Смерть Сталіна 1953 р. стала відправною точкою низки соціально-економічних трансформацій у СРСР, що відомі як «хрущовська відлига». У візії Хрущова новим завданням партії була робота над «помилками» сталінізму, які відходили від «ленінських принципів» колективного керівництва партією, національної політики, соціалістичної демократії. На думку Наталії Лєбіної, десталінізація розпочалася саме зі сфери житлового будівництва, ще до славнозвісного ХХ з’їзду КПРС 1956 р. [1]. Тут вона оприявнилася через затверджену 1955 р. програму усунення «надлишків» в архітектурі, що асоціювалися зі сталінським ампіром [2]. До таких зараховувалися як декоративні елементи, так і дорогі матеріали чи «неекономічні» особливості планування квартир. Це мало здешевити й пришвидшити житлове будівництво, а отже, вивести його зі стану гострої кризи.

У другій половині 1950-х рр. у Радянському Союзі розпочалося масове будівництво «хрущовок», типових будинків, що пропонували новий тип житлового простору – індивідуальні квартири для посімейного заселення. У великих містах будівництво мало відбуватися на вільних від забудови територіях та великими масивами, що на практиці означало освоєння міської периферії [3]. Чоколівка [4] – південно-західна околиця Києва стала своєрідним тестовим майданчиком для всієї УРСР, адже саме тут з’явився перший у республіці житловий масив, забудований типовими п’ятиповерхівками. Ще під час першої черги будівництва у 1956–1958 рр. він називався Чоколівським.  Проте невдовзі з ідеологічних міркувань був перейменований на Першотравневий [5]. «Есть современные названия и никаких Чоколовок и Зверинцев не должно быть», – постулював голова виконкому Київської міськради Давидов [6].

Масив складали понад 200 житлових будинків, розраховані на 30 тис. мешканців [7]. Досі небачені обсяги будівництва дозволили називати його «новим містом на Чоколівці» [8]. Для класичних декоративних елементів тут знайшли оригінальну заміну – кольорову керамічну плитку. У такий спосіб забудову було врятовано від «граничної одноманітності і сірості», притаманних масивам, що будувалися опісля [9]. Чоколівка стала втіленням «радянської мрії». У 1962 р. через тутешні новобудови було прокладено екскурсійний маршрут для американських журналістів [10]. Усі ці обставини зумовили перетворення Чоколівки з рустикальної міської околиці на повноцінну, ще й прогресивну, частину Києва.

Крім трансформації міського простору, «відлига» також сприяла частковій лібералізації суспільного життя. Як стверджує Олена Зубкова, єдиний тоталітарний «великий стиль» змінили «віяла стилів» [11]. Ідеологічна детермінованість мистецтва ставала менш помітною, урізноманітнилися зміст і форма художніх творів [12]. Це уможливило прояви творчої свободи, характерної для шістдесятників – покоління радянської інтелігенції, період найбільшої активності якого припав на 1960-ті роки. Українським шістдесятникам, як і російським, була близька ідея «соціалізму з людським обличчям», але крім цього, для них був важливим ще й вільний розвиток національної культури [13].

Масове житлове будівництво, що велося на Чоколівці, викликало стрімкий приріст населення. Окрім робітників заводів і селян, які досі домінували серед місцевої людності, тут оселилася радянська інтелігенція, зокрема й ті, кого пізніше асоціюватимуть з українським шістдесятництвом.

«Епіцентр шістдесятництва» у Світличних

Подружжя Світличних оселилося в одній з чоколівських новобудов 1960 р. [14]. Іван Світличний, який вже на початку 1960-х рр. був авторитетним літературним критиком, працював науковим співробітником Інституту літератури АН УРСР ім. Шевченка. Його дружина Леоніда в цей час займала посаду асистентки в Будівельному інституті (сучасний Київський національний університет будівництва і архітектури), що знаходився поблизу помешкання. У цьому ж будинку одержали квартири троє колег Світличного: працівники Інституту літератури Леонід Махновець, Арсен Каспрук і Владлен Власенко [15].

Враження від нового місця проживання Світличний виклав у листі до сестри: «Цього листа я тобі пишу з нової, СВОЄЇ (!) квартири. Це – по дорозі з центру на аеродром. Місце хороше, старих будинків і близько немає, кругом одні новобудови, планування чудесне, до центру – 20 хвилин тролейбусом» [16]. Нове житло сприймалося Світличними дещо ідеалізовано, оскільки перед цим вони мешкали в переобладнаній на кімнату келії Флорівського монастиря, разом з сім’єю Леоніди Світличної [17].

Квартира на Уманській, 35 займала й почасти продовжує займати особливе місце в пам’яті шістдесятників. Микола Плахотнюк порівнював її з «рукавичкою», а Василь Стус – із «голубником» через майже постійну присутність гостей [18]. Сюди часто навідувалися Алла Горська, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, який жив неподалік, та низка інших представників творчої молоді з усієї УРСР [19].

Наявність в Світличних приватного житлового простору була вагомим фактором, що зумовив перетворення їхнього помешкання на одну з найважливіших точок шістдесятницької топографії Києва. У спогадах сучасників квартира на Уманській постає як мультифункціональний відкритий простір. Одночасно вона є «клубним приміщенням», місцем зустрічей і знайомств, поетичною майстернею і навіть «готелем» [20]. «Ми, молоді, майже всі були бездомними, а Світличний завжди був готовий запросити нас до себе», – читаємо у спогадах Євгена Сверстюка [21]. На Уманській відбувалися колективні вечері, академічні дискусії, читання поезій, «відкриття» творчості заборонених митців «розстріляного відродження», прослуховування віршів в авторському виконанні поетів на журналістському магнітофоні «Весна» [22].

Іван Світличний виступав організатором культурного життя 1960-х – початку 1970-х рр. Михайло Горинь відзначав його ненав’язливу харизму й природний талант «шукати, гуртувати і запалювати іскрою великої ідеї» найрізноманітніших людей [23]. Налагоджуючи товариські зв’язки між літературно-мистецькими колами Києва, Львова та інших міст, Світличний виконував роль «живого містка» між Східною і Західною Україною, за словами Михайлини Коцюбинської [24].

Обидві хвилі політичних арештів по завершенню «відлиги» 1965 і 1972 р. зачепили Івана Світличного. Звинувачення лишалося незмінним: «антирадянська агітація та пропаганда». Перший арешт, через брак доказів, тривав 8 місяців. Другий завершився ув’язненням у таборах і засланням на Гірський Алтай протягом 12 років. Перенісши інсульт, Світличний повернувся додому з інвалідністю. Частенько сидів з милицями біля кінотеатру «Супутник» чи в дворі будинку [25].

Іван Дзюба і «будинок КДБ»

У середині 1960-х років на Чоколівці опинилося також подружжя Дзюб. Іван Дзюба, з 1959 р. – член Спілки письменників України, мав славу одного з «трьох китів» літературної критики поруч з Іваном Світличним і Євгеном Сверстюком [26]. Його дружина Марта була випускницею фізичного факультету Львівського університету. Якийсь час вони мешкали в «комуналці» на вул. Інститутській, а після народження доньки наприкінці 1964 р. винаймали кімнату в Ірпені [27]. Як згадує Іван Дзюба, переїзд у двокімнатну квартиру на Повітрофлотському проспекті, що її надала Спілка письменників, відбувся після створення ним праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (кінець 1965 р.), яка стала знаковою для українського руху опору. Вона, вкупі з виступом-протестом проти арештів інтелігенції в кінотеатрі «Україна», зумовила пильну увагу до шістдесятника з боку КДБ [28].

За словами Івана Дзюби, нове помешкання було розміщене в «будинку КДБ». Систематична поява автівок спецслужб у дворі маркувала будинок як відомчий [29]. На думку Дзюби, ордер на це житло він отримав не випадково: «Переселили мене так, щоб був під рукою» [30]. Як свідчать спогади Леоніда Плюща, до проживання в цьому будинку критик ставився з іронією, жартуючи: «Народ почне бити вікна в цьому будинку, а я ж то за що страждатиму?» [31].

У день Старого Нового 1972-го року Іван Дзюба зайшов до сусіда з вул. Уманської – Івана Світличного. Як виявилося, у квартирі товариша тривав обшук. «Мене стали трусити. І натрусили чимало: в портфелі у мене було повно старого самвидаву, про який я вже й забув (а викидати ж було шкода). Боже, яка радість заграла на їхніх обличчях: такий “вилов”!», – так цей день відображено в спогадах Івана Дзюби [32]. Відтоді почалися щоденні поїздки до КДБ, часті обшуки вдома, виключення зі Спілки письменників, зрештою – арешт і засудження до 5 років позбавлення волі. Наприкінці 1973 р. з’явилося рішення Президії Верховної Ради УРСР, яким, з огляду на написану самокритику та часткове визнання вини, Івана Дзюбу звільнили [33]. Вийшовши з в’язниці, він 8 років працював на заводі Антонова, тривалий час не міг друкуватися [34]. Досі мешкає на Чоколівці.

«Острів незалежності» Віктора Могильного

Робітник, поет і організатор студії поетів-робітників «Брама» Віктор Могильний, навпаки, був змушений переїхати з Чоколівки на початку 1960-х років. Будинок садибного типу на вул. Карпінського, 10, де Могильний жив з дворічного віку, підпав під знесення. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва [35]. Раз на тиждень тут, у неформальній атмосфері, збиралися молоді поети, які відвідували літературну студію при видавництві «Молодь». Серед таких –  Микола Холодний, Гриць Тименко, Євген Варда, Юрій Мурашов та інші [36]. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської – літературного критика Івана Світличного [37].

Гості долучалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі [38]. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку: «Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи. Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту» [39]. Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з небагатьох «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися [40].

1963 р. Могильних переселили в новобудову на Відрадному, де й народився Аттила Могильний – поет-вісімдесятник, співець «київських контурів» і Чоколівки серед них. Наприкінці 1990-х років вийшла самвидавна збірка Віктора Могильного «Csokolivka, csókolj meg! або Надкушене яблуко» (з угор. «Чоколівко, поцілуй мене!») під псевдонімом Вихтір Орклин [41].

Простір «радянської мрії»

З огляду на те, що Чоколівський масив був першим житловим масивом в УРСР, звідси дебютувала низка явищ радянської дійсності часів «відлиги». Наприклад, компактне розміщення об’єктів комунально-побутового обслуговування (крамниць, ательє, перукарень тощо) і виділення для них окремих будівель-вставок [42]. Одна з таких будівель на вул. Пітерській, стала першим в столиці торгово-побутовим комплексом, поєднавши в собі кафе «Мелодія» на першому поверсі і Будинок послуг на другому [43].

Місцевий будинок послуг так само був піонером в межах республіки. Цей заклад мусив задовольняти мінімальний спектр побутових потреб радянських громадян і мав виключно районну авдиторію [44]. Він вміщав у собі ательє індивідуального пошиву й різноманітні ремонтні майстерні. Навряд чи будинком послуг користувалися Світличні. Як згадує Надія Світлична, попри травму рук, її брат «до самого арешту в 72-му постійно підстригав жінок з найближчого оточення, лагодив усім приятелям годинники, клеїв підошви до черевиків, затискаючи їх між словниками на книжкових полицях» [45]. Що стосується розташованого на першому поверсі будівлі кафе «Мелодія», то воно працювало за особливим графіком. Удень тут була їдальня, яка після 7-ї вечора перевтілювалася на кафе [46]. Зараз ці заклади не функціонують.

1961 р. на Чоколівці запрацював кінотеатр «Супутник» – територія ідеологічного впливу та відпочинковий простір. Він був одним із перших у Києві широкоекранних кінотеатрів великої місткості (760 місць) [47]. Одразу після появи «Супутник» став найпопулярнішим місцем району [48]. Він також виконував функцію незмінного орієнтиру на шляху до помешкання Світличних. Євген Сверстюк згадував: «Найбільш знайомий маршрут: тролейбус 17, зупинка Єреванська, далі між будинками – до кінотеатру «Супутник», вул. Уманська, 35 – і в квартирі 20 – Світличні. Не тільки мені цей маршрут звичний» [49]. Наразі кінотеатр функціонує в реконструйованому вигляді, зберігаючи функцію важливого культурного осередка Чоколівки.

Згадані об’єкти культурної й побутової інфраструктури, а також низка інших, позначених на мапі – гастрономи, універмаги, зупинки таксі тощо формували внутрішню структуру Чоколівки 1960-х – початку 1970-х рр., якою її сприймали як шістдесятники, так і пересічні радянські громадяни. За Кевіном Лінчем, такі місця є своєрідними «вузлами», що фокусують в собі активність районів і грають для них роль точок тяжіння [50].

Для згаданих вище шістдесятників Чоколівка була місцем проживання й перебігу повсякдення, для багатьох інших – місцем зустрічі, для всіх разом – місцем відпочинку, особистих трагедій і радостей. Простір району, яким він був у 1960-х роках, водночас і продовжує існувати у первинному чи дещо видозміненому вигляді, як обшиті гіпсокартоном «хрущовки» з «балконним шиком», і зникає назавжди, як унікальні об’єкти культурно-побутової інфраструктури.

Пам’ять у мережі

У мережі Facebook існує дві спільноти, що виникли як «рупори» історії Чоколівки. Вони оприявнюють два різні дискурси, які існують навколо минулого району. Перший з них можна назвати ностальгійним. Російськомовна спільнота «Киев, Чоколовка – всем, кому дорога» [51], активність якої припадає на 2013–2017 рр., публікувала дописи про місцеві школи й кінотеатри, зведені в радянський час; видатних особистостей Чоколівки – футболістів Блохіна і Мунтяна; місцеві «артефакти», символічні для мешканців, як, наприклад, сердечник трансформатора. На сторінці можна знайти спогади старожилів та колекцію радянських світлин району. Цей дискурс не змінився після Революції Гідності: переосмислення радянського минулого не відбулося.

Натомість україномовна спільнота «Чоколівська Русь» [52], що виникла 2014 р., є нейтральною. Серед всього іншого тут є спроби осмислити декомунізацію та серія дописів про Івана Світличного, приналежність якого до списку видатних особистостей Чоколівки артикулюється тут чи не вперше. Проте через низьку популярність спільноти спроби висвітлити «шістдесятницьку» сторінку історії Чоколівки не привернули значну увагу місцевих. Світличний залишився для них непомітним «сусідом», а перейменування вулиць не викликало обговорень.

Водночас десятки вподобань і зливи коментарів під дописами, що стосуються району, в краєзнавчих спільнотах (Los Solomas, Клуб корінного киянина) засвідчують, що серед місцевих мешканців існує запит «на історію». Для багатьох старожилів це спосіб пригадування та фіксації свого щасливого дитинства.

Глибинні інтерв’ю, що були проведені з місцевими мешканцями, також фіксують зацікавлення історією району серед різних категорій населення [53]. Зокрема, для молоді це –  вияв уважності до навколишнього простору. Для декого знання про історію району рівнозначне знанню історії міста чи держави. Меншість чоколівчан не цікавить історія простору, в якому вони проживають.

Пам’ять про шістдесятників у просторі району

У ході декомунізації на Чоколівці з’явилася вул. Івана Світличного. До лютого 2016 р. вона носила ім’я Григорія Петровського, радянського партійного діяча – «всеукраїнського старости», причетного до організації червоного терору та Голодомору [54]. Теперішня вул. Світличного вклинюється в Уманську – ту, на якій мешкав «архітектор шістдесятницького руху».

Прецеденти вшанування пам’яті українських шістдесятників і дисидентів через перейменування вулиць, на яких вони безпосередньо мешкали, існують [55]. Проте вулиця Уманська під дію Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» не підпадає. 

Того ж 2016 р. ім’я Івана Світличного було присвоєно одній з дитячих бібліотек Солом’янського району, що раніше носила ім’я Василя Чапаєва [56]. Бібліотека позиціонує себе як така, що названа на честь «людини, яка жила поруч» [57]. Однак, з якихось причин, пов’язує зовсім іншу вулицю – Волинську замість Уманської – з адресою Світличного [58]. Воно й не дивно, адже місце розташування «епіцентру шістдесятництва» донедавна ніяк не було марковане в просторі: на вул. Уманській, 35 відсутня меморіальна дошка. Замість неї, з літа 2020 р. на будинку можна знайти прапорець ініціативи для спільного розвитку міського середовища «We.City» про те, що встановлення дошки Івану Світличному принаймні пропонується.

Важливо, що запит на меморіалізацію існує серед місцевої громади, а не є накинутим ззовні. Кілька разів питання про встановлення дошки на «будинку Світличного» піднімав Віктор Каспрук – політолог і журналіст, що мешкав у тому самому будинку [59]. Йшлося про втілення задуму власним коштом, однак, завадили «економічні реалії». Серед інших пропозицій Каспрука – створення меморіальної квартири-музею у колишньому помешканні Світличних, встановлення пам’ятника Світличному у сквері біля кінотеатру «Супутник» [60].

Сквер давно капітально не ремонтували, тому влітку 2021 р. місцева влада запланувала його реконструкцію. Після громадського обговорення план оновлення було затверджено, але разом із цим актуалізувалося питання назви досі безіменного скверу [61]. Пропозиція місцевої активістки Марини Арестової назвати сквер ім’ям Івана Світличного була підтримана іншими мешканцями району [62]. Проте наразі офіційного рішення щодо назви скверу біля кінотеатру «Супутник» немає.

Нові комеморативні практики

Впродовж травня–липня 2020 р. тривала міждисциплінарна дослідницька практика «(Не)комфортна (не)околиця Чоколівка», присвячена вивченню району у трьох аспектах – історичному, соціологічному та урбаністичному. Дослідження запустило низку позитивних перетворень у просторі району, пов’язаних із вшануванням пам’яті шістдесятників.

Після презентації дослідження «Чоколівка шістдесятників» учасники резиденції «EASA Chocolocal» (локальна подія Європейської архітектурної студентської асамблеї) розробили проєкт, присвячений історії району. Використовуючи знайдені на Чоколівці артефакти – в основному, викинуті вікна радянських часів, команда створила своєрідну інтерактивну галерею у дворі. Одне з таких вікон було присвячене Івану Світличному: на склі розміщувались його світлина і рядки з вірша. Підвішене яблуко в рамі іншого апелювало до Віктора Могильного і його збірки «Csokolivka, csókolj meg! або Надкушене яблуко».

Крім цього, за підтримки Центру урбаністичних студій та Науково-мистецької платформи «Острів» з’явилася подія «Світличник» до Дня народження Івана Світличного, що має потенціал стати щорічною акцією вшанування пам’яті шістдесятника з Чоколівки. Вперше вона відбулася одразу після дослідницької практики 2020 р. у дворі будинку на Уманській, 35, де мешкав Світличний. На локації можна було ознайомитися з результатами дослідження «Чоколівка шістдесятників», гостей частували міцним чаєм і вінегретом, що фігурують у спогадах друзів Світличного. Навколишній простір заповнили записи віршів Василя Симоненка і Василя Стуса в авторському виконанні, що часто лунали на Уманській. Обмін книжками апелював до постійного руху книжок, що відбувався в домі Світличних, які були власниками однієї з найбільших у Києві приватних бібліотек. Подія мала на меті в напівперформативному стилі відтворити атмосферу «епіцентру» українського шістдесятництва. А разом з тим прокомунікувати перейменування вулиці, що відбулося кілька років тому.

Наступний «Світличник 2.0» відбувся у форматі літературного вечора. Цьому сприяло долучення до співорганізаторів могилянського поетичного простору «o.poetry». Літературник відбувався у форматі «вільного мікрофону». Охочі могли прочитати свою поезію, прозу чи поділитися улюбленими творами шістдесятників.Цього разу «Світличник» мав благодійну складову: роль «перепусток» на подію виконували книжки, які після заходу потрапили до бібліотеки в селі Ільниця Закарпатської області.

Замість висновку: потенціал

---

Світлана Довгань - бакалавриня історії, студентка магістерської програми кафедри історії НаУКМА. Учасниця міждисциплінарної дослідницької практики «(Не)комфортна (не)околиця: Чоколівка» за напрямом історичний аналіз. Ініціаторка «Світличника» до Дня народження шістдесятника з Чоколівки Івана Світличного. Лауреатка Гранту фонду Діонізи та Миколи Ненадкевичів за найкращу курсову роботу з історії України (2020). Лауреатка премії «Надія» від видавництва «Дух і літера» за найкращу бакалаврську роботу з історії (2021). Переможниця Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт з історії 2021 р.

 

 

 

 

---

[1] Лебина Н. Пассажиры Наукові зацікавлення: історія шістдесятництва, міська історія. колбасного поезда. Москва: Новое литературное обозрение, 2019. С. 385.

[2] Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 4 ноября 1955 года №1871 «Об устранении излишеств в проектировании и строительстве».

[3] Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 31 июля 1957 г. N 931 «О развитии жилищного строительства в СССР».

[4] Чоколівка – історична назва місцевості в теперішньому Солом’янському районі Києва. Виникла на початку ХХ ст. як робітниче селище і була названа робітниками на честь Миколи Чоколова – гласного міської думи, що посприяв будівництву. Включена до Києва 1927 р. Зараз межі Чоколівки обмежені аеропортом «Київ-Жуляни» на півдні та залізничною магістраллю на заході. Інші межі є рухомими. До меж «великої» Чоколівки входить і забудова Чоколівського-Першотравневого масиву. Див. (Не)комфортна (не)околиця: Чоколівка. Київ, 2021. С. 13–14.

[5] Михайлов В., Городськой В., Лінецький А., Скачков О. Новий етап у забудові Чоколівського жилого масиву. Будівництво і архітектура. 1958. № 11. С. 8.

[6] Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. Київ, 1997. С. 8.

[7] Михайлов В., Городськой В., Лінецький А., Скачков О. Новий етап у забудові Чоколівського жилого масиву. С. 8.

[8] Там само.

[9] Махрин В. Роль декора в архитектурном облике жилого дома. Строительство и архитектура. 1962. № 1. С. 17.

[10] Москва цензурує й фальшує. Свобода. 1962. 19 липня. С. 2.

[11] Зубкова Е. Культура повседневности в эпоху оттепели. Общественные науки и современность. 2001. №1. С. 165–166.

[12] Там само. С. 169.

[13] Narvselius E. Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L'viv: Narratives, Identity, and Power. Lanham, 2012. С 74.

[14] Світлична Л. Поруч з Іваном. Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упор. Н. Світлична, Л. Світлична. Київ, 1998. С. 23.

[15] Каспрук В. Іван Світличний: голоси з минулого.

[16] Іван Світличний. Голос доби / Упор. Л. Світлична. Київ, 2001. С. 46

[17] Світлична Л. Поруч з Іваном. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. C. 22.

[18] Там само. С. 23; Плахотнюк М. Про Івана Свіличного. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 240.

[19] Світлична Л. Поруч з Іваном. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 24.

[20] Овсієнко В. Інтерв’ю з Надією Світличною. Та, що світила всім. Донецьк, 2009. С. 7–8; Похорон І. Світличного / Реж. Ю. Ткаченко. Київ, 1992. 17:30-17:38.

[21] Бердиховська Б., Гнатюк О. Бунт покоління. Київ, 2004. С. 76.

[22] Cивонінь Г. «У невідкупному боргу». Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 82; Шевчук В. «Він світильником був, що горів і світив…». Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 229; Плахотню М. Про Івана Світличного. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 240. 

[23] Горинь М. Архітекст шістдесятницького руху. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 276.

[24] Коцюбинська М. «Доброокий». Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 108.

[25] Сверстюк Є. Трудівник. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 193.

[26] Перепадя А. У той бік, де Світличний. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 136.

[27] Скуба. В. Марта Дзюба: Письменниця Iрина Вільде говорила мені: «Iван – це сама есенція...».

[28] Радзієвська В. Семиженко А. «Ми - двомовні, а нас за це називають націоналістами» – Іван Дзюба.

[29] Там само.

[30] Там само.

[31] Плющ Л. Вибране. У карнавалі історії. Київ, 2002. С. 443.

[32] Дзюба І. Спогади і роздуми на фінішній прямій. Київ, 2008. С. 534

[33] Шаповал Ю. Справа Івана Дзюби. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2001. № 1. С. 288–292.

[34] Бердиховська Б., Гнатюк О. Бунт покоління. С. 150.

[35] Плахотнюк М. Незнане шістдесятництво.

[36] Там само.

[37] Там само.

[38] Здоровило Т. Дисидент із Тихого хутора. Сільські вісті. 16 червня. 2015. №23.

[39] Творчий вечір Віктора Могильного.

[40] Там само.

[41] Овсієнко В. Світло людей. Київ, 2018. С. 397.

[42] Шулькевич М., Дмитренко Т. Киев (архитектурно-исторический очерк). Киев, 1978. C. 160.

[43] Однопозов І. Палаци смачного дефіциту. Громадське харчування Києва 1920–1990-х. Київ, 2019. C. 166.

[44] Однопозов И. Киев ушедший: бытовые, коммунальные и торговые услуги. Киев, 2018. C. 17.

[45] Світлична Н. Родинний спогад. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. C. 13.

[46] Однопозов І. Палаци смачного дефіциту. Громадське харчування Києва 1920–1990-х. C. 227.

[47] Шулькевич М., Дмитренко Т. Киев (архитектурно-исторический очерк). C. 243.

[48] Хенгістов В. Київські кінотеатри, які змінили до невпізнаваності.

[49] Сверстюк Є. Трудівник. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. С. 193.

[50] Линч К. Образ города. Москва, 1982. С. 52.

[51] Киев, Чоколовка – всем, кому дорога.

[52] Чоколівська Русь.

[53] Інтерв’ю здійснені в ході дослідницької практики «(Не)комфортна (не)околиця: Чоколівка». Архів Центру урбаністичних cтудій.

[54] Розпорядження Київського міського голови від 19 лютого 2016 року № 125/1.

[55] У Києві має бути вулиця Сверстюка; Рішення Київської міської ради №129/2032 від 8.10.2015.

[56] Рішення Київської міської ради №336/1340 від 10.11.2016; Бібліотека розташована поза широкими межами Чоколівки, але підходить до них упритул.

[57] Ім’я бібліотеки.

[58] Подання про перейменування бібліотеки.

[59] Каспрук В. Іван Світличний: голоси з минулого.

[60] Там само.

[61] Загородній М. Оновлений сквер у Києві може отримати назву на честь Івана Світличного.

[62] Там само.

 

 Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Усі статті рубрики