух, у рамках «Сільського Господаря» намагалися впроваджувати ефективні форми господарювання на селі.

Назагал акції соціальної солідарності в період Другої світової війни суттєво відрізнялися від аналогічних заходів мирного часу. Коли йшлося про виживання й саме існування багатьох мільйонів людей, доброчинність перетворювалася з буденної роботи на місію епічного характеру. Функціонування громадських інституцій харитативного спрямування в умовах збройного протистояння тоталітарних режимів, а також національно-визвольних (українського й польського) рухів засвідчило надзвичайно високий потенціал суспільної самоорганізації та громадянської самосвідомості мешканців західноукраїнських земель, їх здатність до самопожертви заради ближнього. Врахування цього досвіду видається корисним для розбудови громадянського суспільства сучасної України в умовах неоголошеної війни з боку Росії.

 

Текс підготований спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується в авторській редакції. Для ілюстрацій використано зображення, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.

_____________________________________________
 
 

Олександр Лисенко –  доктор історичних наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України. Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат премії ім. М. І. Костомарова НАН України (1998). У 1998 р. захистив докторську дисертацію на тему «Релігійна ситуація в Україні в 1941—1946 рр.». Сфера наукових зацікавлень охоплює різноманітні аспекти історії та історіографії Другої світової війни. Серед основних праць “Церковне життя в Україні, 1943–1946” (Київ, 1998), “Бойові дії авіації в роки Великої Вітчизняної війни” (Київ, 2003, у співавт. з  В.Макаровим), “Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни у вітчизняній історіографії: Бібліогр. покажч.” (Івано-Франківськ, 2003, у співавт. З О.Марущенко). Живе і працює у Києві.



[1] Tesch-Römer K. Sicherung und Solidarität der Generation / K. Tesch-Römer – K. – Berlin, 2000.

[2] Директор Інститут географії та секретар Вченої ради помічник проректора Львівського університету у 1940–1941 р.  

[3] Гнатюк О. Відвага і страх. – К.: Дух і літера, 2015. – С. 136.

[4] Там само. – С. 267.

[5] Там само. – С. 146, 393.

[6] Ріпко Олена. У пошуках страченого минулого – Львів: Каменяр, 1996. – С. 108.

[7] Гнатюк О. Назв. праця. – С. 262.

[8] Там само. – С. 201.

[9] Borwicz Michal. Inzynierowie dusz // Zeszyty historyczne, 1963, zesz. 3. – S. 123.

[10] Гнатюк О. Назв. праця. – С. 137.

[11] Friedman Filip. Zaglada Zydow Lueowskich, Widawniztwo Centralhej Zydowskiej Komisji Historycznej przy Centralnym Komitecie Zydow Polskich, 1945. – S. 4.

[12] Гнатюк О. Назв. праця. – С. 306–312.

[13] Там само. – С. 302.

[14] Там само. – С. 306.

[15] Там само. – С. 360.

[16] Державний архів Івано-Франківської області. – Ф. Р-98, оп. 1, спр. 5, арк. 2, 11 зв., 13 зв.

[17] У книзі В. Кубійовича «Мені 85» очільником Українського комітету допомогли біженцям і полоненим названо адвоката, члена ОУН д-ра В. Горбового.

[18] ЦДАВОВ України – Ф. 3833, оп. 1, спр. 57, арк. 13–14. 

[19] На 1939 р. Осип Бойдуник був Головним контрольним ОУН, а Р. Сушко був провідником ОУН на території Генеральної Губернії.

[20] Так називається цей лист-звернення до губернатора Г. Франка.

[21] Кубійович Володимир. Мені 85. – Мюнхен, 1985. – С. 86–89.

[22] Там само. – С. 91–92.

[23] Там само. – С. 93–94.

[24] Там само. – С. 96.

[25] Overmans R. Die Kriegsgefangenepolitik des Deutsches Reiches 1939 bis 1945 // Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg B. 9: Die deutsche Kriegsgesellschaft 1939 bis 1945. – München, 2005. – S. 805.

[26] Кравець А. Медики у визвольних змаганнях українського народу (від Українського Червоного Хреста до Службі Здоров’я УПА). Львів, 2010. – С. 46; Медична опіка в УПА: документи, матеріали і спогади. Літопис Української Повстанської Армії // Ред. М. Ріпецький. – Торонто, Львів, 2001. – Т. 32. – С. 56.

[27] Медична опіка в УПА. – С. 59.

[28] На весну 1941 р. УЦК підпорядковувалися 26 українських допомогових комітетів, 33 волосні делеґатури і близько 100 мужів довір’я.

[29] Воля Покуття. – 18 січня. – 22 лютого.

[30] Голос Підкарпаття. – 1942. – 14 березня.

[31] Воля Покуття. – 1943. – 28 березня.

[32] Волинь. – 1941. – 18 грудня.

[33] Там само. – 1942. – 15 січня.

[34] Воля Покуття. – 1943. – 18 січня.

[35] Воля Покуття. – 1943. – 31 січня. – С. 2.

[36] Голос Підкарпаття. – 1942. – 30 серпня.

[37] Дзюбина Степан, о. митрат. І ствердимо діло рук наших (Спогади). – Варшава: Український архів, 1995. – С. 68.

[38] Воля Покуття. – 1942. – 25 жовтня.

[39] УОК – українські окружні комітети, окружні відділи УЦК

[40] Воля Покуття. – 1943. – 3 січня. – С. 6.

[41] Мужі довір’я – нижча ланка відповідальних осіб мережі УЦК.

[42] Воля Покуття. – 1942. – 19 квітня.

[43] Голос Підкарпаття. – 1942. – 2 вересня.

[44] Голос Підкарпаття. – 1943. – 4 квітня. – С. 8.

[45] Голос. – 1942. – 12 липня.

[46] Воля Покуття. – 1943. – 7 січня.

[47] Голос Підкарпаття. – 1943. – 12 березня.

[48] Воля Покуття. – 1942. – 18 жовтня.

[49] Воля Покуття. – 1942. – 18 січня.

[50] Голос Підкарпаття. – 1942. – 22 листопада.

[51] Там само. – 27 січня.

[52] Там само. – 1943. – 28 березня.

[53] Воля Покуття. – 1943. – 30 травня.

[54] Там само. – 1942. – 10 жовтня

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів
та коректність цитат несуть автори текстів.

 

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss