Україна Модерна

// Дмитро Урсу

Жовтий прапор над Одесою

Багато років тому, спекотного серпня 1970 року, над Одесою замайорів жовтий прапор протихолерного карантину. На кораблях у порту звичні червоні стяги з серпом та молотом було замінено жовтими. Мільйонне місто було оточене щільним кільцем військ та міліції, у ньому запровадили закони і правила надзвичайного стану. На короткий час партійно-радянська номенклатура поступилась місцем біля керма влади медикам та санітарам. Світова преса, радіо й телебачення передавали тривожні звістки про епідемію холери, що, окрім південних воріт країни, охопила безкраї простори СРСР. А в самій Одесі говорили про якісь гострі шлунково-кишкові захворювання – страшне слово «холера» тремтячою рукою чиновники виписували лише на документах з грифом «цілком таємно». Що ж відбувалося насправді, мешканці міста не знали напевне ані тоді, ані тепер, чотирма десятиліттями пізніше.

Завдання цього дослідження – на широкому джерельному матеріалі розглянути всі передумови, перебіг і наслідки холерної епопеї у місті не стільки як санітарно-епідеміологічного явища, а як одног з кризових моментів в історії Одеси[1]. Вперше введено у науковий обіг розсекречені документи обласних та міських партійних органів, а також матеріали обласної санітарно-епідеміологічної станції (СЕС). Крім того,  аналізом охоплена місцева й іноземна преса, статистика Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), спогади очевидців, медична література.

Спеціальних наукових робіт про Одесу літа 1970 року (наскільки відомо) немає, натомість написано чимало художніх творів, в яких цей сюжет слугує приводом для сміху. Холера збагатила міський фольклор масою дотепних жартів, байок, анекдотів. Після сильного переляку, як відомо, люди більше й охочіше сміються. Кілька текстів різного штибу і вартості можна знайти в інтернеті. Так, А.Бірштейн, цілком серйозно розповів у «Комсомольській правді» (2000 р.) байку про те, як під час епідемії одесити сперечались, якого кислого вина більше боїться холерний ембріон: білого чи червоного? Автор відповідає: «Червоні непереможні». Інший автор, Костя Беляєв, вибухнув низькопробними віршиками. Також у віршованій формі втілив свої спогади про холерну Одесу такий собі Папа Рацці. Його твір починається з інтриги: ніби-то автору потрапила до рук секретна папка з документами якоїсь особливої комісії. Проте жодних сенсаційних відомостей він не наводить. Однак читача може ошелешити заява про те, що якби не «титанічна праця» органів влади та охорони здоров’я, то загинула б третина населення країни. Адже третина населення – це 70 мільйонів осіб! Але вся ця балаканина – тільки прозаїчний вступ до поеми «Холеріана», художня вартість якої взагалі поза критикою. Нарешті, Людмила Борінг, яка нині мешкає в техаському Хюстоні, в оповіді «В Одесі влітку 1970 року» простосердно поділилась спогадами про ... перший поцілунок, але аж ніяк не про холеру. Незважаючи на пустотливий підзаголовок «Так-так, у тому числі і про холеру», про саму хворобу вона так і нічого не змогла сказати, бо ж ціле літо провела в Арцизі і не зазнала карантинного життя.

У цій «навколохолерній» літературі осібно стоять дві публікації: повість одесита за походженням Олександра Рекемчука «Бенкет в Одесі після холери» (2001) і стаття краєзнавця Олександра Розенбойма «Бенкет під час холери» (2004). Попри подібні назви, ці твори є цілком різними. У другому (за жанром він - історична хроніка), мова йде про події далекого 1918 року, тому на ньому не зупиняємось. Рекемчук пише про холеру 1970 року, але дотично: письменник був в Одесі по трьох місяцях після карантину.  Епідемія для нього - тільки привід розповісти про власне життя. Життя одеситів в протихолерному карантині подано лише через сприйняття кількох персонажів повісті. Так, одна знайома письменника запам’ятала собі таке: «Трупи на вулицях не валялись. Помідори та огірки з базару наказували мити з милом. Ще й усюди стояли бочки з якоюсь рідиною, дезінфекцією».

Цікавіше читати цитований у повісті досить великий уривок з інтерв’ю М. Жванецького: «Холера в Одесі мала великий успіх... Стільки сміху в Зеленому театрі ще ніколи не було. Обличчя в Одесі стали хороші, в місті раптом з’явились продукти і таксі. Перебоїв з водою не було. На вулицях була абсолютна чистота, не властива Одесі». Після п’ятиденної обсервації на пароплаві оповідач поїхав до Москви. «Через півтора місяці повернулись в Одесу, а там вже життя повернулось у нормальне русло: бруд, трамваї переповнені, в магазинах порожньо...» (Про маленький шедевр М. Жванецького під назвою «Холера в Одесі» йтиметься наприкінці цієї статті). Зазначимо, що ідеалістичне й ностальгічне сприйняття міського життя в умовах карантину притаманне багатьом одеситам старшого покоління. Наскільки достовірні такі завищенні оцінки, спробуємо показати далі.

Однак, безпристрасні та позбавлені лірики історичні факти свідчать про інше: ХІХ та ХХ століття принесли мешканцям Одеси чимало жорстоких страждань, викликаних спустошливими заразними хворобами, переважно, чумою та холерою. Не тільки Пушкін їх плутав; зовсім недавно при перекладі на російську мову роману Габріеля Гарсіа Маркеса, що в оригіналі називається «El amor en los tiempos del colera», назву перекрутили на «Любовь во время чумы». Навіть без знання іспанської зрозуміло, що слово «colera» - зовсім не чума. В англійському перекладі роман називають правильно «Love in the Time of Cholera» . Тим не менше, таке змішування понять допустиме: ще у Біблії обидві хвороби об’єднані назвою «мор, моровиця». Так, Страшний Суд супроводжуватиметься «голодами,  мором, землетрусами» (Мф. 24:7), а у Второзаконні Бог погрожує неслухняному народові «моровицею», ознаки якої: «змарнілість, гарячка, лихоманка, запалення» (Втор 28:21). У цьому переліку, щоправда, не вказано головного симптому холери – розладу шлунку, проносу.

Якщо звернутися до одеського минулого, то відомо, що мешканці молодого приморського міста спочатку познайомились з чумою, і тільки через десятиліття – з холерою. Перша епідемія чуми 1812-1813 рр. була найзгубнішою: з хворих 3,5 тис. містян загинуло 2665.[2]

Карантин після ленінського ювілею

Наче грім серед ясного неба прозвучало в Одесі повідомлення про появу холери в Батумі й Астрахані влітку 1970 року. Ось що про це повідомляє архівний документ одеського облздороввіділу[3]. З нього виходить, що всередині липня одеським медикам з неофіційних джерел (найвірогідніше, від моряків ЧМП), стало відомо про появу холери спочатку в Батумі, а потім – в Астрахані. Вся офіційна інформація про холеру донедавна була оголошена державною таємницею. Тоді, замість того, щоб негайно сповістити на місця по офіційних каналах тривожну звістку, влада змусила одеських лікарів користуватися чутками та здогадками. Тим не менш, вони стурбувались і вжили заходів, щоб привести до стану готовності санітарні служби. З 26 липня в обласній інфекційній лікарні проводилися бактеріологічні дослідження шлунково-кишкових хворих за “формою № 30” на наявність холерного ембріону. Але тільки 23 серпня пізно ввечері (о 23.00) із виділень підозрілого хворого було виявлено холерний вібріон Ель Тор - серотип Огава.

Пешою жертвою епідемії став Ф.Є.Лютіков - 57річний сторож радгоспу ім. Кірова, який знаходився в межах міста на зрошуваних полях. Він захворів напередодні і “швидкою” доправлений до інфекційної лікарні у важкому стані о 9.45 год. з підозрою на гострий ентероколіт. Сам Лютіков вважав, що отруївся копченою рибою. Незважаючи на всі зусилля лікарів, о 21.30 Лютіков помер. Таким чином, для виявлення в нього холерного вібріону лабораторії знадобилося більше 13 годин.  Звісно, таке зволікання може свідчить про неприпустиму недбалість лікарів та вкрай недосконалу методику їх роботи. Але головний недолік, схоже, полягав у відсталості матеріально-технічної бази всієї одеської медицини.

Безумовне проникнення в місто страшного ворога на ім’я Ель Тор викликало бурхливий спалах активності обласної і міської влади. Можна без перебільшення сказати, що ніч з 3 на 4 серпня для багатьох одеських чиновників закарбувалася в пам’яті на ціле життя. Вже о пів на першу ночі почав працювати протиепідемічний штаб вогнища хвороби. Незабаром у його розпорядження прибула рота солдат внутрішніх військ для очеплення інфекційної лікарні, штабу та інших установ. Водночас неприємну новину передали першим особам – секретарю обкому П. Козирю, голові облвиконкому А. Дуднику, головному санітарному лікареві республіки М. Мельнику, котрий негайно прибув до Одеси, а  також начальникам міліції та служби безпеки. Вночі та у першій половині дня 4 серпня було розгорнуто госпіталі для хворих та окремо – для підозрюваних (провізорський), ізолятор для контактних. На Пересип та в район Хаджибейської дороги попрямувала бригада лікарів-інфекціоністів для посадибних обходів. З 5 серпня хворі на холеру щоденно надходили у госпіталь: цього дня – четверо, наступного – шестеро, та ще й з різних районів міста, у тому числі з містечка Іллічівськ. Крім того, 6 серпня трапилася нова прикрість: вібріон Ель Тор було виявлено у морській воді пляжу Комсомольський (на Лузанівці). У звіті відділу особливо небезпечних інфекцій обласної СЕС підкреслено: «Протягом багатьох років поспіль у цій точці [на пляжі] здійснювали забір води і всі дослідження до 6 серпня давали негативні результати»[4].

 Стало цілком зрозумілим, що місто охопила інфекція, і необхідно терміново вживати надзвичайних заходів для порятунку населення, а саме: підняти над Одесою жовтий прапор протихолерного карантину і оточити її щільним кільцем. Першим кроком стало оголошення Одеси неблагополучним містом 6 серпня. Обласна Надзвичайна протиепідемчна комісія (НПК) своїм рішенням №1 констатувала початок епідемії холери і запровадила карантин, який означав, що виїзд з Одеси дозволявся лише після огляду в спеціальних медичних установах. Карантин наклали також на радгосп ім. Кірова, готель аеропорту та авіаційну технічну базу. Військами місцевого гарнізону було оточено зрошувальні поля та узбережжя Хаджибейського лиману. Було вирішена здійснити ще однин важливий захід: за допомогою міліції евакуювали людей з курортної зони на морському узбережжі від Сичавки до с. Приморське Кілійського району[5]. Наступного дня тисячі відпочивальників у паніці кинулися до Одеси. За словами очевидців, такої втечі вони не бачили ще з часів трагічних днів осені 1941 року, тільки тоді втікали з міста.

Однак запроваджений НПК карантин виявився неефективним: залізничний вокзал, морський порт і аеропорт продовжували функціонувати. Суцільної лінії очіплення карантинної зони не існувало. Тим часом паніка у місті посилювалась, почалась масова втеча приїжджих: в аеропорту, на вокзалі люди штурмували літаки і потяги. У всіх на устах було страхітливе слово холера, хоча місцева влада в розмовах, на місцевому радіо і в пресі торочила про якісь гострі кишкові захворювання (ГКЗ). Проте ця відверта брехня нікого не могла заспокоїти.

Того самого дня, 6 серпня, було ухвалено спільну постанову обкому партії «Про проведення негайних заходів з профілактики захворювань холерою в Одеській області» (не для публікації). У констатуючій частині були посилання на загострення епідемічної ситуації з холерою в країнах Близького Сходу, які мають регулярне транспортне сполучення з Одесою, і на випадки захворювання холерою в Батумі, Астрахані та Нахічевані. Далі, всупереч існуючим фактам, мовиться, що «існує реальна загроза завезення на територію області захворювання холерою». В документі йдеться про загрозу завезення, в той час, як вже є більше десятка хворих на холеру, а також померлі від неї. Розлога постанов містить декларативні заклики у властивому тогочасному стилі: «заслухати, посилити, вжити заходи, забезпечити, негайно скласти план». Вона не пропонує конкретних заходів; нічого, наприклад, не сказано про карантинний режим. Коротко кажучи, документ проголошує необхідність профілактики холери, в той час як НПК запроваджує карантин, який не спрацьовує і лише посилює загальну плутанину. Природно, паніка серед місцевого населення (за даними статистики, на той час в Одесі мешкало 860 тис.) і приїжджих (до 300 тис.) у ці два дні, 6 та 7 серпня, тільки посилилась[6].

Поки представники влади метушаться та не знають, що зробити, епідемія стрімко розповсюджується. Станом на 12:00 год. 7 серпня в різних районах міста виявлено 12 хворих із засвідченим вібріоном Ель Тор в організмі. Крім згадуваного Лютікова, від холери померли ще двоє одеситів – робітник горілчано-лікерного заводу і безробітний мешканець Іллічівська[7]. Стало зрозуміло, що потрібно негайно ізолювати Одесу, інакше епідемія розповсюдиться на цілу країну. Той карантин, який НПК оголосив 6 серпня, не міг забезпечити санітарної безпеки.

Нарешті 8 серпня партійно-радянське керівництво зважилось на надзвичайні заходи. НПК ухвалило дві постанови. Постановою №3 всі піонерські табори Одеси закриті і перетворені на обсерваційні пункти. Начальник Одеської залізниці повинен був підготувати не менше десятка пасажирських поїздів і до кінця дня розмістити в них пасажирів, які перебували на вокзалі і не мали житла в Одесі. Начальнику Чорноморського пароплавства наказали не випускати в рейс судна «Перемога» і «Абрау-Дюрсо». Посадку належало дозволити лише пасажирам з інших міст, потім слід було вивести судно на рейд і поставити на шість діб на обсервацію. Нарешті визнано необхідним оточити місто з прилеглими сільськими районами щільним кільцем міліції та військ починаючи з 18:00 год.

Друга постанова (№4 ), яку було ухвалено того самого дня, називалася «Про запровадження карантинного режиму». Вона передбачає конкретні і суворі обмеження на транспортне сполучення Одеси:  з 15:00 год. припиняється виїзд пасажирських потягів і виліт літаків, окрім спецрейсів. Закриваються усі міські пляжі; заборонялась виписка відпочивальників із всіх санаторіїв та будинків відпочинку, незалежно від строку путівок та наявності квитків на виїзд. З 9 серпня всі лічниці, будинки відпочинку, турбази оголошувались на обсервації; те ж саме відбувалось з піонерськими таборами. У постанові зазначена межа карантинної зони: Сичавка, Вороновка, Булдинка, Вигода, Граданіци, далі по р. Дністер до с. Маяки, Миколаївка, Овідіополь (включно), Затока (виключно). Для забезпечення продуктами та предметами першої необхідності населення, яке опинилося в закритій зоні, було створено п’ять перевальних баз, зокрема, в Маяках, Затоці та Алтестові. І останнє: аби не допустити різкого підвищення цін на ринках через припинення постачання, вводились жорсткі ціни (формулювання документа) на продукти харчування, які продають колгоспники: ціни не мали перевищувати ті, які склались до введення антихолерного карантину[8]. Важливий факт: цей документ не був доведений до відома громадян, його надовго був поховано у таємних архівах.

Ізоляція охопленого епідемією міста від зовнішнього світу – важливий, але недостатній для ліквідації хвороби захід. Потрібно було терміново ліквідувати антисанітарію, забрати з вулиць та дворів сміття й різні нечистоти, де вільно себе почували холерні вібріони. Наступного дня після запровадження карантину міськвиконком ухвалив загальнообов’язкове рішення «Про підвищення відповідальності за санітарний стан міста». Це був перший документ антиепідемічного спрямування опублікований у місцевій пресі[9], хоча в ньому і не було ключових слів для розуміння ситуації - «холера», «епідемія», «карантин». Тож мешканці міста щоденно читали в газетах заклики пити лише кип’ячену воду, мити з милом не тільки руки, але й куплені на ринку овочі та фрукти і всіляко берегтися шлунково-кишкових захворювань. У той самий день, коли з’явилося рішення 11 серпня, «Медична газета» написала фатальне слово холера: одесити дізналися про «випадки захворювання на холеру» в далекій Астрахані[10].

Приховування справжнього стану справ  в оточеному місті набуло гротескних форм: навіть адресовані партійному апарату та державним чиновникам документи уникали слова  «холера» і повторювали форму, котра нічого не пояснювала, «гострі кишкові захворювання». Так, в постанові міськкому партії від 8 серпня «Про серйозні недоліки у дотримані санітарного режиму міста», де гостро критикували мера В. Шурко, вельми туманно сказано про «появу в місті гострих шлунково-кишкових захворювань, іноді з летальними випадками»[11]. Партійці критикували мера справедливо. Про рівень його безвідповідальності свідчить такий факт: два дні перед тим він проводив засідання міськвиконкому, де розглядали 20 незначних (як на ті надзвичайні умови) питань – про дитячу безпритульність, про підготовку котельні до зими і т.д. Цей приклад – яскрава ілюстрація безтурботності міської влади перед загрозою гуманітарної катастрофи.

Критика партійного органу була корисною: у місті взялись за наведення санітарного порядку. На сесії міської ради наприкінці року представили цифри стосовно цього питання, хоча боротьба з холерою так і не стояла окремим питанням: «За короткий строк в місті було розгорнуто 29 госпіталів та ізоляторів на 6 тис. місць та близько 200 обсерваторій на понад 65 тис. місць. В період карантину для посадибного обходу для виявлення хворих на холеру та осіб з порушенням функцій кишківника було залучено понад 14 тис. медпрацівників». Далі в пообідній реляції виконком перечислює значний підсумок очисних робіт: «Від бруду очищено 1900 дворів, 300 підвалів, на звалище вивезено понад 3210 тон різного сміття»[12]. Якби не епідемія, то ці нечистоти, можливо, нагромаджувалися б ще багато років. Санітарні заходи, треба визнати, здійснювалися під прямим тиском обласної НПК. Так, рішенням №37 від 3 вересня комісія відзначала, що в санітарному очищенні міста та особливо у вивозі побутових відходів спостерігались серйозні недоліки: «Графіки роботи сміттєзбиральних машин в місті трестом «Одескомунгосп» не дотримуються. Побутове сміття в населення не забирається вчасно. Міське сміттєзвалище переповнене, воно експлуатується без дотримань санітарних норм...»[13]. І цей перелік недоліків можна продовжити.

Одночасно посилилась боротьба з порушниками санітарних норм та втікачами із карантинної зони. З повчальною метою у місцевих газетах публікували імена покараних. Ось невелика хронікальна нотатка з обласної газети: «Мешканець міста Києва Флейшман Мекла Бенціонович, який приїхав до Одеси на відпочинок, грубо порушив санітарні правила, запроваджені загальнообов’язковим рішенням міськвиконкому від 9 серпня 1970 р. «Про підвищення відповідальності за санітарний стан міста». Порушник заарештований і буде переданий під суд» [14]. Що конкретно наробив наш гість і якою була його доля, невідомо. Преса тільки повідомляла імена звільнених з роботи чи оштрафованих працівників їдалень, кафе, а також тих, хто за хабар намагався вивезти не одеситів з карантинної зони. Газета «Стяг комунізму» надрукувала: за порушення санітарних норм з роботи звільнено низку директорів кафе[15]. Чи інша хронікальна нотатка в газеті «Чорноморська комуна»: «За крадіжку документів, пов’язаних зі здійсненням санітарних заходів з боротьби з ГКЗ (гострими кишковими захворюваннями) та їх продаж з метою наживи заарештовано та передано під суд механіка Одеської кіностудії Іванова. За антисанітарний стан кухні та їдальні директора кафе Петрова оштрафовано на 25 крб.» [16].

Жовтий прапор протихолерного карантину майорів над Одесою протягом 40 днів. Життя в закритій зоні не було таким ідилічним, як багатьом запам’яталося: напівпорожні трамваї, відсутність черг, дешеві овочі й фрукти на ринку, незвична чистота і порядок навколо. На жаль, проблем було багато і всі вони потребували термінового вирішення: і постачання харчів у місто, і безупинна робота промислових підприємств, і виконання поставок по імпорту-експорту у морському порту, і початок навчального року у школах та вузах, і вивіз приїжджих, які пройшли обсервацію, та багато іншого. Але головне було – якнайшвидше ліквідувати епідемію холери. Аби відшукати вогнища хвороби, локалізувати їх та перевірити стан здоров’я населення, практикувались посадибні обходи медиками і санітарними дружинами (до останніх було залучено 11 тис. осіб). Станом на 8:00 год. 19 серпня щоденними посадибними обходами було перевірено 338 тис. домів; у них усіх, від малого до старого, опитували про стан здоров’я та, звісно, роботу шлунково-кишкового тракту. За найменшої скарги на пронос підозрілого забирали у провізорський госпіталь. Крім того, була здійснено профілактичну вакцинацію медпрацівників, персоналу аеропорту і плавскладу Чорноморського пароплавства (усього 5,5 тис. людей). Решті населення було вирішено не проводити щеплень з двох причин: дорожнеча і малоефективність.

Академік Н. Жуков-Вережніков (крайній зліва) серед колег.

Боротися з клятим вібріоном вирішили іншим шляхом: за порадою московських експертів акад.  Н. Жукова-Вережникова і проф.  Е. Ковальової, перевіреним в Каракалпакії одномоментним прийомом антибіотиків. 14 серпня на останній сторінці місцевої газети в традиційній рубриці «Служба здоров’я» одесити змогли прочитати повідомлення про лікарську профілактику вього міського населення від ранку 15 до вечора 18 серпня. Треба було приймати по одній таблетці тетрацикліну три рази в день протягом 4 днів. Придбати ліки можна було в найближчій аптеці. Поряд із цим оголошенням було розміщено статтю проф. Е. Ковальової «Заходи доступні, ефективні». І знову хвороба без імені, а її збудників химерно названо «хвороботворними агентами», хоча одесити вже звикли до слова «вібріон» [17]. Міністерсто охрони здоров’я СРСР забезпечило доставку в Одесу 4,5 млн. конвалют тетрацикліну та окситетрацикліну, а загалом населенню було продано 2,3 млн. конвалют з розрахунку на 950 тис. дорослих та дітей віком понад 4 роки. Але населення стало приймати антибіотики стихійно раніше вказаного строку: лише протягом одного дня, 9 серпня, було продано 240 тис. конвалют. Це свідчить, між іншим, про те, що в Одесі неможливо було вберегти навіть найсуворіші таємниці.

Після профілактики медичне начальство намагалося шляхом опитування встановити рівень охоплення населення; виявилось, що повний курс прийому антибіотиків пройшли 790 тис. (94,6 %), неповний – 2,8 % та ухилилися 2,6 % [18]. У неупередженого спостерігача, ці цифри викликають щонайменше великі сумніви: добре відомо, що у ті часи позитивних показників досягали шляхом несумлінних приписок. Тому постає питання: а чи не надійніше було б провести цей профілактичний захід як безкоштовний та обов’язковий? Кажуть, що це дорого коштувало. Насправді, порахували, що навіть при антибіотиках, які придбало населення, за чотири дні держава тільки на оргзаходи витратила більше 4 млн. карбованців. Але в Керчі, наприклад, обрали інший шлях: тетрациклін для 114 тис. містян був закуплений за рахунок підприємств, де люди працювали [19]. Та й взагалі аморально рахувати копійки там, де мова йде про життя й смерть тисячі людей.

Приписки траплялись не лише при підрахунку охоплення населення тетрациклінізацією (слівце з тогочасного лексикону медиків), але й  при реєстрації хворих. Тут спрацьовувала установка зверху на мінімізацію числа стражденних. Відомо, що протягом 4-8 серпня, тобто за перші п’ять днів епідемії, обліковано хворих на холеру в Астрахані – 503 людини, в Одесі – 92 людини і в Керчі – 87 людей[20]. Тим часом, в опублікованих за кордоном цифрах ВООЗ майже через місяць число хворих значно зменшилось : в Астрахані – 352 людини, в Одесі – 63 людини і в Керчі – 38 людей[21].

Холера на сторінках європейської преси

Реакція іноземної преси на події серпня-вересня 1970 року в Одесі доволі примітна. Зазначимо, що одесити, котрі знають іноземні мови, були позбавлені можливості ознайомитися з публікаціями західних газет, оскільки в найбільші бібліотеки надходити лише видання комуністичних партій. Доводилося задовольняти цікавість тим, що було у бібліотеках, розуміючи, що зарубіжна комуністична преса завжди йшла в ногу з радянськими товаришами і також намагалась прикрасити ситуацію. Болгарська газета в серпні 1970 року писала про бурю в Швейцарії (11.08), про ураган над Канадою (22.08), проте замовчувала епідемію в Одесі. Перші слова «холера» і «Одеса» на її сторінках з’явилися 3 вересня. «Робітнича справа» під тріумфальним заголовком «Холеру ліквідована» надрукувала передане ТАРС інтерв’ю із заступником міністра охорони здоров’я СРСР. Мова йшла про ситуацію в Астрахані, але в оптимістичному тоні згадано також Одесу й Керч[22]. Потім два табуйованих слова зникають з її сторінок назавжди.

Одесу зовсім не згадували на шпальтах англійської «Morning Star», де матеріал ТАРС було подано у дуже скороченому вигляді, телеграфним стилем. Трохи раніше в цій газеті двічі під однаковим заголовком «Cholera now under control» друкувались невеличкі повідомлення з посиланнями на радянську пресу[23]. Зате англійські комуністи були дуже стурбовані холерою у Гвінеї (230 хворих), в Лівані (4 хворих), в Йорданії та на Палестинських землях (до десятка хворих).

Вільнішою щодо радянської цензури була югославська «Боротьба», але й вона намагалась не акцентувати увагу читачів на холерній епідемії в соціалістичній країні. Тільки в середині місяця, три дні підряд – 13,14 і 15 серпня – вона приділила досить багато місця цьому сюжетові. Спочатку було надруковано матеріал ТАРС під заспокійливим заголовком  «Нема опасности од колере из СССР». Наступного дня газета публікує вже комюніке югославського міністра охорони здоров’я «Колера се пайавича у Астрахану», де громадяням повідомляли, що «наші санітарні органи знаходяться в стані готовності» і що холера в далекому волжському місті їм зовсім не загрожує. Нарешті на третій день в «Боротьбі» побачила світ широка кореспонденція амеркианської агенції Associated Press, яка містила детальну інформацію про епідемію холери в СРСР і про вжиті заходи з її приборкання. Повідомляли про заборону для іноземців в’їзду до міст Одеса, Херсон, Батумі, Ялта, Сочі, Сухумі, Ульяновськ, Волгоград, Астрахань. Кореспондент зазначає, що хоча в радянській пресі вживаються зашифровані назви хвороби «дизентерія» чи «гострі кишкові захворювання», всі знають, що мова йде про холеру. Додають, що в аеропорту під особливо суворий медичний контроль підпадають приїжджі з Індії чи Пакістану [24]. Після цього матеріалу епідемія в СРСР зникає зі сторінок органу югославських комуністів. Лише епізодично подаються короткі повідомлення про її пандемії в країнах Азії та Африки. Єдиною комуністичною газетою, де регулярно друкувалися повідомлення від ВООЗ про ситуацію холери у світі та СРСР без цензури, була французька «Humanite». Вона згадує Одесу серед уражених холерою міст 17 серпня, а 4 вересня подає число хворих, за даними ВООЗ, у трьох згаданих  вище радянських містах.

Важливо зауважити, що Одеса і під жовтим карантинним прапором не перетворилася в «мертве місто». У перші дні після запровадження карантину держава, як єдиний власник всього економічного потенціалу країни, зазнавала збитків через припинення експортно-імпортних операцій. Щоправда, в мінімальному обсязі вони продовжувались. Згодом кільце карантину стало розтискатися. На початку вересня радянська влада, за посередництвом ВООЗ, оголосила на весь світ, що порти Одеси та Керчі «відкриті для торгівлі». Проте це не стосувалося пасажирського флоту: кораблі з радянськими туристами, які поверталися із зарубіжних круїзів, розванажували у Миколаєві, Херсоні чи Новоросійську. Аеропорт Одеси працював переважно на відправлення курортників, котрі тут застрягли. За період карантину було відправлено 56 тис. пасажирів, а прийнято – в два рази менше. Ті, хто відлітали, обов’язково проходили процедуру обсервації не менше п’яти днів [25].

Саме в ті дні, коли «Боротьба» надрукувала свої сенсаційні матеріали, в середині серпня, рівень захворюваності на холеру в Одесі досягнув пікових показників. Про це свідчать такі цифри: 13 серпня захворіло 15 осіб; 15 серпня – 8. Невдовзі холера почала відступати: тільки 16 і 20 серпня зафіксовано по п’ять хворих, в інші дні – по двоє-троє. Потім 23 серпня – троє, а 24 серпня – жодного. Наприкінці місяця і на початку наступного реєстрували по одному хворому через день, а з 5 вересня хворі в госпіталь не надходили. Обласна НПК, тим не менш, вирішила почекати ще 10 днів.

Сигналом для одеситів про те, що все найгірше вже позаду, стало вперше вжите в пресі заборонене слово «холера».  Це трапилося 4 вересня в газеті «Знамя коммунизма», і фатальне слово вимовили не державні мужі, а журналісти А. Іванов і Ф. Кохріхт. В інтерв’ю з проф. Е. Ковальовою під назвою «В боротьбі з підступним вібріоном», вони прямо запиталися: «Що думають лікарі з приводу випадків захворювання холерою?» Запитання, як тепер видається, поставлено цілком коректно: не «епідемія холери», а лиш «випадки холери». У відповіді нічого не мовилось про карантин та як довго він ще триватиме. Читаючи цей матеріал, одесити переконались у слушності своїх підозр, що місто уражене небезпечною хворобою, але завіса таємничості тривала ще рівно 12 днів.

І лише 16 вересня місцеві газети вийшли з радісною звісткою на першій шпальті «Карантин знято». Як пригадуємо, про його запровадження ніде публічно не повідомлялось. «Вчора о 12 год. було знято карантин». Далі йшло інтерв’ю з головою облвиконкому та НПК А. Дудником, який розпочав розмову магічним формулюванням «Як відомо», хоча незрозуміло, звідки населенню могло бути відомо про зміст таємного документа: «Як відомо, у суботу 8 серпня, рішенням республіканського НПК  в Одесі була оголошено карантин. У зв’язку з тим, що з 5 вересня не було жодного випадку захворювання на холеру, карантин вирішили зняти»[26].

Здолавши страшну небезпеку, одесити почали підраховувати втрати – і матеріальні, і людські. Не викликає сумніву, що фінансові затрати були величезними, але вони досі засекречені і невідомо, де шукати відповідні документи. Вірогідно, вони зберігаються у фондах Ради міністрів УРСР. Легше сказати про підсумкові цифри щодо хворих і померлих, хоча в різних документах вони не співпадають. Спочатку про одеситів, хворих на холеру. З цього приводу є три цифри: 126, 104 і 112. Всі вони наведені в оперативній доповіді штабу вогнища захворювання на 8:00 год. ранку 18 вересня: всього зареєстровано хворих 126, лабораторно підтверджено 104 випадки. Далі йдуть наступні дані: контактних осіб виявлено  4052, з них в ізоляторах розміщено 2610. Під медичним наглядом перебувало 1452 людини, надійшли у  провізорські госпіталі 4696 осіб. Виписано всього 8481, а з них хворих на холеру 112[27]. Якщо перекласти на зрозумілу мову весь набір цифр, то можна припустити таке пояснення: хворих на холеру було 126 людей, з них вилікувалися і виписалися з госпіталів 112 людей, решта 14 померли. В іншому документі приводиться ще одна цифра: в холерному госпіталі побували 113 людей[28]. Однак хворі на холеру могли знаходитися ще й в інших місцях, у невеликій кількості. Нарешті, в постанові республіканського НПК, ухваленій у квітні 1971 року, сказано, що в Одесі минулого 1970 року на холеру захворіло 125 людей[29]. Остання цифра , ймовірно, найнадійніша.

Існує чимала плутанина щодо летальних випадків від холери влітку у 1970 р. У журналі реєстрації хворих холерного госпіталю вказано дані про шість померлих та є їхні прізвища[30]. В підсумковій довідці до цих шести додано ще семеро, які померли під супуптніх хбороб[31], усього 13 осіб. Однак дані відділу особливо небезпечних хвороб обласної СЕС говорять про 20 випадків смерті від холери[32]. Лікар В.С.Фіалковський, котрий працював прозектором в обласній інфекційній лікарні під час холерної епідемії і не був знайомий з даними згаданих вище документів, на основі особистого досвіду твердо заявив: від холери в Одесі померло 20 людей, з них 14 в місті і 6 – в районах області[33]. Таким чином, можна вважати встановленим, що в серпні-вересні 1970 р. під час епідемії холери, захворіло 125 осіб, з них 20 померло. Матеріальні втрати – незліченні.

Хоча з 15 вересня карантинний жовтий прапор над Одесою змінився на звичний червоний, підступна хвороба продовжувала загрожувати місту і в наступні місяці. На відміну від класичного НАГ-збудника, який дає швидкоплинний спалах, холера Ель Тор залишає величезну кількість здорових носіїв вібріона (від 10 до 100 на одного хворого), тому інфекція зберігається в ураженому районі протягом тривалого часу. Не виключалося й нове занесення інфекції із зовнішнього середовища чи завезення приїжджими з країн, які охоплені пандемією холери. Адже сьома по рахунку пандемія на початку 1970-х років набирала оберти і охоплювала все більше країн. Її апогей припав на 1971 р.: якщо у 1970 р. за статистикою ВООЗ в світі було зареєстровано 44 тис. холерних хворих, то наступного року їх було у 3,5 рази більше (155 тис.), а в 1972 р. – 81 тис. За ці ти роки 43 тис. хворих померло[34].

І в СРСР епідемічний стан щодо холери залишався напруженим. В серпні 1971 р. нараховувалось 86 хворих і 450 носіїв вібріона. На території Української РСР було зафіксовано 23 хворих та 204 носіїв. Найбільше хвороба уразила Донецьку область, поодинокі випадки траплялися в Криму, Миколаївській та Дніпропетровській областях. Крім того, збудники хвороби були виявлені у відкритих водоймах та стічних водах Одеси, Іллічівська, Керчі, Запоріжжя[35].

Санітарний стан Одеси через рік після епідемії залишався незадовільним, передбачені плани благоустрою не виконувались. До таких невтішників висновків прйшла НПК в липні 1971 р. Далі в документі йшлося, що захворюваність на гострі кишкові інфекції не знижується, навпаки, за перший квартал навіть зросла. Були випадки виявлення НАГ-вібріонів в каналізаційних стоках[36]. До того ж, ухвалений на початку року облвиконкомом «План заходів з запобігання спалахам захворювання на холеру в Одеській області навесні-влітку 1971 р.» більшою мірою залишився тільки на папері через відсутність коштів на його реалізацію. Тогочасна гонка озброєння та економічна стагнація в СРСР не дозволяли виділити необхідні ресурси на розвиток медицини і оздоровлення санітарного стану південних регіонів СРСР, які знаходилися під загрозою холери.

Час, який минув після карантину 1970 р., був використаний керівниками одеської медико-санітарної служби для осмислення трагедії, узагальнення накопичуваного досвіду. Однією з ключових проблем цієї аналітичної роботи стало питання про шляхи занесення холери в Одесу. Була відкинута теза про те, що хвороба з’явилась ще в червні–липні і була непомічена санітарною службою. З такою версією виступили московські вчені–інфекціоністи у статті, поширеній АПН (а отже схваленій «зверху») і опублікованій у газеті «Чорноморська комуна». Не отримала підтримки й екстравагантна ідея про можливу «бактеріологічну диверсію». Вона була сформульована обережно, і, схоже, була підкинута спецслужбами: «Зараження морської води вібріонами встановлено одночасно з масовим захворюванням серед людей, що не виключає можливості штучного зараження зовнішнього середовища»[37]. У міністерстві охорони здоров’я УРСР, куди потрапила довідка «теоретиків бактеріологічної війни» з Одеси, цю сміховинну версію не підтримали, то ж вона припадала пилом в архівах одеського відділу облздороввідділу.

Найбільш вірогідним каналом проникнення інфекції до Одеси варто вважати морський. Вона прибула з країн, де холера вже лютувала - наприклад, з Гвінеї, Індії або Індонезії. З головними портами цих країн – Конакрі, Бомбей, Калькутта, Джакарта – ЧМП мало багатолітні регулярні зв’язки. Не виключено й завезення повітряним шляхом.

Про занесення холерного вібріону з-за кордону пишуть серйозні вчені-епідеміологи, наприклад, Д. Дранкін[38]. Варіант перенесення хвороби в Одесу з Астрахані слід відхилити, оскільки там був виявлений інший серотип вібріону Ель Тор: в Одесі індетифікований серотип Огава, а в Астрахані – Інаба[39].

Хай там що, шкідливий мікроб знайшов в Одесі комфортні умови для розмноження і розповсюдження. В архівах збереглась величезна кількість документів про жахливий санітарно-гігієнічний стан причорноморського міста. Ось лише деякі разючі факти: дефіцит питної води в літні місяці досягав 270-280 тис. кубометрів (при максимальній потужності водогону 450 тис. кубометрів). В занедбаному стані перебували господарсько-фекальна каналізація. Частину міських стічних вод (120 тис. кубометрів) зливали без очищення у море в районі пляжу «Комсомольський». Через недостатню пропускну здатність колекторів по вул. Фрунзе частину стоків (до 40 тис. кубометрів) зливали у відкриту Балківську канаву. Більше того, в результаті частих аварій госпфекальні води зливали без очищення через аварійні випуски в дощовивідні зливи в районах пляжів Аркадія, 10 і 16 станцій Великого Фонтана. Поля фільтрації працювали з перевантаженням у 2-3 рази, в результаті погано очищені води забруднювали Хаджибейский лиман. Місто було засмічене, побутові відходи не вивозили своєчасно на звалище, котре було переповнене[40]. За такого катастрофічного санітарного стану Одеси доводиться тільки дивуватися, що епідемія не вибухнула значно раніше і не забрала набагато більше життів містян.

Похмуре знамення

Сьогодні можна впевнено сказати, що все, що зроблено в Одесі за останні десятиліття у сфері вдосконалення міського санітарного стану, зроблено під прямим або опосередкованим впливом холерної епідемії 1970 року. Ще в 1908 р. Н. Ф. Гамалея в одній зі статей про холеру висловив парадоксальну думку щодо ролі цієї хвороби в справі покращення санітарії великих міст: «За ті великі заслуги, які холера надавала і надає дотепер санітарії, вона посідає особливе місце серед інших інфекцій. Вже давно вона заслужила назву сподвижниці гігієни. Ще правильніше назвати холеру верховним санітарним інспектором з необмеженими повноваженнями… Можна сміливо стверджувати, що досі все, що зроблено містом для забезпечення здоровя мешканців, прямо або опосередковано викликано страхом перед холерою»[41]. Хай як цинічно звучать слова великого вченого, вони засадничо справедливі: холера – найсуворіший інспектор санітарної справи, справедливий і непідкупний суддя міської влади. Вдосконалення і впорядкування міського господарства Одеси за остатні 40 років йшло шляхом ліквідації тих гострих недоліків, які виявила кістлява стара з косою (так її зображали на давніх гравюрах), що завітала до нас влітку 1970 р.

Є ще одна, ідеологічна, сторона тодішньої епідемії. Для своєї атаки на Одесу, холера, як навмисно, обрала ювілейний ленінський рік, коли кількома місяцями раніше вкрай помпезно відзначали 100-річчя з дня народження засновника партії і держави. Епідемія, вочевидь, поставила кремлівське керівництво в доволі делікатне становище, оскільки означала його програш в ідеологічному протистоянні з Заходом. Це був болючий удар по репутації СРСР як великої, процвітаючої і здорової нації. Виявилось, що життю радянського населення, як і будь якої іншої країни, загрожують різні інфекції, а холерні вібріони не визнають ніяких переваг соціалізму перед капіталізмом. Цим зумовлено приховування істини від власного народу, і заниження числа хворих в інформаційних повідомленнях, наданих до міжнародних санітарних інстанцій. Здавалось ганебним, що в зведеннях ВООЗ стояли поруч дві найбільш уражені країни – Гвінея і СРСР; одна з них – відстала африканська країна, донедавна колонія, інша – передова соціалістична держава. Цікаво прослідкувати за маніпуляціями з даними ВООЗ на сторінках закордонних комуністичних газет. Французька «Юманіте» чесно поставила обидві названі вище країни поруч і надала таку цифру хворих: в Гвінеї – 2 тис., в СРСР – 453 осіб[42]. Проте ось братерська югославська «Боротьба» дозволила собі схитрувати: дані по Гвінеї вона дала і навіть додала, що там померло 60 людей, а про «радянську холеру» - ані слова. Щоб ще більше присоромити клятих імперіалістів, поруч з цензурованим повідомленням ВООЗ розмістила фотографію вакцинації проти холери, котра проводилась у паризькому аеропорту[43]. Зі свого боку, радянській агітпроп, намагаючись відбити удар холерного вібріона по привабливому іміджу СРСР, видав через АПН пропагандиську книжку про ліквідацію чуми, віспи та холери. Причому першим борцем проти епідемічних хвороб названо, звичайно ж, В.І. Леніна[44].

Уроки і перестороги минулого стосуються не лише підвищення санітарної стійкості і безпеки, як пропонували вчені-інфекціоністи у статті, надрукованій ще в 1970 р. у місцевій газеті[45]. Мова йде також і про морально–психологічний клімат в місті, про особисту гігієну, про етику суспільної поведінки і про міжособисті відносини. Головний урок 40-денного перебування одеситів в протихолерному карантині – метафізичний. Його чудово описав Альбер Камю в романі «Чума» і складається він з таких моральних цінностей, як служіння обов’язку, людська солідарність, співчуття, моральна і фізична чистота. Ці риси вповні проявили в найвищих умовах тисячі одеських медичних працівників. Спільна біда об’єднала на деякий час і ушляхетнила поведінку всіх містян. Вони увійшли у стан, про який згадує Михайло Жванецький: «Обличчя стали хороші, на вулицях абсолютна чистота». У своїй чудовій ліричній мініатюрі «Холера в Одесі» він продовжує: «Ми живемо в одному будинку, і гасло наших лікарів – «чисті руки» - хай буде перед очима у прямому і переносному сенсі. Чисті руки, чиста совість, чисті очі перед людьми…»

 

Ця стаття є скороченим розділом з книги: Дмитрий Урсу. Одесса в европейском научном и культурном пространстве (XIX – ХХ вв.): Документальные очерки. - Одесса: Апрель, 2014. - 272 с. Тут публікується з дозволу Автора. Для ілюстрацій використано зображення, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.

З російської переклала Оксана Сікорська.

__________________________________

 

Дмитро Урсу – історик, професор кафедри нової та новітньої історії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, доктор історичних наук – дисертацію на тему «Сучасна історіографія країн Тропічної Африки» захистив в Інституті сходознавства АН СРСР. Володіє англійською, французькою, румунською, латинською мовами. У 1972–1976 рр. був професором Вищого педагогічного інституту м. Бамако (Республіка Малі). У 1986–1997 рр. завідувач кафедрою Таврійського університету, в 1997–2003 рр. завідувач кафедрою Таврійського екологічного інституту. У 2003- 2005 рр. — професор кафедри нової та новітньої історії Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Автор понад 400 наукових праць (Бібліографічний покажчик - Одеса, 2006), в тому числі “Историография истории Африки” (Москва, 1990); “Очерки истории культуры крымскотатарского народа” (Симферополь, 1999); “Мовні та літературні зв'язки України з країнами Сходу” (Київ, 2010) та “Одесса в европейском научном и культурном пространстве (XIX – ХХ вв.): Документальные очерки (Одесса, 2014). Живе і працює в Одесі.

 

__________________________________

 
[1] Автор вважає своїм обов’язком щиро подякувати за цінні консультації Л. Я. Могилевському, заступникові директора Українського науково-дослідного протичумного інституту ім. І. І. Мечнікова.

[2] Домарадский И. В. Чума. – М. , 1998, С. 37

[3] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., 114-115

[4] ГАОО. – Ф. Р. – 7861. – Оп. 1 – Д.  584 ; ДАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 87

[5] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 87, 2-4

[6] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., 159.

[7] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 89., 1.

[8] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 87, 7-17.

[9] Знамя коммунизма. – 1970. (11.08) ; Чорноморська коммуна. – 1970. (11.08)

[10] Медицинская газета. – 1970. (11.08).

[11] ГАОО. – Ф. П. – 9. – Оп. 30 – Д. 165. С. 41

[12] ГАОО. – Ф. Р.  – 1234. - Св. 8 – Д. 907, С. 75-76.

[13] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 87, С. 90.

[14] Чорноморська коммуна. – 1970. (22.08)

[15] Знамя коммунизма. – 1970. (12.08)

[16] Чорноморська коммуна. – 1970. (30.08)

[17] Знамя коммунизма. – 1970. (15.08)

[18] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., 49-52

[19] Павлов А.В. Организация противохолерных мероприятий. – К., 1974. – С. 75-78; Жуков-Вережников Н.Н., Ковалева Е.Л. Актуальные вопросы теории и практики противохолерных мероприятий. – К., 1971. -  С. 56-67)

[20] Павлов А.В. Организация противохолерных мероприятий. – С. 28

[21] Питание (Рапк). -1970. (4.09)

[22] Работническое депо (София). – 1970. (3.09)

[23] Morning Star. - 1970 (15.08; 20.08)

[24] Борба (Београд). – 1970. (15.08)

[25] ГАОО. – Ф. Р. – 7861. – Оп. 1. – Д. 546. (141)

[26] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 87, С. 91

[27]  ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 89, С. 169

[28] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., С. 135

[29] ГАОО. – Ф. Р. – 2000. – Оп. 5. – Д. 536., С. 1

[30] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. - Д. 89, С. 169

[31] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., С. 136

[32] ГАОО. – Ф. Р. – 7861. – Оп. 1 – Д.  584., С. 145

[33] Особисте інтерв'ю з В.С.Фіалковським записав автор, який висловлює подяку лікареві В.С.Фіалковському за ці свідчення та за бесіду.

[34] Бургасов П. Н. Холера Эль-Тор. – М., 1976. - С. 10-11

[35] ГАОО. – Ф. Р. – 2000. – Оп. 5. – Д. 536., С. 23-35

[36] Там же. – Д. 886., С. 4-21

[37] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., С. 183

[38] Дранкин Д. И. Холера. Прошлое и настоящее. – Саратов, 1973. - С. 42

[39] Бургасов П. Н. Холера Эль-Тор. – М., 1976. - С. 12-13

[40] ГАОО. – Ф. Р. – 924. – Оп. 4. – Д. 86., С. 164-169

[41] Гамалея Н. Ф. Собрание сочинений: В 8 т. – М., 1956-1963., - т. 3, С. 199

[42] Питание (Рапк). -1970. (5.09)

[43] Борба (Београд). – 1970. (2.09)

[44] Mirsky M. How plague, smallpox and cholera were stamped out in the USSR. – M., 1975

[45] Чорноморська коммуна. – 1970. (30.09)

Повну російськомовну версію розділу можна прочитати тут: http://odessitclub.org/publications/almanac/alm_42/alm_42_81-93.pdf

Розділ Одесские годы Иосифа Клаузнера тут: http://odessitclub.org/publications/almanac/alm_36/alm_36_34-58.pdf

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АЗПРІ –Архів зовнішньої політки Російської імперії
ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я
ДААРК – Державний архів в Автономній республіці Крим
ДАОО – Державний архів Одеської області
ЕСУ – Енциклопедія сучасної України
ЖМНП – Журнал міністерства народної просвіти
НІНУ – Нотатки імепраторського Новоросійського університету
МНП – Міністерство народної просвіти
ОДУ – Одеський державний університет
ОНУ – Одеський національний університет
ФАО – Продовольча та сільськогосподарська організація ООН

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!