Україна Модерна

 // Устина Стефанчук

“Ніхто поза мною не має права бути суддею моїх діл,

бо я ішов ціле життя самітний.

Це є право душі на власність себе,

якого не зможе заперечити навіть сама смерть”.

(Юліян Вассиян)[1]

Юліян Вассиян (1894-1953) – громадсько-політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму, один з нечисленних українських філософів.  Отримав докторський ступінь в Карловому університеті у Празі, сфера зацікавлень на перетині історіософії та теоретичної філософії. Традиція академічного філософування стала підґрунтям Вассияновоі концепції націоналізму. Значну частину свого життя пробув в ув'язненнях, доживав віку в еміґрації у США.

Вассияна тенденційно розглядають крізь призму українського націоналізму, до концепції якого, він, без сумніву, значно доклався. Одначе Вассиянові ідеї тим особливо сильні, що сягають значно глибше – загальнолюдського контексту. Його тексти хочеться сприймати абстрагуючись від ідеологічних якорів, дозволяючи думці себе вести. Це той випадок, коли читання не легке, напружене, навіть виснажливе, проте, концентроване сенсами.

Людина –  той підмурівок, на якому Вассиян вибудовує свою філософську систему, в якій відчутний вплив інтуїтивізму Андрі Берґсона, інтенціальної філософії Едмонда Гусерля та Макса Шеллера, неокантіанців та віталізму Ханса Дріша. “Абсолют живе в нас, - пише він, -  і виявляє себе на всіх шляхах духовного розвитку. Ідеальна краса живе, єдино, в нас, як неминальний критерій, завдяки якому, всякий окремий приклад є тільки умовно гарний “.[2] Людина апріорі має в собі ідею досконалості, яка індивідуалізується через поширення ідеалів правди, добра і краси. “Абсолютний критерій (міра) всього є людина”[3], підсумовує мислитель.

Вассиянова мова важка, навіть похмура. Найімовірніше це зумовлює брак дослідницького інтересу до його особи та інтелектуальної спадщини. Вассияна неможливо просто читати, в нього треба вчитуватися, вдумуватися. Втім, дослідження ускладнюються також розпорошеністю наявних матеріалів: розкидані по різних архівах, виданнях, а значна частина досі у нечитабельному рукописному форматі.

Запропонована розвідка – всього лише спроба вмістити життя одного непересічного чоловіка у кілька списаних аркушів. Тут хотілося показати насамперед життя людини, яка вистояла, не втратила ані віри, ані шляхетності, всупереч рубцям, що їх вперто викарбовували війни та поневіряння. Це шлях однієї людини, який може стати ілюстрацією для зображення долі цілого покоління.

Біографія Вассияна суперечлива і рясніє прогалинами, які не вдається заповнити з різних причин. Одна з найбільш вагомих – це те, що течка з особистими архівами Вассияна, яку вислали з Европи вслід за своїм власником, загубили в повоєнній метушні. А сам Вассиян, будучи людиною неговіркою та скромною, не залишив багато власних свідчень про своє життя. Вагомим джерелом до життєпису мислителя стало його листування, а також листування його сестри Галини Вассиян із Богданом Гошовським (останній по смерті Вассияна опікувався його архівами та публікацією його праць). Листи публікуються вперше в перекладі з польської (переклад авторки).

Юліян Вассиян починає свій життєвий шлях з невеликого села Колоденце Жовківського повіту на Львіщині 1894 року.  Виховується в українсько-польській родині Івана Вассияна та Вільгельміни (з польського роду Урбан)[4]  “Юлько страшенно подібний до матері, мав з нею особливий емоційний зв'язок. Він один з нас, дітей, відчував до неї таку близькість. Мовчазний, завжди сам у собі, він відкривався лише мамі; навіть той, його такий не частий усміх – то від неї. Решта з нас більше часу проводили з татом.”[5] 

Ecce homo. Юліян Вассиян (спроба довершити портрет)

Здібного сина батько відправляє до Львова, там Юліян стає учнем Академічної ґімназії, яку з успіхом закінчує 1914 року, і, за підписом директора Іллі Кокурудза, визнаний придатним для навчання в університеті.[6] Того ж року, із початком війни разом зі старшим братом Володимиром вступає до Легіону УСС. “Вибухає війна. Юлько допіру по матурі. Неспокій. Вибралися обоє з Влодком до Стрия. Зустріла їх дорогою нсподіванка: в Мервичах спинив обох мадярський патруль. Важко було порозумітися, поставили тавро зрадників “Russ”, арештували і відправили до робочого табору в Ештерґом (Esztergom). Не вдалося переконати, що воюють по один бік...

Звільнившись з полону на початку 1916 року Юлько, досконало володіючи німецькою мовою, працює в якості перекладача для Bugarmee[7]. Впродовж всього цього часу жодних відомостей про хлопців додому не приходило, батьки думали, що вони безпечні досі в Стрию. Несподівано, завдяки випадку, Юлькові вдалося приїхати домів на короткі вакації. Неочікувана зустріч з мамою виявилася дуже хвилюючою, побачивши сина вона зімліла  просто в передпокої. Юлько вніс маму до кімнати на руках. З багатьох листів, написаних пізніше Юльком до мами вціліли лише два в одному з них розповідає про смерть близьких товаришів на фронті. Мама, водночас, дуже чекала тих листів і були вони для неї важким пережиттям, одягала свої окуляри і поночі сиділа при нічній лямпі перечитуючи їх знову і знову. Нарешті, Юлько втішив маму новиною, що приїде на різдвяні вакації, то буде їх остання зустріч.

Про свої митарства і тяжке життя при війську брат розповідає, радше, з гумором, боючись зайвий раз тривожити батьків, тому про полон і знущання мадярів навіть не згадав. Я дізналася про це згодом від Влодка, який не давався чутися аж 1917 року. З'явився невдовзі після від'їзду Юлька заслаблий і зморений.”[8]. “Влодко, - продовжує Галина, - був все дуже затятим, і за свої переконання і патріотизм заплатив не тільки прогнозованою кар’єрою мистця, але і життям. Мама і Юлько були захоплені Влодком – інтелектуал, був чудовим портретистом, його карикатури були дошкульні і харАктерні, перед ним були відчинені двері Краківської мистецької академії. Але життя готувало своє, перекусивши мрії зварйованого юнака”.[9]

Юлько приїде ще раз “у відпустку”, як і обіцяв, вже з Дрогобича в грудні 1917 року і застане на смертному ложі брата, а на іншому маму, яка безуспішно боролася з кишковою інфекцією. Третього дня “вакацій” вдома попрощався з його “мамцею” – єдиною близькою людиною назавжди о 8 годині по полудню, була це субота 24 грудня, Влодко тим часом майже не приходив до тями і по кількох годинах відійшов вслід за матір'ю. Вдосвіта пішов Юлько до церкви, щоб задзвонили дзвони. А за день по похоронах від’їжджає  знову на службу. Пізніше, в одинокому листі додому, напише: “зникло тепло мого гнізда”. Ґімназистом все з радістю їхав додому. Смерть мамці і Влодка переживав дуже болісно і не отямився від цієї втрати ніколи. “[10]

Вассиян відчув війну на собі сповна, оскільки був безпосереднім учасником усіх злетів і падінь українського війська: мадярський та польський полон, бойові дії на Наддніпрянщині, смерть близьких друзів та брата, доведеного до каліцтва в таборі для полонених, врешті тяжка форма тифу. Залишає ряди армії в супені четаря на початку літа 1920 року, щоб нарешті продовжити перервані студії. Але опиняється  разом з тисячами  інтернованих та полонених українців у таборі в Домб’є (Dąbie) поблизу Кракова.

Здається був вже 1921 рік, пам'ятаю всюди вулицями снували “недобитки війни”, прохаючи їжі. Вересневого дня я поралася в городчику перед хатою, а дорогою попри – один з таких – обшарпаний, босий скелет, і посміхається до мене. Невпізнаний пішов далі. Коли за якийсь час зайшла до кімнати, переді мною стояв той самий збідований вояка з викривленим, гірким усміхом. “Юлько!? Ти?!”- аж скрикнула. Серед того дрантя впізнаваними були лише глибоко запалі очі з аж чорними ореолами довкола і мамина усмішка.

Нарешті був в опустілому родинному гнізді. Мусів відразу положитися до ліжка, бо його ноги опухли і були подзьобані ранами, що кривавили і зачали вже гнити.  Бідний тато мусів замельдувати Юлька в жандармерії і зголоситися до староства в Жовкві. Звідти його скеровано до табору у Вадовіцах (Wadowice). В таборі був страшний балаган, біда, ми з татом висилали Юлькові білизну і продукти. Як довго там був, не пригадую. За сприяння якоїсь єврейської організаціі запропоновано йому “зелений коридор”, він, мій чесний брат, зізнається, що він не єврей, а українець. На що отримав відповідь “якщо є нагода, то тільки дурний нею не користається”. Здається, навіть дали йому грошей на дорогу додому.[11]

Дані про цей період життя Вассияна доволі суперечливі. Відомо, що 1922 року вже працює в товаристві “Просвіта” у Львові та розпочинає студії в Українському Таємному Університеті (кафедра філософії пропедевтики – експериментальної психології філософського факультету). Хлопець, який змалечку розмовляв вдома польською мовою, обирає свій шлях і поступає до таємного, невизнаного в більшості європейських країн, українського навчального закладу, жертвуючи освітніми перевагами, якими користувалися студенти польських університетів, зокрема кращими перспективами працевлаштування.

Українське студентство цього періоду самоорганізовувалося в численні організації та гуртки, як противага агресивному антиукраїнському курсу польського урядування, головно в ділянці освіти. Студент Юліян Вассиян одразу долучається до роботи Української Крайової Студенської Ради (обіймає посаду університетського референта), яка підпільно співпрацює з УВО, що набуває все більшої популярності яко посильна для молоді форма протидії польській окупаційній політиці. Впродовж навчання в університеті у Львові Вассиян одразу береться за громадську працю, за що неодноразово наражається на обшуки та ревізії з боку польської поліції.[12] Як представник студентства, долучається до роботи Кураторії Українських Вищих Шкіл, яка була покликана на забезпечення фінансово-технічної, правової та політичної підтримки українських учбових закладів, зрівняння їх в правах з польськими відповідниками, що означало, очевидно, виведення українського шкільництва з пригнобленого стану та підпілля.

Розв'язання в 1924 році Таємного Університету змушує Вассияна шукати іншого місця для продовження навчання. І вже того ж року, нелегально переїжджаючи до Праги, записується на перший рік історично-літературного відділу Вищого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова.[13]

 “Якимось дивом опинився в Чехо-Словаччині. Чужина, брак засобів для життя. Невдовзі напише мені “я, як той общипаний горобець на плоті”. Продаю мамине футро, куди я тепер в ньому піду. Крихти, ніхто ж не купить дорого, але посилаю що є, бодай щоб на початок вистачило. Юлько жодного разу не нарікав і не скаржився на свою голодну долю емігранта. Відчувала як йому тяжко і страшно, а те, що я можу йому вислати – тільки крапля. За якихось кілька тижнів напише: “даю потроху раду фінансово – бігаю з землемірчими приладами в дорогоремонтній бригаді. Присилав мені знимку з того часу (десь згубилося з переїздами). Покращилися несподівано його, прохолодні віддавна, стосунки з татом, то тепер дістає якийсь гріш часом ще й від нього.[14]

У Празі Вассиян одразу долучається до Групи Української Національної Молоді, і роком пізніше стає її головою. Як пасує студенту, Вассиян пробує себе в поезії (його епічна поема “Прометей” все ще чекає свого представлення світові, залишаючись досі лише у рукописному вигляді), закохується. Відомо лише, що дама серця називалася Вера, серед Вассиянових архівів збереглося кілька чернеток листів до цієї невідомої жінки, написаних чеською та німецькою мовами.[15]

Публікує свої перші статті (“Рефлексії”[16] та “Пізнання а життя”[17] в друкованому органі Групи – часописі “Національна думка”, паралельно слухає лекції з класичної філософії та слов'янської філології в Карловому Університеті. Відтак, в грудні 1928 року здає “працю дипльомову” на тему “Поняття дійсности у Дріша і його критика”[18], а також, роком раніше завершує докторську дисертацію в Карловому Університеті, де розкриває проблему розуміння філософії у відношенні до наук поетики і метафізики[19]. Дисертація отримує схвальні рецензії від знаних тогочасних професорів – науковців Бретіслава Фоустки[20] та Францішека Крейчі[21]. Обидва професори рекомендують успішного молодого науковця для подальшої праці в університеті.  Оскільки Вассиян на той час вже був помітною особою в націоналістичному русі та українському інтелектуальному середовищі Праги, то обирає знову складніший шлях – цілковиту посвяту себе українській справі, нехтуючи пропонованою стабільною академічною позицією.

Про цей період сестра Галина пише: “По кількох роках пише докторат. Пропонують йому чехи посаду асистенти там. Відмовляється, повертається до батька додому. Матеріально наче відбудувався, але чується не на своєму місці. Манить його Львів.”[22] Роки 1928 – 1929 в націоналістичному середовищі, та й у житті Вассияна, який себе з цим середовищем нероздільно асоціював, особливо напружені та багаті на події. Виходить друком одна з найбільш підставових для українського націоналістичного руху праць авторства Юліяна Вассияна “До головних засад націоналізму” (опублікована в другому числі офіційного часопису ПУН – “Розбудова Нації”[23]. Щодо цієї праці залишив найбільш промовистий відгук Тома Лапичак: “Все, що потім написано, являється, можна сказати, тільки коментарями і поясненнями до виложених там ідей”[24]. Згодом надходить пропозиція посади шеф-редактора згаданого журналу (на місце щойно арештованого В. Мартинця), втім Вассиян відмовляється, мріючи присвяти себе своїй єдиній пристрасті – філософуванню. Далі участь у першій (3-7.11.1927) та другій (8-9.4.1928) Конференціях українських націоналістів, для останньої, за дорученням тодішнього ідеологічного референта ПУН Д.Андрієвського[25], Вассиян розробляв тему націоналізму в контексті існуючих ідеологій. Врешті, 1929 року Конгрес у Відні,  де Вассиян очолює ідеологічну комісію, що потверджує його авторитет в націоналістичних колах. Саме тут прозвучала його відома доповідь “Ідеологічні основи українського націоналізму”[26], що стала підґрунтям ідеологічних резолюцій, які прийняв Конгрес.

Одразу після львівської конференції ОУН (травень 1930р.) Вассиян перебирається до Перемишля, де таки погоджується очолити редакцію газети “Український Голос”, видання, яке вже встигло стати доволі впливовим, а відтак викликало неабиякий інтерес польської влади. Польське “правосуддя” не змушує себе довго чекати і вже восени 1931 року Вассияна арештовують, інкримінучи участь в Конгресі та антиурядову діяльність.[27] Конгресівців, серед яких були – Осип Бойдуник, Степан Ленкавський, Зенон Пеленський  та університетський товариш Вассияна ще з празьких часів поет Олесь Бабій на судовому процесі восени 1932 року засудили “В 10:30 год. ночі передсідник трибуналу проголосив такий присуд: Зеновій Пеленський, О. Бойдуник, др. Ю. Васіян, Ст. Ленкавський, О. Бабій – всіх п'ятьох на кару в'язниці по 4 роки і втрату громадянських прав, з зачисленням часу слідчої в'язниці”[28]. З львівських “Бриґіток” їх перевозять у Дрогобич, а згодом вони опиняються в місті Сєдлєц (Siedlec). Згадки про побут в дрогобицькій в'язниці залишив Зиновій Книш: “Тюремні буття, що відрізали нас від життя, перемішали під одним капелюхом інтелектуалів з бойовиками, вимагали тримати одну лінію морального самоздисциплінування в нашому внутрішньому режимі, переборювати свої індивідуальні звички та особисті нахили. Не кожному це легко приходилося, але всім нам у тому міг бути зразком др. Вассиян. Не міг погодитися з думкою, щоб він, якому ще тільки два роки залишилося до волі, мав би користати з ліпших прав, як другі, перед якими довгі ще роки тюрми і які може вже волі ніколи не побачать.”[29].

Після звільнення в 1935 році Вассиян повертається до батька в Броди, продовжуючи підпільну діяльність в ОУН. В цей час Вассиян працює над ідеєю створення Українського Інституту боротьби з комунізмом, який, з-поміж іншого, мав би своїм завданням фіксування злочинів режиму, а відтак поширення даних дослідження в західному інформаційному просторі.[30] Ідея так і не знайшла відгуку в тодішньому націоналістичному середовищі, репрезентантам якого, вочевидь,  не вдалося побачити перспективи і зрозуміти глибини пропонованого Вассияном проекту.

На волі не довелося йому затриматися надовго. Польська поліція  арештовує знову та етапує до концтабору “Береза Картузька”, там Вассиян залишається до початку німецької окупації Польщі.

Зі споминів сестри: “Не зрадило мене відчуття. Арештований, відправлений до Берези. Про побут там знаю не багато, Юлько, звично, тримав все у собі, боячись викликати жалість, завжди оминав найбільш драматичні моменти з свого життя. Знаю лише, що після звільнення вертався додому із знайомим Павлюком з Бродів. Як він пізніше розповідав через виснаження і недоїдання дорогою Юлько втрачав свідомість кілька разів і вже перед самим домом довелося його волокти, бо ноги не слухали.  Але чекає його знову дорога в невідомість[31]

Прихід радянських військ зустрічає Вассиян вдома, у Бродах, почав працювати в ґімназії. За сприяння знайомих з підпілля вдається переїхати до Кракова, де в той час концентрувалося українське націоналістичне життя за кордоном. Там на Вассияна чекає помешкання та можливість, нарешті, перевести подих і присвятити себе філософії. В науці знаходив заспокоєння і тиху радість усамітнення, зокрема в контексті наростання напруження в рядах колись цілісної ОУН. Оселився Вассиян у добре відомому будинку по вулиці Зеленій, 26, де під одним дахом в цей час знаходили хоча притулок, але не завжди порозуміння вчорашні однодумці, яких незгода поділила на два табори.[32] Розбрат в членстві Васиян сприймав з жалем, розуміючи, до яких неминучих наслідків це призведе, намагався всіляко примирити опонентів. Зі споминів давнього товариша і сусіда з празьких студентських часів Володимира Мартинця: “Надзвичайно болів розламом в Організації Українських Націоналістів. Намагався добачувати в ньому діяння непогамованої в нас стихії, духа степу і анархії і хоча недвозначно оприділився себе по стороні законного проводу ОУН, то ніколи не виступав супроти заблудших братів і друзів в ролі ментора чи грізного судді. Він намагався їх переконувати, навчати, успокоювати, ушляхетнювати і все вірив, що тільки відповідаючи на ненависть любов'ю, на самолюбство – виявами чести і гідности, ми можемо перебороти цю нашу трагедію, яка перейшла вже давно і далеко межі тільки внутріорганізаційного розламу...[33] Вассиянова беззаперечна чесність та виваженість, а також авторитет, яким він користувався навіть серед інодумців, найімовірніше стали причиною покладання на нього обов'язків незмінного судді Головного Революційного Трибуналу, який розглядав справи “зради нації або Організації”[34]Революційний Трибунал зібрався в місті Кракові. Його головою для всіх справ, відданих йому під розгляд, Голова ПУН призначив д-ра Юліяна Вассияна-Чорнія (організаційне псевдо Вассияна). Годі було зробити кращий вибір: людина суворо-чесна і справедлива, жила в спартанському убозтві і на справи Організації гляділа неначе з перспективи вічности. Абсолютно безстронний, шукач вічної правди, д-р Вассиян глибоко відчував вагу відповідальности, що лягла на нього. Заки зійшовся Суд, д-р Вассиян безсонно провів ніч на розмові зо своїм сумлінням і довго вагався, чи гідний узяти на себе цей тягар. Не пам'ятаю складу Трибуналу. Він мінявся в кожній справі, під незмінним головуванням д-ра Вассияна[35] Дієвим в ПУН Юліян Вассиян залишатиметься до смерті.[36] До 1941 року він працює в Українському Центральному Комітеті у Кракові перекладачем німецької мови.

На початку радянсько-німецької війни повертається знову в Броди, не покидає його гнітюче відчуття, що мусить бути вдома. “В дорозі до батька. Шляхом додому  вдається Юлькові щасливо вийти без ушкоджень з автомобільної аварії. Примчав до хати... на похорон тата, який сподівавсь до останнього побачити ще раз сина. Під час процесії на цвинтар “заламався” і розридався перед усіма людьми, вперше і востаннє я бачила його таким. Хоч не були з батьком близькими ніколи, останні роки якось втихомирили непорозуміння і вони спілкувалися більше ніж будь-коли за моєї пам'яті. Смерть тата підкосила Юлька. Після полагодження справ з хатою ми замешкали вдвох. Запропонували йому працю прекладача при Українському Допомоговому Комітеті. 

Жили ми мізерно. А Юлько все повторював “на підлозі спати, саму воду пити, лиш би пережити, бо вони згноять нас усіх”. Подивляв їх дисципліну, але, знаю, ненавидів в душі.

Часто не ночував вдома, боячись облави. Одного червневого ранку, вдосвіта,  почули постріли ззаду хати, на полях, я визирнула у  вікно, прикриваючись фіранкою. Картина макабрична: біжить один нещасливий і падає, так повільно, як сухий лист, тоді інший, і ще. Ґестапо влаштувало полювання на людей, як на зайців.  Ті постріли, які забрали тишу того сірого ранку дуже врізалися в пам'яті. Юлько ходив з кута в кут, мовчазний і блідий.

За кілька днів прийшов до брата давній кравець (єврей), щось наче б йому поправляв і в якості оплати просив трохи картоплі. А Юлько звідкись недавно приволік такий делікатес, то віддав йому всю бульбу, що була. “ Ми з тобою якось протримаємося, - сказав, а він з дітьми..”

Рік 1943, десь пізня осінь – евакуація міста, знову невідомість, вирішили до Сяноку. Юлько в міжчасі відбув важке запалення сідничного нерва, лежав довго в лікарні. Товарняком дібралися якось міста. Продаю залишки одягу, мамциної біжутерії, щоб якось вижити. Довго не довелось чекати. Через кілька тижнів побуту завітала поліція і вивели Юлька в кайданках розмитою заболоченою дорогою (ми були осіли поза містом). Пробую дізнатися наступного ранку де його утримують. Всі в страху, розводять руками, ніхто не може допомогти. Від вязничного лікаря-українця дізнаюся, що Юлько ще в Сяноку, але не встає, бо має загострення. За кілька днів нова звістка: “Юлька вивезли в невідомому напрямку”. По кількох тижнях пошуку знаходжу, що мій брат в Ґестапо на Сяпєги" [37]. [38]

Врешті, Вассиян опиняється в концентраційному таборі Брец поблизу Берліна, розділяючи вязничний побут зі своїми давніми знайомими Осипом Бойдуником, Михайлом Бажанським, Вододимиром Мартинцем, останній, зокрема, залишив спомини про в’язничне життя[39].

Після звільнення в кінці жовтня 1944 року. Вассиян перебував короткий час на лікуванні, згодом переїжджає до австрійського містечка Сан Георген, звідки подається до Баварії. У 1945 році знаходить притулок в таборі переміщених осіб в Ауґсбурзі, в жовтні 1946 опиняється в Ділінґені, де читає лекції в таборовій ґімназії. Тим часом, впродовж повоєнних років не припиняє активної праці в ПУН, в жовтні 1945 – задіяний в організації Конференції ОУН в Мюнхені, Ідеологічній конференції 1946 року та ІІІ Великого Збору Українських Націоналістів в серпні 1947 року [40], де виголосив доповідь “Українська ідея життя” (опублікована в журналі “Орлик” під псевдонімом Д. Бродиш)[41]

Я щойно знайшла помешкання, в якому живу досі, як до мене завітав пан від Юлька, передав записку. Журиться своїми течками з рукописами. Живий!!!! Часто колись повторював “ люди є невільниками своїх речей, щасливі ті, хто зуміли звільнитися від цих “добр”.[42]

З початком 1950 их рр. Вассиян покидає Европу. Переїзд до Сполучених Штатів мав стати новим початком, принаймні такі сподівання були в Проводу Організації, що так наполегливо сприяли Вассияновому преїзду, коли ж він сам не покладав на це особливих сподівань. До відчайдушного мрійника та ідеаліста Вассияна одразу приходить розуміння власної незатребуваності в Новому світі. Самотній, зраджений і забутий людьми, що ще вчора називали себе друзями, один з небагатьох українських філософів доживає віку працюючи підсобним робочим. Щоб зрозуміти причини такого становища, варто вдатися до спомину, який залишив давній товариш Зенон Пеленський “др. Юліян Вассяин мав відвагу в нашій дуже утилітарній, глибоко зматеріялізованій добі бути, як то кажуть “чистим філософом”, виключно мислителем, людиною не з цього світу... Життєво- практично др. Вассиян був майже безпомічний, без тіні вирахування і часто в зустрічах з ближніми – безборонний”[43]

Кілька тижнів по приїзді, у листі своєму давньому приятелеві О.Бойдунику, який залишився в Мюнхені, Вассиян напише: “Дорогий друже Осипе! Насамперед поздоровлення для Вас і всіх друзів наших. Вибачайте, що так пізно пишу, але повірте, рука не порушилася за пером, хоч часу в мене забагато, бо не працюю цілий час. Власне в цьому саме причина моєї байдужости, вкорінення своєрідної безнадії. Не раз я говорив в наших колах М.[44], що не уявляю собі доцільности мого виїзду, але мені відповідали, що “якось то буде”. Моє передчуття було вірне, однак, мушу признати, що навіть я показався у власних очах непоправним оптимістом. Проф. Грановський[45] зустрінув мене більш ніж безінтересовно і раз в розмові сказав, що мені не треба було їхати до Америки. Якщо пригадуєте собі наше побачення з ним, то можете уявити собі моє здивування і положення. Здалека люди і ситуації виглядають побільшені, в цьому випадку вони побільшені понад міру. Загальне моє вражіння щодо особи професора таке, що він чомусь не радий нашим людям і радше прихильний іншим. Боюся цього вражіння, волію, щоб воно було суб'єктивним і несправедливим...[46]

Попри все, в Америці Вассиян продовжує писати. Вечорами, після важкої фізичної праці хворий чоловік (тривалий час страждає на серцеву недостатність) лише в цьому знаходить розраду і сенс життя. Основні праці цього періоду публікуються в часописі “Самостійна Україна” (друкований орган Центральної Управи Організації Державного Відродження України – ОДВУ). Редактором видання був Тома Лапичак, давній товариш Вассияна, який тимчасово запропонував своє мешкання для новоприбулого. Вассиян доклався до наповнення і розбудови журналу, оскільки був безпосереднім свідком його творення в сусідній кімнаті, впродовж тривалого часу користування гостинністю приятеля.

Зі споминів Галини Вассиян  “Ще в Бродах під час окупації люди говорили про еміграцію і заздрили тим, які встигли виїхати до Америки. Юлько весь час говорив про Чікаґо і вимовляв то так протяжно “Чікаааааґо”, так ніби це недосяжна вершина його мрій. Задумувалася, чому так заворожений тим містом. А будучи за океаном таки добрався до тої своїі “Мекки”, щоб там знайти вічний спочинок[47]

Юліян Вассиян відійшов тихо, залишений напризволяще знайомими, яким телефонував, відчувши сильний біль в серці. Сталося це через три роки після його приїзду до США. Похований на парафіяльному цвинтарі св. Миколая в Чикаґо.

Галина Вассиян довгі роки не знала про смерть брата. Дізнавшись, жінка почала писати до товаришів Вассияна, але ніхто не давав їй жодної інформації, обмежуючись відписками та співчуттям. Врешті, знайомі з Бродів відіслали Галині фото з похорону. Лист на пошті відкрили (Галина на той час мешкала в польському містечку Глівіце) і відтоді почалося її цькування, сусіди ганьбили жінку публічно, писали їй на дверях образливі слова.[48] [49]

Ввечері перед сном щодня молилася за Юлька здоров'я, не знала ще, що його вже нема...[50]

Запропонована розвідка – це лише перша частина серії публікацій, покликаної відкрити маловідомі сторінки з життя д-р Юліяна Вассияна, познайомити читача із матеріалами особистого архіву та непублікованими досі працями філософа.

©  Устина Стефанчук / Україна Модерна

 _____________________________________

Текст підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. У публікації використано ілюстрації (архівні документи), надані Авторкою. При відтворенні будь-якоої частини цієї публікації посилання на джерело обов'язкове.

 

 

Устина Стефанчук - політологиня, архівознавка. Випускниця філософського факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Працює над дисертаційним дослідженням, присвяченим постаті Юліяна Вассияна в контексті європейських філософсько-світоглядних ідей сер. XXст. Стипендіатка низки дослідницьких програм, завдяки яким опрацьовувала архіви у Чехії, Німеччині, Польщі та Франції. Сфера наукових інтересів охоплює широке коло від політичної філософії до культурної антропології, усної історії та етнографії. 

 

 

 



[1] З особистих нотаток Юліяна Вассияна. – Архів Університету Альберти

[2] Там само

[3] Там само

[4] У визначенні походження матері Вассияна виявилась плутанина, яку розпочав один із доповідачів на сходинах в річницю смерті мислителя – Т. Лапичак. ЇІ підхопили кілька авторів включно зі мною  [Лапичак Т.  др. Юліян Вассиян” // Самостійна Україна (Чікаґо), ч. 10 (жовтень) 1954р., ст.5.] Лапичак написав, що Вільґельміна з дому Урбан мадярсько-польського роду, вчителька. Ці обидва факти не відповідають дійсності. Сестра Вассияна Галина спростовує це, пишучи у своїх споминах, що мати була польського роду, а учителем був лише батько. [Листування Г. Вассиян. – Архів Університету Альберти]

[5] Зі споминів Г. Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[6] ЦДАВО України, Ф. 3979

[7] Військова одиниця, названа в честь ріки Буг, в складі німецької армії, створена 1915 року з осідком у Львові – прим. авторки).

[8] Зі споминів Г. Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[9] Зі споминів Г.Вассиян у листі з 17.2.1972. – Архів Університету Альберти

[10] Зі споминів Г. Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[11] Там само

[12] Арештування між студентством // Наш шлях (Львів). – 1922. –ч.4

[13] Реєстр студентів Українського Вищого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова (T- DRAH). – Національна бібліотека Чехії ( Слов'янська бібліотека)

[14] Зі споминів Г.Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[15] Особисті нотатки, чернетки листів. – Архів Університету Альберти

[16] Вассиян Ю. Рефлексії //Національна думка (Прага), січень- квітень. – 1927

[17] Вассиян Ю. Пізнання а життя// Національна думка (Прага), жовтень-листопад. – 1927

[18] ЦДАВОУ. – Ф.3972

[19] Студентські справи. Архів Карлового університету ( Прага)

[20] Там само

[21] Там само

[22] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[23] Вассиян Юліян. До головних засад націоналізму// Розбудова Нації (Прага). – ч.2. – 1928

[24] ОУН: минуле і майбуття. (Збірник)/ за ред. В. Таран. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – с. 132.

[25] Лист Д. Андрієвського до Ю. Вассияна від 2 травня 1928 – Архів ОУН у м. Києві

[26] Вассиян Юліян“Ідеологічні основи українського націоналізму”// Розбудова Нації (Прага). –ч.3-4. –  1929.

[27] Конґрес ОУН перед судом // Діло. – ч. 198- 200  – 1932

[28] Конґрес ОУН  перед судом. Третій день розправи. Промови оборонців // Діло. – ч. 202. – 1932

[29] Книш З. Так перо пише. (спомин “др. Юліян Вассиян) – Торонто, 1965. – с.66-72

[30] Спомини в листі від В.Качмара до Б.Гошовського від 11.09. 1974. – Архів Університету Альберти

[31] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[32] Книш Зиновій. Розбрат (спогади й матеріяли до розколу ОУН  у 1940-1941 рока). – Торонто: “Срібна Сурма”. – с.165

[33] Мартинець В. Українське підпілля: від УВО до ОУН. Спогади і матеріяли до передісторії та історії Українського Організованого Націоналізму. – 1949. – с. 211-212

[34] Книш Зиновій. Розбрат ( спогади й матеріяли до розколу ОУН  у 1940-1941 рока). – Торонто: “ Срібна Сурма”. – с.286

[35] Там само.– с.288

[36] ОУН: минуле і майбуття. (Збірник)/ за ред. В. Таран. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – с. 133 

[37] Йде мова про сумнозвісний будинок між вулицями Коперніка, Сапєги і Лонцького у Львові, де з 1941 по 1944 рік розміщувалася слідча в'язниця Ґестапо – прим.авторки.

[38] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[39] Мартинець В. Brätz – німецький концентраційний табір (спогади в'язня). – Штутґарт: Накладом “КЕП”. – 1946

[40] Лапичак Т.  “др. Юліян Вассиян” // Самостійна Україна (Чікаґо). –  ч. 10 (жовтень. – 1954 – ст.7

[41] Вассяин Ю. (під псевдонімом Д.Бродиш) Українська ідея життя// Орлик. Місячник культури і суспільного життя. – ч.10.– 1947

[42] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[43] Пеленський Зенон. Др. Юліян Вассиян // Український самостійник. – ч. 43. – 1953

[44] Йдеться ймовірно про Андрія Мельника – прим.авторки

[45] Олександр Неприцький-Грановський, відомий біолог, професор Міннесотського університету – прим.авторки

[46] Лист Ю.Вассияна до О.Бойдуника від 1 березня1950 – Архів ОУН у м. Києві

[47] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

[48] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28. 8. 1972. – Архів Університету Альберти

[49] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 17. 12. 1972. –Архів Університету Альберти

[50] Зі споминів Галини Вассиян у листі з 28.4.1973. – Архів Університету Альберти

 

Усі документи в шафці.

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с. Антропологія простору. Т. 1. Культурний ландшафт Києва та околиць / За науковою редакцією Марини Гримич. - Київ: Видавництво Дуліби, 2017. - 316 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!