«І тоді брати з Москви і брати-жиди приходили і оббирали братів українців до нитки»: Олена Теліга, Бабин Яр та євреї

27.03.2017
16 хв читання

25 лютого 2017 року в Бабиному Яру було відкрито пам’ятник українській поетесі, активістці ОУН (м) Олені Телізі. За інформацією українських ЗМІ, загальна сума, витрачена на цей монумент складала 8 млн. гривень. На заході київський міський голова Віталій Кличко заявив:

«Сьогодні ми вшановуємо пам’ять та відкриваємо пам’ятник громадсько-політичному діячу, учасниці українського визвольного руху, поетесі Олені Телізі. І в її особі ми вшановуємо усіх українських патріотів, які боролися і віддали свої життя за незалежну Україну»[1].

За декілька днів до того, 21 лютого, голова ОУН (політична правонаступниця мельниківців в незалежній Україні), а також по сумісництву – заступник голови Державного комітету державного телебачення та радіомовлення України Богдан Червак виступив на Громадському радіо. В своєму інтерв’ю він наголошував на етнічних українцях, які стали жертвами у Бабиному Яру. Червак також зачепив тему кількості членів ОУН (м), вбитих у німцями в тому місці:

«Сьогодні ми знаємо поіменно 459 членів ОУН, які разом з Оленою Телігою та її чоловіком Михайлом загинули в Бабиному Яру. Ці прізвища і псевда викарбувані біля пам’ятного хреста[2].

Окрім того, представниками окремих єврейських громад ставився під сумнів факт розстрілу українських націоналістів у Бабиному Яру. Наголошу, що саме окремих, які вважали, що Бабин Яр є місцем Голокосту виключно єврейського народу (sic!), з їх точки зору, там неправильно вшановувати пам’ять українців, зокрема членів ОУН.

Але ми з цим ніколи не погоджувалися. Бабин Яр — українська земля, тут загинули українські герої, українська влада і український народ зобов’язані шанувати не тільки пам’ять жертв геноциду єврейського народу, а й українців передусім».

Показовим є те, що відповідно до офіційного мельниківського наративу в Бабиному Яру німцями було вбито 621 члена ОУН (м)[3]. Звідки голова ОУН взяв число 459 – невідомо. Крім того, згадка про те, що всі ці прізвища написані біля хреста в Бабиному Яру не відповідає також дійсності. Наразі там написано тільки 62 імені – часто неповних (іноді вказується тільки псевдоніми). Але і з цими 62 іменами є проблеми. Як показують дослідження, не всі вказані в цьому списку реально загинули в Києві від німецьких рук. Так український історик Андрій Усач пише, що вказаний в цьому списку Созонтій Пиндуляк, який прибув до Києва у складі Буковинського куреня та служив потім у складі 115-го шуцманшафт батальйону, насправді не став жертвою нацизму, як на цьому наголошують правонаступники ОУН (м). За словами Усача, Пиндуляк

 «…евакуювався разом з німцями із Києва перед наступом РСЧА і опинився на Рівненщині, де в листопаді 1943 р. під псевдо “Буковинець” вступив до боївки СБ ОУН(б). 13 грудня 1944 р. він був заарештований радянськими спецслужбами, за тиждень – засуджений до страти і ще за тиждень – повішаний…»[4].

Богдан Червак (на фото в центрі) в тому ж інтерв’ю стверджував, що Теліга була вбита саме в Бабиному Яру:

«Незаперечним є факт, що вона загинула в роки Другої світової війни від рук нацистів. Питання її поховання у Бабиному Яру справді викликає деякі суперечності. Хоча серйозні історики не сумніваються, що вона похована у Бабиному Яру.

Ми, ОУН, це стверджуємо на підставі свідчень, які опинилися в нас, зберігаються в архіві ОУН, що надали люди, які знали Олену Телігу. Після цих розстрілів був наказ проводу ОУН українським націоналістам, які не були заарештовані, покинути Київ чи піти у глибоке підпілля. Згодом ці люди виїжджали на еміграцію та давали свідчення. Вони розповіли нам, що Олену Телігу катували, а єдиним місцем, куди звозили людей, яких розстріляли, був Бабин Яр, тому Олену Телігу також завезли до Бабиного Яру.

Інша справа, що невідоме місце, бо Бабин Яр великий. Але пам’ятник Олені Телізі буде у Бабиному Яру. Він буде свідчити не тільки про пам’ять Олени Теліги та членів ОУН. Це свідчення про те, що ми зберігаємо пам’ять про українців, які загинули у Бабиному Яру»[5].

Під час жалобного відзначення 75-ї річниці початку розстрілів у Бабиному Яру у Верховній Раді виступив голова УІНП Володимир В’ятрович. Під час свого спічу він багато в чому ретранслював мельниківський наратив про те, що члени ОУН (м) в Києві восени 1941 року буцімто були налаштовані антинімецьки та чинили опір окупантам:

«В землі Бабиного Яру поховані і ті, хто відважувався зі зброєю в руках боротися проти нацистів – радянські підпільники та українські націоналісти. Серед понад шести сотень членів Організації українських націоналістів – Олена Теліга – геніальна українська поетеса та учасниця українського визвольного руху…»

За його словами, відповідно радянського підходу члени ОУН (м) були «не варті пам’яті», бо «українські націоналісти…були колаборантами – отже не могли бути жертвами нацистської окупації»[6]

 УІНП в рамках проекту «Люди свободи», присвяченому 25-річчю незалежності України, підготував низку коротких роликів, в яких розповідалося про «визначних» на думку цього інституту українців. В ролику, який було присвячено Телізі сказано:

«Своє коротке життя Олена Теліга присвятила боротьбі за Україну. Її безвідмовною зброєю стало слово…21 лютого 1942 р. розстріляна в Бабиному Яру»[7].

В інтерв’ю наприкінці вересня 2016 р. В’ятрович повторив версію про «621-го» мельниківця вбитого німцями в Бабиному Яру:

«Одними із жертв Бабиного Яру були і українські націоналісти. Цифра, яку зараз використовують дослідники, говорить про 621 українського націоналіста, які були вбиті в Бабиному Яру»[8].

Наукової дискусії про те про ставлення Олени Теліги до євреїв не відбулося. Найчастіше її ім’я, як і ставлення до спадку ОУН (м) в сучасній Україні, використовувалося для політичних спекуляцій, пропаганди та самопіару окремих особистостей. Показовим в цьому ключі був прямий ефір Шустерлайф від 30 вересня 2016 року. На тій передачі голова УІНП «дискутував» з Едуардом Долінським, головою організації «Український єврейський комітет». Останній і раніше показував досить слабкі знання з історії ОУН та УПА[9]. Долінський під час виступу стверджував, що в окупаційній газеті «Українське слово», яку видавали мельниківці, «коли там вже працювала Теліга»,  9 жовтня повідомлялося:

«Що жиди всіма способами намагаються уникнути справедливої кари. Вони видаються себе за вірмен, азербайджанців, болгар, але українські патріоти не дозволять їм цього»[10].

Таким чином він намагався прив’язати антисемітську пропаганду цієї газети до поетеси. Його перебив В’ятрович, запитавши: «Це Теліга писала?». На що Долінський не дав ніякої відповіді.

Ні для кого не секрет, що в газеті «Українське слово» було надруковано величезну кількість антисемітських статей. Так, у одній з публікацій стверджувалося, що головною метою політики більшовиків було перетворити українських селян «на рабів жидів і москалів»[11]. Газета передруковувала нацистський антисемітський офіціоз зі схвальними коментарями. Так 7 грудня 1941 р. на шпальтах «Українського слова» було передруковано статтю Йозефа Геббельса «Винні жиди»[12]. У вступі підкреслювалося, що «стаття розроблює тему, яка не менш хвилює і українського читача, тому прочитана у нас буде з такою ж пильною увагою, як і в Німеччині»[13]. Багато в чому показовим є те, що пізніше Теліга мала власний кабінет в редакції «Українського слова»[14]. Але те, що вона прибула до Києва 22 жовтня та на час публікації згаданих статей, ще не працювала в газеті, звичайно, не обходило Долінського. Показовим є те, що пропагандисти всіх напрямків не цитують текстів самої Теліги, де вона висловлює своє ставлення до євреїв. Це стосується і агіографічних біографій, як наприклад текст співробітника УІНП Ярослава Файзуліна[15]. Навіть в доволі якісних розвідках, де йде мова про біографію Теліги та згадується її зацікавленість фашизмом й нацизмом у 1930-х – початку 1940-х, нема інформації про її ставлення до євреїв та антисемітизму[16].

Навпаки, ті ж творці мельниківського наративу розповсюджується інформація про те, що Теліга врятувала життя поету Якову Гальперіну, який був євреєм за походженням. На жаль, доступних джерел з цього питання нема, як і не відомо чи був Гальперін євреєм чи караїмом. Тим не менше сайт ТСН під час річниці трагедії Бабиного Яру опублікував текст про діяльність ОУН (м) в Києві в роки німецької окупації. Як видно зі статті, вона була написано на основі інформації, наданої Черваком та директором Музею Української революції 1917-1921 рр. Олександром Кучеруком. Там зокрема повідомлялося:

«Поетеса згуртувала навколо себе чимало літераторів. Вона неабияк опікувалася ними, піклуючись про їхній побут, щоб вони не голодували. А одного молодого поета – Якова Галича – Теліга навіть врятувала від смерті, приховуючи його справжнє єврейське ім’я – Яків Гальперін.

Якову допомогла сестра Лесі Українки – Ізідора Косач-Борисова, яка також була пов’язана з підпіллям ОУН. Вона разом зі своїм чоловіком Світозаром Драгомановим, сином Михайла Драгоманова, користуючись своїми зв’язками, допомогла молодому поетові отримати новий паспорт з українським прізвищем Галич.

Яків писав багато чудових віршів, чому Олена Теліга, судячи з її спогадів, була дуже рада. Проте, на жаль, трюк із паспортом недовго дозволив йому переховуватися. Хлопця видала гестапо його колишня дівчина, яку, як виявилося, завербувала радянська розвідка. Виходить, українські націоналісти врятували життя єврейському поету, а радянська агентура видала його німцям, і шлях Якова, на рік пізніше, але завершився у Бабиному Яру»[17].

Що ж власне ми знаємо про те, як про євреїв писала саме Теліга? Як і що ми можемо дізнатися з документальних джерел про обставини та місце її загибелі? Я не збираюсь заглиблюватися в подробиці біографії Теліги, хоча це також потребує, звичайно, окремого тексту, але спробую, аналізуючи доступні мені документи дати відповіді на запитання.

Дещо, про ставлення поетеси до євреїв на початку 1930-х років ми можемо знайти у її переписці з товаришкою та подругою, поетесою Наталією Лівицькою-Холодною. В той час родина Теліг вела досить злиденний спосіб життя. Олена була змушена працювати в одного варшавського кравця як модель для примірки одягу. Цей кравець був євреєм. У листі до вже згаданої подруги 27 жовтня 1932 р. вона з відразою пише про свою працю та свого роботодавця, якого в душі зневажає:

«…цей рік нам буде значно краще жити, отже не хвилюйся, що мені будуть потрібні гроші. Часу я матиму досить, бо буду лише господарювати дома, а у жадних жидів не працюватиму»[18].

Невідомо, що вплинуло тоді на Теліги. Ймовірніше всього тут значну роль міг зіграти Дмитро Донцов, з яким вона зблизилася у 1930-х рока та публікувалася у його «Віснику». Донцов був на той час рупором українського антисемітизму.

З початком Другої світової війни можна побачити антисемітизм у текстах Теліги. Це видно зі статті «Партачі життя», де авторка пише серед іншого про «цивільну відвагу» Олени Пчілки за публікацію «жидофобського» часопису:

«… кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто: «Ми недоцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім значенні цього слова».

Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямолінійности. Неправильні всі наші мрії та надії на міжнародні зв’язки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті душиться під московським настирливим знущанням, гине в ім’я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов – в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць”[19].

В іншому місці того ж тексту Теліга пише, що Микола Хвильовий був розчарований результатами більшовицької революції. За її словами, головною причиною цього було те, що багато колишніх прихильників царського режиму почали видавати себе за людей лояльних радам. Видно, що для Теліги радянська влада була владою євреїв. Тому в її розумінні, колишні прихильники царизму для самовиправдання у підтримці більшовиків, казали, що колишньою Російською імперією керують «хороші» євреї:

“…згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи ІІ і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна – Зінов’єва, кажучи в своє оправдання: «Що ж, він хоч і жид, але хороший»[20].

У передвоєнні роки можна бачити зростаючу симпатію Теліги до європейського фашизму (в широкому розумінні цього слова). У 1938 році в журналі «Дорога» вийшла її стаття під назвою «Сила через радість», в якій вона захоплювалася гітлерівською Німеччиною та фашистською Італією:

«Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва”[21].

Ці слова писалися на фоні активного переслідування євреїв в Німеччині та прийняття антиєврейського законодавства в Італії.

Ряд текстів, які проливають світло на ставлення Теліги до євреїв було опубліковано у газеті «Волинь» восени 1941 року, де вона активно працювала разом з Уласом Самчуком. 21 вересня, коли німецькі війська тільки-но захопили українську столицю, в цьому виданні вийшла її стаття «Перед брамою столиці», якій вона розповідала про власне сприйняття Києва у 1921-1922 рр. Описуючи злиденне життя киян в той час, Теліга згадує «жидівський базар» (Єврейський базар або Галицький ринок) міста в досить нейтральних тонах:

«Вдень були лише вулиці, засмічені сонячним насінням, і папірцями, і обдерті люди у фантастичних одягах з портьєр і мішків, забігані, змучені щоденними турботами про кавалок хліба, про дрова, про якесь самодільне взуття на свої втомлені й промерзлі ноги. І над всім цим, як символ тих метушливих змагань за кавалок хліба, царював величезний жидівський базар, Мекка, до якої щоденно стягалися тисячі українців, щоб продати й виміняти свої останні речі»[22].

Але вже 12 жовтня виходить її стаття «Братерство в народі», в якій чітко видно, що вона сприймала як «ворогів України» не тільки «більшовиків» чи «російський імперіалізм», але й євреїв, як єдину спільноту:

«Відвічний ворог обертався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робився непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею…І тоді брати з Москви і брати-жиди приходили і оббирали братів українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише яскравим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в порядку не діставала нічого, крім терору й голоду»[23]

В «Волині» в той час публікувалася велика кількість антисемітських статей. Серед них в контексті історії Бабиного Яру уваги заслуговує текст «Як тепер у Києві» опублікований 5 жовтня. Стаття представляє собою свого роду резюме бесіди анонімного автора з Володимиром Кубійовичем, Костем Паньківським та Василем Глібовицьким, які повернулися після свого візиту до тільки-но окупованого німцями Києва. В публікації говорилося про створення самоврядування та допоміжної поліції в українські столиці та зокрема – про знищення євреїв у Бабиному Яру. Автор, звичайно не пише про «акцію» 29-30 вересня як про розстріл, а повідомляє, що німці змусили євреїв «покинути» Київ. Не відомо в яких саме тонах розповідали про це Кубійович, Паньківський чи Глібовицький, але видно явне схвалення цих дій окупантів особою, яка писала цю статтю:

«В перших днях липня більшовики евакували з Києва близько 300 тисяч населення, головно москалів і жидів, заушників свого режиму…

В Києві вже працює столична міська управа, яку очолює професор Оглоблін, відділом пропаганди при міській управі працює д-р Кандиба… Зорганізована українська міліція під керівництвом п. Коника…

29 вересня був великий день. Німецька влада, ідучи на зустріч палким бажанням українців, наказала всім жидам, яких у Києві ще залишилось близько 150 000, покинути столицю»[24].

Невідомо достеменно, хто саме це написав. За стилем це не схоже на Телігу, але одночасно не слід забувати, що в той час вона просто марила Києвом та ловила на льоті всі новини, які звідти потрапляли до Рівного, де вона перебувала до 21 жовтня 1941 року. З гостями Києва міг говорити будь-хто з редакції – наприклад, той же Улас Самчук. Але показовим є те, що Теліга працювала в газеті, яка схвалювала вбивства в Бабиному Яру.

Серед текстів Теліги я не знайшов жодного антинімецького чи антинацистського вислову. Навпаки в своїй статті «Розсипаються мури» вона схвалювала та навіть в чомусь захоплювалася рухом німецьких військ Україною восени 1941 р.:

«З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці, дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ – світ ворожий і нам. Хоча і не від наших рук, але ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій в світі»[25].

Як вже згадувалося, досі дискусійним є місце, де холодною зимою 1942 року Теліга була вбита німцями. Особисто я, чи мої колеги не знаходили жодного документу, який би підтверджував версію про смерть Теліги в Бабиному Яру. В архіві ОУН (Бібліотека імені Ольжича) є лист одного з лідерів ОУН (м) Олега Штуля (Ждановича), який було написано в січні 1946 року – тобто за 4 роки після згадуваних подій. В цьому свідченні  Штуль пише про арешт Теліги та робить припущення про час місце та час її розстрілу. При тому, він пропонує декілька місць, де СД могло вбити та поховати Телігу, не зупиняючись спеціально на Бабиному Ярі:

«…ми, звичайно нічого не знаємо про саму смерть. Мури в’язниці НКВД при вулиці Короленка 33, де містилося гестапо – дуже грубі. А Бабин Яр чи інші могили – мовчазні. І тому знаємо не багато…

Моє внутрішнє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі над ранок 13-го лютого в п’ятницю. Доказів жадних, але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом».

Показові в цьому ключі післявоєнні мемуари київського бургомістра Леонтія Форостівського, який пише, що Теліга «перерізала собі вени й стекла кров’ю» у камері в’язниці [26].

Штуль далі у своєму листі, спираючись, як можна зрозуміти, на свідчення інших в’язнів та катів, пише про те, якими були останні хвилини Михайла та Олени Теліги:

«Десь за три тижні виїхали ми з Києва, евакуюючи тих, що не були так конечні. Я ще кілька разів був в Києві. З різних джерел пробував щось довідатися. Даремно. Лише таке дійшло до нашого відома: однієї ночі в половині лютого над ранком зчинився на в’язничних коридорах рух. Звичайна річ – виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крики: хто вийде живим – скажіть всім, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані. Почулися крики катів, почулися удари, загрюкотіли двері – все стихло. Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверха тризуб.

Ось усі сліди трагедії. Ще перед розстрілом один з гестаповців сказав про Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе»… один з катів висловився: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка»[27].

Невідомо достеменно чи видумав Штуль цю історію або дійсно мав розмову з іншими заарештованими та катами. Якщо він говорив зі співробітниками СД, то це показує рівень глибини колаборації ОУН (м) з німцями в роки війни. Дуже цікавим є те, що ці «захоплення» мужністю Теліги німця-«гестапівця» у спогадах Штуля стало частиною практично будь-якої «канонічної» біографії поетеси.

Назагал для спогадів активістів ОУН (м) властиве повідомляти, що всі мельниківці, які стали жертвами німців в Києві, були знищенні саме у Бабиному Яру. Так, активіст Буковинського куреня Орест Білак в такому ключі ж пише про членів цього підрозділу Архіпа Кибіч і Семена Димидюк, які були уродженцями села Рівня (зараз – Рожнятівський район Івано-Франківська область). Ці члени ОУН (м) були учасники походу Буковинського куреня на Київ. Як повідомляє Білак, вони були «арештовані гестапо…перед Зеленими Святами 1942 р. І від того без вісті… Для нас означало, що ВОНИ загинули у Бабиному Яру!»[28]. Хоча фактів того, як видно і з тексту самого Білака, що їх розстріляли саме там немає.

18 березня 2017 року пам’ятник Олени Теліги у Бабиному Яру був облитий невідомим вандалами червоною фарбою[29]. Пройшло менше місяця від його часу його відкриття. Поки, що нема інформації, хто були злочинці, але судячи з результатів розслідувань подібних правопорушень, винуватці навряд чи будуть знайдені українською поліцією, принаймні найближчим часом.

В Україні ми зараз можемо спостерігати цікавий момент. Під час Другої світової війни бандерівці та мельниківці активно ворогували один одним. Після війни – в діаспорі такі процеси часто продовжувалися. В незалежній Україні відбулося свого роду «примирення» цих двох наративів. Тому ми можемо бачити, коли прихильники ОУН (б) можуть без проблем сприймати мельниківську версію історії і навпаки. Проблеми виникають з прихильниками отамана Тараса Бульби-Боровця, які іноді вступають в конфлікт з «бандерівцями»[30]. Логіку прихильників мельниківського наративу зрозуміти можна. Відомо, що у ОУН (б) в своїй історії мала період воєнного протистояння з німцями, в той же час як мельниківців хоча й пробували створити свої партизанські загони, тим не менше в основному активно колаборували всю війну. Саме цією боротьбою з Німеччиною правонаступники ОУН (б) в Україні та діаспорі намагаються виправдати або «перекрити» свої злочини – колаборацію з німцями у 1941-1943 рр., убивства поляків, євреїв тощо. У правонаступників ОУН (м) реальних фактів опору німцям нема, тому їм вигідно спробувати «влитися» до того культу бандерівців, який існує в Україні. Цим можна пояснити, що Червак закликає вшановувати не тільки Мельника, Ольжича чи Телігу, але і, до прикладу, Бандеру. Це свого роду намагання легітимізувати себе як борців за свободу та незалежність та змити шлейф колаборації, ксенофобії та тоталітаризму. Чи є це корисним для України? Впевнений, що ні. Як ми бачимо вище, ставлення Теліги до євреїв було негативне ще з початку 1930-х років та посилилося з початком війни. Поетеса також була палкою прихильницею Гітлера та Муссоліні – принаймні до того, як прибула до окупованого Києва. Звичайно відомо, що мельниківці після 1945 року досить сильно еволюціонували (на відміну від бандерівців) у сторону демократії. Нам ніколи не стане відомо, якими б були погляди Теліги після війни, якби її не розстріляли німці сніжною та морозною зимою 1942 року в Києві. Але ми бачимо, що мельниківський наратив дуже непродуктивний для сучасної України, де тільки відбувається проговорення та написання власної історії. Україна хоче віддалитися від путінської Росії, але такими діями тільки наближає себе до неї. Як на мене, «канонічна» та нічим не підтверджена  цифра про «621-го» мельниківця вбитого у Бабиному Яру німцями чимось нагадує радянський та путінський наратив про «28 панфілівців».

Трагічна доля талановитої поетеси та літераторки Олени Теліги показує багато в чому те, що могло статися з активістом ОУН (м) в роки німецької окупації України. Людина могла вірити в «Нову Європу» Гітлера та бачити там місце для України, ненавидіти євреїв, можливо, схвалювати Голокост, але в кінці кінців стати жертвою  нацизму та бути похованою в невідомій могилі. Те, що людину вбили нацисти, не робить її «святою» та не дає свого роду «індульгенції» за минулі «гріхи». Хоча поряд з цим, слід визнати, що питання ставлення Теліги до євреїв та місце її поховання слід вивчати в подальшому. Історикам слід звернути увагу на внутрішню документацію ОУН (м) періоду війни та документи київського СД.

Ми не знаємо подробиць останніх хвилин життя Теліги: що вона говорила, а тим більше – що думала. Чи переосмислила вона свою ксенофобію? Мені чомусь пригадуються подробиці розстрілу німцями групи бандерівців у Станіславові (зараз Івано-Франківськ) 14 листопада 1943 р. після облави у міському театрі. Коли кати поставили приречених до стіни та готувалися стріляти, бандерівці кричали не тільки гасла на кшталт «Слава Україні!» чи «Хай живе ОУН!», але й… «Смерть ляхам!». Хоча українських підпільників розстрілювали німці[31]. В будь-якому випадку, Теліга померла тоді, в лютому 1942 р. в жаданому їй Києві, так як хотіла чи, може, напророчила собі:

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар
Гарячу смерть – не зимне умирання[32].

 


[2] Насправді біля хреста знаходяться таблиці з написом

[3] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої Світової війни. – [Б. м.], 1951. – С. 145).

[6] Виступ Володимира В’ятровича на парламентських слуханнях до роковин трагедії Бабиного Яру

[7] Люди Свободи. Олена Теліга, https://www.youtube.com/watch?v=ivdkS9RVL3g

[10] Шустер Лайф 30.09.2016 Эдуард Долинский.

[11]Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів. Том 10. Частина 2. Газета «Українське слово» 1941 року, Київ, 2004, С. 73.

[12] Там само, С. 170-173 (Оригінал статті див.: Joseph Goebbels, Die Juden sind schuld!, Joseph Goebbels, Das eherne Herz. Reden und Aufsätze aus den Jahren 1941/42, München, 1943, S. 85-91).

[13] Там само.

[14] П.Б. Крізь бурю і сніг. (репортаж з поїздки до Києва), Волинь, 25.12.1941.

[16] Myroslav Shkandrij, Ukrainian nationalism: politics, ideology, and literature, 1929–1956, New Haven, London, 2015, P. 175-189; Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Феномен Олени Теліги за 19.03.15

[18]Матеріяли до історії літератури і громадської думки: листування з американських архівів 1857-1933 Нью-Йорк, 1992, С. 694.

[19] Олена Теліга, партачі життя (До проблеми цивільної відваги), Олена Теліга, Збірник, Детройт, 1977, С. 114-115.

[20] С.118-119.

[21] Олена Теліга, Сила через радість, Дорога, Ч.1-2 (5-6), 1938.

[22] Олена Теліга, Перед брамою столиці, Волинь, 21.09.1941.

[23] Олена Теліга, Братерство в народі, Волинь, 12.10.1941.

[24] Як тепер у Києві, Волинь, 5.10.1941.

[25] Олена Теліга, Розсипаються мури. Волинь, 5 жовтня, 1941.

[26] Леонтій Форостівський, Київ під ворожими окупаціями, Буенос-Айрес, 1952, С. 76.

[27] Відпис з листа Олега Штуля про останні дні Олени Теліги в Києві, Архів ОУН, Ф.1, Оп, 1, Спр. 332, Арк. 1-2.

[28] Архів ОУН, Ф1, Оп2, Спр. 440 Рукопис книги про Буковинський Курінь (автор Орест Білак), Арк.9.

[29]:У Києві невідомі облили фарбою пам’ятник Олені Телізі, //zaxid.net/news/showNews.do?u_kiyevi_nevidomi_oblili_farboyu_pamyatnik_oleni_telizi&objectId=1420901

[32]Олена Теліга, Душа на сторожі. Вибір з поезій, Б.м., 1946, С. 27.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss