Гжегож Мотика: “Більше двадцяти років тому я ступив на «українську стежку» і йду нею з приємністю, бо Україна є захоплюючим краєм з цікавою історією”

06.12.2017
17 хв читання

«Вперше в житті в університеті я усвідомив, що вивчаю те, що мене насправді дуже захоплює»

– Пане Професоре, розкажіть про свою родину.

– Мої родичі походять з північної Мазовії. Жили над Віслою. З вікна нашого помешкання було видно ріку, до якої я досі маю великі сентименти. Один з моїх дідів у 1945-му загинув у концентраційному таборі Маутхаузен. Був членом Армії Крайової. Інший дід воював у вересні 1939-го, потрапив до табору військовополонених. Мої ж батьки були скромними людьми, пов’язаними головно з сільським господарством. Багато людей мене питають чи я маю українське коріння. І я відповідаю, що точно ні. Північна Мазовія, з якої я походжу, тобто Плоцьк, Цеханув, Остроленка – це дуже етнічно однорідні місця, де іншими етнічними групами були тільки євреї і роми. У Польщі часто жартують з північно-мазовецьких мешканців і називають їх замкненими. Коли я вперше у житті був у Лондоні у 1998-му році одразу після захисту докторської і спілкувався з управляючою місцевим будинком для професорів і докторантів, де я жив то просив у неї вибачення за мій виражений північно-мазовецький акцент, де літера «і» переходить у «и». Вона ж мене просто ошелешила своєю відповіддю, сказавши: «То чудово, що пан походить з північної Мазовії, то чиста польська кров без жодних чужих домішок з віків». З точки зору ліберала це звучить смішно, але також і трохи страшно.

– Чи вплинула жива родинна пам’ять про війну на вибір тематики для досліджень?

– Війна була присутньою в домашніх історіях. Мама розповідала про жандармів з вівчарками, які обшукували подвір’я. Частина моєї родини загинула під час війни. Натомість це не мало нічого спільного з українською тематикою, крім однієї деталі, яку я усвідомив пізніше. І поляки Північної Мазовії, і ті українці, які жили у Райхкомісаріаті «Україна» підпорядковувалися тій самій особі – Еріху Коху. Його політика була однаково брутальною для українців і поляків. Але, звичайно, це є та річ, про яку я знаю зараз, але не знав тоді.

– Як Ви обрали фах історика і чому вступили саме на історичний факультет Люблінського католицького університету?

– Ще з дитинства я захоплювався історією під впливом тата, який багато читав історичної літератури. Хоча спершу закінчив сільськогосподарський технікум. Моє навчання у школі припало на 1980-і роки, які для тодішньої Польщі були дуже бурхливими. То час «Солідарності», воєнного стану. Час, коли гостро відчувалося наростання опозиційних настроїв щодо комуністичної влади, а також усвідомлення того, що Католицька церква займає чільне місце у цьому русі Опору. Тоді казали, що Люблінський католицький університет є єдиним вільним навчальним закладом поміж Лабою і Владивостоком. Тому я обрав саме його. Також там добре викладали історію, а тоді я не уявляв, що можу вивчати щось інше. Вперше в житті в університеті я усвідомив, що вивчаю те, що мене насправді дуже захоплює. Це було значно цікавіше аніж навчання у середній школі, де була маса предметів, які мене зовсім не цікавили.

– Чи Ви стежили за політичними змінами у країні? Як вони впливали на Ваше повсякдення?

– Падіння комуністичного режиму відбувалося у нас на очах і за нашої участі. Часто повторюю, що я дуже щаслива людина, бо коли у травні 1988-го дійшло до нової, радикальної хвилі страйків, ми брали в цьому участь. КУЛЬ (від польск. KUL – Katolicki Uniwersytet Lubelski) був серед тих вищих шкіл, які протестували. Тішуся з того, що долучився до студентських протестів 1988 року. Звичайно, мій вклад був невеликий, але маю почуття, що ми виграли. Тоді ми могли читати, що пише про нас комуністична преса. І це такий переломний для багатьох момент, коли було розуміння, що ми живемо у країні, де правлять комуністи, але бачимо речі «білими», тоді, коли їх називають «чорними». Ми розуміли наскільки та система є зіпсованою. І заледве ми це усвідомили, як все розпалося. То був для нас дуже щасливий час.

– Як Ви прийшли до теми українсько-польських відносин у своїй науковій роботі?

– Мене завжди цікавило питання опору комуністичному режиму та історія Другої світової війни загалом. Своєму науковому керівникові, професорові Томашу Стшембожу я запропонував три теми для магістерської. Одна з них стосувалась українсько-польського протистояння у Бєщадах. Дві інші взагалі не були пов’язані з Україною: одна про концентраційні табори і повсякденне життя у них, а інша – польське збройне підпілля у Північній Мазовії. Маючи три теми на вибір, професор Стшембож сказав, що то є час, щоб зайнятися українською тематикою, бо вона дуже потрібна. Це мене цікавило, але не було так, наче мушу йти саме цією стежкою. Тоді було мало досліджень про українсько-польські відносини під час Другої світової війни і вони давали загальне бачення проблеми. Дослідження Тадеуша Ольшанського про польсько-українське протистояння 1943-1947 роках стало для мене своєрідним методологічним і теоретичним взірцем. Великий вплив на мене мали праці Ришарда Тожецького і Варшавської історичної школи загалом. Тожецький, зрештою, став рецензентом моєї докторської.

З якими джерелами Ви тоді працювали?

– Професор Стшембож керував семінаром щодо Армії Крайової, який великою мірою базувався на усних свідченнях. Доступ до архівних матеріалів тоді був дуже обмежений. На початку моїх наукових студій ситуація трохи змінилася. Я працював у державних архівах Жешова, Любліна і Сянока, у Центральному військовому архіві і першим отримав на руки зізнання колишніх членів ОУН і УПА, яких захопили в полон і засудили до смертної кари, як, наприклад, сотенного Щигельського. Багато читав опублікованих спогадів і намагався зрозуміти, як автори репрезентували свій досвід. Саме так почав вивчати українську мову. Курс російської у початковій школі тут дуже пригодився. Моя сатисфакція як науковця, який займався конкретним регіоном Бєщад полягала у тому, що про багато речей я дізнавався вперше, бо ніхто переді мною не переглядав документів, до яких я отримав доступ.

– Чи Ви записували усні історії очевидців та учасників досліджуваних подій?

– Так, я розмовляв з багатьма людьми, зокрема колишніми учасниками української партизанки, наприклад, листувався з чотовим командира УПА Стебельського. Для мене було важливо поговорити і з колишніми радянськими партизанами на території Польщі. Один з них мені розповів те, чого не було у книгах. То були вражаючі історії, у тому числі про сексуальне насильство над жінками, екзекуцію однієї з санітарок УПА. Вивчаючи обставини смерті генерала Кароля Свєрчевського, я розмовляв з одним із поручників КБВ (від польськ. KBW – Korpus Bezpieczeństwa Wewnętrznego). Він говорив виключно про протистояння з УПА і заперечував участь у боротьбі з польським антикомуністичним підпіллям. Казав, що так йому щастило, що навіть коли доводилося переслідувати когось з польського підпілля, то ніколи не дійшло до бою. Коли я добрався до документів Центрального військового архіву, то виявилося, що його оповіді не дуже правдиві. Наприклад, одна з його історій про переслідування і винищення «цілого відділу УПА» до найменших деталей відповідала опису бою, віднайденому мною у архіві, з тою «маленькою» різницею, що розбитий відділ належав до польського підпілля. Для мене то була дуже цікава школа про те, як люди, сидячи навпроти одне одного брешуть. І наступні кілька років я шукав відповідь на питання: Чому? У даному конкретному випадку я замислювався, для чого він мені це розповів, коли знав, що це ризиковано? Через деякий час я знайшов його особову справу, яка багато прояснила. Описаний бій влада трактувала як зразковий, цього поручника обсипали нагородами, а через кілька років він з тріском вилетів з війська за кримінальний вчинок. Решту життя він проводив у тіні змарнованих шансів. Тому говорячи зі мною, він розповів найкращий фрагмент свого життя коли він вперше відчув себе героєм і ніколи більше не зазнав такої похвали.

«З самого початку моїх досліджень я чув критику з обох сторін»

– У своїх дослідженнях Ви підняли ряд «важких тем», які викликають жваві дискусії не лише в наукових, а й у політичних і громадських середовищах. Якою була реакція на Ваші наукові розробки з польського та українського боку?

З самого початку моїх досліджень я чув критику з обох сторін. Розкажу такий приклад. У 1995-му я побував на конференції у Луцьку, де презентував доповідь про історіографію українсько-польського конфлікту на Волині. Цей текст надрукували у збірнику матеріалів конференції. Потім у відгуку на цю публікацію одна пані з кресов’яцького середовища зазначила, що я применшую злочини ОУН і УПА. Натомість видання «Шлях перемоги» написало, що під час моєї доповіді студенти встали і вийшли з аудиторії. Це було абсолютною вигадкою. Доповідь я виголошував польською і мені здалося, що не всі навіть зрозуміли, про що я говорив. Голова нашої панелі ж задав мені питання про польську історіографію Варшавського повстання, бо тоді в Україні було мало інформації про праці польських істориків.

І таке ставлення до моїх досліджень зберігається й досі. Коли я опублікував останню книгу «Волинь ‘43» то мене порівнювали з Едвардом Прусом, автором памфлетів з часів ПРЛ (від польськ. Polska Rzeczpospolita Ludowa, Польська народна республіка). Разом з тим ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський в одному з інтернет-блогів писав, що це, цитую «чергова спроба відбілювання виконавців геноциду з УПА». Гадаю, що я вже став невразливим до цього типу критики.

У 2013 році, коли у Львові готували презентацію моєї книги «Від Волинської різанини до операції Вісла» багато осіб говорили, що може бути страшно. Але я не боявся жодних зустрічей ані у Львові, ані в Києві, ані в Луцьку. І не помилився, бо попри те, що дискусія була болісною, вона також була цікавою і змістовною. До речі, найгірша моя дискусія була вже позаду. То було, здається, 2006-го року у Варшаві. Запросив мене взяти в ній участь тепер професор Ян Пісулінський. У той час він написав і видав текст до музейної виставки про події на Волині, який кресов’яцькі і націоналістичні середовища закликали знищити. Натомість вимагали від Музею, де проходила виставка, організувати публічну дискусію. Пісулінський попросив підтримати його, бо сподівався атаки. В переддень я дізнався, що буду не просто учасником заходу, а ведучим. В залі сиділо кілька десятків кресов’яків, які протягом трьох годин після презентацій по черзі виступали і закидали мені, що я «зла, підла і не патріотична людина». Прозвучали, мабуть, дві думки, які мали характер парламентарної дискусії. Одна особа сказала, що дуже цінує професора Стшембожа, але не може йому пробачити того, що він курував мою докторську. Найгірше було те, що як ведучий панелі, я не міг брати участь у дискусії, тільки надавав голос іншим особам і лише насамкінець я міг сказати пару слів. Але що можна сказати людям, які бачили в мені «втілення зла».

– Чи Ваш науковий керівник підтримав Вас?

Професор Стшембож очікував від мене широкого погляду на події, а не вузького, національного. Але прочитавши мою докторську, він був дуже вражений інформацією про хвилю нападів на українські села між лютим і квітнем 1945 року, коли між іншим, винищено Павлокому. Казав мені поїхати туди, на місця і перевірити ще раз, чи такі події відбувалися насправді. Я здійснив карколомну нічну подорож до Сянока, щоб порозмовляти з офіцером Армії Крайової, який розказав мені багато, але відмовився говорити на тему, яка мене найбільше цікавила. Лише зауважив, що такі факти були, але він про них не говоритиме. Цієї інформації для мого наукового керівника було досить. Без позиції професора Стшембожа було б дуже важко захистити докторську. Зрештою, з цього приводу він мав немало неприємностей. Багато осіб писали офіційні листи на адресу директора інституту чи йому особисто. То він їх просто передавав мені, аби я зберіг собі на пам’ять.

– Як Ви ставилися до критики на свою адресу?

– Історика у першу чергу завжди цікавлять головні питання: Як було? Що сталося? Якщо характеризувати власну дорогу то вона лежить у площині від людини, яка цікавиться перш за все мілітарними аспектами до науковця, який приділяє найбільшу увагу вивченню колективного насильства над цивільними. У зв’язку з цим від початку з’являються дві сторони не здатні прийняти факту, що «наші» могли зробити щось погане. З одного боку, це виникає на рівні національної свідомості та ідентичності. З іншого боку тут криється політичний замисел. Тому припускаю, що є люди чи то з польської, чи з української сторони, які не обов’язково вважають, що я помиляюся у фактографії, але переконані, що повинні зі мною не погоджуватися. На їхню думку, для «блага Батьківщини» – Польщі чи України – вони мають говорити інакше, аніж я. Але така критика має одну дуже позитивну сторону. Я швидко навчився, що мушу бути дуже обережний, уважний перш, ніж щось напишу чи скажу і своїм успіхом вважаю те, що мої критики завжди чіпляються за дрібниці, а не метаісторії. Бо ж якби я помилявся у значимих речах, то польські чи українські дослідники мені б цим дорікали.

«Моїм завдання є добитися того, аби поляки зрозуміли, що акція «Вісла» була злочинною і непотрібною, а українці – що події на Волині були злочином, і виконаним Українською повстанською армією»

– Як Ви можете охарактеризувати еволюцію Ваших поглядів на українсько-польський конфлікт?

– У певних рамках змінилося не багато. Звичайно, якщо хтось читає мої книги, то, мабуть, зауважить різницю, і можливо, навіть краще за мене. Я часто повторюю, що після захисту докторату на авторській зустрічі у Перемишлі мене запитали, що є моєю метою. Я відповів, що моїм завдання є добитися того, щоб поляки зрозуміли, що акція «Вісла» була злочинною і непотрібною, а українці – що події на Волині були злочином, і виконаним Українською повстанською армією. Якщо простежити за тим, що я пишу протягом більш ніж 20 років то стає очевидним, що ця позиція є незміною. І про депортацію українського населення і про етнічну чистку на Волині, яка мала геноцидальний характер треба говорити і треба їх засудити, бо інакше це виправдовування злих речей, які відбулися. На початку своїх досліджень я навіть не припускав, що тема українсько-польських відносин так довго буде зі мною. Я наївно думав, що напишу одну книгу і перейду до іншої теми. Але виявилося, що коли знаєш багато і дізнаєшся ще більше нових фактів то писати потрібно далі. Я зробив спробу зміни тематики і переходу до вивчення діяльності внутрішніх військ НКВД, зокрема їхньої боротьби з польським підпіллям. Є вже кілька моїх праць, наприклад, «Na białych Polaków obława. Wojska NKWD w walce z polskim podziemiem 1944-1953» (Kraków 2014). Готуємо з колегами до публікації кілька томів документів. Але тема українсько-польських відносин мене не відпускає. Отримую багато пропозицій участі в різних заходах, дискусіях на цю тему. Більше двадцяти років тому я ступив на «українську стежку» і йду нею з приємністю, бо Україна є захоплюючим краєм з цікавою історією.

– Чи є на Вашу думку в темі українсько-польських відносин ще «білі плями»?

– На це питання можна відповісти по-різному. З одного боку, є ціла низка тем, які вартує вивчати, адже з’являються нові деталі, факти, які допомагають краще зрозуміти, що сталося. Наприклад, ми з колегами намагалися порівняти українське підпілля з литовським, латвійським чи хорватським націоналістичним рухом. З іншого боку, наївною є думка, що якісь нові наукові дослідження зможуть піддати ревізії усталені генеральні ідеї і загальне бачення подій. Я не приховую, що найбільш дражливими для мене є думки про те, що нібито існує низка невідомих, не вивчених документів, в яких, умовно кажучи, можна знайти «радянських партизанів, які вбивали польське населення».

– Ви є активним учасником українсько-польських зустрічей істориків. Чи сприяють вони, на Вашу думку, виробленню «компромісної пам’яті» про суперечливе минуле?

– Українсько-польський форум істориків був відновлений два роки тому як наслідок тривалих переговорів обох сторін, які вважали необхідним появу цього форуму. Українська сторона запропонувала, щоб ми займалися часом 1918-1947 років, але головним, спірним питанням, яке не вдається вирішити завдяки нормальному діалогу істориків є питання злочинів на Волині. Тому ми вирішили, що будемо головно займатися періодом 1939-1945 років. Безумовно ці зустрічі сприяють появі нової фактографічної бази і є одним з місць діалогу. Таких місць має бути якнайбільше. І розмови мають бути щирі, а не закамуфльовані, які створюють оманливе враження в однієї сторони про те, що інша сторона визнала її правою. Фрустрація останніх років якраз викликана тим, що частина поляків і українців жили у переконанні, що друга сторона з ними погоджується. Щоби забути про минуле, його треба «прокричати».

– Яка роль політичного фактора в українсько-польському історичному діалозі?

– Колись я був більшим оптимістом. Але останнім часом ми маємо справу з новим, дуже небезпечним явищем, коли з обох сторін з’являються політичні групи в Польщі і Україні, які зацікавленні у підживленні конфлікту. Для цих середовищ вигідно бути непоступливими. На мою думку, не було дуже продуктивним рішення через годину після промови Броніслава Коморовського у Верхвній Раді ухвалити закон про ОУН і УПА. Це напевне мало вплив на польський політикум і було тою краплею, яка привела до програшу Коморовського на виборах. Вперше у житті я побачив, що багато людей – таксист, мої знайомі, які ніколи не розмовляли зі мною про історію та українські справи, зараз цікавилися тою темою і питали: «Чому з нами так вчинили?». В Україні таку реакцію недооцінено. Відтак, польська ухвала щодо подій на Волині випливала з двох речей. По-перше, це була відповідь тому, що сталося з Коморовським, друге – це було виконання однієї з виборчих обіцянок ПіСу (партія Право і Справедливість). Ця ухвала віддзеркалює глибоке переконання польського суспільства, тому наївно думати, що наступний Сейм її скасує. Не знаю, чи це добре порівняння, але ситуація схожа до українсько-російської дискусії про Голодомор, коли радянська влада вбила голодом кілька мільйонів українців. На це в Росії відповідають: давайте говорити, що голод був скрізь у Радянському Союзі і його пережили всі народи і ми єдині в пам’яті про ті події. Це схоже до того, як в деяких українських колах говорять про Волинську трагедію: «Ми вбивали, ви вбивали, пам’ять про це має нас єднати». Українці заперечують російській наратив: ви хочете відібрати нам пам’ять про наш особливий досвід Великого Голоду, який був геноцидом. Подібно сприймають поляки українську нарацію про Волинь і «обопільні етнічні чистки». Це відбирання пам’яті, де немає конкретних виконавців і злочинців, а є лише жертви. Тому це погана модель для порозуміння, вона не продуктивна. Багато поляків говорять, що справжнього примирення ми досягнемо коли в Україні зруйнують пам’ятники УПА. Але я не вірю в те, що зміниться українська громадська думка про УПА. Це дві важливі історичні і водночас політичні справи: для поляків є дуже важливим питання Волині, а для українців важливою є боротьба УПА за українську незалежність. Заохочую обидві сторони до взаємного розуміння. Українцям варто усвідомити, що розмови про «обопільні етнічні чистки» є просто образливими для поляків. Так само і поляки мають зрозуміти, що кожен народ має право обирати власний пантеон героїв. І якщо ці українські герої чинили злочини, то це український клопіт.

– Ваша критика української позиції у справі Волині є зрозумілою, а чи маєте Ви слова критики до польської сторони?

– Найбільш проблемним завжди є питання відповідальності власної сторони за злочинні дії. Тому з упевненістю можу сказати, що найбільше дискусій і поділів серед істориків існує щодо питання польських акцій помсти, зокрема, пацифікації українських сіл. Ця тема викликає багато емоцій, як і участь поляків у допоміжній поліції на Волині. Натомість зараз польсько-український конфлікт пам’яті є дуже великим, набрав офіційного державно-політичного характеру, тому на цьому фоні усі перелічені питання виглядають малозначущими. Бо у Польщі майже всі погоджуються з думкою, що антипольська акція УПА була геноцидом, але триває дискусія як розуміти цей термін, тобто чи був це геноцид особливим у своєму роді, який можна порівнювати хіба до Голокосту чи був одним з багатьох геноцидів, чи етнічною чисткою з ознаками геноциду. Бо це велика різниця.

Чимало дискусій серед польських істориків викликає і позиція митрополита Шептицького. Багато критичних голосів на адресу митрополита Шептицького є просто несправедливими. Цікавим є те, що і поляки, і українці, які називають себе патріотами, намагаються приховати один і той же факт з життя Шептицького, а саме його критичне ставлення до УПА, зокрема те, що він не погодився туди вислати капеланів і вважав цей рух безсенсовним. Визнання цього підважує стереотипні бачення особи митрополита з обох сторін, польської і української. Я б дуже тішився, якби Папа оголосив митрополита святим Католицької Церкви. Безперечно архієпископ Шептицький був великою людиною Костелу. На мене справили велике враження його послання з закликами цінувати людське життя.

– Ми багато говоримо про проблемність термінології в контексті українсько-польського конфлікту. Чи акції польського підпілля можна називати етнічними чистками?

На мою думку, у більшості випадків – ні. То були радше військові злочини і злочини проти людяності, що також дуже поважно трактується у міжнародному праві. Натомість у деяких випадках, зокрема, маю на увазі села Піскоровіце і Верховини, можливо маємо справу з актами геноциду. Однак більшість відплатних польських акцій не мала ознак етнічних чисток, бо на відміну від антипольської акції УПА, вони не були такими масштабними (пригадаю, що ми говоримо про 100 тис. вбитих і 300-400 тис. вигнаних з польського боку), а головне вони різняться намірами. Бо метою УПА було добитися зникнення польської суспільності на цьому терені: на Волині – знищити цілковито, а у Галичині – вигнати, і така інтенція узгоджується з дефініцією геноциду у концепції Лемкіна. Натомість у польському випадку трапляються випадки вбивства людності цілих українських сіл, але завжди це є бажання помсти чи залякування, а не ідея позбутися українців взагалі. І можливо це змінюється на початку 1945 року, коли фронт підходить під Берлін, і не виключено, що певна, націоналістична частина польського підпілля прийняла рішення спробувати провести антиукраїнські акції. Тоді й знищено ці згадувані два села Піскоровіце і Верховини. Бо можливо тут мова йшла не про помсту чи страх перед УПА, а лишень про те, щоби українців там просто не було. Якщо б намір був саме таким, тоді це можна називати актами геноциду. У випадку Верховини війська НКВД вибили польське підпілля через чотири дні після початку їхньої акції. Не виключено, що націоналісти хотіли піти далі, але їм це просто не вдалося. Загалом я є противником концепції симетрії жертв. І не тому, що я «ділю жертв на «ваших» і «наших». Навпаки – для мене є очевидним, що треба бути емпатичним щодо жертв, незалежно від того, з якого вони були боку.

– Чи Ви маєте пояснення того, як могло статися, що польський Сейм одноголосно і при «стоячих оваціях» прийняв постанову про відзначення 75-ї річниці створення Народових сил збройних (НСЗ)? Адже вони знані з ксенофобії, антисемітизму і співпраці з гестапо.

– Це була дуже націоналістична формація, тому щонайменше контроверсійно говорити, що вона мала демократичну візію Польщі. Для багатьох середовищ у Польщі некритичне вшанування цієї формації виглядає проблематичним. В цій одноголосній підтримці мене найбільше здивувала позиція Польського Стронніцтва Людового (PSL). Адже, у прийнятій ухвалі є формулювання, що НСЗ були другою за величиною збройною силою на території Польщі після Армії Крайової, що не зовсім узгоджується з історичними фактами. Бо значно чисельнішими були Батальйони Хлопські, які підлягали політичному керівництву PSL. Тобто дбаючи про традицію власної партизанки, Польське Стронніцтво Людове мало б першим запротестувати. Для правлячої ж коаліції у Польщі чим більш безкомпромісною була позиція конкретної формації щодо комуністичного режиму тим більше, на її думку, вона заслуговує на вшанування. Це є частиною ширшого процесу «порахунків з комунізмом», який зараз розгортається у Польщі. Бо якщо донедавна були спроби визнати комуністичну Польщу формою незалежної держави, то зараз перемагає візія того, що після 1945-го року ми були в окупації, що звісно є спрощенням, бо ми були державою незалежною, хоча й не суверенною, підлеглою Радянському Союзу з накинутою комуністичною ідеологією. Існує спокуса визнати, що нами управляла група зрадників, а весь народ перебував в опозиції до неї. Але ця візія неправдива, бо мільйони поляків належали до польської робітничої партії, брали учать у першотравневих демонстраціях. Тому виникає певне напруження між тим героїчним образом і усвідомленням, що минуле не було таким красивим.

– Зараз Ви очолюєте Інститут політичних студій. Скажіть, будь ласка, чи відчуваєте вплив сучасних політичних тенденцій на польську академію та науковців?

– В моєму інституті завжди панувала доброзичлива атмосфера і дуже поважно трактовано академічну свободу і я намагаюся зберігати такі підходи досі. Дуже тішуся з того, що 24 квітня цього року нам вдалося організувати конференцію про акцію «Вісла». То була перша конференція на цю тематику, організована виключно за ініціативи польського наукового осередку, де Об’єднання українців Польщі було не співорганізатором, а запрошеним почесним гостем. На конференції чітко говорили про те, що акція «Вісла» була комуністичним злочином, а не гуманітарною акцією. Думаю, що це була не лише важлива наукова подія. Особливо тепер, коли влада відмовилася від фінансування тих урочистостей, які організовували українці Польщі у зв’язку з річницею «Вісли». Також, коли я був у Раді Інституту національної пам’яті, то нам вдалося добитися слідства у справі «Вісли».

«Головне читати багато і читати критично»

– Що мають читати молоді історики і які книги справили на Вас особисто найбільше враження?

– Головне читати багато і читати критично. Бо те, що мене дуже непокоїть у сучасній історіографії – це вибірковий підхід до певних джерел і праць. Не знаю, як в Україні, але у Польщі це дуже очевидно, коли дослідники беруть лише групу джерел, яка може підтвердити їхню наукову гіпотезу, або нехтують доробками попередніх істориків, які працювали над суміжними темами.

Для мене знаковою була одна книга, без якою, думаю, зараз ми би з Вами не розмовляли. Це повість «Заграви в Бєщадах» Яна Герхарда, дуже упереджена і написана з прокомуністичної перспективи. Читання цієї книги було для мене початком питання про те,  що ж насправді там відбулося. Пошук відповіді зрештою привів мене до теми моєї магістерської роботи. Відтак, книга Герхарда мене спрямувала на ту стежку, якою досі йду, хоч з наукової точки зору я б, зрозуміло, не ставив її за взірець.

– Що порадите молодим науковцям?

– Фах історика не завжди є вдячним. Особливо на початку професійного шляху він виглядає фінансово непривабливим. І лише за деякий час тривалої роботи він приносить якусь сатисфакцію. Також я апелюватиму до терплячості. Важливу роль відіграє також сумлінність. Те, що написано треба добре перечитати від початку і до кінця. Також варто приглядатися навіть до найабсурднішої критики. Її варто почитати і на хвилю над нею задуматися.

– Яка роль історика у сучасному світі?

– Теоретично невелика, бо на зміну науковому переказу приходять фільми. І саме вони стають головним медіатором між минулим і сьогоденням. Вони виконують ту ж роль, що у ХІХ столітті виконувала повість. Але наукові праці дозволяють відповісти на питання: Що сталося? Що було насправді? Історія – наука про людину у часі і просторі, тому без знань про минуле людей нам важче зрозуміти сучасність. Ми не розумітимемо себе, наших родичів, якщо не знатимемо минулого, яке стосується родини, народу, держави, і, зрештою, нас самих.

Які напрямки наукових досліджень вважаєте перспективними?

– Усі, які відповідають критеріям науковості, які намагаються зрозуміти суть досліджуваного явища, а не створити нарацію, яка стане корисною для кого-небудь. Важливі ті дослідження, які намагаються дослідити явища, які є суспільно важливими. До них належить і історія УПА, але не та одновимірна, яку можна звести до підпису на пам’ятнику. Немає більшої сатисфакції ніж та, яку отримаєш, відкривши щось нове, до чого ніхто інший не дійшов. Монахиня, професорка історії Вітковська у КУЛі завжди любила повторювати, що добрий історик має читати добрі детективи, бо він так само розгадує загадки.

– Щиро дякую Вам за розмову!

 _____________________________

Розмовляла Марта Гавришко.

У публікації використано світлини з відкритих джерел.

_____________________________

 

Гжегож Мотика – історик, політолог, професор, габілітований доктор, директор Інституту політичних студій Польської академії наук. Автор низки праць, зокрема, «Od rzezi wołyńskiej do akcji«Wisła». Konflikt polsko-ukraiński 1943–1947» (Kraków, 2011), «Na białych Polaków obława. Wojska NKWD w walce z polskim podziemiem 1944-1953» (Kraków, 2014); «Wołyń ‘43» (Kraków, 2016). Співавтор книги: «Wojna po wojnie. Antysowieckie podziemie w Europie Środkowo-Wschodniej w latach 1944-1953» (Gdańsk; Warszawa 2012). Сфера наукових інтересів: польсько-українські відносини після 1939-го року і антикомуністичні рухи у Центральній Європі після 1944-го. Живе і працює у Польщі.

 

 

 

Усі історії

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss