Рецепція Подолання минулогоу в посткомуністичній Україні

16.01.2014
49 хв читання

// Іван-Павло Химка

1 1

John-Paul HIMKA. The Reception of the Holocaust in Postcommunist Ukraine // Bringing the Dark Past the Light: The Reception of the Holocaust in Postcommunist Europe / John-Paul Himka, Joanna Michlic (ed.). – University of Nebraska Press, 2013. – p.626 – 661.

 

Copyright 2013 by the Board of Regents of the University of Nebraska.

 

Матеріал публікуємо з дозволу «University of Nebraska Press» і згоди автора.

 

 

Напередодні Другої світової війни більша частина того, що нині є Україною, становила Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Це був устрій, який мало контролював власні справи, особливо після посилення централізації за часів Сталіна. Хоча в 1920-ті роки більшовики підтримували розвиток української мови та культури в республіці, у 1930-ті стався відхід від українізації, а також відбулися арешти, вигнання та знищення українських письменників, митців та інших культурних діячів. У процесі колективізації на Українську республіку було накладено надзвичайно великі норми постачання зернових. Коли представники місцевої влади, відповідальні за збір зерна, побачили, що спалахує голод, вони сподівалися, що вимоги буде знижено. Сталін зрозумів їхню відмову зібрати все зерно як націоналістичний опір: він провів масову чистку української партії і дав наказ безжально експропріювати їжу по селах, аби досягти визначених показників. Наслідком став голод, від якого в 1932–1933 рр. померло близько трьох з половиною мільйонів жителів Української республіки. І хоч голод спалахнув у всіх регіонах Радянського Союзу, які спеціалізувалися на вирощуванні зерна, найвищими показники смертності були в Україні та в заселених українцями регіонах Кубані (Російська республіка). З 1988 року українці почали вживати термін «Голодомор» на позначення голоду 1932–33 років, і він посідає важливе місце в українських історичних наративах. Чималий спалах політичних убивств стався також 1937 року як частина Великого Терору, що позначився на всьому Радянському Союзі[1].

1У довоєнний та воєнний періоди Крим не був частиною України, як це є нині, а належав Росії. Інші частини нинішньої України було приєднано під час Другої світової війни. Польщі належала чимала територія, яку пізніше анексував Радянський Союз (а саме регіони Галичини, або ж Східної Галичини, та Волині). Українці Галичини після Першої світової війни вели жорстку боротьбу з поляками, не бажаючи віддавати Галичину Польщі. В міжвоєнний період представники польської влади майже нічого не робили для того, щоб піти назустріч українському населенню, і водночас часто робили багато чого, щоб відштовхнути його від себе. Польська політика підживлювала дедалі радикальніший націоналізм, що 1929 року набув інституційної форми у вигляді Організації українських націоналістів (ОУН). ОУН долучалася до терористичних акцій проти польських посадовців, а також проти українців, які шукали компромісу з польським урядом. Також ОУН підпадала під дедалі сильніший вплив центральноєвропейських радикально-правих рухів, зокрема італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму. 1940 року ОУН розпалася на два крила – одне, кероване Степаном Бандерою (яке було молодшим і мало вплив у Галичині), та друге, очолюване Андрієм Мельником (старше, впливове в еміґрації та на Буковині). Після того, як Німеччина, по суті, завдала нищівного удару Польщі, Червона Армія вторглася в Галичину та на Волинь (17 вересня 1939 року), і ці території було приєднано до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вони залишалися під радянською владою до нападу Німеччини на УРСР влітку 1941 року. Радянський Союз відвоював їх улітку 1944-го. Повторне установлення радянського устрою було складним, адже радянська влада наштовхнулася на збройний опір Української Повстанської Армії (УПА); повстання не вдавалося придушити аж до 1950 року. Менші українські території, що до війни не входили в склад України, – це Закарпаття та Північна Буковина. Закарпаття приєднали до Чехословаччини після Першої світової війни, але потім воно відійшло до Угорщини після розділення Чехословаччини в березні 1939-го року. Після того, як Червона армія перемогла Угорщину, вона отримала Закарпаття. Північна Буковина була частиною Румунії, аж доки Сталін не забрав її в короля Кароля в червні 1940-го. Румуни відвоювали ці території після німецького нападу на Радянський Союз, а Союз знову забрав їх 1944-го.

2Територіальна ситуація не була менш складною і під час війни. Угорщині належало Закарпаття, а Румунії – північна Буковина. Також Румунія зайняла чималий шмат території півночі Одеси, який вона називала Трансністрією (не плутати з відколотою слов’янською республікою в нинішній Молдові). Німці зайняли решту України, але в різних адміністративно-територіальних поділах. У серпні 1941 року Галичину під назвою Дистрикт Галичина (Distrikt Galizien) було приєднано до Генерал-губернаторства («охвістя» колишньої Польщі). Волинь і більшу частину Радянської України, якою вона була до 1939-го року, було включено до складу Райхскомісаріату Україна[2]. Крим і найсхідніші частини України, включно з Харковом, ніколи не входили до складу Райхскомісаріату, а залишалися під безпосереднім військовим управлінням. Розпорошені між різними адміністраціями, українці не мали спільного досвіду війни. В незалежній посткомуністичній Україні населення й надалі залишається регіонально розділене політикою пам’яті щодо Другої світової війни. Розбіжності існують навіть у назвах. Дехто з українців апелює до «Другої світової», інші ж – до «Великої Вітчизняної війни» (яка почалася 1941-го зі вторгнення Німеччини в Радянський Союз).

Загальна кількість населення, що проживала на території України напередодні війни, становила 41,2 мільйони осіб[3]. Більшість цього населення становили етнічні українці, але численними були також росіяни, поляки, євреї та інші національності. Євреями було щільніше заселено захід України (тут вони становили до 10% населення), а не схід. У багатьох західноукраїнських містечках євреї становили від третини до половини населення. Також на заході євреї мешкали і по селах. Загалом нараховувалося близько 2,5 мільйонів людей, котрих прибулі німці могли вважати євреями. До мільйона з них було евакуйовано на схід, коли німці напали. І близько 1,5 мільйона євреїв було вбито під час Голокосту[4].

Більшість загиблих в Україні євреїв було розстріляно та поховано в ярах і колективних могилах. Виконавцями розстрілів були передусім т.зв. «айнзацгрупи» (Einsatzgruppen) C і D, румунські загони, а також німецька та українська поліція. Не було докладено майже жодних зусиль, аби розстріли відбувалися таємно, тож чимало не-євреїв ставали добровільними або недобровільними свідками винищень або свіжих масових могил. Крім того, з Західної України євреїв депортували в табори смерті в Аушвіці, Белжеці тощо.

7Щоб зрозуміти рецепцію Голокосту в посткомуністичній Україні, особливо важливо враховувати те, як не-єврейське населення України (і особливо етнічні українці) ставилося до євреїв під час Шоа. В дослідженнях Голокосту усталилася практика систематизувати знання за допомогою таких категорій, як жертва, злочинець / учасник злочину та очевидець, а також колаборація, порятунок і спротив. Що більше науковці досліджують деталі того, як відбувався Голокост у Східній Європі, то більше вони усвідомлюють, наскільки нечіткими є ці категорії (чи то пак неадекватність спроб упорядкування складного й динамічного минулого). Скажімо, солдатові Червоної армії, над яким знущалися і недогодовували в німецькому таборі для військовополонених і який бачив, як один за одним гинуть його товариші, могли запропонувати шанс на виживання, якщо він погодиться піти на службу до німців як охоронець трудового, концентраційного табору або табору смерті. За таких обставин учорашня жертва могла стати страшним злочинцем. Але були також рідкісні випадки, коли така особа згодом могла перетворитися на рятівника, який поставляв зброю єврейському руху опору і потім рятувався разом із євреями, втечі яких він посприяв[5]. Під час погрому в Бориславі в липні 1941-го року українська міліція розпочала облави на євреїв, що в результаті стали жертвами погрому, проте декілька з тих, хто зумів пережити погром, завдячують життям саме українським міліціонерам[6]. Рятівники теж могли змінювати своє ставлення до справи порятунку. Вони могли починати з переховування євреїв, та, нажахані можливими наслідками, могли і здавати їх поліції, або ж, сповнившись жадоби до власності євреїв, могли й самі їх убити.

8Назагал євреї, котрі вижили, згадують про етнічних українців як про ворожих щодо себе. Чимало з них зберегли сильні антиукраїнські почуття внаслідок свого воєнного досвіду, навіть якщо насправді українці були їхніми рятівниками[7]. Мабуть, певною мірою це відображає єврейський стереотип про жорстоких українських селян, та більшою мірою, мабуть, це є відповідь євреїв на глибоке відчуття зрадженості: вони розуміли, що надто багато їхніх українських сусідів готові були мовчки прийняти або й навіть брати участь у їхньому винищенні. За підрахунками Дітера Поля – науковця, котрий чимало знає про Голокост в Україні, – від тридцяти до сорока тисяч українців брали участь у вбивстві євреїв[8]. Також були й ті – і їх було чимало – хто ніколи не вбивав безпосередньо, але в той чи той спосіб прислужилися цьому процесові. Багатьом етнічним українцям винищення євреїв принесло вигоду.

Перша хвиля вбивств, у якій брали участь етнічні українці, – це були погроми влітку 1941-го одразу після нападу німців на СРСР. По містах і містечках західної України (а також західної Білорусі та балтійських держав) натовпи грабували, принижували, били та вбивали євреїв. Неєврейське містечкове населення західної України складалося зі суміші поляків та українців, і обидві національності були причетні до насильства. Проте українці вели тут перед. Міліційні загони та січові організації бандерівського крила ОУН відзначалися активністю у погромах, але до них долучалися й інші, зокрема професійні злочинці та шукачі «пригод». У містах домінували аґресивні настрої, зумовлені щойно розкритими шокуючими радянськими злочинами.

lviv  pogrom1 pogrom 2

фото взяті з відкритого джерела

Не маючи змоги евакуювати всіх ув’язнених у Львові, Золочеві та інших місцях, НКВС убивало політичних в’язнів, аби ті не допомагали німцям. Тисячі тіл було знайдено в підвалах тюрем НКВС та інших місцях по всій західній Україні. Німці та українські міліціонери зганяли євреїв і змушували тих складати в ряди розкладені тіла, аби всі їх бачили і чули запах. Не-євреїв проводили повз ці жахливі місця під приводом, що ті можуть розпізнати своїх родичів. Це був той контекст, у якому під’юджувалося насилля супроти євреїв. Дехто з тих, хто впізнавав серед померлих тіла своїх рідних, усю свою злість спрямовував на євреїв, змушених проводити ексгумацію. У цих міських погромах було вбито сотні або й тисячі євреїв. Це було вбивство на близькій відстані, до того ж часто підігріте алкоголем.

9Жертв радянського терору рідко виявляли по селах, але погроми траплялися й там. І хоча більшість не були такими показово-насильницькими, як той, що трапився в Єдвабному, все ж і вони часто призводили до смертельних жертв. Тут також збройні утворення бандерівського ОУН часом організовували вбивства. Втім, інші теж вбивали євреїв і забирали їхні ковдри, коштовності, провізію, збираючи запаси на злиденні роки, які, вони знали, прийдуть із початком війни. Погромники вселялися в доми мертвих євреїв. Таких інцидентів трапилося щонайменше кількадесят (якщо не кількасот). Чимало євреїв із сіл тікали в найближчі міста, шукаючи захисту (й навпаки). Тих, хто залишався в сільській місцевості після перших випадків насилля, згодом систематично зганяли німецька та українська поліції, поміщаючи в ґето, звідки їх пізніше вивозили на розстріл або ж відправляли в табори смерті. Після цих Aktionen доми євреїв грабували, а будівлі розділяли між населенням. Зникнення євреїв із сіл відображало довготривалу мету українського національного руху в Галичині[9].

Молоді чоловіки зі зброєю становили загрозу єврейському населенню в Україні під час Голокосту. ОУН організовувала міліційні загони в багатьох місцевостях, а також проникала в українську допоміжну поліцію та Schutzmannschaften («охоронну поліцію». – прим. пер.), засновані німцями[10] .

10З погляду ОУН, поліція давала українцям змогу отримати зброю і здобути підготовку. Звісно, було чимало тих, хто долучався до поліції з неідеологічних причин, але їх теж могли індоктринувати в процесі їхньої служби. Охочих долучитися до поліції не бракувало, і, за підрахунками Дітера Поля, сто тисяч українців служили в допоміжній поліції або пожежних бригадах[11]. Українську поліцію постійно використовували, щоб зганяти, а часом і розстрілювати євреїв. Існувала своєрідна ротація кадрів між поліцією та міліційними загонами – з одного боку, та озброєними націоналістичними підрозділами – з другого. Скажімо, націоналістичні легіони на німецькій службі, «Роланд» і «Нахтіґаль», було розформовано наприкінці 1941 року і включено до батальйону Schutzmannschaft 201, який залучали до антипартизанських акцій у Білорусі. Роман Шухевич, колишній український офіцер найвищого ранґу в «Нахтіґалі», також залишався офіцером у батальйоні. Навесні 1943 року він став командиром збройних сил ОУН; наприкінці 1943-го його обрали головнокомандувачем УПА. Військовий хребет УПА на час її утворення навесні 1943 року формувався з тисяч українських поліцаїв, котрі щойно залишили німецьку службу. 1942-го року вони долучилися до винищення євреїв Волині. Цей досвід виявився корисним тренажем для проекту етнічної чистки УПА, спрямованого проти поляків Волині[12].

12Офіцер із «Роланду» Євген Побігущий також служив як офіцер і в батальйоні 201 у Білорусі, і в дивізії СС Галичина, створеній німцями навесні 1943 року. Участь різних українських націоналістичних формувань у вбивстві євреїв залишається контроверсійною темою через безліч суперечливих доказів і втручання різних політичних настанов. УПА регулярно вбивала євреїв під час винищення поляків у Волині та Галичині, а взимку 1943–1944 років на Волині систематично вистежувала та вбивала тих, кому вдалося вижити, а потім робила те саме в Галичині в 1944–1945 роках. І хоча може здаватися, що український загін СС був глибоко втягнутий у Голокост, насправді сама дивізія Галичина відігравала лише дуже марґінальну роль. (Хоча чимало колишніх поліцаїв приєдналися до дивізії.) Час від часу членів дивізії використовували в менших антиєврейських акціях, і, ймовірно, вони також брали участь у ліквідації єврейських партизан[13].

Крім чоловіків зі зброєю, небезпечними були й люди, «озброєні перами». Німці розпочали неймовірної потужності пропаганду для створення такої атмосфери, в якій би вбивство євреїв було прийнятним. Вони залучали чимало представників української інтелігенції, аби ті писали про євреїв як про відповідальних за більшовицькі злочини, експлуататорів українського народу, порушників моралі та конспіраторів, – себто подавали євреїв як страшного ворога, якого треба знищити. Серед цих антисемітських пропагандистів було чимало чоловіків і жінок, котрі здобували визнанання як у довоєнному українському житті, так і в українській діаспорі після війни. Не всі, кого спонукали долучитися до цієї пропаганди, на це погоджувалися, але тих, хто погодився, було досить, аби отруїти моральну атмосферу в українській публічній сфері[14].

15Пам’ятаючи про все згадане, важливо також усвідомлювати, що були й ті українці, які опиралися вбивствам євреїв і рятували їх[15]. Покаранням за такий вчинок була смерть, тож часом жертвами ставали цілі сім’ї. Порятунок був водночас складним і небезпечним. У більшості випадків це треба було тримати в таємниці від сусідів по селу або ж по будинку, а зберігати таємницю було непросто. Дехто з етнічних українців рятував євреїв із християнського милосердя. Найвідомішим випадком був порятунок десятків євреїв (головним чином, дітей), здійснений главою Греко-католицької церкви митрополитом Андреєм Шептицьким, а також його братом, отцем Климентієм[16]. Дехто рятував євреїв з дружніх почуттів, із любові, з елементарного співчуття. Ці люди не мали змоги врятувати багатьох.

Антисемітизм не зник одразу по війні. Хоча нам не відомі такі ж великі за кількістю жертв погроми, як у Кельце, дифузна ворожість (diffused antagonism) до вцілілих євреїв, яку Ян Ґросс приписував Польщі, існувавала і в Україні. Зокрема, близькою до погрому була атмосфера в Києві 1944 року, коли евакуйовані євреї, повернувшись, претендували на свої помешкання.

17Погроми спалахнули в Дніпропетровську влітку 1944 року, а також у Києві у вересні 1945 року, а в червні 1945-го НКВС розслідував чутки у Львові про євреїв, котрі начебто здійснювали ритуальні вбивства дітей у своїй синагозі[17]. Ситуація з євреями була особливо складною в західній Україні, де повстання УПА тривало роками після повторного встановлення радянського режиму.

Під час війни радянські медіа часом згадували про особливу долю євреїв[18]. Та впродовж наступних сорока років комуністичного режиму в Україні дискусію про Голокост було переважно придушено, хоч і було чимало такого, що вимагало суспільної рефлексії. Радянська влада не бажала виокремлювати єврейський Голокост із загальних страждань радянських громадян. Також СРСР не хотів робити набутком громадськості факти про міру колаборації радянського населення з німецькими окупантами. Залишилося дуже мало місцевих євреїв, особливо в західній Україні, аби було кому наполягати на обговоренні їхніх страждань. Висловлення особливого занепокоєння долею євреїв під час війни могли потрактувати як сіонізм, а це могло призвести до неприємних наслідків. Чимало повоєнних комуністичних чиновників походили з народу і поділяли антиєврейські упередження. Етнічні росіяни та українці зайняли ті ніші в міському просторі та професіях, котрі раніше заповнювали євреї. Вони не хотіли порушувати питання Голокосту, наслідком якого, як і після винищення та переселення поляків, було їхнє соціальне вивищення. Отже, Голокост великою мірою розчинився в загальній пам’яті про війну, повстання і його придушення та ті звірства, що під час них відбувалися.

Винятком із загальної політики замовчування були спроби радянської влади дискредитувати українських націоналістів зарубіжної діаспори. Багато українців, котрі приїхали в Північну Америку та Австралію після Другої світової війни, мали зв’язок із націоналістичним табором і / або якоюсь мірою долучилися до співпраці з німцями. Радянські пропагандисти та їхні українські союзники в комуністичних рухах Північної Америки ініціювали кампанії проти воєнних злочинців, котрі проживали в Сполучених Штатах і Канаді. Особливою активністю відзначилися, зокрема, український американець Майк Ганусяк (Mike Hanusiak), під іменем якого з’явився памфлет «Lest We Forget»/ «Аби ми не забули» (1973 та подальші видання), та український публіцист, який друкувався під ім’ям Валерій Стиркул (Valerii Styrkul), автор численних праць у 1980-ті роки з назвами на кшталт «We Accuse, Lackeys» / «Ми звинувачуємо (вас), лакеї», чи «The ss Werewolves» / «Перевертні сс». Ці праці з’являлися англійською і були розраховані на закордонну аудиторію. Представники радянської влади надсилали матеріали комуністам українського походження в Північній Америці, аби ті допомогли їм у кампанії оприлюднення націоналістичних злочинів під час Другої світової війни[19].

Радянські органи безпеки також поширювали перелік осіб, що їх вони визначали як українських військових злочинців, котрі проживають у Штатах чи Канаді. Цю інформацію підхоплювали і не-комуністичні «мисливці на нацистів», спричиняючись до низки слухань і судів проти українців, звинувачуваних у приховуванні кримінального минулого на німецькій службі. Цю пропагандистську кампанію було спрямовано майже виключно на аудиторію поза Радянським Союзом. У Радянському Союзі в цей же час наголос робили на антисіонізмі.

В Україні обмеження щодо дискусії щодо Голокосту почали знімати з реформами Горбачова, котрі в Україні стали відчутними після чорнобильської ядерної катастрофи в квітні 1986-го року. На 1989 рік у країні почалася своєрідна національно-демократична революція. Хоч багато хто остерігався насильства на етнічному ґрунті в Україні, нічого такого не сталося. Після провалу антидемократичного перевороту в серпні 1991 року Україна проголосила незалежність від Радянського Союзу (24 серпня), після чого з великою перевагою голосів підтвердила своє рішення на референдумі (1 грудня). Вільна, або ж відносно вільна, преса уможливила публічну дискусію щодо минулого країни. Впродовж наступних років Голокост почав виринати із забуття, та українське суспільство ще має усвідомити весь його жах. Існує чимало перешкод для цілковитого розкриття. Серед них існує досить сильно відчутна тенденція, переважно на заході та в центрі країни, засуджувати радянські злочини більш відкрито, ніж нацистські, та глорифікувати українських націоналістів воєнного та повоєнного часу. Наративи Голодомору 1932–1933 рр. і масових репресій у Західній Україні під радянським режимом змагаються із наративом Голокосту, а часом їх використовують, аби виправдати ворожість націоналістів до євреїв у воєнний період. Авжеж, важко вклонятися ОУН та УПА й водночас зблизька, чесно і зі співчуттям, розглядати Голокост в Україні.

Суспільні дискусії довкола Голокосту після 1989-го року

Хоча дискусії довкола Голокосту ніде не були такими ж частими та гострими, як у сусідній Польщі, деякі схеми, які можна було побачити там, проглядалися і в Україні. Зокрема, існує полярна опозиція, яку можна було б означити як «традиціоналізм vs оновлення». Це протиставлення позначається не лише на історіографії Голокосту в Україні, а й загальніше на історіографії сучасної України. Георгій Касьянов чудово описав цю ситуацію:

Вибудовується досить цікава за формою і не надто цікава за змістом лінія взаємодії між двома підходами до української історії. Один підхід полягає в тому, що українську історію можна подати поза ідеологічними конструктами і поза стандартною патріотичною риторикою “національної” історіографії. Інший вимагає суворої відповідности її канонам, передусім у тих випадках, коли йдеться про “святе”. Один намагається говорити мовою науки, другий – мовою ідеологічних стандартів. З одного боку, бачимо ставлення до історії як до змагання текстів, дискурсів та версій, із другого – ставлення до неї як до засобу виховання та досягнення прикінцевої істини. Обидва підходи існують і цілком мирно співіснують у відкритих плюралістичних системах або ж вступають у конфлікт у системах закритих чи перехідних[20].

Касьянов не означує цю спостережувану відмінність як розкол між традиціоналістами та їхніми опонентами. І справді, цей розрив є надто складним, аби будь-яка схема могла всебічно його осягнути. Хтось може означувати цей розкол як розкол між націоналістами та лібералами або між нативістами та космополітами. Традиціоналісти зазвичай не знають європейських мов і мають дуже приблизне уявлення про західну науку. Вони покладаються на україномовні джерела та на методології, які можна б означити як націоналістичні та пострадянські. Антитрадиціоналісти цитують англо- та німецькомовну літературу і мають певний досвід у закордонних університетах; дехто з антитрадиціоналістів еміґрував до Північної Америки або ж уже народився там. Тут я зосереджуся на дихотомії невинної, святої нації традиціоналістів і складного, незручного наративу їхніх опонентів.

21Традиціоналісти зображують незаплямовану, або майже не заплямовану, націю, вільну від гріха, або принаймні «вільнішу» від гріха, ніж їхні аґресивні сусіди. Цікавим прикладом традиціоналістської декларації невинності є спогади покійного Євгена Наконечного. Наконечний написав спогади про Голокост у Львові з метою заперечити звинувачення польських та єврейських «українофобів», мовляв, ОУН зокрема та українці загалом були причетними до Голокосту[21]. Ця праця гідна уваги з кількох причин. Та найважливішим моментом, на якому тут варто наголосити, є те, що автор щиро оплакує вбивство львівських євреїв. Наконечний жив поряд із євреями, і це його дитячі друзі та сусіди загинули під час Шоа. Наскільки я знаю, немає жодної іншої праці в белетристиці або історіографії українською мовою (як традиціоналістської, так і антитрадиціоналістської), котра б так оплакувала вбивство євреїв, як це зроблено в цій книжці. Я наголошую на цьому, позаяк ключове речення в «Страху» («Fear») Яна Ґросса звучить так: «Доки польське суспільство не було здатним оплакувати смерті своїх єврейських сусідів, воно мусило або очистити їх, або жити в безчесті»[22]. Отже, здатність Наконечного до жалоби означувала його не лише як ще одного традиціоналіста.

22І все ж таки у своїх спогадах він жодним чином не допускає можливості того, що ОУН у будь-який спосіб або будь-коли могла бути причетною до винищення євреїв. Також він не міг визнати того, що ОУН хоч якимось чином була антисемітською. Скажімо, він заперечував саму можливість того, що ОУН була причетна до смертельних погромів 1941-го року. Його арґументація частково спиралася на резолюцію ОУН від квітня 1941 року, яку він цитує:

Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог[23].

Наконечний не бачив нічого антисемітського в цій резолюції. Як він написав у іншому місці своїх спогадів: «Українські політичні кола Галичини постійно ставилися до євреїв з винятковим розумінням. Не було жодної української політичної партії, яка б проповідувала антисемітизм, у тому числі й ОУН»[24]. Натомість він прочитував резолюцію, де заперечувалися антиєврейські погроми, як доказ того, що ОУН не могла бути причетною до погромів, які відбулися декілька місяців потому, після початку радянсько-німецької війни. Це точнісінько таке саме прочитання, яке можна знайти в іншого провідного представника традиціоналістської лінії, – історика Володимира В’ятровича[25].

25Наконечний у позитивному ключі писав про українську міліцію у Львові, організовану ОУН, а пізніше ліквідовану гестапо і замінену Українською допоміжною поліцією[26]. Він не допускав, що ті, хто служив у міліції, могли долучатися до погромів (хоча саме так зазвичай уважають дослідники Голокосту). Схожим чином і В’ятрович стверджував, що жодне джерело не доводить, що міліція ОУН брала участь у львівському погромі[27]. Існують свідчення очевидців, які описують учасників львівського погрому, згадавши про характерні для тих синьо-жовті пов’язки націоналістичної міліції. Ані Наконечний, ані В’ятрович не беруть ці свідчення до уваги. У своїх мемуарах Наконечний докладно розповідає, що справді бачив, як погромники грабували єврейський дім у Львові. І хоч ті й носили синьо-жовті пов’язки, розмовляли вони ламаною українською із безсумнівно польським акцентом. Власне, він зробив висновок, що це були просто польські злочинці, котрі використовували погром як привід для грабунку будинків. На думку Наконечного, саме це й були головні виконавці львівських погромів, – польські бандити, а не українці, і тим паче, не члени ОУН[28].

Загалом, як уважає Наконечний, росіяни, поляки й навіть євреї поводилися під час війни негідно, але українська нація залишалася незаплямованою. Інші, сусідні, нації змушені жити з темним минулим, але не українці.

Найважливішим текстом прибічників оновлення є стаття Софії Грачової, опублікована в ліберальному часописі «Критика» 2005 року[29]. Грачова – молода українська дослідниця історії, яка працювала науковим асистентом американського дослідника історії Голокосту Омера Бартова; згодом вона вступила на докторську програму Гарвардського університету. Свою новаторську статтю вона написала після Помаранчевої революції, керована водночас сподіванням і застереженням: сподіванням, що тепер можна відверто порушувати раніше табуйовані теми, а застереженням, щоб ксенофобський український націоналізм не зростав у силі. У своїй статті вона зосередилася передусім на антиєврейських погромах червня–липня 1941 року, які вона називає «прикладом не тільки однієї з найчорніших сторінок української історії, але й однієї з її найбіліших плям». Грачова без вагань пише про «поширеність антисемітських настроїв серед тодішнього населення». Вона не применшує участі українців, зокрема ОУН, у Золочівському погромі, під час якого було винищено сотні євреїв: «При цьому погромі “відзначилися” не лише представники різних підрозділів німецької армії, але й місцеве неєврейське населення (за браком вогнепальної зброї воно використовувало вила, сокири й окуті залізом палиці) та, зокрема, члени загону так званої “Української самооборони”, організатором якого був місцевий осередок ОУН».

Грачова не вважає, що є підстави боятися такої відкритості. «[Я]к нашим сучасникам може завдати шкоди знання про те, ,,що сталося понад шістдесят років тому? Яким чином українському національному проєктові зашкодить визнання провини УПА в етнічних чистках проти поляків або публікація антисемітських документів, що походять із середовища ОУН? Хіба на цьому тримається українська ідентичність? Хіба поблякне від такого визнання світлий ідеал української національної держави?» Подібно закликає вона і до нюансованішого бачення митрополита Андрея Шептицького, котрий порятував багатьох євреїв під час Голокосту, але котрий водночас висловлював погляди, що були антисемітськими. Вона висловила переконання, що вивчення та оприлюднення всього спектру ставлення Шептицького до євреїв «в жоден спосіб не применшить героїзму вчинків цього діяча, а тільки уможливить краще розуміння його позиції в контексті конкретного історичного часу. Іншими словами, це дало би змогу сприймати Шептицького як історичну особу, а не позачасову модель для ідентифікації».

Цей антитрадиціоналістський імпульс розкрити все темне минуле великою мірою виправданий етичними арґументами. Антитрадиціоналісти вбачають у проясненні темного минулого спосіб боротьби з дедалі сильнішим антисемітизмом і формами заперечення Голокосту в Україні. Свій історичний ревізіонізм вони пов’язують також із питанням чесності. Як написала Грачова: «Ставлення керівництва ОУН до антиєврейської політики нацистів та участь рядових членів цієї організації в її запровадженні вимагає ретельного й чесного дослідження» [підкреслення автора]. Замовчування цих питань є зневагою до жертв націоналістів. Та особливо кричущим є те, що поки жертв стирають із пам’яті, «злочинцям і надалі вклоняються як героям». На місці дрогобицького ґето, з болем зауважує авторка, стоїть пам’ятник Степанові Бандері[30].

«Критика» запропонувала з-поміж інших і мені відповісти Грачовій. Я скористався нагодою розширити арґументацію з точки зору моралі, хоч і обмежив свої ремарки ситуацією в українській діаспорі: «Я гадаю, що мораль у тому, як ми ставимося до інших. Натомість у діяспорі часто стикаємося з протилежною тенденцією: мораль у тому, як інші ставляться до нас. Оце і є той етноцентризм, який так влучно діагностувала Софія Грачова, – атавізм націоналістичної ідеології 1930–1940-х років, що висміювала християнську мораль як прояв слабкости. Ми в діяспорі плекаємо найменшу образу та кривди, приписувані росіянам, полякам чи євреям, але самі сливе ніколи не вдаємося до іспиту совісти. Як наслідок, ми затрималися у своєму духовому зростанні»[31]. Сергій Біленький також долучився до дискусії і розширив моральний аспект проблеми, заперечивши, що історична дискусія є вторинною, а головною справою нинішнього дня є боротьба із загальною ксенофобією сучасних українців[32].

Традиціоналісти витрачають менше часу на етичну арґументацію для пітвердження своєї позиції, адже джерела моральних труднощів вони розміщують поза своєю нацією, розуміючи їх радше як насамперед політичні, а не етичні.

Для Наконечного це були «різні українофоби», – ті, хто складав байки про участь українців у Голокості. Для них антиукраїнська ідеологія важливіша за історичну правду[33]. В’ятрович у своєму недавньому інтерв’ю доволі недвозначно звинуватив Росію: «Історична пам’ять – це арена інформаційної війни… Росія веде проти нас інформаційну війну»[34]. Те, що антисемітизм існував в Україні, було, на думку Наконечного, справою рук іноземних загарбників, покликаною відвернути «гнів уярмленого, приниженого народу від його справжніх гнобителів»[35]. Грачова натомість наполягала на тому, що ксенофобію та антисемітизм належить розуміти як «нашу власну» проблему, а не щось «накинуте ззовні»[36].

З позиції традиціоналістів, ті представники нації, котрі ставлять під сумнів характер націоналістів, є зрадниками та ворогами. Як Наконечний, так і В’ятрович вказують на комуністів та інших, хто потрапив під вплив радянських стереотипів, як на тих, хто зацікавлені знеславити ОУН та УПА. Підсумовуючи, традиціоналісти прагнуть захистити репутацію нації та заперечити уявлення про те, що українці також причетні до винищення євреїв під час Другої світової війни. Зокрема, вони хочуть захистити репутацію ОУН та УПА. Їм важко уявити складний наратив, що включатиме також і темні плями та тіні; вони прагнуть сяйливого минулого для своєї нації. Прихильники оновлення хочуть ризикнути й створити такий складніший наратив. Вони вважають, що чесне осмислення Голокосту – завдання, яке стоїть перед українськими дослідниками та інтелектуалами.

Прихильники оновлення працюють у страшенно ворожому середовищі. В Україні за часів президентства Ющенка (2005–2010 років) ОУН та УПА було перетворено на національних героїв, а установи під контролем Президента, зокрема Служба Безпеки України та Український інститут національної пам’яті, активно заперечували причетність українських націоналістів до Голокосту, аж до свідомого введення в оману громадськості[37]. Історичний істеблішмент в Ураїні є доволі традиціоналістським за світоглядом, тож бути прихильником оновлення легше в Північній Америці та європейських університетах. Консерватизм українського наукового середовища загалом (і не лише в питанні Голокосту) є причиною, з якої молоді українські гуманітарії виїздять із України за кордон. Прогресивніші науковці, які залишаються в Україні, покладаються переважно на західне фінансування та оцінку, адже, на їхню думку, робити кар’єру в рідних академічних структурах досить не просто.

Голокост в освітній системі

40У радянський період у навчальному плані не було місця для Голокосту. Наприкінці радянської епохи, а також у перші роки незалежної України, школярам принагідно розповідали про особливу долю євреїв під час Другої світової війни, але лише в 1993–1994 рр. Міністерство освіти офіційно включило тему Голокосту в навчальний план[38]. Починаючи з 1996-го року, в курс історії України було включено уроки про німецьку окупацію України, а курс світової історії мав містити уроки про «єврейський Голокост у Європі». Ці теми спершу було розраховано на учнів середніх шкіл десятого класу, а згодом перенесено на одинадцятий рік навчання. Постанова 1996 року не принесла особливих плодів десь аж до 2000-го року, коли з’явилися нові підручники, в яких Голокост було включено в історичний наратив. Утім, аналіз головних підручників, проведений Йоганом Дітчем (Johann Dietsch), засвідчив тенденцію уникання теми Голокосту в історії України, тоді як у курсі світової історії його трактували як щось, що відбувалося в Німеччині та Польщі. Майже нічого не було сказано про історію Голокосту на українських територіях[39]. Аби виправити таку ситуацію, директор Українського центру вивчення історії Голокосту в Києві опублікував стосторінковий ілюстрований текст, присвячений саме Голокосту в Україні, розрахований на учнів десятого та одинадцятого класів[40].

Вивчення Голокосту не було надто ефективним і на рівні старшої школи. Олена Іванова використовує аналіз дискурсу, щоб дослідити знання учнів старших класів Харкова про Голокост, а також їхнє ставлення до нього. Її висновок такий: «Попри дуже скупу, фраґментарну і навіть спотворену інформацію в деяких підручниках із історії, більшість студентів знали про Голокост. Але їхні знання були поверховими, хоча і з сильним домішком емоцій»[41].

Ситуація по університетах не набагато краща. 2000 року Міністерство освіти та науки дало дозвіл на викладання спеціального курсу з історії Голокосту. Його слухали на історичних факультетах університетів у Чернівцях, Донецьку, Харкові, Києві, Львові, Луцьку, Миколаєві, Одесі, Симферополі, Запоріжжі тощо[42]. Іванова знову дослідила знання студентів про Голокост, цього разу у Львові, Харкові та Полтаві. Її висновок такий: «Загалом зміст колективної пам’яті студентів про Голокост дуже вбогий, не надто інформативний і доволі чужий для них»[43].

Україна не є членом Цільової групи з питань міжнародної співпраці у викладанні, увічненні пам’яті та вивченні Голокосту (Task Force for International Cooperation on Holocaust Education, Remembrance, and Research). І все ж дві місцеві структури працюють над покращенням стану освітнього вивчення Голокосту в країні. Це – Український центр вивчення Голокосту в Києві та Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» в Дніпропетровську. Обидва центри запропонували курси для підвищення рівня знань викладачів, і від 2006 року обидва, крім того, залучали українських вчителів до участі в педагогічно-методологічних семінарах у Яд Вашемі. Шведське посольство профінансувало спільний семінар із Національним університетом імені Івана Франка у Львові, присвячений викладанню Голокосту[44].

Починаючи з 2003 року, школярі зі всієї України відвідували гостьову експозицію Музею Анни Франк у Нідерландах. Сотні цих дітей також працювали екскурсоводами на цих виставках[45]. Крім виставки, присвяченої Анні Франк, діє також додаткова виставка, присвячена єврейським дітям, загиблим в Україні під час Голокосту[46].

Наукове вивчення Голокосту

Перші наукові публікації про Голокост з’явилися в Україні 1991 року, але дослідження на цю тему досі залишаються марґінальними. Дуже нечисленні науковці, що є українцями за етнічним походженням, виявляють інтерес до цієї теми, хоч і пишуть чимало про Другу світову, зокрема (і зазвичай схвально) про націоналістів. Більшість науковців, які досліджують Голокост, самі мають єврейське походження. Голокост є настільки периферійним щодо мейнстримної української історіографії, що том на тисячу сторінок із політичної історії України ХХ – початку ХХІ століть, підготований двома інститутами Національної академії України, не вважає за потрібне згадати про нього[47].

48Численні загальні огляди Голокосту в Україні, які було опубліковано, є радше пролегоменою до вивчення Голокосту, аніж підсумками широких досліджень. Загалом в Україні з’явилося декілька документальних збірників про Голокост в Україні, а також декілька збірників матеріалів конференцій, спеціально присвячених Голокостові або близьким темам. Крім того, з’явилося кілька загальних довідкових видань[48].

Більшість праць про Голокост в Україні зосередилася на тому, що відбувалося в окремих регіонах. Два найбільші з регіональної точки зору корпуси текстів стосуються Голокосту у західній Україні, де був сильним український націоналістичний рух, а також убивство євреїв у Бабиному Яру на околицях Києва. Яков Хоніґсман написав книжкового обсягу огляд про винищення євреїв у Галичині, Буковині та Закарпатті[49], а також менші монографії на окремі теми. Ілля Левітас, котрий очолює Єврейську раду України, опублікував чимало матеріалів про Бабин Яр, а Віталій Нахманович і Тетяна Євстаф’єва зібрали товстий збірник документів і матеріалів; планувалося видати п’ять таких томів, але з’явився лише один, опублікований 2004-го року[50].

50Інші дослідники зосередилися на окремих регіонах, – зокрема, Михайло Тяглий (Крим), Ю. М. Ляховицький (Харків), Максим Гон (Рівненська область) і Фаїна Винокурова (Вінницька область).

Особливо інтенсивно почали публікувати спогади наприкінці 1990-х років. Борис Забарко, історик і один із уцілілих, особливо активно оприлюднював збірники спогадів, які з’явилися також у німецькому та англійському перекладах[51]. Інші важливі спогади включають мемуари вже згаданого Євгена Наконечного, а також Бориса Арсена, вцілілого єврея з Західної України, дуже критично налаштованого щодо українських націоналістів[52].

Деякі зовнішні здобутки недавнього часу можуть стимулювати більший науковий інтерес і спонукати до досліджень. Французький католицький священик, отець Патрік Дюбуа, мандрував Україною, збираючи свідчення очевидців Голокосту[53]. На початку жовтня 2007-го року Центр передових досліджень Голокосту (Center for Advanced Holocaust Studies) при Меморіальному музеї Голокосту Сполучених Штатів (USHMM) у Вашинґтоні провів у паризькій Сорбонні конференцію про Голокост в Україні. У ній взяли участь деякі науковці із України[54]. Також тиждень потому USHMM, спільно з Чернівецьким національним університетом, провів конференцію про Голокост у Трансністрії та Буковині[55]. Місце проведення конференції – місто Чернівці – було багатим культурним центром, особливо для євреїв, у перші тридцять років ХХ століття, і позаяк багато вцілілих євреїв із Трансністрії та Буковини оселилися тут після повторної радянської окупації 1944-го, в той рік євреї становили там понад 40 % населення[56].

51В Україні чотири інституції займаються дослідженням Голокосту. Дві з них розташовані в Києві: Український центр вивчення історії Голокосту, очолюваний Анатолієм Подольським, та Інститут юдаїки, керований Леонідом Фінберґом[57]. Обидві інституції мають свої видання і влаштовують проведення конференцій та семінарів. Звісно, Інститут юдаїки має ширший мандат, ніж Центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ). УЦВІГ – громадська організація з дуже обмеженою урядовою підтримкою, тісно співпрацює з голландськими партнерами, зокрема з Домом Анни Франк, а також підтримує зв’язки з Яд Вашем та USHMM. Центр видає часопис із досліджень Голокосту «Голокост і сучасність», де з’являються публікації українською та російською. Інші дві інституції в Україні – це «Ткума» («Відродження») в Дніпропетровську та Харківський музей Голокосту «Дробицький Яр»[58].

«Ткума» активніша як наукова установа, ніж Дробицький Яр. Вона, як і Центр у Києві, влаштовує конференції та семінари. Існує певне суперництво між центрами в Києві та Дніпропетровську, що почасти зумовлено і відмінністю в профілях. Київський центр за своєю орієнтацією є передусім україномовним, тоді як «Ткума» використовує переважно російську мову. Також «Ткума» глибше занурена в єврейську спільноту, ніж Центр у Києві.

Голокост у культурі

Голокост майже не фігурував в українській культурній продукції. Хоча два твори все-таки можна виокремити: ораторію «Реквієм-каддиш “Бабин Яр”» і фільм «Назви своє ім’я». Ораторію в семи частинах «Реквієм-каддиш “Бабин Яр”» написав композитор Євген Станкович; лібрето до неї створив поет Дмитро Павличко. Прем’єра ораторії відбулася в Києві наприкінці 1991 року й була приурочена до шістдесятої річниці масового винищення євреїв у Бабиному Яру. Це дуже сильний музичний твір[59]. Перероблений варіант ораторії було вперше виконано 23 червня 2006 року в Києві[60].

Крах комунізму звільнив українську кіноіндустрію від ідеологічних обмежень, які переслідували її з 1930-х років, та водночас це означало кінець великих державних субсидій та конкуренцію з голлівудською продукцією. Як наслідок, в українському кінематографі почався відносний застій. Але один документальний фільм про Голокост усе-таки з’явився. Це – «Назви своє ім’є», режисером якого став Сергій Буковський, продюсером виступив Інститут візуальної історії та освіти Фонду Шоа при Університеті Південної Кароліни (the Shoah Foundation Institute for Visual History and Education at the University of Southern California), а презентували його відомий американський режисер Стівен Спілберґ та український мільярдер Віктор Пінчук[61]. Чималу частину фільму становлять відеосвідчення вцілілих євреїв та рятівників, зібрані впродовж 1994–1999 рр. Інститутом Фонду Шоа. Крім того, режисер взяв інтерв’ю в кількох молодих жінок, які розшифровували свідчення, і також відвідував Бабин Яр.

Прем’єра фільму відбулася в Києві 18 жовтня 2006 року за присутності Президента Ющенка, Спілберґа та інших чиновників і знаменитостей, а на телебаченні його продемонстрували 8 травня 2007-го року[62]. «Назви своє ім’я» показували в середніх школах України. Відгук української преси на фільм був позитивний[63]. Молодий українець, який допомагав із фільмом, Михайло Тяглий, був настільки вражений своїм досвідом, що після цього переключився з дослідження середньовічної історії мистецтва на історію Голокосту[64]. Відтоді в нього вже з’явилася низка публікацій про історію Голокосту в Криму; також він виконує функції редактора часопису «Голокост і сучасність».

Звісно, є й інші випадки, коли Голокост з’являється в культурі. Скажімо, український рок-гурт «Вій» у своєму альбомі «Хата скраю села» вміщує пісню («Пісня про жидів»), де в когось скотилася сльоза за розіп’ятого Христа, яка зливається з «кров’ю вбитого жида», покотилася до ніг Христа, і засмучений Христос іде «довгим шляхом в нікуди», тим, яким ішли євреї.

Проекти меморіалізації

66Найважливішим місцем Голокосту в Україні є Бабин Яр – яр на передмісті Києва, де 29–30 серпня 1941 року було розстріляно 33771 євреїв. Припускають, що впродовж війни в яру було вбито понад сто тисяч людей, у тому числі чимало не-євреїв. І хоча радянська влада неохоче вшановувала вбивства в Бабиному Яру загалом і розстріли євреїв зокрема, існував чималий громадський тиск, аби це відбувалося. 1959 року письменник Віктор Некрасов виступив проти планів перетворити місце на парк та футбольний стадіон. Поет Євгеній Євтушенко написав поему про Бабин Яр (1961), що починалася словами «Над Бабьим Яром памятников нет». Шостакович включив цей поетичний текст у свою Тринадцяту симфонію, а Анатолій Кузнєцов зумів 1966 року видати сильний «документ у формі роману» про Бабин Яр, хоч і в цензурованій версії. Впродовж усіх 1960-х років інтелектуали різних національностей збиралися на місці в річницю масового знищення євреїв[65]. Український критик Іван Дзюба, згодом ув’язнений радянською владою, а ще пізніше – міністр культури в незалежній Україні, виголосив там 1966 року промову, в якій назвав те, що сталося в Бабиному Яру, загальною трагедією всього людства, та насамперед і найбільшою мірою – трагедією єврейського та українського народів[66].

1965-го року влада оголосила конкурс на проект пам’ятника на цьому місці, але його не встановлювали і не відкривали аж до 1976-го. Текст на пам’ятнику не згадував конкретно про єврейських жертв Бабиного Яру. На ньому був такий напис: «Радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру».

Після проголошення Україною незалежності 29 вересня 1991 року було відкрито новий пам’ятник – бронзовий монумент у формі менори. Відтоді також поставили кілька хрестів для вшанування пам’яті українських націоналістів і священиків, убитих німцями[67]. Новий бронзовий пам’ятник, який відсилав до документального роману Кузнєцова, було відкрито 29 вересня 2009 року. Тоді ж було відновлено дерев’яний хрест – пам’ятник жертвам серед членів ОУН (за декілька місяців до того над ним учинили акт вандалізму)[68].

Американський єврейський об’єднаний розподільчий комітет (The American Jewish Joint Distribution Committee, або Джойнт. – прим. пер.), який відновив свою діяльність в Україні в 1990-ті, з 2000-го року долучився до планів побудови меморіального комплексу, зокрема й Центру єврейської общини в Бабиному Яру. Українська єврейська спільнота сприйняла це рішення по-різному, адже дехто вважав, що не належить розбивати парк і створювати общинний центр на місці масового поховання. Згодом же втручання не-єврейських українців перервало плани Джойнту. Українці виступили проти того, щоб Бабин Яр вшановували як місце пам’яті передусім євреїв[69]. Суперечки між євреями та не-євреями щодо Бабиного Яру нагадують те, що відбувалося в процесі меморіалізації Аушвіца, а саме дискусії про те, чи можна використовувати там християнську символіку, і про баланс у меморіалізації жертв єврейського та не-єврейського походження. Львівський письменник Юрій Винничук висловив погляд національно-мислячих українців: «Значно більше загинуло українців і росіян, а тому євреї не мають жодних прав на приватизацію Бабиного Яру і побудову меморіалу, присвяченого лише одній нації»[70].

Уряд України профінансував масштабні вшанувальні заходи, присвячені жертвам Бабиного Яру. По-перше, 1991-го року, на п’ятдесяті роковини розстрілу, спікер українського парламенту, який от-от мав стати першим Президентом України, Леонід Кравчук, скликав чимале зібрання, в якому взяли участь і гості з-за кордону, зокрема і з Ізраїлю. Він сказав так: «Це був геноцид, і провина за нього лежить не тільки на фашистах, а й на тих, хто не зупинив убивць. Частину її ми беремо на себе.[…] Казати слова покаяння ніколи не легко, але ми робимо це, бо це дуже важливо, особливо для самих українців, щоб ми визнали власні помилки»[71]. Під час цього вшанування на головній вулиці Києва, Хрещатику, було встановлено виставку, присвячену євреям – героям Радянського Союзу[72].

На шістдесяту річницю, яку відзначали 2001-го року, кілька тижнів після атаки на Світовий торговельний центр у Нью-Йорку, Президент Леонід Кучма інтерпретував убивства в Бабиному Яру як прояв тероризму, який досі не зник від часів нацистів[73]. Офіційні вшанування пам’яті в Бабиному Яру тривають. 27 вересня 2006 року президенти України, Ізраїлю, Хорватії та Чорногорії поклали квіти до пам’ятного знаку на шістдесят п’яті роковини масового розстрілу. 2007-го року Президент Ющенко, після хвилини мовчання на вшанування всіх жертв, поклав квіти біля хреста, зведеного для членів ОУН, яких було тут розстріляно[74].

75Єврейська рада України збирала імена євреїв-жертв і рятівників Бабиного Яру. Вони видали списки як перших (із вказуванням імен, віку та адрес), так і других. Є великі пам’ятники жертвам Голокосту в кількох інших головних українських містах: Донецьку, Львові, Харкові та Одесі. А також є менші пам’ятники та місця пам’яті по всій Україні. Жменька старших уцілілих жертв щороку зустрічаються на якомусь із місць винищення, аби вшанувати пам’ять своїх рідних, які тут загинули. Їм невідомо, що буде з цими місцями і їхніми спогадами, коли їх не стане[75].

Особливо проблемним випадком є колишня Галичина, де місцеве населення споруджувало пам’ятники, щоби вшанувати жертв убивств НКВС 1941 року, не пам’ятаючи водночас про єврейських жертв пізніших погромів. Крім того, членів ОУН та УПА тут згадують як героїв, не беручи до уваги темної сторони їхньої спадщини. Синагоги та інші пам’ятки єврейської культури швидко руйнуються по всьому регіону. Іґнорування та стирання з пам’яті єврейської спадщини почалося в радянський період.

Меморіали Голокосту зазнали актів вандалізму по всій Україні: у Феодосії (Автономна Республіка Крим, 2006), Іванков (Київська область, 2002), Львів (2006), Київ (Бабин Яр, 2003 та 2006), Одеса (2007), Олександрія (Луганська область, 2007), Севастополь (2006, двічі) та Житомир (2002)[76]. Деякі місця Голокосту поставлені під загрозу комерційною експансією; скажімо, єврейські лідери виступили проти побудови торговельного центру на місці масових поховань в Одесі[77].

781Є скромні музеї Голокосту в Харкові[78] та Дніпропетровську, пов’язані з Інститутом дослідження історії Голокосту. Існував намір побудувати один київський музей у Бабиному Яру – як частина нереалізованого плану Джойнта, про який ішлося вище. Голокост узагалі не фігурує в Національному історичному музеї Києва, який в усьому іншому є повністю де-радянізованим[79]. Національний музей Великої вітчизняної війни має дві виставкові галереї, присвячені «нацистському окупаційному режиму, режиму терору та грабунку в Україні». Коли я відвідав музей 1976-го року, про винищення євреїв тут не було жодної згадки. Відтоді я в музеї не був, але побачив, що офіційний веб-сайт музею не використовує слова «єврей» в описі своєї експозиції[80]. Проте 2001-го музей та Єврейська рада України спільно організували виставку в Бабиному Яру[81].

Український інститут національної пам’яті, створений 2006-го року, провів низку конференцій та дискусій у форматі круглих столів на тему Другої світової війни в України, але жодну з них не було присвячено долі євреїв або інших національних меншин в Україні. Головний інтерес Інституту становить Голодомор 1932–1933 рр. Він працює на міжнародне визнання Голодомору геноцидом. Він оперує завищеною кількістю жертв (10 мільйонів), хоча дослідники вважають, що йдеться про чверть чи третину від названої кількості. Іншим головним інтересом цієї установи є «національно-визвольний рух», і він підтримує тенденційний, відбілений образ ОУН та УПА. Інститут не включає Голокост у національну пам’ять, за винятком того, що заперечує участь у ньому українських націоналістів.

Наративи зарубіжної діаспори

Я докладно писав про українську діаспору та Голокост в інших текстах[82], тож тут лише коротко спинюся на найголовніших моментах. Більшість тих, хто вважає себе частиною української громади Канади, Сполучених Штатів, Британії та Австралії є нащадками людей, котрі еміґрували після Другої світової війни і переважно походять із Галичини. Самих еміґрантів диспропорційно відбирали з українців, які в той чи той спосіб були на німецькій службі під час війни, і переважно ці люди мали націоналістичний світогляд. У їхній колективній пам’яті Голокост майже не фігурує. Винятки становлять ситуації, коли їх звинувачували в співпраці з німцями, тоді, захищаючись, вони вступали в дискусії, пов’язані з Голокостом. У такі моменти вони ідентифікували себе – як для ширшої публіки, так і української громади – як борців за свободу як проти нацистів, так і радянської влади. Значно важче це було зробити членам дивізії СС «Галичина», та вони наполягали на своєму суб’єктивному погляді, стверджуючи, що вступили на німецьку службу лише після того, коли стало зрозуміло, що Німеччина програє війну, що вони зробили це, аби отримати воєнну підготовку для того, щоб згодом боротися за незалежну Україну, і що вони спрямовували свою зброю лише проти Червоної армії та партизанів-комуністів, а не проти будь-кого з цивільного населення. Члени ОУН та УПА взагалі заперечували участь у Голокості та стверджували, що вбивство польського цивільного населення було розплатою за польські звірства.

Їхні діти загалом і в цілому дотримувалися тих самих позицій. Їм було важче в кількох аспектах. Їх ростили в західних суспільствах і на них впливало відродження інтересу до Голокосту наприкінці 1970-х років. Вони розуміли, що Голокост став об’єктом інтенсивної моральної рефлексії у суспільствах, в яких вони жили. Їх боляче зачепило, що українців зобразили співучасниками та прихильниками винищення євреїв у епохальному телевізійному міні-серіалі «Голокост» (1978). Вони відчували, що репутацію їхніх батьків було заплямовано. Їхні батьки принесли такі жертви заради України й перейшли через стільки труднощів, аби реалізувати себе в Америці: вони були героями, а не злочинцями, як їх хтось назвав. Ба більше, мірою того, як єврейська спільнота в тих західних країнах, де активізувався інтерес до Голокосту, лобіювала рішення про притягнення до правосуддя нацистських воєнних злочинців, частина українців старшого віку опинилася під підозрою і зіткнулася із перспективою депортації. Найвідомішим випадком стала історія автомеханіка із Клівленда Івана (Джона) Дем’янюка. Арешти підозрюваних у воєнних злочинах вплинули й на інші східноєвропейські імміґрантські спільноти, але не всі зреаґували так само. Скажімо, меноніти з України та Росії, яких затримали за звинуваченнями у вчиненні воєнних злочинів, не отримали публічної підтримки від своєї громади. Натомість в українській громаді лідери, преса та організації надавали підтримку тим, проти кого висунули звинувачення. Пошук воєнних злочинців серед українців покоління їхніх батьків видавався їм полюванням на відьом, спричиненим антиукраїнськими упередженнями та радянською інтригою. Питання воєнних злочинів відчутно вплинуло на зростання озлобленості між українською та єврейською діаспорами, а також на підтримку наративу жертовності в українській закордонній спільноті.

Останні роки можна було простежити три виразні тенденції в українській діаспорі: (1) представники мейнстриму, котрі контролюють друковані медіа та керують великими українськими організаціями, заперечують масову участь українців у Голокості. Вони стверджують, що закиди в протилежному, як і звинувачення в антисемітизмі українців, є лише проявами єврейської українофобії. Вони вважають, що українську участь у Голокості не порівняти з єврейською причетністю до сталінських злочинів проти українства. ОУН залишається головною політичною та культурною силою в діаспорі, а УПА пам’ятають як ту силу, яка лише боролася проти двох тоталітаризмів за незалежну Україну. (2) Існують крайні екстремісти, активні переважно в інтернеті, які заперечують або применшують Голокост і підтримують чимало інших типових антисемітських ідей (скажімо, про те, що євреї контролюють пресу, політику та економіку). (3) Існує невелика ліберальна меншість, сформована інтелектуалами та професіоналами середнього віку, народженими на Заході, а також молодших людей, народжених в Україні, які здобували післядипломну освіту на Заході. Діаспорні медіа загалом не дають їм слова.

Єврейське бачення подій

83Останній радянський перепис населення, проведений 1989-го року, нарахував 487000 євреїв в Україні[83]. Єдиний перепис за часів Незалежності, проведений 2001-го, нарахував лише 103600 євреїв – менше, ніж чверть від кількості в 1989-го[84]. Чисельність євреїв в Україні постійно зменшувалася від часів Другої світової війни внаслідок низької народжуваності, мішаних шлюбів та еміґрації, зокрема після 1971-го року. Стрімке зменшення кількості після падіння комунізму було наслідком збільшення можливостей для еміґрації, а також ліквідацією графи «національність» у паспорті: національність тепер було справою радше суб’єктивного вибору, а не юридичної спадковості.

Єврейська громада в Україні аж ніяк не є об’єднаною та монолітною. Було чимало гострих суперечок щодо лідерства, особливо між головним рабином Яковом Дов Блайхом і бізнесменом Вадимом Рабіновичем, а також між головою Єврейської ради України Іллею Левітасом та його суперником Йосифом Зісельсом[85]. Більшість євреїв, як і більшість мешканців України, послуговуються російською в своїй щоденній діяльності, а деякі євреї стверджують, що члени єврейської меншини в Україні є російськомовною меншиною. І все ж існує меншина україномовних і виразно українофільських євреїв.

Звісно, серед українських євреїв існують різні погляди на проблему Голокосту в Україні. Моє враження таке, що більшість воліє вшановувати пам’ять жертв Голокосту, не порушуючи питання українського колабораціонізму. Чимало з них відчували дискомфорт протягом останніх років через зростання кількості антисемітських публікацій та акцій, а також через рішучу кампанію Президента Ющенка в справі реабілітації ОУН та УПА без урахування їхньої ролі в Голокості. Рівень, до якого вони можуть виражати свій дискомфорт, залежить від того, проживають вони в Києві, на націоналістичному Заході або ж у більш пострадянських регіонах Сходу та Півдня.

І хоча лідери єврейської спільноти в Україні співпрацювали зі Світовою єврейською організацією реституції (the World Jewish Restitution Organization), аби досягти згоди з українським урядом щодо реституції колишньої власності єврейської громади, досі це не дало жодних результатів[86]. В Україні питання реституції ускладнено тим, що дуже багато власності різного типу було націоналізовано за часів комунізму.

Заперечення Голокосту та антисемітизм

Почасти заперечення Голокосту та антисемітизм в Україні є спадком комуністичного режиму, під час якого не могло (або майже не могло) бути дискусій про особливу єврейську трагедію за часів нацистської окупації, хоч держава підтримувала антисемітський дискурс, злегка завуальований під антисіонізм. І справді, сучасний організований антисемітизм в Україні має зв’язки з антиізраїльськими мусульманськими державами. Проте заперечення Голокосту та антисемітизму, крім того, сягає коренями антикомуністичного націоналізму Західної України, пронизаної тим, що Майкл Шафір (Michael Shafir) називав «дефлекторним запереченням» («deflective negationism»). Ідеться про те, що згадані націоналісти не заперечують Голокост як такий, а лише не приймають твердження про участь своєї нації в його реалізації[87]. Ба більше, західноукраїнське відгалуження націоналізму від початку було позначено узагальненим антисемітизмом (зокрема, мова про звинувачення євреїв у злочинах комуністичної епохи).

Відродження перспективи «жидокомунізму» знайшло підтримку серед сучасної української наукової спільноти[88], а також і в українському уряді. В липні 2008 року Служба безпеки України опублікувала в інтернеті перелік дев’ятнадцяти злочинців, винних у Голодоморі 1932–1933 років. Вісім із них мали єврейську національність. Це був довільний і водночас навмисний вибір. Головні рішення щодо Голодомору приймало троє осіб: Сталін, Лазар Каганович і Молотов. Їхні накази імплементувала ціла низка осіб в адміністративному та партійному апаратах. Сюди належали посадові особи в репресивних органах, але також і чиновники зі сфери економічного планування та інших галузей радянської системи. Вони включали посадовців, наближених до верхівки радянської влади, – як-от Анастаса Мікояна, – а також посадовців на республіканському, обласному та районному рівнях та багатьох і багатьох місцевих імплементаторів на сільському рівні. Класифікувати всіх виконавців за національністю було б неможливо. Тож список Служби безпеки, в якому 40% становлять євреї, не був природним результатом. Ба більше, згідно з усталеною практикою східноєвропейського націоналістичного та антисемітського дискурсів, поряд зі слов’янськими іменами цих злочинців, які вони використовували як партійні службовці, у дужках було подано також їхні ориґінальні єврейські імена, дані при народженні[89].

Найбільшою організацією, що пропагує антисемітизм, дивним чином є також найбільша приватна установа вищої освіти в Україні, – Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП). Певний час у неї були чудові зв’язки з провідними постатями в українському уряді, але мірою того, як МАУП здобувала лиху славу, ці особистості відмовлялися її підтримувати. Винятком є Лев Лук’яненко, колишній дисидент за радянського режиму, посол України в Канаді (1992–1993) та провідний член українського парламенту аж до свого відходу на пенсію 2007-го року. Лук’яненко висловив і написав чимало антисемітських тверджень, зокрема, звинувачуючи євреїв у здійсненні Голодомору. Попри його обурливі антиєврейські вислови, Президент Ющенко 2005-го року нагородив його званням «Герой України»[90].

Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології 2006 року, досліджувало рівень ксенофобії серед населення України. Воно виявило, що ксенофобія зростає в кризові періоди, як-от під час Помаранчевої революції 2004-го року, а потім виявляє тенденцію до зниження до певного рівня. Немає нічого несподіваного, що за результатами опитування, старші особи, селяни, а також менш освічені люди схильні виявиляти вищий рівень ксенофобії, ніж інші. Опитування встановило індекс соціальної дистанції від 1,91 до 2,36 до східних слов’ян (українців, росіян та білорусів), євреї ж ідуть одразу наступними, – 3,25. Індекс американців був 4,32; поляків – 4,61; негрів – 5,58; і циган – 5,85[91]. Найсильнішим антисемітизм є в західній частині країни. Скажімо, 40% західноукраїнських респондентів соціологічного дослідження, проведеного 2002–2003 рр., вірили, що Бог покарав євреїв за розпинання Христа (порівняно з 20% в Східній Україні)[92]. Українська греко-католицька церква, найбільша релігійна організація в Західній Україні, не виявляє відкритого антисемітизму на публічному рівні, але є тісно пов’язаною з українським націоналізмом і постійно бере участь у вшануваннях пам’яті УПА. Вочевидь, у всіх церковних групах є антисемітська облямівка, яка голосно заявляє про себе в дискусійних групах в інтернеті[93]. Крім того, часом релігія може поєднуватися з екстремальними проявами ксенофобії та антисемітизму, як-от у ситуації зі священиком, який навчав дитину, що «москалі і жиди розіп’яли Христа»[94].

Підтримка президентом Ющенком дефлекторного заперечення та антисемітські відтінки праці Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті створили перешкоди на шляху України до Європи. І навпаки, – низька ймовірність приєднання до Європейського Союзу призвела до зростання нативізму в Україні. Перед Україною і досі довгий шлях, заки вона досягне такої перспективи осмислення Голокосту, яка була б суголосною перспективі решти Європи.

 

Авторизований переклад з англійської Роксоляни Свято за участі Юлії Кислої

 

Придбати книжку або прочитати уривок можна за лінком //www.nebraskapress.unl.edu

 

 

avtor himka

 

 

 

 

Іван-Павло ХИМКА – професор східноєвропейської історії Альбертського університету (Едмонтон, Канада). Автор численних публікацій з історії України ХІХ – ХХ ст.

 

 

 

 

 

____________________

Примітки

Висловлюю подяку Оксані Михед за допомогу.

[1] Найкращий огляд української історії ХХ століття – це праця Сергія Єкельчика: Serhy Yekelchyk. Ukraine: Birth of a Modern Nation. – Oxford: Oxford University Press, 2007.

[2] Karel C. Berkhoff. Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Rule. – Cambridge MA: Belknap Press of Harvard University Press, 2003.

[3] Jacques Vallin, France Mesle, Serguei Adamets, Serhii Pirozhkov. A New Estimate of Ukrainian Population Losses during the Crises of the 1930s and 1940s // Population Studies 56. – № 3 (November 2002). – S. 257.

[4] В оцінюванні чисельності євреїв я покладався, хоч і з модифікаціями у випадку Закарпаття та Криму, на інформацію з онлайн-енциклопедії «Encyclopedia of Ukraine», зі статті «Holocaust» («Голокост»), написаної Дітером Полем (Dieter Pohl) // //www.encyclopediaofukraine.com/ (доступ від листопада 2009).

[5] John-Paul Himka. Ukrainian Collaboration in the Extermination of the Jews during the Second World War: Sorting Out the Long-Term and Conjunctural Factors // The Fate of the European Jews, 1939–1945: Continuity or Contingency / Jonathan Frankel (ed.) // Studies in Contemporary Jewry, 13. – New York: Oxford University Press, 1997. – S. 174.

[6] Vladimir Melamed. Organized and Unsolicited Collaboration in the Holocaust: The Multifaceted Ukrainian Context // East European Jewish Affairs 37. – № 2 (August 2007). – S. 235.

[7] Див.: Shimon Redlich. Together and Apart in Brzezany: Poles, Jews, and Ukrainians, 1919–1945. – Bloomington: Indiana University Press, 2002. – S. 130, 133, 135; а також: Daniel Mendelsohn. The Lost: A Search for Six of Six Million. – New York: Harper-Collins, 2006. – S. 145, 456.

[8] Dieter Pohl. Ukrainische Hilfskrafte beim Mord an den Juden // Die Täter der Shoah: Fanatische Nationalsozialisten oder ganz normale Deutsche? / Gerhard Paul (ed.). – Gottingen: Wallstein Verlag, 2002. – S. 219.

[9] John-Paul Himka. Ukrainian-Jewish Antagonism in the Galician Countryside during the Late Nineteenth Century // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Peter J. Potichnyj, Howard Aster (ed.). – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1988. – S. 111–158; Максим Гон. Єврейське питання в Західній Україні напередодні Другої світової війни (за матеріалами громадсько-політичної періодики краю) // Голокост і сучасність. – № 1. – 2005. – S. 12–16 November 2007) // //www.holocaust.kiev.ua/(доступ від 5 листопада 2007).

[10] Martin Dean. Collaboration during the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, I941–1944. – New York: St. Martin’s Press, published in association with the United States Holocaust Memorial Museum, 2000). – S. 74–75; Gabriel N. Finder, Alexander V. Prusin. Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian Police and the Holocaust // East European Jewish Affairs. – 34, № 2 (Winter 2004). – S. 95–118.

[11] D. Pohl. Ukrainische Hilfskrafte. – S. 211.

[12] Timothy Snyder. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569–I999. – New Haven: Yale University Press, 2003. – S. 162.

[13] Навіть під час падіння Берліну в статті, опублікованій у газеті дивізії, стверджувалося: «В Україні створено карний експедиційний полк, що складається виключно з жидів. Метою полку є карати мешканців українських міст і сіл за те, що мали вони брати участь у масових розстрілах жидів. В дійсності намагаються жиди всякими способами своїми грабежами довести населення України до крайної нужди та голодної смерті». (Див.: Жидівські карні експедиції // До бою! – 28 квітня 1945. – Ч. 2.

[14] Henry Abramson. «This Is the Way It Was!»: Textual and Iconographic Images of Jews in the Nazi-Sponsored Ukrainian Press of Distrikt Galizien // Why Didn’t the Press Shout? American and Interuational Jourualism during the

Holocaust / Robert Moses Shapiro (ed.). – Jersey City NJ: Yeshiva University Press in association with KTAV Publishing House, 2003. – S. 537–556; John-Paul Himka. Krakivski visti and the Jews, 1943: A Contribution to the History of Ukrainian-Jewish Relations during the Second World War // Journal of Ukrainian Studies 21. – № 1–2 (Summer-Winter 1996). – S. 81–95; John-Paul Himka. Ethnicity and the Reporting of Mass Murder: Krakivs’ki visti, the NKVD Murders of 1941, and the Vinnytsia Exhumation // Shatterzone of Empires: Identity and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands / Orner Bartov, Eric D. Weitz (ed.). – Bloomington: Indiana University Press, 2013.

[15] Жанна Ковба. Людяність у безодні пекла (Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання»). – К.: Бібліотека Інституту юдаїки, 1998; Frank Golczewski. Entgegen dem Klischee: Die Rettung von verfolgten Juden im Zweiten Weltkrieg durch Ukrainer // Nationalsozialistische Vernichtungspolitik I939–1945: Neue Forschungen und Kontroversen / ed. W. Benz, J. Wetzel. – Frankfurt am Main: Fischer, 1998.16. Shimon Redlich. Metropolitan Andrei Sheptyts’kyi, Ukrainians and Jews during and after the Holocaust // Holocaust and Genocide Studies 5. – № 1. – 1990. – S. 39–51.

[16] Shimon Redlich. Metropolitan Andrei Sheptyts’kyi, Ukrainians and Jews during and after the Holocaust // Holocaust and Genocide Studies 5. – № 1. – 1990. – S. 39–51.

[17] Special Report on Manifestations of Antisemitism in Ukraine // Documents on Ukrainian Jewish Identity and Emigration, 1944–1990 / Vladimir Khanin (ed.). – London: Frank Cass, 2003. – S. 41–58; Amir Weiner. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. – Princeton: Princeton University Press, 2001. – S. 192; Михаил Мицель. Общины юдейского вероисповедания в Украине (Киев, Львов: 1945–1981 гг.) / Библиотека Института Иудаики. – К.: Сфера, 1998. – С. 154–155.

[18] Karel C. Berkhoff. ‘Total Annihilation of the Jewish Population’: The Holocaust in the Soviet Media, 1941–45 // Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 10. – № 1 (Winter 2009). – S. 61–105.

[19] У моїй колекції є фотографії та фотокопії документів та витягів із україномовної преси часів нацистської окупації, які з СРСР надсилали Петрові Кравчуку, лідерові Українського комуністичного руху в Канаді.

[20] Георгій Касьянов. Дежа вю! // Критика. – № 3 (13) (березень 2007). – С. 22–21.

[21] Євген Наконечний. Шоа у Львові. – Друге вид. – Львів: Піраміда, 2006. – С. 6. Традиціоналісти стверджують, що звинувачення українців та українських націоналістів у причетності до Голокосту є проявами українофобії. Прихильники оновлення, натомість, уважають, що традиціоналістські арґументи відгонять ксенофобією.

[22] Jan T. Gross. Fear: Anti-Semitism in Poland after Auschwitz: An Essay in Historical Interpretation. – New York: Random House, 2006. – S. 258.

[23] Євген Наконечний. «Шоа» у Львові. – С. 126.

[24] Там само. – С. 105.

[25] Володимир В’ятрович. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. – Львів: Видавництво МС, 2006. – С. 54–55.

[26] Євген Наконечний. «Шоа» у Львові. – С. 173.

[27] Володимир В’ятрович. Ставлення…. – С. 15.

[28] Наконечний Є. «Шоа»… – С. 112–115.

[29] Софія Грачова. Вони жили серед нас // Критика. – 2005. – Ч. 4. – С. 22–26.

[30] Більше на цю тему див.: Omer Bartov. Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine. – Princeton: Princeton University Press, 2007.

[31] Іван (Джон-Пол) Химка. Антисемітизм, діялог, самопізнання // Критика. – 2005. – Ч. 5. – С. 18.

[32] Сергій Біленький. Минуле як утеча від сучасного // Критика. – 2005. – Ч. 5. – С. 16–17.

[33] Євген Наконечний. «Шоа»… – С. 6–7.

[34] Маша Міщенко. Працівник СБУ: Ми їздили в Ізраїль побачити досьє проти Шухевича – а його просто не існує // УНІАН. – 25 березня 2008.

[35] Євген Наконечний. «Шоа»… – С. 105.

[36] Софія Грачова. Вони жили серед нас?

[37] Марко Царинник: Історична напівправда гірша за одверту брехню // Лівий берег. – 5 листопада 2009 // //society.lb.ua/life/2009/11/05/13147_marko_tsarinnik_istorichna_napivp.html (доступ від 11 листопада 2009); John-Paul Himka. Be Wary of Faulty Nachtigall Lessons // Kyiv Post. – 27 March 2008.

[38] Анатолій Подольський. Викладання Голокосту: альтернативи і перспективи ////www.jewish-heritage.org/eu94a41r.htm (доступ від 8 березня 2008).

[39] Johan Dietsch. Making Sense of Suffering: Holocaust and Holodomor in Ukrainian Historical Culture. – Lund: Media Tryck, Lund University, 2006.

[40] Анатолій Подольський. Уроки минулого: Історія Голокосту в Україні: Навчальний посібник для учнів 10–11 класів середніх загальноосвітніх закладів України. – К.: Сфера, 2007.

[41] Elena Ivanova. Ukrainian High School Students’ Understanding of the Holocaust // Holocaust and Genocide Studies 18. – № 3 (Winter 2004). – S. 417.

[42] Анатолий Подольский. Проблемы изучения и преподавания истории Холокоста в современной Украине // Ukrainian Center for Holocaust Studies // //www.holocaust.kiev.ua (доступ від 8 листопада 2006); Р. Я. Мирский. Преподавание проблемы Холокоста в высшей школе Украины: предварительные рефлексии // Єврейський світ: Альманах. – 2000. – С. 77–81; Олег Козырев. Преподавание темы «Холокост» в Николаевском государственном педагогическом университете // Шестые запорожские еврейские чтения. – Запоріжжя: Запорожский государственный университет, 2006. – С. 45–48; Елена Латышева. Курс «История Холокоста» в Таврическом национальном университете им. В. И. Вернадского // Десятые запорожские еврейские чтения 11–12 мая 2006 г. – Запоріжжя: Запорожский государственный университет, 2006. – С. 106–109.

[43] Olena Ivanova. Collective Memory of the Holocaust and National Identity of the Students Youth in Ukraine (доповідь, представлена на Третьому щорічному дослідницькому семінарі з сучасних українських студій ім. Даниліва, 2007).

[44] Johann Dietsch. Making Sense of Suffering. – S. 197 note 504.

[45] Yevhen Kravs. The Anne Frank Museum in Lviv // The Day Weekly Digest. –

№ 32 (23 November 2004) // //www.day.kiev.ua/127923/ (доступ від 8 березня March 2008); «Группа украинских экскурсоводов в музее “Дом Анны Франк” в Амстердаме» // //www.holocaust.kiev.ua/(доступ від 8 березня 2008).

[46] Юлія Смілянська, Анатолій Подольський, Михайло Тяглий. Єврейські діти України – жертви Голокосту: Каталог додаткової експозиції з історії голокосту на теренах України, яка є частиною виставки «Анна Франк: Урок історії». – К.: Музей «Дім Анни Франк», Український центр вивчення історії Голокосту, 2007.

[47] Анатолій Подольський. Українське суспільство і пам’ять про Голокост: спроба аналізу деяких аспектів // Голокост і сучасність. – 2009. – № 1 (5). – С. 49–50.

[48] Александр Круглов. Катастрофа украинского еврейства 1941–1941 гг.: Энциклопедический справочник. – Харків: Каравелла, 2001; А. И. Круглов. Уничтожение еврейского населения Украины в 1941–1944 гг. Хроника событий. – Могилів-Подільський: Могилев-Подольская райтипография, 1997; Александр Круглов. Хроника холокоста в Украине 1941–1944 гг. Украинская библиотека холокоста. – Дніпропетровськ, Запоріжжя: Ткума, 2004.

[49] Я. С. Хонигсман. Катастрофа еврейства Западной Украины: Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933–1945 гг. – Львів: Львівська обласна друкарня, 1998. Існує також німецька версія праці: Jakob Honigsman. Juden in der Westukraine: Jüdisches Leben und Leiden in Ostgalizien, Wolhynien, der Bukowina und Transkarpatien I933–I945. – Konstanz: Hartung-Gorre Verlag, 2001.

[50] Бабий Яр: человек, власть, история: Документы и материалы / Татьяна Евстафьева и Виталий Нахманович (ред). – В 5 книгах. – Т. 1.: Историческая топография: хронология событий. – Киев: Внешторгиздат, 2004.

[51] Живыми остались только мы: Свидетельства и документы / Борис Забарко (ред.) / Бібліотека Інституту юдаїки. – К.: Інститут юдаїки, 1999. Ця книжка слугувала основою для німецьких видань: Boris Zabarko, Margret und Werner Müller. Überleben im Schatten des Todes: Holocaust in der Ukraine: Zeugnisse und Dokumente. – Bonn: Friedrich-Ebert-Stiftung, Historisches Forschungszentrum, 2004; Boris Zabarko (ed.) «Nur wir haben überlebt»: Holocaust in der Ukraine: Zeugnisse und Dokumente / German edition edited by Margret and Werner Müller, translated by Margrit Hegge, Renate Meier, and Ruth Vogt. – Lutherstadt Wittenberg: Dittrich Verlag, 2004. Англомовне видання: Boris Zabarko (ed.). Holocaust in the Ukraine / Library of Holocaust Testimonies. – London: Vallentine Mitchell, 2005. Жизнь и смерть в эпоху Холокоста: Свидетельства и документы / Борис Забарко (ред.). – Кн. 1. – Киев: [Всеукраинская ассоциация евреев], 2006; Кн. 2. – Київ: Дух і літера, 2007. Про Забарка та його дослідження див.: Олександр Каневський. Життя і смерть в епоху Голокосту // Дзеркало тижня. – 2007. – № 4 (633). – 3–9 лютого. – С. 52.

[52] Б. С. Арсен. Моя гірка правда: Я і Голокост на Прикарпатті. – Надвірна: Надвірнянська друкарня, 2004.

[53] Patrick Desbois. The Holocaust by Bullets: A Priest’s Journey to Uncover the Truth behind the Murder of 1.5 Million Jews. – New York: Palgrave Macmillan, 2008.

[54] Angela Charlton. New Light Shed on Holocaust in Ukraine // Associated Press. – 3 October 2007; Omer Bartov. Finding – or Erasing – Ukraine’s Jews? // Haaretz.com. – 12 October 2007 // //haaretz.com/hasen/spages/912058.html (доступ від 15 жовтня 2007). Програма конференції доступна онлайн за адресою //www.ushmm.org/research/center!presentations/discussions/details/2007-10-01/program.pdf (доступ 23 листопада 2009).

[55] Програма конференції доступна за онлайн-адресою www.holocaust.kiev.ua/news/cherniv.doc (доступ від 23 листопада 2009).

[56] Svetlana Frunchak. Commemorating the Future in Post-War Chernivtsi // East European Politics and Societies 24. – № 3 (Summer 2010). – S. 441.

[57] Український центр дослідження Голокосту: //www.holocaust.kiev.ua/ (доступ від 2 грудня 2009); та Інститут Юдаїки: //www.judaica.kiev.ua/ (доступ від 2 грудня 2009).

[58] Ткума (Відродження): //tkuma.dp.ua/ (доступ від 2 грудня 2009); та Харківський музей Голокосту: //www.holocaustmuseum.pochta.org/ (доступ від 2 грудня 2009).

[59] Мені випала честь бути на виконанні ораторії в той час. Див. веб-сайт Євгена Станковича: //www.stankovych.org.ua/ua/works/symph (доступ від 2 грудня 2009). На жаль, запис ораторії не було випущено.

[60] Олександр Красюк. Музичний пам’ятник «Бабин Яр» // Без цензури. – № 26 (171). – 29 червня 2006 // //www.bezcenzury.com.ua/ua/archive/7139/society/7187.html (доступ від 6 квітня 2007).

[61] Я хочу висловити подяку USC Shoah Foundation Institute за надання доступу до цього фільму.

[62] Див. офіційний веб-сайт фільму: //www.spellyourname.org/ (доступ від 2 грудня 2009).

[63] Ольга Стельмашевська. Перший прийшов… підсумки візиту // Дзеркало тижня. – № 40 (619). – 21–27 жовтня 2006. Передруковано на веб-сайті «Телекритика»://telekritika.kiev.ua/articles/162/0/7962/pershij_prijshov _pidsumki_ vizitj/ (доступ від 25 березня 2008); Дмитро Десятерик. Назви свою долю // Українська правда. – 22 жовтня 2006 // //pravda.com.ua/news/2006/10/22/49429.htm (доступ від грудня 2009); У Києві відбувся перегляд фільму про Голокост // Свобода. – Jersey City. – 27 October 2006.

[64] Михайло Тяглий. Особисте спілкування з автором. – 28 жовтня 2008.

[65] Zvi Gitelman. Politics and the Historiography of the Holocaust in the Soviet Union // Bitter Legacy: Confronting the Holocaust in the USSR / Zvi Gitelman (ed.). – Bloomington: Indiana University Press, 1997. – S. 20.

[66] Іван Дзюба. Виступ у Бабиному Яру 29 вересня 1966 р. (у 25-у річницю розстрілу в Бабиному Яру // Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»): Збірник матеріалів / За ред. Вячеслава Чорновола. – 3-тє розширене вид. – Париж: Перша українська друкарня у Франції, 1968. – С. 303–308.

[67] Татьяна Евстафьева. К истории установления памятника в Бабьем Яру // Еврейский обозреватель. – Июнь 2002 // //www.jewukr.org/observer/jo11_30/po102_r.html (доступ від 19 квітня 2008).

[68] Жертвам Бабиного Яру відкрили в Києві пам’ятник // newru.ua. ­­­– 29 вересня 2009 //

//www.newsru.ua/ukraine/29sep2009/iaaar.html (доступ від 12 листопада 2009).

[69] Rachel Zuckerman. Plan for Community Center near Babi Yar Raises Ire // Jewish Daily Forward. ­­– 19 September 2003 // //www.forward.com/articles/8170/ (доступ від 23 листопада 2009); Aleksandr Burakovskiy. Holocaust Remembrance in Ukraine: Memorialization of the Jewish Tragedy at Babi Yar // Nationalities

Papers 39. – 2011. – № 3. – S. 371–389.

[70] Юрій Винничук. На Клепарові за рогатками… / Поступ. ­– 4 червня 2005 //

//postup.brama.com/usual.php?what=41431 (доступ від 5 листопада 2007).

[71] Першу частину цієї цитати взято з праці Рендолфа Л. Брема (Randolph L. Braham) «Anti-Semitism and the Holocaust in the Politics of East Central Europe» / Anti-Semitism and the Treatment of the Holocaust in Postcommunist Eastern Europe / Randolph L. Braham (ed.). ­– East European Monographs, 405. ­– Boulder CO: Rosenthal Institute for Holocaust Studies, Graduate Center/ City University of New York and Social Science Monographs, distributed by Columbia University Press, 1994. ­– S. 18. Другу частину взято з праці А. Бураковського: Бураковский А. История мемориализации еврейской трагедии в Бабьем Яру за год до ее 70-летия: позор Украины. – Неопублікована стаття, 2010. ­­­– С. 8. Промову Кравчука в Бабиному Яру не включено до збірника промов, виданих 1993-го (Leonid Kravchuk. Our Goal ­– a Free Ukraine: Speeches, Interviews, Press Conferences, Briefings. ­– Kyiv: «Globus» Publishers, 1993), але див. інтерв’ю, дане газеті «Еврейские вести» на початку 1992 (С. 127­­–130). Про перелік заходів, запланованих Урядом України для вшанування п’ятдесятих роковин, див.: Кабінет Міністрів України. Постанова від 10 вересня 1991 р. № 192, Київ: Про заходи у зв’язку з 50-річчям трагедії Бабиного Яру. Документ можна знайти через систему онлайн-пошуку українського законодавства за адресою //zako lang=”EN-US”>n.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi (доступ від 19 квітня 2008).

[72] Илья Альтман. Мемориализация Холокоста в России: история, современность, перспективы // Неприкосновенный запас. ­­­– 2005. ­– № 2­­–3. ­– С. 40­–41; 9­–10 //

//magazines.russ.ru/nz/2005/2/alt28.html (доступ від 19 квітня 2008).

[73] Звернення Президента України Леоніда Кучми з нагоди 60-річчя трагедії Бабиного Яру // //www.president.gov.ua/activity/zayavinterv/speakto/27609492.html (доступ від 6 липня 2007; і вже нема доступу; промову також опублікували в газеті «Урядовий кур’єр» (2 жовтня 2001).

[74] Президент Ізраїлю в Києві відвідає Бабин Яр і синагогу Бродського // УНІАН. ­­­– 25 вересня 2006 // //www.unian.net/ukrlnews/news-167573.html (доступ від 19 квітня 2008).

[75] Rebecca Golbert. Holocaust Memorialization in Ukraine // Making Holocaust Memory. ­­­– vol. 20 of Polin. ­­– Gabriel Finder et al. (ed.). ­­– Oxford: Littmann Library of Jewish Civilization, 2008. ­­– S. 222­–243; Rebecca L. Golbert. Holocaust Sites in Ukraine: Pechora and the Politics of Memorialization // Holocaust and Genocide Studies 18. ­– 2004. ­– №. 2­. – S. 205­–233.

[76] 2006: A Year in Review: Anti-Semitism in Ukraine // NCSJ: Advocates on Behalf of Jews in Russia, Ukraine, the Baltic States and Eurasia, //www.ncsj.org/AuxPages/020207Ukraine.pdf; «На Украине разрушен памятник жертвам Холокоста» // Jewish.ru. ­– 23 декабря 2002 // //www.jewish.ru/news/cis/2002/12/news994172637.php; Wendy Lower. Nazi Empire-Building and the Holocaust in Ukraine. ­­­– Chapel Hill: University of North Carolina Press in association with the United States Holocaust Memorial Museum, 2005. ­– S. 207; Облито білою фарбою пам’ятник жертвам Голокосту // РІСУ. ­­– 7 листопада 2006 // //www.risu.org.ua/freedom/news/photo-fact/article;12705/; Вандализм на еврейском кладбище // Tikva Children’s Home // //www.tikva.odessa.ua/?vandalizm; також див.: NCSJ: Advocates on Behalf of Jews in Russia, Ukraine, the Baltic States and Eurasia // //www.ncsj.org/AuxPages/022007Оdessa.shtml; Анатолій Авдєєв. Знову дали про себе знати вандали // ХайВей. ­­­– 15 березня 2007 // //h.ua/story/58942/; Надругательство над памятью продолжается // Агентство еврейских новостей. ­­– 19 июня 2006 // //in->brief.aen.ru/story-id=38832/. Усі вебсайти – доступ від 19 квітня 2008.

[77] Olga Bondaruk. Ukrainian Jews Want Graves Building Halted // Associated Press. ­– 23 July 2008 // USA Today // //www.usatoday.com/news/world/2008-07-23-224197343­_x.htm (доступ від 12 листопада 2009).

[78] Лариса Воловик. Мемориальная и просветительская деятельность по Катастрофе на опыте работы Харьковского музея Холокоста // Катастрофа європейського єврейства під час Другої світової війни: Рефлексії на межі століть. Збірник наукових праць. Матеріали конференції 29­–31 серпня 1999 р. / Ред. Г. Аронов та ін. ­– К.: Інститут юдаїки, Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, 2000. ­­– С. 316­–323.

[79] Dmitry Shlapentokh. Remaking History in a Kiev Museum // Moscow Times. – 4 October 2007 // //hnn.us/roundup/entries/43417.html (доступ від 19 квітня 2008).

[80] Національний музей Великої Вітчизняної війни: //warmuseum.kiev.ua/ukr/26.shtml (доступ від 2 грудня 2009).

[81] Wilfried Jilge. Competing Victimhoods-Post-Soviet Ukrainian Narratives on World War II // Shared History, Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939-1941 / Elazar Barkan, Elizabeth A. Cole, and Kai Struve (ed.). – Leipzig: Leipziger Universitatsverlag, 2007. – S. 103–131.

[82] John-Paul Himka. War Criminality: A Blank Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora // Spaces of Identity 5. – 2005. – № 1 (April) // https://pi.library.yorku.ca/ojs/index.php/soi (доступ від 2 грудня 2009); John-Paul Himka. A Central European Diaspora under the Shadow of World War II: The Galician Ukrainians in North America // Austrian History Yearbook. ­– 2006. ­–37. – S. 17–31.

[83] Henry Abramson. Shouldering the Burdens of History: The Ukrainian-Jewish Encounter since Independence // Society in Transition: Social Change in Ukraine in Western Perspectives / Wsevolod W. Isajiw (ed.). – Toronto: Canadian Scholars’ Press, 2003. – S. 204.

[84] State Statistics Committee of Ukraine. All-Ukrainian Population Census 2001 // //www.ukrcensus.gov.ua/eng/results/general/nationality/ (доступ від 19 квітня 2008).

[85] Abramson. Shouldering the Burdens. – S. 208–209; Aleksandr Burakovskiy. Key Characteristics and Transformation of Jewish-Ukrainian Relations during the Period of Ukraine’s Independence, 1991–2008 // Nationalism and Ethnic Politics 15. – 2009. – № 1 (January 2009). – S. 109–132.

[86] Иосиф Зисельс. К вопросу о еврейской собственности в Украине (Попытка представления темы). – Інститут юдаики // //www.judaica.kiev.ua/Conference/Conf59.htm (доступ від 12 листопада 2009); С 12 по15 марта // Новости Ваада Украины // //www.vaadua.org/News/02-03-07/04-03.htm (доступ від 15 травня 2007).

[87] Michael Shafir. Between Denial and “Comparative Trivialization”: Holocaust Negationism in Post-Communist East Central Europe // Analysis of Current Trends in Antisemitism. – 19. ­­– Jerusalem: Hebrew University of Jerusalem, Vidal Sassoon International Center for the Study of Antisemitism. – 2002. – S. 10.

[88] Сергій Білокінь. До питання про державу в державі // Березіль. ­– 2004. – № 2. – С. 138–151.

[89] Здається, що цей список було знято з веб-сайту Служби безпеки України. Я заходив на сторінку 7 серпня 2008 року і маю роздрукований варіант списку.

[90] Per Anders Rudling. Organized Anti-Semitism in Contemporary Ukraine: Structure, Influence, and Ideology // Canadian Slavonic Papers, 48. ­– № 1–2. – 2006. – March-June. – S. 81–118.

[91] Результати на 2006 рік. Володимир Ілліч Паніотто та Валерій Євгенович Хмелько. Думки населення України про Голодомор 1932­–33 р. Динаміка ксенофобії в Україні 1994–2006 // Агентство «Українські новини». ­– 9 листопада 2006. ­– таб. 2.

[92] Natalia Zajcewa. Stosunki narodowościowe na Ukrainie: ujęcie regionalne // Antysemityzm w Polsce i na Ukrainie: raport z badan / Ireneusz Krzemiński (ed.). – Warsaw: Wydawnictwo Naukowe «Scholar», 2004. – S. 241.

[93] «Бо євреї – це суцільне прокляття, народ, який відрікся Бога і який був усиновлений Сатаною. Діти диявола, гадюче поріддя… Треба молитися, щоби війни проти Ізраїля не припинялися, адже основна мета становлення незалежності Ізраїлю – відбудова ІІІ Храму Соломона, у якому засяде антихрист і проголосить себе богом // Офіційний форум Української Греко-Католицької Церкви // //forum.ugcc.org.ua/viewtopic.php?t=1100 (доступ від 24 листопада 2009).

[94] Sophia Senyk. More Notes about a Very Sick Church. – Рукопис. – Вересень 2000 (авторська колекція). – С. 7.

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss