Україна Модерна

// Ігор Гирич

У 2011 році у київському видавництві "Богдан" побачила світ книга Ігора Гирича "Концептуальні проблеми історії України", яка розкриває шляхи розвитку історичної освіти і науки в Україні. Пропонуємо вашій увазі один з розділів цього дослідження.

 

Усім відома фраза залізного канцлера О. фон Бісмарка, висловлена з приводу перемоги Німеччини у війні за об’єднання німецьких малих держав навколо Пруссії. Цю крилату фразу тепер завжди цитують, коли хочуть ствердити ідейно-психологічну мобілізацію соціуму – “війну виграв німецький вчитель”. Шкільна історія ніколи не керувалася, або керувалася лише частково, міркуваннями науковості (науковість і об’єктивність – речі, які далеко не завжди збігаються). Навпаки, вона завжди підпорядковувалася критеріям політичної доцільності виховання підростаючого покоління в дусі, вигідному замовнику – державі або громаді інтелектуалів, яка проектує таку систему історичних цінностей, яка дозволить досягти певних політичних цілей.

Інтерес до цієї проблеми сьогодні носить не лише науковий, але й практично-політологічний характер, про що свідчать низка публікацій у популярних публіцистичних виданнях, на сторінках газет і журналів, виступи на радіо і телебаченні. Ми лише назвемо деякі важливі наукові публікації на тему історичної пам’яті, національної ідентичності, яку формують уявлення про минуле свого народу в українських авторів. Серед останніх перед ведуть історики, які виховувалися на Заході, або ті, які там нині живуть [1].

Поява підручників з цивільної історії збіглася з часом Просвітництва, секуляризації знання, коли освіта стала надбанням усього суспільства, а також часом, коли абсолютистське суспільство зазнало модернізаційних впливів національної ідеології, коли на зміну володарям і підлеглим приходив імператив усенародної спільноти з її гаслами рівності, братерства і демократизму. Кінець ХVІІІ ст. – час виходу на арену національного питання. Велика французька революція та німецька романтична філософія обґрунтували необхідність постання нової суспільної парадигми – примату національного інтересу над кастово-стратною суспільною філософією феодальних суспільних відносин.

Підручники Європи відображали двояку ситуацію. З одного боку, вони легітимізували існування великих багатонаціональних імперій і панування в них основних імперських націй, як це було у Росії, Великій Британії, Австро-Угорщині, Пруссії, Іспанії і Франції. В них династична історія правлячих царських і королівських династій ув’язувалася з політичною історією тих націй, які ці династії представляли. З іншого боку, існували народи, які були позбавлені своїх держав або не мали їх зовсім: італійці, поляки, чехи, українці, греки, південнослов’янські народи. Гердерівська ідея: “кожній нація – своя держава” вимагала постання підручників, альтернативних до імперських. Існувала і третя проблема: не всі імперські, або за К. Марксом і Ф. Енгельсом “історичні”, народи потрапили до своєї національної держави. І тому підручники мали легітимізувати стан, що склався, або зміну цього становища, як це відбувалося щодо Ельзасу і Лотарингії, населеної німцями, між Францією і Німеччиною, але то вже була справа пізнішої історії, початку другої половини ХІХ ст.

Шкільні підручники з історії виконували функцію мобілізаторів громадської активності широких верств населення на користь тієї чи іншої національної ідеї. Винятком у цьому не стали й шкільні підручники України, яка протягом другої половини ХVІІ – середини ХVІІІ ст. поволі втрачала свою державну автономію в межах Російської імперії і ставала інтегральною частиною загальноросійської території. Як відомо, першим підручником з історії, і то не лише для України, а й одночасно для Росії, став “Синопсис” Інокентія Гізеля [2], що з’явився вперше друком ще 1674 р. і перевидавався понад тридцять разів.

Звичайно, підручником у сучасному сенсі “Синопсис” назвати не можна. Власне, це була книжка для читання з історії, написана з християнсько-конфесійної позиції. Проте в ній було закладено концепцію історії східнослов’янських народів, написану з позицій руського (російського, білоруського та українського) православного універсалізму. А тому, оскільки вона відповідала державній доктрині Московського царства, а згодом Російської імперії, ця книжка була визнана такою, по якій можна навчатися в початковій школі. Для нас цікаво, як у “Синопсисі” трактувалася історична пам’ять українців і росіян. Чи робилося між ними якесь розрізнення? Позаяк дві нації представляли одну конфесію, такого розрізнення не існувало. Більшість дослідників ідеологічних засад “Синопсису” стверджують імперське спрямування твору, його легітимізаційну функцію щодо російської політичної влади на українських територіях.

Дійсно, в “Синопсисі” проводилася думка про спадкоємність влади від київських князів через династичну природу влади до московських царів. Але проблема колективної пам’яті в Україні вирішена таким чином, що писемна історія розпочалася в часи існування Києво-Руської держави, яка мала через своє розширення у ІХ–ХІІ ст. підлеглі території на північному сході. Останні з часом стали панівними і перебрали від центральних теренів першість у державному творенні, а тому й у другій половині ХVІІ ст. мали всі підстави бути єдиною державною територією під скіпетром московського царя/ петербурзького імператора. Православний універсалізм за своєю суттю не міг розділяти двох народностей, а лише проголошував східну всеслов’янську спільність. Тільки секулярна доба могла принести думання світськими категоріями: мовними, етнографічними, фольклорними чинниками. Лише існування помісної церкви могло провести кордони між російською і українською історичною пам’яттю. Але така церква, попри потуги української еліти протягом усього ХУІІ ст. так і не визріла, через поразку України в українсько-польських і російсько-українських війнах.

Єдине, на що могли сподіватися тодішні керівники української ідеології, київські книжники, так це на духовну першість у східнослов’янському просторі. Саме таку перспективу “Синопсис” давав. З боку московської еліти це теж сприймалося схвально, бо надавало легалізовані можливості для використання української церковної еліти з метою піднесення всеросійської освіти. Ідея спільного церковного простору давала підстави для думки про спільну інтелігенцію Росії та України.

Натомість на західних кордонах української етнічної території конфесійна різниця між поляками-католиками і українцями-греко-католиками унеможливлювала створення такого спільного українсько-польського простору і творення ілюзії одного народу (на етнічній основі) та єдиної історичної пам’яті як підстави для консолідованого в етно-конфесійному сенсі суспільства.

Формування етно-національної історичної пам’яті для консолідації суспільства за національною ознакою.

Кінець ХVІІІ ст. ознаменувався відходом у небуття володарського типу держави і кастово-ступеневого соціального ладу. На місце зруйнованої феодальної моделі суспільства прийшла нова буржуазна модель, яка проголосила постання нової суспільної сили – народу, до якого завдяки Французькій революції зараховувалися всі члени суспільства без пов’язання з колишньою становою моделлю суспільства. Старі абсолютистські держави виробили консенсус: політична влада поділяється між старою династичною і землевласницькою аристократією, з одного боку, та новою буржуазією – з іншого. А поширювалася влада на територію, заселену однорідним етносом. А оскільки лише незначна кількість держав мала під собою однорідний етнос (як правило, кожна держава мала панівний етнос і численні національні меншини), виринала потреба номер один – максимальна мобілізація некорінних етносів до однієї державної нації на основі нації панівної.

Маніпуляція історичною свідомістю набирає глобальних розмірів в абсолютистських державах. Тоді було відкинуто модель ранньомодерного громадянського суспільства як сукупності підданих одного суверена і почала випрацьовуватися ідеологема “нації”. Курс історії в школі починає виконувати роль “ідеологічної скрипки” в оркестрі всіх інших шкільних предметів. Кожна держава-нація випрацьовує коло свідомісних міфів-каркасів, на яких нарощується “м’ясо” фактажу. Міф ми тут розуміємо як спосіб позараціонального впорядкування уявлень про соціум в історичній перспективі його функціонування.

Українська еліта стала заручником ідеї східнослов’янської спільності. З неї випливала ідея спільної інтелігенції. І протягом усього ХVІІІ ст. підросійська Україна стає донором мізків для всеросійських цілей. Адсорбція найталановитіших випускників Києво-Могилянської академії і найосвіченіших ченців Києво-Печерської лаври далася взнаки вже в останні десятиліття  “просвіченого” століття. Усі середні церковні освітні заклади від Москви до Сибіру очолювали вихідці з України. Так само українці переважали серед студентства і професорів у новостворених Московському і Петербурзькому університетах та становили значний відсоток серед працівників Російської Академії наук. Натомість сама освіта в Україні вже не відповідала рівневі європейських вимог, і колишня культурна й інтелектуальна перевага Старої України над Великоросією згасала.

 Романтичний етап становлення історичної пам’яті в українців

 Початок нового ставлення українців до спільного східнослов’янського культурного простору припадає на час остаточної інкорпорації Гетьманщини і Слобожанщини до складу Російської імперії, ліквідації інституту гетьманства, упровадження російської територіально-адміністративної системи замість полкового устрою: намісництв, а згодом губерній. Над Україною навис Дамоклів меч поглинання і розчинення у всеросійському морі. Яким міг бути вихід для староукраїнської еліти? Шукання відмінностей, намагання відмовитися від примарного релігійного універсалізму, заміна його раціональними секулярними практиками. І саме наука давала такі підстави для боротьби за збереження національного “я” в межах багатонаціональної імперії. Історична пам’ять була тією історичною основою, яка вкладалася окремим камінчиком у нову будову національного погляду на соціум.

Етнографічно-фольклорна різниця між українцями і росіянами давала підстави для твердження про існування побутово-звичаєвих відмінностей. Мовна різниця свідчила про відмінність на лінгвістичному рівні. Інша історична пам’ять говорила про психологічно-ментальні відмінності. Вона була головнішим чинником кордону між націями і ледь чи не основною підставою для свідомого вибору на користь української нації кожної конкретної людини. Говорити про масовість цього процесу можна було лише за наявності тривалої мобілізаційної праці нечисленної еліти, спочатку серед інтелігенції, а вже згодом серед народу.

Головним джерелом такої мобілізації мали слугувати початкова і середня освіта і шкільний предмет “історія”. Доба Просвітництва давала таку можливість. Створювалася ціла мережа державних гімназій і початкових шкіл, для них спеціально писалися підручники з історії, зміст яких контролювало міністерство освіти. Україна, як частина Російської імперії, навчалася вже від часів Петра І за російськими підручниками з історії. Однією з перших таких спроб концептуального визначення місця Росії в історії світу була “Коротка російська історія” Михайла Ломоносова [3]. Державні середні школи в Росії постали за часів Катерини ІІ у 80-х роках XVIII cт. Тоді з’явилося й Головне народне училище в Києві на Подолі – предтеча Першої київської класичної гімназії. Це була перша власне російська середня школа у Правобережній Україні та взагалі одна з перших шкіл на всю Україну. Але польські культурні впливи на Київ у цей час переважали російські. Освіта була в руках поляків. Гуманітарні предмети викладалися у польському дусі і польською мовою згідно із домовленостями між А. Чарторийським і Олександром І. А керівництво діяльністю шкіл здійснював видатний польський освітній діяч Тадеуш Чацький.

Українська освітня складова у цей час вже виразно на офіційному рівні не проглядалася. За історичну пам’ять нащадки козацької старшини воювали на “домашньому” рівні. На межі ХVІІІ–ХІХ ст., як вважав визначний дослідник громадського життя Олександр Оглоблин, у Новгород-Сіверському автономістичному гуртку була написана “Історія Русів” – українська відповідь російській концепції історії і російському трактуванню історичної пам’яті. У списках цей твір ходив по маєтках лівобережних дідичів, і не було, мабуть, жодного визначного роду, пов’язаного з Гетьманщиною, який би не читав цього твору. На момент його друку Осипом Бодянським у “Працях Московського товариства старожитностей російських” цей твір виконував функцію рукописного неофіційного підручника з української історії. Саме він вважається й фактографічним джерелом для історичних поезій Т. Шевченка, які в художній формі закріплювали ту ж саму історичну пам’ять у масовій свідомості.

“Історія Русів” невідомого автора, спираючись на козацькі літописи, і передусім “Літопис Самовидця” та Самійла Величка, подавала іншу перспективу української історії. Вона малювала осібний історичний процес, не пов’язаний з російським. Розповідала про перебіг козацьких воєн з Річчю Посполитою і позитивно трактувала тих гетьманів, які в російських історичній традиції оцінювалися негативно як “зрадники” московського царя. Зокрема в позитивному світлі змальовано й І. Мазепу.

Романтична доба не вимагала точної історичної критики. Вона зверталася до емоцій людини, її ліричних почувань. Пошуки “правди історії” починаються пізніше, в часи позитивізму, коли складалася власне наукова критична концепція історичної науки. Проте шкільний підручник і наука – речі іноді не лише не тотожні, а й паралельні. Тут відігравали роль не стільки дійсні події, скільки їхні інтерпретаційні моделі.

Романтична доба, з переможним крокуванням у всіх країнах Європи філософії Шеллінга, привела до постання романтичних уявлень про феномен народності. Для Російської імперії національну проблематику актуалізувала  французько-російська війна 1812 р. Політичний момент підказував пошук союзників серед різних етносів, що населяли імперію. Проблема російського трактування історичної пам’яті постала в результаті діяльності письменника та історика Миколи Карамзіна, який у 1803 р. посів не знану до цього часу в інших країнах посаду “придворного історіографа” при імператорі Олександрі І. Російський погляд на свою історію був сформульований у знаменитій “Записці про стародавню і нову Росію” (1811), яка не лише знаменувала постання російської державницької історіографії, а й провіщала намагання підпорядкувати українську національну пам’ять загальноросійському минулому.

У 1830-ті роки автор відомої “тричленки” “самодержавство, православ’я і народність” С.С. Уваров лише у схематизованій формі на рівні державної політики повторив думки М. Карамзіна. Тоді ж і вийшов офіційний підручник з історії для середньої школи авторства Н. Устрялова, який став офіційним навчальним посібником на весь час царювання Миколи І [4]. У добу Олександра ІІ офіційним історіографом став Дмитро Іловайський. Його підручник для гімназій від 1860-х до Першої світової війни витримав 44 видання [5].

До консолідації на платформі спільної історичної пам’яті Російську державу підштовхнула Польща, яка перша озвучила демократичний маніфест про постання всепольської нації в часи Конституції 1794 р. Участь поляків у війську Наполеона у війні 1812 р., а головне – польське повстання 1830–1831 рр. [6]. остаточно розвели дві ворогуючі сторони в різні протиборчі табори. Причому і поляки, і росіяни у боротьбі між собою намагалися скористатися величезним українським потенціалом. Проте Україна в першій половині ХІХ ст. не представляла єдиного регіону в сенсі ставлення до свого минулого. Якщо Лівобережна Україна цілком співчувала антипольським інвективам росіян, то з Правобережною Україною справа стояла складніше. На емоційно-світоглядному рівні Поділля і Волинь становили радше спільну культурно-громадську модель з Галичиною, Малопольщею (Краківською округою) і коронними землями, ніж спільний з Росією православний материк. Звісно, ми передусім маємо на увазі інтелігенцію Правобережної України, а не селянство.

Головна різниця в історичних пріоритетах минулого між українцями і росіянами в романтичний період.

Боротьба за власну історичну пам’ять, що мала свій вияв у визнанні історичного процесу, осібного від російського, велася в першій половині ХІХ ст. не на рівні освіти. Стара українська школа остаточно вмерла разом з колегіумами і Києво-Могилянською академією у 1817 р. (цікаво, що О. Оглоблин вважав за можливе написання “Історії Русів” навіть не у ХVІІІ ст., а на межі 1810-х – 1820-х рр.; тобто на межі загибелі старої і народження нової школи в Російській імперії). З’ясування стосунків відбувалось у сфері інтелектуального життя інтелігенції, яка була вже цілком розчинена в морі всеросійської інтелігенції. Слов’янофіли висунули теорію трьох Русей: Київської, Московської і Петрівської. Натомість речник української ідеології Михайло Максимович у 1830-х – 1840-х рр. проводить думку про києвоцентризм історичного процесу у Східній Європі. Києвоцентризм протиставлявся москвоцентризму росіян, бо відновлював суспільно-культурне значення Києва як осібного руського центру й у ХVІ–ХVІІІ, і у ХІХ ст., тоді, як, за російською концепцією, столична роль Києва припиняється у 1240 р. і його славу в ХІV ст. переймає Москва – так само, як остання пізніше, у 1453 р., переймає імперську славу від Константинополя, стаючи “третім Римом”.

 Ідея києвоцентризму ставала продуктивною. Завдяки М. Максимовичу, М. Костомарову і П. Кулішу постає українська відповідь на “теорію трьох Русей” росіян: чотириступенева історія України – Україна князівська, Україна литовсько-польська, Україна козацька та Україна Нового часу – доби національного відродження.

Ідея центрального образу Києва як української столиці мала важливу ідеологічну складову, що протиставляла місто над Дніпром традиційному московському монархізмові, самодержавству, авторитаризму, деспотії, цезаропапізму. Натомість підносилися українські чесноти: громадоправство, демократизм, індивідуалізм, соборноправство. Бо ще в часи І. Борецького і П. Могили була розроблена на противагу ідеї “Москва – третій Рим” ідея “Київ – другий Єрусалим”. Ідеї російського абсолютизму верховної влади протиставлялася ідея органічного паритетного поєднання  влади громади і  народу з християнським служінням Богові за духовним почином, а не з примусу офіційної церкви.

М. Костомаров додав важливі моменти до формування української історичної пам’яті. Він одним з перших висловився про належність князівської спадщини до української історичної традиції. Підставою для цього стала його думка, знакова для української історичної науки, про існування в давній Русі розрізнення між українською і російською народностями. А також твердження про федералістичні початки політико-державних стосунків між князівствами у ХІ–ХІІ ст. Ці ідеї принципово розходилися з постулатами російської історіографічної концепції та її варіантом історичної пам’яті. М. Карамзін, С. Соловйов, В.Ключевський та інші історики, що формували офіційне ставлення до минулого, стверджували про існування єдиної давньоруської народності та монархічної самодержавної влади в князівській Русі. Розрізнення на росіян, українців і білорусів, на їхню гадку, відбулося у литовсько-польську добу в ХІV–ХVІ ст., але й то це розрізнення російська наука визнавала лише на діалектному рівні, а взагалі наголошувалося на існуванні триєдиного, але спільного руського племені. Саме заперечення “єдинонеділимства” російського народу сприймалося на рівні державної зради і було достатньою підставою для поліційних переслідувань зухвальця, що наважився б стверджувати протилежне.

М. Костомаров для підважування тези великодержавної історіографії писав про існування двох російських націй у добу Середньовіччя. Він слушно стверджував, що новгородський етнос до середини ХVІ ст. був власне окремим російським етносом, мовно, побутово і ментальнісно відмінним від російського московського народу. Микола Іванович писав, що якби не агресія Москви, не терор Івана ІV проти волелюбних новгородців, у ХІХ ст. ми б мали окрему, другу псково-новгородську російську народність, зорієнтовану на вільні демократичні європейські цінності, що за свідомісними орієнтирами більше нагадувала б населення німецьких ганзейських міст і Речі Посполитої – литовців і поляків, ніж москвичів.

Так само гостро, у багнети, російські офіційні чинники, що відповідали за науку, сприймали будь-яке об’єктивне ставлення до неправославної церкви, зокрема до унії і постання греко-католицької конфесії в Україні у ХVІ–ХVІІІ ст. М. Костомаров через спробу неупередженого ставлення до Берестейської унії не зміг захистити своєї першої магістерської дисертації в Харківському університеті. Блюстителем релігійної чистоти виступив колишній професор Київської духовної академії, визначний вчений-богослов Інокентій Борисов, тоді вже харківський архієпископ.

Довівши російській науці численними етнографічними збірниками (М. Цертелєв, І. Срезневський, П. Куліш та ін.) існування відмінного на побутово-культурному рівні українського (малоруського) народу, українські вчені зіткнулися з іншою інтелектуальною проблемою. Московський професор М. Погодін, відстоюючи “русскость” населення Давньої Русі, висунув визнану всім російським науковим світом теорію про знелюднення теренів Київщини після монголо-татарського завоювання і переселення старого етносу на Північно-Східну Русь під Москву. Натомість Київщину нібито заселили вихідці з Галичини – природні українці, і таким чином було українізовано Наддніпрянщину, а згодом і Лівобережну Україну. За докази слугували як історичні матеріали, так і лінгвістика. М. Погодін та його послідовники О. Соболевський, О. Шахматов та ін. намагалися переконати, що на розмовному рівні давні кияни говорили московською мовою

З новою силою і з новими аргументами розгорнулася боротьба за історичну спадщину українців. А першим у ній у полеміку з М. Погодіним вступив М. Максимович.

Кирило-мефодіївські братчики як творці засад української історичної пам’яті

В українські підручники кінця ХІХ – початку ХХ ст. потрапили ключові ідеї української історичної пам’яті, вироблені провідниками Кирило-Мефодіївського братства 1846–1847 рр. Їхнім формулятором став Микола Костомаров, а їхня квінтесенція була висловлена в знаменитих “Книгах буття українського народу” – програмі кирило-мефодіївців. Праосновою послужила відповідна книга польської революційної партії. Як і поляки щодо свого народу, М. Костомаров провіщав відродження до життя українського народу. Проте це відродження мислилося не як постання української держави, як це було в польському випадку, а як утворення федералістичної спілки слов’янських народів, де Україні відводилося перше місце як території, що могла залагодити всі старі історичні конфлікти, як землі, де може бути випрацюваний усеслов’янський компроміс.

Польська національна ідея в добі романтизму виплекала думку про особливу місію польського народу, народу-страдника, який у боротьбі з російським деспотизмом прокладає усім іншим народам шлях до свободи. Відповідним чином М. Костомаров, П. Куліш і Т. Шевченко витворювали український месіанський міф, який використовував ключові моменти української історичної пам’яті.

М.Костомаров проголошував особливий тип українського східнослов’янського суспільного життя, який був принципово відмінним від російського й польського історико-суспільного буття. Якщо у сусідів носієм суспільних чеснот виступали верхні  шари суспільності: князі і монархи, землевласники-магнатерія і шляхта, то в українців такими носіями виступала об’єднана громада, що протистояла політичній неукраїнській верхівці. Кирило-Мефодіївці цією ідейною надбудовою намагалися відразу ствердити дві надто важливі тези: першу – відсутність в українців нормальної держави, яку мали поляки в минулому, а росіяни і в минулому, і на той час; другу – органічну непритаманність українському історичному буттю землевласницької верстви як верстви іншоплеменної,  яка завжди, імпліцитно, здійснювала визиск українців.

У цій другій тезі можна побачити багато паралелей із французькою суспільною філософією середини ХІХ ст., зокрема з думками О. Тьєрі, якій припускав, що панівний клас у Франції ХІХ ст. мав походження від нефранцузів, які в кінці першого тисячоліття нової ери підкорили франкоетнічний народ і протягом століть здійснювали панування в колишній Галлії, з часом перейнявши від французів (селян і містян) їхню мову і культуру.

Кирило-мефодіївці, а за ними і українофіли-громадівці так само розглядали верхні шари суспільства як неукраїнців за кров’ю, завойовників споконвічно української Наддніпрянщини. З агресорів-варягів формувалася землевласницька військово-боярська верства. Дружинники перших київських князів були норманами, та й, власне, й самі князі мали північноскандинавське походження. Варязька теорія постання Русі тоді не відкидалася українськими ідеологами, а творчо перероблялася. Неукраїнська влада жила паралельним життям з народом. Народні громади існували цілком окремо від інтересів неукраїнської князівсько-дружинної влади. Вони були антиподами. Чи не тому і сталася поразка України-Русі від монголів у ХІІІ ст., що суспільство Давньої Русі не мало етно-суспільного злютованого стану, – ніби підводили до такого висновку ідеологи громадівства.

Такий стан речей існував і в наступну литовсько-польську добу. Народ залишився в органічній цілості, а верхній шар суспільства помінявся. Замість нащадків варягів в Україну прийшли спочатку литовські князі, а згодом і польська шляхта. Лише козацький період вніс гармонію в суспільне життя, бо козацтво постало на українському первні. Його праосновою були ті ж народні громади, які опинилися поза владою Речі Посполитої і самі вступили в боротьбу зі Степом, а згодом, витворивши особливий козацький стан, і з самою Польщею.

Романтизм героїзував минувшину. Йому була притаманна гіперболізація і генералізація явищ, надзвичайно високе їхнє поцінування. В історичній перспективі козацтво оголошувалося особливим станом, якого не мали інші нації, розглядалося як така спільнота, яка найкраще засвоїла питомо український дух докозацьких часів і максимально його розвинула. Кирило-мефодіївці наріжним каменем української історичної пам’яті проголосили козацький міф. Козацтво – це демократичний соціум, котрий не знав автократизму. Як і український народ, воно було самим уособленням демократизму. Козацтво – культурнотворчий чинник. Воно врятувало як Москву, так і Європу (а передусім поляків) від кримсько-татарської та турецької агресії. Козаки повірили у щирість Москви, в її бажання безкорисливо допомогти козакам-українцям звільнитися з-під польської кормиги, і помилилися. Москва з часом перемогла і відвойовану вільну територію козаків приєднала до своїх земель, зробила інтегральною частиною Російської імперії. Така концептуальна візія історичних подій давала моральні підстави новим українцям у ХІХ ст. вимагати повернення українських земель, а також рівноправних відносин з Росією.

У козацтво, за думкою істориків-народників в ХV–ХVІ ст. органічно влилися громади, які існували ще з княжих часів. Козацькі громади – це, власне, території українського селянства і міщанства, не підвладні польському державному устрою, які стали жити за козацькою юрисдикцією. Цей новий козацький устрій відповідав українському психоетнічному типу, відмінному від польського аристократичного та російського автократичного типів мислення цих народів-сусідів. Це ще одна головна ключова засада історичної пам’яті, яку намагалися прищепити широкому загалу українські народники і яка активно жила серед цього загалу до часів Української революції 1917–1921 рр. та й сьогодні є складовою історичного усвідомлення українця.

Саме кирило-мефодіївці намагалися виробити культ інакшості українців, принципової їхньої відмінності російських теренів. Цьому мала слугувати ще одна важлива засада. Український народ мав свій особливий соціальний устрій – громаду. Ця громада мала принципову відмінність від польської ґміни і російської общини. ґміна визнавала панську владу, община – владу абсолюта і його дворян. Українська ж громада – самодостатній організм, який завдяки своїй саморганізації виступив за соціально справедливий устрій, якому на перешкоді були польська шляхта і російський абсолютизм.

Цей утопічний український соціалізм, ніби вдало пристосований для романтичних часів, виявися малопридатним для часів політичного розвою національного руху в Україні, коли стало ясно, що для будівництва держави потрібен не особливий  суспільний тип, а  звичайна випрацювана європейська модель організації влади і соціуму

Особливий шлях П. Куліша. Ранній етап українського консерватизм

Пантелеймон Куліш – спершу яскравий прихильник ідеалізації козаччини, після заслання перейшов на рейки консерватизму. Він став речником шляхетської верстви спочатку Лівобережної України, опісля Правобережної України і Галичини. У своїх історичних працях і популярних історико-культурних нарисах, які частково використовувалися як навчальна лектура, П. Куліш кардинально змінив свої погляди на роль козацтва в історії України. Тепер він уже писав про руїнницьку й деструктивну діяльність козацтва, яке протистояло культуртрегерській місії українсько-польської шляхетської верстви.

“Потрійний зрадник” насправді намагався послідовно вибудувати консервативну візію української історії, бо вважав, що лише майновиті верстви суспільства здатні стати матеріальною підпорою і стрижнем національного відродження у другій половині ХІХ ст. П. Куліш по-своєму конструював історичну пам’ять українського минулого. І це йому “без ухилів” здійснити не вдалося. Його заносило на крайнощі, йому не вдалося втримати рівноваги. На заваді успіхові серед широкого загалу були амбітний характер і непогамовані лідерські претензії. Він відмовлявся від того, до чого ще недавно закликав. У висліді Панько Олелькович опинився поза магістральним шляхом українського контексту, на марґінесі українського суспільно-політичного мейнстріму українофільського періоду національного відродження.

Але не можна не оцінити кількаразових титанічних спроб П. Куліша опинитися на чолі цього суспільного процесу з різними модифікаціями і формами побудови громадянського суспільства на основі консервативних традицій. Його орієнтації на проросійську, пропольську моделі політичного буття України були спробами вироблення українського шляху, що спирався не на містичні особливості, а на суспільні форми, що розквітли в сусідів.

Український дідичний стан витворився спочатку на основі спільної польсько-української шляхетської верстви. Для П. Куліша і польний гетьман С. Жовкевський був більше “руський”, а не польський шляхтич. П. Куліш, розпочинаючи свою “Основу”, сподівався на підтримку лівобережних дідичів. Згодом львівські „Мету” і “Правду” П. Куліш видавав частково навіть за власні кошти, намагаючись схилити народовців до свого ставлення до козаччини і анархістичного його впливу на суспільне життя в ХVІ–ХVІІ ст. Автор “Чорної ради” навіть погоджувався з культуртрегерською теорію польських істориків і публіцистів. “Хутірна філософія” П. Куліша – це різновид культуртрегерської ідеології української земельної еліти, яка мала відповідно до старих часів плекати у своїх маєтках культуру і бути носієм найвищих громадянських чеснот суспільства. Українське панство було для П. Куліша більшим досягненням, ніж різночинська інтелігенція, яка очолила український рух у 1860-х рр. Останню він вважав спадкоємницею і продовжувачем руїнницьких традицій козацької ребелії старих часів. Проте ставка на нащадків козацької старшини ще за життя П.Куліша зазнала краху.

Володимир Антонович – початок систематизації історичної пам’яті. Накопичення інтелектуальних сил та оформлення головніших трактувань її в народницькій версі

На громадівському етапі українці намагалися створити альтернативну російській офіційній українську школу, принаймні на початковому рівні. Але досягти цього їм не вдалося. І попри успіхи у формулюванні засад української історичної науки, на рівні освіти українці програвали змагання російській початковій і середній школі, яка була панівною силою у справі обрусіння українців.

Одною з таких спроб спинити тріумфальний хід російської освіти у підросійській Україні було створення у 1859–1861 рр. за попечительства у Київському навчальному окрузі видатного хірурга та освітнього діяча Миколи Пирогова недільних шкіл. Ними керували й у них викладали молоді українофіли-хлопомани Т. Рильський, Б. Познанський, В. Антонович та ін. Викладалася там історія за програмою, що не відповідала програмі російського міністерства народної освіти.

Крім недільних шкіл для людей різного віку, недавні студенти київського університету засновували на власні кошти і невеличкі школи для дітей бідняків, часто сиріт, які мешкали в хатах разом із членами громади і навчалися у підпільних школах. Одну таку школу на десяток учнів організував і майбутній лідер київської Старої громади Володимир Антонович. Проте відсутність легальних можливостей для них зводила нанівець всі титанічні старання старогромадівців у справі виховання нової української інтелігенції. Цікавий факт: відомий україножер, ідеолог  великодержавного табору Києва, професор політичної економії університету Св. Володимира, головний редактор “Киевлянина” Дмитро Піхно був одним з учнів В. Антоновича в цій нелегальній школі.

Саме настійливі прохання українських освітніх діячів про відкриття української народної школи були однією з причин запровадження в Україні сумнозвісного Валуєвського указу 1863 р., який обмежував до мінімуму вживання української мови  в літературі і забороняв її для використання в освітніх закладах.

Володимир Антонович був тією постаттю, якій належало оформлення головніших засад історичної пам’яті українофільського етапу визвольного руху. Тому його можна вважати творцем самого концепту “Нова Україна” [7].

Продовжуючи розвивати думку М. Костомарова про федеративний устрій Давньої Русі, В. Антонович силами учнів своєї наукової школи в київському університеті починає досліджувати історію кожної окремої землі, що утворилася в києворуських часах, де згодом постала Україна литовсько-польського часу. Його цікавили передусім ті землі, які були заселені давньоукраїнським етносом. Тому території, приміром, в’ятичів або словен чи полочан, де проживали давньоросійський і давньобілоруський етноси, історики його школи не досліджували. Винятком був хіба М. Довнар-Запольський, який написав кандидатську працю про Кривицьку землю. Натомість інші учні студіювали Київське князівство (М. Грушевський), Волинську землю (П. Іванов), Поділля (Н. Молчановський), Галицьку землю (М. Дашкевич і І. Линниченко), Сіверщину (П. Голубовський і Д. Багалій), Переяславщину (В. Ляскоронський), Турово-Пінщину (О. Грушевський). Доводячи історію земель до ХІV ст., його учні доводили зв’язок історії староукраїнських князівств з часами Литовської України-Русі.

Період Великого князівства Литовського, який польські історики розглядали як інтегральну історію польської Речі Посполитої, а російські науковці взагалі виключали з історії Московського царства, до якого пришивали історію києворуського часу, В. Антонович кваліфікував як історію українсько-білоруського етносу. Він розробив положення про органічний перехід староукраїнських форм суспільного життя до нових умов литовського владарювання та про суспільний договір українських міських і сільських громад з литовською князівською династією на правах тези: “старини не рушаємо, новини не вводимо”.

Через намагання підкреслити позитив у відданості традиціям княжої доби В. Антонович, як і Д. Багалій та представники історико-юридичної школи – М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович та ін. – негативно ставилися до нових, привнесених з Європи способів організації і самоврядування суспільного життя. Так, маґдебурзьке право – яке мало безумовно позитивне значення для українських міст – В. Антонович оцінював негативно. Він вважав норми німецького міського права не відповідними психіці та інтересам давньоукраїнського населення. Маґдебурзьке право визріло з правовідносин населення німецьких міст і місцевої князівської верстви і тому було органічнішим для німецького, а не східнослов’янського суспільства. Володимир Боніфатійович волів, щоб збереглася вічова форма права, яка більш пасувала українським правовим нормам і формам самоорганізації суспільства.

В. Антоновичу належить упровадження в суспільну свідомість українців ідеї, що споконвічною формою самоорганізації українського суспільства від княжих до Нових часів є сільська і міська громада, яка оберігала традиційні риси української культури, народної самосвідомості та економічного життя. Громадівська теорія для часів позитивізму і романтичного періоду історіописання була головним елементом розмежування між російською і польською історіографіями, російською і польською національними ідеями, пропагаторами яких були шкільні підручники з історії.

В. Антонович першим з українських інтелектуалів почав боротьбу з рецидивами протипольської ксенофобії української історичної пам’яті, яка була вихована козакофільською ідеологією колишньої Гетьманщини. І це при тому, що свою громадську і наукову діяльність київський професор починав, працюючи над доведенням історичного права українців на етнічні землі Правобережної України. Цю працю В. Антонович здійснював спільно з прихильниками російського централізму на Правобережжі. Не випадково досить рівні стосунки пов’язували його зі сумнозвісним М. Юзефовичем.

Проте з провалом спроби створити в Києві центр наукового і громадського життя навколо Південно-Західного географічного товариства, а пізніше й з Емським указом 1876 р. і вимушеним науковим відрядженням за кордон у 1881 р. увага В. Антоновича звернулася на Галичину і необхідність українсько-польського порозуміння. Це порозуміння дало б можливість утворити з Галичини центр для розвитку і плекання загальноукраїнської культури.

Саме В. Антонович разом з О.Кониським почав розглядати Галичину як інтегральну частину української історії, і йому належить початок соборницької акції між Наддніпрянською і Наддністрянською Україною. Голова української народницької школи сформулював постулат народницької історіософії. Він сам, залишивши шляхетську верству, почав працювати на українському національному ґрунті і закликав до цього інших представників спольщеної інтелігенції. За В. Антоновичем лише народ був тією силою в історії України, яка трималася національних основ і не піддавалася полонізаційним і русифікаторським впливам. Натомість верхні суспільні шари зраджували свій народ і йшли на службу розвиненішим державним культурам Польщі і Росії. Звідси завданням України він вважав накопичення культурних та інтелектуальних сил, які, набравши потуги, зможуть поставити вимоги культурної і політичної автономії. Історична школа Антоновича негувала значення держави як сили, в українських умовах ворожої до національних потреб, протиставляючи земельній аристократії, еліті ХVІ–ХІХ ст. народні маси як ту потугу, яка сама з себе народить нову еліту і здобуде автономні права для України.

З іншого боку, В. Антонович був за впровадження гармонізації між людьми, що представляють капітал, і народними масами. В. Антонович не протиставляв людину праці  заможній людині. Він не виступав виразно за соціалістичне перетворення суспільства. Не випадково такі майновиті українці, як В. Симиренко, В. Рубінштейн, В. Беренштам вважали Володимира Антоновича головною людиною довіри в українському русі.

Революційним замірам радикалів В. Антонович протиставив лоялізм, легальність і культурний еволюціонізм, віру і мирне відвоювання України в сусідніх держав з імперською ментальнісною традицією. Крім усього іншого, В. Антонович висунув гасло про існування двох відмінних літератур – української і російської – і про відсутність “общерусской” літератури та принципово дотримувався його. Українофіли-централісти дотримувалися протилежної думки, згоджувалися з росіянами-централістами в питанні існування спільної загальноросійської літератури для росіян і українців. В.Антонович наголошував на шкідливості і дезорієнтаційному впливові для українця російської літератури.

Саме В. Антонович розпочав формувати прошарок українськомислячих шкільних учителів з історії. Адже більшість його учнів по закінченні університету влаштувалися працювати головно по гімназіях. Лише окремі найталановитіші представники його школи посіли університетські кафедри. Вчителями історії в Київському реальному училищі, у приватних, ІІІ-й, IV-ій і І-ій державних чоловічих гімназіях, кадетському корпусі стали Л. Добровольський, В. Щербина, В. Ляскоронський, О. Левицький, М. Стороженко, О. Андрієвський та ін. У Катеринославському комерційному училищі викладав О.Синявський, у Полтавському кадетському корпусі – І. Павловський. У своїх викладах вони, хоч і послуговувалися російськими підручниками з історії, більшу вагу клали на власні наукові дослідження та на постулати української історіографії, вироблені В. Антоновичем.

У другій половині свого життя В. Антонович відновив на своїй квартирі приватні лекції з історії України, читаючи їх для освіченої публіки, яка не мала спеціальної історичної освіти. Метою їх було плекання серед інтелігенції, пов’язаної з освітнім процесом, елементів національної історичної пам’яті. Передусім цьому були присвячені два курси: історія українського козацтва та історія Ірландії.

 Історія козацтва представлялася В. Антоновичем як питомо українська історія на відміну від неукраїнської, польської історії західного Поділля, Волині, Галичини, де залишалася шляхетська влада і де не поширився полковий і гетьманський устрій – це як на Київщині, східних Поділлі та  Волині й Лівобережній і Слобідській Україні та Січі. Власне такий погляд на історію ХVІ–ХVІІІ ст. в модифікованій формі залишився й досі в наших підручниках. Сьогодні такі уявлення сприймаються як анахронізм, бо негують життя міст, панські маєтки і господарство, притому, що до кінця ХVІ ст. більшість дідичів цих територій залишалися православними або греко-католиками.

Цей курс В. Антоновича був законспектований слухачами (В. Доманицьким та А. Кучинським) і виданий у 1897 р. в Чернівцях під назвою “Бесіди про часи козацькі”. На підросійській Україні та в Галичині це був перший науково-популярний нарис історії, який активно використовувався в освітніх цілях.

Історія Ірландії була першим компаративістичним курсом історії двох спільних за національним розвитком регіонів Європи. В ньому В. Антонович порівнював історичну долю і взаємини ірландців і англійців та росіян і українців. Думка В. Антоновича, що мова не є обов’язковим елементом національної приналежності, згодом була покладена в основу культурно-історичного виховання в російській школі Наддніпрянщини, де заборонялося навчання українською мовою.

Михайло Драгоманов – політизатор української історичної пам’яті

М. Драгоманов поруч з В. Антоновичем до середини 1870-х рр. був лідером Старої громади. У формування підвалин ставлення до історичного минулого Михайло Петрович вніс добре знану сьогодні тезу про “пропащий час” – часи поневолення України Москвою після 1654 р.

Якщо В. Антонович виступав за культурницький розвиток українського руху, то М. Драгоманов виступав за його радикалізацію і за ведення нелегальних форм боротьби з існуючим ладом. Коли В. Антонович скептично ставився до позитивної співпраці з російськими ліберально-демократичними колами, через їхню негацію українських аспірацій, то М. Драгоманов постійно виступав за спільний російсько-український революційний фронт і соціалістичний рух. Саме М. Драгоманов розвивав думку про єдиний інтерес у демократій Росії та України і спільного ворога – царат та підприємницько-земвлевласницькі кола. Фактично М. Драгоманов був на українському ґрунті речником класової боротьби, проголошуючи, що “капіталіст не може бути українцем”. Саме М. Драгоманов висловив думку, якої дотримувалися лідери українського руху, про те, що останній є по своїй суті лише демократичним рухом, а все консервативне (що сприймалося як негатив) є чужим неукраїнським.

У національно-культурному питанні М. Драгоманов толерував російську літературу, визнаючи її головним цивілізаторським чинником для українців навіть підавстрійської території. У галицькій політиці він був противником народовців як ворогів соціалістичного руху. Негативно ставився до українсько-польської угоди та був прихильником народовсько-москвофільської спілки, що гальмувала національний розвиток Галичини.

Думки М. Драгоманова знайшли підтримку в пізнішій діяльності українських соціал-демократів і відбилися на формуванні історичної пам’яті  як у позитивному, так і негативному плані. До позитивів історіософії М. Драгоманова, що потрапили в освітній процес, слід віднести його віру в цивілізаційний поступ людства, конституційний підхід до розв’язання суспільних проблем. Місія М. Драгоманова в Женеві відкрила нову добу в діяльності української еміграції. Саме М. Драгоманов у всеєвропейському масштабі поставив українську проблему і тим висунув її за межі суто внутрішнього російського чи польського питання.

До ідей М. Драгоманова поверталися українці початку ХХ ст. (Богдан Кістяківський), ті, що волею долі опинилися в Росії і піддалися русифікаційним впливам. Вони у нових умовах намагалися відродити застарілу ідею про російсько-українську спілку і ствердити уявлення про М. Драгоманова як спільного діяча російського і українського соціалізму.

 *Публікується з дозволу Автора. У публікації використано ілюстрації з відкритих джерел.



[1]Velychenko S. Shaping identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish eccounts of Ukrainian history? 1914–1991. – New Jork, 1993; Величенко С. Перебудова та минуле неросійських народів // УІЖ.– 1992. – № 4. – С. 96–105; його ж. Суперечливі схеми національної історії: російські та українські інтерпретації власної минувщини // СхідЗахід (Історико-культурологічний збірник). – Харків, 2002. – Вип.V.С.1841; Єкельчик С. Імперія пам’яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві.К., 2008; Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби. – Острог, 2009.

[2] Авторство цього твору ще під питанням. Точно можна сказати, що І. Гізель був видавцем Синопсису”.

[3] Володина Т. А. Учебники отечественной истории как предмет историографии: середина ХVІІІ середина ХІХ в. // История и историки.2004.1.С.1.

[4] Устрялов Н. Начертание русской истории для учебных заведений. – СПб., 1839.

[5] Иловайский Д. Руководство к русской истории. Средний курс. – СПб., 1863.

[6] М. Грушевський вважав початком наукового українознавства 1827 р., коли з’явилися відомі “Малоросійські пісні...” М. Максимовича.

[7] Див.: Гирич І. Володимир Антонович – будівничий філософських засад Нової України // Історія в школах України. – 2004. – № 1. – С. 47–49; його ж. Володимир Антонович – автор концепту Нової України // Дивослово. – 2008. – Березень. – Ч. 3 (612). – С. 59–62.

* * *

 Читайте також:

Ігор Гирич. Українська історична пам’ять, шкільні підручники і освіта. Частина 2: Змагання російської, польської і української історичних пам’ятей

Ігор Гирич. Українська історична пам’ять, шкільні підручники і освіта. Частина 3: Від постання національного дискурсу до кінця хх ст.

Ігор Гирич – кандидат історичних наук, завідувач відділом джерел з історії України ХІХ – поч. ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України. Автор понад 500 наукових, науково-популярних та документальних публікацій з ділянки історіографії, джерелознавства, історичної топографії, історичної дидактики, києвознавства, пам’яткознавства, історії ідей, історії українського національно-визвольного руху, персоналістики суспільно-політичної думки. Упорядник та науковий редактор понад сотні видань, відповідальний секретар багатотомної серії „Михайло Грушевський. Твори: У 50-ти томах”. Автор книжок: «Історія України Нового часу в сучасній шкільній освіті» (К., 2009); «Концептуальні проблеми висвітлення історії України ХІХ-ХХ ст. в сучасних шкільних підручниках» (К., 2009); «Історичні причини наших поразок і перемог», Львів, 2011); «Концептуальні проблеми історії України» (Тернопіль, 2011); «Київ в українській історії» (Тернопіль, 2011); «Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів» (Тернопіль, 2012); «Формування модерної нації. Теорія і суспільні виклики (ХІХ – початок ХХ ст.)» (Тернопіль, 2014); «Київ. ХІХ – ХХІ. Путівник» (К, 2013); «Українські інтелектуали і політична окремішність (Середина ХІХ – початок ХХ ст..)» (К., 2014)

 

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!