Націологія, Голодомор та подвійні стандарти: забутий український мислитель Ольґерд Іполит Бочковський (1885-1939)

12.10.2021
16 хв читання

Рецензія на видання:  Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. В 3 т. К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018-2020

Неможливо бути байдужим до несправедливості.

З несправедливістю або співпрацюють, або борються

                                                                                                                                                          Альбер Камю

 

Піонер націології

Ольґерд Іполит Бочковський посідає особливе місце в плеяді українських інтелектуалів XX століття. Він є автором однієї з найбільш довершених теорій виникнення і розвитку націй. Бочковський на декілька десятиліть випередив відомого чеського історика Мірослава Гроха, дійшовши до розуміння трьох фаз націєтворчого процесу. Він став одним з піонерів науки про націю – націології. Як публічний інтелектуал Бочковський виступав на захист національних прав українців, а коли почався Голодомор неодноразово на сторінках преси закликав Європу звернути увагу на катастрофу, яка набирала оберти в Радянському Союзі. Та попри це Бочковський довгий час залишався майже невідомим автором (якщо не рахувати невелике коло фахівців). Частково це пояснюється тим, що Бочковський як мислитель та публіцист за своїми переконаннями був соціал-демократом та представником ліво-ліберальної течії в українському русі. В цьому сенсі його біографія є подібною до життєписів інших мислителів цього напряму та є знаковою ілюстрацією історії українського лібералізму, а ширше – сумної долі ліберального проекту в Центрально-Східній Європі. Міжвоєнний період, на який припадає пік діяльності Бочковського, був часом, коли Європа, що загравала з комунізмом та фашизмом, перетворилась, за влучною метафорою історика Марка Мазовера, на «Темний континент» [1].

В українському випадку ситуація виглядала ще складніше через відсутність власної державності та, відповідно, необхідних інститутів. Ні міжвоєнні Польща та Румунія, ні Радянський Союз, не були соціально-політичними системами, які сприяли формуванню ліберальних середовищ. Проте  відсутність широкого українського ліберального руху мала й глибші причини, окрім цього очевидного фактору. Головна з них – аграрність економіки країн цього регіону. Аграрність, відсутність потужної промислової бази та вагомого прошарку середнього класу перетворювали країни Центрально-Східної Європи на «країни периферії», за термінологію соціолога Іммануїла Валлерстайна [2]. Відсутність середнього класу, на основі якого могли б сформуватися ліберальні осередки, стала однією з головних причин того, що ліберальний проект зміг втілитися лише на теренах міжвоєнної Чехословаччини – найбільш індустріально розвинутого регіону Габсбургської монархії з сильним впливом німецької культури. Як наслідок, українська  ліво-демократична та ліберальна течії виявилися затиснутими між двома крайніми явищами – комунізмом та інтеґральним націоналізмом. Це не дозволило їм оформитися інституційно та політично. Тому представники цих течій сьогодні майже забуті.

Трьохтомник праць Бочковського зводить разом найбільш відомі твори науковця та вперше вводить до наукового обігу низку раніше маловідомих текстів та публікацій автора. Перший том складається з таких праць, як «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування (до національної справи Росії)» (1916), «Фінляндія та фінляндське питання» (1916), «Національна справа (статі про національне питання в зв’язку з сучасною війною)» (1918) та низки публіцистичних статей, присвячених проблемі замовчування в міжвоєнній Європі трагедії Голодомору. Другий том містить нарис «Т. Ґ. Масарик, національна проблема та українське питання (спроба характеристики та інтерпретації)» (1930), а також такі праці, як «Боротьба народів за національне визволення. Націологічні нариси» (1932) та «Вступ до націології» (1937). Третій том в двох книгах містить низку розвідок про Голодомор, філософські та політологічні есеї, політичну публіцистику та рецензії міжвоєнного періоду.

Видання значно виграє, завдяки низці статей та передмов упорядників Олі Гнатюк і Мирослава Чеха, які в своїх текстах вводять читача в інтелектуальний, політичний та філософський контексти доби. Крім того, перший том починається зі статті Ірини Каневської, яка на основі архівних джерел ґрунтовно висвітлює біографію Ольґерда Бочковського, його інтелектуальну еволюцію та пошуки національної ідентичності.

Ольґерд Іполит Бочковський  за походженням не був етнічним українцем, він народився в Херсонській губернії Російської імперії у змішаній польсько-литовській родинні Аполлона та Анни Бочковських. Сім’я належала до польської культури та римо-католицького віросповідання. Його батьки були представниками національних меншин, щодо яких діяв режим  особливого правового регулювання (з 1864) та політика русифікації. Молодий Бочковський зростав як поляк, рідними для нього були польська та литовська мови [3]. Майбутній науковець швидко захопився революційними рухами, що змусило його в 1905 р. залишити Російську імперію та переселитись до Праги, де він провів решту свого життя. Саме в Празі Бочковський зблизився з українським емігрантським середовищем. Йому імпонувала готовність українських студентів  боротися за свої національні права. Під впливом історіософської концепції Михайла Грушевського Бочковський усвідомив Україну як свою Батьківщину і віднайшов свою національну ідентичність [4].

Важливо, що на пошук ідентичності накладався антиімперський контекст, адже для Ольґерда Бочковського було важливо ідентифікувати себе саме з тими, хто зазнавав національного утиску, а не з їх гнобителями. На початку XX ст. українська ідентичність мала забарвлення протиставлення імперіям і стала, за метафорою Йоханана Петровського-Штерна, «анти-імперським вибором» [5]. В Празі Бочковський познайомився з Томашем Масариком, який став для нього інтелектуальним наставником і рольовою моделлю. В часи визвольних змагань Ольґерд Бочковський працював секретарем української дипломатичної місії в Празі (в 1918—1923 рр.). У міжвоєнний період він викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах та в Українському вільному університеті в Празі.

Бочковський, досліджуючи національні рухи, фактично створив нову галузь в українській гуманітарній думці. Він ввів до наукового обігу такі поняття, як «націологія» та «етнополітика». Науковець повністю заперечував Геґелівський поділ на «історичні» та «неісторичні» народи: «в дійсності нема жодних «менше вартних» народів. Дайте лише більш-менш зносні політичні умови життя, признайте їм елементарні конституційні права, залишіть на час ганебний винародовлюючий утиск, і всі сі народи – без огляду на своє походження й історію – протягом двох-трьох генерацій викристалізуються на національні й культурні індивідуальності, а політично можуть навіть легко стати навчителями старих історико-державних народів» [6]. Бочковський виокремив три фази національного відродження для таких народів: 1) «час національного пробудження, визначним моментом якого є поворіт до рідної мови та заходи до її літературного вироблення»; 2) «доба економічної емансипації новопробудженого народу у напрямі визволення з чужинецького економічного ярма»; 3) «політичні прямування народу, котрий визволюється, чи то на лінії національної автономії в межах матірної держави, чи то в напрямі власної державної самостійности» [7]. Бочковський у своїх націологічних студіях окреме місце відводив культурі. Особливість і своєрідність модерної нації проявлялась у її культурі. Через культуру народ ставав діяльною і творчою частиною людства. На думку Бочковського, ті поневолені народи, які перед світовою війною й революцією культурно самовизначилися та з господарського боку збудували міцні підвалини, змогли втримати свою незалежність [8].

Слідом за Масариком, Бочковський відкидав соціально-економічний детермінізм. Він вважав, що право народу на самовизначення не залежить від абстрактних засад та мертвої теорії, а визначається самим життям та народом [9]. Цікавим є дослідження Бочковського, присвячене Масарику та українському питанню. Він одним з перших припустив, що за неприйняттям Масариком української незалежності в 1918 році стояло не гадане українофобство, а вплив геополітичної ситуації, який наклався на світогляд першого чеського президента. Брестський мирний договір та зближення з державами Четвертного союзу розвели різними шляхами чеське та українське самостійництво. Причиною цього, за Бочковським, стало не традиційне русофільство чехів, а їх безкомпромісне самостійництво і непримиренний антагонізм щодо Центральних держав, що пов’язувало їх з антантівським табором. Тож політична тактика Масарика під час війни та визвольних змагань була відповідною [10]. Водночас сам Бочковський не ідеалізував жодну зі сторін конфлікту під час Першої світової війни, наголошуючи на тому, що національне питання стало розмінною картою в політиці великих держав. Вже тоді подвійні стандарти учасників війни викликали в нього моральне неприйняття. Бочковський вважав дипломатичним макіавеллізмом та лицемірством, що країни, які на своїх теренах гноблять національні рухи, декларують походи на захист прав меншостей, але вже на теренах противника [11].

Ліво-ліберальний націоналізм vs радикалізм

Розпад імперій по завершенню Першої світової війни та створення низки нових держав на їх уламках поставив проблеми національних меншин на порядок денний. Саме в цей період Бочковський констатував появу нової форми націоналізму – «войовничого паннаціоналізму» або ж «неонаціоналізму». Цей новий тип націоналізму відкидав попередню ліберально-демократичну націософію. Бочковський висував їй на заміну свою нову концепцію автократичного та ірраціонального націоналізму,  що виключав міжнародну солідарність і філософію національного гуманізму. Насамперед до цього нового типу Бочковський відносив італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм [12]. До того ж мислитель не підтримував радикальні революційні рухи, стверджуючи, що «народи визволяються не революціями й терором, але систематичною працею». З цих же позицій він виступав проти поширення культу смерті серед молоді: «З погляду майбутнього нації реальна праця важливіша за революційний Апокаліпсис, героїзм життя цінніший, ніж культ смерті» [13].

У 1932 р. Ольґерд Бочковський, Ісаак Мазепа та Панас Феденко опублікували під псевдонімом М. Петришин брошуру «Будують чи руйнують? З приводу діяльності Орґанізації українських націоналістів», в якій піддали гострій критиці діяльність УВО та ОУН. Безпосереднім приводом для публікації стала так звана «саботажна акція» УВО-ОУН 1930 р., на яку польська влада відповіла репресивною операцією – «пацифікацією». Ця брошура віддзеркалювала не тільки протистояння між двома українськими течіями в суспільно-політичному житті Галичини: «революційною» (ОУН) та «легальною» (УНДО) [14], але й важливий аспект у інтелектуальній біографії Бочковського. За своїм світоглядом він був прихильником демократичного та ліберального націоналізму доби Джузеппе Мадзіні. Він відкидав новий інтеґральний націоналізм та його ідеологів [15]. Націоналізм XIX століття Бочковський вважав революційно-демократичним та гуманітарно-поступовим, а також ворожим до політичної реакції та диктатури. Водночас повоєнний націоналізм, на його думку, був програмно антидемократичний, антигуманний, протисуспільний та аморальний. Яскравим прикладом націоналізму, що прославляє насильство, терор та війну для нього була відома праця Освальда Шпенґлера «Присмерк Європи» (1918-1922) [16]. На українському ґрунті ідеологом такого типу націоналізму він вважав Дмитра Донцова. Протистояння між різними типами націоналізму Бочковський бачив в критиці Донцовим Михайла Драгоманова: «психологічно не дивна фанатична «драгоманофобія» сучасного українського новонаціоналізму: адже автор «Чудацьких думок» і «Листів на Наддняпрянську Україну» був найяскравішим представником та ідеологом націоналізму XIX ст.» [17]. Донцовську ідею «Ордену» як касти, а також захоплення диктатурами він вважав небезпечними та антиісторичними. З точки зору Бочковського, обов’язком науки про націю є звернення уваги на істотну суперечність між ідеологією диктатури та засадами розвитку нації. Для нього ця суперечність така сама, як між демократією та автократією. І лише демократія є природною політичною підставою для нації [18].Ольґерд Бочковський значну увагу надавав культурній сфері. Він, як і його сучасник Михайло Рудницький, звертав увагу на ліберальних авторів, на кшталт Б’єрнстьєрне Б’єрнсона, вбачаючи в їхніх творах необхідні зразки для української культури [19].

На рівні з інтеґральним націоналізмом Бочковський піддавав критиці й марксизм, зокрема в його більшовицькому варіанті. Своє ставлення до марксизму Бочковський характеризував наступним чином: «Особисто я ніколи не був «правовірним марксистом», ставлюсь до нього критично, проте не можу заперечувати того великого та історичного значення, яке ця доктрина мала з одного боку в науці (політичній економії, історії, соціології), а з другого – в розвитку новочасного робітничого руху та в суспільному розкріпаченні трудящих мас» [20]. Разом з цим, він виокремлював російський більшовизм, вважаючи його антиподом європейського соціалізму. Більшовики для Бочковського були схоластиками та догматиками в трактуванні суспільних процесів, які сприймали революцію за самоціль, а не лише тактичний засіб, перетворивши її на своєрідний фетиш [21]. У статті «Патологія новочасного антидемократизму» (1931) Бочковський проводить паралелі між більшовизмом та фашизмом, стверджуючи, що обидва ці рухи є суспільними патологіями міжвоєнної доби. Вчений відносив їх до явищ одного порядку та вважав спорідненими за походженням. Для цих явищ характерна псевдонауковість (більшовизм) або антинауковість (фашизм), що проявляються у заперечені розуму та базуються на сліпому інстинкті та стихійній волі [22].

Хоча Бочковський й досліджував націоналізм, проте мріяв про світову інтеграцію людства та настання «Pax humana» – всесвітнього миру, досягти який можливо шляхом добровільного об’єднання самостійних і визволених народів у регіональні та континентальні спілки, що мали б стати етапами до Світової Унії Народів. Світова інтеграція людства, за Бочковським, наступний і вищий ступінь після його національної диференціації. Людство майбутнього він бачив не як аморфну, безнацоінальну масу, але як органічний синтез національно самовизначених, свідомих, культурно розвинених та політично незалежних народів, без огляду на їх чисельність, територію чи расове походження. [23]

Сіонізм та єврейське національне питання

Напрочуд цікавою та досі малодослідженою сторінкою з інтелектуальної біографії Ольґерда Бочковського є його ставлення до сіонізму та єврейського національного руху загалом. В своїй праці «Нарід собі (шляхи національної самодопомоги серед ріжних народів)» (1932) він подавав сіонізм як класичний приклад самоорганізації народу. Сіонізм для Бочковського – це яскравий  приклад здійснення найбільш фантастичної утопії, яку знала історія, це «доказ того, що нарід може воскреснути й після двох тисяч років національного анабіозу, не дивлячись на те, що він розпорошений по цілому світу, та незважаючи на жахливі переслідування з усіх боків» [24]. Бочковський неодноразово в своїх працях ставив єврейський рух як приклад національного відродження. Створення університету в Єрусалимі та інституту у Вільнюсі він вважав прикладом того, як потрібно організовувати науку та плекати національну культуру. Введення в мовний обіг івриту наприкінці XIX ст. та розвиток культури він вважав найкращими прикладами національного ренесансу бездержавного народу. До того ж Бочковський високо оцінював вклад євреїв в розвиток культури Європи. В 1925 р. на шпальтах журналу «Наша громада» він писав з приводу створення університету в Єрусалимі: «Жиди багато внесли в культурний доробок сучасної Європи. Без їхньої співпраці – чисто каменярської – немислимі сучасні наука і мистецтво. Тепер вони мають врешті власне вогнище для культурно-наукової праці. Можна щиро побажати успіху їхній першій alma mater. Хай живе, могутніє і цвіте для добра і щастя жидівського народу! Її світове культурне значення є наперед забезпечене» [25].

В своїх націологічних студіях Бочковський завжди трактував євреїв як національну одиницю нарівні з іншими народами. Дослідник пояснював, що в Східній Європі, на відміну від Західної, єврейське питання носить національний характер. Адже протягом XIX століття в західноєвропейських державах відбулась емансипація євреїв та їх зрівняння в правах. Відповідно, єврейське питання там носило радше конфесійний характер. Тоді як у Східній Європі, зокрема на теренах Російської імперії, не відбулось асиміляції євреїв через їх чисельність та політику царського уряду. «Межу осілості» він трактував як «пекельний винахід», прирівнюючи її до постійного мирного погрому єврейського населення. Бочковський звертав увагу на те, що більша частина східноєвропейського єврейства була бідняками, які постійно жили на межі голоду. Секрет національного відродження єврейського народу Бочковський вбачав у збереженні власної релігії, що дозволила після втрати державно-політичної самостійності пов’язати всі культурно-національні прояви єврейського життя з юдаїзмом [26].

Ольґерд Бочковський рішуче засуджував будь-які прояви антисемітизму та ставив під сумнів популярні в той період расові теорії. Сучасний антисемітизм, на думку мислителя, втратив релігійні причини та став явищем суто господарсько-суспільного характеру. Найпоширенішою його формою був економічний антисемітизм, метою якого було усунути євреїв як конкурентів з господарської та фінансово-торгівельних сфер. Особливо характерним цей тип антисемітизму був для бездержавних народів й проявлявся в сфері кооперації. Однак в тих країнах, де антисемітизм був масовим явищем, тобто, де була велика кількість єврейського населення, він також зумовлювався психологічним чинником, що впливав на антиєврейські господарські акції та боротьбу у сфері вільних професій. Бочковський підмітив, що емансипація євреїв створила передумови для конфлікту між асимільованими євреями та молодою інтелігенцією (насамперед представниками поневолених народів). Слідом за сіоністським дослідником Ф. Вельчем, Бочковський розрізняв три типи антисемітизму. Політичним антисемітизмом послуговувалися реакційні та авторитарні держави для відвернення уваги своїх громадян від внутрішньополітичного напруження, спрямовуючи невдоволення проти євреїв. Яскравими прикладами цього типу Ольґерд Бочковський вважав Російську імперію та використання «Протоколів сіонських мудреців», «справу Дрейфуса» у Франції та подібні процеси. Також науковець виділяв згаданий економічний антисемітизм як процес боротьби пригноблених народів за економічну самодостатність. Третій тип антисемітизму – соціальний, тісно пов’язаний з другим. Він проявлявся у громадському й товариському бойкоті євреїв, явному, як, наприклад, в націонал-соціалістичній Німеччині, або ж прихованому, коли євреїв тихо, але систематично усували з усіх публічних сфер життя. До цього типу Бочковський відносив бойкот змішаних подружніх пар, а також культурний антисемітизм – в сфері науки, мистецтва і літератури [27].

Бочковський відкидав расовий підхід в дослідженні єврейського питання, стверджуючи, що не існує ніякої семітської раси, так само як і арійської. Всі антропологічні прикмети, характерні для єврейського населення, сформовані тими теренами, на яких вони століттями проживали. Так само накладені на єврейське населення обмеження деформували соціальну структуру єврейського народу, який майже повністю втратив селянський прошарок і зосередився на торгівлі. Тому вчений пропонував єврейське питання досліджувати соціологічним, а не расово-біологічним методом.  Бочковський гостро реагував на будь-які прояви національного утиску, незважаючи на те, якої групи це стосувалося. Описуючи становище афроамериканського населення в США в 1932 р., він доходив до висновку: «Американська негрофобія – це щось ще гірше за європейський антисемітизм» [28]. Бочковський вже в 1939 р., незадовго до своєї смерті передбачав, що  політика нацистів в Німеччині стосовно єврейського населення «має на меті цілковите усунення жидівської людності всіма засобами…» [29].        

Голос совісті в пустелі: Ольґерд Бочковський та правда про Голодомор

На окрему увагу заслуговує діяльність Бочковського з дослідження проблематики Голодомору та боротьба проти замовчування інформації про нього в більшості провідних країн Європи. Вчений виступав проти радянофільских інтелектуалів та державних діячів, які замовчували Голодомор, або ж заперечували факт його існування. У своїх публіцистичних текстах Бочковський писав, що про смерть мільйонів українців в Україні та на Кубані знали і політики, і журналісти, і публічні інтелектуали, але одні брехали, інші виправдовували злочини Сталіна, а деякі просто мовчали [30]. Для Бочковського винищення людей не можна було виправдати жодною історичною необхідністю, а замовчування цих злочинів він прирівнював до моральної співучасті.

Показовим є відкритий лист Ольґерда Бочковського до Едуара Ерріо, який вийшов під назвою «J’accuse!» («Я звинувачую!»), що було відсилкою до відомої фрази Еміля Золя в часи справи над Дрейфусом. Бочковський був переконаний, що «в цьому історичному двобої симпатії культурного світу мусять бути на боці задушеної України, а не світської Москви». Науковець ще у міжвоєнний період помітив своєрідну світоглядну еволюцію від радянофільства до радяноманії серед французьких інтелектуалів, від захоплення до кохання [31]. Відповідно з такими людьми з психологічної точки зору дискусія була неможливою, адже вони дивилися на проблему через свої світоглядні окуляри. На думку Бочковського, це призвело до морально-етичного викривлення міжвоєнної доби, коли злочини нацистів автори засуджували, однак, виправдовували чи замовчували злочини радянської системи. Корені цього він бачив в моральному занепаді Європи як одному з результатів Першої світової війни. Цьому моральному занепаду він протиставляв демократично-ліберальну Європу другої половини XIX ст. В своїй статті «Безхребетна Європа (Europa Invertebata)» (1933) він писав: «Нова Европа, на якій тяжить страшна змора кривавого всесвітнього божевілля 1914-1918 років, чимало розгубила з духовної спадщини своєї довоєнної попередниці[…] Етика й сумління Нової Европи є, так би мовити, політично партикуляризовані: залежать від державних кордонів і політичних систем. Злочини, несправедливість, кривди розцінюються нею з  погляду політичного утилітаризму та кон’юнктури. Нова Европа не вміє ще стихійно й безпосередньо обурюватися й протестувати, як це робила її попередниця. Давніше Европа реагувала на те, що й як сталося. Тепер її цікавить передовсім, де й у кого щось трапилося. Залежно від цього вона або мовчить, або реагує. Злочин перестає бути злочином, кривда кривдою, утиск, утиском, насильство насильством у зв’язку з тим, чи вони сталися, наприклад, у Москві або в Берліні, по цей чи по той бік світського кордону» [32]. Така вибіркова публічна позиція, коли ті самі діячі, що ухилися від злочинів більшовиків чи навіть виявили своє радянофільство, пізніше стають на чолі міжнародних акцій спрямованих проти нацизму обурювала Бочковського, який стверджував: «Політичні методи гітлеризму нічим не відрізняються від більшовицьких». Свій моральний обов’язок він бачив в тому, щоб звернути увагу культурного світу на Голодомор як страшне лихо та активізувати організацію міжнародної рятівної акції. Зокрема, цій меті була присвячена його велика стаття «Голод на Україні», яку вперше опубліковано в першій книзі третього тому збірника [33]. Попри критику тодішньої Європи, у своїх текстах Бочковський постійно обстоював європейський шлях України: «Бо для України як самостійної держави і нації є лише один, зрештою, традиційний вихід: завжди з Европою і pro Европу» [34].

Ольґерд Іполит Бочковський був яскравим представником так званих «східноєвропейських джентельменів» – вихідців зі Східної Європи, які своїм життям та діяльністю нагадували західноєвропейським інтелектуалам про необхідність боротьби з «чумою» повсюди й завжди, незалежно від того, яке ідеологічне забарвлення вона має і якою риторикою прикривається…

 

Огляд підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

 


Ілля Чедолума – історик, аспірант Українського Католицького Університету, завершує дисертаційну роботу, присвячену інтелектуальній біографії Михайла Рудницького. Сфера наукових зацікавлень: культурна та інтелектуальна історія України XIX-XX століття, біографістика, єврейські студії. Живе та працює у Львові.

 

 

 

 

 


[1] Mark Mazower. Dark Continent: Europe’s Twentieth Century. New York: Alfred A. Knopf, 1999.

[2] Wallerstein, Immanuel Maurice. The modern world-system IV. Centrist Liberalism Triumphant, 1789–1914. University of California Press, 2011.

[3] Ірина Каневська. Ольґерд Іполит Бочковський – нарис біографії /  Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 13.

[4] Там само, с.34.

[5] Йоханан Петровський-Штерн. Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності. – К.: Критика, 2018.

[6]. Ольґерд Іполит Бочковський. Фінляндія та фінське питання / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с.466-467.

[7]. Оля Гнатюк та Мирослав Чех. Видання спадщини Ольґерда Іполита Бочковського / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 5.

[8] Ольґерд Іполит Бочковський. Самовизначення народів і освіта / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с. 320.

[9] Ольґерд Іполит Бочковський. Т.Ґ. Масарик, національна проблема та українське питання / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том II. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с.208.

[10]Там само, с.134, 175.

[11] Ольґерд Іполит Бочковський. Національна справа (статті про національне питання в зв’язку з сучасною війною) / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 476-477.

[12] Ольґерд Іполит Бочковський. Вступ до націології / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том II. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с.666.

[13] Ольґерд Іполит Бочковський. Героїзм праці та життя (з приводу книги Т. Г. Масарика «Як працювати?») / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 2 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.551, 553.

[14] Оля Гнатюк, Мирослав Чех. Eppur si muove – або непереможність демократії / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.26-27.

[15] Про боротьбу між ліберально-демократичними та інтегральними компонентами в  націоналізмі див.: Maciej Janowski. Wavering Friendship: Liberal and National Ideas in Nineteenth Century East Central Eurоpe // Ab Imperio, 3-4 / 2000, pp. 69-90.

[16] Ольґерд Іполит Бочковський. Наука про націю та її життя / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с. 236.

[17] Там само.

[18] Там само, с. 204.

[19] Ольґерд Іполит Бочковський. Б. Б’єрнсон – поневолені народи та українська справа / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.182-183.

[20] Ольґерд Іполит Бочковський. Марксофобія та антисоціалізм у світлі критики / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 2 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.720.

[21] Ольґерд Іполит Бочковський. Московський більшовизм та європейський соціалізм / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 2 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с. 701.

[22] Ольґерд Іполит Бочковський. Паталогія новочасного антидемократизму / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 2 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с. 755.

[23] Ольґерд Іполит Бочковський. Боротьба народів за національне визволення / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том II. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 290.

[24] Ольґерд Іполит Бочковський. Нарід собі (шляхами національної самодопомоги серед ріжних народів) / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.62.

[25] Ольґерд Іполит Бочковський. Жидівський національний університет в Єрусалимі / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 2 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.532.

[26] Ольґерд Іполит Бочковський. Поневолені народи царської імперії…/ Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 241.

[27] Ольґерд Іполит Бочковський. Вступ до націології / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том II. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с.798-799.

[28] Ольґерд Іполит Бочковський. Нарід собі… / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, c.72.

[29] Ольґерд Іполит Бочковський. Б. Б’єрнсон… / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, с.151.

[30] Оля Гнатюк, Мирослав Чех. Ольґерд Бочковський «J’accuse!» («Я звинувачую»!) / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 99; Про замовчування Голодомору на Заході див.: Ярослав Папуга. Змова мовчання. К.: Видавець Олег Філюк, 2018;Джеймс Мейс. Повість про двох журналістів: Волтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія.

[31] Про радянофільскі симпатії французьких публічних інтелектуалів див.: Tony Judt. Past Imperfect: French Intellectuals, 1944-1956. NYU Press, 2011; Франсуа Фюре. Минуле однієї ілюзії. Комуністична ідея у XX столітті – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2007.

[32] Ольґерд Іполит Бочковський. Безхребетна Европа (Europa Invertebrata) / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том I. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 118.

[33] Ольґерд Іполит Бочковський. Голод на Україні / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том III. В 2-х книгах: 1 книга. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2020, c.77-142.

[34] Ольґерд Іполит Бочковський. Т.Ґ. Масарик… / Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том II. – К.: Україна Модерна, ДУХ І ЛІТЕРА, 2018, с. 51.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss