Україна Модерна

// Юрій Радченко

Написати про цю книжку я хотів давно. Коли вона вийшла друком на початку 2014 року, мені вдалося знайти та прочитати декілька оглядів, і я зрозумів, що це видання становить дуже великий інтерес для дослідників історії Другої світової війни на території окупованої нацистами України. Вищезгадана книжка представляє собою щоденник російського білого емігранта Ростислава Завадського, який під час радянсько-нацистської війни став добровольцем бельгійського колабораціоністського Добровільного корпусу «Валлонія»[1], що воював на Східному фронті проти СРСР. Цей щоденник побачив світ завдяки видавництву «Посев». Це видавництво має досить щільну афіліацію з Національно-Трудовим Союзом (НТС), політичною партією, ідеологія якої у 1930-1940-ві мала фашистський характер, але тепер це маргінальний рух консервативної орієнтації. Передмову до тексту щоденника Завадського написав Олег Бейда – історик, відомий своєю монографією російською мовою про французький колабораціонізм. Хоча він підготував непоганий вступ та коментарі до документу, помітна його емпатія до Завадського. До прикладу, автор вступу зовсім не коментує ксенофобські вислови добровольця «Валлонії».

Цінність опублікованого джерела визначається багатьма факторами. Тривіальним та, мабуть, найголовнішим фактором є брак подібного типу документів. Дуже невелика кількість колабораціоністів з терену Східної Європи залишили автентичні щоденники, які первісно не призначалися для публікації. Симптоматичною є ситуація зі щоденником Ореста Корчака-Городиського (на фото поруч), який був симпатиком, а, можливо, і членом ОУН та служив перекладачем у Вермахті. Він був свідком та, ймовірно, учасником погромів літа 1941 року у Галичині. Під час війни Корчак-Городиський вів щоденник. Після того, як він опинився у еміграції, він опублікував свої записи періоду війни[2]. Вірогідно, цей текст частково зазнав цензури. Мій колега з Торонто Марко Царинник багато років намагався отримати від Корчака-Городиського копії декількох сторінок його щоденника, щоб пролити світло на історії одного з погромів літа 1941 року в Західній Україні. Царинникові це вдалося, але він отримав лише невелику частину повного тексту рукопису. Після смерті Корчака-Городиського всі його приватні документі були відправлені, ймовірно, до одного з американських архівів. Тому не дивлячись на те, що «офіційне» видання щоденника досить слабо процензуровано та погано почищене від проявів ксенофобії, про що ми поговоримо нижче, тим не менше історики мають великі проблеми доступу до першоджерела. Існує великий масив інтерв’ю зібраних в рамках Гарвардського проекту[3] наприкінці 1940-напочтку 1950-х років або комплекс рукописів спогадів російських та українських емігрантів у Бахметіївському архіві бібліотеки Батлера (Колумбійський університет у Нью-Йорку)[4]. Але ці колекції важливих та цікавих документів було створено вже після завершення Другої світової війни, коли респонденти перебували в еміграції та не зовсім щиро говорили чи писали на теми, які були пов’язані з колаборацією з нацистською Німеччиною. Серед відомих «українських» щоденників періоду війни можна назвати хіба рукопис Аркадія Любченка, який вперше не дуже якісно і з некомпетентними коментарями було видано ще 1951 року[5]. В останні роки з’явилися деякі цікаві публікації щоденників людей, які пережили окупацію в Росії та співпрацювали з нацистами, але їх зовсім невелика кількість[6].

Зараз є інтерес до вивчення українського праворадикалізму під час Другої світової війни, але на жаль ці дослідження ведуть здебільшого вчені з-поза меж України. Позитивним сигналом є те, що такі дослідження таки з’являються. З іншого боку, питання діяльності різних російських націоналістичних груп на території України в період з 1941 по 1944 рік приваблює мало сучасних дослідників. Причиною такої історіографічної прогалини може бути певна кон’юктура, а іноді – просто брак джерел. Чотири роки тому я почав свій проект, присвячений участі допоміжної поліції на Слобожанщині та Донбасі в Голокості. Одним з питань, на яке я хочу дати відповідь було таке: яким був вплив російських націоналістичних організацій на кшталт НТСНП або більш дрібніших груп на органи допоміжної поліції та самоврядування. На жаль, я зіткнувся з невеликою кількістю джерел з даного питання. Найчастіше вони обмежувалися спогадами учасників подій, написаними після війни, або апологетичними партійними виданнями. При тому питанню саме України там приділялося мало уваги. Наприклад, в післявоєнній літературі НТС стверджувалося: «Організований рух кадрів на Україну почався тільки влітку [1942 року – Ю.Р.]. Восени ж вдалося перекинути велику групу, і вже скоро були організовані великі групи в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Донбасі»[7]. Цінність щоденника Завадського зросла в моїх очах після того, як я дізнався, що він був начальником поліції у місті Щербинівка Дзержинського району Сталінської (Донецької) області. Хоча за період його служби на цій посаді він не дуже часто фіксував події зі свого життя, але, тим не менше, у джерелі проливається світло на ставлення російських націоналістів до євреїв, українців і німців в окупованій нацистами Україні. 

Ким був Ростислав Завадський? Якою була його була його біографія до і під час війни? Він народився 22 грудня 1908 року в Санкт-Петербурзі. У зв’язку з подіями революції його родина буда змушена іммігрувати з Росії. Перебуваючи на Балканах Завадський закінчив Перший Російський Великого Князя Костянтина Костянтиновича кадетський корпус у Сараєво та у 1925 році разом з усією родиною перебрався до Бельгії. Там його було зараховано до Російської Стрілецької Генерала Врангеля Дружини у Брюсселі. Він також закінчив курси у Російській Спортивній Дружині та 22 травня 1938 року отримав звання підпоручика. Родина Завадського проживала у Льєжі. Він мав також цивільну професію інженера. З початком війни Німеччини з Радянським Союзом велика кількість російських та українських емігрантів, а також активістів ОУН (б), ОУН (м), Російського Загальновійськового Союзу (РОВС) та НТСНП намагалися разом з Вермахтом потрапити на окуповані терени України та Росії. Здебільшого робили вони це як так звані зондерфюрери[8] або перекладачі (дольмечери). Іноді російські та українські націоналісти намагалися поєднати ці дві позиції при німецьких збройних силах, поліції безпеки та СД та айнзацгрупах. Ті ж самі функції вони виконували у Абвері. Наприклад, у складі абвертруп ІІ при головному командуванні 6-ї армії (Abwehrtrupp II bei A.O.K. 6) служило у якості перекладачів, «таємних агентів», «зв’язкових з таємними агентами», «спеціалістів з політичних досліджень» та «організаторів українських газет» декілька членів ОУН (м), серед яких були Петро Сагайдачний, Богдан Онуфрик «Коник», Яків Кравчук[9]. Як стверджував активіст ОУН (б) на Донбасі Євген Стахів, у червні 1941 року приблизно 200 членів ОУН (б) та інших українських політичних угруповань у якості перекладачів перейшли радянсько-німецький разом з Вермахтом[10]. Росіяни, які прибували «з Заходу» разом з німецькими військами, могли мати саму різноманітну політичну афіліацію, але найчастіше це були члени НТСНП. Пізніше, коли утворилася Російська Націонал-Соціалістична Робітнича Партія на чолі з Броніславом Камінським, німецькі чинники фіксували, що до її лав вступали люди на підконтрольних Вермахтові територіях[11]. Не можна виключати, що членами цієї організації ставали і білоемігранти. Українські та російські дольмечери (перекладачі) конфліктували між собою. Українські націоналісти сприймали (часто дуже справедливо) перекладачів Вермахту з російською національною свідомістю, як носіїв імперської ідеї, та як людей, що зазіхають на землі майбутньої української держави[12]. Активіст ОУН (б) Лев Шанковський, наприклад, стверджував, що в окупованій Одесі були дуже сильні колишні білогвардійці офіцери, представлені різноманітними товариствами, які «зуміли втиснутися до одеських урядів і установ і почали щораз дужче впливати на їх політику в потрібному для себе напрямі. Члени цих військових організацій…розраховували на те, що німці і румуни ослабнуть в боротьбі проти большевизму і покличуть білогвардійські організації до формування білої російської армії. Організації ті готувалися до того, що, в такому випадку, переймуть владу в Одесі і зможуть почати своє “белое дело”»[13]. Дехто з симпатиків або членів ОУН ототожнював російськомовних перекладачів в СД з «поляками та «фольксдойчами», які ще недавно були в большевицькій армії» і тепер допомагали німцям заарештовувати українських націоналістів[14].

Щоденник Завадського охоплює період з 8 серпня 1941 по 14 червня 1942 року. Він робив записи практично кожного дня, але з записів за лютий-березень 1942 року, видно, що до рук перо він брав час від часу. Це був час, коли Завадський служив начальником поліції у місті Щербинівка. Цей щоденник він залишив у родичів, коли відвідував їх у Бельгії у червні 1942 року. Немає точних даних де Завадський загинув. За найімовірнішою версією його було вбито у лютому 1944 року, коли валлонські добровольці проривалися з Черкаського котла. Упорядник додав велику кількість фотографій з сімейного архіву Завадського та його листування з дружиною за період з листопада 1941 по січень 1944 року.

На сторінках щоденника Завадський репрезентує себе як російського імперського націоналіста. На його думку, служба у німецькій армії може сприяти «звільненню» Росії від більшовизму. 20 грудня 1941 року він пише: «Але як бути мені, російському офіцерові? Моє місце там, де відстоюються інтереси Держави Російської. Перша справа – це повалення комуністичного ладу та звільнення російського народу. А якщо це справа вже зроблена?! Господь послав мене сюди, він вкаже дорогу й далі» (С. 141). Прискоренням кінця війни він бачить у створенні російської армії з колишніх радянських військовополонених та цивільного населення СРСР. Коли серед російських емігрантів у валлонському легіоні починають ширитися чутки про утворення нацистами зародку російської армії, Завадський 8 січня 1942 року пише: «О! Якщо б дозволили та дали – справа закипить! Головне ж – майбутнє! Чи думають про це майбутнє інші, справа ж не в особистій кар’єрі, а, можливо, у кадрах майбутньої Російської Армії. Господи, допоможи мені в цьому! Я готовий!» (С. 146).   

Для Завадського війна саме на стороні нацистської Німеччини та у складі Вермахту є святою боротьбою. Цей воєнний конфлікт для нього є свого роду продовженням Громадянської війни 1917-1921 рр. Гітлер для зондерфюрера Завадського, принаймні влітку 1941 року, є особою, якій він готовий віддати всі свої сили для «боротьби проти більшовизму». Після прийняття присяги 22 серпня 1941 року він записує:

«О 13-й годині була присяга. Суть – боротьба з комунізмом – ворогом цивілізації та повна покора фюрерові. Чи потрібна мені подібна присяга, мені, людині, яка присвятила себе цій боротьбі та вже внутрішньо присягнула?! Якщо можливість боротьби мені дає фюрер, то як я можу не підкорятися?! Так, я віддаю себе в його повне розпорядження для боротьби з комунізмом» (С. 83).

У своєму щоденнику Завадський демонструє неприхований антисемітизм. Польських євреїв, яких він бачить у Генерального Губернаторства, де вже на той час пройшла геттоїзація, він сприймає як ворогів та потенційних радянських шпигунів. 20 жовтня, коли його частина знаходилася у Перемишлі, він занотував: «Вранці ходив до міста, який кишить жидами[15]. Ймовірно, на 10 чоловік 8 жидів… Зайшов до годинникаря з надією знайти щось. Звичайно, сидять два жида. Звертаюся російською, не звертаючи уваги на німецьке привітання. Відповідають чистою російською мовою, що нема, і знайти можна тільки випадково. Одразу виникає думка: звідки він так добре знає російську мову. Приглядаюсь уважно. Інтелігентна єврейська фізіономія. Типовий відбиток на обличчі. Сховалися, залишилися зі спеціальним завданням або щось в цьому дусі. Спробуй – доведи! Вийшов» (С. 116).

Для Завадського, як для більшості правих антисемітів у тодішній Європі, євреї – «носії більшовизму». У своєму листі до дружини у листопаді 1942 року він описує своє спілкування з солдатами допоміжної частини з колишніх радянських військовополонених, яке вдалося сформувати при валлонському легіоні. В своєму повідомленні він захоплюється тим, як, на його думку, пощастило «перевиховати» радянську молодь. Особливо його радує те, як його вітають молоді колишні червоноармійці: «Здоров’я бажаємо, пане Поруччику». Три-чотири місяці тому на «Вітаю, товариші» вони відповідали «Вітаємо». Жидівське керівництво – жидівська відповідь» (С. 171). Подібним було ставлення до євреїв і перекладачів-оунівців при Вермахті. Навіть після війни деякі з них відкрито звинувачували у вбивствах політичних в’язнів у тюрмах Західної України влітку 1941 року не радянську владу, а саме «жидів-комісарів»[16].

Щоденник Завадського досить добре демонструє, як за часів нацистської окупації антисемітизм став елементом суспільного дискурсу. Місцеве християнське населення часто розуміло, що ненависть до євреїв є невід’ємною частиною нацистської ідеології, тому бувало, що військовополонені та цивільне населення намагалося використовувати антисемітську риторику (ймовірно, не завжди щиро) для того, щоб здобути симпатії німецьких солдатів. Наприклад, коли Завадський спілкувався з групою радянських військовополонених, то від них можна було почути, що «Сталін – грузинський жид. Влада жидівська та інше в цьому дусі». Він сумнівається у щирості цих висловів і далі коментує: «Бог їх знає, але є такі, котрим можна вірити. Більшість мобілізовані» (С. 114). Корчак-Городиський також переповідав у своєму «щоденнику» розмову з групою молодих солдатів ХіВі, яких він зустрів у 1942 році під Маріуполем: «Жидів не люблять»[17].

У третій декаді листопада 1941 року Завадському вдалося отримати дозвіл відвідати його тітку у Києві. Його прибуття до столиці України відбулось через трохи менше як два місяці після знищення більшості євреїв Києва у Бабиному Яру. Ймовірно, російському зондерфюрерові була відома їхня доля. Принаймні дуже важко було не побачити відсутність євреїв у місті, де він бував у дитинстві. В тому, що Київ виглядає не атрактивно, Завадський звинувачував знову таки євреїв: «Бруд і бруд. Європейське гарне місто, але після погрому. Чи так має виглядати місто, в якому мешканці тільки юдеї. Квітнуть антикварні магазини, але ціни дикі» (С. 128).

Подібне холодне ставлення до знищення євреїв було властиве і українським перекладачам та зондерфюрерам при Вермахті. Зовсім без співчуття реагував на знищення в червні 1942 року групи євреїв (біля 20 осіб), мешканців міста Лозова Харківської області Корчак-Городиський. Він навіть продовжує там повторювати старі антисемітські кліше про «засилля» євреїв в органах радянської влади та їх «відповідальність» за Голодомор 1932-1933 рр. У своєму «щоденнику» він занотував: «Таке нелюдське відношення до жидів декого зворушило. Не читав я ніде згадки, що жидівське населення України приходило з поміччю до голодуючих українців, чи судді-жиди виявляли милосердя над невинно судженим  українцем, що їх «по закону» засуджувано до найвищих мірів кари»[18].  

Щоденник дуже добре відображає його українофобію. Перед відправленням на фронт він узагалі не хоче, щоб батальйон рухався в складі групи армій «Південь», бо «не хочеться стикатися з українізацією» (С. 107). Коли він пересувається окупованою нацистами Україною, то іноді натрапляє на вивішені жовто-блакитні прапори, що його дуже нервує (С.124). Для нього не існують українці як окрема нація, а Україна – це складова частина Росії. При тому «справжня Росія» для Завадського починається не у галицькому Львові, а тільки на території «старої» Російської імперії та СРСР у кордонах 1939 року – у Жмеринці. На одній залізничній станції він бачить українську жінку, яка для нього є «першою росіянкою», з якою можна завести розмову: «…побачив цікаву хохлушку, працювала на залізничних шляхах. Я її вибрав, як першу російську жінку на предмет вражень, та підійшов поговорити… Говорили ми хвилин 15… За цей час ми встигли стати друзями…Її ім’я Олена…» (С. 118).

Весь досвід українського державотворення у період Революції 1917-1921 рр., представляється йому як химера чи іноземна (в цьому випадку – німецька) інтрига проти «Великої Росії». Перебуваючи в Києві наприкінці листопада 1941 року, коли там були досить активними представники ОУН (м) у побудові місцевого самоврядування та поліції, Завадський записав: «Мав щастя побачити гайдамака з китицею. Згадав – 18-й рік. Припускаються старої помилки. Коли вже нарешті припиняться подібні досліди над моєю нещасною Батьківщиною. Скоро» (С. 129).

З неприхованою ненавистю він ставиться до українізації православної церкви, яка мала певне поширення за часів нацистської окупації. На святкуванні католицького Різдва 1941 року він був присутній на богослужінні в православній церкві у Щербинівці. Службу там правив батальйонний священик, а співав «український хор», який за висловом Завадського, «ревів» (С. 142-143). Подібне негативне та зневажливе ставлення до української мови, культури та державницької традиції було властиве не тільки білоемігрантам, які повертали до України разом з Вермахтом, але й русофілам, які проживали в Радянській Україні у 1920-х - на початку 1940-х років. Наприклад, мешканець Києва «Ст. Чемер», який виїхав разом з німцями у 1943 році, а пізніше перебрався до США, у своїх спогадах досить глузливо писав про діяльність українських націоналістів в столиці України в період німецької окупації: «Але одне питання хвилювало всіх (восени 1941 року – Р.Ю.). Особливо «щирих» українців: чому німці не проголошують самостійної України? Де український уряд, який, згідно з чутками, їхав в німецькому обозі? Де гетьман, де українські міністри? Чому вони не виступають на Софіївській площі, під пам’ятником Богданові Хмельницькому, з універсалом, де проголошується відновлення вільної України?... Тут щось не так…»[19].   

Як уже згадувалося, Завадський був декілька місяців начальником поліції у місті Щербинівці. Процес формування місцевої поліції та самоврядування почався ще до прибуття валлонського батальйону до міста. 16 січня 1942 року Завадський був присутній на нараді зі старостою та начальником поліції, після цього начальство призначило його завідувати «місцевими справами поліцейського характеру». В той же час валлонці вже вели «пропаганду серед міліції» (С. 148), мабуть з метою продуктивнішої співпраці у боротьбі з партизанами та розшуку «підозрілого елементу». В результаті наступного дня його було призначено начальником щербинівської поліції (С. 149). Начальство батальйону вимагало від Завадського припинити в містечку «безлади та саботаж» (С. 150), ймовірно думаючи, що з цим завданням краще дасть раду людина, яка служить у «Валлонії» та володіє російською мовою як рідною. Посівши посаду, Завадський отримав у користування велику 4-кімантну квартиру з ванною, що було розкішшю на той час (С. 150).

Весь час новопризначений начальник поліції займався її реорганізацією та «реформами», в тому числі – вирішення проблем з обмундируванням (С. 152) та кадрів (С. 162). На той час він не втратив надії, що сформована ним поліція може в перспективі стати зародком такої собі російської армії, попри всі заборони гітлерівського керівництва. У 9-ту річницю приходу Гітлера до влади у Німеччині, 30 січня 1942 року, Завадський записав: «Нам не дозволили формувати війська, треба чекати. А з моєї поліції можна ж дещо зробити – підготувати якісь кадри. Набрав донців, проводжу певну реорганізацію та впроваджую однострій. Подвоїв кількість людей. Поживемо – побачимо» (С. 151). Так само українські перекладачі німецьких збройних сил (особливо – члени ОУН) бачили в українських військових з’єднаннях при Вермахті та допоміжній поліції потенційну армію, яка має змагатися за українську державність. Корчак-Городиський влітку 1942 року зустрів частину ГіВі «під Маріуполем», яка складалася головним чином з українців. Він характеризував цих вояків, як «чудовий матеріал для виховної праці»[20].

Іноді щербинівську поліцію інспектували представники різних німецьких структур. Наприклад, 23 березня 1942 року до Щербинівки навідався ортскомендант Горлівки, який також обіймав посаду начальника польової жандармерії. Завадський представив йому районну поліцію. Німецький інспектор залишився задоволений. Після того вони разом з Завадським пообідали (С. 159).

Хоча нова посада дала можливість Завадському трохи відійти від фронтових реалій, відчути певну стабільність, захищеність та повагу (може, не завжди щиру) підлеглих, однак на душі у нього було неспокійно: «Відчуваю себе одиноким – навколо поки всі чужі, а є й вороги. Ставлення підлеглих добре, а деяких і турботливе» (С. 150).

Створена на окупованих теренах Радянського Союзу допоміжна поліція брала участь у різноманітних каральних заходах нацистів – головним чином у боротьбі з партизанами, охороні важливих об’єктів. Значним «внеском» цих структур було знищення єврейського населення. Якою мірою поліція підконтрольна Завадському брала участь у злочинах нацистського окупаційного режиму? Свідком того, як німецька польова жандармерія та деякі солдати валлонського легіону розстрілюють цивільне населення Завадський став, згідно з записом у щоденнику, 18 листопада 1941 року. Тоді вбитими виявилися етнічні українці чи росіяни. Така акція викликала в Завадського осуд та навіть дуже специфічне співчуття: «Наші офіцери та солдати ходять дивитися та робити фотографії розстріляних партизан та робітників. Проходить вбивство за методами Надзвичайної Комісії. Роблять це жандарми. Знайшовся один любитель і серед легіонерів. Вранці мати одного з розстріляних руками розгрібала трохи присипані землею тіла та, знайшовши сина, залишила над ним три квітки. Бідна жінка, бідний 18-річний юнак. Ти загинув так просто – постріл позаду за вухом та стусан ноги, щоб звалити тіло до ями, котра на тебе чекає. Але про тебе залишиться пам'ять у вигляді фотографії у одного з любителів сильних відчуттів та будівничих нового порядку. Господи, врятуй Росію!» (С. 126) Вже ставши начальником щербинівської поліції Завадський зізнавався у своїх записах, що «кожний день відправляється на облаву чи пошук» (С. 149). Одного разу Завадський навіть хвалиться тим, що йому вдалося врятувати від розстрілу двох слов’янок. Від цього він отримує задоволення, ймовірно відчуваючи певну «спокуту» за участь в інших каральних акціях: «Сьогодні звільнив комсомолку Тосю та отримав велике задоволення від вчинку. Треба було бачити радість цієї дівчини. Інша також. Бідний радянський молодняк!» (С. 158).

Чи брала участь підконтрольна Завадському поліція та він особисто у Голокості? Відомо, що на початку 1942 року у Дзержинську та районі окупаційної владою було зареєстровано 20 євреїв[21]. Через деякий час, наймовірніше навесні 1942 року, їх було знищено. Як вже зазначалося вище, Завадський був антисемітом і не мав жодного співчуття до трагічної долі євреїв на підконтрольних нацистам територіях. Судячи з усіх доступних джерел, перед війною він вступив до бельгійської валлонської фашистської партії «Рекс», інтегральною частиною ідеології якої був антисемітизм. У своєму щоденнику він не описує напряму свою участь у вбивствах євреїв. Але запис від 23 лютого 1942 року дає змогу зрозуміти, що Завадський та його поліцейські були причетні до пошуків, арештів та вбивств євреїв в Дзержинському районі. Того дня він записав у щоденнику вірш до свого маленького сина, який називається «Кохана, рідна дитинка!». Там зокрема є такі слова:

Тех прежних главных активистов
Жидов и катов-коммунистов
Им от меня пощады нет.
(Они ее даже не просят,
Когда рогатые уносят
Их души в пекло)….»  (С. 154).

У щоденнику приділено увагу також Леону Дегреллю. Коли Завадський писав ці рядки, Дегрелль ще не грав великої ролі у валлонському легіоні. Його «зірковий час» припав на 1944 рік, коли валлонські есесівські добровольці вирвалися з дуже великими втратами (як було вже сказано, тоді саме загинув і Завадський) з Черкаського котла. Дегрелль – бельгійський валлонський націоналіст, католицький клерикаліст та антисеміт під час війни з СРСР на боці Німеччини, перетворився на фанатичного прихильника Гітлера та «Нової Європи». Після війни, перебуваючи в Іспанії, він продовжував відкрито обожнювати Гітлера та демонстративно залишатися на ідеологічних позиціях періоду війни з СРСР. Він, як і більшість неонацистів, заперечував Голокост. Цей фашистський вождь був відомий своїм ораторським талантом. 17 серпня 1941 року Завадський залишив свідчення про одну з промов лідера «Рексу»: «Ввечері говорив Дегрелль. Говорив добре та захопив аудиторію. Тема була: «Історія Бельгії». Звичайно виходить так, що всі великі реформатори та взагалі всі великі люди походять з Бельгії, а початок Бельгії слід обчислювати за 300 років до Різдва Христового. Ну Бог з ним! Треба публіку накрутити, а то настрій не дуже бойовий» (С. 81).   

Наприкінці травня 1942 року українському письменникові, антисемітові та членові ОУН (м) Аркадієві Любченкові під час його проживання в Харкові потрапила до рук брошура НТСНП. На її першій сторінці було зображено тризуб, символіка яку й досі використовують правонаступники цього напрямку російського націоналізму. Контент цього тексту дуже збурив письменника. За словами Любченка, «зміст брошури закликає до єдности всі народи кол. Росії. Одне слово – «єдіная і нєдєлімая», що починає подавати свій голос і виявляти акцію дуже грубо, провокаційно і нерозумно. Розраховано на те, щоб збивати з пантелику і місцевих недоуків і німців та взагалі чужинців. Але ж знову таки: занадто грубо, аж комічно. Це все одно, як бандерівці із своїм синьо-жовтим прапором»[22].

Як на мене, щоденник Завадського надихає на подальші пошуки інших джерел, які могли б висвітлити участь російських націоналістів у битвах Другої світової війни на Східному фронті, встановлені та підтримці окупаційного режиму та їх участі у різних злочинах нацистів – в тому числі Голокості, їх відносини з українськими націоналістами тощо. Завадський не планував публікувати свої записи, вів їх тільки для себе. По суті, ми бачимо сповідь людини, яка перебуває в постійному діалозі з собою, та проводить час з пером у руках щоб зняти напругу; його текст – своєрідна сповідь перед власним сумлінням за ті злочини, в які він - довільно чи мимоволі – був залучений.   

        

* Це дослідження стало можливим завдяки підтримці L. Dennis and Susan R. Shapiro Fellowship (Center for Advanced Holocaust Studies, United States Holocaust Memorial Museum), European Holocaust Research Infrastructure Fellowship (Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte, Munich, Germany), Petro Jacyk Visiting Fellowship and Anne Tanenbaum Centre for Jewish Studies (CJS) Visiting Fellowship at University of Toronto. Окрема подяка Маркові Царинникові, Ярославові Грицакові та Олександрові Круглову за поради та консультації.  

У публікації використано світлини, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.



[1]Паралельно корпус називали 373-м валлонським піхотним батальйоном. 1 червня 1943 року його було перейменовано на бригаду СС «Валлонія», у березні 1944 року – на 5-ту добровольчу штурмову бригаду СС «Валлонія», а у жовтні 1944 року – на 28-му добровольчу панцергренадерську дивізію СС «Валлонія»).

[2] Орест Корчак-Городиський. Спогади з життя. Східний фронт. 1941-1943. Ч.2, Львів, 2003.

[3] The Harvard Project on the Soviet Social System Online, http://hcl.harvard.edu/collections/hpsss/index.html

[4] Bakhmeteff Archive of Russian and East European History and Culture, http://library.columbia.edu/locations/rbml/units/bakhmeteff/overview.html

[5] Аркадій Любченко. Щоденник. Книжка перша, Торонто, 1951.

[6] «Свершилось. Пришли немцы!». Идейный коллаборационизм в СССР в период Великой Отечественной войны, Москва, 2012.

[7] Лев Рар, Оболенский Валериан, Ранние годы (1924-1948),  Москва, Посев, 2003, С. 142.

[8] Зондерфюрерами у Вермахті називали цивільних спеціалістів, які направляли до його лав, поки не будуть підібрані відповідні кадрові спеціалісти. Найчастіше ранг зондерфюрера відповідав званню лейтенанта – принаймні у зарплатні, матеріальному та забезпеченні.

[9] Thomas Fisher Rare Book Library (Toronto, Canada), The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine, Box 130 “German archival materials” (Copies of NARA Т 77, 1443, 000326).

[10] Євген Стахів, Українські «дольмечери» при німецькій армії на східному фронті, Вісті братства колишніх вояків, 1953, ч.5-6, С.11.

[11] Bundesarchiv Berlin (BAB), R 6/ 148, 0547.

[12] Яр, Відносини в Криму, http://crimeanua.wix.com/main#!---/c9vv (з посиланням на ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 21.).

[13] Лев Шанковський, Похідні групи ОУН (причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях Україні в 1941-1943 рр.), Мюнхен, 1958, С. 237.

[14] Орест Городиський, Юрій Клен – вояком, Київ. Журнал літератури і мистецтва, 1952, № 2, С. 88.

[15] В російському оригіналі фігурує слово «жид», а не «еврей».

[16] Ukrainian Canadian Research and Documentation Center, 2 Orest Korchak-Horodyskyj, P.21.

[17]Орест Корчак-Городиський, Спогади з життя. Східний фронт. 1941-1943. Ч.2, Львів, 2003, С. 161.

[18] Орест Корчак-Городиський, Спогади з життя. Східний фронт. 1941-1943. Ч.2, Львів, 2003, С. 156.

[19] ColumbiaUniversityLibraries, ManuscriptCollection, BakhmeteffArchive. GeneralManuscriptsCollection, Ст. Чемер, Два года под знаком свастики (мемуары), С. 12.

[20]Орест Корчак-Городиський, Спогади з життя. Східний фронт. 1941-1943. Ч.2, Львів, 2003,С. 161.

[21] BundesarchivBerlin (BAB),13677, Bl. 1526. За надання цього документу дякую Олександру Круглову.

[22] Аркадій Любченко. Щоденник. Книжка перша, Торонто, 1951, С. 46.

 

Юрій Радченко – історик, кандидат історичних наук, директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, старший викладач кафедри міжнародних відносин Інституту сходознавства та міжнародних відносин "Харківський колегіум. Сфера наукових зацікавлень: історія Другої світової війни, Голокост, українсько-єврейські взаємовідносини, право-радикальні рухи в Європі у 1920-40-х рр. Серед останніх публікацій: “Ukrainische Hilfspolizei и Холокост на территории генерал-бецирка Чернигов, 1941–1943” (Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. - № 1, 2013)  та ““We fired all cartridges at them”: Ukrainische Hilfspolizei and the Holocaust on the territory of the Generalbezirk Kharkiv, 1941-1943” (Yad Vashem Studies. - № 41/1, 2013). Восени 2014 - взимку 2015 перебуває на науковому стажуванні у Das Zentrum für Holocaust-Studien, Institut für Zeitgeschichte у Мюнхені. Живе і працює у Харкові.

 

Усі документи в шафці.

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!