Україна Модерна

// Вадим Борисов, Саймон Кларк

Передмова до українського видання

Стаття була написана у 1993 році за результатами двотижневого страйку в Донбасі. Під керівництвом професора Саймона Кларка я збирав матеріал для своєї дисертації (PhD) про шахтарський рух на теренах колишнього СРСР. Я приїхав у Донецьк, щоб взяти інтерв’ю у лідерів і активістів Донецького страйккому. Але сталося так, що страйк почався за дві години до мого прибуття, і я опинився в епіцентрі подій.

Загальне враження від страйку: люди боролися по-чесному, добами не спали, перебували в страшній нервовій напрузі, підривали своє здоров’я. Але роботодавці й різні політичні сили майстерно використали  цей соціальний вибух для відстоювання власних інтересів та зміни балансу сил на свою користь. У цьому плані за останні двадцять років в Україні нічого суттєво не змінилося.

На вугільну промисловість так само виділяють гроші з бюджету. Згідно з Законом «Про Державний бюджет України на 2014 рік» на  видатки вугільної промисловості передбачено 16,6 млрд. грн.  Для працедавців і профспілок це створює можливості спільними зусиллями вибивати гроші з бюджету і, в разі необхідності, вдаватися до профспілкових методів тиску, аж до погрози загальнонаціональними акціями протесту. В інших пострадянських країнах більшість вугільних підприємств  приватизовані й держава більше не інвестує у вугільну промисловість. Хоча галузеві профспілкові структури переважно збереглися, профспілковий рух у цих країнах фрагментований, і спільні координовані дії на  національному рівні видаються неможливими.

Що змінилося з того часу? Змінилося трудове законодавство України. Профспілки втратили право оголошувати страйк. Тепер страйк можна оголосити лише загальними зборами трудового колективу. Правове поле змінили таким чином, що профспілки не можуть, наприклад, провести страйк солідарності. В цілому можна стверджувати, що захищати права робітників у межах правових норм стає дедалі важче, адже ці межі стають дедалі вужчими. Тому замість організованих виступів під керівництвом профспілок ми дедалі частіше бачимо спонтанні спалахи робітничого протесту.

Загальний висновок: за роки незалежності в країні так і не створені ефективні інститути вирішення скарг робітників; як і раніше, все  вирішується в режимі аврального гасіння соціальних спалахів там, де  вирішення соціально-трудових проблем відкладалося роками. Невдоволення проблемами, які неможливо вирішити на робочому місці, накопичується і виплескується за межі підприємства у вигляді невдоволення державною системою загалом.

Вадим Борисов

Москва, 18 січня 2014

7 червня 1993 року робітники шахти імені Засядька в українському Донецьку оголосили страйк. Протягом лічених днів загальний страйк охопив весь регіон, робітники зайняли центральну площу Донецька.

Безпосередньою підставою для страйку було величезне зростання контрольованих державою цін на продовольство, але страйкарі одразу висунули політичні вимоги. Головною вимогою було провести референдум про довіру до президента Кравчука та Верховної Ради і перевибори, якщо результатом референдуму буде недовіра до президента й парламенту. Страйкарі відмовилися зустрічатися з урядовою комісією, що прибула вДонецьк 8 червня, і заявили, що не будуть обговорювати економічні  вимоги, доки не задовольнять вимоги політичні. Комісія зрештою провела зустріч із директорами місцевих шахт і заводів, які накинулися на голову комісії Віктора Пинзеника, автора урядової програми «реформ».

Спочатку український уряд намагався ігнорувати страйк. Верховна Рада зібралася 14 червня — на день раніше, ніж було заплановано, — щоб обговорити страйк, але більшістю голосів відхилила вимогу референдуму. Наступного дня о 9 ранку співголова Донецького страйккому Михайло Крилов зателефонував Кравчуку. В результаті того вечора Кравчук переконав український парламент прийняти пропозицію  референдуму. 16 червня 20 тисяч страйкарів оточили приміщення  Первомайської міськради, вимагаючи її розпуску, і не випускали депутатів, доки ті не напишуть заяви про відставку. Намагаючись із честю вийти зі складної ситуації, вся рада пішла у відставку «на знак протесту протии антинародної політики президента Кравчука». 18 червня страйкарі підписали угоду з урядовою комісією переговорників, очолюваною  першим віце-прем’єром Юхимом Звягільським, який на початку страйку був міським головою Донецька, а всього за два місяці до того обіймав посаду директора шахти імені Засядька, з якої почався страйк.

Донецький страйк слабо висвітлювали не лише в західних, а й в українських ЗМІ. Попри те, що Донбас був паралізований загальним страйком значно більшого масштабу, ніж страйки 1989 та 1991 років, які повалили радянську систему, протягом першого тижня національні телеканали мовчали про цей страйк. Українські ЗМІ наполегливо  змальовували його як страйк шахтарів, хоча шахтарі з самого початку наполягали на тому, що не висувають вузьких галузевих вимог, і вже на другий день страйк поширився на всі галузі промисловості. ЗМІ подавали його як боротьбу між шахтарями й урядом, хоча ініціатива в формулюванні економічних вимог належала не робітникам, а директорам підприємств, і саме директори вирвали в уряду найбільші поступки. Вимога страйкарів щодо регіонального самоуправління була представлена як сепаратистська, щоб розділити більш русифікований Донбас і  Західну Україну. Вимога відновити економічні зв’язки з Росією та зняти митні бар’єри була представлена як вимога відновити Радянський Союз. Такі спотворення і викривлення для України не є ані дивиною, ані рідкістю. Україна змінилася найменше з усіх колишніх республік європейської частини СРСР — українці описують свою країну як «не державу, а комуністичний заповідник». Як сказав Михайлу Крилову кореспондент київського телебачення, «ми незалежні лише самі від себе».

Чого хотіли робітники, і чого вони досягли?

Шахта ім. Засядька була, мабуть, найбільш несподіваним місцем для початку страйку. Протягом п’ятнадцяти років вона перебувала під авторитарним, але патерналістським правлінням Звягільського, і зарплати та соціально-побутові умови там були кращі, ніж на інших шахтах. Ця шахта не брала участі в жодному страйку з 1989 року, а її робітників шахтарі з інших копалень вважали «глухонімими штрейкбрехерами». Але навіть їхнє терпіння виявилося не безмежним. Іскрою, що розпалила  полум’я, стало підвищення цін, проведене в Донецькій області без завчасного попередження 7 червня. Напівкопчена ковбаса, щоденна їжа шахтарів, за одну ніч подорожчала майже вчетверо і стала коштувати 20 тис. карбованців (4 фунти стерлінгів), при середній місячній шахтарській зарплатні 120 тис.

Багато шахтарів дізналися про підвищення цін, коли їхні дружини повернулися вранці з крамниць, де збиралися купити їжу чоловікам на «тормозок»; інші почули лише в тролейбусі по дорозі на роботу (а дехто — лише коли сам пішов у магазин). Коли шахтарі другої зміни зібралися перед входом, усі говорили лише про підняття цін. Поки вони  ходили на планьорки й перевдягалися в жаркий і незручний робочий одяг, їхній гнів неухильно наростав. Готові до спуску, робітники підійшли до входу, балакаючи й докурюючи по останній цигарці. Вони питали одне одного, який сенс працювати, коли прожити однаково не зможеш, навіщо ризикувати життям за шмат ковбаси, і нарікали на уряд. Хоча всі робітники погоджувалися, що працювати сенсу нема, страйкувати ніхто не запропонував. Хоча робітники були розлючені, їхній гнів не був сфокусований на чомусь або комусь конкретному. Вибух стався, коли на місці подій з’явився новий директор шахти, колишній головний інженер.

Через усі ці розмови робітники провели назовні більше часу, ніж  звичайно. Коли прибув директор, він спитав, чому вони не спускаються в  забій — і саме це питання припустило можливість не йти на роботу, а лють робітників зосередило на директорі. Навколо нього зібрався натовп, усі розказували про свої проблеми й питали, чим може допомогти шахта. Директор відповів, що шахта нічого не може зробити, щоб підняти зарплати чи субсидувати ціни на їжу, бо, як і інші донбаські шахти, вже й без того винна державі величезні штрафи за надмірні витрати на зарплати, а внаслідок невиплат з боку клієнтів перебуває по вуха в боргах, так що вирішити їхні економічні проблеми може лише уряд. Останньою краплею була неоковирна спроба директора виправдати цінову політику держави — тут робітники одразу погодилися зі словами одного зі своїх товаришів: «Сам працюй!» — і пішли геть.

Шахтарі, ще в робочому одязі, не мали жодного поняття, що їм робити або куди йти. Спочатку вони планували зібратися на головній дорозі біля сусіднього заводу, але один із них сказав: «Чого нам стояти тут, як собаки під парканом, ходімо краще до Кіровської райради!» Дорогою до райради вони проходили повз редакцію місцевої газети і сказали журналістам, що страйкують, а хтось подзвонив у Міський страйкком, створений після страйку 1989 року, і розповів, що відбувається. Коли шахтарі підійшли до райради, кілька з них попрямували всередину, але двоє шахтарів, які на той момент висунулись із середовища як лідери, їх зупинили: «Кляте начальство може саме сюди вийти!» Голова райради вийшов до страйкарів і спитав, чого їм треба. Робітники почали виливати свій гнів, але невдовзі стало зрозуміло, що в них немає вимог і жодного поняття, чого саме вони хочуть. Голова райради дав їм ручку і папір і попросив скласти список вимог.

Невдовзі прибув Михайло Крилов, співголова Міського страйкового комітету, і спитав їх, що відбувається. Крилов сказав, що вони зробили фальстарт, бо міський комітет планував страйк на наступний тиждень, але він узяв на себе керування мітингом, записав вимоги, які вигукували з натовпу, і потім зачитав різноманітні пункти один за одним для схвалення, перед тим як віднести цей список у страйкком, щоб надрукувати його на машинці і подати в райраду.

Тим часом у Міському страйккомі все вирувало: обдзвонювали всі шахти області, а звідти приходили делегати з’ясувати, що відбувається. Надійшла інформація, що інші шахти готові страйкувати, хоча багато хто нервував з приводу наслідків і ніхто не хотів бути першим. Ватажки робітничого руху вирішили, що мають викликати інші шахти на страйк, щоб утримати контроль над ситуацією, бо інакше є ризик спонтанного вибуху. В перший день інші шахти вирішили не страйкувати, але направити своїх представників на мітинг на центральній Жовтневій площі. Проте наступного дня більшість шахт приєдналися до страйку: робітники позмінно приходили в робочому одязі на Жовтневу площу, яка стала місцем безперервного мітингу. Страйкком направив делегатів на підприємства міста, і робітники інших галузей почали також приєднуватися до страйку, хоча вони більше нервували і не були такі дисципліновані й солідарні, як шахтарі. Втім, припинення постачання вугілля невдовзі призвело до загального вповільнення виробництва.

Щойно уряд переконався в серйозності страйку, він швидко приступив  до пошуків вирішення конфлікту. Звягільський, колишній директор шахти імені Засядька, який як міський голова Донецька допомагав  робітникам формулювати вимоги на початку страйку, тепер був першим віце-прем’єр-міністром України. Через два дні після рішення про  референдум, який матиме дорадчу силу, Звягільський повернувся в Донецьк, щоб використати свої місцеві знайомства і, ставлячи на свою репутацію чесної людини, покласти край страйку й добитись угоди зі страйккомом. Робітники, натхненні своєю політичною перемогою, вже рушили на  роботу, очікуючи, що їхні економічні вимоги буде виконано. Але переможцями тут були не так робітники, як директори підприємств.

Остаточна угода про врегулювання страйку забезпечила шахтарям подвоєння зарплат, але це не було великою перемогою, адже, як сказали раніше самі шахтарі, коли відкидали економічні переговори: «Який сенс у збільшенні платні, якщо наступного тижня ціни знову піднімуть?» Іншим робітникам пообіцяли приблизно такі самі підвищення, хоча уряд не поділився подробицями. Іншими словами, робітники отримали не  набагато більше, ніж двозначні обіцянки.

А от директори підприємств отримали скасування штрафів, вирішення  боргових проблем, податкові пільги та більшу свободу торгівлі. Багато директорів шахт активно підтримували страйк із самого початку, і жоден не протистояв йому, хоча багато хто примудрився продовжувати виробництво, прикриваючись міркуваннями технологій та безпеки. Коли робітники вийшли з переговорів із першою урядовою комісією, їх замінили саме директори підприємств (і один самопризначений представник офіційних профспілок). Коли йшли фінальні переговори, уряд представляв саме колишній директор. Багато робітників під кінець страйку називали його директорським. Дехто навіть робив цілковито необґрунтовані припущення, що страйк на шахті імені Засядька,  робітників якої давно знали як штрейкбрехерів, що їх легко підкупити, був навмисне спровокований.

Крилов вирішив підписати фінальну угоду, бо страйк уже втрачав початковий імпульс, а остаточно примушений був це зробити, коли Звягільський пригрозив, що робітники отримають платню за час страйку лише в тому разі, якщо негайно повернуться до роботи. Самі робітники, втім, часто не горіли бажанням повертатися на роботу, і багато шахт далі страйкували або припинили роботу знову, але тепер опинилися під сильним тиском з боку адміністрації підприємств. 19 числа страйк було офіційно припинено. Замість дисциплінованих колон шахтарів площу зайняли невеликі групи політичних активістів, багато з яких прибули в Донецьк на з’їзд Комуністичної партії України (також там були представники троцькістів та їхньої російської організації «Робітнича демократія»). На мітингу панував бойовий, навіть істеричний настрій, але страйковий рух як позитивна сила в Донецьку закінчився. Наступного дня по краях площі стояли кілька людей, а в центрі працювали двірники та підстригальники газонів.

Страйк 1993 року багато в чому повторив схему попередніх страйкових хвиль 1989 та 1991 років, коли робітники проявляли сміливість, солідарність і дисципліну. Але, як і в попередні рази, цей страйк був спонтанним виливом гніву. Політичні вимоги робітників були суто негативними — звільнити всіх відповідальних за попередню політику — але робітники не мали чітких вимог і власної позитивної програми, тому рух було нескладно кооптувати та спрямувати в установлені інституційні канали, внаслідок чого вигоду отримали директори, а не робітники. Та хоч багато хто відчував, що страйкком їх продав, негативні емоції не є конструктивною основою для розвитку політичного руху.

Розчарування робітників не додавало їм охоти повертатися на роботу, і страйк усе ще тривав у Луганську та Дніпропетровську, а 24 червня офіційні профспілки провели одноденний страйк у Харкові. Ситуація залишалася напруженою, і страйк міг відновитися в будь-який момент, хоча Донецький страйкком і закликав робітників дочекатися результатів референдуму в вересні, перш ніж робити подальші кроки, — врешті-решт референдум було скасовано, і значної реакції з боку робітників на це вже не було. Донбаський страйк не може втішити тих, хто шукає зародження прогресивного робітничого руху в колишньому Радянському Союзі. За відсутності інституційних рамок, у яких робітники могли би формулювати свої вимоги, спонтанність не обов’язково є прогресивною силою, а забезпечити такі рамки не змогли ані страйккоми, ані Незалежна профспілка гірників України.

Небезпеки добре ілюструє попередній спонтанний шахтарський страйк на Донбасі — одноденний страйк у серпні 1992-го, коли шахтарі зажадали вигнання з міста всіх вихідців із кавказьких і середньоазіатських  республік, які не були там прописані. Цю вимогу з радістю виконали місцеві бандити, вчинивши великий погром. Поширене підозріле ставлення до робітників шахти ім. Засядька та до угоди, досягнутої зі Звягільським, мало сильний антисемітський елемент. Цю шахту місцеві називають «єврейською», бо Звягільський — єврей. Перед робітничими лідерами стоїть дилема: вони мало чого змогли досягти, використовуючи наявні канали, але якщо страйковий рух вийде за їхні рамки, він може розвинутися в дуже неприємних напрямках.

________________________________________

Переклад з англійської Дениса Горбача

Текст первісно опубліковано у збірнику 20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії  (Київ: АРТ КНИГА, 2015). Тут публікується з дозволу Авторів та Редактора видання.

У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.

 

Вадим Борисов — соціолог, поет, сценарист. Народився в Челябінську, закінчив філософский факультет Уральського державного університету. У 1992 році захистив кандидатську дисертацію, у 2000 році здобув докторський ступінь (PhD) в Університеті Ворвік (Великобританія). У 1994-2005 очолював Інститут порівняльних досліджень трудових відносин в Університеті Ворвік. Автор п’яти монографій і понад ста наукових статей, присвячених соціології праці, зокрема “The Workers' Movement in Russia” (1995, у співавторстві з Peter Fairbrother та Simone Clarke). Протягом 2000-х все більше присвячує себе літературній творчості. Живе та працює в Москві.

 

 

 Саймон Кларк – професор Еmeritus Університету Ворвіка (Великобританія), де працював у ділянці соціології з 1972 року до виходу на пенсію в 2009 році. Першу половину своєї наукової кар’єри спеціалізувався на марксистській соціальній теорії, а після 1990 року зосередився дослідженні праці та трудових відносин в постсоціалістичних суспільствах, зокрема в Росії. Кларк є автором та співавтором низки книг Marx, Marginalism and Modern Sociology” (1982); “Keynesianism, Monetarism and the Crisis of the State; Marx's Theory of Crisis” (1988), “What About the Workers? Workers and the Transition to Capitalism in Russia” (1993, у співавторстві з Peter Fairbrother, Michael Burawoy та Pavel Krotov); “The Workers' Movement in Russia” (1995, у співавторстві з Peter Fairbrother та Vadim Borisov), а також виступав у ролі перекладача, наукового редактора та автора передмов до інших знакових видань з питань підприємництва, розвитку капіталізму, трудових відносин, ринку праці, профспілкового руху у постсоціалістичних країнах, зокрема “The Formation of a Labour Market in Russia Trade Unions and Industrial Relations in Post-Communist Russia” (2002) ,“The Challenge of Transition: Trade Unions in Russia, China and Vietnam” (2010).

 

Усі документи в шафці.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!