Картографія і хронологія столичного сінематографа: київське кіно першої половини ХХ ст.

11.06.2017
23 хв читання

// Оксана Овсіюк

Перші київські кіносеанси

Вважається, що кіно як вид мистецтва народилося 28 грудня 1895 р. у напівпідвальному приміщенні паризького «Гранд-кафе». Того дня відбувся перший платний кіносеанс – показ 10 картин, відзнятих братами Люм’єр за допомогою розробленого ними знімального, проекційного та копіювального пристрою – сінематографа, що був надзвичайно вдалим вдосконаленням уже існуючих апаратів.

Однак платній публічній демонстрації винаходу Люм’єрів передувало безліч показів у різних куточках світу за допомогою інших пристроїв. Київ не був винятком. 4 березня 1896 р. у театрі Бергоньє[1] художник В. М. Галімський показав «живі картини». Що саме зображали ці картини, можна уявити за назвами: «Жертвопринесення Іфігенії», «Ангел смутку», «Чотири пори року», «Ніч на Івана Купала», «Амур і Псіхея», «Стенька Разін», «Ранок, день, вечір та ніч», «Ідилія», «Циганській табір». Між показами картин виступали співаки, хор музичної школи, грав оркестр[2].

6 та 15 жовтня 1896 р. «величезні оптичні картини, що рухаються», демонстрував фізик П.В.Дерінг у літньому театрі саду Купецького зібрання (нині – Хрещатий парк). Його програма складалася насамперед з іноземної хроніки: дива Індії, всесвітня виставка в Чикаго, подорож на повітряній кулі в Париж, подорож уздовж полярних околиць Росії, подорож по Бірманії та Сіаму тощо. Цього ж місяця у Пасажі на Хрещатику представник іноземної фірми «Ахіллес» за допомогою «біоматографа» проводив сеанси демонстрації «живих фотографій натуральної величини, які рухаються»[3].

У грудні 1896 р. у Києві вперше засвітився проекційний ліхтар сінематографа братів Люм’єр. Оголошення про це видовище, розміщене у газеті «Киянин» від 13 (25) грудня 1896 р. під заголовком «Всемирно колоссальный успех», повідомляло: «Только два представления единственного в мире изобретателя знаменитого аппарата движущихся картин «Синематограф» Люмиера». Первое представление в субботу, 14 декабря, вечером, а второе в воскресенье, 15 декабря, утром…»[4]. Так 14 (26) грудня 1896 р. в театрі Бергоньє киянам вперше було продемонстровано світову сенсацію – сінематограф. В той день відвідувачам пропонували переглянути 50 коротеньких фільмів, тривалість яких не перевищувала 50 секунд.

Оголошення, що з’явилось у газетах у день прем’єри, нагадувало, що «второе и последние представление» сінематографа відбудеться у неділю, 15 грудня[5]. Насправді ж сінематограф у театрі Бергоньє затримався значно довше. Однак пан Соловцов продовжував лякати прихильників нового видовища завершенням показів. 24 грудня 1896 р. повідомлялося про останніх чотири сеанси[6]. А в оголошенні від 29 грудня зазначалося, що «Синематограф остается только на два представления»[7]. Проте покази у театрі Бергоньє відбувалися щоденно аж до 20 лютого 1898 р.[8].   

На світанку існування кінематографа у Києві театр Бергоньє був мало не єдиним місцем, де регулярно демонстрували кіно. Однак час від часу сеанси відбувалися і в інших приміщеннях. Наприклад, ще одну позначку на мапі міста, пов’язану із розповсюдженням кіно в Києві, можна поставити в районі сучасного майдану Незалежності. Там на початку січня 1897 р. в клубі Київського дворянського зібрання (нині на цьому місці знаходиться Будинок профспілок) відбувся один із перших кінопоказів у місті.[9] Водночас представництво братів Люм’єрів у Києві заявило про готовність влаштовувати демонстрації фільмів взагалі у будь-яких приміщеннях, де є електрика або можна провести електричний струм. Орендувати проекційний пристрій можна було навіть для показів у домашніх умовах[10].

Загалом це був час мандрівного кінематографа. Кінобізнес полягав у тому, що власники апаратів і коротеньких стрічок іноземного виробництва їздили містами і демонстрували їх на ярмарках і балаганах, або ж винаймали для показів приміщення. Часто перегляд фільмів входив як додаток до програми інших видовищ. Під час гастролей циркової трупи братів Нікітіних у серпні 1897 р. відбулися кінопокази у київському Купецькому клубі (нині – Національна філармонія, Володимирський узвіз, 2). Подібні сеанси проводились у цирку Девіньє, який 1901 р. завітав із програмою у Київ, в музеї-паноптикумі М. А. Шульце-Беньковської (1902 р., Хрещатик, 6), у цирку Крутікова (1904 р.), (нині на цьому місці кінотеатр «Україна», вул. Городецького, 7)[11].

Ілюзіони –попередники кінотеатрів

Подальша історія розвитку кіно в Києві – це поява ілюзіонів, тобто перших стаціонарних «кінотеатрів». Вони відкривалися у будь-яких більш-менш пристосованих місцях: колишніх магазинах, кафе, складах, розважальних закладах тощо. Більшість ілюзіонів розміщувалися на Хрещатику. 1904 р. у будинку під № 47 відкрився ілюзіон «Едісоноскоп», 1905 р. з’явився ілюзіон Ріхарда Штремера (Хрещатик, 27). 1906 р. підприємець Альфред Мяновський відкрив два ілюзіони за адресами Хрещатик, 15 і 36. Цього ж року з’явився ілюзіон «Люкс» у «Малому театрі» О. М. Крамського та «Театр-ілюзіон «Пасаж» на Хрещатику, 34.  1907 р. відкрилися: «Генеральний електробіограф «Модерн» (Хрещатик, 31), «Express Bio» (Хрещатик, 25), «Електріон» (Хрещатик, 39), театр-електробіограф «Тир» на Володимирській гірці та інші[12].

Ілюзіони мало нагадували кінотеатри у сучасному розумінні. До сінематографа тоді ставилися як до атракціону. Коротенькі фільми крутили один за одним, розкладу сеансів не було, відвідувачі входили до зали і виходили, коли кому заманеться. Глядацькі зали на 100 – 200 осіб найчастіше обладнували дерев’яними лавками, підлога не мала ухилу, тому перегляд стрічок був не дуже комфортним. Зображення було нечітким і постійно миготіло, бо замість електрики часто використовували ефірно-кисневе освітлення[13].

Прокатний сінематограф – нова ера кінобізнесу та кіномистецтва

Наступний етап розвитку київського кіно пов’язаний з ім’ям Сергія Френкеля, а «географічно» його можна позначити на розі вулиць Хрещатика та Прорізної. Там 1906 р. С.Френкель відкрив перший у Києві прокатний кінотеатр «Люкс» на 300 місць. Ця будівля не збереглася, саме з неї розпочалася низка вибухів на Хрещатику у вересні 1941 р.[14]. (Тепер за адресою вул. Хрещатик, 28/2 розміщується Державний комітет телебачення і радіомовлення України та інші установи).

Сергій Френкель не був винахідником прокатного кіно, однак він став людиною, яка запровадила прокат в Російській імперії. У 1906 р., окрім кінотеатру, Френкель заснував першу у Києві кінопрокатну контору. Відтоді він сам купував фільми та віддавав їх в оренду кінотеатрам. Через кілька років підприємець створив акціонерне кінематографічне товариство «Сергій Андрійович Френкель», яке мало мережу відділень по всій Росії.

Слідом за «Люксом» Френкеля у Києві почали з’являтися інші прокатні кінотеатри. Нові розважальні заклади вигідно відрізнялися від ілюзіонів. З’явився розклад сеансів. Власники кінотеатрів почали дбати про комфорт глядачів. У залах з’явилася вентиляція, похила підлога, зручні меблі. З появою прокатних кінотеатрів кіно перестали сприймати як атракціон, відтепер кияни почали ходити до театрів, де демонстрували кіно. Найбільш відомими у Києві були прокатні кінотеатри австрійця Антона Шанцера: «театр-сінематограф Grand-Theatre Express», відкритий 1908 р. (Сьогодні цей перебудований будинок розміщується за адресою Хрещатик, 15) та кінотеатр за адресою Хрещатик, 38, збудований 1912 р. (Не зберігся. Нині на тому місці – Київська міська державна адміністрація, Хрещатик,36.) 

Внутрішнє оздоблення цих кінотеатрів було розкішним, про що власник не забував згадати у рекламних оголошеннях, без зайвої скромності називаючи спочатку «Експрес», а потім й другий кінотеатр найкращими в Росії. Глядацькі зали закладів були розраховані на 500 і 1100 місць відповідно. Другий кінотеатр мав ще й Малий кінозал на другому поверсі. Це був один із перших двозальних кінотеатрів. Місця у залах було розподілено за категоріями залежно від зручності. Німі сеанси супроводжувалися грою оркестрів з 25 і 60 музик відповідно. Сеанси відбувалися щоденно: у будні – з 17:00 до опівночі та з 12:00 дня до 12:00 ночі – у неділю та вихідні дні. Щоп’ятниці відбувалася зміна програми[15].

1908 рік вважається переломним в історії українського кіно. До цього часу прокатна система, запроваджена С. Френкелем, набуває повсюдного поширення в містах України. Відбуваються зміни у ставленні глядачів до кіно. З’являються поціновувачі, які не просто забігають подивитися на нове видовище, а йдуть у кінотеатр з конкретною метою – переглянути картину відповідного жанру. З появою прокату демократичний характер кіно (невисока вартість сеансів та відсутність вимог до дрес-коду) зберігається, але відкриття елітних закладів дає можливість виокремитись більш вишуканій публіці. Б.Гершевська відзначає, що з 1908 р. починається існування такого стабільного культурного явища, як суботньо-недільні та святкові походи до кінотеатрів[16]. Та, попри підвищення значення кіномистецтва у суспільстві, на межі 1910-х років власники кінотеатрів намагаються приваблювати відвідувачів не лише кінопоказами, а й насиченою передсеансною програмою: виступами ясновидців, мнемотехніків, фокусників та акторів. У той час нові комфортні кінотеатри відкриваються один за одним. Зі збільшенням кількості зручних кінотеатрів збільшувалась і конкуренція. Тому кожний кінотеатр прагнув мати оригінальну програму, щоб бути помітним.

Цікаво простежити зміни в кількості та розташуванні кінотеатрів з плином часу. Сінематографи вперше потрапляють до щорічних довідників Києва лише у 1908 р. До того часу були лише поодинокі згадки про місця, де можна переглянути «туманні картинки». Зокрема, у довіднику 1904 р. зазначалося, що «туманні картинки» демонстрували у Народній аудиторії за адресою: вул. Бульварно-Кудрявська, 26[17]. (Будинок зберігся, хоч і був перебудований 1909 р.). 1908 р. щорічник «Весь Київ» вперше до свого видання включає пункт «Сінематографи» або «Електро-театри», у якому зазначається вісім адрес[18]. Наступного року до міського довідника потрапило 11 адрес[19]; 1912 р. в Києві було вже 26 кінотеатрів. Більшість сінематографів, як і раніше, розташовувались на Хрещатику[20]. У 1915 р. кількість кінотеатрів міста, певно, сягнула найбільшої позначки: цього року у довідниках зазначено адреси аж 42-х сінематографів, з яких лише вісім – на Хрещатику[21]. Наступного, 1916 року, довідник вийшов уже з адресами 41 кінотеатру[22].

Жанровість тогочасних показів була стандартизованою, сеанси формувалися з чотирьох основних частин: наприклад, драма, останні події, видова та комічна картини. Сеанси поділялися на два-три відділення. Найчастіше демонстрували драми «з сучасного життя»: «Валет Треф», «Вогняний метелик», «Раби пристрастей», «У пазурах пожадливості». Новини висвітлювали «Пате-журнал», «Хроніка-Гомон», «Хроніко-журнал», «Еклер-журнал», «Журнал Пегас».

Київські підприємці А. Мяновський, Р. Штремер, А. Шанцер мали власні кіностудії. Хроніки, відзняті студією кінотеатра «Експрес», з’являлися у випусках «Пате-журнала», «Еклер-журнала», «Кіно-журнала». Замість хроніки могла йти «натура»: «Обробка заліза в Бомбеї», «Величезне китоловство на Півночі», «Пожежа нафтових баків». Видові картини були різноманітними. Однак найчастіше демонстрували панорами водяних потоків: «Гірські річки Франції», «Блакитний Дунай», «В країні водяних вулканів» та ін. Комічні картини поділялися на «комічні», «сильно комічні» та «безперервних сміх». Картини цього жанру мали такі назви: «Лицар без страху… але з докором», «Підложний наречений», «Карапуз викрав слона» тощо. Програми в кінотеатрах змінювалися кожні три-чотири дні, найчастіше на вихідних[23]. 

Вартість сеансів була невисокою. Кіно можна було подивитися і за 10 – 30 коп., але то була нижня цінова межа. Середня ж вартість квитка становила близько 0,5 – 1 крб. Водночас ціна на «середні» місця в оперу доходила до 5 крб., а найкращі місця могли коштувати 18 крб. і більше[24]. Щодо доходів населення на той час відомо, що у 1913–1915 рр. чверть робітників Києва мала заробіток менше 25 крб. на місяць. Середня ж місячна заробітна плата робітника становила приблизно 36 крб. Тож очевидно, що сходити на класичну виставу міг собі дозволити далеко не кожен киянин, кіно натомість було набагато доступнішою розвагою[25].

Як бачимо, у перші роки після початку Першої світової війни київські кінотеатри продовжували функціонувати, більше того – їхня кількість навіть збільшилася. Кінобізнес працював, хоча й довелося переорієнтуватися. До війни 90 % фільмів у Російській імперії були іноземного походження. Фільми російського виробництва були дорожчими та менш якісними. Однак проблеми з транспортуванням стрічок з-за кордону сприяли збільшенню попиту на російські фільми. До того ж війна залишила відбиток і на змісті стрічок. З’являється чимало пропагандистських сюжетів, покликаних стимулювати патріотичні почуття глядачів. 1915 р. більшість фільмів пропонували до уваги відвідувачів кінотеатрів історії про героїчні вчинки російських солдатів. А от 1916 р. у сюжетах стрічок з’являються занепадницькі настрої[26]. У 1914–1917 рр. у Києві демонстрували такі картини: «На подвиг ратний за Русь Святу», «Як вмирають герої», «Кузьма Крючков», «Братовбивча війна» та інші.

Кінотеатри у вирі революційних подій

1917–1920 рр. відзначилися політичною та економічною нестабільністю. І хоча вважається, що це був сприятливий час для розвитку українського національного кіномистецтва (насамперед це стосується періоду Гетьманату), про кінопрокат так сказати важко[27]. За ці роки влада в місті змінювалася 14 разів, відповідно, кінотеатри то зачиняли, то відкривали. Щоправда, протягом усього 1917 р. кінотеатри працювали стабільно. Міська періодика того часу рясніє рекламними оголошеннями топових кінотеатрів: «Шанцера», «Експрес», «Новий світ», «Корсо», «Ренесанс». Працюють в цей час і нові заклади.

Великої популярності набувають багатосерійні стрічки, як, наприклад: драма у 4-х частинах «Кохання серед декорацій», «рідкісний шедевр у 4-х частинах «Ніна», драма у 6-ти частинах «Життя за життя», «небувала сенсація» – драма в 4-х частинах «Темні сили Григорія Распутіна» тощо. Більше того, у 1917 р. кияни мали змогу подивитися цілу низку сенсацій. Так, у червні ексклюзивні права на показ популярної світової стрічки за участю відомої французької актриси Сари Бернар «Фаворит королеви Єлизавети» отримав кінотеатр «Корсо»[28]. А в листопаді 1917 р. в кінотеатрі «Експрес» демонстрували всесвітньо відому драму «Хочеш миру – готуйся до війни». Реклама стрічки повідомляла: «Захватывающий сюжет. В картине участвуют 20000 чел., весь гарнизон Нью-Йорка, 5000 лошадей, 20 дредноутов, большое количество подводных лодок…». Також у оголошенні наводилися відгуки іноземної преси на цей фільм – «Таймс»: «Действительно что-то новое в кинематографе», «У.Н. Прес»: «Сюжет настолько оригинален, что не может не оставить глубокого и долгого впечатления»[29].

Крім світових сенсацій, власники приваблювали публіку і проведенням досить незвичних для кінотеатрів заходів. Так, на початку 1918 р., сплативши чималеньку на той час суму (дами – 7 крб., чоловіки – 10 крб.), бажаючі мали можливість відвідати «грандиозный бал-маскарад з танцами до трех часов ночи при четырех оркестрах музики» в елітному «Шанцері». Організатори обіцяли відвідувачам «масу новинок». Захід передбачав конкурси та призи і вечерю під акомпанемент національних оркестрів у влаштованому «першокласному ресторані». Гостей чекали нерано – о 23:30 год.[30].

Проте з появою у місті більшовиків 26 січня (8 лютого) 1918 р. досить активне кінематографічне життя Києва завмерло. До більш-менш стабільної роботи київські кінотеатри повернулися вже за доби Гетьманату (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). До цього часу відноситься спроба на державному рівні створити національну кінематографію: заснування Марією та Людмилою Старицькими першої української державної кіностудії «Українфільм». Тоді ж було розроблено законопроект про обов’язкове запровадження написів українською мовою у кінофільмах. Однак поряд з цим написи іншими мовами також допускалися[31]. У той час знімають і демонструють стрічки з актуальної української тематики: «Похорони жертв більшовиків у Києві», «Берестейська мирна конференція», «Шевченківське свято», «Катастрофа на Звіринці» тощо. Спостерігався великий попит на художні фільми з українськими сюжетами. Проте відсутність кіноматеріалів ставила виробників фільмів у скрутне становище. Водночас український кінематографічний ринок, маючи сприятливі для цього умови, поступово заповнився фільмами німецького виробництва. З іншого боку, російські фірми, не маючи можливості працювати у Москві під більшовицькою владою, масово виїжджали до Української Держави. У місті в цей період організовується низка кіностудій, де готували фахівців з екранного мистецтва – акторів, режисерів, сценаристів тощо. Щодо самих кінотеатрів, то в цей час продовжують діяти вже добре знані киянами заклади: кінотеатр Шанцера, «Корсо», «Ренесанс», «Експрес», «Новий театр», «Колізей» тощо[32].

Ще одним відносно тривалим періодом у калейдоскопі революційних подій 1917–1920 рр. був час панування в Києві Добровольчої армії (31 серпня – 16 грудня 1919 р., з невеличкою перервою у два дні – 14–16 жовтня, коли містом оволоділи більшовики). Особливістю цього періоду є те, що власники київських кінотеатрів (певно, відчувши всі «принади» більшовицького панування) досить часто виступали з ініціативами на підтримку Добровольчої армії. Так, вже 3 вересня 1919 р. було оголошено, що всі кінотеатри Києва цілий тиждень працюватимуть на користь Добровольчої армії[33]. Найактивнішу участь у цій доброчинній діяльності брав кінотеатр Шанцера. У його приміщенні влаштовували різноманітні заходи, прибуток від яких передавався на потреби Добровольчої армії[34],. У листопаді 1919 р. у кінотеатрі проводилися доброчинні бали-маскаради[35]. Одне суботнє оголошення закликало: «Кто любит Родину, кто не хочет повторения ужасов большевизма – поддержите передовых бойцов – доблестных осетин. Кино-театр Шанцера в субботу, 9 ноября, грандиозный бал-маскарад. Весь чистый сбор поступит в пользу 1-го Осетинского стрелкового батальона. Танцы до 6 часов утра! Два оркестра музыки! Море веселья! Конкурсы и призы! Среди вечера – грандиозное кабаре! К 12 часам ночи – слет артистов всех Киевских театров! Грандиозная живая картина: «Возрождение Великой России. Зал роскошно декорирован в Кавказском стиле. Театр и фойе отапливаются»[36]. До слова, згадка про опалення приміщень досить часто з’являлася в рекламі тогочасних кінотеатрів, адже у ті буремні роки тепло в приміщеннях перетворилося на певну розкіш, яку можна було використати для реклами.

Київське кіно і влада Рад

У червні 1920 р. більшовикам знову вдалося оволодіти Києвом і цього разу надовго. Проте свої порядки у кінопрокаті вони почали встановлювати ще під час приходу в Київ у лютому–серпні 1919 р., коли, відповідно до обов’язкової постанови Всеукраїнського кінокомітету (створеного в січні 1919 р.) почалася реєстрація фото- та кіноапаратури, що належала приватним особам. 25 лютого 1919 р. Раднарком видав декрет про націоналізацію та передачу низки кінотеатрів та всіх кінокартин наукового та культурно-виховного змісту у відання кінокомітету. В лютому–березні 1919 р. більшовики реквізували та перейменовали кілька київських кінотеатрів: «Люкс» (Лук’янівка) стає «Комуністом», «Лілію» (на Подолі) назвали на честь Свердлова, «Новий Світ» (Хрещатик, 13) став «Червоною Зіркою», а «Ехо» (Червоноармійська, 61) отримало ім’я «Третій Інтернаціонал»[37]. 

Наприкінці березня 1919 р. кінокомітет видав обов’язкову постанову, згідно з якою протягом двох тижнів всі власники кінотеатрів та підприємств, пов’язаних із виробництвом та розповсюдженням кіно- і фотопродукції, зобов’язувалися зареєструвати свої заклади в обліково-контрольному відділі кінокомітету, а також отримати інструкції щодо подальшої діяльності. Фільми, які заплановано для демонстрації, належало надавати відділу цензури та рецензій кінокомітету для попереднього перегляду. Винні у невиконанні постанови підлягали суду військово-революційного трибуналу, а майно – конфіскації. Таким чином, ще до виходу ленінського декрету про націоналізацію кіно- і фото промисловості, від 27 серпня 1919 р., цей процес в Україні в основному завершився.

Радянська влада найбільшу увагу приділяла кінематографу як засобу ідеологічного впливу на глядачів. Тож не дивно, що на початку радянського панування в Україні з’явився новий жанр кіно – агітфільм. Це була своєрідна суміш кінохроніки, ігрового сюжету та малюнків, що супроводжувались текстом[38]. Це, наприклад, такі фільми: «Мир хатам – війна палацам», «Радянські ліки», «Революційний тримайте крок» тощо. Художніх фільмів було дуже мало, тому великою популярністю серед глядачів користувалися науково-просвітницькі стрічки: «Спорт взимку», «Авіаційний тиждень», «Життя бджіл» тощо. З квітня 1919 р. у Києві кінокомітет почав випускати щотижневий «Живий журнал», який демонструвався в усіх кінотеатрах міста[39].

Найбільшу цінність кіно більшовики вбачали у його пропагандистських можливостях. Тож, з метою залучення до переглядів ширшої аудиторії в Києві з’явилося таке явище, як показ фільмів просто на вулицях та площах міста, а також демонстрації випусків новин з вітрин великих магазинів, на яких встановлювали кіноекрани. До того ж під кіноапаратну було переобладнано трамвайний вагон: після кожного сеансу він переміщався містом і таким чином міг обслужити кілька районів. Активно практикували проведення кіносеансів-лекцій. Найчастіше лекціями супроводжувалися фільми про мистецтво та літературу. Кінокомітет розподілив Київ на 10 районів, кожен з яких отримав кінотеатр для проведення таких показів[40].  

1922 р. у Києві діяло 22 кінотеатри. Це були дореволюційні сінематографи, які почали перейменовувати на «Держкіно» із додаванням порядкового номера. На Хрещатику функціонувало лише чотири з них: 1-е Держкіно (колишній Шанцера, № 38), 2-е Держкіно (колишній «Експрес», 25), 3-є Держкіно (колишній «Новий Світ», № 31), 5-е Держкіно (колишній «Корсо», 30)[41]. За радянського часу видання щорічника «Весь Київ» було відновлено. До довідника на 1925 р. потрапило лише п’ять кінотеатрів (крім згаданих вище, додався колишній «Новий театр», що отримав назву «4-е Держкіно»). Всі вони розміщувалися на Хрещатику, який у 1923–1937 рр. мав назву вул. Воровського[42]. 

Наступного, 1926 року, на Хрещатику так само функціонувало п’ять кінотеатрів, щоправда, 4-е Держкіно змінило свою назву на «Дитячий Кінотеатр». Працювали кінотеатри на інших вулицях міста. Зокрема, 6-е Держкіно у приміщенні колишнього «Оріону» на вулиці Гершуні, 79. Низку кінотеатрів фото-кіноуправління здавало в оренду: 7-е Держкіно (колишній «Ехо») на Червоноармійській, 61, 8-е Держкіно (колишній «Ліра») на вул. Горвіца, 40 (Велика Житомирська), 9-е Держкіно (колишній «Лілія») на Костянтинівській, 13, 10-е Держкіно (колишній «Реґіна») на вул. Революції, 42, 12-е Держкіно (колишній «Люкс») на Львівській, 95[43].

Очевидно, що в місті функціонувало набагато більше кінотеатрів, ніж зазначено у довідниках, оскільки ще тривав НЕП і було дозволено приватні кінотеатри[44]. Зокрема, у дослідженнях радянського періоду зазначено, що у цей час в Києві працювало 26 кінотеатрів, мережа з 34 клубних кінозалів для робітників та 16 пересувних кіноустановок[45]. 8 листопада 1930 р. сталася визначна для Києва подія. На вул. Шолом-Алейхема, 26 (нині – вул. Костянтинівська) було відкрито перший кінотеатр, збудований за радянської влади. Тоді його називали «новий кінотеатр», а невдовзі закріпилася назва «Жовтень». 

У 30-х роках ХХ ст. відбулася нова хвиля перейменувань київських кінотеатрів. Відтепер вони стали називатися не 1-е, 2-е, 3-є… «Держкіно», а 1-й, 2-й, 3-й… «Комсомольський кінотеатр». Згодом їм почали присвоювати імена видатних діячів. Так, з’явилися у Києві кінотеатри імені Петровського (Поділ), ім. Спартака (Хрещатик, 30), ім. Щорса (Хрещатик, 25) тощо. А відомий кінотеатр «1-е Держкіно» (Шанцера) отримав назву «Комсомолець України». 1935 р. на базі кінотеатру «Роте Фане» (Хрещатик, 36) було відкрито дитячий кінотеатр «Зміна»[46].

Кінотеатри в часи війни

Кінотеатру «Зміна» не судилася довга доля – 1941 р. Київ зазнав окупації нацистською армією. У роки воєнного лихоліття, внаслідок військових дій та диверсійної діяльності радянських спецслужб, Київ втратив 8 довоєнних кінотеатрів (у Києві функціонувало близько 20 кінотеатрів у передвоєнний час[47]), які були розраховані більш ніж на три тисячі відвідувачів загалом: «Зміна» (Хрещатик, 34), «Комсомолець України» (Хрещатик, 38), «Новини дня» (Хрещатик, 32), кінотеатр імені Щорса (Хрещатик, 25), «Спартак» (Хрещатик, 30), «Буревісник» (Кірова, 40), «Аврора» (Слобідка), «Рот Фронт» (Червоноармійська, 61)[48].

Окупаційна влада цікавилась кінопрокатом, зважаючи на його агітаційно-пропагандистські можливості. В цей час у місті діяла Київська кіностудія «Українфільм», яка знімала документальні стрічки, кінохроніки та щотижневі кіножурнали пропагандистського спрямування. Однак у кінопрокаті тих часів все ж переважали розважальні художні фільми. Показували німецькі комедійні та драматичні стрічки і навіть радянські довоєнні політично нейтральні картини. Перед сеансами обов’язково демонстрували німецький щотижневий випуск новин, що містив, зокрема, інформацію про ситуацію на фронті або щодо перебування українців у Німеччині[49].   

Показ фільмів в окупованому місті розпочався, очевидно, наприкінці 1941 р. У газеті «Нове українське слово» від 31 грудня 1941 р. вміщено карикатуру під назвою «Перші дні кіно в Києві». На малюнку зображено тисняву біля кінотеатру, на дверях якого висить напис: «Білети продано», а поряд афіша німецької стрічки «Троянди Тіроля»[50]. Певно, що саме з демонстрації цього фільму почали свою роботу київські кінотеатри в період окупації. Наступного місяця у газеті з’являється стаття «Німецька кіномайстерність», автор якої повідомляє, що, незважаючи на те, що перші два німецькі фільми, продемонстровані київській публіці, «Троянди Тіроля» та «Сім років невдач», не є найкращими стрічками німецького кіно, вони «вражають своєю високою майстерністю та технічною довершеністю»[51].

Як зазначає дослідник В. Удовик, відвідували кінотеатри переважно німецькі солдати, бо офіцери віддавали перевагу Театру опери та балету, а місцеве населення – драмтеатру. Проте, певно, принаймні до літа 1942 р. (коли почастішали облави населення у людних місцях) кияни все ж виявляли цікавість до кіно. Цьому сприяли, по-перше, невелика вартість квитків, а по-друге – інформаційний вакуум, в якому перебували мешканці міста: з німецької хроніки вони сподівалися отримати хоч якусь інформацію про ситуацію у зовнішньому світі[52].

Відвідини кінотеатрів в ті часи яскраво ілюструють наступні рядки спогадів киянина: «Фільми демонструвалися переважно німецькі, розважально-пригодницькі, але з помітним політичним підтекстом. Популярний фільм тих часів «Індійська гробниця» непомітно мав привчати до думки: Індія, тоді ще британська колонія, повинна стати німецькою. Перед фільмами йшов кіножурнал-хроніка. Починалося бравурним маршем, орлом зі свастикою, а далі пишномовним слогом: «грандіозні успіхи вермахту на всіх театрах воєнних дій», «велика перемога на морі», «нові перемоги на Сході», «немічність і безпорадність» ворогів рейху. Ось, приміром, кадри: по землі скачуть фонтанчики від кулеметного вогню з літака, і диктор пояснює, що то веде вогонь радянський літак. Камера долає чималу відстань, з’являються неушкоджені німецькі шанці, й диктор іронічно цідить: «Що називається, всліпу!» А ось німецький ас, зневажливо всміхаючись, плеще долонею по носовій частині збитого ним англійського винищувача «лайтнінг», рясно наїжаченій зброєю, мовляв, бачте, не допомогло. Та наш глядач давно вже був навчений дивитись і читати поміж рядків. А яке збудження охоплювало зал, незважаючи на присутність німців чи поліцаїв (теж як глядачів), коли на екрані з’являвся літак із зірками на крилах, чи то знайомий «яструбок», чи новий Ла-5, або американська «аерокобра»[53].

Судячи з газетних оголошень, у Києві стабільно функціонувало 8 кінотеатрів: «Глорія» (Костянтинівська, 26), «Люкс» (Львівська, 95), «Оріон» (Мала Володимирська, 79), «Ехо» (Велика Васильківська, 61), «Ліра» (Велика Житомирська, 40), «Метрополь» (Московська, 31), ім. Шевченка (Саксаганського, 102), «Тітанія» (Велика Васильківська, 22). Програма у них була досить різноманітною та оновлювалася щотижня. Так, наприклад, з 18 по 24 грудня 1942 р. можна було переглянути такі стрічки: «Пожежа на океані», «Не буду зізнаватись», «Пропала без сліду», «Афера Махіна», «Концерт на бажання» та інші[54].

Ймовірно, в окупованому місті було більше кінотеатрів. Так, після визволення Києва міська влада підрахувала, що під час німецького панування функціонувало 13 кінотеатрів. Окрім відомих з газетних оголошень кінотеатрів, міські очільники називали ще: «Централь» (колишня філармонія, вул. Свердлова, 19), «Німецьке кіно» (клуб НКВС, вул. Рози Люксембург, 15), «Літній кінотеатр» (клуб піонерів, Першотравневий сад), «Золдаткіно» (Клуб трамвайників, вул. Дегтярівська, 7), «Фронт-кіно» (клуб заводу «Більшовик»), «Експрес» (Святошино).[55]

Після відновлення радянської влади у місті роботу цих закладів довелося налагоджувати практично заново. Обладнання чинних за окупації кінотеатрів було вивезено або знищено нацистами перед відступом з міста. Відновлення роботи кінотеатрів почалося на другий день після звільнення Києва. 7 листопада 1943 р. киянам продемонстрували три кінокартини: «Секретар райкому», «Котовський», «В степах України». Перед показом відвідувачам читали «Доповідь товариша Сталіна на урочистому засіданні Московської Ради депутатів трудящих від 6 листопада 1943 р.», а також повідомляли про успіхи Червоної армії на фронті[56].

На 8 грудня 1943 р. в Києві регулярно працювало вже три кінотеатри: «Жовтень», який демонстрував по одному сеансу на день, а також ім.Чапаєва та ім.Шевченка, які показували щоденно по два фільми. До репертуару цих кінотеатрів входили такі кінострічки: «Сталінград», «Битва за нашу радянську Україну», «Музична історія», «Чкалов» та інші.

Часті перебої в електропостачанні нерідко призводили до зривів кіносеансів. У таких випадках в кінотеатрі «Жовтень» використовували пересувну кіноустановку. Це обладнання знаходилось у центрі зала, і будь-які несправності усували на очах у відвідувачів. До того ж цей пристрій було обладнано слабким фотоелементом і працював він на бензині, запасів якого в кінотеатрі не було.

Проте попри невисоку якість кінопоказів, протягом місяця кінотеатри відвідало 30 тисяч глядачів. Водночас активно проводилися роботи з відновлення ще 6 кінотеатрів:[57] до кінця грудня 1943 р. в місті діяло вже 9 кінотеатрів[58]. На кінець 1944 р. кількість цих закладів у столиці УРСР досягла одинадцяти: «Жовтень» (вул. Шалом-Алейхема, 26), «Комунар» (вул. Артема, 95), «Ударник» (вул. Чкалова, 79), імені Шевченка (вул. Саксаганського, 102) і Чапаєва (вул. Горвіца, 40), «Стахановець» (вул. Щорса, 31), «Піонер» (Сад ім. Першого травня), «Буревісник» (вул. Кірова, 40), ДК «Більшовик», «1 Травня» (Святошино, шосе, 50), «Комсомолець України» (вул. Свердлова, 19).

Завдяки стабілізації електропостачання кількість сеансів на день значно збільшилась. У середньому щоденно кінотеатри проводили по 5,5 сеансів для дорослих та 0,5 для дітей. Дорослий квиток коштував 5 крб. 30 коп., дитячий – 1 крб. 50 коп.[59]. Якість обслуговування в кінотеатрах покращилася, коли у грудні 1944 р. у всіх кінотеатрах Києва були організовані буфети. У них в основному продавали газовану воду та інші безалкогольні напої[60]. До квітня 1945 р. відкрилися «Літній кінотеатр» та кінотеатр у Будинку вчителя. Таким чином, у місті функціонувало вже 13 кінотеатрів. Також фільми киянам показували за допомогою пересувних кіноустановок. Квитки на такі сеанси були значно дешевшими – від 79 коп. до 1 крб.[61].

Кінотеатри збирали повні зали глядачів. Щоб потрапити на сеанс, кияни часто простоювали у чергах за квитками по кілька годин. Однак ні черги, ні погана якість демонстрації фільмів (через перебої з електроенергією та зношеність апаратури сеанси часто переривалися) не відлякували відвідувачів. Швидкі темпи відновлення роботи кінотеатрів пояснюються, зокрема, використанням кінопрокату для проведення агітаційно-пропагандистської роботи. Про це свідчить значна кількість інформації про діяльність кінотеатрів, яка міститься у звітах районних комітетів КП(б)У м. Києва про проведення політико-інформаційної роботи серед населення. Перед сеансами, як правило, зачитувалися доповіді агітаційно-пропагандистського змісту. Приміщення кінотеатрів оснащувалися наочними матеріалами: плакати, газети, повідомлення інформбюро про ситуацію на фронтах, стенди з фотографіями фашистських злодіянь. Плакати і газети виставлялися також на вулиці поряд із кінотеатрами[62]. Таким чином, відновлення роботи кінотеатрів у звільненому Києві сприяло як задоволенню культурно-розважальних потреб киян, так і проведенню цілеспрямованої агітаційно-пропагандистської роботи серед них.

* * *

Отже, за півстоліття кіно у Києві зазнало значних трансформацій. З’явившись у місті, як і в решті країн світу, як цікавий атракціон, воно переросло у цілком самостійний вид мистецтва та популярний спосіб проведення дозвілля. Змін зазнали умови перегляду стрічок: балаганні покази мандрівних підприємців змінилися на демонстрації фільмів у непристосованих приміщеннях перших ілюзіонів, розвиток прокатного бізнесу дав народження комфортним сінематографам та навіть розкішним кінопалацам, а прихід до влади більшовиків після буремних подій революції 1917–1920 рр. приніс притаманний радянському часу аскетизм. Змінювалося жанрове розмаїться самих стрічок: від документальної хроніки, яка захоплювала глядачів на початку століття, до пропагандистських агіток радянського часу, які, проте, не відлякували відвідувачів кінотеатрів.

Майже за п’ятдесят років змін зазнало і розташування самих кінотеатрів. Захопивши спершу центральну частину міста, кіно у 1910-х роках поширило свій вплив і на інші райони Києва. Однак Хрещатик незмінно залишався кінематографічним центром столиці аж до трагічних вибухів вересня 1941 р.

Відтворення дислокації кінотеатрів у просторі Києва протягом півстолітнього періоду, здійснене у цій розвідці, є прагненням актуалізувати у свідомості читача ті чи інші міські об’єкти. Визначення місць розташування колишніх кінотеатрів у просторі сучасного Києва є одним зі способів пізнання міста. Лише володіючи інформацією про певний об’єкт (чи місце його колишнього розташування), людина здатна сформувати ставлення до нього, а відповідно, подолати байдужість. Міський простір завжди багатошаровий, і наші буденні маршрути насправді пролягають крізь історичні епохи. Серед колишніх та нинішніх кінотеатрів простяглися життя різних поколінь киян, а сучасні походи в кіно також колись стануть частиною історії міста.

Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Оксана Овсіюк

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

 ________________________________

Оксана Овсіюкісторикиня, кандидатка історичних наук, завідувачка відділу культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства. Голова Ради молодих вчених Науково-дослідного інституту українознавства. Членка Національної спілки краєзнавців України. 2014 р. захистила кандидатську дисертацію з історії повсякденного життя населення м. Києва в умовах Другої світової війни. Авторка монографії «Життя після окупації: побут киян 1943-1945 рр.». Наукові інтереси: історія повсякденності, міська історія, києвознавчі студії, історична антропологія. Живе і працює в Києві.

 

 
 
 
 

[1] Більш поширеною назвою театру у той час була – драматичний театр «Соловцов», за ім’ям антрепренера, трупа якого давала вистави у цьому приміщенні з 1891 р.Споруда збереглася, але зазнала перебудов. Нині це – Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, вул. Б. Хмельницького, 5.

[2] Рибаков М. «Великий німий» у Києві // Хрещатик відомий і невідомий. – К.: Кий, 2003. – С. 165.

[3] Миславский В. Кино в Украине. 1896–1921. Факты. Фильмы. Имена. – Харьков: Торсинг, 2005. –  С. 32.

[4] Киевлянин. – 1896. – № 344. – С. 1.

[5] Киевлянин. – 1896. – № 345. – С. 1.

[6] Киевлянин. – 1896. – № 355. – С. 1.

[7] Киевлянин. – 1896. – № 357. – С. 1.

[8] Миславский В. Кино в Украине… –  С. 34.       

[9] Киевлянин. – 1897. – № 3. – С. 1.

[10] Киевлянин. – 1897. – № 9. – С. 1.

[11] Миславский В. Кино в Украине… –  С. 33–34.

[12] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 165.

[13] Ландесман М. Так починалося кіно. – К.: Мистецтво, 1972. – С. 30 – 31.

[14] Малаков Д. Архітектор Городецький. Архівні розвідки. – К.: Кий, 1999. – С. 64–65.

[15] Адресная и справочная книга. Весь Киев в кармане на 1909 г.– К.: Издание Ф.Л. Исерлиса и Ко., 1909. – Реклама.

[16] Гершевська Б. З історії культури кіно у Львові 1918–1939 / Пер. з польської. – Львів, 2004. – С. 22.

[17] Киев. Все важные адреса, справки, сведения. – К., 1904. – С. 178.

[18] Адресная и справочная книга. Весь Киев на 1908 г.– К., 1908. – С. 994.

[19] Адресная и справочная книга. Весь Киев в кармане на 1909 г. – Алфавитный указатель к плану. – С. 13.

[20] Адресная и справочная книга. Весь Киев в кармане на 1912. – К., 1911. – С. 267.

[21] Календарь: Адресная и справочная книга г. Киева на 1915 год. – К., 1914. – С.253. Хрещатик: «Кіно-Театр» (№ 38), «Колізей» (№ 43), «Корсо» (№ 30), «Новий Світ» (№ 31), «Новий театр» (№ 36), «Штремер» (№ 27), «Експрес» (№ 25), «Електрон» (№ 39). Великим «кіношним» районом стала вулиця Велика Васильківська. Там розміщувалося 7 кінотеатрів: «Бородино» (№ 80), «Лотос» (№ 72), «Люнівер» (№ 26), «Одеон» (№ 14), «Ферро» (№ 134), «Чари» (№ 18) та «Ехо» (№ 61). Три сінематографа розташовувалися на Львівській вулиці: «Люкс» (№ 95), «Танго» (№ 74) та «Тріумф» (№ 2). На Львівській площі, 2 містився сінематограф «Ліра». По три кінотеатри працювало на Маріїнсько-Благовіщенській (№ 102 – «Весь світ», 28 – «Пантеон», 151 – «Пікколо») та Костянтинівській (№ 13 – «Лілія», 14 – «Наука і життя», 37-а – «Прогрес») вулицях. По два електро-театри розміщувалося на Олександрівській вулиці (№ 40 – «Арс», 42 – «Регіна») та Великій Підвальній (№ 2 – «Діана», 1 – «Унікат») і Московській (№ 8 – «Міраж», 31 – «Танго») вулицях. Решта одинадцять вулиць зі списку мали по одному кінотеатру: Верхній Вал (№ 14 – «Аврора»), Ярославська (№ 10 – «Комета»), Столипінська (№ 79 – «Оріон»), Воздвиженська (№ 2 – «Савченко»), Брест-Литовське шосе (№ 24 – «Сіне-Фон»), Лютеранська (№ 2 – «Сучасний»), Почаївська (№ 42 – «Чари»), Дмитрівська (№ 2 – «Едем»), Думська площа (№ 3 – «Біо»), Петропавлівська площа (№ 26 – «Стріла»), з’явився навіть один кінотеатр на Пріорці, на вул. Вишгородській, 24 (сінематограф Шебякіна та Мартиновського).

[22] Календарь: Адресная и справочная книга г. Киева на 1916 год. – К., 1915. – С. 602.

[23] Пащенко П. Н. Карамельный век. – К.: КВИЦ, 2008. – С. 101–102.

[24] Календарь: Адресная и справочная книга г. Киева на 1915 год. – С. 248.

[25] Пащенко П. Н. Карамельный век… – С. 103.

[26] Миславский В. Кино в Украине… –  С. 112–113, 118.

[27] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 184, 189.

[28] Киевлянин. – 1917. – № 143. – С. 1.

[29] Киевлянин. – 1917. – № 257. – С. 1.

[30] Киевлянин. – 1918. – № 8. – С. 1.

[31] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 184, 189.

[32] Бачинська О. М., Трубчанінов С. В. Стан кінематографу в Україні за доби Гетьманату П. Скоропадського // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. – Вип. 5. – 2012. – С. 213–216.

[33] Киевлянин. – 1919 – № 11. – С. 1.

[34] Киевлянин. – 1919 – № 49. – С. 1.; Киевлянин. – 1919 – № 53. – С. 1.

[35] Киевлянин. – 1919 – № 58. – С. 1.

[36] Киевлянин. – 1919. – № 64. – С. 1.

[37] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 193.

[38] Миславский В. Кино в Украине… –  С. 213, 201.

[39] Жукова А. Е., Журов Г. В. Кинематографическая жизнь столицы советской Украины. – К.: Мистецтво, 1983. – С. 36.

[40] Жукова А. Е., Журов Г. В. Кинематографическая жизнь столицы советской Украины. – К.: Мистецтво, 1983. – С. 36.

[41] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 196.

[42] Весь Киев на 1925 г. – К.: Коммунист, 1924. – С. 125.

[43] Весь Киев на 1926 г. – К.: Коммунист, 1925. – С. 101.

[44] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 195.

[45] Жукова А. Е., Журов Г. В. Кинематографическая жизнь столицы советской Украины… – С. 45.

[46] Рибаков М. «Великий німий» у Києві… – С. 200.

[47] История Киева: в 3-х т., 4 кн. / Голов. ред. кол.: Ю. Ю. Кондуфор (голов. ред.) та інші. – К.: Наукова думка, 1985. – Т. 3, кн. 1. – С. 219.

[48] Державний архів Київської області (далі –ДАКО), ф. П-1, оп. 3, спр. 10.

[49] Удовик В. Київська кіноіндустрія в період нацистської окупації України // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКГБ. – 2004. – № 1/2 – С. 406, 407.

[50] Нове українське слово. – № 15. – 31 грудня 1941. – С. 4.

[51] Міщенко О. Німецька кіномайстерність // Нове українське слово. – № 17. – 23 січня 1942.  – С. 3.

[52] Київ: війна, влада, суспільство. 1939 – 1945 рр.: за документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної адміністрації / Авт. та упорядн.: Т. В. Вронська, Т. В. Заболотна та ін. – К.: Темпора, 2014. – С. 109.

[53] Малаков Д. В Кияни. Війна. Німці. – К.: Амадей, 2010. – С. 113–114.

[54] Нове українське слово. – 1942. – № 296. – С. 4.

[55] ДАКО, ф. П-1, оп.3, спр.5, арк. 3.

[56] ДАКО, ф. П-1, оп.3, спр.5.

[57] ДАКО, ф. П-1, оп. 3, спр. 10, арк. 4–5.

[58] ДАКО, ф. П-1, оп. 3, спр. 2, арк. 34.

[59] Державний архів м. Києва (далі – ДАК), ф. Р-1, оп. 4, спр. 29, арк. 12.      

[60] ДАК, ф. Р-106, оп. 6, спр. 3, арк. 250.

[61] ДАК, ф. Р-1, оп.4, спр.52, арк. 247.

[62] ДАКО, ф. П-1, оп.3, спр.10, арк. 4.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss