Україна Модерна

// Роман Любавський

Зміна традиційних та впровадження нових форм дозвілля було одним з пріоритетних напрямків соціальної політики радянської влади. На думку Н. Лебіної, дії більшовиків у цій сфері можна схарактеризувати як спробу непрямого нормування повсякденності[1]. Проект з «радянізації» робітничого дозвілля був елементом впровадження нових практик у повсякденне життя мешканців Харкова в 1920-1930-ті рр. в контексті конструювання нової соціальної дійсності. Сучасні дослідники зазначають, що люди по різному використовують свій вільний час: активно розвивають і реалізують свій творчий потенціал, беруть участь у виробництві матеріальних або духовних цінностей, або обирають пасивні форми проведення дозвілля, прагнуть задовольнити свої потреби у відпочинку та розвагах, споживаючи культуру, а не творячи її[2]. Структура дозвілля складається з декількох рівнів, що відрізняються один від одного своєю психологічною значимістю, емоційною вагомістю та ступенем активності. Далі розглянемо дозвілля робітників Харкова на таких структурних рівнях: творча діяльність і аматорські заняття (участь у гуртках самодіяльності), споживання публічно-видовищної культури (відвідування святкових заходів та урочистостей, розваги).

Робітничий клуб як інститут: політичні завдання і соціальні функції

Модель дозвілля, яку радянська влада намагалася «прищепити» населенню, можна простежити на прикладі діяльності клубів для робітників Харкова в зазначений період. На думку лідерів радянської держави, клуби відігравали особливу роль у процесі конструювання нової соціальної дійсності. Завдання, які більшовики ставили перед ними, на початку 1920-х рр. сформулював Л. Троцький. Політик писав, що клуби повинні стати інструментом перевиховання працівників, свого роду містком між гаслами й директивами партії та життєвим світом робітника[3]. Велику увагу клубам приділи у спеціальних виданнях, орієнтованих на культпрацівників[4]. У робочих клубах проводили ідеологічні кампанії з соціальної мобілізації суспільства (боротьба з хуліганством, старим побутом або за «чистоту» партії, за єдність з республіканськими силами в громадянській війні в Іспанії тощо)[5], заходів підтримки радянського режиму. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. услід за політичними та соціально-економічними змінами в державі до ідеологічних завдань діяльності клубів як центрів перевиховання працівників додалися нові. Керівництво клубів повинно було брати учать у партійних чистках[6], дбати про освоєння працівниками технічних знань[7], організацію соцзмагань[8], виконання плану[9] тощо. Також у радянському дискурсі робочі клуби були представлені як інституції, що мали стати єдиним місцем відпочинку для трудящого населення[10].

Клуби для робітників виникли в Харкові наприкінці 1910-х – на початку 1920-х рр. У їх організації брала участь професійна комісія Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів та профспілки. Одним із найбільших у місті був клуб профспілки «Металіст», створений на основі колишнього «Будинку робітників»[11]. Окрім профспілкових, у місті існували державні та відомчі клуби. Статистичні дані свідчать, що в другій половині 1920-х рр. у Харкові діяло 52 клуби[12], 18 і з них належали профспілкам, 12 були засновані при підприємствах (вказані лише ті заклади, які мали оформлене членство)[13].

Як відзначав С. Ловелл, більшовики використовували дозвілля для того, щоб реалізувати ідеалістичний проект становлення радянського «культурного життя»[14]. Партійні ідеологи розуміли відпочинок як діяльність людини, спрямовану на саморозвиток. Тому в клубах для робітників організовувалися різноманітні гуртки та секції. Наприклад, влітку 1922 р. при заводському клубі «Металіст» діяло сім секцій: драматична (проводились заняття з дикції, поставлення голосу, техніки сцени та історії театру), музично-струнна (оркестр народних інструментів), музично-духова, художня (живопис) студії, літературна секція (гурток вивчення класичної літератури, читання художніх творів та їх розбір, лекції на літературні теми, диспути), марксистський гурток (викладалися світознавство, політекономія, історія політичних рухів) та спортивна секція[15]. Керівниками таких гуртків зазвичай були робітники підприємства, якому належав клуб[16]. Примітно, що на першому місці в репертуарі музично-хорових гуртків були народні українські та російські пісні, на другому – музичні твори революційної тематики. Співаки під час виконання пісень використовували техніку церковного співу (затримка темпу наприкінці куплетних рядків тощо), що й не дивно: керівниками та учасниками хорів були люди, які мали досвід співу в церковних хорах.

Змістове наповнення роботи гуртків залежало не тільки від компетентності керівників, а й від тієї моделі стосунків з підлеглими, яку вони вибудовували. Вони нерідко відчували себе господарями клубів, свавільно поводилися зі співробітниками, байдуже ставилися до роботи, відмовлялися виділяти кошти на потреби розвитку гуртків. Періодична преса рясніла замітками про грубість керівників клубів у відносинах з його членами, що відштовхувало робітників від участі у самодіяльності[17]. Деякі амбітні люди розглядали посаду керівника клубу як щабель кар’єрного зростання[18], а ті, хто не прагнув більшого, використовували її як засіб самореалізації в соціальній площині, демонструючи своє домінування над оточенням[19]. Звісно, у клубах працювали й віддані своїй справі люди. Одним із таких, на думку журналістів, був завідувач харківського клубу робітників електрозв’язку М. Т. Жолудова, стараннями якого в клубі з’явився гардероб, був зроблений ремонт, налагоджена робота гуртків[20]. На практиці посада завідувача клубом була не вельми привабливою: керівник мав відповідати буквально «за все», то ж багато людей невдовзі відмовлялося від цієї посади. Через постійну заміну керівників виникала ситуація безконтрольності, адже у всіх проблемах можна було звинуватити попередника. Це негативно впливало на діяльність усіх клубних структур, і гуртків зокрема. Така проблема була типовою для всіх регіонів Радянського Союзу. Наприклад, в одному з клубів Ярославської області за десять років змінилося 60 завідувачів[21]. Успіх діяльності клубів як організаційних центрів дозвілля працівників багато в чому залежав від того, яку модель поведінки обирали їх керівники.

Невід’ємною частиною побуту заводчан були соціальні хвороби (пияцтво, хуліганство тощо). На думку партійних діячів, одним із інструментів їх подолання мали стати клуби для робітників, центри проведення дозвілля та «пролетарської культури»[22]. На профспілкових конференціях та засіданнях працівників клубів лунали заклики налагодити роботу клубу таким чином, щоб люди не йшли відпочивати до пивної. Утім, нерідко продаж спиртних напоїв відбувався безпосередньо в клубах. Тогочасна преса рясніла статтями та замітками про пияцтво та хуліганство робітників. Так, 23 грудня 1929 р. спільний вечір працівників важкої та легкої промисловості в клубі фабрики Кофок завершився грандіозною бійкою, учасники якої застосовували холодну та вогнепальну зброю. Для того, щоб їх заспокоїти, завідувачу клубу довелося викликати кінний міліцейський загін[23]. Продаж пива в клубі був вигідним для керівництва, бо це покращувало статистичні показники відвідування та слугувало додатковим джерелом прибутків. Показова ситуація склалася в клубі імені П. Мойсеєнко на окраїні Харкова. Дві третини його членів були робітниками промислових підприємств міста. Відвідувачі клубного буфету щоденно влаштовували бійки та бушкети. Представники керівництва не робили спроб щось змінити, оскільки, як свідчать джерела, самі зловживали алкоголем. Мабуть, саме тому, коли деякі робітники ініціювали перевибори адміністрації, чимало членів клубу підтримали чинне керівництво[24]. Клуби як знаряддя боротьби проти соціальних хвороб виявилися малоефективними.

Клуб VS церква: пропаганда альтернативних свят і практик відпочинку

Розглянемо декілька основних практик «споживання» публічно-видовищної культури робітниками Харкова в 1920-1930-ті рр. Спочатку звернемо увагу на проведення календарних свят та радянських «обрядів» життєвого циклу як найбільш показових заходів, що ретранслювали ідеї влади про належні соціальні практики. Клуби були місцем проведення політичних акцій, певних ритуалів радянської «обрядової системи», своєрідним майданчиком, на якому політичний режим реалізував свою присутність як «диктатури, яка інсценізує»[25]. Вони були поліфункціональним інструментом популяризації ідей нового життя, а також одним із каналів їх втілення. У клубах проводилося чимало різних заходів: радянських «обрядів» життєвого циклу, святкування урочистих дат, ювілеїв революційних подій, річниць лідерів держави й класиків марксизму-ленінізму. М. Рольф у своєму дослідженні вдало продемонстрував, що радянські свята були ініційовані та контрольовані державою, це дозволяє говорити про них як про свята «офіційної культури»[26]. Їм була властива показовість, масовість, театральність. Тому можемо говорити про те, що «споживання» їх населенням як культурного продукту було формою комунікації між владою та суспільством, яка відбувалася у просторі дозвільних практик.

На початку 1920-х років більшовики взяли курс на витіснення з повсякденного життя соціуму релігійних свят і популяризацію нових святкових дат. Спеціально для агітаторів і партійних діячів було розроблено «Календар комуніста», в якому були зібрані всі урочисті заходи, що ввійшли до нового «пантеону» святкових дат[27]. Календар публікувався з чималою кількістю коментарів, у яких роз’яснювалося походження революційних свят, а також те, чим вони відрізнялися від релігійних. Клуби для робітників Харкова ставали місцем проведення урочистих заходів (День Паризької комуни, Перше травня тощо). Офіційні свята були інструментом популяризації політичних цілей радянської влади. Більшовики використовували їх для того, щоб продемонструвати новий порядок та укорінити його в житті суспільства[28]. Відвідувачі клубів для робітників брали участь у проведенні масових радянських свят, в організації маніфестацій. Приміром, упорядники збірника рекомендацій зі святкування Першого травня в клубах писали про те, що керівникам секцій самодіяльності необхідно приділити особливу увагу виготовленню реквізиту для вуличних свят. Культпрацівники отримували завдання виготовити карнавальні костюми й транспаранти[29]. Відтак харківські клуби, виконуючи ці настанови, Першого травня проводили різноманітні заходи, організовували показ кінофільмів, влаштовували вечори зустрічей із делегаціями з інших міст[30]. Клуби для робітників були місцем, де зосереджувалася святкова сторона радянської політичної системи. 

Індоктринацію здійснювали також і за допомогою політизації традиційних свят та форм їх проведення. Показовими є, наприклад, святкування Нового року в клубах для робітників Харкова. Напередодні свята регіональна преса писала, що новий 1925 рік буде роком нової політичної боротьби та нових перемог робітничого класу[31]. Більшовики враховували надзвичайну популярність свята й намагалися використати його для проведення агітації. Улюбленим прийомом радянської влади все більше ставало наповнення традиційних свят новим змістом. Одним із звичних атрибутів Нового року була прикрашена іграшками ялинка, то ж у 1927 р. у деяких клубах міста були урочисто встановлені «радянські» ялинки, прикрашені іграшковими піонерами, які тримали стрічки з політичними гаслами. Після закінчення свята діти робітників отримали подарунки. Проведення «старого» святкового дійства відбувалося в новому, штучно створеному візуально-комунікативному середовищі. Метою заходу було утвердження в побуті нової системи суспільно-політичних цінностей. Характерно, що товарний дефіцит як риса тогочасного життя виявився і під час привітання дітей: чисельність бажаючих одержати подарунки для своїх дітей була більшою, ніж розраховували організатори, то ж батькам довелося «попрацювати ліктями», щоб здобути їх для своєї дитини[32]. Ставлення радянської влади до ялинки як символу Нового року змінювалося протягом 1920-1930-х рр.[33] У середині 1920-х р. більшовики робили спроби змінити змістове наповнення свята та образу ялинки, якось їх “радянізувати”, однак наприкінці 1920-х рр. радянські політтехнологи відмовилися від цього святкового атрибуту, затаврувавши його як пережиток минулого. У 1929 р. харківські журналісти закликали робітників стати «ворогами релігії та друзями лісу», відмовитися від традиції встановлення хвойних дерев у домівках, щоб зберегти ліси[34]. Уже на початку 1930-х рр. ялинку перестали встановлювати в робочих клубах. Більшовики аргументували це тим, що традиція прикрашати новорічну ялинку в сучасних умовах «втратила своє господарське призначення»[35]. Це «вигнання» новорічної ялинки тривало до 1935 р., коли з ініціативи П. Постишева відбулася її реабілітація.

Матеріали місцевої періодики засвідчують, що агітаційні заходи в новорічну ніч влаштували лише деякі міські клуби. Так, у 1929 р. «зразкове» новорічне святкування відбулося в клубі залізничників. Концертна програма вечора була різноманітною: номери самодіяльності, різноманітні ігри, виступи «живих газет». Деякі залізничники прийшли з дітьми, тому культпрацівники підготували для них спеціальну розважальну програму. Кореспонденти звертали увагу на те, що опівночі під час кульмінації свята на сцені клубу було інсценізовано картину, за сюжетом якої «п’яницю, розтратника і бюрократа вимітали наче сміття новим 1929 роком»[36]. Утім, подібні показові заходи були радше винятком, ніж правилом. Частіше «офіційна» частина новорічного свята в клубах складалася з читання доповіді про внутрішнє та зовнішнє становище в СРСР, після чого розпочиналося масове гуляння з уживанням алкогольних напоїв, що їх пролетарі принесли з собою чи придбали у клубному буфеті.

Радянські культпрацівники приділяли особливу увагу підготовці та організації показових заходів напередодні найбільш визнаних християнських свят – Різдва та Великодня. Пропагандисти мали на меті витіснити церковні свята з повсякденного життя населення, замінити їх радянськими річницями «червоного» календаря. Для цього використовували різноманітні засоби агітації. Партійні ідеологи вважали: щоб заводчани позбулися впливу релігійних традицій, їм необхідно було запропонувати альтернативу. Це завдання мали вирішити робітничі клуби. Радянська влада прагнула зацікавити працівників відзначати свята не в церкві, а в клубі[37]. Агітатори вели з духовенством справжню «війну» за відвідувача. Клуби для робітників у цій боротьбі спиралися на підтримку держави, церква – на силу традиції. Пропагандисти використовували різні прийоми для популяризації діяльності клубів під час різдвяних свят. Журналісти спеціалізованих видань звертали увагу клубних працівників на необхідність виготовлення яскравої та помітної вивіски з назвою клубу, бо, виявляється, інколи робітники просто не могли знайти вхід у клуб[38]. У регіональній періодиці задовго до Різдва з’являлись анонси програм концертів, які відбудуться у клубах в різдвяні дні[39]. Так, у 1929 р. в преса закликала працівників клубів «дати бій Різдву»[40]. Для того щоб привабити відвідувачів, правління клубу влаштовувало кінопокази, театральні вистави й танці – найбільш популярні заходи серед заводчан. Однак обстеження декількох харківських клубів, ініційоване редакцією газети «Харківський пролетар», показало, що керівники не організовували масштабних антирелігійних заходів: антирелігійна агітація обмежувалася декількома доповідями. Журналісти били на сполох, що антирелігійні заходи тривали лише кілька днів і не були систематичними[41]. Вочевидь, керівники клубів часто ставилися до державних пропагандистських кампаній формально.

Схоже, робітники використовували нагоду проводити свій вільний час у клубах, проте не відмовлялися від традиційних практик святкування Різдва. Під час релігійних свят клуби не витримували конкуренції з церквою. Приміщення клубів, як правило, були тісними та незручними, інтер’єр відштовхував відвідувачів. При цьому дані письмового опитування працівників, ініційованого Л. Троцьким у 1923 р., свідчать, що церковна атмосфера подобалася людям, оскільки відповідала їх святковому настрою. Одне з питань анкети стосувалося традиційної церковно-побутової обрядовості. Інтерв’юери намагалися з’ясувати, чи була вона замінена радянськими/радянізованими обрядами та чи була ця заміна ефективною[42]. Один із респондентів відзначав, що у святкові дні в людей настрій такий, що «хочеться кудись піти». Робітники відповідали, що йшли до церкви, оскільки там «все блищить і красиво», хор співає краще, аніж учасники клубної самодіяльності й вхід безкоштовний[43]. Із відповідей зрозуміло, що для трудівників атмосфера в церкві була більш привабливою. Це підтверджує й регіональна преса: наприклад, у 1928 р. на шпальтах харківських газет було опубліковано декілька статей та заміток про те, що клубам не вдалося «заглушити церковний дзвін і відволікти робітників від церковних свят»[44].

Діяльність клубів для працівників під час Великодня була особливо показовою. У радянському дискурсі домінував негативний образ цього свята: його зображали лише як привід для гулянок[45]. Керівники клубів отримували завдання скласти для робітників культурну програму, яка б відповідала ідеологічним настановам та наочно демонструвала хибність релігійного світогляду. Як слушно зазначав Ш. Плаггеннборг, організація святкових заходів була вищою формою репрезентації радянської політичної системи, оскільки під час їх проведення зливалися в одне ціле різні форми вираження: слово, зображення, інсценування[46]. Так, у Харкові в середині 1920-х рр. влада опублікувала спеціальний посібник із інструкціями та агітаційними матеріалами для проведення антирелігійної роботи в клубах під час Великодніх свят[47]. За планом, ввечері напередодні свята в клубах слід було читати доповідь про «класовий характер релігії». Після неї пропонували поставити комедійну п’єсу, яка б висміювала основні догмати церкви. В основу сюжету була покладена суперечка християнських євангелістів про певні розбіжності в біблійних текстах. Пропагандисти робили акцент на цьому сюжеті не випадково. Оперуючи маловідомими для пересічних людей подіями та поняттями, вони прагнули надати критиці релігії «наукової ваги», що було характерно для державної пропаганди[48]. Під час перерви актори мали співати на сцені антирелігійні частівки. Клуб належало прикрасити антирелігійними гаслами та карикатурами[49].

Усуспільнення побуту: популяризація нових обрядів життєвого циклу 

Культпрацівники розуміли, що витіснити з побуту традиційні обряди життєвого циклу достатньо складно, для цього необхідно пропонувати альтернативи. Ними мали стати «червоні хрестини» (октябрини), «червоні весілля» тощо, які ставали важливим каналом комунікації між радянською владою та суспільством. Розглянемо ці показові заходи, ініційовані керівниками клубів або свідомими «радянськими» людьми, як культурний продукт, що пропонувався пересічним громадянам. Це відбилося на сторінках регіональної преси. 11 травня 1925 р. значною подією в житті колективу Другої державної кондитерської фабрики були октябрини[50]. Зрозуміло, що при висвітленні цієї події журналісти дещо перебільшили значення октябрин, проте, якщо врахувати той факт, що радянська влада розрекламувала ідеї нового побуту як культурний тренд, вони дійсно могли викликати неабияке зацікавлення. Втім, робочі кореспонденти повідомляли, що присутні не розуміли мети проведення октябрин[51]. «Червоні хрестини» можна вважати специфічною формою радянської публічно-видовищної культури, яку влада пропонувала «споживати» пересічним громадянам. За спостереженням кореспондентів, подивитися на церемонію зібралося чимало робочого люду. Кульмінацією акції було публічне дійство заповнення анкети малюка: запитання та відповіді зачитувалися вголос під акомпанемент оркестру, що був спеціально запрошений на церемонію. Цікаво, що окрім біографічних даних (ім’я та прізвище) в анкеті містилися питання про соціальне походження батьків та майбутній фах дитини, який «обирали» і записували. Після завершення дійства батьки отримували від заводського комітету та членів ЛКСМУ подарунки[52]. Октябрини були заходом, через який радянська влада демонструвала свою присутність у соціальному просторі, певним повідомленням, адресатом якого було локальне товариство (колектив підприємства). Церемонія була насичена семантичними кодами, шифри яких були відомі кожному члену радянського суспільства. Перші кроки соціалізації дитини відбувалися в приміщенні фабрики, що свідчило про маргінальний статус церкви в офіційному дискурсі. Публічність процедури вказувала всім присутнім на важливість колективізму як форми організації побутових практик; присутність оркестру, гостей-комсомольців та нагородження батьків призами відтворювали атмосферу урочистого свята.

Джерела не дають відповіді на питання про те, як часто проводилися подібні заходи. Проте аналіз цих прикладів дає змогу зрозуміти, як влада використовувала робітничі клуби для демонстрації нових суспільних цінностей та поширювала їх через повсякденні практики. Так, показове «червоне весілля» відбулося 15 січня 1924 р. у клубі робітників харчової промисловості. Наступного дня пролетарська газета звертала увагу читачів на проведення церемонії в клубі, а не в церкві[53]. У такий спосіб влада демонструвала суспільству наявність альтернативи сталим традиціям, надавала зразки нових соціальних відносин, які мали стати взірцями для наслідування. Кореспонденти зображали молодят зразковими громадянами, які відмовилися від усталених норм і одружилися за новим революційним ритуалом. Весілля було схоже на урочисте засідання культкомісії, на якому слухалося питання про укладання шлюбу. Керівництво клубу виступило з привітальним словом, в якому розповіло присутнім про сутність нового побуту та його значення. Молодята, члени профспілки робітників харчової промисловості, одружилися та взяли на себе зобов’язання вступити до лав союзу комуністичної молоді. 

Радянська влада намагалася використати клуби для робітників не тільки для того, щоб продемонструвати працівникам основи нового суспільного ладу, а й укоренити їх у повсякденному житті людей. Ідеї нового побуту реалізувалися на практиці у вигляді урочистих заходів, публічних презентацій соціалістичного режиму. Вони були ідеологічним продуктом, який влада пропонувала «спожити» населенню, сподіваючись перевиховати його в такий спосіб.

Клуб і публіка: пошук збалансованого репертуару

На думку радянських ідеологів, клуби були єдиним «правильним» місцем для відпочинку робітників, який розглядали як монолітна спільноту[54]. Творячи для них «ідеальне» місце відпочинку, радянська влада не враховувала специфіки інтересів представників різних вікових груп. Журналісти фахових видань неодноразово зазначали, що літні люди в клубах почували себе некомфортно, оскільки більшість відвідувачів становила молодь віком від 18 до 23 років, яка мала свої уявлення про відпочинок та мету відвідування клубів[55]. Поведінка молоді часто дратувала працівників зрілого віку, вони небезпідставно нарікали на молодечі пустощі та бешкети[56]: на шпальтах центральних та регіональних видань раз-по-раз з’являлися замітки про хуліганство робітничої молоді в клубах[57]. Траплялися випадки, коли хулігани тероризували клуби, робили на них справжні напади, припинити які могли лише посилені наряди міліції[58]. Адміністративні заходи допомагали, проте не могли докорінно змінити ситуацію. Ця проблема набула серйозного обговорення в пресі. Лунали заклики заборонити танці в клубах, оскільки вони приваблювали молодь і, на їх думку, опосередковано сприяли хуліганським вчинкам. Вочевидь, клуби стали місцем, де перетиналися та зіштовхувалися інтереси різних вікових груп пролетарського населення, ареною конфлікту поколінь. Молодь в силу вікових особливостей прагнула активно проводити дозвілля, брати участь у різних гуртках та секціях[59]. Працівники зрілого віку бажали відпочивати більш спокійно. 

Аби залучити до клубу літніх людей культпрацівники влаштовували так звані родинні вечори[60]. Їх організація ілюструє прагнення влади перенести практику проведення дозвілля в родинному колі з приватної сфери до публічної. Ідея цих заходів полягала в тому, щоб працівники одного цеху або бригади приходили до клубу разом із дружиною та дітьми. На думку діячів профспілок, спільне проведення дозвілля сприяло налагодженню дружньої атмосфери в робочому колективі[61]. Практики організації родинних вечорів можна розглядати як спробу профспілок сформувати те, що нині охоплює поняття «корпоративної єдності». Усі витрати на організацію вечора керівництво клубу брало на себе, проте часто люди приходили зі своєю їжею та напоями. Як свідчать матеріали періодики, практика проведення родинних вечорів коштом самих учасників утвердилася з середини 1930-х рр.[62]. Програма складалася переважно з концертів, які влаштовували колективи самодіяльності, керівники клубів не організовували агітаційних або пізнавальних заходів (лекцій, доповідей тощо)[63]. Часто під час родинних вечорів проводилися шахово-шашкові турніри[64].

Сучасні дослідники все частіше звертають увагу на те, що СРСР існував в «епоху мас», тому не міг перебувати осторонь процесів становлення масового виробництва та споживання, масової політики та культури[65]. Як відзначав Д. фон Гелдерн, радянські газети «публікували відверті лестощі та гостру сатиру; радянські кіностудії знімали мюзикли на голлівудський манер та стрічки про громадянську війну; радіохвилями розносилися марші та шансони»[66]. Влада не могла ігнорувати людську потребу у відпочинку, тому прагнула віднайти певний баланс між агітацією та організацією розваг для членів клубу. Тим паче, що клуби програвали церкві та різним розважальним закладам у боротьбі за відвідувача[67]. Не випадково у пресі часто з’являлися повідомлення про те, що в робочих клубах панує нудьга[68]. Для відпочинку в клубах були відведені спеціальні кімнати, однак їх стан, атмосфера нівелювали їх функціональне призначення: вони часто були тісними та брудними, іноді в них проводили роботу гуртки самодіяльності або збиралися люди в очікуванні кіносеансу або доповіді. Шум та постійна метушня заважали робітникам відпочивати. Клубні працівники розуміли, що необхідно розробити серію заходів, акцій, які б пожвавили клубну роботу та зробили клуб конкурентоспроможним у боротьбі за відвідувача[69]. 

У своїй роботі культпрацівники приділяли найбільшу увагу організації спектаклів, концертів та кіносеансів[70]. Типовим було явище, коли задля того, щоб привернути увагу робітників до засідання, на якому обговорювалися проблеми організації роботи в клубі, перевибори адміністрації тощо, організатори обіцяли завершити захід переглядом кінофільму. Не дивно, що люди, які приходили на збори, постійно переривали доповідачів вигуками: «Досить! Давай кіно!»[71]. Така реакція зрозуміла, адже для мешканців віддалених районів міста кінопокази були чи не єдиною розвагою. Працівники клубів раз на тиждень влаштовували кіносеанси, завищуючи при цьому ціну на квиток. Оскільки інших розваг у мешканців околиць не було, вони йшли до клубу[72]. Втім, траплялися випадки, коли завідувачі так «захоплювались» показом тих самих фільмів, що це відштовхувало працівників від клубу. Приміром, у клубі Харківського приладобудівного заводу імені Т. Г. Шевченка в лютому 1926 р. те саме кіно показували 15 разів. Тому не дивно, що робітничі кореспонденти скаржилися, що працівників «до клубу тепер і калачем не затягнути»[73]. У клубах зі збалансованою культурною програмою показ фільмів відбувався близько десяти разів на місяць[74]. Кінопокази були надзвичайно популярним видом публічно-видовищної культури, а перегляд кінофільмів – поширеною формою дозвілля. Як свідчать статистичні дані, на кінопокази приходило 36,5% від загальної чисельності відвідувачів клубних заходів[75].

Незважаючи на те, що кіно в 1920-1930-х рр. було відносно новим явищем масової культури і його популярність стрімко набирала оберти, найпопулярнішими заходами серед робітничої публіки були театралізовані вистави професійних та аматорських колективів. За даними статистики подивитися на спектаклі й концерти приходило 69% від загальної чисельності відвідувачів клубів[76]. На клубній сцені здебільшого ставили невеликі постановки, сценарії яких були надруковані на шпальтах спеціалізованих періодичних видань. Вочевидь, рівень цих постановок не міг бути високим. Це відзначала регіональна преса, публікуючи розгромні рецензії[77] та закликаючи підвищувати якість постановок[78]. Серед причин низького рівня вистав було те, що члени драматичних студій щотижня ставили нову п’єсу, бо прагнули показати їх якнайбільше, через що актори погано знали текст. Окрім цього вони постійно сперечалися за ролі, кожен неодмінно прагнув зіграти головну й «хотів бути Наполеоном». Про це йшлося у протоколі зібрання членів латиського клубу «Дарбс» у лютому 1929 р[79]. Вірогідно, невдоволені отриманою роллю актори грали не з повною віддачею. Проте далеко не всі глядачі були такими вибагливими, як робочі кореспонденти. На театральні вистави збиралася різноманітна публіка. Для робочих зрілого віку були важливими якість акторської гри, декорації, ідея п’єси, тоді як для робітничої молоді глядацька зала була скоріше місцем спілкування, її не засмучували невчасний початок вистав (із запізненням на годину), тривалі антракти (годину, а то й більше), недосконала гра акторів, яка була приводом для публічних жартів і коментарів[80].

Отже, у 1920-ті рр. було розроблено чимало проектів радянізації дозвілля робітників Харкова. Масштабним задумом влади було перетворення робочих клубів на місця відпочинку трудівників. Аналіз діяльності цих клубів у Харкові продемонстрував, що вони виконували важливу ідеологічну функцію політизації дозвілля працівників, ставали платформою, на якій відбувалася демонстрація моделей повсякденних практик та соціальних відносин, що в радянському дискурсі мали статус взірцевих. Клуби почали вести із церквою справжню боротьбу за кожного відвідувача. Агітатори розуміли, що витіснити з повсякденного життя робітників традиційні релігійні свята є достатньо складним завданням. Аналіз діяльності найбільших клубів Харкова («Металіст», при заводах ДЕЗ, «Серп і Молот» та ін.) засвідчив, що як альтернативу сталим традиціям вони пропанували заводчанами радянські свята і «обряди» життєвого циклу – «червоні весілля», «октябрини» та ін. Разом із цим, культпрацівники харківських робочих клубів не ігнорували і тяжіння робітників до розваг, тому намагалися вигадати такі форми відпочинку, які сприяли б індоктринації соціалістичних ідеалів у невимушеній атмосфері масових свят.

 

Цей текст є скороченим і адаптованим спеціально для сайту “Україна Модерна” розділом монографії Романа Любавського Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років (Харків: Раритети України, 2016). Тут публікується з дозволу Автора. У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

 ____________________________________________

 

 

Роман Любавський – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та заступник декана історичного факультету  Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. Наукові інтереси: історія повсякденності, історія України індустріальної доби, робітнича історія. Живе і працює у Харкові
 
 
 
 
 
 


[1] Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города / Н. Б. Лебина. – СПБ. : Журнал «Нева», 1999. – С. 229.

[2] Бочелюк В. Дозвiллєзнавство : навчальний посібник для вузів / Бочелюк В. – К., 2006. – С. 22.

[3] Троцкий Л. Д. Ленинизм и рабочие клубы (речь на совещании клубных работников 17-го июля 1924 г.).– М., 1924. – С. 9–10.­

[4] Див., наприклад: Клуб должен стать органом пролетарской общественности // Культработник. – 1927. – № 11. – С. 4-8; Образовательная работа в клубе // Клуб и революция. – 1933. – № 7. – С. 3; Воспитание людей сталинской эпохи // Клуб. – 1936. – № 20. – С. 1-2; Клуб перевоспитал человека // Клуб. – 1936. – № 3. – С. 49.

[5] Див про це: Красильников С. Социальная мобилизация как системная характеристика сталинского режима: природа, формы, функции / С. Красильников // История сталинизма: итоги и проблемы изучения. Материалы международной научной конференции (Москва, 5-7 дек. 2008 г.). – М.: РОССПЭН, 2011. – С. 150-160; Клуб – большевистский агитатор и пропагандист // Клуб и революция. – 1933. – № 15. – С. 1-2.

[6] Зверев. М. Клубы и чистка госаппарата / М. Зверев // Клуб и революция. – 1929. – № 6. – С. 2; Чистка партии и задача клубов // Клуб и революция. – 1934. – № 10. – С. 1-2.

[7] Малиновский С. Клубы в борьбе за овладение техникой / С. Малиновский // Революция и культура. – № 13. – С. 19-21.

[8] Соцсоревнование и клуб // Клуб и революция. – 1929. – № 5. – С. 16-19.

[9] Григорьев Г. Пропаганда пятилетнего плана / Г. Григорьев // Клуб и революция. – 1929. – № 6. – С. 8-16; Народнохозяйственный план 1933 года и клубы // Клуб и революция. – 1933. – № 2. – С. 1-2.

[10] Очередные задачи рабочих клубов // Харьковский пролетарий. – 1925. – 8 окт. – С. 3; Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. – 1936. – № 10. – С. 61-63; Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. – 1936. – № 14. – С. 56-59; Клуб и организация рабочего отдыха // Клуб. – 1936. – № 15. – С. 58-61.

[11] Апутхин В. Первые шаги культработы на Харьковщине / В. Апутхин // Культработник. – 1927. – № 19. – С. 20.

[12] Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. – Х., 1927. – С. 16.

[13] Очерки истории профсоюзов Харьковщины. – Х., 1999. – С. 79

[14] Ловелл С. Досуг в России: «свободное» время и его использование // Антропологический форум. – 2005. – № 2.– С. 148.

[15] Звітна документація ХПЗ за липень 1922 р. // ДАХО. – Ф. 1010. – Оп.1. – Спр. 446. – Арк. 80-82.

[16] ДАХО. – Ф. 1010. – Оп.1. – Спр. 2067. – Арк. 126.

[17] Ухабы культработы // Харьковский пролетарий. – 1928. – 15 ноября. – С. 3.

[18] Так дальше работать нельзя // Клуб. – 1937. – № 5-7. – С. 14.

[19] Через пень-колоду // Харьковский пролетарий. – 1928. – 18 дек. – С. 3.

[20] Николай Тимофеевич Жолудов // Клуб. – 1936. – № 12. – С. 40-44.

[21] Обсуждаем вопросы клубной работы // Клуб. – 1937. – № 7. – С. 9.

[22] Каким должен быть рабочий клуб. Доклад Н. Крупской на всеукраинском съезде клубных работников в Харькове. – 1925. – 30 сент. – С. 3.

[23] Вечер был, сверкали…финки // Харьковский пролетарий. – 1929. – 10 янв. – С. 4.

[24] Почему скучно в клубах? // Харьковский пролетарий. – 1928. – 18 дек. – С. 3.

[25] Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. – М. : РОССПЭН, 2009. – С. 7.

[26] Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. – М. : РОССПЭН, 2009. – С. 17.

[27] Календарь коммуниста на 1923 год. М., 1922; Календарь коммуниста на 1924 год. М., 1924; Календарь коммуниста на 1925 год. М., 1925; Календарь коммуниста на 1928 год. М., 1927.

[28] Рольф М. Массовые советские праздники / М. Рольф. – М. : РОССПЭН, 2009. – С. 9.

[29] Клуб в день 1 Мая. М., – 1924. – С. 6.

[30] План празднования 1 мая в Харькове // Харьковский пролетарий. – 1926. – 27 апр. – С. 2; План празднования 1 мая // Харьковский пролетарий. – 1929. – 19 апр. – С. 3.

[31] Рязнов Н. Наш новогодний подарок // Харьковский пролетарий. – 1925. – 1 янв. С. 1; Десять новых годов // Харьковский пролетарий. – 1928. – 1 янв. – С. 4.

[32] Гец С. Советизация елки / С. Гец // Культработник.  – 1927. – № 3. – С. 36-37

[33] Див. докладно про це: Душечкина Е. Русская елка: история, мифология, литература. СПб.: Издательство ЕУСПб, 2012. С. 213–292.

[34] Враг религии – друг леса // Харьковский пролетарий. – 1929. – 21 дек. – С. 3.

[35] Елизаров И.Я. Нужен ли рабочим праздник рождества? Л., – 1929. – С. 41.

[36] Новый год по новому встретили рабочие клубы окраин // Харьковский пролетарий. – 1929. – 1 янв. С. 2.

[37] Клубы в борьбе с религиозным дурманом // Харьковский пролетарий. – 1929. – 6 янв. – С. 3.

[38] О быте рабочего клуба // Рабочий клуб. – 1925. – № 2. – С. 24.

[39] Клубы 24, 25 и 26 декабря. Детские утренники, массовые походы, игры, семейные вечера // Харьковский пролетарий. – 1928. – 24 дек. – С. 1; В ответ на поповское рождество // Харьковский пролетарий. – 1928. – 24 дек. – С. 1.

[40] Дадим бой Рождеству. 25 и 26 декабря должны работать все клубы, театры, кино // Харьковский пролетарий. – 1929. – 21 дек.– С. 3.

[41] Разве так выходят на бой? // Харьковский пролетарий. – 1929. – 24 дек. – С. 3.

[42] Троцкий Л.Д. Вопросы быта. Эпоха "культурничества" и ее задачи. – М : Красная Новь., 1923. – С. 128.

[43] Там само. С. 131–132.

[44] В церкви – празднично, в клубе – буднично // Харьковский пролетарий. – 1928. – 10 янв. – С. 3.

[45] 14, 15 и 16 апреля. Три дня оголтелого обжорства и пьянства // Харьковский пролетарий. – 1928. – 18 апр. С. 3.

[46] Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской и эпохой сталинизма. СПб. : Нева, – 2000. – С. 287.

[47] Пасха в рабочем клубе. Сборник материалов. Х, – 1925.- С. 3.

[48] Арендт Х. Истоки тоталитаризма. – М., 1996. – С. 456.

[49] Пасха в рабочем клубе. Сборник материалов. Х, – 1925.- С. 4.

[50] А зачем его крестить? // Харьковский пролетарий. – 1925. – 11 мая. – С. 3.

[51] А зачем его крестить? // Харьковский пролетарий. – 1925. – 11 мая. – С. 3.

[52] А зачем его крестить? // Харьковский пролетарий. – 1925. – 11 мая. – С. 3.

[53] Не в церкви, а в клубе (пролетарская свадьба) // Пролетарий. – 1924. – 16 янв. – С. 2.

[54] Див докладно про це: Фицпатрик Ш. Срывайте маски! Идентичность и самозванство в России ХХ века / Ш. Фицпатрик. – М. : РОССПЭН, 2011. – С. 41-64.

[55] Айзенбер А. Почему взрослый рабочий не идет в клуб? / А. Айзенберг // Рабочий клуб. – 1925. – № 1. – С. 54-56; Иванов А. О привлечении взрослого рабочего в клуб / А. Иванов // Рабочий клуб. – 1925. – № 11. – С. 9; Почему взрослый рабочий не идет в клуб? // Рабочий клуб. – 1925. – № 12. – С. 52-53.

[56] Вместо культработы – скандалы // Харьковский пролетарий. – 1926. – 30 июля. – С. 3.

[57] По СССР. Что говорит провинция о взрослом рабочем и материальном быте // Рабочий клуб. – 1926. – № 1. – С. 77-79; Что отпугивает рабочего от клуба // Харьковский пролетарий. – 1928. – 7 янв. – С. 3.

[58] В рабочих клубах и садах // Харьковский пролетарий. – 1926. – 14 июля. – С. 3.

[59] О массовой работе рабочих клубов // Харьковский пролетарий. – 1926. – 2 мар. – С. 2.

[60] Семейные вечера привлекают взрослых рабочих в клуб // Харьковский пролетарий. 1926. 25 фев. С. 4.

[61] Отчет правления Харьковского окротдела профсоюза рабочих полиграфпроизводства. Харьков, 1927. С. 40.

[62] Шафиро И. Семейные вечера в складчину / И. Шафиро // Клуб. – 1935. – № 13. – С. 25-26.

[63] На семейном вечере // Харьковский пролетарий. – 1926. – 7 апр. – С. 3.

[64] Сжатые итоги посещения заводов «ВЭК» и « Серп и Молот» // Культработник – 1927 – № 1. – С. 21.

[65] Коткин С. Новые времена: Советский союз в межвоенном цивилизационном контексте // Мишель Фуко и Россия: Сборник статей / Ред. М.О. Хархордин. СПб.; М., 2001. С. 239.

[66] Цит. по : Коткин С. Новые времена: Советский союз в межвоенном цивилизационном контексте // Мишель Фуко и Россия: Сборник статей / Ред. М.О. Хархордин. СПб.; М., 2001. С. 250.

[67] Мимо клуба – в пивную // Харьковский пролетарий. – 1929. – 16 янв. – С 3; Церковь, пивная, клуб // Харьковский пролетарий. – 1928. – 10 янв. – С. 3.

[68] Почему скучно в клубах? // Харьковский пролетарий. – 1928. – 18 дек. – С. 3; Скука, скука, скука…в "комнате отдыха" не найдешь отдыха // Харьковский рабочий. – 1928. – 15 янв. – С. 3.

[69] За оживление клубной работы // Харьковский пролетарий. – 1926. – 4 фев. – С. 3; Массовая работа в клубах поставлена плохо // Харьковский пролетарий. – 1928. – 15 фев. – С. 3.

[70] Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. – Х., 1927. – С. 17.

[71] Нам А. Работу клубов – под контроль рабочих / А. Нам // Харьковский пролетарий. – 1928. – 16 дек. – С. 3.

[72] Рейтенбург Б. Кино-увлечения / Б. Рейтенбург // Харьковский пролетарий. – 1926. – 14 июля. – С. 3.

[73] Кино – рабочим окраинам // Харьковский пролетарий. – 1926. – 2 мар. – С. 2.

[74] Отчет о работе фабкома фабрики «Красная нить» за 1936 1-й кв. 1937 г. – Х., 1937. – С. 5.

[75] Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. – Х., 1927. – С. 17.

[76] Коваленко І. Установи політосвіти на Харківщині / І. Коваленко. – Х., 1927. – С. 17.

[77] «Жінка визволила», Кошевського (клуб булочников) // Харьковский пролетарий. – 1926. – 9 мар. – С. 3.

[78] Против халтуры в драмкражках // Харьковский пролетарий. – 1928. – 9 мая. – С. 4.

[79] ДАХО. – Ф. 820. – Оп. 1. – Спр. – 1079. – Арк. 23 об.

[80] Зритель и ухарь // Харьковский пролетарий. – 1926. – 4 фев. – С. 3; Кураков В. Попробывали / В. Кураков // Харьковский пролетарий. – 1926. – 8 янв. – С. 3.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!