«У пошуках балансу»: огляд воркшопу «Місто й оновлення: як міста пам’ятають і як міста забувають» (10-12 вересня 2020 р., Київ)

24.09.2020
5 хв читання

10-12 вересня у Києві відбувся другий воркшоп з циклу «Місто й оновлення: як міста пам’ятають і як міста забувають». Цикл був започаткований Центром урбаністичних студій (ЦУС) за сприяння Фонду ім. Г. Бьолля в Україні. Воркшоп є майданчиком для урбаністів, істориків, соціологів, митців, культурологів, архітекторів, де можна обговорити проблеми сучасної урбаністики та розвитку публічного простору українських міст.

Міждисциплінарний підхід, поєднання теорії та практики, запрошення як відомих експертів, так і молодих науковців, аспірантів та студентів покликані започаткувати дискусію щодо проблеми розвитку міст та сприяти становленню експертного середовища.

Попри епідемію Covid-19 організатори взяли на себе сміливість провести очний семінар. Камерність заходу з обмеженою кількістю учасників цілком дозволяла дотриматися всіх карантинних вимог і водночас провести плідну повноцінну дискусію. Останнє не завжди можливо зробити онлайн навіть попри всі сучасні технічні засоби. Однак публічну частину заходу все ж довелося обмежити.

Відкрила вокшоп панельна дискусія «Місто й оновлення: у пошуках балансу», яка пройшла в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В. Г. Заболотного. До обговорення було представлено три доповіді. Директорка ЦУС Світлана Шліпченко говорила про випадок Києва, на прикладі якого означила найбільш проблемні ділянки сучасного стану розвитку міст в Україні. Археологиня, доцентка Національного університету «Чернігівський колегіум імені Т. Г. Шевченка» Олена Черненко зупинилася на темі історичної спадщини Чернігова в контексті масштабної реконструкції, ініційованої місцевою владою. Архітектор Михаель Енгель поділився своїм практичним досвідом роботи з міським простором на прикладі двох міст Сібіу (Румунія) та Львова, історія яких дуже подібна і тісно пов’язана з Австро-Угорською імперією. Обидва міста є туристичними центрами, що намагаються знайти певний баланс між збереженням історичної спадщини і розвитком міста. Запропонований Енгелем порівняльний підхід та практичний досвід дозволили вийти на певні узагальнення, аби виділити фактори, які забезпечили успіх, а також зазначити найбільш проблемні зони оновлення міст Центрально-Східної Європи.

Під час обговорення учасники торкнулися теми пошуку дієвих алгоритмів оновлення міського простору, зазначили вплив різних акторів на процеси джентрифікації та реновації, відмітили необхідність комплексної стратегії щодо збереження культурної спадщини і розвитку міста. Також диспутанти зупинилися на Харкові як прикладі міста з потужною радянською спадщиною і комплексом нерозв’язаних проблем розвитку міського простору. Дискусія показала, що попри культурну різноманітність міста Центрально-Східної Європи стикаються з однаковими викликами, а головною проблемою є не стільки брак фінансів, скільки відсутність експертів, необхідної законодавчої бази, дієвої адміністрації та обізнаної громади.

В перший день вокшопу відбулося дві панелі. На першій панелі «Пам’ять про(ти) оновлення» було представлено три презентації, які актуалізують проблеми роботи з міським простором у пострадянських країнах. Доповідь культурологині Марії Пашкової стосувалася ностальгійного Києва. Дослідниця сфокусувалася на так званому «київському Сохо» – частині центру міста від Львівської площі до метро «Золоті Ворота», де сконцентровані нещодавно відкриті ностальгійні кафе «Каштан», «Зигзаг», «Джакузі», галерея «Гола Кімната» та проект «Фудіз». Всі ці заклади, на відміну від кафе «Ярославна», є штучно сконструйованими ностальгійними об’єктами. Дослідниця говорила про спроби «винайти традицію», створити нові «місця пам’яті» напротивагу реальним об’єктам. Доповідачка зазначила різницю між штучною і справжньою ностальгією, а також відмітила новий виток популярності рейв-культури 1990- х.

Майбутній архітектор Денис Городняк говорив про перспективи оновлення прифронтових міст Донеччини та Луганщини з їх типовою радянською забудовою і функціоналом. Він наголосив, що після декомунізації ці міста втратили традиційні радянські маркери. Дослідник розповів про ініціативу українських митців для міст Донбасу, які спробували створити арт-об’єкти, що могли би стати новими маркерами міського простору. Цю ініціативу він означив як внутрішню колонізацію. Загалом, питання альтернативи для прифронтових міст, чия історична спадщина міцно пов’язана з радянською добою, лишається найбільш гострим і дискусійним. Доповідь літературознавиці Христини Семерин стосувалася повернення в публічний простір «стертої» пам’яті про єврейську спільноту на прикладі міста Острога. Цей приклад є актуальним для багатьох штетлів, які втратили свою єврейську ідентичність внаслідок Другої світової війни та радянської політики творення Homo Soveticus. Остання призвела до знеособлення та уніфікації публічного простору радянських міст.

Під час дискусії учасники обговорили проблему штучної ностальгії, комерціалізації радянського минулого, причини популярності закладів «київського Сохо» серед сучасної молоді та моди на ностальгію. Особлива увага була приділена низці стійких стереотипів, які притаманні в оцінці формування міського простору міст Донбасу та специфіки пролетарської культури.

Друга панель «Повсякденна пам’ять» викликала жваву дискусію довкола того, як повсякденні практики впливають на освоєння публічного простору містянами. Доповідь Алли Петренко-Лисак стосувалася зміни «функціоналу» спальних мікрорайонів Києва. На прикладі Оболонського району столиці дослідниця показала трансформацію публічних просторів мешканцями мікрорайонів на тлі втрати державою монопольного права регламентувати міський простір. Вона підкреслила, що з введенням карантинних заходів та впровадженням дистанційної роботи, поняття «спальний район» остаточно втратило свою первинну конотацію. До того ж в постіндустріальну добу таке функціональне маркування простору стає все більше розмитим і неточним. Соціально-мистецьке дослідження Валерії Карпань та Марини Хрипун представило київські ринки і ярмарки як простір символічного і матеріального обміну між локальними мешканцями районів Києва. Світлана Довгань на прикладі Чоколівки показала простір (не)пам’яті, коли цілий пласт історії українських «шістдесятників» лишається непоміченим та ігнорується мешканцями мікрорайону.

В ході дискусії виникли питання як органічно поєднати історичну спадщину з пошуками / «винайденням» нового обличчя мікрорайонів. Які перепони виникають і як їх подолати? Чому в пошуках нового, часом ігноруються реальні історичні пласти, які можна покласти в основу нової ідентичності мікрорайону? Як процеси реновації та джентрифікації впливають на структурування традиційного простору ринків та ярмарків?

Останньою «камерною» подією першого дня стала презентація дослідницької практики «(Не) комфортна (не) околиця: Чоколівка». Дослідження було ініційовано ЦУС весною цього року і попри карантинні обмеження таки успішно завершено. Практика відбулась за підтримки Представництва Фонду імені Гайнрiха Бьолля в Украïнi, у партнерстві з Факультетом урбанiстики та просторового планування КНУБА і Платформою Острів.

До роботи було залучено три команди науковців і студентів, які вивчали район за напрямками історичний аналіз, урбан-аналіз, соціальне життя та образ району. Отже, Чоколівка була проаналізована з перспективи минулого і сучасного, що дозволило визначити її подальші перспективи розвитку.

Чому саме Чоколівка? Як відзначили самі ініціаторки проекту, Чоколівка є унікальною частиною міського простору Києва. Саме тут під час хрущовської відлиги з’явився перший у місті житловий масив, де на місці садиб із фруктовими садками виросли «хрущовки», гастрономи, універмаги, бібліотеки та транспортна інфраструктура. Наскільки зручним зараз є масив, створений у 1960-ті? Як історія українських «шестидесятників», що пов’язана з цим районом, вписана в його пам’ять? Як сприймають мікрорайон його мешканці? Саме такими були інтенції ЦУС, коли вони запускали цю дослідницьку практику. Дослідження стало потужним тренінгом для молодих спеціалістів, майбутніх урбаністів і архітекторів.

Перший день воркшопу закінчився дослідницькою прогулянкою вулицею Ямською, Антоновича до метро «Деміївка». Під час прогулянки учасникам воркшопу було запропоновано критично оцінити сучасний стан містобудування в Києві. Побачити, як виникнення торгових центрів на місці традиційних ринків вплинуло на міський простір. У фіналі прогулянки на прикладі двох об’єктів організатори показали оновлення і занепад індустріальної спадщини Деміївського району міста Києва. Перший випадок успішної реновації пов’язаний з фабрикою Рошен, де була створена рекреаційна зона і публічний простір для мешканців мікрорайону. Другий – повний занепад історичної будівлі фабрики Шульца, яка зараз є пусткою.

Другий день вокшопу був присвячений комплексній темі: «(Не)індустріальна спадщина/ практики переосмислення та реновацій. Актори і об’єкти». Однією з центральних тем дискусії стало харківське Соцмісто. З одного боку, воно є своєрідним «музеєм під відкритим небом», що водночас потребує масштабних реновацій, з іншого – це публічний простір мешканців мікрорайону, які прагнуть для себе комфорту.

Історик Роман Любавський розповів про історію створення «міста сонця». Він зосередився на тому, як ідея створення «житлових комбінатів» розбилася, зіштовхнувшись з суспільними реаліями та відзначив трансформації, яких зазнали публічні простори району ХТЗ в пострадянський період.

Олександра Суховєєва представила дослідження ГО «Арт-оборона», яка опікується унікальною спадщиною конструктивізму та індустріальної доби, що зосереджена в харківському Соцмісті. В умовах деіндустріалізації вони активно шукають баланс між збереженням і оновленням, підтримують громадські ініціативи мешканців мікрорайону, спрямовані на збереження свого публічного простору, наприклад, парк «Зелений гай». Дослідження розкриває низові ініціативи та їхню взаємодію з великим бізнесом, який виступає головним актором реновацій у Соцмісті.

Архітектор Роман Помазан на прикладі Києва означив ключові проблеми міської та адміністративної реформи мегаполісів. Окремо зупинився на ініціативній групі експертів, яка, спираючись на світовій досвід, виступила зі своїми пропозиціями.

Доповідь Ірини Розанової була присвячена озокеритовій шахті міста Борислава як туристичному об’єкту. Юлія Кириченко розповіла про реновації монастиря та костелу домініканців по вул. Бандери, 8 у Львові. Дослідниці запропонували свою оптику, але в цілому ці презентації можна віднести до категорії «постановка проблеми». Обидві учасниці сфокусувалися на практичній площині та пошуку рішень озвучених проблем.

Фінальна дискусія вчергове торкнулася питання пошуку балансу між збереженням і оновленням міста та впливом стейкхолдерів на ці процеси. На завершення організатори провели «follow-up» сесію аби обмінятися враженнями та отримати критичні зауваги учасників та учасниць.

У публікації використано фотографії, надані Центром урбаністичних студій.

__________________________

Яна Примаченко– історикиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Спеціалізується на історії ХХ ст. Наукові інтереси охоплюють процеси радянської модернізації та історію Другої світової війни, а також їх вплив на міста та міську культуру Центрально-Східної Європи. Займається популяризацією історичного знання. Співавторка низки науково-популярних видань з історії України. Авторка понад 100 наукових, енциклопедичних та публіцистичних статей. Живе і працює в Києві.

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss