«Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація
не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові,
коли вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень».
(Еріх Марія Ремарк «На Західному фронті без змін)
Роками в Україні ведуться публічні дискусії щодо пам’яті про Другу світову війну, переможців та переможених, учасників і жертв, героїв та злочинців. Як сприймати найбільшу катастрофу XX століття? Як осягнути складне багатогранне минуле, яке часто не вкладається в прості дихотомії «добрий-поганий». Як зрозуміти події, за яких злочинець міг стати жертвою, а жертва злочинцем, приклади людяності і самопожертви могли межувати з прикладами переслідування і знищення «іншого», визиску за рахунок слабшого в умовах, коли більшість людей прагнула за будь-яку ціну пережити лихоліття. Спогади зв’язкової Романа Шухевича Ірени Савицької-Козак (псевдо «Бистра») (1925-2015) яскраво ілюструють всю складність пережитого сучасниками Другої світової війни. Низка факторів робить ці спогади унікальним історичним джерелом. По-перше, це жіночі спогади про війну, які містять інформацію про ті аспекти життя в підпіллі, на які чоловіки зазвичай не звертали увагу (наприклад, опис того, як приймали пологи у підпіллі в умовах відсутності медичного персоналу). Проте найважливішою, а разом з тим і контраверсійною, частиною цих спогадів є висвітлення взаємин між Степаном Бандерою та рухом, що носив його ім’я – «бандерівцями». Попри те, що авторка була учасницею визвольних змагань у підпіллі, все життя якої було пов’язане з Організацією Українських Націоналістів, вона залишила критичні спогади про роль Степана Бандери та його прихильників у визвольній боротьбі. Значною мірою таке ставлення пояснюється біографією авторки, яка, як і Дарія Ребет, належала до групи «двійкарів» [1]. Це середовище членів Організації, які під впливом пережитого досвіду війни та підпілля в Україні сповідували ідеї 3-го Надзвичайного Великого збору ОУН 1943 р. Вони були прихильниками відмови від одноосібного провідництва, монопартійності, інтеґрального націоналізму та прагнули до демократизації, соціальної орієнтованості та інклюзивності визвольного руху.
Видання «Зродились ми великої години..» є найповнішими спогадами Ірени Савицької-Козак, доповненими розгорнутим інтерв’ю, яке вона дала у 1987 р. Іроїді Винницькій, головній архівістці Українсько-канадського дослідчо-документаційного центру в Канаді. Водночас це не єдині опубліковані відомості про Савицьку-Козак та пережитий нею досвід. За своє життя вона дала кілька інтерв’ю, про неї писали статті [2]. Її біографія добре ілюструє історію покоління, яке народилось в міжвоєнній Польщі та виростало в умовах поліцейської польської держави [3]. Хоч часто представники цього покоління походили зі змішаних шлюбів, вони постійно зіштовхувалися з національною дискримінацією та переслідуваннями. Це стосується і родини Савицьких. Батько Ірени, лікар Йосиф Савицький, походив зі змішаної полько-української родини. Його, як колишнього офіцера УГА, неодноразово арештовували у міжвоєнний період, попри те, що за світоглядом він належав до поміркованого середовища УНДО. Врешті ці арешти призвели до його передчасної смерті [4]. Сама Ірена мала складні стосунки зі своїм двоюрідним братом, який був польським націоналістом. Авторка спогадів, як і багато її ровесників, закінчила гімназію, однак її кар’єрні перспективи були під сумнівом. Вона стала студенткою медичного факультету Львівського університету вже після 1939 року, під час війни. Ймовірно, якби не війна, вона так і не змогла б попрацювати за фахом. Дискримінаційна національна політика польської влади та відсутність соціальних ліфтів підштовхували освічених представників етнічних меншин міжвоєнної Польщі (не лише українців, але й євреїв) до участі в радикальних політичних організаціях [5].
У своїх спогадах Савицька-Козак торкається подій «золотого вересня», Львівського погрому 1941 року, створення дивізії «Галичина», дає оцінки постатям митрополита Андрея Шептицького [6] та останнього командира УПА Василя 
Кука [7], розповідає про трагічну постать о. Гавриїла Костельника, зокрема про його допомогу українському підпіллю під час війни [8]. Авторка детально описує медичний вишкіл жіночої сітки ОУН, побут у криївках, способи конспірації, жіночий досвід в підпіллі. Завдяки подібним спогадам стає зрозумілим, наскільки важливою була участь жінок в діяльності УПА. Роль жінок частково пояснює, яким чином українському підпіллю роками вдавалось триматися без зовнішньої підтримки в умовах беззаперечної переваги противника. Також Савицька-Козак розповідає про участь євреїв-лікарів в діяльності УПА. Вона описує як труднощі, з якими вони зіштовхувалися під час війни та в підпіллі, так і їх важливий внесок у рух [9]. Ця співпраця продовжувалась і після приходу радянської влади, й не була для її представників таємницею. Це пояснює спроби МДБ дискредитувати УПА в очах євреїв-лікарів, зокрема постать її очільника Романа Шухевича [10]. Вражає те, наскільки авторка відчувала трагедією представників різних етносів під час війни. Вона детально описує, як жертв більшовицького терору, так і злочинів нацистів проти єврейського населення. В книзі неодноразово акцентується увага на прикладах жертовності цивільного населення, їх готовності в умовах гострої нестачі віддати останнє чи навіть простити колишнього ворога. Привертає увагу те, що авторка рішуче виступає проти антисемітизму, засуджує його [11] та показує важливість українсько-єврейських контактів вже в діаспорі після війни [12]. Важливою є моральна позиція авторки, яка належала до ОУН, але засуджувала її терористичну діяльність, зокрема вбивство Івана Бабія (дружина якого, до речі, допомагала націоналістичному підпіллю під час війни). Трагедію українців, які знову 
опинились по різні сторони барикад, яскраво ілюструє спогад про зустріч упівців з Галичини з групою червоноармійців з Центральної України. Зустріч закінчилась не вбивствами, а довгими розмовами: червоноармійці розповідали про досвід нацистських репресій, упівці – більшовицьких [13].
Ірена Савицька-Козак у своїх спогадах намагалася розвінчати низку міфів, які, на її думку, виникли навколо діяльності ОУН та УПА під час війни. Наприклад, в книзі пояснюється, чому керівництво ОУН в Галичині свідомо відмовлялося від пов’язок червоно-чорного кольору на користь синьо-жовтих [14]. Те саме стосується відомого терміну «бандерівці». Авторка зазначила, що цей термін є «накинутий» ззовні більшовиками. Провід ОУН навіть заборонив членам Організації використовувати його. «Український повстанець» – таку самоназву найчастіше використовували члени УПА [15]. Савицька-Козак наголошує на тому, що ОУН та УПА – це дві зовсім різні організації, хоч багато людей були членами одночасно обох [16].
Свідомо чи ні, але крізь всі спогади проходить протиставлення та порівняння двох постатей – Романа Шухевича та Степана Бандери. В 1946 р. авторка була відіслана Шухевичем як зв’язкова на Захід, щоб налагодити зв'язок між підпіллям та закордонним Проводом. Однак, добравшись до Мюнхену і зустрівшись з Бандерою, Савицька вже не змогла повернутися в Україну через інтриги. Описи її розмов з середовищем Бандери показують, що часто ті мислили категоріями міжвоєнного часу, мріяли розбудувати ОУН як «церковне НКВД» чи «церковне Гестапо» [17]. Це протиставлення ілюструє суттєву різницю всередині ОУН між світоглядом підпільників з України та «професійних революціонерів» закордону. Ірена Савицька показує, що досвід війни та діяльності похідних груп змусив багатьох оунівців переглянути свою ідеологію. Водночас частина провідників, наприклад, Ярослав Стецько та Степан Бандера, які провели більшу частину війни в 
концтаборах, продовжували сповідувати ідеї міжвоєнного інтеґрального націоналізму [18].
У спогадах Степан Бандера постає переважно в негативному образі, як відірваний від дійсності, ідеологізований революціонер з тоталітарними нахилами [19]. Натомість Роман Шухевич описується як постать, що знаходилась в центрі боротьби та відкидала «макіявелівський» принцип «мета виправдовує засіб» [20]. З книги дізнаємось про різко негативну реакцію Шухевича на каральні акції проти польського населення під час війни на теренах Галичини [21]. Наскільки таке трактування відповідало дійсності – залишається на розсуд дослідників. Ірена Савицька-Козак підводить читачів до дуже важливої тези – варто розрізняти «Бандеру» як символ руху і Степана Бандеру як реальну історичну постать зі своїми вадами та перевагами. Видання насамперед цінне тим, що є спогадами українки, яка пройшла пекельне горнило війн та репресій, проте залишилася Людиною. Найкращим підсумком цієї книги, є слова, які Ірена Савицька-Козак почула від єврея під час перебування в Ізраїлі: «Знаєте, на то треба ще століть, щоб прийшла нова ґенерація, яка почне по-новому досліджувати історичні джерела. Але добре, що вже є початок» [22].
Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.
У публікації використано ілюстрації, надані Автором.
Ілля Чедолума – історик, аспірант Українського Католицького Університету, завершує дисертаційну роботу, присвячену інтелектуальній біографії Михайла Рудницького. Сфера наукових зацікавлень: культурна та інтелектуальна історія України XIX-XX століття, біографістика, єврейські студії. Живе та працює у Львові.
[1] Детальніше про родину Ребетів і середовище «двійкарів» див.: Дарія Ребет. Спогади / Програма дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика; Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка; Канадський Інститут Українських Студій Університету Альберти. Львів, Манускрипт-Львів, 2018, 176 с., іл. (Бібліотека «України модерної», серія «Спогади, щоденники, інтерв’ю». Ч. 4).
[2] Олександр Панченко. In Memoriam. Ірина Козак-«Бистра». Жінка-Легенда.
[3] Ірена Козак. «Зродились ми великої години..». Спогади / Програма дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика; Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка; Канадський Інститут Українських Студій Університету Альберти. Львів: Манускрипт-Львів, 2020, 464 с., іл. (Бібліотека «України модерної», серія «Спогади, щоденники, інтерв’ю». Ч.7.), С.26.
[4] Ірена Козак. Цит. праця, С.22.
[5] Kamil Kijek. Dzieci modernizmu: Świadomość, kultura i socjalizacja polityczna młodzieży żydowskiej w II Rzeczypospolitej. Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2017.
[6] Ірена Козак. Цит. праця, С.38.
[7] Ірена Козак. Цит. праця, С.389-391.
[8] Ірена Козак. Цит. праця, С.37.
[9] Ірена Козак. Цит. праця, С.67, 85–86.
[10] Алік Гомельський. Єврейсько-українські відносини. XX сторіччя. – К.: Видавництво «Український пріоритет», 2021, С.194–199.
[11] Ірена Козак. Цит. праця, С.22-23, 323.
[12] Ірена Козак. Цит. праця, С.341.
[13] Ірена Козак. Цит. праця, С.109.
[14] Ірена Козак. Цит. праця, С.30.
[15] Ірена Козак. Цит. праця, С.167.
[16] Ірена Козак. Цит. праця, С.319.
[17] Ірена Козак. Цит. праця, С.305.
[18] Цю різницю у світоглядах добре ілюструють спогади Євгена Стахіва, див.: Євген Стахів. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. К.: «Рада», 1995.
[19] Ірена Козак. Цит. праця, С.326.
[20] Ірена Козак. Цит. праця, С.58, 151.
[21] Ірена Козак. Цит. праця, С.57.
[22] Ірена Козак. Цит. праця, С.341-342.
