Україна Модерна

// Ігор Гирич

(ПРОДОВЖЕННЯ)

Колегія Павла Ґалаґана в Києві як модель елітної української школи

У 1871 р. дідич з Гетьманщини, нащадок великоземельної козацької старшини у Лівобережній Україні Григорій ґалаґан заснував у Києві ліцей українського типу – колегію Павла Ґалаґана. Вже сама назва – колегія – пов’язувала цю школу з популярним у ХVІІІ ст. однойменним типом середнього навчального закладу, які існували в Києві, Чернігові, Переяславі та Харкові.

 

Колегія Павла Ґалаґана на Фундуклеївській вулиці

 

Г. Ґалаґан – один з провідних громадських діячів середини ХІХ ст. Діяч селянської реформи, пропагандист кобзарської творчості і меценат О. Вересая, Г. Ґалаґан був одним із спонсорів Південно-Західного географічного товариства. Новий заклад й був покликаний плекати й виховувати нову українську інтелектуальну еліту. Він не мав традиційного статуту офіційних гімназій. Скориставшись зв’язками у Петербурзі, Г. Ґалаґан домігся затвердження Міністерством освіти Росії спеціального статуту колегії, яка керувалася у своїй діяльності засадами корпоративності й поглибленого вивчення гуманітарних предметів: передусім філології і літератури, а також правничої науки та історії права. Для пошуку талановитої молоді у маленьких містах і містечках України колегіальна рада щороку їздила по державних гімназіях і прогімназіях для відбору юнаків до завершення навчання у колегії П. Ґалаґана. Відбирали переважно дітей українського походження, причому фінансове становище родини не мало значення, головним була успішність у навчанні. Більшість учнів належали до сімей міщан, дрібних дідичів і навіть селян. Великий відсоток припадав на дітей київської професури з університету. Це змушувало учнів, які не мали відповідних освітніх можливостей доколегіального виховання, орієнтуватися на сильних учнів. Навчалося одночасно не більше 80 осіб, причому половина дітей перебувала на пансіонерському утриманні.

Викладачі й директори дбайливо підбиралися членами-засновниками колегії – родиною Ґалаґанів. Практично всі викладачі мали українофільські симпатії і були активними учасниками українського руху в 60-х – 80-х рр. ХІХ ст., поліційно переслідувалися за свої “антиурядові дії”. У колегії викладали такі світила науки і старогромадівці, як П. Житецький, Є. Трегубов, П. Нечипоренко, В. Науменко, А. Дудка-Степовича. Коли на початку 1890-х рр. директором на три роки став відомий російський поет І. Анненський, який намагався вести викладання в офіційно-російському дусі, Катерина Ґалаґан зробила все можливе для звільнення його з посади. І навіть заступництво попечителя Київського навчального округу не допомогло І. Анненському залишитися на посаді. Цікаво, що його наступним місцем праці була така елітна російська гімназія, як колишній ліцей у Царському Селі.

Викладати українською було заборонено, проте практичні заняття і наукові вправи надолужували цей недолік. Учні в позаурочний час могли вивчати українознавчі дисципліни. Історичний предмет не був у викладах превалюючим, тому серед істориків та літературознавців  випускниками були ті, хто працював пізніше для російської науки. Згадаймо академіка-медієвіста Д. Петрушевського, Н. Котляревського, Й. Покровського. Але натомість у секторі філології і літературознавства та історії права колегія дала українській науці ХХ ст. найбільше число фахівців. П’ять академіків ВУАН та кілька її членів-кореспондентів були вихованцями колегії. Це майже третина першого складу Української академії наук. Згадаймо сходознавця і філолога А. Кримського,  правника О. Малиновського, гігієніста О. Корчак-Чепурківського, президента ВУАН ботаніка В. Липського, правника-міжнародника В. Грабаря, члена-кореспондента ВУАН історика права давньокиївського часу М. Максимейка, поетів і літературознавців М. Драй-Хмару, П. Филиповича. Цікаво, що на роботу викладачами намагалися брати випускників цієї ж гімназії. Колегію закінчували і майбутні військові діячі УНР та державники Андрій Лівицький – наступник С. Петлюри в екзильному уряді УНР та Микола Палієнко – учасник визвольних змагань 1917–1921 рр., командувач гарматного дивізіону дивізії “Галичина” у 1944 р.

Колегія Павла Ґалаґана була негласним освітнім закладом Старої Громади. Не випадково саме в домовій церкві колегії у 1886 р. брав шлюб Іван Франко. А дружиною його стала племінниця багатолітнього викладача колегії і старогромадівця Єлисея Трегубова Ольга Хоружинська. В цілому, наскільки це було можливо у підросійській політичній ситуації, колегія Павла Ґалаґана свою місію виконала. Хоч кількість випускників її майже за п’ятдесят років була незначною – лише близько 1000 осіб, та лише науковцями і професорами гімназій, ліцеїв і університетів стало близько сотні її випускників. Більшість представників історико-правничої школи М. Владимирського-Буданова в київському університеті були вихованцями колегії.

М. Грушевський як охоронець історичної пам’яті і творець канону українського підручника з історії

Засновник національної історіографії найбільше прислужився до вироблення канону українського підручника з історії. Це не був підручник у сучасному розумінні слова. У ньому був відсутній методичний апарат для контролю засвоєння знань. Але структурна побудова, розбивка на широкі і вузькі теми, виокремлення значущих проблем для висвітлення були здійснені саме Михайлом Грушевським.

Підручники М. Грушевського – це, власне, науково-популярна література, призначена як для інтелігентної публіки, так і людей, що не мали навіть середньої освіти. Спершу львівський професор взявся за написання наукових праць і своєї багатотомної “Історії України-Руси” (ІУР). Лише коли було написано перший період давньоукраїнської історії князівських часів та почали виходити томи з висвітленням литовсько-польської доби, М. Грушевський приймає рішення про написання популярної книжки з історії, де був би висвітлений увесь тисячолітній період української історії від доісторичного часу до початку ХХ ст. Символічно і не випадково, що перше видання у популярній серії книжок – “Очерки истории украинского народа”[1] – з’явилося у 1904 р., коли М. Грушевський сформулював знамениту схему української історії.

Вихід перших томів “ІУР” засвідчив, що засвоєння української історичної пам’яті було остаточно поставлено на фундаментальну національну основу. “Очерки” писалися для зросійщеної української інтелігенції, яка звикла до читання серйозної лектури. Другим завданням голови НТШ було написання популярної україномовної брошури для народу. У 1907 р. з’явилася друком книжка “Про старі часи на Україні”, яка мала десятки перевидань і виходила востаннє вже після поразки визвольних змагань – у 1921 р. у Відні. У 1911 р. М. Грушевський видає знамениту велику багатоілюстровану “Ілюстровану історію України”, яка також мала багато перевидань, дописувалася і виправлялася і була доведена у часі до 1919 р.

До популярної лектури для народу М. Грушевський ставився серйозно. Не випадково через “несерйозність” популярної книжки М. Аркаса “Історія України-Руси” (1908) він висловив обурення щодо людей, які допомогли її видати і розповсюджувати. Книжка була написана нефахівцем, вона давала громадськості невиважені висновки і положення щодо минулого народу. А отже, непевним чином викладала ключові проблеми історичної пам’яті.

Винятково важливе значення мала “Ілюстрована історія України” М. Грушевського (перше видання 1911 р.). Вона на десятиліття наперед заклала канон історичної пам’яті українця. Власне, саме ця книжка служила зразком для написання перших підручників з історії незалежної України після 1991 р.

У часи визвольних змагань і особливо в перший період еміграції, у 1919–1921 рр., М. Грушевський багато часу присвятив написанню спеціальних підручників для середньої школи, як з української історії, так і історії всесвітньої. Видавництво кооперативного союзу “Дніпросоюз” у 1919 р. у Відні випустило “Історію України для вищих початкових шкіл”; 1920 р. з’явилася “Всесвітня історія: Підручник для середніх і вищих початкових шкіл”; а наступного року – “Всесвітня історія: Приладжена до програми вищих початкових шкіл і низших кляс середніх шкіл”.

Саме М. Грушевському належить першість у трактуванні для широкого загалу ключових питань української історії – своєрідних реперів історичної пам’яті народу. Спробуймо сумарно їх перелічити:

1. Протоукраїнські державні утворення існували ще задовго до “Київської Русі”. Отже, неправдивим є російське трактування давньокиївського періоду, яке державу починало від захоплення Олегом Києва у 882 р. М. Грушевський ще антів та їхню державу VІ–VІІ ст. вважав протоукраїнськими утвореннями.

2. Давньоруської спільноти не існувало – це російський історіографічний міф. Основний розподіл на три галузки східнослов’янських племен існував ще у Х–ХІІІ ст. і мав місце ще на рівні племінних союзів. Поляни, сіверяни, деревляни, бужани, дуліби, тиверці, уличі та білі хорвати – це українські за етнічною належністю племена. Проторосійським було плем’я в’ятичів.

3. Держава князівська Україна-Русь (не традиційно московська “Київська Русь”) є передусім спадщина українського народу. Північно-Східна Русь виникла спершу внаслідок колонізації в’ятичами, а згодом переселенцями з України. Давня Русь – це ядро територій навколо Києва.

4. Галицько-Волинське князівство – друга українська князівська держава, яка перебрала на себе спадщину Київської держави. У той час Заліська Русь (Владимиро-Суздальське князівство) стала прообразом майбутньої Московської держави.

5. Велике князівство Литовське – це передусім українсько-білоруська за етнічно-культурним наповненням держава. Вона продовжила традиції Київської  князівської держави, тоді як Московське царство продовжувало традицію Володимирсько-Суздальського князівства.

6. Проблеми для існування українського етносу з’явилися із потраплянням земель до польської держави. Саме після Люблінської унії розпочалися процеси полонізації, окатоличення і денаціоналізації українців.

7. Берестейська унія радше оцінювалася М. Грушевським негативно в основному через її наслідки, а не першопричинно. В унії з Римом винуваті не так конкретні люди, єпископат, як сама суспільно-культурна ситуація і зокрема непродумана політика Константинопольського патріарха, який своєю беззастережною підтримкою братств підштовхнув православний єпископат до злуки з Папою Римським.

8. Але громадсько-культурна діяльність братств оцінювалася високо. Заснування навчальних закладів і розквіт полемічної літератури дали підстави М. Грушевському для виокремлення особливого періоду – культурно-національного відродження кін. ХVІ – поч. ХVІІ ст.

9. М. Грушевський наголошував на особливому значенні українського чернецтва, на позитивах митрополитування І. Борецького, П. Могили, на творенні нового осередку науки і освіти в Могилянському колегіумі. Ці інтелектуали першими провели нитку культурно-суспільної спадковості від княжої доби до козацтва. Українська православна церква була відмінною від московського православ’я. І скільки могла, опиралася ідеологічному завоюванню її російським православ’ям.

10. Україну від національної і соціальної загибелі врятувало козацтво. Воно – це особливий етап в історії. Козацтво – однозначно позитивне явище в українській історії. Козацький лад малювався як питомо український суспільний порядок, спадкоємний до традицій домонгольського часу України-Русі.

11. М. Грушевський у своїх популярних працях послідовно проводив думку про зраду вищих суспільних верств своєму народу і що лише сам народ власною самоорганізацією і демократичним духом врятував себе від остаточної денаціоналізації. “Народ є альфою і омегою українського історичного життя”, – про це Михайло Сергійович провіщав ще у вступній лекції з кафедри львівського університету у 1894 р.

12. Війна козаків з Річчю Посполитою велася не з метою приєднання до Московського царства, а для національного і соціального визволення України. Звідси і погляд вченого на Переяславську угоду як тимчасову домовленість, яка несподівано стала тою основою, що змінила обличчя всієї Східної Європи.

13. Б. Хмельницький не збирався залишати Україну навічно під московською протекцією, а ще за життя шукав спілки зі шведським королем. Його діяльність була спрямована на формування козацької держави.

14. Будучи вихованцем народницької історіографії і В. Антоновича, М. Грушевський представляв національно-державний напрям в українській історіографії, а отже (проти тверджень істориків-державників і суспільствознавців націоналістичного напряму), розглядав минуле України під кутом зору існування в минулому українських державних утворень.

15. Федералізм Грушевського в його освітнього характеру творах не перекреслював самостійницького бачення минулого. Навпаки, саме М. Грушевський привчав молодь дивитися на свою історію з державницького штандт-пункту.

16. Політику всіх гетьманів М. Грушевський змальовував як послідовну політику автономістів-самостійників. Він відкинув російський погляд про “постійну зрадливість непевних гетьманів”. Натомість показав їхню послідовну боротьбу для здобуття максимальної окремішності, збереження автономістичних привілеїв для української території.

17. При збереженні скептицизму щодо політики І. Мазепи (його М. Грушевський критикував за занадто велике загравання перед Петром І), вчений підкреслював у “Ілюстрованій історії...” об’єктивну потребу його переходу на бік шведів, продиктовану довготривалими традиціями автономістичної політики козацької старшинської верхівки.  Полтава розглядалася ним як початок кінця козацької автономії.

18. Падіння козацької автономії в другій половині ХVІІІ ст. – кінець Старої України, який віщував початок Нової України, провісником чому стала “Історія Русів”.

19. Дев’ятнадцяте століття – століття національного відродження в Україні. У своїй популярній “Ілюстрованій історії...” М. Грушевський простежував не так економічне, як суспільно-інтелектуальне життя, саме в ньому вбачаючи зародки майбутньої України, ставлячи ідею попереду матеріального розвитку суспільства.

Д. Дорошенко і В. Липинський: доповнення історичної пам’яті з консервативних позицій

Після поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. навчатися за українською схемою історіографії можна було, у чистому вигляді, лише в українських школах Галичини та еміграційних гімназіях Чехо-Словаччини, Польщі, Німеччини, Франції, згодом США і Канади. Однією з найпоширеніших навчальних книжок була двотомна “Історія України” Дмитра Дорошенка[2], написана на засадах державницької концепції В. Липинського, його “України на переломі”. У 1919 р. у Львові вийшов підручник Стефана Томашівського “Українська історія. Старинні і Середні віки”. Після Другої світової війни у 1960-ті у Мюнхені вийшла двотомна “Історія України” Наталі Василенко-Полонської, яка завершила серію підставових підручникового характеру книжок, за якими вчилися у високих еміграційних школах, таких як Український вільний університет у Мюнхені.

Великий вплив на освітній процес мали праці І. Борщака про Орликів та французько-українські взаємини на початку ХІХ ст., Бориса Крупницького з історіознавчих проблем історіографії, Олександра Оглоблина з історіографії, автономізму кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. та про опального гетьмана – “Мазепа та його доба”.

Нова державницька школа привнесла до історичної пам’яті деякі зі своїх положень. Вона назвала відсутність державницьких інтенцій серед керівників революції головною причиною поразки Української революції. Назвемо основні моменти нових визначальних ідеологем історичного мислення:

1. Український історичний процес у всі часи рухав не народ, а національна еліта. Тому і наголос при вивченні  суспільних процесів треба ставити не на діях народних мас, а на окремих представниках вищих верств суспільства, які визначали успішність українського державного розвитку. Такими харизматичними постатями української історії визнавалися київські князі Ольга, Володимир, Ярослав, Данило Галицький для давньої історії, та Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа – для козацької.

2. Підкреслювався позитив діяльності еліти і негативи соціальних виступів низів проти своїх володарів. Знаковим визнавався бунт “татарських людей” проти князя Данила у ХІІІ ст. або полтавців Мартина Пушкаря проти гетьмана Івана Виговського напередодні Конотопської битви 1658 р.

3. Історики державники-консерватори підкреслювали позитиви органічної еволюційної праці і негативно ставилися до революційної руїни.

4. Якщо історики національно-демократичного напряму державні успіхи пов’язували з народними рухами, то В. Липинський, Д. Дорошенко, С. Томашівський протиставляли соціальне національно-державному, оцінюючи соціальне як руїнницьке, а національне – як конструктивне.

5. В. Липинський вніс нове у трактування Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Він довів, що шляхта, яка приєдналася до повсталого козацтва, стала творчим елементом у формуванні козацької держави, ідеологами Хмельниччини.

6. Якщо М. Костомаров бачив у Хмельниччині вияв демократизму, то В. Липинський підкреслював елементи українського монархізму. В козаччині він акцентував не стільки військову звитягу, скільки правно-культурний і державно-організуючий чин. Героями оповідей стають не Максим Кривоніс, Северин Наливайко, а Міхал Кричевський, Степан Немирич – автор Гадяцької умови.

7. На попередньому етапі історіографії найбільшою увагою користувалася тема Переяслава 1654 р., тепер більшої позитивності набуває Гадяцька угода 1658 р. та ідея рівноправного поєднання Руського князівства з Литвою і Польщею в триєдиній Речі Посполитій.

8. Якщо М. Грушевський більше уваги приділяв гетьмануванню Б. Хмельницького та І. Мазепи, то завдяки Д. Дорошенкові наголошувалося на постаті “сонця Руїни” – гетьмана Петра Дорошенка.

 

9. Історики-державники зосередилися на недооцінених постатях козацької історії ХVІІІ ст. – гетьманах І. Скоропадському, Д. Апостолі, К. Розумовському, козацьких літописцях, козацькій старшині.

10. Ідея про занепад і “пропащий час” України до початку національного відродження 1830-х – 1840-х рр. була завдяки О. Оглоблину обернена на думку про відродження національної ідеї в гуртках автономістів Лівобережної України початку ХІХ ст. Виринають нові прізвища героїв історії: О. Лобисевич, А. Чепа та ін.

11. Історики-державники пишуть про громадську корисність діяльності українського панства у ХІХ ст. Утверджується думка, що не все воно “зрадило” народ.

12. Окремо місце займає оцінка подій Української революції 1917–1921 рр. Негативно – через “інтелігентщину”, “нерозуміння”, “руїнництво” – оцінюється роль соціалістичної демократії –  українських  есерів і есдеків. Натомість найбільші досягнення революції пов’язуються з Українською Державою гетьмана Павла Скоропадського.

Націоналістична складова історичної пам’яті: Д. Донцов і Р. Бжеський (Млиновецький)

На противагу консервативній течії історичної і суспільної думки у 1920-ті рр. свій концепт історичної пам’яті запропонували українські націоналісти. Їхнім рупором стала публіцистика Дмитра Донцова, у 1930-ті – ідеологічні та історичні писання членів ОУН С. Ленкавського, О. Сціборського, І. Мірчука. Націоналістична суспільна думка критикувала демократів есерів і есдеків  справа, а консерваторів-гетьманців – зліва. Обом традиційним силам української революції діставалося від аподиктичної і авторитарної націоналістичної публіцистики. Критикувалися відсутність державницького і національного інстинкту, інертність і непослідовність лідерів, недостатні радикалізм і твердість стосовно супротивних сил у революції 1917–1921 рр. Націоналісти закликали до волюнтаризму, до жертв на вівтар національного визволення, до революційного опору окупантам, нелегальної праці для підготовки революційного вибуху.

Подібні заклики та ідеї знайшли своє відображення й у літературі підручникового характеру, яка більше використовувалася як нелегальна лектура, ніж як офіційні підручники чи посібники. Проте саме ці книжки через зрозумілість закликів до національної мобілізації і етнічного корпоративізму, ксенофобне несприйняття чужого як ворожого стали надзвичайно популярними серед молоді Західної України. Націоналістична постава стала третім головним елементом національної складової історичної пам’яті. Серед таких доповнень можна назвати:

 1. Примат нації при вирішенні всіх головних питань історичного розвитку етносу. Першість національного над соціальним, класовим, конституційно-легітимним, загальнолюдським.

2. Головною метою української спільноти проголошувалася побудова національної моноетнічної держави з українською титульною нацією.

3. Історичні поразки України в різні періоди історії пояснювалися саме відсутністю національної відпорності та інстинкту самозбереження.

4. Зразком для наслідування проголошувалася доба козацьких воєн з поляками і росіянами, коли нескаламучене національне почуття давало змогу виходити на герць із сусідом-нападником і перемагати його у збройній суперечці.

5. Натомість ХІХ ст. вважалося “мертвим часом”, періодом виродження,   суцільного ренегатства і національної деморалізації, часом зникнення інстинкту опору агресивному сусідові, торжества ідеології співпраці з імперською культурою. Єдиною фігурою для наслідування проголошувався Т. Шевченко – “єдиний козак серед мільйонів свинопасів”. Потім Д. Донцов вирішив вивести з-під критики також і І. Франка – “Шевченка Західної України”.

6. Капітулянтами і невдахами-провідниками називалися лідери українського руху кінця ХІХ ст. соціалісти М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко та ін. Войовничість і чин проголошувалися головними позитивами доби.

7. Героями революції визнавалися січові стрільці і мілітарні формування УГА та окремі частини військових формувань УНР.

8. Консерватори-гетьманці оголошувалися сектантами і апологетами відмерлих часів, вони кваліфікувалися як нові федералісти, що повторюють шлях “уенерівських невдах”, заграють перед представниками імперських націй, що живуть в Україні.

Попри екстремізм деяких положень варто визнати корисність для української ментальності більшості постулатів націоналістів. Радикали в їхньому середовищі не становили більшості, а лідерів ОУН Є. Коновальця і А. Мельника в культурологічному сенсі скоріше можна трактувати як націонал-демократів центристського сектору політичної думки, ніж як радикальних націоналістів. Компонент національного інтересу в оцінці подій минулого найкращим чином сприймався молоддю через емоційний досвід прихильників ОУН.

Взагалі у Західній України вдавалося успішно протистояти польській історичній пам’яті, хоч і довелося пережити пацифікацію і закриття майже половини українських шкіл. Українське громадське життя, що спиралося на економічно незалежні від польської держави кооперативні структури, зуміло втримати приватну українську школу, дати їй власний український підручник, залучити до його написання найкращих професійних істориків. Зокрема Іван Крип’якевич написав кілька підручників для школи, які видавалися і під час німецького окупаційного режиму у часи Другої світової війни під псевдонімом І. Холмський.

Радянсько-імперська ідеологія історичної пам’яті та її боротьба з українським історичним світоглядом на ґрунті шкільних підручників

Схема марксиста М. Покровського, яка панувала в російській радянській історіографії 1920-х рр., лише на ідеологічному рівні вела полеміку з націонал-комуністичною та націонал-демократичною соціалістичною моделлю українських істориків М. Яворського та М. Грушевського. Російська комуністична історична пам’ять не мала на молодь підросійської України досталінського періоду вирішального впливу. Усе змінилося на початку 1930-х, коли “зачищувався” ідеологічний простір і не стало місця ні для М. Покровського, ні для його опонентів в Україні.

Трудова школа не сприяла інтелектуальним баталіям в ділянці історичної пам’яті, проте існували ще “недобитки” старої російської школи, колишні діячі соціалістичних партій, які не виїхали в еміграцію. Діяли елітні школи, як перша школа ім. Т. Шевченка у Києві. Офіційними речниками української позиції були історики-марксисти М. Яворський, М. Слабченко, О. Оглоблин – викладачі вищих шкіл. Вони економічними аргументами намагалися підтвердити право України на окремішність у радянській державі, бо доводили існування власного ринкового організму у ХVІІІ–ХІХ ст., який мав власний інтерес, що не збігався з інтересом російського капіталізму.

Підкомуністична українська фронда була придушена у 1930-ті рр. Короткий курс історії ВКП(б) фактично повернув Україну до єдиної спільної моделі історії та історичної пам’яті. Вона модифікувалася після Другої світової війни, увібрала нові реалії воєнного часу. Все, що вважалося вигідним в історичних подіях з російської точки зору, оголошувалося вигідним і для українців. Поверталися старі імперські міфи, підфарбовані марксизмом-ленінізмом.  Його постулати зводилися до таких головніших положень:

1. Знову повертався “єдиний, неділимий” давньоруський народ. Знову відроджувалася штучна конструкція “Київська Русь” (щоправда, Русь Московська і Петрівська не поверталися). Тепер вона проголошувалася “колискою трьох братніх народів”.

2. Культурно-державна спадщина києворуського часу знову віддавалася російському народові, а розподіл єдиного етносу відбувався, згідно з думкою офіційних істориків сталінського часу, і передусім Бориса Грекова, після монгольської навали – тобто у ХІV ст.

3. Давня українська історія починалася лише за литовсько-польської доби. Про давньоукраїнську історію князівського часу говорити не можна було – такий термін сам по собі визнавався проявом “українського буржуазного націоналізму”. Натомість давноруська спадщина без суттєвих мовно-семантичних змін плавно переходила у “русскую” спадщину московського часу[3].

4. Через мовну підміну “русскими” (читай: російськими) оголошувалися всі періоди історії до фактичного запровадження цього терміна від Петра І і початку ХVІІІ ст. Так московська історія ставала російською історією, у той час як литовсько-польську добу українсько-білоруської історії частіше називали старим дореволюційним терміном “литовско-русская” історія.

5. Фактично легітимізувалася стара імперсько-російська теза про єдиний спільний історичний процес для українців, білорусів і росіян. Власне, для двох перших повертався один російський історичний процес. Натомість українська національна схема ставала “вигадкою українських буржуазних націоналістів”, а людей, хто її визнавав, оголошували “контрреволюціонерами” і “ворогами народу” з усіма випливаючими з такого визначення наслідками.

6. “Самостійна Україна” стала кримінальною лайкою. Її могли визнавати лише “буржуазні націоналісти”. Соціалізм у принципі не може бути націоналістичним, а отже, й людина соціалістичного світу апріорі не може визнавати української окремішності. Це є злочином, вивихом свідомості на рівні із психічним збоченням.

7. Весь процес історичного розвитку – це процес безперервної класової боротьби низів з верхами. Еліта апріорі не може бути позитивом історії. Вона або феодальна, або капіталістична. Вона лише визискувач, експлуататор трудящого люду. Історичний процес стає примітивною соціологізаторською схемою. Уявлення про історію як співіснування різних страт і станів, як взаємовигідне співжиття різних суспільних структур сприймається ідеологічною машиною тоталітарного суспільства як чергове “буржуазне” збочення, як відхилення від єдино правильного вчення Маркса–Енгельса.

8. Знову Б. Хмельницький – це лише “возз’єднувач” України з Росією, а не творець козацької держави. Це ствердили до 300-річчя Переяславської ради тези ЦК КПРС у 1954 р., хоч реально росіяни з українцями ніколи в одній державі не жили. Теза про “возз’єднання” на більш ніж три десятиліття ставала каноном радянської історіографії. Ті нечисленні з підрадянських українських істориків, які мали сміливість публічно засумніватися у правильності цієї тези, як, приміром, М. Брайчевський, викидалися з праці і наражали себе і близьких на тривалі цькування і переслідування з боку радянських спецслужб.

9. Усі гетьмани знову ставали зрадниками, бо не піднімалися до висот розуміння корисності влиття України до російської держави. А найганебнішим гетьманом черговий раз стає Іван Мазепа. Причому, якщо в дореволюційний час цензурою принаймні дозволялося наводити і позитивні моменти діяльності Івана Степановича, то радянський контроль над ЗМІ і наукою таких речей не дозволяв. Не можна було порушувати одностайності негації гетьмана.

10. Українська козацька війна під проводом Б. Хмельницького називалася тепер “козацько-селянською”, бо непевною ставала уся козацька верства, що тяжіла до негативного стану – шляхетства. А в поєднанні із селянством вона одержувала своєрідну легітимацію на існування як позитивна сила

11. “Українським буржуазно-націоналістичним” ставав увесь національно-визвольний рух ХІХ ст. Усі чільні провідники українського руху отримували відповідні налички, і лише як негативна оцінювалася їхня діяльність. “Націоналістами” проголошувалися П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, Б. Грінченко, М. Грушевський, О. Кониський, С. Петлюра, В. Винниченко. Винятки робилися лише для деяких діячів, таких як Т. Шевченко, І. Франко, М. Лисенко, М. Старицький, Леся Українка. Франкові і Лесі Українці “поталанило”, вони померли до революції і не змогли виявити своїх безперечних українських почувань. Натомість їхні колеги – поети М. Славінський і О. Олесь революцію пережили, опинилися, природно, в українському таборі і стали “буржуазними націоналістами”, як і родичі Лесі Українки (але про них намагалися не згадувати).

12. Замовчувалися всі постаті козацької верхівки із самостійницьким світоглядом, такі як Іван Богун, Гуляницький, С. Немирич, П. Орлик, П. Дорошенко, митрополит С. Косов, Й. Нелюбович-Тукальський та ін.

13. “Буржуазні націоналісти” протиставлялися “революціонерам-демократам” для того, щоб вивести з-під тоталітарного удару хоч когось з громадсько-політичних діячів; з цією метою вдавалися до штучних утворень –  таборів “революціонерів-демократів” серед “буржуазних націоналістів”. Так, Т. Шевченко протиставлявся своїм товаришам-соратникам П. Кулішеві й М. Костомарову, І. Франко своєму побратимові по НТШ М. Грушевському. Траплявся й повний абсурд: так, учениця і щира шанувальниця свого дядька Леся Українка виявлялася “революціонеркою-демократкою”, а її кумир і взірець для наслідування М. Драгоманов – “буржуазним націоналістом”.

14. В Україні в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. позитивними оголошувалися лише ортодоксальний марксистський рух і партія РСДРП(б). Усі інші піддавалися остракізму як “дрібнобуржуазні” і “націоналістичні”. Хоч  РУП була панівною силою на селі, а її активістів налічувалося по Україні до 3 тис. чол., але про неї у підручниках історії майже не згадувалося, так само як про УРСДРП, соціал-демократичну “Спілку”, українських есерів, інтелігентські партії УРДП, ЗУБДО та ТУП.

15. Ще більше замовчувалися сили, які прагнення до самостійної держави вважали своєю головною чеснотою. Не говорилося зовсім про “Братство тарасівців”, хоч до їхнього складу належав класик українського красного письменства М. Коцюбинський і згадуваний “напівнаціоналіст” Б. Грінченко. М. Міхновський і його “Самостійна Україна” теж опинилися поза контекстом комуністичного образу української історії.

16. “Злісним ворогом українського народу” став її найбільший син, найвеличніша постать української історії ХХ ст. – Михайло Грушевський. Ворожою стала і його “Історія України-Руси”, яку навіть за царату такою мірою не обливали брудом, як за Совітів.

17. Найменш більшовицьке за духом політичне життя Галицької України виявилося найнебезпечнішим для радянської шкільної дидактики. Про західноукраїнське життя, партії, діяльність галицьких депутатів сейму і парламенту, освіту, культурно-громадські і кооперативні установи майже не писалося. Не вивчалися найбільша – націонал-демократична – партія, діяльність народовців, О. Барвінського, Ю. Романчука і К. Левицького та ін.

18. Національно-визвольні змагання українців 1917–1921 рр. було представлено у радянських підручниках лише як виступ “буржуазно-націоналістичних сил”. Якщо революції у країнах третього світу проти колоніальних імперій називалися визвольним рухом, то подібне явище в межах Російської імперії кваліфікувалося не як боротьба за свободу і незалежність, а як банальний, зоологічного характеру націоналізм.

19. Більшовицький режим оцінювався як такий, що виражав інтереси трудящих мас і мав їхню беззастережну підтримку. Той, хто виступав проти більшовизму, був або представником експлуататорських класів, або агентом їхнього впливу. А тому апріорі всі виступи проти комуністів піддавалися остракізму. Повстанський рух, антиколективізаційні виступи, критика більшовицького радикалізму визнавалися звичайним бандитизмом та контрреволюційним спротивом руху, що вів суспільство до поступу і світлого майбуття. Нехай реалії говорили про інше – такого селянського руху, як проти більшовизму в Україні у 1920-ті рр., не існувало від часів козацьких воєн проти Польщі й від Коліївщини.

20. Більшовизм розглядався як політична сила нового “єдинонеділимства”, як провідник російського впливу на національні околиці колишньої імперії. Тому ті українські діячі, які пристали до націонал-комунізму, критикувалися, а репресії проти них визнавалися правомірними.

21. Масові репресії серед інтелігенції і широких прошарків робітників і селянства, Голодомор 1932–1933 рр. або не визнавалися, або кваліфікувалися як помилки та тимчасові труднощі, яких не уникнути було під час просування вперед.

22. Національно-визвольний рух на західних землях, що прийняв форму ОУН, цілковито заперечувався, оцінювався як бандитизм. Йому приписувалися всі темні сторони суспільного життя: тероризм, ксенофобія, людиноненависництво тощо.

23. Відповідним чином оцінювався й некомуністичний партизанський рух в Україні в роки Другої світової війні. Йому навішувався ярлик співпраці з нацистською Німеччиною.

24. Витворювався новий міф „Великої вітчизняної війни”, який мусів підсилити вертикаль „спільної колиски”, що Росія є „вітчизною” для українців. Протиставлення Великої вітчизняної війни Другій світовій мало заперечити будь-який власний інтерес українців у останній війні. Піддати остракізму усіх тих, які воювали за некомуністичний шлях України.

Приєднання Західної України до СРСР та її ідеологічна зачистка зменшили базу функціонування українського підручника з історії лише межами розселення української політичної еміграції. Проте фактична відсутність там повноцінної української школи, вимушена заміна її на сурогатну – недільну школу, а головне – існування в іншонаціональному середовищі зі швидкою асиміляцію наступного покоління українців зводила нанівець усі зусилля на збереження в еміграції тривких підвалин існування історичної пам’яті.

Проте діаспорою і в цьому аспекті було зроблено дуже багато. Не випадково на початок 1990-х  рр. першим усезагальним підручником для студентів вищих шкіл і абітурієнтів став підручник канадсько-українського історика Ореста Субтельного “Історія України”, перекладений з англійської і дописаний до часів здобуття Україною незалежності.

Творення після 1991 р. перших українських підручників з історії на засадах упровадження серед широкого загалу національної історичної пам’яті

Зі здобуттям незалежності перед Україною постала проблема формування спільної історичної пам’яті для всіх регіонів. До 1991 р. Україна не мала у своїй історії такого, щоб в усіх школах вчили дітей на принципах спільної історичної пам’яті. Власне, в цьому криється одна з основних проблем існування ментальнісної регіоналізації України, коли одна частина є за свідомим вибором ”українською Україною”, друга – Південь і Схід –“Україною російською”. Проблема навіть не стільки в російськомовності цих регіонів, скільки в російськоментальності, в належності російському культурному просторові. Ними Україна сприймається не як етно-духовна територія, а як географічне поняття.

        

Віктор Мисан, Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал

Для переборення такого стану речей необхідне було запровадження нового покоління підручників. До 1991 р. у нас вчилися за єдиними підручниками з росіянами, а історія УРСР викладалася як доважок до загальносоюзної історії. Необхідно було створити цілий комплект підручників з історії України від найдавніших часів до наших днів, від 5-го і до 11-го класу. І такий комплект було досить швидко створено на базі спочатку видавництва “Генеза”, яке за два-три роки зібрало авторів і за допомогою методистів Міністерства освіти України, на базі розробленої програми, видало перші історичні підручники незалежної України. Назвемо авторів цих підручників: В. Мисан (5-ий кл.), Р. Лях і Н. Темірова (7-ий кл.), Г. Швидько (8-й кл.), В. Сарбей (9-ий кл.), Ф. Турченко (10-й кл.), Ф. Турченко, П. Панченко і С. Тимченко (11-й кл.). Друга половина 1990-х рр. народила нове покоління підручників і нову генерацію авторів, які подавали вже альтернативні варіанти підручників (В. Власов (5-й кл.; 7-й і 8-й кл.), В. Смолій і В. Степанков (7-й і 8-й кл.), Ф. Турченко і В. Мороко (9-й кл.), С. Кульчицький та Ю. Лебедєва (10-й кл.); С. Кульчицький та  Ю. Шаповал (10-й кл.). Ю. Шаповал і С. Кульчицький написали й підручник для 11-го класу).

Україна була першою країною СНД, яка спромоглася надати навчальним закладам власні підручники з історії і цим заманіфестувала своє бажання відвоювати в Росії свій історико-інформаційний простір. Реакція росіян на це була різко негативною. Наші підручники вони звинувачують у російськофобії і нетолеранції, історичній тенденційності і неправді. Тим часом нова концепція російської історичної освіти за президентства В. Путіна знову трактувала український простір як частину імперської загальноросійської історії. Були активізовані агенти впливу Росії в Україні, які з свого боку розпочали цькування українського погляду на свою історію. Причини цього варто шукати в політичній сфері. Помаранчева революція 2004 р. вперше продемонструвала потугу україносвідомого громадянства і його чисельну перевагу над спадкоємцями радянської ментальності в Україні.  

 *Публікується з дозволу Автора. У публікації використано ілюстрації з відкритих джерел.

[1] Цікаво, що підручником цю книжку М. Грушевського вважав В’ячеслав Липинський. І в листі до В. Винниченка серед рекомендованої літератури для написання історичного роману В’ячеслав Казимирович називав і “підручник” Грушевського “Очерки истории украинского народа” (ЦДАВО. – Ф. 1823. – Оп. 1. – Спр. 31. – Арк. 82–83.

[2] Підручникового характеру праці Д. Дорошенка для вищої школи були: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – 220 с.; його ж. Історія України 1917–1923 років. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932. – ХХІІ, 437 с.; його ж. Історія України 1917–1923 років.. – Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918 р. – Ужгород, 1930. – 424 с.; його ж. Нарис історії України. – Т. І (До половини ХVІІ ст.). – Праці УНІ. – Т. ІХ. – Варшава, 1932. – 229 с.; його ж. Нарис історії України. – Т. ІІ (від половини ХVІІ ст.) – Праці УНІ. – Т. ХV. – Варшава, 1933.– 368 с. З підручників для середньої школи можна назвати: Дорошенко Д. Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл. – Відень; К., 1921. – 231 с.; його ж Короткий курс історії України, з малюнками. – Катеринослав; Ляйпціг. – 1923. – 228 с.; його ж. Історія України. З малюнками. – Краків; Львів, 1942. – 250 с.

[3] Докладніше див.: Юсова Н. Ідейна й термінологічна генеалогія поняття “давньоруська народність” // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 101–129; її ж. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х років). – Вінниця, 2005. – 543 с.

***

 

Ігор Гирич. Українська історична пам’ять, шкільні підручники і освіта. Частина 1: Від доби романтизму до часів українофільства.

Ігор Гирич. Українська історична пам’ять, шкільні підручники і освіта. Частина 2: Змагання російської, польської і української історичних пам’ятей

Ігор Гирич – кандидат історичних наук, завідувач відділом джерел з історії України ХІХ – поч. ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України. Автор понад 500 наукових, науково-популярних та документальних публікацій з ділянки історіографії, джерелознавства, історичної топографії, історичної дидактики, києвознавства, пам’яткознавства, історії ідей, історії українського національно-визвольного руху, персоналістики суспільно-політичної думки. Упорядник та науковий редактор понад сотні видань, відповідальний секретар багатотомної серії „Михайло Грушевський. Твори: У 50-ти томах”. Автор книжок: «Історія України Нового часу в сучасній шкільній освіті» (К., 2009); «Концептуальні проблеми висвітлення історії України ХІХ-ХХ ст. в сучасних шкільних підручниках» (К., 2009); «Історичні причини наших поразок і перемог», Львів, 2011); «Концептуальні проблеми історії України» (Тернопіль, 2011); «Київ в українській історії» (Тернопіль, 2011); «Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів» (Тернопіль, 2012); «Формування модерної нації. Теорія і суспільні виклики (ХІХ – початок ХХ ст.)» (Тернопіль, 2014); «Київ. ХІХ – ХХІ. Путівник» (К, 2013); «Українські інтелектуали і політична окремішність (Середина ХІХ – початок ХХ ст..)» (К., 2014)

 

 

 

 

 

 

Книжкова полиця

Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с. Кравець Данило. За Збручем: західноукраїнська громадсько-політична думка про радянську Україну (1920–1930-ті рр.): монографія. – Львів: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, 2016. – 297 с.
 

Нас підтримують:

Підтримка сайту відбувається
у рамках Програми дослідження сучасної історії України
ім. Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій (Університет Альберта)
при співучасті Львівського національного університету
імені Івана Франка
та Українського Католицького Університету

Jacyk

Знайдіть нас у Facebook

Ukraina Moderna (Lviv, Ukraine) 
facebook.com - uamoderna
Будь ласка, надішліть нам запит дружби!