Україна Модерна

// Віта Яковлева

 Чорнобиль форева
такого щастя більше нам не треба
Чорнобиль форева
йди собі і пухом тобі земля
Скрябін,  «Модна Країна» 2000  

 

Майже десятилітнє дослідження спогадів і наративів про дитинство в Україні у час Перебудови і ранньої незалежної України в 1990-х роках виявило, що тема Чорнобиля є наскрізною і всюдисущою. Сама подія і наслідки Чорнобильської аварії глибоко проникли у повсякдення і дітей, і дорослих того часу. У взаємодії з соціо-політичними й економічними обставинами і труднощами державної перебудови, Чорнобиль набув особливого символічного значення, перетворюючись на втілення досвіду катастрофи – і для постраждалих, і для ширшого загалу громадян, які колективно опиняються у кризовій ситуації.

Покоління Чорнобиля у множині

Тягар індивідуальної й колективної здатності абстрагувати життєвий досвід у мову, що надає людині змогу пережити цей досвід по-новому й, можливо, по-іншому, водночас дає людству унікальну можливість пам’ятати. Здатність пам’ятати колективно є підставою до особливих людських стосунків, що об’єднують й одночасно відокремлюють нас одне від одного, через приналежність до різних соціальних груп, визначених часом і досвідом. Однією з таких верств є покоління.

Пост-чорнобильське українське дитинство порушує тяглість «радянського» дитинства, породжуючи нове історичне покоління і майбутнє джерело соціального конфлікту. Для дітей цього покоління криза Чорнобиля втілює саму суть дитинства, що також постає організаційною рамкою всього, що відбувається у часопросторі розпаду радянського часу і становлення незалежності України. Діти того часу, так само як інші діти, мають між собою багато спільного. Щоправда, їхній спільний досвід здебільшого позначений тиском негативного контексту –  економічної кризи, безробіття, нестабільності в сім'ї, дефіциту товарів та послуг. Негативний досвід стає підставою для формування специфічної культурної ідентичності.[1]

Карл Мангайм (Karl Mannheim), чия праця є підставовою для соціологічної поколінневої теорії, стверджує: аби сформувати покоління, члени певної вікової категорії мають також поділяти досвід пережиття тих самих значущих соціальних й історичних подій протягом їхнього дитинства й молодості.[2] Мангайм наголошує, що покоління – це «дійсність», яка існує  лише завдяки людським  стосункам і як наслідок дії інтелектуальних здібностей, застосованих при інтенсивній дестабілізації соціальних стосунків.[3] Отож, певний спільно пережитий досвід створює ґрунт для спільної приналежності до часової соціально-культурної єдності, уявної спільноти. Визначальна риса покоління, згідно з теорією Мангайма, полягає у розміщенні спільного досвіду у спільному часі й просторі, а радше – часопросторі, природу якого він порівнює з приналежністю до окремого класу.[4] Покоління можна розглядати як структурний феномен, а отже, позицію покоління та його членів всередині соціальної системи можна визначити лише визначаючи межі структури соціальних стосунків у певній історичній реальності.[5]

Дослідження дитинства, базовані на теорії Мангайма, пояснюють, що кожне окреме покоління формує «окремий внутрішній альянс», що викристалізовується на межі структурних елементів дитинства й дорослості.[6] Стосунки поміж категоріями різних поколінь – передумова існування поколінь.[7] Постійні міжособистісні стосунки забезпечують неоднорідність соціальних категорій, у тому числі й покоління, які, залежно від впливу інших соціально сконструйованих ознак (етнічність, стать, громадянство, клас чи вік) формують різноманітні підкатегорії. Біологічний вік, таким чином, є не єдиним чинником, що визначає приналежність до покоління.[8] Що більше, приналежність до покоління може бути встановлена ретроспективно, залежно від пережитого досвіду. Спогади й розповіді про пережитий досвід формують ґрунт для творення покоління.

У випадку з Чорнобилем, спільний досвід окремого соціального стану є підставою для формування покоління, до якого одночасно належать кілька вікових груп, ба навіть поколінь. Покоління, що  поділяють досвід розпаду Радянського Союзу і становлення незалежної України, поділяють існування у часопросторі подій, соціальний резонанс яких закрався в індивідуальну свідомість достатньо глибоко, щоб сформувати систему цінностей і взаємовідносин, спільну і для дітей, і для дорослих. Попри їхній індивідуальний стосунок до соціальних змін, особи цього уявного покоління утворюють спільноту, члени якої були свідомі визначних події, зрозуміти історичну вагу яких було можливо лише ретроспективно, згодом. Свідки спільних історичних змін поділяють також здатність до спільних інтелектуальних та соціальних змін.[9] Приклади таких поколінь неодноразово були предметом вивчення суспільних наук у ХХ столітті. Наприклад, соціальна історія дитинства під час Великої Депресії Расела Фрідмана[10] або особливості дорослішання «дітей Перебудови»,[11] або «останнє Радянське покоління» Алєксєя Юрчака,[12] чи то «покоління «Супутника»,[13] або ж нарис «Чорнобильського покоління» Адріани Петрини.[14] Всі ці дослідження наголошують важливість співіснування в історичному часі й геополітичному просторі. Отож, попри вагу соціалізації й стратифікації, визначених віковою категорію або синтезом соціальної класифікації на основі національності, статі чи статусу, співіснування у часі й просторі є визначним чинником формування покоління.

Легенда Чорнобиля

А.: Я пам’ятаю 86-тий рік, коли заборонили всім дітям вибігати без шапочок на вулицю тому, що почалась якась війна…

В.Я.: Яка війна?

Андрій: Чорнобиль… Нє, ну так говорили, слухи ходили різні, казали, там, війна почалася…

Василь: І під дощ не попадати…

Андрій: Взагалі, ще одні з моїх ранніх спогадів, коли я в дитсадок ходив, то там, в дитсадку…[…] про то, що американці можуть бомбу скинути, причому ось-ось… Тому коли летів літак, десь ввечері, як правило, і чулись такі звуки іііуууу, то одразу всі завмирали, і думали, що, може, це якраз американці кинули бомбу. І то не смішно, то дійсно страшно.

З пам’яттю cпільнота має складні стосунки. Спільна, колективна пам’ять, з одного боку, визначає окрему спільноту. З іншого, доступ до колективної пам’яті мають лише ті, хто належить до спільноти. Спільнота потребує спільної пам’яті, щоб існувати, тим самим забезпечуючи існування самої пам’яті. Гальбвакс (Halbwachs) теоретизував, що індивіди бережуть і навіть часом здобувають спогади через приналежність до соціальної групи, чи то через безпосередній досвід, чи то завдяки уявній соціальній спорідненості. Не всі людські спогади є особистими. Частина індивідуальної пам’яті одночасно належить ширшому загалу. Певним чином, люди створюють спогади один одного, які потім впливають на соціальне життя кожної особи. У спогаді про найнезрозуміліші й разючі дитячі досвіди, Андрій згадує саму ідею «бомби» нібито скинутої «американцями» як реально пережиту ідею війни. Тривога, страх чи будь-яка інша емоція, була пережита дітьми рівноцінно, по-справжньому. Це ймовірно була така ж емоція, яку відчуває особа, а надто – дитина, у випадку реального воєнного конфлікту або його високої ймовірності.

Ми пам’ятаємо не лише задокументовані і доступні до сприйняття об'єкти, місця чи події, але й речі пригадані, почуті, побачені й поширені у розповідях чи фотографіях. Людські інтерпретації з місць і часу певних подій – це те, з чого вибудувана суспільна історія і навіть наука. Нам відомо випадки, коли сон чи видіння – вербалізовані у мові, викладені в усному чи письмовому наративі – ставали історичною пам’яткою або ідеєю майбутньої карколомної наукової теорії, яка з перспективи часової відстані майбутнього перетворюється на історію і саме знання про цивілізацію. Кожне наступне покоління успадковує безліч прошарків знання про минуле від своїх попередників, завжди позначене обмеженнями людської природи з її непостійністю й недосконалістю.[15] Історіографія своєрідно покладається на людську природу і здібності її свідомості. Будучи одночасно і діячем, і літописцем власного існування, суспільство не має іншого шляху аналізу власної онтології, аніж пам’ять. Частина людського знання можлива й доступна лише ретроспективно. Тому усі важливі, а надто – контроверсійні події, заслуговують і вимагають бути пригаданими й – імпліцитно – проговореними. Чорнобиль є однією з таких подій. Найповажніші дослідники, починаючи від Фройда, пропонували чимало теорій щодо тісного зв’язку між людською здібністю пам'ятами і практикою організовувати суспільно-політичне життя довкола спільних спогадів. Знання про війни, державні й релігійні конфлікти чи спільність формується не лише через беспосередній досвід, але й зі спогадів про такі події, поширені безпосередньо або, скажімо, через засоби масової інформації. У спільних спогадах формується почуття емпатії, приналежності  й солідарності з певною соціальною групою. Гальбвакс зазначає невпинність цього процесу, розпочатого у дитинстві. З дорослішанням,  люди долучаються до ширших кіл пам’яті – від родинних до політичних рамок пам’яті, формуючи тим самим власну громадянську ідентичність.[16] Невпинна взаємодія між різними поглядами на ті самі події, базовані на пам’яті, є, до прикладу, основою діяльності правової системи. Іншими словами, “вибух” Чорнобиля було відчуто далеко за межами його просторової “зони” і часових рамок. Іронічно й трагічно, не лише люди з посвідченнями постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС відчули катастрофу Чорнобиля та її наслідки.

Постраждалі «по-блату»

Одночасно з Чорнобилем, Перебудова стикається з проявами всеохопної економічної і соціальної кризи, а також процесом невпинного розпаду Радянського Союзу. Нові проблеми поступово витісняють з центру уваги подію Чорнобиля. Трагедія поволі починає набувати сенсу буденності, але водночас обростає містицизмом. Відсутність адекватних знань про радіацію та її вплив, тривога з приводу небачених досі за масштабами реформ у країні, призводять до того, що тогочасним дітям найзрозумілішим і найбільш знайомим порівнянням, що нібито найбільш точно описує реальність наслідків нескінченної кризи, видається війна, дитяче уявлення про яку було щедро збагачене повоєнною радянською пресою та літературою.

За особливо кризових обставин, коли чи не кожна дитина почувається знедоленою  і незабезпеченою, позбавленою істотних, а часом й мінімальних, соціальних благ, “чорнобильці” (особи, зареєстровані як постраждалі від аварії на Чорнобильській АЕС), які отримували низку пільг, товарів чи послуг, часом стикалися з недоброзичливим ставленням соціального оточення. Суспільство змагається за “привілеї”, дефіцитні товари та малодоступні послуги, до яких на той час починають належати навіть продукти харчування, одяг чи медичне обслуговування. Розподіл благ згідно неоднозначного розділення громадян на офіційно «постраждалих» і «непостраждалих» від Чорнобиля позначається на міжособистісних й соціальних стосунках. Діти, що мали привілей  на отримання гуманітарної допомоги в постраждалій Україні могли часом наражатися на вороже ставлення з боку однолітків, адже нестатки суворої економічної кризи часів Перебудови відчував кожен, але право отримати допомогу отримували не всі.[17] Наслідки Чорнобиля поступово стають частиною кризи, а криза є частиною наслідків Чорнобильської катастрофи. Поняття «Чорнобиля» і переживання його наслідків, в такому сенсі, стосується не лише загиблих ліквідаторів наслідків аварії чи вимушених переселенців з радіактивно-забрудненої зони, але й розповсюджується на саму щоденну реальніть того часу.

Діти добре усвідомлювали приниження, зумовлене статусом «чорнобильця», як хворого чи «шкідливого» (радіактивного) для оточуючих. Напіввифантазуване трактування наслідків радіації, змальоване у журналах для дітей і підлітків, чи почуте від дорослих, породило чимало стереотипів про вихідців з певних географічних регіонів, підозрілих «електро-магнітних» людей і навіть «мутантів». Спровоковані кризою Перебудови буденні тривоги підсилюють співставність катастрофи Чорнобиля й загальносуспільного стану розгубленості. «Фольклорним» тлумаченням Чорнобиля я називаю певну містифікацію теми Чорнобиля, яка помітна у дитячо-підлітковій пресі початку 1990-х років. Скажімо, в одному з чисел журналу «Юний Технік» (№11, 1986) у статті під назвою «Радіація: Що ми про неї знаємо?» розміщено інтерв’ю з доктором фізико-метематичних наук, професором Едуардом Труханом. У ній подано чимало доречної і цілковито адекватної інформації про вплив радіації на здоров'я людини, про дію радіактивного йоду на щитоподібну залозу і його наслідки, тощо. Однак в іншій публікації цього ж видання (№5, 1991) наслідки радіації представлено у цілковито іншому трактуванні: постраждалим від радіації, у тому числі на теренах України, тут приписують якісь особливі «електро-магнітні» властивості й майже надприродні здібності.

Деякі учасники мого дослідження пригадали звичку називати чорнобильських дітей «чорнобильським йожиком», натякаючи на певну фізичну чи інтелектуальну неповноцінність чи неспроможність пристосування. Персонаж їжака, який блукає наосліп у пошуках сенсу життя зображений у культовому мультфільмі «Їжачок в тумані» (1975), і саме він служить метафорою стану загубленості і пошуку виходу чи світла, слугуючи втіленням образу чорнобильця.

Економізація дитячого страждання (внаслідок хвороби, знедоленості й смерті) наділяє дітей тимчасовою символічною або й матеріальною вигодою. Статус «жертви Чорнобиля» часом вимагав чимало інших жертв, а часом – забезпечував доступ до невеличких радостей і привілеїв.

В.: Найбільші емоційні сплески були, коли вже з'явилися модельки – це вже 89-тий, 90-тий... почали привозити або з Польщі батьки, або навіть... я не думаю, поляки самі до нас їхали.... З Німеччини... Слухай, – "чорнобильці"! От, хто найбільше їх отримував. Німеччина слала їм гуманітарну допомогу. А наш будинок був наполовину "чорнобильцями" заселений. Bони переїхали одразу після аварії, 86-87-ий, вони заселялися, і ми вже з ними дуже активно спілкувалися. Наші сусіди зверху, знизу, з боків – то "чорнобильці", і дітлахи їхні теж ... І вони відкривали нам весь світ. Це  – допомога від Німеччини, це чоколяди, жуйки. Ще поляки того не везли, як вони з Німеччини те все отримували. І ми дуже тішилися, що ми мали, діти сусідські мали – ми були у спільному доступі, бавилися...

Антрополог Світлана Бодрунова, “дитина Чарнобиля”, у віці 13 років була серед евакуйованих з Гомеля до Санкт-Петербурга. Пригадуючи свої «оздоровчі» подорожі до Німеччини, Франціїї та Італії, вона пише про корупцію всередині мережі розповсюдження гуманітарної допомоги для «чорнобильських дітей». Іноземці, в яких гостювали діти, як пише Бодрунова, «поступово сформували традицію дарування «чорнобильцям» подарунків; некоштовні прикраси, одяг, взуття і парфуми були найчастішим вибором». Згодом, у Гомелі це створило своєрідне змагання за доступ до «найкращих» європейських родин, що приймали дітей, і, потенційно, могли б «вкласти» у гостя якнайбільше.[18]

Бодрунова пригадує неприємний випадок у Франції, коли господарі запросили її до парфумерної крамниці, де відтак попросили працівників пожертвувати безкоштовні зразки їхньої продукції для постраждалої дитини та її сім’ї. Дослідниця пам’ятає, що вирішила вдавати, що не розуміє, що відбувається, аби хоч якось применшити приниження від усвідомлення, що її сприймають за жербачку.[19] З гіркотою вона стверджує: «Моя сім’я мала змогу придбати косметику, але навіть якби не мала, коли тебе сприймають за бідняка – це відчуття жахливе. Я би радше лишилася без подарунків, аніж їх випрошувати, але вибрати мені не дозволили». Одночасно, західноєвропейська гуманітарна допомога накладає відбиток навіть на зовнішній вигдяд її рідного міста: одяг, привезений з закордонних «оздоровчих» мандрівок вирізняється яскравими кольорами та вищою якістю. Різниця у вигляді й зумовлена цим різниця у статусі провокувала чимало конфліктів у школах, поміж дітьми, а також поміж вчителями й батьками. У сільській місцевості, подібна різниця статусів була ще більш разючою. [20]

Попри тимчасовий випадковий доступ до гуманітарки, «чорнобильців» на варто уявляти однорідною групою. Бодрунова пояснює:

«Відбір у чергу для подорожі або пільгових послуг був напівпрозорою процедурою. З’їздивши у шість різних мандрівок, я пам’ятаю, що велика група дітей завжди розділялася на кілька неформальних підгруп. Одну таку підгрупу складали діти з найзабрудненіших сіл Гомельського району, що вважалися «справжніми дітьми Чорнобиля»; іншу підгрупу утворювали міські діти, що опинилися у списку лише завдяки батьківським зв’язкам. Хвороби, здавалося, не мали вирішальної ваги, хоч я пригадую і кількох важкохворих дітей у цих мандрівках – дітей, скажімо, з діабетом, одного-двох на групу. Часом підгруп було значно більше. Інший підвид складали, скажімо, «талановиті діти», що вирізнялися умінням співати, танцювати народні танці або знанням якогось іншого мистецтва. Викликаючи співчуття, такі діти брали участь у різноманітних заходах, спрямованих на підвищення обізнаності з бідною, але неймовірно талановитою нацією серед іноземних громадян, а також заохочували збір матеріальних пожертв. Подорож таких дітей скоріше нагадувала гастролі, аніж відпочинок. Зазвичай, у групі від 30 до 40 «чорнобильських дітей» було, приблизно, від 6 до 10 «талантів».[21]

Одночасно, глибоко вкорінена у християнському містицизмі ідея бідності й страждання, пов'язана з надією на пізнішу винагороду у формі спасіння, поступово проникає у свідомість громадян через засоби масової інформації чи й реалії їх повсякденого життя.

Риторика довкола теми Чорнобиля описує почуття вигнання у рідній країні, існування у співчутті, страху і стражданні. Натомість, у жодних тогочасних виданнях не запропоновано пояснення буденних труднощів, які переповнювали життя дітей того часу. Ніхто не писав про конкретні наслідки Чорнобильської катастрофи; ніхто не розпитував і не писав про новонароджених з вадами, чи сиріт, чи інших «стражденних». Ніхто не писав про різноманітні шляхи розподілу гуманітарної допомоги або реалії санаторіїв або літніх (тоді ще «піонерських») таборів для «привілейованих» дітей чи дітей загалом. Ніхто не радив тестувати рівень йоду та перевіряти щитоподібну залозу. Натомість катастрофу змальовано радше поетично, як голосіння або пророцтво, що передбачає втіху у самопожертві й терпінні наслідків невідомого. Почуття втрати стає буденним, чимось настільки очевидним, що залишається неозвученим. Неозвучена втрата перетворюється на нескінченне мовчання, створене зовнішньої та внутрішньою цензурою травми. Посилене почуття відчуження всередині власної країни і навіть рідної мови, яка в той час для багатьох також змінюється. У випадку дитячої й молодіжної преси України, горбачовська Гласність відкриває велику і трагічну історію України, переповнену стражданням, що у час кризи сприймається особливо драматично, підтверджуючи: у дорослих також немає відповіді на запитання дітей.   

В.Я.: Хто такі Чорнобильці?

Людмила: Ну, я ж з Овруча (містечко Овруч Житомирської області належало до Чорнобильської зони) їздила (у літній табір), а там була купа Чорнобильських дітей, та всі діти – Чорнобильські, а я їздила, бо Аліночки сусідки тьотя працювала в школі, і вона нас з Аліночкою якось вписувала по “большому блату” в эти лагеря. Ну, і понятно, що ці «лагеря» для Чорнобильців були набагато кращі, ніж тіпа для простих смертних, в які я раніше їздила… […]

Tакий ще ужасний момент був, пов’язаний з тим, що хлопчик, мій знайомий, помер від раку. Він народився якраз в Чорнобильський рік. Він був молодший за мене, десь на шість років, але він, типу, провів усі свої прекрасні малі роки і ужасно помирав. Це така перша смерть знайомого в мому житті... Він якраз в школу збирався йти. ... Я вже десь в червертому чи п’ятому класі вчилася. Він наш знайомий був. В нас різниця була у віці, але він приходив до нас гратися, хороший хлопчик був, і батьки його, коли йому було десь п’ять років, вони виїхали в Москву. Оскільки отчим його був військовий, вони, типу, перебралися в Москву, ну але там за півроку йому діагностували той рак і він помирати вже приїхав в Овруч, до бабушки…

У колективній українській свідомості подія Чорнобильської аварії частково постає не з новин чи документів, не з репортажів чи преси, а з напівнауково-фантастичного жанру історій про НЛО чи пророцтв екстрасенсів. У поєднанні з відчаєм, викликаним жорсткою економічною кризою, інформація про Чорнобиль набуває фольклорного характеру. Про Чорнобиль йдеться радше у жанрі небилиць і моральних повчань, аніж фактів і пояснень. Чорнобиль постає не як подія, а як матеріалізація уявлення про подію, як втілення найгіршої тривоги.

Дослідниця російської усної культури часів Перебудови Ненсі Райс (Nancy Ries) зазначає: «Поряд з молебнями й голосіннями про трагедії радянських людей, співіснують жарти та сюрреалістичні гуморески про абсурдність та жахи радянського життя, що починають виливатися у публічну сферу з приватної. Гласність стимулювала поширення цих історій, відтак химери й абсурди, що видавалися ближчими до безпосереднього досвіду, (…) запанували у засобах масової інформації та (…) розмовах».[22]

Дитячі часописи того часу були переповнені цілковито новим стилем таблоїдної журналістики, «жовтої» розважальної преси. Однією з домінантних тем часописів стає тема позаземного існування та НЛО, що постійно переплітається з тематикою радіації. До прикладу, в одному з чисел того ж «Юного техніка» (№ 7, 1991) читаємо статтю «І бачив я нібито палаючий метал», що оповідає про надприродні явища, які сталися «останнім часом». В одному з чисел «Юності» натрапляємо на розвідку «Космічні кораблі в Біблії»: «Найбільш дивна, таємна пам’ятка минулого – Біблія. Вона не тільки джерело мудрості й духовності, а й сукупність таємниць, розгадка яких в нас тільки попереду…»[23] Йдеться в матеріалі про видіння старозавітного пророка Єзикиїля, який бачив, виявляється, космічні кораблі. «…Хочеться вірити, що наш короткий екскурс в тайні видіння пророка Єзекіїля просвітить в особливий спосіб найромантичнішу у світі гіпотезу про візит в давнину прибульців на нашу планету».[24]

На початку 1990 року, журнал «Юний технік» запроваджує рубрику «ЮТ-магія», матеріали якої часто присвячені репортажам про ектрасенсів. Часом пишуть про «магнітних людей», про магнетизм, внаслідок якого всі вони (ложки, праски) та деякі інші предмети домашнього вжитку прилипають до людей».[25] «… Найчастіше «магнітні» люди проживають в районах, де далеко не все гаразд з екологією. Це області Білорусії, України, куди дійшла катастрофа Чорнобиля, промислові зони, де розташовані ядерні полігони…» У журналі “Ровесник” натрапляємо на статтю французької журналістки «НЛО на екрані локатора», де в інтерв’ю полковник оповідає про візити прибульців на нашу планету та про переселення душ. Журналістка запитує: «Чому цю інформацію вирішили оприлюднити?», на що герой відповідає: «Ми живемо в епоху гласності. Після Берлінської стіни рушаться стіни мовчання».[26] Ця фраза могла би стати загальним епіграфом преси кінця 1980-тих та початку 1990-тих, коли подібні “стіни” руйнуються на кожній сторінці.

Віталій Безрогов, дослідник релігійної соціалізації у Росії ХХ століття, звертає увагу, що приблизно у другій половині 1980-х років – напочатку 1990-х релігійну цензуру було значно послаблено, і в результаті «виник калейдоскоп нових духовних практик від окультизму до традиціоналізму».[27] Безрогов зазначає, що, починаючи з пізнього брєжнєвського часу, зростає зацікавлення темами астрології, парапсихології, біоенергетики і «усього, що стосувалося Сходу: східна медицина, йога та НЛО». На думку вченого, 1980-ті роки були позначені масовими виявами духовних пошуків. Релігія і духовне виховання отримують певне визнання та схвалення з боку педагогіки наприкінці Перебудови. На додачу, місіонерська й освітня робота західних та місцевих християнських конфесій «чинить значний вплив на виховання дітей 1990-х».[28]

Економічна криза 1980-х років, що затягнулася до кінця 1990-х, фінансова нестабільність і соціально-політичні збурення по-своєму відкрили простір для дискурсів надприродного і неймовірного. Чорнобильська аварія сталася в момент надзвичайної вразливості, спричинивши резонанс, який навіть з перспективи тридцяти років, доволі відчутний – економічно, медично, історично і навіть мовно, через вражаючий і заплутаний лексикон радіоактивності часів Гласності у засобах масової інформації та в усній історії.

Відчуття катастрофи стає буденним і всюдисущим, а наслідки Чорнобиля змінюють не лише країну, а й уявлення про країну, уявлення про самих себе і людські соціальні стосунки. Разом з Гласністю й Перебудовою, Чорнобиль надав можливість для незначної й нетривалої вигоди, мізерної компенсації за статус «постраждалого», підживлюючи соціально-економічні умови для дискримінації і нерівності в усіх суспільних верствах, і не лише серед дітей. Беручи до уваги пластичність соціальних процесів на прикладі формування поколінневих рамок, я пропоную розглядати Чорнобиль як феномен, як своєрідну метафору, що у колективні українській свідомості по-своєму заміщує Україну. На пост-чорнобильській глобальній мапі, так само, як і в очах безлічі українців, «Чорнобиль» повільно розповзається на цілу Україну та поза її межі. «Українське» включає «чорнобильське», водночас «чорнобильське» є «українським». Щоб зрозуміти, наскільки Чорнобильська катастрофа насправді вплинула на Україну й світ, наголошуючи «невидимість» радіації, ми маємо дослідити й зрозуміти, що ми всі пам’ятаємо про Чорнобиль і що саме ми пам’ятаємо, і чому – чому кожен з нас є по-своєму “чорнобильцем”?

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна модерна”. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. ©  Віта Яковлева

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

 ________________________________

Віта Яковлєва – дослідниця соціальної антропології та культурології. Здобула кваліфікацію спеціаліста журналістики і магістра культурології у Львівському національному університеті ім. Івана Франка і ступінь доктора соціальних наук в Альбертському Університеті (Едмонтон, Канада). Досліджує дитинство, зокрема – дитячу працю, дозвілля і права в Україні й світі, а також – історію України доби Чорнобиля, Перебудови і Незалежності. Нещодавня стаття “Recollecting Perestroika: Notes from the Playgrounds of Ukraine (1986–1993)” про спогади дітей Перебудови опублікована у журналі Streetnotes: Etnography, Poetry and the Documentary Experience (2015). 

 

 

 


[1] Adelman, Deborah, The “Children of Perestroika” Come of Age. New York: M. E. Sharpe, 1994.

[2] See Karl Mannheim, Essays on the Sociology of Knowledge (London: Routledge, 1952 [1925]), 303.

[3] Ibid., 303.

[4] Ibid., 289.

[5] Ibid., 290.

[6] Leena Alanen, “Generational Order,” The Palgrave Handbook of Childhood Studies, eds. Jans Qvortrup, et al. London: Palgrave MacMillan, 2009, p. 161.

[7] Ibid., 161.

[8] See James, Curtis and Birtch, “Care and Control in the Construction of Children’s Citizenship”, Children and Citizenship. Thousand Oaks: Sage, 2008; and Qvortrup, ed. Studies in Modern Childhood: Society, Agency, Culture. London, Palgrave MacMillan, 2005.

[9] Priscilla Alderson, Childhoods Real and Imagined. Volume 1: An Introduction to Critical Realism and Childhood Studies. London: Routledge, 2013, p. 115.

[10] Russell Freedman, Children of the Great Depression. New York: Clarion Books, 2002.

[11] Deborah Adelman, TheChildren of PerestroikaCome of Age. New York: M. E. Sharpe, 1994.

[12] Alexei Yurchak, Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation. Princeton: Princeton UP, 2005.

[13] Donald Raleigh, RussiaSputnik Generation: Soviet Baby Boomers Talk about Their Lives. Indianapolis: Indiana UP, 2006.

[14] Adriana Petryna. Sarcophagus: Chornobyl in Historical Light 1995. Див. також: Petryna Adriana. Nuclear Payouts: Knowledge and Compensation in the Chernobyl Aftermath // Anthropology Now, Special Atomic Issue, Vol.1 (2), 2009, р. 30-39; Petryna Adriana. Life Exposed: Biological Citizens after Chernobyl. Princeton: University of Chicago Press, 2002.

[15] As discussed in Connerton, How Societies Remember, 36.

[16] As per Constance DeVereaux and Martin Griffin, Narrative, Identity, and the Map of Cultural Policy: Once Upon a Time In a Globalized World. Surrey UK: Ashgate, 2013.

[17] White Stephen. After Gorbachev. Cambridge: Cambridge UP, 1993. Solchanyk, From Chernobyl to Sovereignty

[18]  Bodrunova S. Chernobyl in the Eyes: Mythology as a basis of Individual memories and social imaginaries of a “Chernobyl Child // Anthropology of East Europe Review, Vol. 30(1), 2012, р. 1-12; 19.  Див. також: Phillips, Sarah. “Chernobyl Forever,” Somatosphere: Science, Medicine, and Anthropology, 2011.

[19] Ibid.

[20] Ibid.

[21] Ibid., 16.

[22] Nancy Ries. Russian Talk: Culture and Conversation during Perestroika. Ithaca: Cornell UP, 1997, p. 169-171.

[23] Юність, 1990, № 12, с. 21.

[24] Там само, с. 31.

[25] Юний технік, №5, 1991, с. 21.

[26] Ровесник,  №1, 1991, с. 11, 14.

[27] Vitaly Bezrogov. Between Stalin and Christ the religious socialization of Children in Soviet and post-Soviet Russia (based on materials about memories of childhood) // History of Education and Children’s Literature. Ed. by Roberto Sani. Italy: University of Macerata Press, 2007, р. 239-267; 263.

[28] Ibid.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!