Україна Модерна

// Вільям Ріш

Музика рок-блюз наприкінці 1960-х рр. повела за собою весь світ. Вона не лише захопила молодь своїми ритмами і звуками, але й спонукала інтерес американських та британських хіпі до танцю. Водночас те, що з’явилося як міжнародний феномен, відображало місцеві тенденції. Це можна помітити на ранній рок-сцені розділеної Німеччини1950-х років[1]. Ця стаття розгляне роль цих місцевих тенденцій у двох містах радянського блоку – у польському Вроцлаві та в українському Львові. У цих двох містах споживання рок-музики та засвоєння елементів стилю життя хіпі відображали досвід молодих людей доби пізнього соціалізму.

Рок-музика і хіпі виявляли значні культурні відмінності всередині радянського блоку. В пост-сталінську епоху Радянський Союз і його держави-сателіти більше зосередилися на забезпеченні молодих людей змістовними видами дозвілля. Вони більше долучилися до культури капіталістичного Заходу[2]. Проте, міра залучення, і ступінь інтересу молодих людей до такого дозвілля суттєво відрізнялися. Відмінності в міських ідентичностях позначилися на тому, хто став хіпі і який вид музики вони творили.

І Львів, і Вроцлав – міста, які повністю трансформувалися після Другої світової війни. Польська історична уява тісно пов'язує долю обох міст: багато поляків, яких було вигнано зі Львова, що став українським, по війні осіли у Вроцлаві, який, своєю чергою, був німецьким містом Бреслау до кінця війни. Натомість фокус цього дослідження прикутий до питання, як повоєнна видозміна цих двох міст вплинула на місцеву рок-музику та хіпі. Є підстави стверджувати, що хіпі Львова і Вроцлава виказують разючу схожість з контркультурами Заходу. Їх бунтівні прикмети, що походять і з культурного капіталу пізнього соціалізму, і з Заходу, дистанціюють їх від інших міських соціальних груп. При формуванні своїх власних середовищ вони проявили те, що соціолог Дік Хебдідж назвав «відмова» (the refusal) – підрив усталених правил шляхом обрання різних елементів стилю[3]. Проте така поведінка була однаковою мірою пов’язана  з колективними розвагами, як і зі спротивом соціальним обмеженням, що свідчить про тонші відносини влади, які діяли у молодіжних субкультурах, подібних до хіпі радянського блоку.

Хіпі, рок-музика та пізній соціалізм

Незабаром після появи культури хіпі у Сан-Франциско, яка прославилася завдяки американським ЗМІ у 1967 році під час «літа кохання», послідовники хіпі з’явилися і у таких містах соцтабору як Вроцлав та Львів. Як і їхніх однодумців на Заході, їх об'єднали елементи стилю, споживання блюз-року та психоделічного року. Як розповів колишній хіпі з Вроцлава Анджей Фірковіч в одному з опублікованих місцевій газеті інтерв'ю, хіпі з'являлися в різних частинах міста з 1967 або 1968 року. Що виділяло їх з-поміж решти молоді - це зовнішній вигляд: парубки з довгим волоссям, в оздоблених квітами штанах і куртках, і дівчата, одягнені в квітчасті міні-спідниці і брюки[4]. Опубліковане інтерв'ю з іншим вроцлавським хіпі Вєславом Уханські, створює подібні враження. Згідно з Уханські, хіпі були людьми, які намагалися виглядати інакше від решти. Відповідно, ще до появи хіпі у Вроцлаві, Уханські носив довге волосся, довгу шкіряну куртку з пришпиленою до неї червоною трояндою, і червоні рукавиці[5]. Мемуари і архівні документи засвідчують, що молоді львів’яни теж запозичили елементи стилю хіпі. Рок-музикант стверджує, що влітку 1967 року один з перших хіпі міста на прізвисько «Плюшкін», ходив вулицями Львова у військовому одязі, що нагадував персонажів з альбому «Бітлз» «Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера» того ж року[6]. На загальних зборах партактиву у Львівському державному університеті l6 жовтня 1968 р. один секретар міськкому скаржився на  «патлатих» чоловіків і на молодь, яка носять хрестики. Він заявив, що такі люди - це не жарт, бо вони були й серед тих, хто розпалював заворушення в Чехословаччині раніше того самого року[7].

До 1969 року у Вроцлаві, а вже наступного рокуй у Львові, стиль хіпі та музичні інтереси привабили молодих людей у групи, які свідомо ідентифікували себе, як хіпі. Вроцлавський хіпі на прізвисько «Заппа» в одному з інтерв'ю зазначив, що приблизно в травні 1969 року він з кількома друзями заснував комуну хіпі в покинутому житловому будинку на вулиці Слодовій. Вона знаходилась в самому центрі міста (за якусь сотню метрів від площі Ринок). «Комуна», яка існувала майже рік, нагадувала резиденцію сквоттерів. Поруч був бар «Барбара» - місце зустрічі хіпі, яке, на думку Заппи, стало знаним на всю Польщу. Комуна на вулиці Слодовій припинила існування, коли Заппа та інші хіпі переїхали до села Копанєц і створили сільську комуну. Тим не менш, допоки будинок не знесли, щоб звільнити місце для трамвайної колії, молоді хіпі відвідували його, творячи легенди про комуну[8].

Через рік принаймні дві групи хіпі з’явилися у Львові. Звіти міськкому комсомолу показують, що в квітні 1970 року група з дев'яти студентів і працівників заводу спільно заснували комуну хіпі. Її очолювала Людмила Скороходова, непрацююча дівчина-підліток 1954 року народження. Ця група молодих людей нібито створила «штабквартиру» у підвалі[9]. У цій підвальній кімнаті вони «пили вино, курили, грали на гітарі, провадили розмови про західну музику, «вільне» кохання та «вільне» життя.»[10] Часом члени цієї групи, які називали себе хіпі, виходили на люди в так званому «брудному одязі». Зібрання групи у підвалі виявила місцева міліція 23 червня, після того, як батьки одного з них повідомили, що їхня донька зникла з дому тиждень тому[11]. Як наслідок, 24 лютого 1971 року, на засіданні комітету комсомолу Львівського державного політехнічного інституту, двоє із цих хіпі були виключені з комсомолу та з інституту, а двоє інших отримали суворі догани із занесенням в особові справи[12].

Кілька місяців по тому, ще одна група хіпі привернула до себе увагу партійних працівників після того, як 7 листопада, у роковини Жовтневої революції один з них, В'ячеслав Єреско, вірогідний провокатор КДБ із сумнівним минулим, намагався у фашистській формі виступати перед великим зібранням хіпі поблизу Львова[13]. Як зазначається у доповідній на адресу обкому партії, ті хіпі, яких Єресько намагався завербувати у так звану «організацію», перейняли чимало своїх «хіпі-ідей» з Заходу. Вони говорили про «добре відношення до дівчат, невживання спиртних напоїв, осуд порушень громадського порядку», а також про «допомогу другу в біді, боротьбу за мир, спілкування людей без будь-яких канонів, без нав’язування волі однієї людини іншій і т.п.»[14]. Арешт Єреська 26 листопада за нібито незаконне зберігання зброї призвело до розслідування КДБ і комсомолу, і, як наслідок, багато хто із цих хіпі втратили роботу або були виключені з навчальних закладів[15].

У Вроцлаві та у Львові ці хіпі не просто копіювали свої омріяні західні прототипи. Світ пізнього соціалізму сформував їхні цінності і моделі поведінки. Більша взаємодія радянського блоку із капіталістичним Заходом уможливила ті кілька джерел інформації про контркультури Сан-Франциско. У Польщі приблизно від 1949 до 1955 року повоєнний комуністичний режим прагнув розірвати контакти із Заходом. Він переслідував таких шанувальників західної музики і моди, як «bikiniarze», що можна перекласти "хлопці бікіні" (з огляду на  дизайн краватки цих молодих людей, де було зображено щось на кшталт атолу Бікіні, де у 1946 р. американці випробували атомну бомбу). Проте починаючи з П’ятого Всесвітнього фестивалю студентів і молоді за мирі дружбу, що проходив влітку 1955 року в Варшаві, комуністичний режим почав відновлювати контакти із Заходом. За Владислава Гомулки, лідера польських комуністів, починаючи з жовтня 1956 року, західні туристи, західні фільми, західна музика і західна мода стали доступнішими для молодих поляків. Взаємодія з Заходом ще більше пожвавилася за наступника Гомулки, Едварда Гєрека, в 1970-і роки[16]. Починаючи з Міжнародного молодіжного фестивалю 1955 року, державні лідери дозволили розвиток джазової музики, на зміну якій незабаром прийшов рок. 1960-і роки стали десятиліттям польських біг-біт груп, як наприклад «Червоні Гітари» та «Блакитно-Чорні», що нагадували ранніх Бітлз і за звучанням, і за зовнішнім виглядом[17].

Що стосується Львова, радянські політичні діячі також перейшли від відкритої ворожості до капіталістичного Заходу до активнішої взаємодії із ним. Наприкінці сталінської епохи, шанувальники джазової музики, західного мистецтва і літератури, а також західної моди зазнали нападок як «ідолопоклонники Заходу». Молоді «ідолопоклонники» західної моди «одержимі стилем» або стиляги, як їх називали, стали мішенню таких атак. Вочевидь, хрущовська «відлига» наприкінці 1950-х років не поклала край цим упередженням до молодих шанувальників західної музики і моди, кампанія проти стиляг навіть посилилася під час «відлиги»[18]. Однак після «відлиги» і далі радянські лідери все ж заохочували розширення контактів із Заходом, щоби продемонструвати прогресивну, життєдайну роль радянського соціалізму на світовій арені. Такий рівень взаємодії з Заходом, який дозовано удоступнив західні фільми та рок-музику, а також західну моду на кшталт джинсів, привів до створення вимріяного образу Заходу серед молодих радянських громадян. Як зазначив етнограф Олексій Юрчак, цей «уявний Захід» сприяв підтриманню пізнього радянського соціалізму, бо дав молодим громадянам можливість збагатити своє особисте життя, не кидаючи виклик комартії й державним установам[19].

Таким чином, у цій атмосфері ширшої, хоча все ще обмеженої, взаємодії з Заходом молоді мешканці Вроцлава і Львова створили свою власну контркультуру хіпі. Опубліковане інтерв'ю з вроцлавським хіпі Заппою ілюструє вплив таких розрізнених, хоча й реальних, контактів із Заходом. Коли його запитали, чи читав він що-небудь про життя хіпі на Заході, він відповів, що він прочитав те, що було доступно в Польщі, а це зовсім небагато. Він був обмежений випадковими замітками про бунтівну молодь 1960-их років на Заході та «про протести довговолосих пацифістів проти війни у В'єтнамі». Праці таких гуру хіпі як Тімоті Лірі були справжньою рідкістю. Заппа згадав есе польського письменника Єжи Сито, опубліковане у польському літературному журналі «Twórczość» у 1968 році, яке познайомило його зі світом наркотичної атрибутики. Його основними джерелами інформації про хіпі, однак, були два британські журнали про рок-музику «Melody Maker» і «New Musical Express» (які він позичив у друга, а той своєю чергою отримав їх від тітки з Лондона), принагідні записи «Rolling Stone» і рок-пісень. Саме пісні психоделічної групи «Jefferson Airplane», і особливо пісні «Fugs», стали для Заппи основними джерелами інформації про хіпі Заходу[20]. «Fugs», рок-гурт середини 1960-их з Грінвіч Вілледж (Greenwich Village) створений біт-поетами, заохочував розрив з усталеними цінностями і нормами поведінки, що незабаром і представила контркультура Сан-Франциско[21]. Розповідь Заппи показує, яку роль – хоч і обмежену – відіграли польські ЗМІ для його розуміння того, хто такі хіпі. То були люди, які протестували проти усталеного буржуазного ладу на Заході, особливо в Америці. Вони були частиною таємничого світу наркотиків. Зв’язки із західною польською діаспорою дали йому можливість дізнатися про сцену рок-музики кінця 1960-х років.

Рок-музика була найважливішим чинником, який привернув Заппу до руху хіпі. Власне, державна політика опосередковано сприяла розвитку контркультури хіпі у Польщі. В інтерв'ю з Камілем Сіповічем Заппа підкреслює, з якими труднощами молоді люди діставали західні рок-альбоми. Він згадує, що деякі рок-хіти він вперше почув на Радіо Люксембург. Заппа згадує одного друга, який колекціонував записи і дав йому перший альбом «Mothers of Invention», а пізніше LP «Fugs»[22]. У моєму інтерв’ю з вроцлавським рок-музикантом Влоджімежом Кракусом той також згадує такі обмежені контакти із західною рок-музикою[23]. Незважаючи на небажання транслювати і поширювати західні рок-хіти, польські державні чиновники створили можливості для прослуховування таких хітів. Вони дозволили «Animals», «Hollies», і «Artwoods» здійснити тур по Польщі у середині 1960-х років, і вони навіть привезли «Rolling Stones» для єдиного концерту у Варшавському палаці культури в 1967 році[24]. Окрім цього, з середини 1960-х років державні установи культури дозволили молодим людям формувати рок-фан-клуби по всій Польщі. Соціалістична молодіжна газета «Sztandar Młodych» за 1968  рік в листах до Романа Вашка, редактора колонки рок і поп-музики «Несерйозна музика», подає  перелік  таких клубів, члени яких слухали і обговорювали їхні улюблені рок-гурти[25].

Участь в рок-фан-клубах спонукав таких людей, як Заппа, більше долучатися до руху хіпі. Пояснюючи, як він отримав це прізвисько, пов'язане з Френком Заппою, лідером психоделічного гурту «Mothers of Invention», Заппа сказав, що у 1966-1968 роках він очолював фан-клуб, де кожен член взяв собі прізвисько улюбленого рок-музиканта. Він отримав прізвисько «Заппа», тому що розповів друзям, як сильно хоче мати запис пісні «Big Leg Еmmа» від «Mothers of Invention», яку чув по Радіо Люксембург[26]. Подібні речі відбувалися і в столиці Польщі. Рок-фан-клуб існував у Старому Місті у Варшаві у 1965-1967 рр., він спершу мав назву англійською “Folk and Protest Song Fan Club”,а пізніше був перейменований польською мовою у «Jajo Pełne Muzyki» . Він зібрав разом варшавських хіпі, щоб грати альбоми Jefferson Airplane та обмінюватися текстами на кшталт «Психоделічні молитви» Тімоті Лірі[27].

Львівські хіпі також відкрили цю контркультуру через призму пізньосоціалістичних медій та інституцій. Володимир Сурмач, один з хіпі, пов'язаних з Єреськом, сказав, що інформація про західних хіпі доходила до них спорадично, часто з других рук. У цьому значну роль відіграли польські медіа. Польські журнали з фотографіями західних рок-музикантів, орієнтували їх на молодих людей з довгим волоссям і в джинсах, а також на так звані «Жакети Бітлз» (Сурмач описав їх, як жакети без рукавів). Сурмач мав такий власноруч зроблений жакет, і то була дуже модна престижна річ у часи, коли він ходив до школи наприкінці 1960-их. Саме завдяки цим журналам і польському телебаченню вони дізналися про концерт у Вудстоці 1969 року. Як і їхні однодумці у Вроцлаві, Сурмач відкрив для себе блюз-рок-музику, пов’язану з хіпі, через закордонні радіо-станції або через записи альбомів, здобуті на чорному ринку[28]. Тоді як радянські культурні установи не підтримувала рок-фан-клуби до 1980-х, роки членства у комсомолі наклали свій відбиток на поведінку львівських хіпі. Наприклад, хіпі, які створили «комуну» у підвалі, говорили про написання статуту і членські квитки - практики, запозичені у комсомолу[29]. Хіпі, котрі гуртувалися довкола Єреська, мали схожі плани. Комсомольські слухання за участю членів групи показують, що учасники групи написали статут і гімн, встановили членські внески, і створили посаду голови та заступника голови. [30]

Такі випадки творення структур на взірець комсомольських не означають, що львівські хіпі створили формальні організації. Інший хіпі, пов’язаний із групою Єреська, зауважив, що їхнім «гімном» була пісня Бітлз «Yellow Submarine». Їхній статут був списком життєвих принципів, записаним у чиємусь блокноті, а «членські внески» були нерегулярними збірками грошей на морозиво і торт[31]. Хоча такі практики надавали сенсу груповій солідарності та згуртованості, вони були радше пародією, а не наслідуванням комсомольського життя. Ці молоді львів’яни були схожими на молодих ленінградців, про яких згадував Олексій Юрчак: у період пізнього соціалізму вони намагалися дистанціюватися від публічного життя, створюючи свої власні кола друзів[32]. Проте підсвідоме використання комсомольських практик лише підкреслює: світ хіпі у радянському блоці був інакшим. Моє інтерв'ю з Сурмачем підтверджує таке прищеплення радянських цінностей. Хоча він не знав достеменно, як це сталося, він припустив, що ідея мати посади, статут і таке подібне була частиною якогось плану легалізації групи, щоб згодом пов’язати її з комсомолом. Хай там що, вони були дуже мало орієнтовані на політику. Вони були, як Сурмач висловився, «звичайні радянські обивателі чи громадяни», які, хоч і нарікали на того чи іншого поганого лідера комсомолу чи керівника, але не ставили під сумнів цілу радянську систему[33].

Мистецтво графіті ще раз демонструє визнання цими хіпі як самої контркультури західних хіпі, так й ідеалів пізнього соціалізму. Наприкінці серпня 1970 року Сурмач та інші хіпі зібралися на занедбаному меморіальному комплексі польських вояків, що загинули в польсько-українській війні l9l8-1919 рр. на Личаківському цвинтарі у Львові, так як це викликало порівняно менше нападок з боку місцевих правоохоронців[34]. Саме на зруйнованих стінах цього меморіального комплексу Сурмач і інші хіпі, які пізніше належали до кола Єреська, творили своє власне мистецтво графіті. Фотографії з приватної колекції Сурмача засвідчують їхнє захоплення гаслами західних хіпі та рок-гуртами, популярними в їхньому середовищі. На них зображено портрети Джона Леннона  і Джимі Гендрікса, а також назви популярних груп тієї доби, зокрема «Cream»,  «Doors» та «Mothers of lnvention» Франка Заппа . Вони писали англійською мовою ті гасла хіпі, які були їм відомі: знак «Peace», «Make love not war» та «Free love». Однак вони також включили гасло російською «Хай завжди буде сонце!» та «Мир!» Ці гасла походять не від західних хіпі, а з радянської популярної культури. «Пусть всегда будет солнце!» - пісня, що закликає до миру в усьому світі, була написана Аркадієм Островським, на слова Льва Ошанина у 1962 році. Її співали піонери в піонерських таборах, і в ній говориться про бажання дитини миру, приспів: «Хай завжди буде сонце/Хай завжди буде небо/Хай завжди буде мама/Хай завжди буду я»[35]. Простір хіпі на Личаківському цвинтарі обстоював радянську справу миру, ідеали піонерського дитинства цих хіпі, і, водночас,відділяв їх від зразкової комсомольської молоді.

У Вроцлаві, якщо не ідеали, то практики пізнього соціалізму відігравали ключову роль у середовищі хіпі. У своєму опублікованому інтерв'ю Заппа сказав, що він з друзями хіпі узаконив комуну, яку вони мали на вулиці Слодовій. Вони отримали дозвіл від деяких шокованих та заінтригованих посадовців з місцевої житлової адміністрації (DZBM) на проживання у цьому будинку до його знесення. Комуна також мала добрі відносини із поліцейськими. За словами Заппи, комуна знаходилася навпроти нового багатоквартирного будинку, де жили поліцейські зі своїми родинами. Він розповідав, що оскільки діти поліцейських часто заходили до них і приносили їжу, поліція їх рідко турбувала[36]. Таким чином, вроцлавські хіпі змогли отримали певне суспільне визнання, тоді як їх львівським однодумцям це не вдалося.

Участь в русі хіпі аж ніяк не виключала пізнішого членства у комуністичній партії чи роботи у державних органах. За словами колишнього вроцлавського хіпі Веслава Уханські, Павел Ладош, син місцевого університетського професора марксизму з непохитними марксистськими поглядами, ненадовго навідував комуну Заппи та інших в Копанєц на початку 1970-х років. Ладош згодом отримав вищу освіту  і пішов далі, щоб стати головою Спілки польської комуністичної молоді (KZMP)[37].

У Львові та Вроцлаві практики та цінності пізнього соціалізму наклали свій відбиток на середовище хіпі, але ці середовища набули власної динаміки, незалежно від публічної сфери і часто у конфлікті з нею. Своєю чергою, динаміка групи залишила погані враження принаймні у декотрих хіпі. Вроцлавський хіпі Заппа зазначив, що в їхній комуні на Слодовій вулиці принаймні одна особа називала цю групу «Товариством взаємного захоплення», коли вони набирали розгону і нескінченно говорили про себе і своє майбутнє[38]. Хіпі Уханські також зауважив такий негативний вплив колективних уз. Він зауважив, що хіпі, як правило, були слабкими як особистості, бо вони покладалися на прийняття інших у своїй групі: «Ми залишалися у закритому гроні тих, яких приймали і які приймали нас»[39]. Він пригадав занепокоєння, яке відчував, коли одної неділі він та інші хіпі вийшли на вулиці Вроцлава з лицями розмальованими  квітам, бо вони вийшли як група, а він волів би вийти один[40]. Хіпі дійшли до створення закритих середовищ, які продукували свій власний тип конформізму поміж своїх членів.

Хіпі та рок у регіональній перспективі

Хоча вроцлавські і львівські хіпі використовували деякі ідеали і практики пізнього соціалізму, вони все ж були в опозиції до партійних органів, правоохоронних органів, а також до звичайних громадян. Львівські хіпі обрали Личаківський цвинтар як місце своїх зібрань через проблеми з правоохоронними органами в усіх інших місцях. У звіті міськкому комсомолу зазначено, що ці хіпі, підбурювані Єреськом, скаржилися на комсомольських активістів і членів місцевих «добровільних народних дружин». Єресько заявляв, «що комсомол складається з п'яниць, пройдисвітів, хуліганів»[41].

Хоча Заппа та його вроцлавські друзі-хіпі порозумілися з місцевими співробітниками поліції і представниками комунальних підприємств, інші містяни не дуже їх жалували. Як пригадує один вроцлавський рок-музикант, поліція регулярно ганяла вроцлавських хіпі з центральних сходів бару Барбара[42]. В своєму інтерв'ю колишній хіпі Вроцлава Анджей Фірковіч сказав, що поліція намагалася багато разів виселити хіпі з комуни на Слодовій вулиці, використовуючи як привід майбутнє знесення будівлі. Можливо, Фірковіч мав на увазі пізніших хіпі, які відвідували це місце після того, як Заппа та його друзі залишили комуну[43]. Фіркович розказував, що «вроцлавська поліція підсилала до нас усіляких «бандюків», які влаштовували бешкети», щоб дати поліції привід для арештів: відтак бандитів затримували за злочини, а хіпі - за зберігання наркотиків чи за відсутність належного посвідчення особи. Як пригадує Фірковіч, хіпі, які провели двадцять чотири чи сорок вісім годин у в’язниці, могли одразу ж туди повернутися, бо поліцейські робили перевірку їхніх документів одразу після звільнення з-під варти[44]. Друзі та знайомі хіпі згадували, що поліція переслідувала хіпі за їхнє довге волосся. Патлатих хіпі прирівнювали до злочинців[45]. Через деякий час деякі молоді люди були змушені підстригти своє довге волосся[46].

Звичайні громадяни зневажали як реальних, так і уявних хіпі. На початку 1970-их для деяких львівських студентів, котрі пізніше стали науковцями, такі хіпі як Єресько, якого тоді легко можна впізнати у місті, були посміховиськом, їх вважали за до певної міри неповноцінних людей[47]. У Вроцлаві менеджер клубу «Емпік», що був головним місцем зібрань хіпі, виганяв їх, коли відвідувачі починали скаржитися на їхню присутність[48]. У листі до редакції місцевої газети «Wieczór Wrocławia» за 9 серпня 1968 року, одна жінка висловила обурення групою молодих людей, які голосно співали рок-пісні поблизу її будинку. Ці молоді люди, які вправлялися у помешканні на четвертому поверсі дому номер 25 на вулиці П’ястовській, були частиною рок-гурту «під керівництвом патлатого блондина». Посилаючись на те, що ці музики проводили репетиціюпоруч з квартирами літніх людей і родин з маленькими дітьми, вона благала редакторів газети: «зробіть що-небудь, щоб галасливі біг-бітовці не тріпали нам нерви»[49]. Такі неприємні відгуки про послідовників біг-біт музики і патлатих молодиків можуть свідчити, що деякі мешканці Вроцлава, як і ця жінка, не вітали хіпі у своєму місті.

Переслідування поліцією та маргіналізація хіпі у Вроцлаві та Львові дозволяють припустити, що таке ставлення до них існувало у цілому радянському блоці. Стефан Коткін та інші історики підкреслюють подібності урядування на євразійському просторі від Сибіру до Східної Німеччини[50]. Але важливі відмінності між досвідом хіпі у двох містах ставлять під сумнів таке припущення про одноманітність. У добірці інтерв'ю і матеріалів преси про польських хіпі Каміля Сіповічає статті з газет і журналів кінця1960-х – початку 1970-х, які широко висвітлювали рух хіпі Польщі. Він вважає, що польські ЗМІ були значно більш відкритими для обговорення хіпі як соціального феномену. Хоча такі періодичні видання як «Itd» та «Życie Warszawy» показували хіпі як наркоманів та емоційно нестабільних осіб, інші видання, як от «Perspektywy» публікували інтерв’ю з хіпі та листи читачів, які вважали себе хіпі чи симпатизували їм[51].

Натомість львівська міська комсомольська газета «Ленінська молодь» замовчувала існування такого явища як хіпі у своїх випусках за 1970-1971 роки, та проігнорувала їхню появу на Личаківському цвинтарі. Викриття міліцією підвальної комуни хіпі наприкінці червня 1970 року стало головною темою статті Миколи Тороповського лише у грудні того ж року. Дивним чином стаття Тороповського не згадує ані «хіпі», ані «комуну». Натомість Тороповський називає мешканців комуни «ганчірниками», які гуртом клеять дурня, натягаючи однаковий брудний одяг. На відміну від комсомольських звітів, ця стаття повідомляє, що комуну було виявлена не через розшук зниклої людини, а через те, що сусіди зі своїми котами з високо піднятими хвостами, лякаються звуків «електричної балалайки» не можуть більше витримувати цей гармидер. Два слюсарі виявили криївку і притягнули «ганчірників» до відповідальності[52]. Вірогідно, цей допис Тороповського навмисно не містить жодних згадок про «хіпі», наче їх ніколи не існувало. Колишні партійні архівні матеріали свідчать про те, що комсомольські активісти в місті і в області знали, що ці люди були хіпі. Це видно з ухвали міському комсомолу від 20 липня 1970 року, дезгадано про молодих людей, які потрапили під вплив «буржуазної пропаганди», і зі звіту обкому комсомолу про ідеологічні проблеми серед молоді від 5 лютого 1971 року[53].

На відміну від Львова, де Українська Греко-Католицька Церква була змушена піти у підпілля, у Польщі Римо-Католицька Церква користувалася деякою автономією, і до певної мірі толерувала або приймала вроцлавський рух хіпі. Вроцлавський рок-музикант Лешек Ціхоньський сказав, що його старший брат, який був пов’язаний з хіпі, розповів, як він з друзями домовився з місцевими священиками про спільну поминальну месу у пам’ять про Джимі Гендрікса та Дженіс Джоплін після їхньої смерті у 1970 році[54]. З нещодавніх польських інтернет-блогів стало відомо, що в листопаді 1975 року римо-католицький священик, Анджей Шпак (на прізвисько «Шпак»), почав звертатись до місцевих хіпі, заохочуючи їх до вивчення релігійних питань та рок-музики. Зібравши докупи послідовників протестантизму, крішнаїтів, буддистів та атеїстів, він повіз їх на літню прощу до Ченстохови[55]. Вроцлавський авангардний театр «Тринадцятий ряд театральної лабораторії», заснований Єжи Гротовським у 1964 році, став центром тяжіння для місцевих хіпі. Рок-музикант Алек Мрожек пригадав міський Відкритий Театральний Фестиваль, започаткований Гротовськиму 1969 році, який привабив від трьох до чотирьох сотень хіпі. Вони прагнули дивитися експериментальні вистави не тільки польських, але й західних митців, в тому числі і «Театру Хліба та Ляльок» з Нью-Йорка. Вроцлавський хіпі Заппа сказав, що такі іноземні театральні трупи зазвичай відвідували комуну на Слодовій вулиці і що місцеві хіпі інколи діставали від акторів гашиш[56]. Недавнє дослідження, що ґрунтується на таємних поліційних звітах, згадує виставу «Довкілля» нью-йоркської театральної трупи Група Перформанс в 1971році на Відкритому Театральному Фестивалі, яка значною мірою збудована на сценах  життя хіпівської комуни та історії вбивства Чарльза Менсона[57].

У Вроцлаві студентські клуби, за підтримки незалежних і прокомуністичних молодіжних організацій розкручували гурт «Ромуальд і Роман» та багато інших молодих рок-н-рольних груп. Найвідомішими серед них були «Pałacyk» на площі Костюшко та «Piwnicka Świdnicka», розташована у підвалі історичної споруди міської ратуші[63]. Як засвідчують вроцлавські рок-музиканти, польські рок-групи стикалися з цензурою, особливо коли виступали перед великими аудиторіями чи на західних радіо-станціях, особливо радіо Люксембург зазвичай транслювало значно більше рок-музики, ніж польські станції[64]. Проте успіхи гурту «Ромуальд і Роман» в кінці 1960-х років показує, до якої міри публічна сфера заохочувала психоделічну музику і цим надихала людей слідувати стилю хіпі.І ще одне:рок-культура Польщі культивувала хіпі як стиль. Студентська біг-біт група при Вроцлавській політехніці «Ромуальд і Роман» приваблювала юрми місцевих хіпі на свої виступи. Вона була створена на початку 1968 року студентами цього університету, а її учасники стали відомі як піонери психоделічної музики в Польщі[58]. Для їхніх концертів були характерні світлові дисплеї, що нагадували сесії Acid Test на Haight-Ashbury в Сан-Франциско, у домі психоделічної музики[59]. У 1968 році місцева преса згадувала виступ «Ромуальд і Роман» на великому міському фестивалі,коли учасники групи лише починали свою кар'єру як студенти Вроцлавської політехніки[60]. Їх дуже психоделічна пісня «Бобас», написана у 1968 році, увійшла до списку хітів Польського Радіо Три. «Ромуальд і Роман» отримали відзнаку «Złota Ważka» як найцікавіший гурт 1969 року[61]. Рок-журнаіст Роман Вашко вручив цю нагороду. Його колонка про рок-музику в загальнопольській прокомуністичній молодіжній газеті «Sztandar młodych», розповідав читачам про рок-новини в Польщі та на Заході, та час від часу про рок-фан-клуби, які з’являлися по всій Польщі[62].

У Львові зв'язок між хіпі та рок-музикою ніколи не набув такої публічності, хоча певне прийняття хіпі таки мало місце у зв’язку з рок музикою. Хіпі, які збиралися на Личаківському цвинтарі, грали рок-музику для себе, і один з них, Володимир Сурмач, пізніше став професійним рок-музикантом[65]. Як пригадує один джазовий музикант, котрий свого часу організовував одну з перших українських рок-груп у Львові, майже кожен  завод або державне підприємство на початку 1970-х років мали аматорські рок-гурти, які грали джазову і легку музику і прийшли на зміну духовим оркестрам[66]. Рок-музикант Олександр Балабан в усних інтерв'ю наголосив на державній підтримці вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) з боку держави. Великі музичні фестивалі, який організовував комсомол, Львівська Весна та Львівська Осінь, давали молодим рок-гуртам нагоду грати перед аудиторією[67].

Інтерв'ю з Балабаном та рок-музикантом Віктором Морозовим засвідчують, що, як і у Вроцлаві, комсомольські організації підтримували клуби, де рок-групи виконували свої власні пісні, а також програвали західні хіти на танцях. У випадку Львова, клуб для працівників Львівгазу та клуб міської міліції проводили у себе танці, на яких грали групи Балабана і Морозова[68]. Проте ВІА стикалися зі значними обмеженнями на своїх виступах. При поданні обов'язкових репертуарів в державні органи, вони повинні були довести, що щонайменше 80% їхньої музики було написано професійними радянськими композиторами, членами Спілки Композиторів. Той факт, що Міністерство культури України перебувало у підпорядкуванні Міністерства культури СРСР робив такий контроль ще суворішим. І хоча були способи обійти контроль (наприклад, професійний композитор міг би підписати своїм іменем твір рок-музиканта, або просто не слідувати програмі під час туру), такі правила були вочевидь суворішими, аніж ті, що стосувалися польських рок-гуртів[69].

Чи не найважливішими факторами, що впливали на розвиток хіпі та рок-музики у Львові, були національний та регіональний. Рок-музика і хіпі головним чином обмежувалися російськомовним середовищем. Аж до середини 1980-х років молоді українці у Львові вважали українську мову несумісною з рок-музикою, вони бачили російськомовні групи в Ленінграді і деінде єдиним джерелом свого (тобто, радянського) року[70]. Хіпі, які збиралися на Личаківському цвинтарі на початку 1970-х років, як правило, походили з російськомовних сімей[71].

Певної українізації рок-музики і хіпі зазнали у Львові у 1970-х роках. На початку  1970-х рок-гурт Балабана «Ореол» був переважно російськомовним, хоча вони грали поп-пісні, написані українськими композиторами, як наприклад Володимир Івасюк[72]. Коли на початку 1970-х Морозов з друзями створили україномовну рок-групу «Арніка», вона більше фокусувалася на переробці українських народних пісень у роковому стилі, ніж на якихось експериментах із психоделічною музикою або західною трендами рок-музики[73]. До 1980-х років україномовне середовище сформувалося серед львівських хіпі. Занедбаний сад монастиря Кармеліток Босих у центрі Львова, який називали «Святий Сад», став головним місцем для зібрань хіпі та інших молодих людей наприкінці 1970-х. Звіт міськкому комсомолу від жовтня 1982 року зазначав, що близько 12 таких молодих людей, збиралися в околицях аматорського гурту рок-музики «Вуйки» від 1976 до 1979 року, та сформували групу «послідовників різних релігійних течій – християнство, буддизм , які оголосили себе борцями з будь-яким насильством»[74]. «Вуйки», що були осердям зібрань у цьому Святому Саду, співали україномовні пісні, які висміювали повсякденне життя. Сама назва гурту «Вуйки» мала на меті підважити стереотип про місцевих україномовних українців (галицьких українців) як «рагулів» та «селюків». «Вуйки» та їхні друзі у Святому Саду виробили таємне вітання на основі українського «Срав пес!», яке пізніше молодь виписувала на стінах[75].

Ці хіпі, однак, не були такими ж, як ті, що збиралися на Личаківському кладовищі на початку десятиліття. Одна пісня «Вуйків»,часів Святого Саду, під назвою «Башкір Рок» містила згадки про «вино, футбол та рок-н-рол» - атрибути, які не належали винятково хіпі[76]. Хоч вони поділяли інтерес до блюз-рок-виконавців, на кшталт Джимі Гендрікса, навіть планували провести «сейшен» у пам’ять про нього у 1977 році, їхні музичні уподобання тяжіли до Deep Purple, Led Zeppelin та інших гуртів, які отримали популярність після бурхливої контркультури пізніх 1960-х. На противагу цьому, графіті хіпі на Личаківському цвинтарі містили імена Джимі Гендрікса та Джона Леннона та назви  таких гуртів як Cream, Mothers of Invention і the Doors, які асоціювалися із звучанням цього раннього періоду. Хіпі Святого Саду до того ж не сприймали еру диско, висміявши цей стиль в одній з пісень «Вуйків» про Святий Сад [77]. Тільки на початку 1980-х років такі питання, як війна і мир, зокрема радянське вторгнення в Афганістан, набуло особистого значення для молодих львів’ян.

На початку 1970х років російськомовне середовище львівських хіпі могло пояснити, чому ці молоді люди не мали практично жодних контактів з представниками середовища національних дисидентів. У Вроцлаві студенти вищих навчальних закладів, а не хіпі, брали участь в студентських протестах проти державної цензури, яка охопила Польщу навесні 1968 року[78]. Проте час від часу хіпі поділяли турботи цього студентського руху. Заппа, наприклад, пристав до руху хіпі після того, як його вигнали з університету за участь в одному з таких студентських протестів, що порушив щорічний міський першотравневий парад[79]. Натомість, молоді львів’яни з національного дисидентського руху  не мали нічого спільного із хіпі. Прикладом цього є виключення з університетів в 1973 році студентів за розповсюдження листівок проти заборони щорічних святкувань народження та смерті українського поета Тараса Шевченка, один з тих, хто стояли біля витоків українського національного відродження у ХІХ ст. Одна зі студенток, що належала до цієї групи відзначила, що такі молоді люди, як хіпі – тобто молоді люди, котрі ідентифікували себе з так званою «тусовкою» (російською) або спільним місцем колективних веселощів – належали до цілком іншого світу. Тусовка асоціювалась для них із дітьми партійної еліти, які мали більший доступ до товарів[80].

Такі разючі відмінності між Львовом і Вроцлавом підкреслюють різну повоєнну спадщину, з якою зіткнулися обидва міста. Хоча обидва міста зазнали вимушених переселень поляків і знищення євреїв, під час Другої світової війни більшість будівель та інфраструктури Вроцлава було зруйновано, тоді як Львів залишилися практично недоторканим. Попри те, що поляки, які приїхали у Вроцлав, відрізнялися регіональним діалектом і світоглядом та все ще мали міцні зв'язки з їхніми рідними регіонами, у Львові етнічне, регіональне та культурне різноманіття набуло більшої актуальності[81]. Тут етнічні росіяни і російськомовні (євреї та інші національні меншини з Радянського Союзу, а також російськомовні українці з довоєнної Радянської України) посіли чільні позиції в львівських державних і партійних структурах. Місцевим галичанам знадобилися десятиліття, щоб сформувати національну інтелігенцію, яка могла б кинути виклик привілейованому становищу цих російськомовних еліт[82]. Таким чином, коли у Вроцлаві з’явилися молодіжні культури, орієнтованих на польську мову і культуру, у Львові ці культури звернули у напрямку російськомовних кіл. Долучення до контркультури часів пізнього соціалізму у Львові означало долучення насамперед до російськомовних середовищ.

Хіпі та контркультурні ідентичності

Такі відмінності між Вроцлавом і Львовом підкреслюютьвкрай різні ситуації, в яких молоді люди звернулися до хіпі і рок-н-ролу. Їхній досвід, проте, не дуже відрізнявся від їхніходнолітків на капіталістичному Заході. Надя Зімерманн, пишучи про музику району Хейт-Ешбурі в Сан-Франциско, на батьківщині руху хіпі, підмічає спільні правила поведінки по той бік Залізної завіси. Контркультури Хейт-Ешбурі були не так в опозиції до системи, як вони заперечували саму систему: вони жили конкретним моментом, а не розробляли політичну програму на майбутнє, воліли дистанціюватися від політики,а не займатися чи боротись із нею. Відмова змінити світ традиційно революційним шляхом привела до того, що розбишаки стали героями, контркультури комерціалізувались,а  контркультурні середовища інколи зберігали сексуальні і навіть расові упередження і умовності решти американського суспільства[83].

Вроцлавські та львівські хіпі, як і однодумці з Хейт-Ешбурі,обралиспосіб випадати за допомогою наркотиків. Інтерв’ю із Заппою та Уханські показують, що хіпі Вроцлава, як й інші польські хіпі, швидко вдалися до таких наркотиків як метамфетамін (такі як амфетаміни «фенматразина») та TRI (Transporter Rozpoznania Inżynieryjnego, саморобний наркотик)[84]. На початках середовище хіпі Львова була значно цнотливішим у сенсі наркотиків. Як вже згадувалося раніше, хіпі, які заснували комуну у підвалі, звинувачували у вживанні вина, але аж ніяк не наркотиків. Що стосується хіпі, які малювали графіті на Личаківському кладовищі, то у звіті міськкому комсомолу одного з них підозрювали у вживанні наркотиків[85]. Два усних інтерв'ю засвідчують, що ці хіпі найчастіше пили вино і нічого не знали навіть про марихуану[86]. Вже пізніше, в кінці 1970-х років, серед пізнішого покоління хіпі в Святому Саду були випадки вживання наркотиків серед молоді[87].

Як і їхні однодумці в Хейт-Ешбурі, львівські та вроцлавські хіпі відтворювали традиційні гендерні ролі. Чоловіки домінували у середовищі хіпі, а жінки були на другорядних ролях. У Львові, хоча саме жінки організовували комуну в підвалі (принаймні, про це йшлося в згаданій раніше комсомольській газеті), інші львівські хіпійські кола були переважно чоловічим світом[88]. Звіт Комуністичної партії про хіпі Личаківського цвинтаря налічував шістнадцять чоловіків та п’ять жінок[89]. Хоча жінки й відвідували такі зібрання, їх роль там була другорядною. Як один хіпі з Личаківського цвинтаря зазначив, вони були «супутниками», тобто дівчатами чи подругами головних учасників[90]. Через багато років учасник зібрань хіпі в Святому Саду ще більш рішуче визначив такі зустрічі, як місце, де молоді чоловіки могли б утверджувати свою ідентичність. На відміну від простору школи, інституту чи заводу, в таких місцях, як Святий Сад, діти з привілейованих радянських сімей мали невелике значення. Натомість він написав «Якщо ти маєш накачані біцепси, вмієш добре грати у футбол чи на гітарі – ти завжди людина номер один»[91].

Опубліковані інтерв'ю показують, що чоловіки також домінували і серед вроцлавських хіпі. Коли Заппу запитали, чи він пам'ятає якихось жінок хіпі, той сказав, що молоді дівчата і старшокласниці часто приходили на зустрічі хіпі, але вони, як правило, були шанувальницями руху, а не активістками. Хіпі багато в чому підтримували патріархальні цінності, які вони засвоїли вдома[92]. Уханьський згадує, що в епоху пізнього соціалізму хіпі і поети дуже приваблювали жінок, саме жінки допомагали хіпі фінансово грошима своїх батьків[93].

Нарешті, як і на Заході, радянське середовище хіпі існувало для розваги. Зібрання хіпі на Личаківському цвинтарі та в інших місцях означало значно цікавіше життя для учасників руху, аніж те, що було довкола них[94]. Один хіпі на комсомольських зборах наприкінці 1970 року заявив, що він не бере участі в самодіяльності Львівського політехнічного інституту тому, що лише три чи чотири його однокурсника розуміють і цінують популярну музику. Такі його висловлювання свідчать про те, що ці хіпі належали до числа тих небагатьох людей, з якими він міг поговорити про рок-музику[95]. Колишні вроцлавські хіпі згадують про деяких молодих людей, котрі недовго загравали з хіпі, приходячи на їхні зустрічі, а потім знову повертались до звичного життя «як усі». Заппа розповів, що серед молоді, яка відвідувала їхню комуну на Слодовій вулиці в травні і червні 1969 року, були юрми таких «хіпі на канікули» чи «квіткових панків» (польською - wakacyjne hipisy, flowerpunky), однак деякі з них залишилися і стали частиною життя комуни[96]. Уханьський згадував про «маминих синків» (panienkysiusiumajtke), які зацікавились рухом хіпі виключно через те, що це було заборонено, але, покарані батьками, хутко повернутися до нормального життя[97].

Ця атмосфера колективних веселощів -  і насамперед чоловічих веселощів – змушує розглядати хіпі радянського блоку не стільки з огляду на їхню несумнісність з соціалізмом через класові, національні чи етнічні протиріччя або придушене політичне інакомислення, а як спільноти, які формуються на основі спільного стилю, смаків, цінностей і норм поведінки. Цей аспект все частіше наголошують дослідники західних молодіжних культур[98]. Проте це були молоді люди, які мали проблеми з тим ширшим суспільством, у якому жили. Єресько та інші хіпі скаржилися на місцеві правоохоронні органи і на комсомол. У Вроцлаві Заппа став хіпі після того, як його виключили з університету за студентські протести. Тобто, ці хіпі займались чимось більшим, аніж просто колективними розвагами. Вони поділяли незадоволення суспільством, у якому жили, і тому воліли жити поза ним. Способи, якими вони висловлювали своє невдоволення і формували власні громади, відрізнялися від їхніх однодумців на капіталістичному Заході. Так само й публічна сфера по-різному сприймала їхні зацікавлення рок-н-ролом. Слухання рок-н-ролу, довге волосся і джинси кльош не обов’язково об’єднували молодь у радянському блоці, не кажучи вже про цілий світ.

Первісно цю статтю було оприлюднено у збірнику Youth and Rock in the Soviet Bloc: Youth Cultures, Music, and the State in Russia and Eastern Europe (Ed. by William J. Risch,Lexington Books, 2015). Тут публікується з дозволу Автора.

З англійської переклала Оксана Сікорська

_____________________________________________ 

 

Вільям Ріш (William Risch) - історик, доцент факультету історії та географії Коледжа Джорджії. Автор книги The Ukrainian West: Culture and Fate of the Empire in Soviet Lviv (Harvard University Press, 2011). Здобув ступінь доктора наук у 2001, захистивнши дисертацію на тему “Ukraine's Window to the West: Identity and Cultural Nonconformity in L'viv, 1953-1975". Був стипендіатом низки міжнародних програм наукового обміну: Sklar Post-Doctoral Fellowship (Гарвардський Інститут Українських Студій) та IREX Fellowship, стажувався в Інституті Кеннана (Вашінгтон, США). Під час Революції Гідності др. Ріш створив та активно розвивав Facebook групу Euromaidan News in English , доносячи світові новини Майдану англійською мовою. Неодноразово проводив тривалі дослідження в Україні. Наукові зацікавлення охоплюють радянську та пост-радянську історію України, Росії, Німеччини, країн Балтики та ін. Живе і працює у США.



[1] Ute G. Poiger. Jazz, Rock, and Rebels: Cold War Politics and American Culture in a Divided Germany (Berkeley: University of California Press, 2000).

[2] Я трактую "Захід," "капіталістичний Захід," та "Західну Європу" як утворення, що в очах молодих людей та інституцій соцблоку були чимось гомогенним. Як показав у своїй статті Глєб Ціпурський (Gleb Tsipursky, “Coercionand Consumption:  The Khrushchev Leadership’s Ruling Stylein the Campaignagainst ‘Westernized’ youth, 1954-1964,” in William Jay Risch, ed., Youth, Rock, and the Soviet Bloc:  Youth Cultures, Music, and the State in Russia and Eastern Europe [Lanham:  LexingtonBooks, 2015], 55-79), поняття на кшталт "Захід" і "Схід " часто затьмарюють складну історичну спадщину конкретних місць.

[3] Dick Hebdige. Subculture: The Meaning of Style. - London and New York: Routledge, 1979. - Р.21.

[4] Stanislaw Borkowski. Hipis na emeryturze // Gazeta Powiatowa. Wiadomości Oławskie. - № 4, 2002. Вдячний Джоанні Мазур з Вроцлава, яка надала інформацію про цю публікацію.

[5] Wiesław Uchański // Kamil Sipowicz. Hipisi w PRL-u. - Warsaw: Baobab, 2008. – Р. 413.

[6] Ілько Лемко. Львів понад усе: Спогади львів’янина другої половини ХХ століття. - Львів: Піраміда, 2003. – С. 122.

[7] Державний архів львівської області (далі ДАЛО). – Ф. P-92, oп. l, спр. 848, aрк. 40.

[8] Zappa // Kamil Sipowicz. Hipisi w PRL-u. -Warsaw: Baobab, 2008. – S. 406, 408.

[9] ДАЛО, Ф. P-3. oп.9, спр. 115, aрк. 14.

[10] ДАЛО, Ф. P-53, oп. 15, спр.59. aрк. 140.

[11] ДАЛО, Ф. P-3, oп. 19, спр. 115, aрк. 14.

[12] ДАЛО, Ф. P-3568, oп. l, спр. 88, aрк. 46-50.

[13] У 1967 р. Єресько належав до підпільного злочинного угрупування “Тихий омут”,  яке планувало здійснити пограбування місцевого магазину. ДАЛО, Ф. P-53. oп. 15, спр.29, aрк. 136-38. Про провокативну промову Єреська див.: ДАЛО, Ф. P-3, oп. 19, спр. I 15, aрк. 3.

[14] ДАЛО, Ф. P-3, oп. 19, спр. 115, aрк. 2.

[15] Повний звіт про діяльність цієї групи та розслідування її членів, див.: ДАЛО, Ф. P-3. oп. 19, спр. 115, арк. 2-9.

[16] Krzysztof  Kosiński. Oficjalne i prywatne życie młodzieży w czasach PRL. - Warsaw: Rosner i Wspólnicy, 2006. – S. 85-88.

[17] Ibid. – P. 344-46.

[18] Див.,наприклад: Gleb Tsipursky. Citizenship, Deviance, and ldentity: Soviet Youth Newspapers as Agents of Social Control in the Thaw-Era Leisure Campaign // Cahiers du monde russe. – 2008. - Vol. 49 (4). – Р. 629-49.

[19] Alexei Yurchak. Imaginary West: The Elsewhere of Late Socialism //Everything was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation. - Princeton and Oxford: Princeton University Press, 2006. – P. 158-206.

[20] Zappa. – S. 405-6.

[21] Див., наприклад рядки поета Алена Гінзбурга з альбому Fugs 1966 р., процитовані у David P. Szatmary, Rockin' in Time: A Social History of Rock and Roll, 4thed. - Upper Saddle River. NJ: Prentice Hall, 2000. – P. 139.

[22] Zappa. – S. 405-6.

[23] Włodzimierż (Lolek) Krakus. Аудозапис інтерв’ю з автором. Вроцлав, 27 липня 2007.

[24] The Sixties in Poland - Part One // A Dandy in Aspic, 2 April 2013; Kosiński. Oficjalne i prywatne życie. – S. 346.

[25] Див., наприклад, стислий виклад листів від організаторів фан-клубу у рубриці "Roman Waschko odpowiada czytelnikom rubriki 'Muzyka nie poważna" // Sztandar młodych. - 4 січня 1968. – S. 3.В одному з дописів Вашко зауважив, що кампанія газети з розвитку фан-клубів набула такої популярності, що неможливо відповісти на усі листи від клубів, навіть якщо б рубрика виходила щодня. (Sztandarmłodych. - l3-14 січня 1968. – S. 6).

[26] Zappa. – S. 405.

[27] Turek // KamilSipowicz, HipisiwPRL-u. - Warsaw: Baobab. 2008. – S. 210-11.

[28] Володимир Сурмач. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 7 липня 2004.

[29] ДАЛО. Ф. P-53, oп. 15, спр. 59. арк. 140.

[30] ДАЛО, Ф. P-3, оп. 19. спр. 115, арк. 2-3. 14.

[31] Василь Бабій. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 23липня 2004

[32] Alexei Yurchak. Living “Vnye”: Deterritorialized Milieus // Evervthing Was Forever, Until it Was No More: The Last Soviet Generation. - Princeton: Princeton University Press, 2005. – P. 126-57.

[33] Сурмач, інтерв’ю.

[34] Там само.

[35] Л. Ошанин, A. Oстровский. Пусть всегда будет солнце // Солнишко: развлекательно-познавательний детский журнал. 

[36] Zappa. – S.  407 (про поліцію), S. 4l0 (про житлові органи).

[37] Wiesław Uchański. – S. 413-14.

[38] Zappa. – S. 408.

[39] Wiesław Uchański. – S.  416.

[40] Ibid. – S. 416-17.

[41] ДАЛО, Ф. P-3, oп. 19. спр. 115. арк. 2. 7, l6; ДАЛО, Ф. P-3568, oп. l. спр. 88. арк. 85.

[42] AlekMrożek. Аудозапис інтерв’ю з автором. 28 липня 2007.

[43] Borkowski. Hipis na emeryturze.

[44] Ibid.

[45] Andrzej Kot. Аудозаписінтерв’юзавтором. Вроцлав, 23 липня 2007.

[46]Krakus. Інтерв’ю. Кракус сказав, що практика допитів та обстригання волосся тривала у Вроцлаві недовго – років 2-3.

[47] Леонід Зашкільняк. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 31 липня 2004.

[48] Wiesław Uchański. – P. 415.

[49] Dajcie żyć! // Wieczόr Wrocławia (Wrocław). - 9 серпня 1968. – S. 3.

[50] Stephen Kotkin. Mongol Commonwealth? Exchange and Governance across the Post-Mongol Space // Kritika: Explorations in Russian and Eurosian History. – 2007. - Vol 8 (3). – P. 487-53;зокрема 523-525, 528-531 .

[51] Такі газетні матеріали повністю відтворені у: KamilSipowicz. Hipisi w PRL-u. - Warsaw: Baobab, 2008. – S. 108-151.

[52] M. Тороповський. Запрошення до ляпаса // Ленінська молодь. - l0 грудня 1970. – С. 4.

[53] ДАЛО, Ф. P-53. оп. 15, спр.59, арк. 14042 (міськком); ДАЛО. Ф. P-3. оп. 19, спр. 115, арк. l4 (обком).

[54] Leszek Cichoński. Аудозапис інтерв’ю з автором. Вроцлав, 27 липня 2007.

[55] Gabriela Mruszczak. BogdanWasztyl. Zróżnychdróg // Dziennikpolski. - 28 серпня 2004. Блог без заголовку дописувача Krzysiek ("Esiak") наголошує вплив Шпака на польських хіпі від середини 1970-х рр.

[56] Mrożek, інтерв’ю; Zappa. – S. 406,

[57] SebastianLigarski. Kontrola operacyjina festiwali teatralnych na Dolnym Śląsku przez Służbę Bezpieczeństwa w latach 1960-1989 // Artyści a Służba Bezpieczeństwa: Aparat bezpieczeństwa wobec środowisk twórczvch / ed. Robert Klemenowski and Sebastian Ligarski. - Wrocław: Oddział Instytutu Pamięci Narodowej, 2008. –  S. 187-88.

[58] Офіційна сторінка гурту 'Romuald & Roman". Marta Wróbel. Wrocławskie legendy bigbitu odkryte // Polska Gazeta Wrocławska. – 5 лютого 2008. – S. 19.

[60] Див., наприклад, анонс концерту гурту “Romuald i Roman” 27 липня 1968 у газеті “Wieczór Wrocławia” за 27-28 липня l968 (S. 5); та липневого фестивалю на простонеба “День квітів”, де виступав цей та інші гурти на KDM площі ввечорі 21 липня 1968 (Jutro i pojutrze bawimy się na licznych imprezach // Wieczór Wrocławia. 20-22 July 1968. – S. 6). Учасники гурту були також членами жюрі на студентському конкурсі біг-біт гуртів у Політехнічному університеті у грудні 1968 (“Złota gitara” dla “Dogmatów” // Wieczór Wrocławia. 13 грудня 1968. – S. 5).

[61] Wróbel. Wrocławskie legendy. – S. l9; Офіційна сторінка гурту 'Romuald & Roman".

[62] Див.,наприклад, рубрику “Muzyka nie poważna” угазеті “Sztandar młodych” за 1968 рік.

[63] Cichoński, інтерв’ю; Krakus, інтерв’ю; Mrożek, інтерв’ю. Огляд пресових повідомлень про музичні події у цих клубах у 1968, див: Najlepsze piosenki studenckie // Wieczór Wrocławia. - 16 травня 1968. – S. 4 (Pałacyk); Kto chce śpiewac w Piwnicy Świdnickiej? // Wieczór Wrocławia - 9-10 березня 1968. - S. 5; Ponad 20 zespołów zaprezentuje swój dorobek // Wieczór Wrocławia. - l6-17 березня 1968. – S. 4 (Piwnica Świdnicka); Studenci-piosenkarze walczą o palmę pierwszeństwa // Wieczór Wrocławia. - 2 грудень 1968.- S. 5 (Pałacyk). Короткі замітки про студентський конкурс біг-біт гуртів у Pałacyk див.:  Złote Gitary Pałacyku // Wieczór Wrocławia. - 11 грудня 1968. – S. 5; Wieczór Wrocławia. - 13 грудня 1968. – S. 5.

[64] Cichoński, інтерв’ю; Kot, інтерв’ю; Krakus, інтерв’ю; Mrożek, інтерв’ю.

[65] Сурмач, інтерв’ю.

[66] Володимир Кіт. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 4 січня 2010.

[67] Олександр Балабан. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 14 червня 2004; Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 5 червня 2007.

[68] Балабан, інтерв’ю 2004; Балабан, інтерв’ю 2007; Віктор Морозов. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 11 червня 2004.

[69] Балабан, інтерв’ю 2004; Балабан, інтерв’ю 2007.

[70] Олесь Старовойт. Аудозапис інтерв’ю з автором. Львів, 7 червня 2004.

[71] Бабій, інтерв’ю.

[72] Балабан, інтерв’ю 2004; Балабан, інтерв’ю 2007.

[73] Морозов, інтерв’ю.

[74] ДАЛО. Ф. P-3. оп. 47. спр. 27. арк. 29.

[75] Лемко. Львів понад усе. – С. l54. Про молодих людей, які розмальовували графіті на міських стінах, див.: Ігор Чорновол. Галицькі хіпі // Львівська газета. - 3 червня 2005; також: Іда Ворс. Куди кликала сурма? Українські хіпі: пацієнт скоріш мертвий, аніж живий // Політика і культура. - 24-30 березня 2000. – С. 36.

[76] Юрій Перетятко. Львівський рок 1962-2002. - Львів: Фіра, 2002. – С.9.

[77] Олег Олісевич та ін. Якщо світові буде потрібно, я віддам своє життя не задумуючись заради свободи”: Інтерв’ю з Олегом Олісевичем // Ї: Незалежний культурологічний часопис. – Т. 24. - 2002. – С.  141 (DeepPurple. LedZeppelin), 151-52 (Hendrix); Лемко. Львів понад усе.- С. 46 (DeepPurple. Led Zeppelin), С. 64 (диско).

[78] Włodzimierz Suleja. Dolnośląski marzec '68: Anatomia protestu. - Warsaw: Instytut Pamięci Narodowej, 2006.

[79] Zappa. – S. 405.

[80] Зауваження під час розмови автора з Мар’яною Долинською у Львові 22 грудня 2009 яка відбувалася, коли вона саме редагувала свої власні цитати у моїй книжці The Ukrainian West: Culture and the Fateof Empire in Soviet Lviv. - Cambridge, MA: Harvard University Press, 2011.

[81] Gregor Thum. Obce miasto: Wrocław 1945 i potem / trans. Małgorzata Słabicka. - Wrocław: VIA NOVA, 2005. – S. 220-223.

[82] Див.: Risch. The Ukrainian West.

[83] Nadya Zimmerman. Counter culture Kaleidoscope: Musical and Cultural Perspectives on Late Sixties San Francisco. - Ann Arbor: University of Michigan Press, 2008.

[84] Zappa. - S. 408; Wieslaw Uchański. – S. 418.

[85] ДАЛО.  Ф. P-3. оп. 19, спр. I 15, арк. 5.

[86] Сурмач, інтерв’ю; Бабій, інтерв’ю.

[87] Олександр Крітський. Аудозапис інтерв’ю з автором. Будистський Центр, Львів, 26 лютого 2004.

[88] Топоровський. Запрошення до ляпаса. - С. 4.

[89] ДАЛО, Ф. P-3. оп. 19. спр. I15, арк. 3-9. Деякі імена не увійшли у список, бо то були діти офіцерів КДБ. Сурмач, інтерв’ю.

[90] Сурмач, інтерв’ю

[91] Лемко. Львів понад усе. – С. 162.

[92] Zappa. – S. 410-411.

[93] Wiesław Uchański. – S. 415.

[94] Бабій, інтерв’ю.

[95] ДАЛО. Ф. P-3568. оп. l, спр. 88, арк. 102.

[96] Zappa. – S. 407.

[97] Wiesław Uchański. – S. 415.

[98] Про те, що молодіжні субкультури не стільки віддзеркалюють класові суперечності чи політичні протистояння, скільки відмінності, засновані на володінні певним культурним капіталом, див.: SarahThornton. Club Cultures: Music, Media and Subcultural Capital. - Cambridge: Polity Press. 1995.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!