Україна Модерна

// Володимир Окаринський

2015 рік ЮНЕСКО оголосила роком Яна Потоцького, до 200-х роковин його смерти 23 грудня 1815 року. Свою добровільну відмову від земного життя Ян Потоцький перетворив на перформанс, приречений на пізнішу мітологізацію. Сучасники повідомляли, що поряд із тілом померлого знайдено незвичний передсмертний лист, в якому граф у бурлескному тоні писав, що йому набридло життя. Крім листа на столику лежала карикатура, в котрій Потоцький зобразив, яким він має стати після смерти. На жаль, записка й шарж не збереглися.

Ян Потоцький лише за останні півсотні років, був повернутий із забуття до культурного поля насамперед Польщі, Франції, Еспанії, Бельгії й инших країн. З перспективи двохсот років Потоцький виявився близьким для сучасних ідеалів Европи й світу: ґлобалізм. мультикультуралізм, толерантність тощо. Завдяки проевропейським настроям, що з них починалася остання наша революція, зацікавлення цим безумовним европейцем (й умовним поляком/українцем) докотилося й до України. Для такої цікавости є поважні підстави: Ян Потоцький народився і помер в Україні, досліджував її ранню історію, час-від-часу сюди повертався, тут писав свої твори, включно з одним із найвидатніших романів ХІХ століття “Рукописом, знайденим у Сараґосі”.

За цей роман насамперед цінують Яна Потоцького. Менш відомі його дотепні п’єси. Потоцького визнають і за певного виразника фіналу Просвітництва – він бо один з перших засумнівався в безмежжі раціо й можливости втілення загального добра. В наукових студіях залишався вірним раціоналізмові, а в літературі й у житті був його деконструктором. У своїй публіцистиці, п’єсах і в єдиному романі Потоцький постійно полемізував із просвітницькими ідеалами (проґресом, раціоналізмом, крайнім атеїзмом, окциденталізмом тощо), як і з самими просвітниками Ш. Л. Монтеск’є, К. А. Ґельвецієм та ин. Скепсис Потоцького може не такий тотальний як у його трохи старшого сучасника маркіза де Сада, та все ж доволі помітний, завдяки чому філософські ідеї графа, в поєднанні з його загадковим стилем життя, викликали постійні порівняння з шаленим маркізом. До цього порівняння ще варто повернутися.

Поза тим, Ян Потоцький є видатним ученим сходознавцем, мандрівником, географом, етнологом, істориком, піонером слов’янської археології, засновником славістики. Та жодною з цих характеристик постать Яна Потоцького не обмежиш.

Біографія Яна Потоцького ще від 1830–1840-х років[1] постійно обростала неточностями. Суттєво уточнила життєпис Потоцького польська вчена Марія Евеліна Жултовська щойно в середині 1980-х рр[2]. У 2000-х ретельно дослідив життя й діяльність Яна Потоцького швайцарсько-французький тандем учених-біографів Франсуа Россе і Домініка Трієра[3]. Вони ж перевидали п’ятитомне зібрання творів Потоцького (Лювен, 2004–2008).

Вроджене і набуте. Покликання

Граф Ян Непомуцен Потоцький походив із ланьцутської («гетьманської») гілки роду Потоцьких герба Пилява. Був сином коронного крайчого, старости лежайського Йосифа на Золотім Потоці Потоцького й Терези з Оссолінських. Народився Ян Потоцький 8 березня 1761 року в селі Пикові Вінницького повіту Брацлавського воєводства Речі Посполитої (тепер – Калинівського району Вінницької области). В Яна був молодший брат Северин (пізніше проявив себе на російській державній службі) та сестра Марія-Анна. Від матері, що її вважали одною з перших красунь станіславівської Варшави, Ян успадкував сині очі й навчився французьких аристократичних манер, які зберіг до зрілого віку.

З юних літ Ян виявив великі здібності: чудова пам’ять, допитливий розум, яскрава уява, працелюбність, хист до мов. Батьки вислали Яна й Северина навчатися до Женеви та Лозанни. Невдовзі Ян досконало оволодів низкою давніх і нових мов. Водночас пристрасно захопився читанням грецьких і римських клясиків, особливо істориків. Польською мовою володів слабо, вперше зіткнувшись із нею після повернення додому в квітні 1778 р. Мовою його повсякденного спілкування протягом усього життя була французька, але він вільно говорив принаймні вісьмома мовами, включно з арабською.

Освіту продовжив у інженерній академії (Відень), де здобув ґрунтовні знання з механіки, нарисної геометрії, фортифікації. Як тут не згадати героя Потоцького дона Педро Веляскеса, фортифікатора й математика з “Рукопису, знайденого в Сараґосі”: «Він любив науки, та не задля слави яку вони приносять».

Деякий час Ян Потоцький служив ув австрійському війську, як син підданого Російської й Австрійської імперій. У 1778 р. в чині підпоручника кавалерії крайчич відбув коротку війну за Баварську спадщину (прозвану «картопляною»). Оскільки до активних бойових дій не дійшло, кампанію він провів головно в бібліотеках. Після укладення миру вперше по-справжньому виявив свій потяг до мандрів: протягом 1778–1779 рр. відвідав Італію, Сицилію і Мальту. Був посвячений у мальтійські рицарі, вирушивши після того через Еспанію до побережжя Північної Африки – в Туніс і Марокко (з йоаннітами він боровся проти берберійських піратів), а згодом до Греції. Мабуть, ці подорожі дали ідею стилю практичної наукової діяльности графа – в мандрах. Свої враження Потоцький фіксував у щоденниках, потім зібраних у “Подорожі”.

У 1785 році Потоцький пішов у відставку й одружився зі знаною красунею, якою захоплювалася аристократичні вершки Варшави, княжною Юлією Любомирською, званою Giuliettalabella, дочкою коронного маршалка. Її матір Ізабелла з Чарторийських була першої дамою варшавських салонів, приятелькою останнього короля Станіслава Авґуста Понятовського. Завдяки цьому шлюбові Потоцький увійшов до родинного кола славного Адама Єжи Чарторийського.

З України – у світ

Незабаром 23-річний Ян Непомуцен вирушив у свою першу наукову мандрівку. Шлях молодого вченого проліг пустельними буджацькими степами до гирла Дунаю й Північного Причорномор’я, де десять років по тому була заснована Одеса. Чорним морем на турецькій фелюзі доплив до Царгороду. Звідти через два місяці відбув до Єгипту – відвідав Александрію, Каїр, піраміди. Ще за кілька місяців він вернувся домів, відвідавши дорогою слов’янський південь Европи, що перебував тоді під османським пануванням.

Наступні чотири роки з перервами він провів у Парижі. Там доповнював свою освіту різними науками й мистецтвами, а також інтелектуальними працею та іграми. Юлія Потоцька, хоч і була товаришкою подорожей Яна в Італію, Францію, Англію, Нідерлянди, уже тоді не поділяла зацікавлень чоловіка. Більшість часу вона збувала в Парижі й Версалі з матір’ю, беручи участь у житті королівського двору. Натомість, Ян поринав у науку й мистецтво, бесідував зі знаними постатями Просвітництва в салонах. Так, із актором Ф.-Ж. Тальма він обговорював шляхи розвитку клясичної трагедії[4]. З Юлією в Яна було два сини, котрі народилися в Парижі: Альфред (1786) й Артур. Останній (1787–1832) згодом був ад’ютантом наполеонівського маршала князя Юзефа Понятовського.

Восени 1787 року Потоцький побував у Нідерляндах, щоб стати там свідком політичного збурення. Тоді мешканці Амстердама й Гааґи підняли повстання проти панування тогочасного статгаудера Республіки Об’єднаних провінцій Вільгельма V. Хоч граф Ян із симпатією ставився до змагань міщан і допомагав їм матеріяльно, він уже тоді засумнівався у методах, які повстанці застосовували до своїх супротивників-оранжистів. Статгаудер був повалений і повернувся до влади лише внаслідок інтервенції прусського війська, котре відтіснило революціонерів на територію Франції. Від того часу граф став прихильником реформ і свобод для всіх станів, а до Пруссії ставився незмінно неґативно.

Дочасний романс із політикою

Повернувшись у Париж Ян Потоцький взявся описувати свої мандри. Однак, відгуки змін у Речі Посполитій, як і загроза інтервенції в неї Пруссії, покликали його в 1788 р. на батьківщину. Тут проявилися суспільно-політичні погляди Потоцького: був прибічником скасування кріпацтва, надання привілеїв містам та розповсюдження свободи “aż doostatniegoRzeczypospolitejczłowieka”. У закордонній політиці пропаґував єдність слов’ян, яких попереджав про небезпеку Пруссії. Керівників цієї країни він вважав ворогами людяности, яку розумів у дусі енциклопедистів[5]. Для захисту держави граф висунув проєкт озброєння селян[6]. Мабуть був прихильником швайцарської моделі армії – ополчення з регулярними навчаннями.

Він був першим з-поміж «великих панів», котрий переодягся в традиційний стрій шляхти весною 1788 р., що на той час було одностайно сприйнято як патріотична демонстрація з боку прихильників конституційної реформи. У вересні того ж року він заснував у Варшаві друкарню, яку назвав Вільна, оголосивши, що буде видавати в ній «проєкти й писання політичні, які відмовлялися прийняти инші друкарні». Ця політизація Потоцького сприяла його обранню послом до сейму. Сам останній король Речі Посполитої побоювався «розпечених ідей» Потоцького, котрого називав польським Лафаєтом[7]. При типографії, яка діяла у власному палаці Потоцького при вул. Римарській, граф відкрив ще й громадську читальню[8].

Політика була лише нетривалим епізодом у житті графа. Як посол сейму Ян, не в змозі розмовляти літературною польською мовою, публікував радикальні й екстраваґантні, публіцистичні видання з пропозиціями, що не надто зважали на політичні реалії. Ідеаліст Потоцький швидко розчарувався в політиці, переключившись на наукові дослідження. Сприяли цьому й незгоди його сімейного життя. Стосунки з дружиною Юлією розладналися й вона брала участь у салоновій фракційній діяльності середовища прихильників Конституції 3 травня. Там познайомилася з молодим офіцером і депутатом сейму, князем Евстахієм Санґушком. Їх відвертий пристрасний роман викликав сенсацію у Варшаві, навіть як для ліберальної станіславівської доби. Згодом Евстахій воював проти Росії в обороні Конституції, а потім у повстанні Т. Костюшка, а Юлія Потоцька померла від сухот у домі матері в Ланьцуті 1794 р.

Першою друкованою працею Потоцького була його Подорож до Туреччини і Єгипту, здійснена у 1784 році”[9]. Друге видання цієї праці, перероблене і доповнене, побачило світ 1789 р. разом із “Подорожжю до Голландії під час революції 1787 р.” Польський переклад обох праць, здійснений Юліяном Урсином Нємцевичем, разом із кількома орієнтальними новелами, видано цього ж року у Вільній друкарні.

Бурхлива енерґія штовхала Яна Потоцького до нових зацікавлень. Як писав один із його біографів: «Діяльне й повне небезпек життя, постійна рухливість, пристрасть до нового й незвіданого становили сутність цієї дивовижної людини»[10]. Так він став піонером польської аеронавтики, піднявшись у повітря з французом Ж.-П. Ф. Бляншаром, першим професійним повітроплавцем. Це сталося 1790 р. із парку палацу Мнішка у Варшаві, а товаришами Потоцького в цій пригоді були його камердинер 130-кілограмовий турок Ібрагім і білий пудель.

Все ще перебуваючи в полоні просвітницьких ідей суспільного добра, Ян Потоцький на сеймі 1789 р. зобов’язався сплачувати щорічно 10800 польських злотих на збільшення числа саперів і забезпечив цю пожертву своїм маєтком Соболівкою на Брацлавщині. Сам Потоцький був підвищений до звання капітана в цьому ж корпусі. Врешті, під впливом свого родича Іґнація Потоцького, Ян змінив своє ставлення й став прихильником порозуміння з Пруссією. З цим пов’язаний візит Я. Потоцького до Берліна восени 1789 р. Тоді ж, мабуть, він заприязнився з князем Генрихом, братом прусського короля [11].

Восени 1790 р. Ян Потоцький знову в Парижі, вже революційному, де брав участь у нарадах Клюбу якобінців. У 1791 р. відвідав Еспанію та Марокко й через Кадіс, Лісабон та Лондон повернувся в Париж. У Марокко був представлений правителю цієї держави в місті Сале. Та події в Речі Посполитій знову покликали Потоцького назад. Унаслідок подорожі в 1792 р. вийшла друком його праця Подорож в імперію Марокко, здійснена в 1791 році, в котру граф умістив памфлет Подорож Гафеса.Східна історія. Тоді ж були надруковані й “Есей афоризмів про свободу”. Від імени допитливого Гафеса і мудреця Бекташа під виглядом Бахрейну Потоцький описував революційну Францію. Показав злидні робітників, швидких до наживи купців і фабрикантів Басри (Ліона). Карикатурно зобразив і «крикунів» та «демагогів», у яких легко впізнати якобінців[12]. Попри політичні розчарування Потоцького, він все ще вважав Францію «колискою волі».

В цей час відбувалася остання суспільно-політична активність графа-громадянина (як його назвали у Клюбі якобінців). У 1792 році він відбув кампанію як капітан саперів, кіннотник під командуванням молодшого брата Северина і як доброволець литовської армії. Повернувшись до Варшави, Ян Потоцький не підтримав прилучення короля до Тарґовицької Конфедерації і в листі до нього передбачив розподіл Речі Посполитої між трьома державами. Водночас він заявив про свій вихід із суспільного життя й подальший намір присвятити себе науці. В серпні Потоцький поставив на двірській сцені Любомирських в Ланьцуті шість своїх “Парад” – одноактних п’єс із життя «вищих сфер», у стилі французького théâtredelafoire(вуличний імпровізований театр) і комедії масок, повних гумору й ґротеску. П’єси пародіювали і стару аристократію і нову буржуазію, а в постановці брали участь гості тещі Потоцького, французькі еміґранти[13].

Наука: Народження славістики

Ще 1789 р. у Варшаві вийшла перша книга п’ятитомника Яна Потоцького “Нарис загальної історії і дослідження Сарматії”, до яко було додано три мапи. Важливо, що у ній автор, поміж іншим, провадив дослідження історії печенігів і загалом історії Руси, ретельно коментуючи тексти літописів[14]. Саме це дослідження й започаткувало славістичну науку. За оцінкою А. Брюкнера це перша й найцінніша історична праця Потоцького, яка визначила дальший поступ лінґвістики, випередивши засновника порівняльного мовознавства Ф. Боппа на чверть століття[15].

Запрошений у 1793 р. до Петербурґа і прихильно зустрітий імператрицею Єкатєріною II, граф Потоцький відмовився від посади при дворі й у цьому ж році виїхав за кордон. Граф довго гостював у прусського принца Генриха, трохи побув у Відні, мандрував по різних землях давньої Ґерманії. Особливо ретельні дослідження Потоцький провадив у Нижній Саксонії і Мекленбурзькому князівстві, а також біля Гамбурґа й Любека, розшукуючи сліди давніх слов’янських племен, які раніше населяли ці землі[16]. У слов’янській археології Ян Потоцький був піонером, хоч цю першість згодом приписували головно Зоріяну Долензі-Ходаковському.

Водночас Ян Потоцький ґрунтовно вивчав стародавні письмові пам’ятки, шукаючи в них інформації про слов’ян. Він вирішив зібрати й перекласти французькою всі витяги зі старовинних хронік, мемуарів та инших літературних пам’яток, які мали стосунок до будь-якого слов’янського племени. Цей проєкт мав починатися походом Дарія на Скитію і завершуватися Х століттям. Перший том цієї збірки з 42 книжок вийшов у Варшаві 1793 р. Видання містило уривки з Яна Длуґоша, Ґалла Аноніма, Мацея Стрийковського, з хронік Козьми Празького, Гельмольда, Тюрінґенської та ин.

Підсумком дослідницьких подорожей по Німеччині став щоденник Яна ПотоцькогоVoyage dans quelques parties de la Basse-Saxe pour la recherche des antiquités slave sou Vendées fait en 1794”, що вийшов друком у 1795 р. в Гамбурзі. У ньому було зібрано безліч вказівок на старовинні слов’янські пам’ятки, що висвітлювали релігійну систему стародавніх слов’ян, маловідому тодішнім вченим, допомагали реконструювати давні слов’янські назви місцевостей.

Наука: Україна – Кавказ – Монголія – Китай

Продовженням цих досліджень стала книжка “Фраґменти історії та географії Скитії, Сарматії і слов’ян із коментарями графа Яна Потоцького (т. 1, Брансвік, 1796). Праця містить витяги з джерел усіх давніх авторів, окрім загальновідомих праць Геродота, Діодора Сицилійського й Страбона. Це своєрідний звід античних і середньовічних відомостей про скитів, сарматів і слов’ян, що їх Ян Потоцький піддав критичній перевірці та оцінці. Цього ж року у Відні вийшли “Спогади про нові плавання вздовж Понту Евксинського і ранню історію народів Таврії, Кавказу й Скитії”. Праця містила нові відомості з давньої географії берегів Чорного моря, виписані Потоцьким з невиданих і рідкісних географічних пам’яток, знайдених ним у різних бібліотеках Европи.

Після розподілу Речі Посполитої Ян Потоцький, уже як підданий російського імператора, вирішив дослідити території під владою Росії, зокрема з 1797 р. він ближче зацікавився історією Азії. Спершу безуспішно просив дозволу на виїзд до Сибіру. Врешті, уже без дозволу, Ян Потоцький здійснив подорож на Кавказ у травні 1797 – квітні 1798 р., де здійснював дослідження та етнографічні спостереження над племенами ногайських і астраханських татар, калмиків, чеченців та осетинів. Опис подорожі довгий час був невідомим, оскільки потрапив до бібліотеки Філософського товариства у Філядельфії, але численні копії з нього ходили по руках. Під назвою Подорож устепи Астрахані і Кавказу” цю працю повністю опублікував орієнталіст Юліус Кляпрот 1829 р. в Парижі[17].

Після цієї експедиції Ян Потоцький повернувся на Поділля, де у 1799 р. одружився з донькою Станіслава Щенсного (Фелікса) Потоцького. Три наступних роки подружжя майже безвиїзно проживало в Тульчині та Демидівці. Очевидно, що в цей час Ян Потоцький опрацьовував і готував до видання свої праці.

Триб життя графа змінився в 1802 р., коли кузен його першої дружини Адам Єжи Чарторийський, якого Ян Потоцький вважав замолоду своїм опікуном і високо цінував, обійняв посаду міністра закордонних справ. Весною того ж року Ян Потоцький прибув до Санкт-Петербурга, де також міг розраховувати на контакти свого брата, Северина. Незабаром після свого прибуття він видав Первісну історію народів Росії з повним розглядом всіх місцевих народів, націй і традицій, необхідним для розуміння четвертої книги Геродота” (1802). У присвяті царю Алєксандру Потоцький згадав прихильне прийняття “Фраґментів…” 1796 року Єкатєріною II. Хоча “Первісну історію…” несправедливо розкритикував метр історичної науки німець А. Л. Шльоцер, Потоцький вирішив не вдаватися в полеміку й іґнорував нападки вченого-норманіста. Загалом працю зустріли схвально.

За вчені заслуги Яна Потоцького, імператор Алєксандр нагородив його орденами св. Станіслава й Білого Орла. Потім призначив таємним радником у Міністерстві закордонних справ. Тоді ж Потоцького було прийнято у дійсні члени Товариства Приятелів Наук у Варшаві (хоч ніякої участи в житті Товариства не брав)[18].

Після звістки про смерть батька, Йосифа Потоцького, Ян подався до Відня у лютому 1803 р. Небавом, у Флоренції з’явилися його перша робота з давньоєгипетської хронології Династії другої книги Mанетона”, присвячена кардиналові Борджія. Працю добре зустріли італійські наукові кола. В Італії Ян Потоцький поправляв пошкоджене подорожами і науковим напруженням здоров’я[19].

Повернувшись до Петербурґа, він почав писати історію окремих губерній Російської імперії. Як першу частину цієї праці опублікував “Давню історію Херсонської губернії” (1804). Наступного року вийшли ще нариси історії Волинської й Подільської губерній. Такий підхід був нелегким до вирішення і сам Потоцький залишився невдоволений результатом. Попри цікавий виклад та ґрунтовні історичні дані, ці праці не вирізнялися цілісністю, подані в них відомості були вкрай розрізнені[20]. І хоча Ян Потоцький облишив цей проєкт, фактино так зародилася українська історична реґіоналістика.

Наступного року Ян Потоцький видав у Петербурзі “Археологічний атляс европейської Росії” і продовження виданої у Флоренції праці з хронології давнього Єгипту (3-я частина залишилася в рукописі). Його було призначено членом Азійського відділення Міністерства закордонних справ [21].

З цією посадою пов’язана чергова наукова пригода Потоцького – він очолив науковий відділ посольства графа Ю. О. Ґоловкіна в Китай. Та місія дісталася тільки Бурятії і Монголії, бо її керівництво не хотіло виконувати вимоги китайського етикету[22]. Наукова ж секція – інженери, астрономи, мінералоги, сходознавці – працювала плідно, тому Потоцького одноголосно обрали в почесні члени Імператорської Академії наук (29 січня 1806 р.). У 1808 р. його обрали й почесним членом Оружейної палати і доктором Московського університету[23].

Збереглася характеристика Потоцького від учасника цього посольства, мемуариста Філіпа Віґеля: «…як же оминути графа Івана Потоцького, вельми освіченого й ориґінального з поляків, який з нагоди відправлення нашого посольства був прийнятий на російську службу таємним радником? Він майже стільки ж як і старший брат його, граф Северин Осипович[24], умів науці надавати дивовижної привабливости й нас, неуків, змушував братися до неї не лише без страху, але й із особливою насолодою. Невтомні його вправи, невпинна напруга розумових сил, разом із грайливістю найживішої уяви, схоже, були трохи шкідливі для його розуму. Кажуть, перлини не що инше, як накип у морських мушлях, їх хороба: саме так і легке ушкодження розуму в Потоцького виробило прекрасні перли, два французькі романи»[25].

Подорож до Китаю розхитала здоров’я Яна Потоцького й він недовго перебував у Петербурзі на дипломатичній службі, зосередившись на своїх азійських проєктах і виданні газети французькою мовою антинаполеонівського спрямування.

Самотність інтелектуала-нонконформіста

Уже в 1808−1809 рр. найбільше часу він перебуває в Україні: влітку – у волинських володіннях і в Тульчині, взимку – в Крем’янці (тепер – Кременець), у бібліотеці Волинської вищої гімназії. Згідно спогадів сучасників: «Пам’ятають досі, як Ян Потоцький велику частину дня сидів у Крем’янецькій бібліотеці. Приходив туди звичайно зі своїм улюбленим псом, який був його нерозлучним товаришем, майже ні з ким не розмовляв, але взявши котрогось з грецьких чи латинських істориків, роздумував над ним, ділячи час між псом і книжкою. Тоді бібліотека в Крем’янці найбільше отримала від нього в дар праць, для мов та історії корисних»[26]. Серед дарів, які граф-інтелектуал презентував бібліотеці, були: публікації, присвячені вивченню «екзотичних» мов, таких як тибетська, мандаринська китайська, тагальська (філіппінська), маратгі, санскрит тощо, граматики, твори Гомера, Л. де Камоенса і праці самого Яна Потоцького. Частина подарованих книжок зберігалася після закриття Крем’янецького ліцею в науковій бібліотеці Київського університету св. Володимира, тепер – у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського[27].

Видавнича енерґія Потоцького у цей час помітно вщухла. Хоч О. Петров уважав, що в 1808 р. граф ще видав у Петербурзі Критичний огляд єгипетського фраґмента, відомого якДавня хроніка. Сучасні біографи доводять, що Потоцький повернувся на Поділля на початку 1808 р., після отримання піврічної відпустки – в боргах і хворий на подагру, яка мучила його до кінця життя[28].

У 1809 р. він розлучився з дружиною Констанцією Потоцькою, що мабуть позначилося на активності графа. Проживав у Тульчині, де бачився з С. Трембецьким, у Вінниці, в Янові у Холоневських, узимку – знов-таки в Крем’янці, де його коло складали професори гімназії.

Наступного року він знову в столиці імперії, де видав працю “Основи хронології для періодів, що передували олімпіядам”. На цю книжку з критикою-оскарженням автора в атеїзмі накинувся сардинський посол й ідеолог клерикального консерватизму Жозеф де Местр. Звинувачення в безбожжі спричиняли холодне ставлення родини до наукової творчости Яна. Негайно після того Потоцький, повернувся на Поділля[29].

Перед тим знову встиг видати в Петербурзі “Опис нової машини для карбування монет” (1811) – ще одне свідчення широти зацікавлень графа[30]. Більшу частину тогочасного життя Потоцького в українських маєтностях забирало змагання з наростаючою депресією серед матеріяльних труднощів.

Останні брошури Потоцького з хронології вийшли вже у Крем’янці в 1813−1815 роках.[31]. Такі обставини спричинили апатію графа, що тепер постійно мешкав у с. Уладівці Вінницького повіту[32]. Повернення з російського полону старшого сина, що з братом  служив у війську наполенівського Князівства Варшавського, і його відвідини батька, трохи підняли настрій графа Яна[33].

Тут доречно підсумувати наукові вподобання Потоцького. На відміну від багатьох сучасників і пізніших авторів його зацікавлення слов’янщиною не мало ідеологічного підтексту. Цікавився нею, як Сарматією й скитами, як землею своїх предків. Світ Орієнту для нього, народженого в Брацлавському воєводстві, на межі з колишнім Диким Полем, також був близький змалку. Ян Потоцький, не лише шукав для себе певної екзотики, він знайомив Захід із ближчим для себе Сходом. Як людина вчена вважав українські терени мало знайомими тогочасній Европі й намагався заповнити цю прогалину европейського Просвітництва. Можливо, бачив у цьому певну свою місію і був комунікатором культур. Є в цьому й зворотний бік: для нас Потоцький зробив ближчими французьку культуру й мусульманський світ, Кавказ. Для вітчизняної науки і культури важливою є інтеґрованість Потоцького в західну інтелектуально-світоглядну атмосферу (особливо, англійську і французьку), чого часто бракувало українцям.

У своїх славістичних працях Ян Потоцький обстоював автохтонність слов’ян, певну спільність їх раннього розвитку, визнавав їх значний вплив на світову цивілізацію. Очевидно, це було полемікою з культуртреґерством Німеччини чи инших країн і намаганням змінити пануючі погляди на структуру европейської культури, повернути їй слов’янську (й українську) складову. Ще у 1796 р. у “Фраґментах історії та географії Скитії, Сарматії та слов’ян” Ян Потоцький доводив, що українці цілком окремий народ, відмінний від росіян. До того ж Ян Потоцький не лише вважав українців прямими нащадками племен, на основі яких консолідувалася свого часу Київська держава – Русь, один з перших уживав назви українці, а не русини чи малоросіяни, як тогочасні вчені[34].

У нарисах Потоцького з давньої історії Волинської та Подільської губерній (1805) він, розглядав ці реґіони в єдності з иншими українськими землями й не ідеалізував панування на них Литви й Речі Посполитої. Автор уперше в тогочасній літературі, хоч і конспективно, спробував систематизувати й проаналізувати пам’ятки цих земель, висвітлити й науково осмислити їх ранню історію. Це були чи не перші узагальнюючі праці з давньої історії України.

Ян Потоцький торкнувся й походження українського козацтва. Зокрема, висловив гіпотезу, що козаки походили від літописних касогів, яких переміг князь Мстислав Володимирович[35]. На тлі пануючих у той час екзотичних гіпотез походження козаків від етносів, ця була не менш екзотична, але більш правдоподібна. Поліглот і лінґвіст Потоцький застосовував у своїх історичних дослідженнях етимологію. За підрахунком автора статті-гасла в енциклопедії Брокгавза–Ефрона наукова спадщина Яна Потоцького складає до 24 великих праць (надрукованих невеличкими накладами), крім чисельних статей і мап. У “Нарисі загальної історії і досліджень Сарматії” (1789−1792) Потоцький зробив опис т. зв. реґресивної (ретроспективної) методи. Такий розгляд – ще один із трендів сучасної історичної науки.

Незважаючи на свою близькість до французьких просвітників, Потоцький далекий від проґресистського погляду на історію. Тому в науці він тяжів не стільки до «філософів» історії Вольтера та инших, скільки до «антикварів», продовжувачів традиції барокових ерудитів, що своїм пріоритетом ставили видання та коментування джерел. У нарисах історіографії, на жаль, у нас майже не згадують Потоцького. Однак помітно, що він належав саме до ерудитсько-антикварної (чи джерелознавчо-критичної) традиції в історії, з якої власне й вийшла академічна наукова, а не філософська чи публіцистична історія. Тому не варто обмежувати перелік послідовників цієї традиції в історіографії, пов’язаній з Україною, лише такими істориками як поляк А. Нарушевіч, росіянин М. Щербатов, німець на російській службі А. Л. Шльоцер чи австрієць Й.-Х. Енґель[36] - Ян Потоцький має посісти належне місце у цьому ряду.

Звісно, у працях Яна Потоцького є свої вади: брак точности, не завжди чітке розрізнення вигадки від факту, домисли, якими розбавлені історичні й етнографічні дані. Часто записував деталі без їх докладного дослідження, на що звернули увагу Я. Н. Бодуен де Куртене і Г. Улашин[37]. Та вочевидь помилки притаманні усім першопрохідцям.

Ян Потоцький є одним із засновників історичної географії та хронології, етнологом, картографом, географом. Складно назвати галузь знань, де він би не залишив свого сліду. За словами А. Брюкнера: «Яна, графа Потоцького незвичайна швидкість розуму, величезні знання, далекі горизонти; його безмежна фантазія і яскравий темперамент; праця систематична, наполеглива, довголітня, не знайшла ні в сучасників, ні в нащадків заслуженого визнання, з дуже різних причин; частка провини тяжіє й на самому авторові»[38].

Усі наукові видання Яна Потоцького рідкісні. Потоцький друкував їх сам малим накладом (до 100 примірників), згодом розсилав фахівцям. Так, “Археологічний атляс европейської Росії” з шістьма авторськими мапами було видано у 1810 р. в 45 примірниках, а наступного року додруковано ще 12, які були роздані приятелям і знайомим[39]. Людвік Дембіцький  свідчив, що свої праці Ян Потоцький друкував у власній друкарні тільки по кільканадцять примірників. Ексцентричність графа та легковажне ставлення до власного наукового доробку набували крайніх проявів:  якщо надрукована наукова праця не привертала належної уваги людей, на компетенцію яких сподівався Потоцький, він наказував цілий наклад кидати на греблю, щоб тим матеріялом під час танення снігів направляти дорогу[40]. Літературознавець Семен Ланда зазначає, що часом власні праці Потоцький видавав по 2–5 примірників, а 100 вважав за великий наклад[41]. З часом наукова спадщина Яна Потоцького, через обмежені наклади праць і французьку мову викладу, значно поступилася популярністю його літературним творам. Це стосується, насамперед, роману “Рукопис, знайдений у Сараґосі”, над яким Потоцький працював до своєї смерти. Він приніс авторові справжню світову, хоч і посмертну, славу.

Рукопис, знайдений, загублений і віднайдений

Роман характеризують як історико-філософський і навіть фантастичний. Він висвітлює незвичайні пригоди молодого валлонського офіцера, поділені на 66 днів. За прийнятою думкою сучасників, яку навів російський поет і критик князь П. А. Вяземський, Ян Потоцький почав писати цей роман для своєї дружини: під час її тривалої хвороби він читав їй арабські казки “Тисячі й одної ночі”. Коли книга була дочитана, графиня почала нудьгувати й вимагала продовження подібного читання. Щоб розважити й догодити їй, Потоцький щодня писав нову главу роману, яку ввечері й читав уголос дружині[42]. На думку ж инших авторів, мабуть за Ю. Кляпротом, початок твору вже був готовий на Кавказі 1797 року. Саме під назвою Manuscrittrouvé à Saragosse, роман було видано у Петербурзі у 1804 р. накладом лише у 100 примірниках і перерваний на 13-му дні з причини подорожі Потоцького до Монголії[43]. Значного поширення набули рукописні копії під назвою “Декамерон”. Пізніше твір був перевиданий анонімно двома частинами Avadoro, histoire espagnole (1813) і Dix journées de la vie dAlphonse van Worden (1814) у Парижі[44].

Рукопис п’єси Яна Потоцького “L’Aveugle” (Сліпий).
З фондів Центрального державного історичного архіву України в Києві

Перше видання роману граф стилізував під рукопис: набраний курсивом, без нумерації сторінок, з мінімумом бібліографічної інформації. Инші видання головно підписані ініціялами  J. P. Ці особливості провокували появу плаґіятів. Твір привласнювали собі навіть знамениті Шарль Нодьє чи Вашинґтон Ірвінґ. Одним з плаґіяторів був граф Моріс Кузен де Куршон (у містифікованих “Спогадах маркізи де Крекі” з 1710–1803). Спочатку він надрукував уривок із твору Яна Потоцького, подаючи його як італійські щоденники Каліостро, а потім, як свій власний роман, продавши редакції журналу La Presse. Роман уже почали друкувати в журналі, коли инший журнал Le National виявив плаґіят. Довести інтелектуальну крадіжку допоміг видатний польський історик і політик Йоахім Лєлєвель, який надав суду докази авторства Потоцького – рукопис і петербурзьке видання 1805 р. із зазначенням автора[45].

Це спричинило нове видання роману, нарешті під ім’ям графа Яна Потоцького (1842). Весь твір у польському перекладі Едмунда Хоєцького вийшов уже по смерті Яна Потоцького в Ляйпціґу 1847 р. як Rękopis znaleziony w Saragossie”. На жаль, авторський рукопис роману було знищено. Пізніші студії показали, що польський перекладач самовільно цензурував текст, «підчищуючи» фраґменти, що розходилися з його уявленнями (як, нібито еротичні чи лібертенські[46]), я иноді й просто недостатньо розуміючи ориґінал[47].

Аж у другій половині ХХ ст. поступово вдалося реконструювати авторський текст Потоцького. Спочатку письменник і критик Роже Каюа, вперше перевидав текст роману 1814 року французькою. Потім критичну редакцію роману здійснив літературознавець Лєшек Кукульскі. Врешті, сучасні дослідники Ф. Россе й Д. Трієр підважили «канонічну» версію Хоєцького, й довели що наприкінці життя Потоцький знову мав намір істотно переробити роман. Нещодавно побачила світ нова версія тексту, відновлена названими дослідниками на основі останньої авторської редакції 1810 року.

Інтелектуальний лібертинізм під оправою белетристики

Сам роман (в поєднанні з аналізом обставин життя автора), добре розкриває світобачення Яна Потоцького, його ставлення до релігії, науки, моралі тощо. Їх реконструювали за романом Т. Синко, А. Брюкнер, В. Г. Чернобаєв. Твір далеко не був простою грою уяви, в нього проникали елементи скептицизму. Він не є звичайним для XVIII так званим філософським романом у стилі Вольтера чи Дідро. Це радше низка малопов’язаних, нанизаних одне на инше, оповідань, що чимось нагадують Тисячу й одну ніч”[48]. Структуру роману називають шухлядковою, де з однієї історії виростає инша і т.д., а твір не відпускає від себе, читаючись на одному диханні. В романі фіґурують контрабандисти, роми, алхеміки, кабалісти, еспанська й берберійська знать, люди різних культур і релігій. Дія відбувається в Еспанії, Італії, на Корсиці, в Мальті, Північній Африці, Мехіко, Франції, Австрії, давніх Греції, Єгипті, Юдеї...

Попри інтриґуючу фабулу, захопливі й смішні пригоди дійових осіб,  автор, поза сумнівом, мав намір провести в романі певну тенденцію, яка стояла у зв’язку з глибше прихованими основами його світогляду. Погляди Потоцького не представлені тут у вигляді цілком закінченої системи, але цього навряд чи й можна вимагати від автора белетристичного твору. Натомість, структура роману дозволила розвивати авторські філософські ідеї від імени різних героїв, переважно ж Веляскеса і дона Дієґо Ерваса. Потоцький зумів сконструювати свій роман так, щоб якомога повніше опанувати увагою читача, і, водночас, постійно підкреслювати, що автор нібито анітрохи не солідаризується з висловлюваними тут «безбожними» думками. Так, вустами Веляскеса, ґрунтуючись на принципах раціоналістичної філософії XVIII ст., автор постійно й відкрито полемізує проти відвертої релігії, протиставляючи їй релігію природну. Ще далі пішов Я. Потоцький, коли намагався дати читачеві уявлення про погляди Агасфера (Вічного Жида), образ якого також увів до свого роману. Тут він виявляє, що головні християнські догмати (трійця, воскресіння), як і святі тайни (хрещення, покаяння), були відомі вже єгиптянам. Від останніх вони перейшли в елліністичний юдаїзм, а звідти мали потрапити до християн, хоча такого висновку Потоцький, зі зрозумілих міркувань, не зробив. Загальновідомо, що такі погляди були поширені ще до Яна Потоцького в Англії, Франції і за їх межами.

Слід урахувати, що під час написання роману Потоцький був російським підданим, стикався з упередженнями клерикально-консервативних кіл і мусив зважати на те, що вільнодумство в Росії того часу було ще менш поширене, ніж у Польщі. Тому він вирішив надати викладові своїх думок форму фантастичного роману. Прагнучи пропаґувати деїзм й критикувати панівне християнство (особливо католицизм), він в обережній формі говорить про догмати єгипетської і юдейської релігій, схожі з християнськими, й лише після цілої низки попереджувальних зауваг, нарешті вкладає свої погляди в репліки Веляскеса про початки християнства як природної релігії. Хоч автор і дистанціювався від цього та инших подібних висловлювань, кожен читач того часу, знайомий із творами Вольтера чи енциклопедистів, легко міг зрозуміти: це робиться лише для того, аби не накликати на себе гнів консервативних кіл[49].

Смерть і містика. Чутки й особистість

Повернемося до останнього, самотнього, періоду життя Яна Потоцького, який він провів у с. Уладівці, й обставин його смерти. Вони овіяні значною кількістю домислів через таємничий ореол, що витворився навколо Яна Потоцького по його дивній смерті. Родина графа через це уважала саме ім’я «Ян» проклятим й аж до 1970-х років його не давали нікому з Потоцьких[50].

Прийнято вважати, що у 1814−1815 рр., під впливом важких фізичних та моральних страждань, Ян Потоцький впав у глибоку меланхолію/депресію і став відчувати непереборну відразу до життя. Хвороба щораз більше проґресувала, поки наприкінці 1815 року граф не вкоротив собі віку[51].

Існує думка, що Ян Потоцький мав погану репутацію через гадані його специфічні стосунки з близькими родичками. А з кузиною Констанцією Потоцькою, молодшою від нього на 20 років, він одружився. Це, нібито, призвело до соціяльної ізоляції графа, а згодом спричинило його депресію, особливо після того як Констанція покинула Яна. Такі твердження сумнівні, позаяк суспільство поблажливо дивилося на надто вільні звичаї наймогутнішого шляхетського роду України, зокрема Янового тестя графа Щенсного Потоцького і його дружин, особливо третьої – загальнознаної Софії Вітт-Потоцької. До того ж, Констанція не була біологічною донькою Станіслава Щенсного, отже не була кровною кузиною своєму чоловікові Яну Потоцькому.

Попервах подружнє життя скидалося на щасливе. Констанція супроводила Яна у подорожах, для неї він писав свій роман “Рукопис…”, щоб розважити дружину сюжетами, навіяними мандрами. У них було троє дітей: син Андрій-Бернард, доньки Ірена й Тереза. Можливо, все частіша відсутність чоловіка та дипломатична службу Росії, а згодом дослідницька праця в експедиціях, та ще й ослаблене здоров’я графа, стали поважними випробуваннями для шлюбу. Опісля з’явився молодший коханець. Як і в першому шлюбі, Ян поблажливо дивився на роман дружини, прагнучи зберегти сім’ю.

Мемуарист Віґель подав один з поглядів на загибель Потоцького: «Ту, що була за нашим Яном Потоцьким, звали Констанція, хоча вона була непостійна, як усі полячки, ні більш ні менш, і чоловік любив її безтямно, хоча вона була кульгава і його терпіти не могла, бо вважала горбатим. Кілька років по тому, після своєї подорожі вона втекла від нього з якимось родичем; але принаймні не хотіла, подібно до инших своїх співвітчизниць, вплутувати релігію в справи розпусти, не розлучалася з ним і не виходила ні за кого заміж. У відчаї від її втрати він зарізався бритвою»[52]. Цей уривок не лише неправдивий (подружжя розлучилося формально ще 1809 року й обставини смерти графа зовсім инші), він віддзеркалює атмосферу чуток і пересудів, що все свідоме життя супроводжувала графа.

Також поширений погляд про політичний мотив самогубства Потоцького, оскільки Віденський конґрес остаточно поховав ідею незалежности Речі Посполитої. Таке твердження видається сумнівним, оскільки Ян Потоцький скептично ставився до різних політичних систем, був переконаним космополітом. За иншою версією, дружина після розлучення ізолювала Яна від його сина, що було для батька тяжким переживанням[53].

Сучасні дослідники стверджують, що крім цих проблем графа переслідували матеріяльні незгоди. Позірно заможний граф насправді потопав у боргах і тривалий час боровся з браком коштів. Граф отримав у довічне володіння Уладівський ключ, який у останні роки був його основним джерелом доходу. Ще у 1799 році він отримав у посаг один мільйон польських злотих від С. Щ. Потоцького. Та після розлучення втратив усі джерела доходів другої дружини й був змушений віддати їй частину своїх. Тоді він жив скромно і з часом цілком сплатив борги[54]. Отже, остаточної відповіді на причини самогубства Яна Потоцького немає. Та мабуть не останню роль у фатальному виборі Потоцького відіграло й те, що він був зламаний різними невдачами, не міг повноцінно займатися улюбленою справою, а хвороби й матеріяльні труднощі стали нездоланними перешкодами.

Обставини смерти Яна Потоцького в Уладівці були з часом романтизовані. Зокрема вважалося, що куля, якою застрілився граф, була кулькою від цукернички (або чайника), яку Потоцький шліфував довгий час, чекаючи нагоди, а невдовзі перед смертю посвятив у свого духівника[55]. Також на романтичний домисел скидається версія, згідно якої Ян Потоцький учинив самогубство срібною кулею, позаяк вірив, що став вовкулакою. Він вложив кулю до рота й натиснув спусковий гачок, а оскільки куля була у формі срібної полуниці, Потоцький по смерті заслужив собі прізвисько «чоловіка, який застрелився полуницею». Згідно ж фраґментів спогадів Станіслава Холоневського, який прибув на місце смерти за кілька годин, це був постріл ув обличчя олов’яною кулькою зі старого пістоля, який при пострілі вибухнув (був частково розірваний). Слуги були здивовані, що з цієї «пукавки» взагалі вдалося вистрелити, та ще й так фатально[56].

Дата смерти Яна Потоцького донедавна потребувала уточнення. Її переважно подавали як 2 грудня 1815 р. Щойно останні дослідження Ф. Россе і Д. Трієра уточнили дату загибелі Яна Потоцького, згідно запису каноніка кам’янецької катедри Іґнація Давидовського. Це сталося за старим стилем 11 грудня, або за григоріянським календарем 23 грудня 1815 р.[57].

Яким був граф Ян Потоцький у побуті, звичках, зовнішньому вигляді цей, за Чеславом Мілошем, nieprawdopodobny Potocki? Деяке уявлення дають його живописні портрети, яких існує не менше шести,  деякі приписують пензлю Ф. Ґойї, В. Лопеса, Й. Б. Лампі-старшого. Доповнюють картину листування і свідчення сучасників. На їх основі Потоцького змальовували як одного з найбільш ексцентричних осіб своєї епохи[58]. Він тримав при собі вже згадуваного дебелого слугу-турка; наприкінці життя його постійним супутником був пес-пінчер Pateau, а секретарем – молодий єврей, син рабина з Бродів; при переїздах за графом завжди їхали наповнені книжками фурґони[59]. Його приваблювали нові місця, екзотика мандрів, під час яких вільно контактував із людьми абсолютно різних соціяльних станів. У Сибіру вільно бесідував з каторжанами. Навчився пізнавати людей, а тому поблажливо ставився до їх слабкостей. Не мав релігійних, станових чи національних упереджень. Відзначають легкий і приємний характер Потоцького, що всюди знаходив собі прихильників, відзначався великою чемністю, підтримував талановитих людей: матеріяльно або використовуючи свій вплив[60].

Тому відомий географ і етнограф Юліус Кляпрот, який багато чим завдячував Потоцькому в наукових справах (зокрема, при підготовці експедиції на Кавказ), бажаючи увічнити пам’ять про графа, назвав “Архіпелагом Яна Потоцького” групу з 18 островів, відкритих ним, за давніми мапами, в Жовтому морі, в Ляодунзькій затоці.[61].

Постійне занурення в науку, певне завзяття в ній, як і природжена фантазія, накладали свій відбиток на зовнішність і звички Потоцького. Він був знаний зі своєї неуважности. Широкий розголос мав випадок у Петербурзі на бенкеті в адмірала Чічаґова, куди запросили Потоцького. Вийшовши зі стану глибокої задуми граф вирішив, що бенкет відбувається в його домі й став перепрошувати гостей за «свого» кухаря і за те, що гості скуштували такий «злий» обід[62].

Згаданий Віґель так описував Потоцького: «Дивацтва його були помітні в самому одязі; він був водночас і недбалий і чепурний, зовсім не дбав про крій вбрання свого, але завжди був вишукано охайний. Иноді, за браком часу, не мав він нагоди дати остригти собі волосся, й воно майже до плечей у нього маяло, як раптом, у хвилину нетерпіння, хапав він ножиці й сам стриг його в себе на голові і криво і косо, після чого, ясно, смішив усіх своєю зачіскою. […] Завше занурений у науку, він заступав себе нею від наших пліток, хоч і жив серед них. Він був трохи кривобокий, і праве плече було в нього вище лівого; мав обличчя бліде, риси досить приємні, очі блакитні й, немає в тому сумніву, наче божевільні»[63].

Таємничість постаті Потоцького сприяла недобрим пліткам, зокрема й про його особисте життя. Одна з таких чуток повідомляла, що граф мав романи з власною матір’ю, сестрою і тещею. Вслід за цією «інформацією» Biographie Universelle, інкримінувавши Потоцькому «цинічні вподобання», порівнювала його з маркізом Д. А. Ф. де Садом. На думку автора статті, лібертенськіде-садівські»)[64] нахили, можливо, приписували Потоцькому слушно. Однак, в иншому сенсі. Меланхолійному Я. Потоцькому не була властива розгульна поведінка, він оминав лібертинажу на взір двору Софії Вітт-Потоцької в Софіївці. Натомість, йому було близьке лібертинство світоглядне, вільнодумство (скептицизм, нігілізм): від християнства до політичних систем.

У той час жило декілька Янів Потоцьких, із якими нашого Яна Потоцького часто плутали й плутають досі. Крайчича Яна Потоцького змішують із львівським каштеляничем, і особливо з бригадиром Яном Ериком Потоцьким, відомим масоном та родичем Яна. Через це Янові Потоцькому також приписують членство в масонських ложах або инших таємних товариствах, хоча жодних доказів цього не виявлено. В російській масонській ложі був брат Яна Северин, відомим масоном був і близький родич Іґнацій Потоцький[65]. Врешті, характер, звички, спосіб життя Яна Потоцького не дають підстав для таких припущень.

То хто він був, Ян Потоцький? Божевільний вчений, удаваний хорий-«вовкулака», духовий лібертен, котрий свої аґностичні ідеї одягав у форму містичної-і-комічної, історично-ексцентричної, соціяльно-критичної та иншої прози й драматургії. “Рукопис, знайдений в Сараґосі” – постійний двобій раціонального гіперкритицизму й ірраціонального містицизму, забарвлених у легку іронію. (Анти)просвітник, (пре)романтик, про-західний орієнталіст, ґеніяльний письменник для розваги, ренесансна особистість, мистець життя. Людина, що хотіла стати гармонійною, а ця гармонія передбачала бути новітнім енциклопедистом, пан-ученим, утіленням античного уявлення про філософа. Врешті-решт, Потоцький – вільний інтелектуал, взірець життєвої етики вченого-нонконформіста.

Так, при історико-антропологічному заглибленні в життя Яна Потоцького бачимо непересічну, знакову постать інтелектуального й культурного життя Европи на зламі Просвітництва й Романтизму. З огляду на це, Ян Потоцький і його спадщина мають бути «відкриті» українськими інтелектуалами й засвоєні суспільством. Передумовою цього має стати давноочікуваний український переклад “Рукопису, знайденого у Сараґосі”, що нарешті вийшов друком, рівно 200 років по смерті Автора.

 

Текс підготований спеціально для сайту "Україна Модерна". Публікується в авторській редакції. Для ілюстрацій використано зображення, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.

__________________________________

 

Володимир Окаринський – історик, антрополог, кандидат історичних наук (2002), доцент кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка. Основні наукові інтереси охоплюють: контркультурні студії, нонконформізм, альтернативні життєві стилі в Україні модерної доби. Окремі публікації були присвячені локальній історії (Тернополя), молодіжному рухові, долі цивільного населення і неповнолітніх у військових конфліктах. Автор кількох монографій з організованого українського молодіжного руху, співавтор колективної монографії «Тернопіль/Tarnopol: історія міста» (2010; співавтори О. Гаврилюк, І. Крочак та О. Петровський). Живе та працює в Тернополі.



[1] M. Baliński, Jan Potocki wędrownik, literat i dziejopis // Baliński M. Pisma historyczne, T. III, Warszawa 1843, s. 137–209.

[2] M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815) // Polski słownik biograficzny, Tom XXVIII, Kraków 1984–1985, s. 36–42.

[3] F. Rosset, D. Triaire, Jan Potocki. Biografia, Warszawa 2006.

[4] С. С. Ланда, Ян Потоцкий и его роман «Рукопись, найденная в Сарагосе» //Потоцкий Я. Рукопись, найденная в Сарагосе, пер. с пол. Д. Горбова, предисл. и примеч. С. Ланды, М. 1989, с. 9.

[5]R. Kaleta, Sensacje z dawnych lat, Wrocław 1980, s. 104.

[6]M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815), s. 36.

[7] С. Ланда, Ян Потоцкий и его роман…, с. 13.

[8] Janahr. Potockiego Podróż do Turcyi i Egiptu z wiadomością o życiu i pismach autora przez Żegotę Paulego, Kraków 1924, s. 95.

[9] Тут і далі всі назви праць і творів Яна Потоцького – в перекладі. В ориґіналі – всі французькою мовою – Авт.

[10] А. Петровъ, Потоцкий Иван Осипович (граф) // Русский биографический словарь: В 25 т., т. 14, Санкт-Петербург 1910, с. 698.

[11]M. E. Żółtowska, Op. cit., s. 36–37.

[12] С. Ланда, Op. cit., с. 14.

[13] M. E. Żółtowska, Op. cit., s. 37.

[14] А. Петровъ, Потоцкий Иван Осипович (граф)…, с. 693.

[15] A. Brückner, Janahr. Potockiegopraceizasługinaukowe, Warszawa–Kraków 1911, s. 45−56.

[16] А. Петровъ, Op. cit., с. 693−694; Janahr. Potockiego Podróż do Turcyi i Egiptu z wiadomością o życiu i pismach autora przez Żegotę Paulego, s. 96.

[17] M. E. Żółtowska, PotockiJan (1761–1815), s. 38; А. Петровъ, Op. cit., с. 694–695.

[18] Janahr. Potockiego Podróż do Turcyi i Egiptu..., s. 97; M. E. Żółtowska, Op. cit., s. 38.

[19]M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815), s. 38.

[20] А. Петровъ, Потоцкий Иван Осипович (граф)…, с. 695.

[21]M. E. Żółtowska, Op. cit., s. 38.

[22]Janahr. PotockiegoPodróż doTurcyiiEgiptu..., s. 97.

[23]M. E. Żółtowska, Op. cit., s. 38.

[24] Насправді, Северин – молодший брат Яна.

[25] Ф. Ф. Вигель, Записки, под ред. С. Я. Штрайха, Некоммерческое электронное издание: “Im Werden Verlag” 2005, с. 96.

[26] M. Baliński, Jan Potocki wędrownik, literat i dziejopis..., s. 193.

[27]E. Gryguc. Ex dono Joannis Potocki, “Rocznik Biblioteki Narodowej XXXIX–XL”, Warszawa 2008, 315–328.

[28] F. Rosset, D. Triaire, Jan Potocki. Biografia, Warszawa 2006, s. 425.

[29] M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815), s. 38–39.

[30] А. Петровъ, Op. cit., с. 695.; M. Baliński, JanPotockiwędrownik, literatidziejopis..., s. 197.

[31] Однак, другу частину праці в 1814 р. хотів конфіскувати ректор Віленського університету, бо вона вийшла без дозволу його цензури. Щойно міністр граф О. К. Розумовський скасував конфіскацію, після того як Ян Потоцький звернувся до нього. Остання частина праці була заздро зустріта вже професорами Крем’янця.

[32] Тепер Літинського району Вінницької области.

[33] F. Rosset, D. Triaire, JanPotocki. Biografia, s. 426−427.

[34] М. Довбищенко, Біля витоків політичного українства: роль польської шляхти у формуванні українського світу та української ідеї в кінці XVI – XVIII cт., Українознавчий альманах, Вип. 3, К. 2010, c. 116.

[35] Я. Потоцкий, Путешествие Яна Потоцкого в Астрахань и окрестные страны в 1797 году // Исторические путешествия. Извлечения из мемуаров и записок иностранных и русских путешественников по Волге в XV−XVIII вв., Сталинград 1936, с. 199−200.

[36] Н. Яковенко, Вступ до історії, Київ 2007, с. 107–112.

[37] H. Ułaszyn, OJaniePotockimiliteraturzeKaukazu…, s. 22−23.

[38] A. Brückner, Janahr. Potockiegopraceizasługinaukowe, s. 1.

[39] M. Baliński, Jan Potocki wędrownik, literat i dziejopis..., s. 195–196.

[40] L. Dębicki, Oryentaliści i archeologowie polscy // L. Dębicki, Puławy: (1762–1830): monografia z życia towarzyskiego, politycznego i literackiego, T. III, Lwów 1888, s. 12.

[41] С. Ланда, Op. cit., с. 6.

[42] В. Г. Чернобаев, К истории наброска «Альфонс садится на коня», Пушкин: Временник Пушкинской комиссии, М.–Л. 1939, Вып. 4/5, с. 406.

[43] M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815), s. 39.

[44] Janahr. PotockiegoPodróż doTurcyiiEgiptu..., s. 103–104.

[46] В обивательському уявленні – розбещені, розпутні, непристойні, аморальні.

[47] F. Rosset, D. Triaire, Jan Potocki. Biografia, s. 444–4445.

[48] В. Г. Чернобаев, К истории наброска «Альфонс садится на коня», с. 409.

[49] Ibid., c. 410–411.

[50]M. Potocki. Kilka słów do polskiego wydania//F.Rosset, D. Triaire,Jan Potocki. Biografia, s. 7–8.

[51] M. Baliński, Jan Potocki wędrownik, literat i dziejopis..., s. 206–207.

[52] Ф. Ф. Вигель, Записки, с. 97.

[54] M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815), s. 39.

[55] F. Rosset, D. Triaire, Jan Potocki. Biografia, s. 434–435.

[57] F. Rosset, D. Triaire, Jan Potocki. Biografia, s. 433; J. Potocki, Œuvres, Vol. V, Leuven 2006, p. 319.

[58] L. Dębicki, Oryentaliści i archeologowie polscy, s. 12.

[59] F. Rosset, D. Triaire, Jan Potocki. Biografia, s. 424–426.

[60] M. Baliński, Op. cit., s. 198. Однак, архіпелаг згодом знов перейменували.

[61] H. Ułaszyn, O Janie Potockim i literaturze Kaukazu. Notatka krytyczno-polemiczna, Warszawa, s. 17−18.

[62] R. Kaleta, Op. cit., s. 419.

[63] Ф. Ф. Вигель, Записки, с. 97.

[64] Первісно, у XVII-XVIII століттях, лібертенами (франц. libertine) у Франції, а згодом по всій Европі, називали носіїв неконвенційного, альтернативного стилю життя (libertinage), гедоністів-екстремалів, прихильників сексуального розкріпачення. Однак, у своєму запереченні панівної моралі лібертени дійшли до революційних суспільно-політичних поглядів, і загалом світобачення[64]. Таким чином, лібертинаж/лібертинізм отримав два обличчя: філософічно-світоглядне, і еротично-звичаєве[64]. Щоб відрізнити одне від иншого, автор статті пропонує вживати щодо першого форми: лібертинство, щодо другого – лібертинаж. Показово, що лібертен (у польській традиції – лібертин, libertyn) різними мовами означає – вільнодумець, розпусник, безбожник, блюзнір.

[65] M. E. Żółtowska, Potocki Jan (1761–1815), s. 40.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!