Україна Модерна

// Кристина Хіґер

PoltvaЗапрошуємо переглянути свідчення одинадцятирічної дівчинки Кристини Хіґер, яка разом із родиною протягом 14 місяців у 1943-1944 роках переховувалася від переслідувань нацистів в системі міської каналізації Львова. Із польської на українську цей документ переклав Ярослав Кіт. Його вперше було надруковано в Наукових працях історичного факультету Запорізького національного університету (2011, вип. XXX). Свідчення є унікальними, оскільки переживання маленької Крисі були зафіксовані "по свіжих слідах", одразу ж після закінчення Другої світової війни. В той час Кристина Хіґер разом із братом Павликом перебувала у дитячому будинку в Кракові.

На основі спогадів Кристини Хіґер у кількох країнах видано книжку під назвою "Дівчинка в зеленому светрику". Наведений нище документ також надруковано в спогадах тата Кристини - Іґнація, проте ця польська редакція тексту містить деякі правки: там, наприклад, додано імена "каналяжів" (Леопольда Сохи, Стефана Врублевського і Єжи (Юрія?) Коваліва) на стор. 13, а також забрано "неприємний" епізод про смерть немовляти (С. 15). Цікаво відмітити, що спогади Іґнація Хіґера "Світ у пітьмі" ("Świat w mroku") містять згадку про літературну розвідку українського радянського письменника Володимира Бєляєва із такою ж назвою ("Свет во мраке"), надруковану в журналі "Огоньок" в квітні-травні 1945 року, де рятівники родини Хіґерів мають інші прізвища: Леопольд Буженяк, Ярослав Коваль і Антон Колендра. На фото зверху: канал річки Полтви у Львові, 1934 рік. Світлина із: Narodowe Archiwum Cyfrowe.

Протокол свідчення, складеного
Єврейською Воєводською Історичною Комісією
у Кракові, 6 лютого 1947 року.

Занотовувала свідчення: мгр. Марія Голендер

Свідок: Хіґер Кристина, народжена 28.10.1935 р. у Львові, донька Іґнація і Пепи з родини Голдів.

Хіґер Павло, народжений 18.5.1939 у Львові, син Іґнація і Пепи з родини Голдів, мешкаючі: Краків, Сонячна 31.

Діти

Татусь дізнався, що о дванадцятій уночі буде ліквідація гетта у Львові. І тоді ми сховалися до підвалу, який містився в одному бараку. Туди ми сходили зазвичай після полудня, коли матуся поверталася з роботи і там також ми переховувалися, бо очікували великої акції[1]. Я мала тоді сім років і я знала про все. З цього підвалу ми вийшли до Полтви[2], йшли прямо, прямо, аж поки дійшли до каналу.

У каналі було страшенно мокро і темно, коли я увійшла, то дуже боялася і ціла тряслася зі страху. Я поводилася протягом всього часу дуже спокійно і лише питала безперервно татуся, чи ще далеко. У тому каналі лежало каміння, а по ньому лазили жовті черв'яки. Всі наші речі ми склали на камінні, а самі на них сіли.

Було нам там дуже погано, із стін текла вода, смерділо так неприємно, що не можна було витримати. Я бачила великих рудих пацюків, які пробігали біля нас як кури. Від початку я дуже боялася, але пізніше призвичаїлася до того. А Павло зовсім не боявся. Я лежала на колінах матусі, а Павлик на колінах татуся. І так тривало п'ять тижнів вдень і уночі. Ми не могли ані рухатися, ані встати.

Крім нас було ще 20 осіб. Щоденно, починаючи з першого дня, польські «каналяжі»[3] приносли нам їжу: чорний хліб і маргарин. Вони ставилися до нас дуже добре. Боючись, щоб їх хто не зауважив, входили до каналу різними входами через люки, які відкривали.[4] У цьому каналі світилася протягом всього часу карбідова лампа, яка висіла на гаку, вбитому між шпар каміння. Поляки приносили нам карбід до цієї лампи. Татусь приносив воду в глечику, який носив в зубах, бо мусив ходити цілком згорблений.

SweterekМені було там дуже погано, заборонялося голосно кричати, тільки пошепки я говорила матусі, і мріяла про те, щоб війна закінчилася, щоб я могла вийти на світ. А найбільше я сумувала за сонцем, повітрям і квіточками. Одного раз я просила наших приятелів, які до нас приходили, принести пару польових квіточок. Я дуже хотіла бачити собаку і коня, а Павлик скучав за пташками. Але я не говорила про це матусі, бо вона мала багато інших турбот. Це було влітку: коли дощові води стікали до каналу, або коли спускали воду із збірників, у нас в каналі було повно води. І тоді ми мусили спиратися близенько до каміння, тут же біля стіни, щоб вода на нас не лилася. Павлик ще був дуже малий, мав три рочки і часто плакав. Матуся була тоді дуже схвильована, бо боялася, що хтось почує і нас накриє. Раз навіть один пан, який з нами приховувався, був так розгніваний на Павлика, що лякав його револьвером. Але то не допомогло, бо Павлик ще голосніше почав плакати.

Після п'яти тижнів накрили нас інші «каналяжі», які одного дня прийшли вичистити канал. Коли вони увійшли, ми загасили світло, але один пан засвітив запальничку і «каналяжі» нас зауважили. Ми мусили звідти утікати. Коли ми утікали головним тунелем, прямо вперед, й навіть не знали, де йдемо, ми враз побачили цих «каналяжів», які нам приносили їжу. Вони дуже здивувалися і поцікавилися, куди ми йдемо. Татусь їм все розповів. Тоді вони відвели нас до бічного проходу і казали там залишитися на ніч, а вдень пообіцяли нам знайти інший притулок.

Вранці вони повернулися і знов вели нас далі Полтвою, головним тунелем. Це тривало майже пів дня. У дорозі я почувалася набагато краще. Я могла ходити і не мусіла вже сидіти. Не знаю чому здавалося, що цілий тягар впав мені з серця, було так весело на душі, що я аж свистіла з радості. І хоч дорога була дуже важкою, я ходила по різних закутках, ходила босоніж в літній сукні і тремтіла з холоду, а все ж була весела. Я загнала собі шпильку в ногу, але вийняла її сама, бо не хотіла затримувати матусі.

Врешті ми дійшли до однієї бетонної труби і там залишилися увесь день. Було так холодно, що не можна було витримати. Не було також де спати, а на другий день наші приятелі вивели нас і ми пішли далі. Ми відсунули дошку і дісталися до іншої труби, яка була так низько, що ми мусили входити рачки. Було нас разом 11 людей, решта загинула, бо вийшли з каналу. Мій дядько Куба Лейнванд втопився в Полтві, коли пішов по воду. Була буря, і він потонув, бо вода потягнула його за собою.

У цьому новому каналі було нам набагато краще, ми мали більше місця, ми спали на нарах, які татусь вибудував з дощок, знайдених в каналі. Цих нар було чотири. Я спала з татусем і з одним паном. Мені було дуже тісно і незручно, я була стиснута як оселедець в бочці. Матуся спала з Павлом і з однією панею. Ми мали одну карбідову лампу, яка світилася вдень і вночі.

Пацюки з'їдали наш хліб і татусь лякав їх патиком, тоді вони утікали. А Павло годував пацюків як курей, кидав їм крихти хліба і варену картоплю. Пацюки підходили цілком близько і пищали. Але Павлик зовсім-зовсім їх не боявся. Ми мали пару мисок і примус. То все принесли нам наші добрі «каналяжі».

Одна панi варила суп і каву, а матуся ділила всім, так що я не була голодною. Павло призвичаївся до всього і вже не плакав зовсім. Одна сива, стара, згорблена пані захворіла і померла. І одна пані народила дитину і накрила цю дитину тазом, так що вона задихнулася [5]. А потім вкинуто її до Полтви.

Дві молоді панночки мали позмінно чергування і слідкували за чистотою. Постійно світилася лампа, я ніколи не знала коли день, а коли ніч. Але здогадувалася, що день є тоді, коли приходять «каналяжі».

Коли дощ падав, то вода лилася до нашого сховку із труби, на другому кінці якої виднілися ґрати і трошки світла. Часом я бачила сонячний промінь, але дуже слабко. Одного разу я увійшла до цієї труби, щоб подивитися на світ, але нічого не побачила, тільки відчула трохи свіжого повітря. Я так сильно сумувала за сонцем і за повітрям, що не можу цього передати. Я чула як над нами їздили авта, чула голоси людей і сміхи дітей, що розважалися. І я думала часто про те, що була би щаслива, якби могла веселитися так само, як і вони. Одного разу я чула, як дитина плакала і говорила до матусі, що хоче спати.

Chiger LukЯ захворіла важко на кір, так говорила матуся, і Павлик заразився від мене, а потім одержав хрипоту. Один «каналяж» приносив йому яйця в зубах, бо в руках мав течку з їжею, а мусив входити до нас рачки. Одного разу загорівся примус і виникла пожежа. Всі дуже налякалися, спочатку на примус кинули ганчірки, але і ганчірки зайнялися. Тоді вогонь засипали випаленим карбідом і загасили його. Я дуже боялася, а найбільше боявся Павло, який втік на найвіддаленіші нари і там сховався. Я нахилила голову і закуталася ковдрою, щоб не відчувати смороду. Після гасіння пожежі, кожен був закопчений і виглядав як страховисько.

Іншим разом, то було вже наступного літа, в нас була повінь. Після страшної бурі почав падати сильний дощ і заливати наш сховок. Наші товариші почали лопатами відгрібати воду назад до труби, так, що вода почала відходити від місця, де ми всі сиділи.

Так ми просиділи 14 місяців, наші «каналяжі» протягом всього часу нам помагали. Коли нам не вистачало грошей приносили їжу задарма. В кінці нашого перебування я чула свисти сирен і гуркіт гармат. Я дуже боялася, хоч знала, що наближаються наші визволителі, росіяни. Одного дня ми почули сильний стук до грат каналу. То наші «каналяжі» давали нам знати, що ми вільні і можемо вийти на денне світло.

Декілька хвилин ми йшли однією трубою, потім залізли у другу, повну павутиння, потім ми відірвали кришку люка, наші «каналяжі» витягнули нас на поверхню землі. Ми виглядали так погано, що взагалі були не схожі на дітей. Люди жаліли нас і одна пані купила нам аґрус. Я дуже зраділа, коли побачила сонце, квіти і людей. Я була така щаслива, а от Павло плакав дуже і хотів повернутися до каналу, бо не звик до світла і боявся людей.

Хіґер Христина підпис

Хіґер Павло підпиc

[1] Акція (пол.: Akcja ), у даному контексті - спланований німецькою владою захід, що мав на меті конфіскацію майна у мешканців гетто, арешти, вивіз до концтаборів.

[2] Полтва – річка у Львові, обмурована бетонними і цегляними конструкціями нижче рівня міських тротуарів. В річку виведено частину міської каналізації.

[3] Каналяжі (пол. kanalarze) – працівники каналізаційної служби, асінізатори.

[4] В документі, надрукованому у спогадах батька "дівчинки в зеленому светрику", тут додано речення: "Пам`ятаю їх імена: Леопольд Соха, Стефан Врублевський і Єжи Ковалів" (С. 13).

[5] У польській редакції другу частину речення опущено (С. 15).

Джерело: Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, 301/2352, Relacje. Zeznania ocalałych Żydów. S.1-5.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!