Забуте насилля: Карпатська Січ та євреї (1938-1939)

28.04.2016
25 хв читання

// Юрій Радченко

Відповідно до закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті», який було підписано президентом України Петром Порошенко 8 квітня 2015 року, «органи влади Карпатської України (Підкарпатської Русі), включаючи, зокрема, Сойм Карпатської України, уряд Карпатської України, міністерства Карпатської України, місцеві органи влади Карпатської України, Президента Карпатської України» та «Організацію народної оборони “Карпатська Січ” визнавалися «учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті»[1]. Подіям, які відбувалися на території Закарпаття восени 1938 – навесні 1939, присвячено чимало літератури та кінофільмів. Але багато питань, пов’язаних з історією Карпатської України в цей період залишаються малодослідженими. Який лад будував уряд Августина Волошина? Яким було ставлення органів державної влади на Закарпатті та збройних формувань «Карпатської Січі» до євреїв?

Взятися за написання тексту про цю проблему я хотів давно, але остаточно інспірувало на це прочитання статті Олесі Ісаюк про події на Закарпатті восени 1938-навесні 1939 рр.[2]. Авторка публікації працює в  Національному музеї–меморіалу «Тюрма на Лонцького» та в Центрі досліджень визвольного руху. Частина співробітників цих установ відома своєю відвертою апологетикою ОУН (б). До некритичної глорифікаціії діячів Карпатської України (далі – КУ) та особистості її президента Августина Волошина приклало руку багато українських політиків самого різного спектру. Ще в березні 2002 року вийшов указ Президента України Леоніда Кучми про присвоєння звання Героя України Волошину посмертно. Це указ оголосив голова Адміністрації президента, лідер блоку «За єдину України» Володимир Литвин[3]. Але особливо активно використовують наратив КУ саме праві та право-радикальні партії. Так лідер Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок в березні 2012 року заявив на місці розстрілу угорцями солдат Карпатської Січі (далі – КС) – збройних сил КУ: «Ми з вами прийшли сюди, на цей перевал, для того, щоб схилити низько голови перед пам’яттю героїв українських, українських карпатських січових стрільців, які поклали свої голови, щоб ми сьогодні могли жити в українській державі, щоб ми могли розмовляти своєю рідною українською мовою, щоб ми мали свою конституцію, щоб ми мали свої кордони»[4]. Пізніше активістами цієї партії під час війни на Донбасі було навіть сформовано батальйон, який отримав назву «Карпатська Січ» та проіснував до квітня 2016 року[5]

Активно наратив КС використовує також Правий Сектор (ПС). Так на вшанування річниці проголошення незалежності КУ у березні 2016 року заступник командира Добровільного українського корпусу Правий Сектор (ДУКПС) «друг Хорват» заявив: «Робимо ту саму справу, тримаємо той самий прапор… той самий меч, який був в руках хлопців Карпатської Січі [19]39-го року. І нам треба творити нове життя. Вороги не тільки з «Оплотом» (проросійська націоналістична організація, бойовики якої воюють на стороні «сепаратистів» на Донбасі – Р.Ю.), вороги між нами. Знищуйте їх! Хай в тому вам допомагає Господь Бог! Слава Україні!»[6]

В Україні в період з 1991 року з’явилася велика кількість популярних та науково-популярних фільмів та публікацій, в яких КС та загалом всі діячі КУ представляються виключно в героїчному або віктимному образах[7]. За контентом ці кінострічки були дуже схожі на перший агіографічний кінофільм про КУ, знятий та підготовлений у 1939-1942 рр. Калеником Лисюком[8].  До формування такої меморіальної культури зараз прикладає руку Український інститут національної пам’яті (УІНП). Так у виданих цим інститутом «Методичних матеріалах до річниці проголошення незалежності Карпатської України у березні 1939 року» говориться: «1.Українці на Закарпатті були першим у міжвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією, а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії сусідніх держав. 2. Безпосередньо перед початком та впродовж всієї Другої світової війни українські землі перебували в епіцентрі подій. За відсутності власної держави українці часто були змушені воювати за чужі інтереси. Тому Друга світова стала однією з найбільших трагедій в Україні у ХХ столітті. Лише в структурах українського визвольного руху, зокрема у Карпатській січі та Українській повстанській армії, вони мали можливість боротися за незалежність. 3. Карпатська Україна – важливий етап розвитку українського визвольного руху, приклад прагнення українців до розбудови власної державності навіть у несприятливих зовнішньополітичних умовах»[9]

В абсолютній більшості для цього наративу властиве уникання або замовчення питання того, якого типу українська держава будувалася на Закарпатті у 1938-39 рр., та, зокрема, яким було ставлення уряду Августина Волошина та січовиків до єврейських співгромадян. Це властиво і для дисертацій, які були захищені в Україні, починаючи з 1991 року[10]. Один дисертант навіть писав у підрозділі про «актуальність дослідження», що «…вивчення, аналіз та узагальнення історичного досвіду створення, військового вишколу, забезпечення кадрами, зброєю, коштами, майном формувань Карпатської Січі доречно врахувати і творчо використати в процесі реформування Збройних сил України, зокрема в діяльності по вихованню морально-психологічної стійкості, національно-патріотичного загартування українських воїнів»[11]

Тематика ставлення уряду Волошина до євреїв іноді з’являлася в публікаціях української діаспори, але найчастіше в них антисемітизм показувався як явище, яке не було властиве українцям та привносилося ззовні. Наприклад, Петро Стерчо зображав Волошина, як людину дуже прихильну до євреїв та стверджував, «що саме на початку 1939 року зросли в Мадярщині та корінній Чехії – під німецьким впливом – антисемітські тенденції»[12]. Крім того, для апологетів КУ 1929 року характерним є показувати уряд Волошина трохи не ворогами нацистської Німеччини. До прикладу, голова УІНП Володимир В’ятрович: напередодні Дня Перемоги над нацизмом у травні 2015 року  заявив: «В Карпатській Україні тоді, у 1939 році українці були першим народом Європи, який не змирився з анексією, які перші виступили з боями, захищаючи свою рідну землю (у боротьбі з країнами-союзниками нацистської Німеччини – Р.Ю.)»[13]. Що ж «проблемне» згадує у своєму тексті Ісаюк? Вона продовжує некритичну апологетику уряду Волошина, КС та державного устрою КУ, у 1938-39 рр.: «Українська Карпатська Січ стала першою силою, що наважилася дати відсіч наступу нацистів на Європу (…) Про те, що Угорщина нападе, українці знали. До березня 1939 року посол Німеччини в Празі кілька разів «рекомендував» закарпатцям здатися і не натикатися на війну з союзником Третього Рейху. Проте командир штабу Карпатської Січі Михайло Колодзінський відповів на ці погрози: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітуляція»[14]. «Єврейської проблематики» авторка торкається тільки, коли мова йде про нацистку Німеччину: «Та й Гітлер на той момент виглядав цілком респектабельно. Голокост і газові камери були попереду, поки євреїв «всього лише» обмежували в правах і всіляко вичавлювали з Німеччини»[15]

Різні джерела дають нам іншу інформацію. Уряд Августина Волошина, а особливо члени ОУН, які прибували на Закарпаття та формували загони КС, займали чітку пронімецьку позицію, як члени Судетсько-німецької партії Конрада Хенляйна або Глінківська словацька народна партія (ГСНП). Так само як генляйнівці та глінківці, прихильники Волошина та члени ОУН хотіли зруйнувати Чехословаччину та бути вірними союзниками Німеччини. Як показує нещодавно опублікований щоденник нацистського ідеолога Альфреда Розенберга, інтерес до «українського питання» в політичних та мілітарних колах нацистської Німеччини після підписання Мюнхенських угод доволі значно зріс. 18 грудня 1938 року Розенберг записав у своєму щоденнику: «Українське питання займає розум всіх політиків. Кожен думає, що розбирається у ньому. При чому ті, хто нещодавно навіть не підозрював про його існування, тримаються так, ніби вивчили його дуже ґрунтовно – як, наприклад, п]ан[ Р]іббентропп]».[16] 

В цей період емісари Волошина та ОУН активно відвідували німецьке МЗС та апарат Розенберга, шукаючи підтримки. Ці люди, в тому числі Ріко Ярий, передавали німцям проекти створення незалежної української держави на Закарпатті. Розенберг українських емісарів часто ігнорував, передаючи спілкування з ними своєму заступникові: «Троє укр.[аїнських] міністрів з К[арпато]-У[країни] побували у моєму відомстві. Я не хотів їх приймати. Вони побували у д[октора] Л[ейббрандта] и попросили передати мені вдячність від свого імені та імені укр[аїнського] народу, бо саме я вказав в Європі на укр[аїнське] питання»[17].  Коли Гітлер дозволив угорцям окупувати у березні 1939 року КУ, Розенберг розглядав цей акт як «зраду», але, поряд з цим, він був заскочений тим, що Волошин та оунівці з КС всюди заявляли, що діяли від імені Німеччини: «…коли К[арпато]-У[країна] була принесена в жертву, ми стали зрадниками, бо представники ОУН видавали себе там за наших представників і робили всі обіцянки від нашого імені. Зіграла свою роль і пропаганда на користь ОУН на віденському радіо. Тепер українці налаштовані проти нас. Я даю настанови у статті з укр[аїнського] питання встановити вину ОУН, що відповідає дійсності, бо дана група діяла безцеремонно і т.д.»[18]

Не згадує Ісаюк також про те, що гасла боротьби за незалежність поєднували в більшості  ідеологів КУ та особливо прибулих з Галичини членів ОУН з антисемітизмом та … українським імперіалізмом. Так, дійсно, Колодзінський був противником німецької колоніальної політики в Україні. У першій частині своєї «Воєнної доктрини» він писав: «…Гітлєр в “Майн кампф” зв’язує майже існування німецького народу з здобуттям Сходу Европи, а тим самим робить з цього світоглядову справу націонал-соціялізму. Нас мусить обурити така експанзивність Гітлєра. А що вложили ті пошукувачі «равмів» у Східну Европу? Скільки крові проляли вони за нього? Бандити вони міжнародні, які хочуть зробити з України пуб­личний міжнародній дім, щоби могли провадити тут свої хижацькі пляни». Автор «Воєнної доктрини» застерігав, що нацисти дивляться на Україну «як на европейську Абіссинію, яка має служити, щоби Гітлєр пересаджував тут надмір німецького населення без найменшого признання і зрозуміння, що на східно-европейському просторі живе великий нарід, який століттями бореться за своє право, право до життя…»[19]

Але це не означало, що він був противником імперіалізму як явища. Навпаки він вважав, що  на сході Європи є місце тільки для однієї імперії – української.  За словами Олександра Зайцева, «експансія й імперіялізм – наскрізна тема «Воєнної доктрини»». Колодзінський постійно наголошував, що ОУН у своїх державотворчих планах не має обмежуватись етнічними українськими землями: «Не будувати Україну тільки над Дністром чи Дніпром, але Україну в таких розмірах, які їй вимірив самий Творець, коли надавав землі нинішній географічний вигляд. Схід Европи мусить бути наш, бо такий заповіт зіставили нам наші прадіди»[20]. «Воєнна доктрина» Колодзінського передбачала також повне «очищення» західноукраїнських земель від поляків («вимести буквально до останньої ноги польський елємент із З[ахідних] У[країнських] З[емель] і в цей спосіб закінчити польські претенсії про польський характер цих земель»), часткове винищення інших «ворожих» меншин («Повстання ОУН має знищити живі ворожі сили на укр[аїнських] землях. …До тих сил належить рівнож, побіч реґулярної армії, ціле вороже населення і всі ті меншини, що ставляться вороже до укр[аїнської] самостійности»), а особливо євреїв («чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави»)[21]

Про Колодзінського та вплив його доктрини на українську молодь досить відверто та критично писав «ліберальний» український націоналіст, активіст бандерівського руху на Донбасі Євген Стахів. Цікаво, що пригадуючи про ідею «українського імперіалізму» Колодзінського та популярність його книжки серед рядових членів ОУН, він замовчує програму етнічних чисток поляків та євреїв, про які писалося у «Воєнній доктрині»:  «…Мушу згадати про Колодзинського…Він був римо-католик, походив з роду польських колоністів. Але жив між українцями, говорив українською мовою і вважав себе за українця…Скінчив польську офіцерську школу в ранзі поручника. По тому був одним з військових командирів в ОУН. Він є автором праці “Українська воєнна доктрина”, виданої в Кракові окремою брошурою…В 1939 році мені, молодому, його праці, ясна річ, дуже подобалася. Сьогодні її треба розкритикувати і засудити, бо це була імперіалістична доктрина. Колодзінський твердив, що Україна мусить розширити свої кордони аж по Волгу, до Саратова, і на південь — по Кубань. Отже, він був український імперіаліст. І то шкідливо»[22]. Поряд з цим, Стахів особисто дуже позитивно ставився до Колодзінського: «Але я дуже його шанував, любив і вважав одним з найкращих героїв, які віддали своє життя за Україну. Він був чоловіком твердим, чесним і прямим – таким я його знав. Ми досить близько подружилися на Карпатській Україні… Сьогодні я хочу віддати йому поклін і передати прийдешнім поколінням про славу полковника Михайла Колодзінського. Вічна йому слава!»[23]

Антисемітські та пронімецькі гасла звучали на публічних заходах, яких проводили чиновники КУ. 22 січня 1939 року в Хусті відбувався мітинг на честь дня Соборності, на якому виступали урядовці КУ, командування КС.  Коли виступав Волошин, січовики його вітала словами: «Слава Батькові Народу!». На заході взяв слово Іван Рогач. На той час він був членом Проводу ОУН, членом Головної Команди і військовим писарем КС, а згодом – секретарем Волошина. Восени 1941 року Рогача в окупованому нацистами Києві було призначено на посаду головного редактора тижневика «Українське слово», де публікувалася маса антисемітських статей. Врешті-решт у лютому 1942 року він став жертвою нацистів. Але тоді, в січні 1939 року Рогач заявляв: «Жиди, які живуть на нашій земля і з нашої землі, показали свою ворожість з вісткою про приїзд ген. Прхли (генерала, направленого з Праги до Закарпаття – Р.Ю.). Ми це пам’ятаємо. 

Будується українська імперія. 
Великий Канцлер Гітлер перебудовує Європу. Український Нарід піде з Німецьким Народом рамя при ремені. 
Українська Імперія буде, – чи кому хочеться, чи ні! Цею ідеєю всі переповнені! 
Хай живе Вожд України! 
Хай живе Провід Організації Укр. Націоналістів! 
Хай живе Батько Волошин! 
Хай живе уряд Карпатської України!»[24]

На сторінках газети «Наступ» – офіційного рупору ОУН та КС, схвально публікувалися промови Гітлера, в яких лідер нацистської Німеччини вимагав колоній для Третього Райху та закликав вбити європейських євреїв «у випадку», якщо станеться нова війна на континенті. Так зокрема в статті «Вождь Німеччини говорить…»  переказувалася виступ лідера НСДАП у рейхстагу 30 січня 1939 року: «В своїй промові канцлер Гітлер торкнувся справи жидівства як руйнуючої сили, що при помочі комунізму, масонерії і безвольної демократії поступово нищить лад і порядок, який несуть сильні народи, оперті на націоналістичному світогляді. І коли жидівство не заперестане провокувати світ то нехай буде приготоване, що караюча рука народів досягне їх на цілій земній кулі в евентуальній майбутній війні»[25]

На сторінках «Наступу» євреїв звинувачували в економічній експлуатації українців Закарпаття. В одній зі статей на початку березня 1939 року повідомлялося, що у верховинських селах «всевладно над багацтвами країни панує фірма Ляториця і хмара жидівських визискувачів… Всі простори належать до згаданої фірми…а решта, що було кращого і ліпшого, за лихву, за пиятику позабирали від селян жиди. Жиди так збагатіли на селянській кривді, що нині вони є дуками, а селяни знайшлись над пропастю безвихідної нужди»[26]

Доволі значна частина діячів Закарпаття, особливо представлена прибулими оунівцями, намагалася продемонструвати Німеччині своє бажання приєднати до Антикомінтернівського пакту Карпатську Україну. Для цього створювалися політичні структури, важливим елементом дискурсу яких був антисемітизм та ототожнення євреїв з більшовизмом та демократією. 9 лютого 1939 року в Хусті в присутності «Достойних гостей з Німеччини» в залі готелю, де перебували січовики, було оголошено про створення «Організації Боротьби з московсько-жидівським Комінтерном» – «Товариства Боротьби з Комунізмом». Організатори заявили, що змагаються з «московсько-жидівськими агентами большевицького імперіалізму», також з «демократизмом» та «масонерією». Після засідання вони вислали телеграми «Вождю полк. Андрію Мельнику», «Вождю Німеччини Гітлеру», «Премєрові Японії», «Вождю Італії Муссоліні», «Вождю Іспанії ген. Франка». Наприкінці заходу виступив Олег Ольжич (Кандиба) з доповіддю «Культурна політика большевизму в Україні»[27]

Оунівці, які перебували на Закарпатті, слідуючи за Дмитром Донцовим, дуже негативно, на відміну, наприклад, від польських право-радикалів – енденків, ставилися до сіонізму. На сторінках «Наступу» взимку та навесні 1939 року виходили статті, автор (и) яких були проти створення Єврейської держави на території Ерец Ісраель. В цих публікаціях звучали підтримка арабського націоналізму. Так 1 лютого 1939 року вийшла стаття «Араби не здаються», де повідомлялося, що «Арабський комітет зі справ Палестини візьме участь у лондонській конференції і висуне такі домагання: Англія дасть угоду на створення незалежної арабської держави, зрезигнує зі створення в Палестині жидівської держави, припинить жидівську еміграцію до Палестини та зречеться свого мандату»[28]

Сучасні дослідження показують, що за великим рахунком, до 1938 року українсько-єврейські відносини в Закарпатті були досить добрими. На думку ізраїльського дослідника Раза Сегала, саме прибуття оунівців з Галичини посилило антисемітизм в регіоні. У спогадах євреїв, які пережили війну та Голокост саме солдати КС виступають, які головні організатори антисемітських акцій восени1938-навесні 1939 рр. на Закарпатті.  Євреї з цього регіону, пригадували, що січовики складали «чорні списки», били та виселяли євреїв з їх будинків. Тоді траплялися і випадки убивств, але на той час це не носило досить рідкісний характер[29]. Уряд КУ практикував депортації єврейського населення на прикордонну з Угорщиною територією. Батько Естер Оффер народився у Мукачеві, але тривали час проживав у Хусті. Після того, як Мукачєво стало частиною Угорщини на початку листопада 1938 року, родину Оффер депортували за новий кордон в місто де народився голова родини. Тільки після падіння уряду Волошина, родині Оффер вдалося повернутися до Хусту[30]

В цьому ключі ситуація з антиєврейским насиллям на Закарпатті не було унікальна. З підписанням Мюнхенської угоди та послабленням уряду у Празі активізувалася Глінкова гвардія, яка проголосила 8 жовтня 1938 року автономію Словаччини. Члени гвардії грабували та переслідували євреїв. Роза Шварц зі Сторопкова була свідком жорсткостей глінківців у 1938 році: «Німці окупували Судети. До нас прибули словаки у чорній уніформі. Вони почали стукати до єврейських будинків, відмічати їх спеціальним знаком…. Вони відбирали в євреїв бізнес та робили багато інших речей» [31]

Після Першого Віденського арбітражу на початку листопада 1938 року Глінкова гвардія також займалася депортацією євреїв з південної Словаччини на територію, яку передавали угорцям[32]. Вже після початку Другої світової війни та в період активної імплементації Голокосту в 1942 році глінківці організовували депортації словацьких євреїв до Аушвіцу та конфіскації їх майна. Подібні акції в Словаччині отримали назву таку саму, як і в нацистській Німеччині – «арієзація»[33]. Вже згадувану Розу Шварц відправили тоді також до Аущвіцу, де їй пощастило вижити[34]. До речі, керівництво КУ та КС активно підтримувати словацьких радикальних націоналістів, як союзників у зруйнування Чехословаччини. Так на початку березня 1939 року в газеті січовиків «Наступ» була розміщена стаття, в якій схвалювалися та підтримувалися заяви лідерів Глікової гвардії: «Під час відкриття  першої офіцерської школи «Глінкової гарди» в Ружембергу, де було присутніх 270 офіцерів, шеф словацької пропаганди Мах (Олександр Мах, лідер Глінкової гвардії – Р.Ю.) сказав таке: «Чехи, здається, не можуть зрозуміти перемін і ми можемо пізніше здати рахунок з того, якщо б чехи не розуміли б і дальше. І ми їм більше не будемо помагати. Вони ж не повинні на нас гніватися, якщо ми зараз приступимо до будування незалежної словацької держави»[35]

У спогадах євреїв з Закарпаття період правління уряду Волошина займає здебільшого невеликий уривок. Люди, які пережили Голокост в тому регіоні, згадують багато про  час більш-менш благоденного існування у демократичній Чехословаччини. Угорське правління в цих спогадах пов’язуються також з переслідуванням та антисемітизмом. Не слід забувати, що низку антисемітських законів в Угорщині було ухвалено ще навесні 1938 року[36]. Але порівнюючи антисемітизм за часів правління уряду Волошина та перший рік-два після приходу на Закарпаття угорців, місцеві євреї характеризують час існування КУ як свого роду раптовий вибух ненависті до себе. Часто в таких ситуаціях угорці для євреїв, принаймні на певний час, стають «меншим злом». В деяких єврейських спогадах організаторами антиєврейських акцій стають солдати КС, які були уродженцями регіону. Єва Сломовіц з Заріччя, якій було 10 років в той період, пригадує: «Чехи були більш приємніші люді, аніж українці… До приходу угорців був інший уряд, який називали січовиками. І вони відверто заявили, що хочуть вбити всіх євреїв, що вони хочуть забрати всю єврейську власність… І хто були ці січовики? Це були хлопці з міста того міста там де ми жили. Вони ходили до школи разом з моєю сестрою… Вони збиралися забрати наш дім. Я знала хлопця, який сказав: «Я заберу твій дім!»…. Одного дня він прийшов в шабат до нашого дому, щоб зустріти дівчину (неєврейку на ім’я Анна – Р.Ю.), яка запалювала нам вогонь. Він належав до січовиків». 

За словами Єви, цей хлопець заборонив Ані, погрожуючи зброєю, заходити до їх будинку та запалювати вогонь на шабат. Єва пам’ятає, як йшли бої між січовиками та угорцями у березні 1939 року. Її батько сказав членам родини лягти на підлогу, бо «кулі літали над головами». За її словами, всі члени родини «відчули, що почалася війна». Коли прийшли угорці її батько сказав: «Вони трохи кращі за українців». Єва була проінформована, що січовиків оточили та розстріляли угорці. Місцевий священик також  був членом КС, але угорські солдати його відпустили. За словами Єви, він був антисемітом і проповідував серед українських селян свої погляди, часто дискутував з євреями. Пізніше, вже у другій половині 1939 року Єва відчула, як зростав на Закарпатті антисемітизм в умовах господарювання там угорців. За її словами, однокласники почали її уникати, бо «вона єврейка»[37]

Свідчення про антиєврейське налаштування багатьох солдат та офіцерів КС знаходимо в українській мемуаристиці. У своїх спогадах, виданих у 1939 році у Відні, який на той час вже входив до складу Третього Райху, багато колишніх солдат КС дуже негативно ставляться до євреїв, звинувачуючи їх у співробітництві з угорцями та зраді України. Одна учасниця подій описує ситуацію в Хусті після боїв з гонведами: «Бачила лише чужих людей і страшних народніх зрадників, що понатягали на себе білі паски та пішли продавати своїх братів, мов Юди. Перший час взагалі всі були Юдами: були ними наші перевертні, були ними мадяри, були чехи, а найбільше жиди»[38]

Як відомо, після боїв з армією Хорті, полонених січовиків угорці розстріляли. За словами одного оунівця, який тоді був на Закарпатті, місцеві селяни поховали вбитих та встановили хрести на їх могила. За це угорці шукали людей, які це зробили. За версією одного січовика саме євреї видавали «свідомих» селян угорцям на смерть: «Інше оповідання про десяток замордованих січовиків у Соймах. Люди знайшли в лісі в ганебний спосіб замордованих 10-ох січовиків. Викопали їм спільну могилу із синьо-жовтими прапорами славно поховали їх. Один поставили на їхню високу могилу. Про цей похорон довідалися мадяри і вишукували, хто відважився поховати січовиків. Винних шукали по всім селі, але без успіху. Але знайшлась якась жидівська потвора і видала зовсім невинного селянина. Мадяри відвели його на ту могилу і розстріляли. Умираючи, селянин так сильно крикнув «Слава Україні!», що жидівський зрадник оглух, а мадяри попадали на землю»[39]

Підтверджують спогади українців також прогітлерівські налаштування керівництва КУ та КС. Член ОУН Микита Косаківський прибув на Закарпаття у листопаді 1938 року та брав участь в організації КС та навіть належав до її Головної команди. За його спогадами серед січовиків в той час панувала дуже сильна симпатія до Гітлера та нацистської Німеччини. Він передає, що оунівці, які прибули на Закарпаття, намагалися слідувати Третьому Райху майже у всьому – жестах привітання, впровадженню тоталітарної влади, переслідуваннях євреїв: «Вже на Закарпатській Україні р. 1938-1939 «хлопці» робили лише те, що «роблять німці»…В Команді «Карпатської Січі» багато разів дебатувалося питання, як піднімати руку для привіту: чи на рівні з головою, вище, чи трохи нижче голови. Було прийнято, що руку піднімати «трошечки» вище голови, бо «так роблять німці»… 

В Німеччині були заборонені всі політичні партії, крім нацистської. На Карпатській Україні також оунівці вигукували, що треба всі партії (і все додавали «опортуністичні) треба заборонити. Має бути лише ОУН… У нацистів був табір Дахау, на Закарпатті був Думен і оунівці цей Думен використовували. Туди посилали інакше думаючих, «підозрілих», при чому «хлопці» вирівнювали минулі парубоцькі порахунки… Німці відбирали чужинцям та жидам маєтки, отже і оунівці робили це… І на жидівське питання оунівці дивилися так само, як німецькі нацисти. На Закарпатті оунівці накладали податки на жидівські крамниці («контрибуції»), бо, мовляв, це роблять також німці»[40]. Багато в чому ці тези повторював Євген Стахів. Рефлексуючи над подіями другої половини 1930-х в Галичини та Закарпатті він пригадував: «На молоде поколінні, зокрема, українське галицьке студентство, мали великий вплив твори Донцова, що популяризували всілякі фашистські напрямки в тодішній Європі. В Галичині була маса подібної літератури — книжки Михайла Островерхи “Муссоліні”, Ростислава Єндика “Гітлер”, були книжки про Франко, де Лярока — французького фашиста, Дегреля — бельгійського фашиста. Пам’ятаю дуже добре, як на тому святкуванні 22 січня 1939 року народ співав: 

Нам поможе вуйко Гітлер 
І батько Волошин 
Чехів воювати…»[41].

Можливо, у пасажах Стахова і особливо Косаківського забагато емоцій та присутня певна гіперболізація. Але їх слова підтверджують спогади січовиків. Наприклад, один учасник подій описує, як солдати КС (в тексті вони іменуються «альказарівцями») фактично реквізували будинок у місцевих євреїв: «Альказарівці оселились у цьому немешкальному будинкові, змусивши жидів-власників підписати з мистецькою громадою «Говерла» контракт на кілька літ, розпочали в цьому театрі ремонт…власними руками проводили до порядку брудне, запущене жидами помешкання»[42]

Показовим є те, що у спогадах оунівців, січовики, яких розстрілювали угорці у Королеві, помирали зі співом гімну «Ще не вмерла Україна» та викинутою вперед в фашистському привітанні правою рукою: «Тоді поставилося сім січовиків у ряд. «Струнко!» задзвенів голос січового коменданта. «Праву руку вгору!» – впав дальший наказ. Із уст сімох січовиків рознеслося по цілім краю могутні  звуки нашого національного гімна: «Ще не вмерла Україна…»[43]. Подібним жестом віталася навесні 1939 року частина прихильників уряду Волошина (можливо офіцери та рядові КС), а також – голосували члени Сойму КУ[44]. Показовим є також те, що офіційно уряд Волошина декларував рівноправність єврейських співгромадян. 28 грудня 1938 року Волошин прийняв делегацію євреїв Закарпаття у складі 12 осіб, куди входили представники релігійних та сіоністських партій. Цю єврейську групу очолював відомий у Чехословаччині політичний діяч, засновник празького клубу любителів івриту та гімназії у Мукачево, де викладання проходило цією мовою, Хаїм Кугель. Представники делегації повідомили про свою лояльність уряду автономії. Волошин в свою чергу заявив: «Я до жидів, які шанують свою релігію і національність, завжди відносився прихильно. Конституція держави не буде змінена так, щоб не забезпечувала для всіх громадян федеративної республіки одинакові права. Ми свій внутрішній порядок, лад, опираємо на конституційний закон, якого ми не змінили й ще не думаємо зміняти. Перед ним кожний громадянин є рівний. А щодо культурних потреб жидівського населення, то вони будуть, по можливості, сповнені… Погоджуюсь з думкою заснування жидівської центральної канцелярії, яка могла б бути зв’язком між владою та жидівським населенням»[45]

Але, як було вже показано вище, на практиці виявилося, що все це були лише політичні декларації, які уряд не хотів або не міг виконувати.  В цьому контексті виникає питання про те, який лад будував уряд Волошина, його місцеві прихильники та прибулі до Закарпаття члени ОУН. Джерела свідчать, що в той час в Карпатській Україні створювався авторитарний лад, який, ймовірно, поступово мав стати схожим на більшість режимів – союзників нацистської Німеччини. Планувалося, що Українське національне об’єднання (УНО) мала стати єдиною державною партією в країні. З цього приводу в «Наступі» у лютому 1939 року було опубліковано статтю під назвою «Єдиному народові – єдина партія!», де зокрема говорилося: «Карпатська Україна створила єдину для цілого народу партію під назвою Українське Національне Об’єднання. При іменування Проводу Українського Національного Об’єднання, Прем’єр Уряду Др. Волошин з’ясував програмові засади, на яких будуватиметься устрій держави. Цими засадами будуть: національна єдність, суспільна солідарність і громадська дисципліна. 

Створення єдиної авторітативної партії в Закарпатській Україні є черговим досягненням українського націоналістичного руху і перемогою тих творчих та суспільно-політичних ідей, в яких він від довших літ виховує найширші маси нашого народу. Бо хто ж, як не теоретики українського націоналізму, перші поставили на порядок дня ясні програмові дороговкази для будування нового українського життя. Хто ж, я не націоналістичний рух, в часи найглибшого заломання нашого суспільства, боровся з гнилими силами національного розкладу, видвигаючи замість безхребетності – тверду мораль; замість спекуляцій – непорушні національні правди; замість анархії безвідповідальних партій – єдиний провід, авторитет і дисципліну, а на місце штучного загостренння класових відносин внутрі нації – її органічну єдність та співпрацю всіх для загального добра?!»[46]. Показовим було також те, що всі, хто не голосував за партію Волошина, оголошувався січовиками «ворогом народу». За декілька днів до виборів до Сойму КУ 12 лютого у «Наступі» повідомлялося: «8.Обов’язки всіх громадян є голосувати з кандидаткою (кандидатурою – Р.Ю.) БАТЬКА ВОЛОШИНА. 9. Всі громадяни, що не будуть голосувати за цею кандидаткою, є ворогами українського народу, української влади і кращого майбутнього укр. народу»[47]

Залишається відкритим питанням, наскільки сильним був вплив ОУН на уряд Волошина. Але показовим є те, що вже після окупації Угорщиною КУ, 21 липня 1939 року уряд Волошина в екзилі та Провід Українських Націоналістів (ПУН) підписали акт про співпрацю. Від імені уряду її підписали Августин Волошин та Юліан Ревай, зі сторони ОУН – голова ПУН Андрій Мельник, члени ПУН Омелян Сеник та Ярослав Барановський. В цьому акті Волошин визнавав «керівну роль» ОУН у боротьбі за незалежність: «Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає із всіми з того випливаючими висновками Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів за керівника тієї боротьби»[48]

Аналізуючи події, які відбувалися за декілька місяців до того на Закарпатті, підписанти декларації заявили: «…Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України і Організація Українських Націоналістів спільно змагали всіми силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу»[49]. Серед апологетів Волошина та ОУН дуже популярне твердження про те, що «Українська Карпатська Січ стала першою силою, що наважилася дати відсіч наступу нацистів на Європу». Ця теза спирається на те, що буцімто, якщо КС та уряд КУ перебували у стані війни з Угорщиною, союзником Німеччини, тому автоматично вони «боролися проти нацизму». Тут ми бачимо очевидну підміну понять. З викладеного вище, на жаль, видно, що принаймні командування КС, її рядовий та офіцерський склад та більша частина уряду Волошина не були ні в ідеологічному, ані в практичному плані противниками фашистських режимів тодішньої Європи. Те, що уряд КУ був змушений воювати з хортиською Угорщиною, не означає, що Волошин та, наприклад, Рогач чи той же Роман Шухевич, який також був у складі КС, були ворогами Німеччини та Гітлера навесні 1939 року. Апологети Волошина часто забувають, наприклад, про конфлікт в той же час між Угорщиною та словацькими націоналістами, який переріс у така звану «малу війну» 23-26 березня 1939 року. В результаті цих подій угорцями була зайнято багато районів півдня Словацької республіки. Показовим є це, що сталося після Віденського арбітражу, коли частину тодішньої словацької частини Чехословаччини передали Хорті. У період з 1 листопада 1938 по 12 січня 1939 було зафіксовано 22 прикордонні сутички між Угорщиною та Словаччиною[50]. За логікою апологетів Волошина можна сказати, що глінківці, які стріляли у солдатів гонвед в той час, також «боролися з нацизмом» і навіть робили це раніше, аніж карпатські січовики. 

 

Іван Рогач (крайній зліва) на Закарпатті

Складно точно сказати, як могла би виглядати держава під назвою Карпатська Україна, якщо б її не було знищено за сприяння Гітлера у березні 1939 року. Ймовірніше всього, вона б була схожа на той режим, який утворився в Словаччині в жовтні 1938 року та проіснував до весни 1945 року. Якщо проводити історичні паралелі, то приклад саме Словаччини дуже схожий з долею Закарпаття. ГСНП на чолі з Андрієм Глінкою в міжвоєнний період співробітничала з ОУН, в ідеологічних аспектах мала багато спільного з італійським фашизмом та австрофашизмом. Особистості Волошина та Глінки також багато в чому схожі. Обидва починали як свого роду католицькі «церковні націоналісти», які поступово еволюціонували у напрямку фашизму. Невідомо, як би в подальшому функціонувала УНО в незалежній КУ, але, найімовірніше, ця партія була б схожа на ГСНП. Декілька років тому відомий український історик Олександр Зайцев заявив: якщо б уряд Ярослава Стецька отримав підтримку зі сторони гітлерівської Німеччини у 1941 році, то «члени ОУН не зупинилися б перед тим, щоб брати участь у знищенні єврейства»[51]. Відкритим залишається питання, що робив би уряд Волошина та КС, як союзники Гітлера, коли б їх змусили обмежити в правах, пограбувати, і врешті-решт депортувати закарпатських євреїв до місць знищення? 

Також залишається нез’ясованим питання про те, наскільки Волошин контролював загони КС, які всюди декларували йому свою лояльність як «Батькові нації». Можна допустити, що насилля, яке чинили січовики щодо євреїв було ініціативою прибулих оунівців, які вже мали певний досвід тероризування євреїв у Галичини та Волині у другій половині 1930-х років[52]. Можливо, існувало дві групи в керівництві КУ: «радикалів» на чолі з ОУН та «поміркованих» – під керівництвом Волошина. Але для євреїв, над якими знущалися січовики, було все рівно хто їх б’є, депортує з місць проживання або вбиває. Вони чітко розуміло одне – ніякої допомоги від уряду Волошина вони не отримають. Приклад  дій  у 1938-1939 рр. на Закарпатті частини керівництва КУ, командирів та рядових солдат КС показує, що героїзм та жертовність у боротьбі за свою незалежність може поєднуватися зі злочинами проти вікових сусідів, які завжди проживали поряд, розділяючи «разом і наріжно» радості і горе. Як писав активний учасник тих подій Євген Стахів: «Ще нема правдивої історії КУ, а, можливо і не буде»[53]. Хочеться сподіватися, що він помилявся.    

 ___________________________________________

* Стаття написана за підтримки L. Dennis and Susan R. Shapiro Fellowship (Center for Advanced Holocaust Studies, United States Holocaust Memorial Museum), the European Holocaust Research Infrastructure Fellowship (Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte, Munich, Germany), DAAD Fellowship, the Petro Jacyk Visiting Fellowship and the Anne Tanenbaum Centre for Jewish Studies (CJS) Visiting Fellowship at University of Toronto, a stipend from the German Historical Institute in Warsaw, Yahad In Unum Fellowship, Yad Hanadiv/Beracha Foundation post-doctoral Fellowship. Дякую за поряди під час підготовки тексту Івану-Павлу Химці, Марку Цариннику та Андрію Усачу.  

Матеріал підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Для ілюстрацій використані зображення, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.

 

 
Юрій Радченко – історик, кандидат історичних наук, директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, старший викладач кафедри міжнародних відносин Інституту сходознавства та міжнародних відносин “Харківський колегіум, Яд Ханадів/Бераха пост-докторальний дослідник (Yad Hanadiv/ Beracha Postdoctoral fellow). Сфера наукових зацікавлень: історія Другої світової війни, Голокост, українсько-єврейські взаємовідносини, право-радикальні рухи в Європі у 1920-40-х рр. Серед останніх публікацій: “Ukrainische Hilfspolizei и Холокост на территории генерал-бецирка Чернигов, 1941–1943” (Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – № 1, 2013) та ““We fired all cartridges at them”: Ukrainische Hilfspolizei and the Holocaust on the territory of the Generalbezirk Kharkiv, 1941-1943” (Yad Vashem Studies. – № 41/1, 2013). Восени 2014 – взимку 2015 перебуває на науковому стажуванні у Das Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte у Мюнхені. Зараз живе і працює в Ізраїлі.
 
 

[7] Карпатська Україна. Альтернативні уроки історії (2011); Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919-1939 рр.; Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Карпатська державність 16.03.14

[10] Микола Вегеш, Карпатська Україна у 1938-1939 рр.: соціально-економічні і політичні аспекти . 07.00.02, Історія України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, Ужгород, 1994; Іван Буковський, Утворення і діяльність військових формувань Карпатської України (1938-1939) Спеціальність 20.02.22 – військова історія. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, Львів, 2004.

[11] Іван Буковський, Утворення і діяльність військових формувань Карпатської України (1938-1939) Спеціальність 20.02.22 – військова історія. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів, 2004. – С. 5.

[12] Петро Стерчо, Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках, Торонто, 1965, С. 86.

[15] Там само.

[16] Политический дневник Альфреда Розенберга, 1934-1944 гг. / под ред. И. Петрова; пер. с немец. С. Визигиной, И. Петрова; Коммент. С. Визигиной, А. Дюкова, В. Симиндея, И. Петрова, М., 2015, С. 180; Jürgen Matthäus, Frank Bajohr [Hrsg.] Alfred Rosenberg. Die Tagebücher von 1934 bis 1944. – Frankfurt a.M., 2015. – S. 265.

[17] Там само, С. 181; Ebenda, S. 266.

[18] Там само, С.189; Ebenda S. 275-276.

[19] Олександр Зайцев, Воєнна доктрина Михайла Колодзінського, Україна Модерна,  Фашизм і правий радикалізм на сході Европи” 20/2013, С. 249.

[20]Там само.

[21] Там само, С. 250-251.

[22] Євген Стахів, Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя., Київ, 1995, С. 48.

[23] Там само.

[24] Наступ, 1 лютого 1939.

[25]Наступ, 9 лютого 1939 (оригінал промови можна знайти тут: Die Verfolgung und Ermordung der europaeischen Juden durch das nationalsozialistisches Deutschland 1933-1945 – Vol. 2 Deutsches Reich, 1938 – August 1939, München, 2009, S. 678-680)

[26] Наступ, 8 березня 1939.

[27] Наступ, 16 лютого 1939.

[28] Наступ, 1 лютого 1939.

[29] Raz Segal, Imported Violence Carpatho-Ruthenians and Jews in Carpatho-Ukraine, October 1938–March 1939, Polin. Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, P.  326.

[30] Raz Segal, Imported Violence Carpatho-Ruthenians and Jews In Carpatho-Ukraine, October 1938–March 1939, Конец формыPolin: Studies in Polish Jewry, Volume 26, Jews and Ukrainians, Edited by Yohanan Petrovsky-Shtern & Antony Polonsky, 2013 P. 326.

[32] PeterSokolovič. Hlinkova garda 1938 – 1945, Bratislava, 2009, S. 114-115.

[33] Jelinek, Yeshayahu (1971). “Storm-Troopers in Slovakia: The Rodobrana and the Hlinka Guard” // Journal of Contemporary History 6 (3): 97–119.

[35] Наступ, 4 березня 1939.

[36] Die Verfolgung und Ermordung der europaeischen Juden durch das nationalsozialistisches Deutschland 1933-1945 – Vol. 2 Deutsches Reich, 1938 – August 1939, München, 2009, S. 134-135.

[38] М. Самчукова, Орда іде, Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, Відень, 1939, С. 156.

[39] С. Вівчар Ліс шумить…, Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, Відень, 1939, С. 221.

[40] Микита Косаківський, «З недавнього минулого», Наше Слово, Ч.5, 1977,  С. 69-70.

[41] Євген Стахів, Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя., Київ, 1995, С. 56.

[42] А. Дад «Альказар» Летючої  Естради, Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, Відень, 1939, С.  66.

[43] С. Вівчар Ліс шумить…, Карпатська Україна в боротьбі. Збірник, Відень, 1939, С.224. 

[45] Нова Свобода, 1 січня 1939 року (цитата за: Петро Стерчо, Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках, Торонто, 1965, С. 86-87).

[46] Наступ, 16 лютого 1939.

[47] Наступ, 9 лютого 1939.

[48] Петро Стерчо, Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках, Торонто, 1965, С. 110.

[49] Там само, С. 111.

[52] Максим Гон. З кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935-1939). – Рівне, 2005. – С. 75-80.

[53] Євген Стахів. Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя. – Київ, 1995. – С. 60.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 

 Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss