Рецензія на видання: Мирон Кордуба. Щоденник 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021. – 688 с.+16 іл. (Серія «Україна. Європа: 1921–1939).

 

Історик, котрий колись слідитиме за провідною ниткою нашої політики, за орієнтацією більшості нашої інтелігентної суспільності під теперішню пору попаде просто в розпуку серед того пестрого хаосу думок і ідей хоч би в статтях наших головних органів преси.

                                                      (М. Кордуба «Щоденник», 14 грудня 1920 р.)

 

Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Мирон Кордуба… Що об’єднує цих людей і дозволяє поставити їх імена поруч? Перше, що спадає на думку – це звичайно їх фах. Всі вони професійні історики, які не тільки отримали історичну освіту, але й протягом всього життя раз по раз повертались до історичних студій. Однак спільна в них не лише любов до Кліо, але й їх ангажованість і участь у важливих політичних та державних процесах української історії кінця XIX – першої половини XX ст. Цей період зламу віків і приходу модерну став для гуманітаріїв часом справжнього тріумфу: географи визначали майбутні кордони новопосталих націй [1], історики – минуле та ідентичність цих націй, а філологи й літератори впорядковували і творили нові модерні мови для них. У Східній Європі в цей час роль гуманітаріїв ставала особливо важливою для «недержавних» народів, де вони могли за відсутності власного політичного класу, зайняти роль провідників нації. На фоні цілої плеяди таких діячів в українській історії постать галицько-буковинського історика Мирона Кордуби, здається, знаходиться дещо в тіні.

Однак опублікований «Щоденник» зможе стати підставою для ревізії не тільки ролі М. Кордуби в українській історії доби визвольних змагань і міжвоєнного періоду, але й переосмислення нашого уявлення про українську міжвоєнну добу як таку. Це видання вміщує як вже опубліковані та добре відомі широкому загалу дослідників нотатки за 1918 рік, що стосуються подій в Буковині восени 1918 р. та поїздки М. Кордуби в грудні того ж року до Києва, так і маловідомі записи періоду 1919–1925 рр. До того ж видання вдало доповнюється ґрунтовним біографічним нарисом, підготованим Олегом Павлишиним, а також джерелознавчими статтями упорядників Олі Гнатюк та Мирослава Чеха.

Видання є важливим джерелом для висвітлення громадсько-політичної діяльності українців Східної Галичини. Його цінність та унікальність зростає завдяки нотаткам, в яких М. Кордуба детально описав діяльність цілої низки політичних та громадських діячів Буковини і Галичини в період визвольних змагань. Автор детально описує предмет та коло питань, які розглядала Львівська делегація Української Національної Ради, а також діяльність Народного Комітету Української Народної Трудової Партії (УНТП) та Міжпартійної Ради [2]. Мирон Кордуба брав безпосередню участь в створенні та функціонуванні Українського Таємного Університету у Львові (УТУ), в діяльності Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) та редакції газети «Діло», а також багатьох інших громадсько-культурних інституцій, що знайшло відображення на сторінках щоденників. Занурення у «внутрішню кухню» цих інституцій сприяє науковому осмисленню ще й досі малодослідженого феномену української «держави в державі» в Східній Галичині – мережі взаємопов’язаних інститутів, які постали в ході визвольних змагань: «цивільна влада» у краї, партії, громадські організації, вищі школи, військова організація (ВО) та організація економічного життя (кооперації та спілки) [3]. Також у щоденниках відображено повсякденне життя української інтелігенції цієї доби, соціальні проблеми міст та містечок.

Щоденник є безцінним джерелом для дослідження хвиль пацифікацій, які прокотилися кілька разів теренами Східної Галичини між 1919 та 1939 рр. Записи М. Кордуби свідчать, що задовго до відомих подій 1930 року, низка подібних за характером, але більших за масштабами репресій здійснювалась польською військовою владою на території Східної Галичини: арештовувались громадсько-політичні діячі, священики, міщани та селяни, закривались культурні інституції та видавництва, реквізувалось приватна власність. Характерно, що після завершення українсько-польської війни 1918-1919 рр., репресії набрали обертів, 1920-1922 рр. хвилі переслідування продовжили зростати. Описуючи події вересня 1922 р., зокрема підпали «Просвіт», М. Кордуба з гіркою іронією розмірковує над тим, чим же є «pacyfikacja Małopolski» [4]. Наведені факти проливають світло на процес захоплення польськими військовиками повноти влади у Східній Галичині, при тому не лише над військовими та силовими структурами, але й над польською цивільною адміністрацією включно з воєводами. Це дозволяє дослідникам під принципово іншим кутом зору подивитися на пацифікацію не тільки 1930 р., але й попередніх та наступних років [5].

Щоденник М. Кордуби стане в нагоді дослідникам життя та діяльності Євгена Коновальця, відкриваючи низку нових фактів щодо його ролі в формуванні та керівництві ВО. Цінними є записи Мирона Кордуби, щодо виходу з-під контролю проводу терористичних актів ВО на початку 1920-х рр. Нотатки М. Кордуби спонукають до міркувань про роль Сенату в історії ВО, УВО та збройного підпілля аж до 1938 р. Зі сторінок «Щоденника» випливає висновок, що в 1920-х рр. не існувало протистояння між «легальним» і «революційним» секторами, а навпаки – «легальний» сектор створив «революційний» і керував ним. Збройному підпіллю віддавали розпорядження провідні політики УНТП-УНДО, а також працівники державних структур УНР та ЗУНР [6].

«Щоденники» містять унікальну інформацію щодо геополітичного контексту визвольних змагань та ставлення до українського питання в повоєнному світі. Мирон Кордуба яскраво змальовує специфіку українсько-румунських та українсько-польських відносин. Розкриває маловідомі факти з кулуарної складової перемовин в цей період. Наприклад, читач може дізнатись про роль єврейських посередників під час  українсько-румунських перемовин восени 1918 року в Чернівцях [7]. Нотатки М. Кордуби містять інформацію про діяльність українських дипломатичних осередків в Парижі та Відні, про перемовини з представниками Великобританії, США, Франції, Італії, Польщі. Читач також знайде опис відносин, які сформувались між різними українськими емігрантськими середовищами, зокрема між галичанами та наддніпрянцями, їх ставлення до більшовизму, білогвардійського та монархічного руху.

Особливо цінними з точки зору інтелектуальної історії є розмірковування М. Кордуби про український і польський національні рухи. Мирон Кордуба на сторінках щоденника провів аналогії між становищем Польщі наприкінці XVIII ст. і становищем України 1920-х рр. Він відмітив подібні невдачі у збройній боротьбі супроти переважаючих противників, внутрішній розбрат, безпідставні надії на дипломатичну інтервенцію інших держав та на успішну акцію еміграції [8]. Вражає те, наскільки влучно в липні 1919 р. Мирон Кордуба визначив причин майбутнього краху Другої Речі Посполитої:

«Замість [того щоб] будувати свою молоду державу на одноцільних, здорових підвалинах національної єдності, вони нахапують, мов безумні, земель на всі боки, не здаючи собі справи, що з того вийде. Та ж чимало часу мине і чимало труду прийдеться покласти, щоб всі три частини етнографічної Польщі, Королівство, Познанщину і Західну Галичину, перетопити в одну цілісність. Усунути ті ріжниці, які там витворилися протягом майже 150-літнього чужого панування, в кінці розв’язати жидівське питання. А тут ще захочується українських, білоруських, литовських, німецьких і бозна-яких земель… І який хосен прийде з того для Польщі, коли б їй справді вдалося всі ті землі захопити і зайняти більше місця на карті Європи? Се не тільки не зміцнить її, але, навпаки, вже зразу забсорбує її сили. Всім тим народам треба буде дати хоч якусь, хоч куцу, самоуправу, а кожна національна самоуправа – се зародок держави в державі […] Центральне правління і пануючий нарід старатиметься все більше обмежувати надану чужим народам автономію. Поневолені народи вихісновуватимуть кожне скрутне положення правління і держави, щоб ту автономію розширити […] На кожне нове польське правління, яке прийде на зміну уступаючого, спадатиме, мов первородний гріх, опозиція заступників поневолених народів [...]» [9]. Така Польща, за М. Кордубою, матиме за ворогів майже усіх своїх сусідів і у випадку нової світової війни повторить катастрофу поділів XVIII ст. Час підтвердив цю думку українського історика.

Мирон Кордуба у своїх нотатках підводить читача до дуже важливої тези – українське питання, а саме відсутність незалежної української держави, стало джерелом нестабільності всієї геополітичної системи у Східній Європі, створеної великими державами після Першої світової війни. Це не лише послабило новопосталі країни (т. зв. «Малу Антанту»), але й проклало шлях до перетворення теренів Східної Європи на «криваві землі» в майбутньому.

   

Огляд підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

 

---

Ілля Чедолума – історик, аспірант Українського Католицького Університету, завершує дисертаційну роботу, присвячену інтелектуальній біографії Михайла Рудницького. Сфера наукових зацікавлень: культурна та інтелектуальна історія України XIX-XX століття, біографістика, єврейські студії. Живе та працює у Львові.

 

 

 

 

---

[1] Див.: Steven Seegel. Map Men: Transnational Lives and Deaths of Geographers in the Making of the East Central Europe. University of Chicago Press, 2018.

[2] Олег Павлишин. Мирон Кордуба: між наукою і політикою / Мирон Кордуба. Щоденник 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021. – 688 с.+16 іл. (Серія «Україна. Європа: 1921–1939), С.46-47.

[3] Оля Гнатюк. Мирослав Чех. «Щоденник» Мирона Кордуби як історичне джерело / Мирон Кордуба. Щоденник 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021, С.50.

[4] Мирон Кордуба. Щоденник 1918-1925. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021, C. 508.

[5] Детальніше про Пацифікацію 1930 р. див.: Роман Скакун. «Пацифікація»: польські репресії 1930 року в Галичині. — Львів:   Видавництво Українського католицького університету, 2012. – 172 с.; Новий погляд в історіографії на контекст репресій: Пацифікація Галичини 1930 року. Документи. Том І. – Львів: Україна Модерна; Видавництво Українського Католицького Університету, 2019. – 696 с. (Сер. «Україна. Європа – 1921–1939»).

[6] Оля Гнатюк. Мирослав Чех. Цит. праця, С.67.

[7] Мирон Кордуба. Цит. праця, С.95-97; Детальніше про єврейський фактор в українській дипломатії 1918-1919 рр. див.: Фан Рубен. Історія Єврейської національної автономії в період Західно-Української Республіки. Переклад з їдиш видання 1933 р. (Львів) / Пер. з їдиш і коментарі Ася Фруман; Наук. редакція, упорядкування, вступна стаття Олег Павлишин. Львів, 2019. 272 с.

[8] Мирон Кордуба. Цит. праця, С.490.

[9] Мирон Кордуба. Цит. праця, С.244.