Марко Павлишин: «Я з самого дитинства цікавився українськими справами»

29.10.2018
14 хв читання

«Брав участь у всьому, що належало до українського життя у Австралії»

Розкажіть про свою родину

– Народився у місті Брізбан, столиці штату Квінсленд у Австралії, у родині Романа і Олександри Павлишиних. Батьки приїхали до Австралії 1948 року разом з багатьма іншими переміщеними особами, які після Другої світової війни опинилися в Німеччині. Вони обоє були громадськими діячами в українській спільноті Брізбену. Батько протягом багатьох років був головою Української громади Квінсленду. Архітектор за фахом, він зробив помітну кар’єру у державній службі у штаті Квінсленд у той період, коли ця частина Австралії сильно розвивалася й розбудовувалася. Мати довго вчителювала в українській суботній школі. Провадила там, головно, спів. Була виховницею у Пласті.

Як формувалася Ваша українська ідентичність?

– Я з самого дитинства цікавився українськими справами. Батьки передплачували різну україномовну пресу, мали велику бібліотеку. До нас часто приходили цікаві гості, розмова з якими йшла українською мовою. Це були 1960-ті роки, час «відлиги» і, потім, нових “заморозків” у Радянському Союзі. Батьки були захоплені появою шістдесятників. Я ходив до загальноосвітньої австралійської школи, дуже доброї, а також відвідував суботню українську школу. Брав участь у всьому, що належало до українського життя у Австралії. А це і причетність до греко-католицької парафії, і участь у Пласті, і відвідування усіх місцевих українських культурних подій, зокрема, концертів, які відбувалися у нашому народному домі. У Брізбені діяв український драматичний гурток, від постановок якого, пригадую, я був у захваті. Я читав багато літературної класики – і англійської, і української.

– Чим зумовлений Ваш вибір германістики для студій у вищій школі?

– Вибір був до певної міри був випадковим. Від амбітних учнів сподівалися, що вони складуть випускні іспити з «важких» предметів як от математика, фізика, хімія. З гуманітарних наук це були англійська й німецька. Коли, після немалих вагань, я вирішив у Квінслендському університеті вивчати гуманітарні науки, а не точні, германістика, з якої я мав добру підготовку, була логічним вибором. Україністики в той час у Австралії ніде не було. Моїми спеціальностями в університеті були германістика, русистика і англістика. Основна моя інтелектуальна формація відбулася в Університеті ім. Монаша, де я отримав диплом магістра і PhD. На факультеті гуманітарних наук відділ германістики очолював професор Ласло Боді, один з угорських емігрантів, які приїхали у Австралію після 1956 року. Як і багато незгодних інтелектуалів Східної Європи він був марксистом, але сильного антирадянського спрямування. Боді побудував в університеті відділ германістики, орієнтований на соціологічне прочитання культурних явищ.

– Хто був керівником Вашої дисертації?

– Керівником моєї докторської був філолог Вальтер Файт. Його найбільше цікавила риторика і дослідження топосів, тобто усталених формул, ідей і символів, які з’являються у давній літературі і, мандруючи далі, отримують різні значення. Файт був переконаний у тому, що класична риторика дає надзвичайно добрі підстави для зустрічі з літературними текстами і взагалі всілякими формами людського спілкування. Я теж пристав до такого погляду і звик відтоді розглядати літературні твори крізь риторичну призму – за літературним текстом («промовою») бачити «оратора», який когось у чомусь і в якихось інтересах переконує, та «публіку», до якої оратор апелює. Темою моєї докторської був топос невимовності у німецькій романтичній літературі. Під час аспірантури я протягом одного року вчився у Марбурзькому університеті в Німеччині, на той час дуже революційному. Рік викладав у Квінслендському університеті і ще рік в Аделаїдському університеті. У 1982-му закінчив писати дисертацію.

– Чи цікавилися Ви тоді українськими справами?

– Звичайно, інтерес був дуже великий. З кінця 1970-х років до Австралії приїздили дисиденти, видворені з Радянського Союзу. Я був одним з перекладачів Леоніда Плюща, який мав різні виступи, організовані австралійським Комітетом для оборони національних та людських прав в Україні. На мене його виступи справили велике враження. У Мельбурні Плющ мав гарячі зустрічі з публікою, де його опонентами виступали представники різних марксистських груп, які не погоджувалися з його трактуванням марксизму. Серед інших діячів, для яких я перекладав, був і Валентин Мороз.

«На старті нашої програми у 1983-му я спершу працював сам»

Як відбувся Ваш перехід до славістики?

– Професором славістики у Монаші був Їржі Марван, чех, якому 1968-го пощастило виїхати на Захід. Він вільно розмовляв усіма 12-ма слов’янськими мовами. Марван був дуже зацікавлений у тому, щоб перетворити існуючий тоді відділ русистики у відділ славістики не лише з наукових, але і політичних міркувань. Йому здавалося, що треба поборювати фактичне русофільство західної славістики. Він був палким прихильником ідеї рівності усіх мов. Марван позитивно сприймав усі ініціативи для створення україністики тут.

У 1982 році якраз кристалізувалася ідея створення кафедри україністики у Австралії. Це було частиною загальнодіаспорного процесу. Прикладом для усіх були Гарварський інститут українських студій та Канадський інститут українських студій в Університеті Альберти. В Австралії розгорнулася широка кампанія збирання коштів. Інформаційну підтримку забезпечувала газета «Вільна думка», яка існує і досі, та її редактор Володимир Шумський. Було створено Фундацію Українських Студій у Австралії, яка базувалася у Сіднеї. У Мельбурні також розгорнулася така ініціатива. І тут зв’язок Їржі Марвана з українською громадою Вікторії дав свої результати. На той час, до речі, Марван добився, аби у трьох австралійських штатах – Вікторії, Новому Південному Велсі та Південній Австралії – можна було здавати державний випускний іспит зі слов’янських мов, у тому числі й з української. Це було велике досягнення, яке відповідало і духу тогочасної державної політики, і новому загальносуспільному усвідомленню багатокультурності країни.

Було оголошено конкурс на посаду керівника програми українських студій. Українська громада взяла на себе зобов’язання її повністю фінансувати на початковому етапі. Я тоді вніс заяву на цю посаду, не маючи особливих надій, що її обійму. Посаду запропонували американському професорові Степаненкові. Але в останню мить він відмовився. За три тижні до початку навчального року я якраз перебував у Мельбурні і зайшов привітатися до професора Марвана. Ця розмова виявилася інтерв’ю на роботу. Я гарячково почав готуватися до нових завдань. Мені здалося, що теоретичні засади, які були підставою моїх досліджень у германістиці, можна перенести на україністику без особливих ускладнень. Я прочитував українську літературу, використовуючи той-таки риторичний підхід, естетику рецепції, елементи літературної соціології. Почав публікувати свої статті у англомовній науковій літературі, спочатку на тему новішої української радянської літератури. Також співпрацював  із журналом «Сучасність».

– Хто запропонував назву центру?

– Для збору коштів на українську посаду в Університеті Монаша Українська громада Вікторії створила так званий Допомоговий Фонд Українознавчих Студій (ДоФУС). Скарбником ДоФУСу був Ярослав Михайлишин, інженер родом з Закарпаття. Він запропонував назвати центр на честь Миколи Зерова, оскільки поле дії, а теж цінності Зерова були близькими до завдань та принципів новоствореної посади – тоді ще не Центру – україністики. Зеров був поетом, літературознавцем, людиною, яка визначилася своєю спробою бути аполітичною, однак усе ж впала жертвою радянської системи. Але головне, на що звернув увагу практичний пан Славко: прізвище Зерова австралійцям легко вимовити (сміється).

У 1988-му, коли святкувалося 100-ліття хрещення Русі, в нашій університетській галереї з цього приводу була гарна виставка під назвою «Тіло і душа». Половина картин належала українському художнику Михайлу Кміту. Тоді ж була велика церемонія з нагоди підписання контракту між університетом та Українською громадою Вікторії про постійну програму україністики в Монаші, при чому програму було названо в честь Миколи Зерова. Невдовзі київський скульптор Анатолій Валійов запропонував нам зробити бюст Зерова. Ранні макети, доволі абстракті, відповідали модерному духові періоду, коли творив Зеров, але в процесі реалізації проекту зображення на бронзовому погрудді ставало все більш реалістичним. Закінчену скульптуру Валійов сам привіз нам у ручній поклажі у 1992-му.

– Хто працював над розробкою і реалізацією програми українських студій в Університеті Монаша у різний час?

– На старті нашої програми у 1983-му я спершу працював сам. У 1990-і роки виникла ідея створення Енциклопедії Української Діаспори. У Монаші ми створили бюро австралійського тому ЕУД і отримали кошти на затруденення наукових працівників – Ліяни Сліпецької, Тереси Варцаби, Таї Шевченко. Ми збирали інформацію про організації, індивідів. Підготували до публікації перший том Енциклопедії, хоча за нумерацією він четвертий у цій серії.

Коли йдеться про навчання, то свого часу у Центрі зі мною працювала Олеся Розаліон, яка отримала PhD з лінгвістики у Марвана, згодом Валентина Шапіро, колишня студентка Університету Монаша. На жаль, їхні ставки були неповними, а посади тимчасовими. На час, коли я очолював Школу мов, культур та лінгвістики, пощастило взяти на роботу історика Андрія Заярнюка з України, який сьогодні працює у Вінніпезькому університеті в Канаді. Минулого року ми запросили на повночасну й постійну посаду італійського вченого Алессандро Акіллі, який перебере провід Центру, коли я відійду на пенсію.

«Я мав велике щастя у тому, що початок моїх занять україністикою співпав з періодом гласності і перебудови в СРСР»

– Як змінилися Ваші наукові зацікавлення і напрямки роботи, коли Ви почали займатися україністикою?

– Я мав велике щастя у тому, що початок моїх занять україністикою співпав з періодом гласності і перебудови в СРСР. Ці процеси цікавили західну наукову спільноту, у тому числі австралійську. А теж почали створюватися зв’язки з українською наукою. Було створено Міжнародну асоціацію українських студій. Для того, щоб до неї увійти, ми створили Асоціацію україністів Австралії, яка об’єднала фахівців з Монаша і Сіднею. Це був час, коли у австралійському науковому житті багато уваги почали звертати на донедавна малопомічену літературу колишніх колоній, зокрема британських. Саме в Австралії був написаний один з ключових текстів постколоніального напрямку в літературознавстві, «Імперія відписує» (Bill Ashcroft, Gareth Griffiths and Helen Tiffin, The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post-Colonial Literature, 1989). Мені цей напрямок виглядав дуже плідним, адже явища української культури довго перебували в силовому полі домінуючих  культур, зокрема російської і польської. Я тоді написав кілька текстів на цю тему. Мене цікавили голосні явища нової провокаційної української літератури, яка ставилася з великими питаннями як до радянських цінностей та міфів, так і до нового патріотичного мейнстріму, який уже утворювався. Ці явища, річ ясна, також вписувалися у домінуючу тоді на Заході парадигму постмодернізму. Мої публікації того часу знайшли певний розголос і створили для мене цікаву платформу спілкування з колегами в Україні.

– Коли Ви вперше відвідали Україну?

– На початку 1990-го року я мав свою першу наукову відпустку (sabbatical). Поїхав в Україну на запрошення Дмитра Павличка через Спілку письменників Україну. Жив я в Ірпіні. Раннім потягом приїздив до Києва, там працював весь день, а ввечері повертався в Ірпінь. Моє робоче місце було у відділі давньої літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ, що його тоді очолював Олекса Мишанич. Зі мною у кабінеті сиділи тоді Микола Сулима, Юрій Пелешенко, Ігор Ісіченко (теперішній архієпископ УАПЦ). Це був дуже хвилюючий час – період мітингів, публічних виконань раніше заборонених творів. Вдруге я поїхав у Київ у серпні того ж 1990-го на Перший міжнародний конгрес україністів. Зі мною поїхали Галина Кошарська з Сіднею, яка провадила там українську програму. З Мельбурна тоді ще поїхали аспіранти Гандзя Берегуляк і Петро Савчак.

– Саме тоді Ви зустріли свою майбутню дружину?

– Познайомилися ми з Олею у Києві завдяки Оксані Мешко. Оксану я знав давніше, бо перекладав її виступи в Австралії. Супроводжував її під час візитів у Канберру, коли австралійський парламент приймав резолюцію з підтримкою Народного руху України. Мешко захоплювала мене своєю біографією дисидентки, своєю хоробрістю і безкомпромісністю.

Майже через рік після знайомства ми з Олею одружилися у Брізбені. Наше весілля припало на час путчу у Москві. На весілля приїхала тільки мама Олі, батько залишався у Києві. Тож ми телефонували йому, аби дізнатися, що відбувається, і дивувалися його спокійному сприйнятті ситуації, яка нам здалека здавалася вкрай загрозливою.

– Чи для вас було важливо, щоб Ваша дружина була українкою?

– Так. Втримування причетності до України поза її межами вимагає певних зусиль, тому дуже добре, коли у сім’ї є одностайність щодо цього питання. Наш син Дам’ян добре розмовляє українською, любить їздити в Україну і вважає себе причетним до української громади. Для нас з дружиною це дуже важливо.

– Як відбувалася співпраця Центру з українськими вченими у 1990-і роки?

– Час був надзвичайно працьовитий і плідний. Ми почали організовувати в Університеті Монаша конференції з україністики. Перша така відбулася у січні 1992-го. Серед інших у ній взяли участь Іван Дзюба, Оксана та Григорій Грабовичі, Ігор Осташ. За результатами зустрічі того ж року ми опублікували книжку “Ukraine in the 1990s”.

Також ми дбали про те, щоб українські науковці могли приїхати до нас на стажування. Цілий рік у нас була Тамара Гундорова. Одним з результатів її праці в Монаші стала тоді книжка «Франко – не каменяр», перше видання якого вийшло тут у Мельбурні. Стипендію для стажування студента Київського університету Сергія Саржевського оплачував віце-канцлер Монаша, який, після спілкування з Дмитром Павличком 1989 р., вважав за потрібне зробити такий жест підтримки новим віянням. Тоді нас усіх – україністів-аспірантів Монаша, науковців-гостей з України, мене – захоплювала постать і творчість Василя Стуса, і ми провели на одній приватній дачі над озером майстерню, на підставі якої незабаром випустили книжечку «Стус як текст» за моєю редакцією. Трохи згодом у Монаші стажувався Сергій Єкельчик, сьогодні професор Університету Вікторії (в Канаді). Стажувалася в нас і Марія Зубрицька, проректорка Львівського національного університету ім. Франка. Періодично ми влаштовували конференції Асоціації україністів, завжди запрошуючи колег з України. Я також часто їздив в Україну, працював у Відділі рукописів Інституту літератури НАНУ в Києві і в Науковій бібліотеці ім. В.Стефаника у Львові, мав і далі маю як професійні, так і дружні зв’язки з колегами-літературознавцями. Марія Зубрицька запросила підготувати добірку текстів з теорій постколоніалізму для посібника «Слово, знак, дискурс», Олена Галета – подати статті до збірників про іронію та історію літератури.

«Насправді всі мої дослідження мали історичний вимір»

– Як Ви прийшли до вивчення історії літератури?

– Насправді всі мої дослідження мали історичний вимір – цього не уникнути, якщо ставити питання про співвідношення тексту й аудиторії, про літературу як аргументацію, яка повинна вплинути на світосприйняття публіки. Становлення й зміна літературних канонів – явища, які мене постійно цікавили, – теж, по суті, історичні. Певний час, коли я займався творчістю Ольги Кобилянської, мене цікавив і зв’язок між життєвим досвідом автора – персональною історією – та літературною творчістю. А крім того, мене завжди цікавило питання формування націй. У 2010-2012 я мав грант від Австралійської дослідної ради на дослідження під загловком «Двомовність і багатомовність на початку національного проекту». Мене цікавило, як письменники, які звикли функціонувати у іншій, усталеній літературній мові і почуватися затишно у імперських контекстах, знаходять у собі бажання ставати будівельниками нації. У цьому контексті я працював над творчістю Миколи Костомарова, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Юрія Федьковича. Зараз ми з Алессандро розробляємо проект про літературні жанри і конструкцію нації. Ми запросили до співпраці колег зі США та Європи. Також подаємо заяви на гранти з українських фундацій.

Як Вам вдалося зберегти Центр, тоді як програму український студій в Університеті Макворі в Сіднеї закрили?  Якими були найбільші виклики для Центру?

– У середині 1990-х років перед програмою українських студій стояв найбільший виклик за весь час його існування. І він був фінансового характеру. Тоді була бюджетна криза у гуманітарних дисциплінах у багатьох університетах Австралії. Багато відділень втрачали посади. Пропала решта славістики в Монаші. Зменшилася й спроможність громадського фонду покривати фінансові потреби, які постійно зростали. Тоді в університеті не було розуміння того, що україністика є його інтегральною частиною і, крім цього, відрізняє його від інших університетів. Ми шукали способи виходу із ситуації. Написали чітку програму розвитку і фінансування. Університет на певний час покривав бюджетний недобір. Щоб доводити свою необхідність треба було інтегруватися в інші сфери діяльності. Тому у різний час я був директором Центру європейських і євросоюзівських досліджень, Центру порівняльного літературознавства і культурології, головою Школи мов, культур і лінгвістики.

– Яка роль української громади Австралії у підтримці Центру?

– У 1980-их роках громадяни українського походження були зворушені думкою про те, що українська проблематика повинна досліджуватися і викладатися в одному з провідних університетів Австралії. У нас дуже розвинена доброчинна традиція. ДоФУС активно збирав фонди серед громади. Ми мали сотні жертводавців, які переважно жертвували невеликі суми відповідно до своїх можливостей. Були й окремі спадщини. Останнім часом ми отримали дуже масштабну і досі унікальну за розміром підтримку від подружжя Рудевичів – Віктора й Марії. Ці наші меценати значно змінили можливості україністики в Монаші, коли у 2014 році пожертвували на Центр 1,5 млн доларів. Вони мали конкретне уявлення, що саме хочуть підтримати – стипендії. Сьогодні на докторантських стипендіях Центру навчаються Ольга Шмігельська і Денис Шестопалець. Рік у нас стажувався Дмитро Єсипенко з Києва.

«На початках я завжди провадив програму ознайомлення учнів вищих класів суботніх українських шкіл»

– Як Ви заохочуєте студентів обирати україністику?

– На початках я завжди провадив програму ознайомлення учнів вищих класів суботніх українських шкіл. Пізніше радо погоджувався на запрошення брати окремі години навчання у тих школах, щоб познайомитися з учнями і дати їм уявлення, хто і як вчить в університеті. Потім були стипендії Рудевичів для учнів українських шкіл. Незважаючи на це, протягом 10-и останніх років доплив з української громади не великий.

– Скільки студентів зазвичай є на програмі? Від чого залежить їхня кількість?

– У першому році програми у 1983-му було 15 осіб. Тоді університетське навчання було безкоштовне. Студенти оплачували лише внески у свою профспілку. Можна було вписуватися на індивідуальні предмети, не обов’язково на цілий дипломний курс. Це змінилося, як і саме ставлення до освіти. Її почали сприймати як інструмент для гарних заробітків. Тому студенти стали задаватися питанням, що вони можуть дозволити собі вивчати. Загалом кількість студентів у нас невелика. Ми сподівалися, що після Євромайдану, Революції Гідності буде бум, але виявилося, що число студентів коливається без видимого зв’язку з геополітичними настроями.

Попри незначну кількість студентів на сьогодні у нас зберігається повна бакалаврська програма (трирічна, з можливим четвертим роком). Можна вивчати українську мову і культуру з кількох пунктів: з абсолютного початку, не знаючи української взагалі, або можна почати із певним багажем знань.

– З якою метою австралійські студенти обирають українознавчі студії? Чи мають українське походження?

– Більшість наших студентів не мають українського походження. Є деякі міжнародні студенти. Минулого року, наприклад, було двоє студентів з Китаю і студентка з Франції. Є студенти-колекціонери мов, які люблять ознайомлюватися з мовою, яку мало хто знає, або лінгвісти. Дехто цікавиться політикою чи історією й хоче таким чином трохи зрозуміти Центрально-Східну Європу. Ми заохочуємо студентів брати участь у літній школі української мови і культури в УКУ – ця можливість теж декого приваблює.

Деякі з найкращих студентів були з інших факультетів – інженери, медики. Один зі студентів, інженер, дуже ретельно ставився до навчання. Наприкінці року я запитав, що його спонукало вивчати українську мову. Він сказав, що його приятелька з України. Він приховував від неї, що вивчав українську. Хотів зробити подарунок до її дня народження. Але виявилося, що вона російськомовна (сміється). Проте факт, що він вивчав українську, вона сприйняла як неймовірний плюс – як доказ самопосвяти. Це був справжній ліричний подарунок.

Інший мій студент, один з найкращих, також інженер, спершу почав вивчати російську. Йому дуже сподобалися слов’янські мови. Захотів вивчити українську. Вписався на додатковий диплом мов, щоб закінчити повний курс української. Потім цей молодий чоловік поїхав на стажування у Інститут проблем матеріалознавстваім. І.М. Францевича Національної академії наук України. Там продовжив вивчати українську. У Києві познайомився з молодою жінкою. Вони одружилися і зараз мешкають у Мельбурні, вона викладає англійську в коледжі при нашому університеті.

«Накладати західні академічні норми на не-західне суспільство, в тому числі українське, значить накидати йому нову форму залежності»

– Що б Ви порадили молодим науковцям, щоб досягнути успіху?

– Перша річ: якщо людина не вважає, що об’єкт її дослідження є справді важливий, якщо людина не думає, що суспільство буде біднішим, якщо цього дослідження не провести, то важко розробити у собі одержимість, яка потрібна, щоб бути добрим дослідником. Розв’язати наукову проблему треба хотіти в рамках якогось широкого проекту доброго суспільства.

Друге – це повне усвідомлення параметрів, в яких людина мусить працювати. Маю на увазі інституційні, методологічні, дисциплінарні, культурні. Іншими словами, якщо людина не є професіоналом і не готова прийняти ту систему правил, з якої складається кожна професія, то якою б одержимою вона не була, ефективним  науковцем вона не стане.

Які виклики стоять перед гуманітарними науками в Україні?

– Багато чого спадає на думку ­– недофінансування науки взагалі й пов’язана з ним непривабливість життя науковців для обдарованих та динамічних молодих людей; стан війни та ідеологічні тиски, які з цього випливають; поширене переконання в авторитетності наукових культур країн Заходу, поєднане з величезною трудністю до цих культур приєднатись. Щодо останнього: наскільки я розумію, в українських університетах та інших наукових установах сьогодні існують вимоги брати участь у закордонних конференціях, публікуватися за кордоном, заявляти про себе в «глобальній» науці. Це при всіх тих труднощах, з якими конфронтуються українські вчені, починаючи з недоступності багатьох джерел і літератури. І при тому, що ясно кожному, хто хоч трохи входив у проблематику постколоніалізму: накладати західні академічні норми на не-західне суспільство, в тому числі українське, значить накидати йому нову форму залежності. Але це той параметр, з яким треба давати собі раду. І не визнавати цієї дійсності є нереально. Мусить бути амбіція кожного молодого вченого, який хоче увійти у світову науку, «прозвучати». Для цього є різні стипендії і конференції, якою була, наприклад, наша недавня конференція («Україна і світ: Культура, політика, суспільство», проходила 12-14 липня в Університеті ім. Монаша). Виклик полягає також і в тому, щоб надбання українських вчених працювали на поліпшення наукового оточення в Україні – щоб відплив найкращих не зруйнував наукову екологію країни. На щастя, є приклади людей, які бувають на Заході, але повертаються в Україну, щоб працювати, і їхня діяльність є поміченою і шанованою як на Заході, так в Україні. Потрібно загальний підйом і підвищення можливостей для науковців реалізувати себе в Україні. Інше питання, як це досягнути.

– Дякую Вам за розмову!

 

Розмовляла Марта Гавришко.

У публікації використано світлини з приватного архіву Марка Павлишина.

______________________________________

 

Марко Павлишин – літературознавець, директор Центру україністики ім. Миколи Зерова в Університеті ім. Монаша в Мельбурні, Австралія (з 2004). Здобув докторський ступінь PhD в Університеті Монаша (1983). З 1983 – викладач, згодом старший викладач, професор-співробітник і (з 2010) професор україністики в Монаші. Водночас директор Центру порівняльного літературознавства і культурології (1991-1992), Центру європейських досліджень (2000-2005, 2014-2017), програми PhD з літературних і культурологічних досліджень (2015-2016); голова Школи мов, культур і лінгвістики (2005-2010) в тому ж університеті. Автор книжок “Канон та іконостас” (Київ, 1997), “Ольга Кобилянська: прочитання” (Харків, 2008), статей та розділів книг про українську літературу ХІХ та ХХ століть; редактор збірників із серії UkrainianSettlementinAustralia (Мельбурн, 1986 і 1993), збірників GlasnostinContextRecurrencesinCentralandEastEuropeanLiteraturesandCultures (Нью-Йорк, 1990), “Стус як текст” (Мельбурн, 1992); співредактор австралійських номерів JournalofUkrainianStudies (з Їржі Марваном, 1985; з Джонатаном Кларком, 1995), видань SlavicThemesPapersfromTwoHemispheres (з Борисом Крістою та ін., Нойрід, Німеччина, 1988), Ukraineinthe 1990s (з Джонатаном Кларком, 1992), LiteratureandOpposition (з Крісом Вертом та Поліною Нестор, Мельбурн, 1994), Енциклопедія Української Діаспори, Т. 4: Австралія, Азія, Африка (з Василем Маркусем та ін., К., 1995), Українці в Австралії, Т. 2 (з колегією, Мельбурн, 1998), Ukraine and Europe: Cultural Encounters and Negotiations (з Джованною Броджі Беркоф та Сергієм Плохієм, Торонто, 2017); перекладач англійською мовою творів Юрія Андруховича (Recreations, Едмонтон, 1998) та Юрія Іздрика (Wozzeck, Едмонтон, 2006). Перший президент Асоціації україністів Австралії (1990-1998), президент Асоціації славістів Австралії і Нової Зеландії (1998-2003), голова Наукового Товариства ім. Шевченка в Австралії (з 1998). Член Австралійської академії гуманітарних наук (з 2002). Живе і працює в Австралії.

 

Усі історії

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss