// Володимир Куделя

У 1981 році в Ленінграді було офіційно відкрито рок-клуб. Попри те, що в радянському дискурсі рок-музику переважно критикували, цей крок видається цілком зрозумілим. Радянська влада не могла приборкати розвиток рок-руху, тому прагнула його хоча б контролювати. Проте не скрізь у Радянському Союзі дозволялося таке вільнодумство. У той час, коли ленінградська рок-тусовка гуртувалася навколо кафе «Сайгон», почуваючись цілком безпечно, на вулицях Києва могли затримати просто за поголене волосся на скронях,  звинувативши у «симпатії до панків» [1].

З початком перебудови ситуація почала змінюватись. Восени 1986 року в Києві на базі будинку культури при заводі «Більшовик» Київський міськком комсомолу відкрив перший рок-клуб. Відтоді гурти міста отримали можливість цілком легально (після проходження процедури відбору до клубу) давати власні концерти, мали місце для репетицій та доступ до музичних інструментів. Це стало поштовхом до активізації київського рок-руху: створювались нові гурти, почали відбуватись рок-концерти та фестивалі, сформувався осередок пов’язаних з рок-музикою людей (музиканти, фотографи, менеджери гуртів, організатори концертів, автори музичного самвидаву тощо). Влада не перешкоджала існуванню рок-тусовки, проте намагалась її контролювати. Спільнота ж прагнула позбутись цього контролю і поводитись автономно.

Сприйняття рок-музики радянською молоддю

Радянська молодь знаходила можливості слухати й поширювати рок-музику задовго до її «легалізації» в роки перебудови. Захоплення цим стилем почалось вже у 1960-х роках, коли СРСР досягла світова хвиля «бітломанії». Фанатами The Beatles ставали мільйони радянських громадян [2]. На підпільних ринках у 1960-ті роки продавали не лише оригінальні та перезаписані платівки «бітлів», а й фотографії музикантів. Існувала навіть практика давати ці світлини «в оренду» на кілька днів [3].

У 1970-80-х роках західна рок-музика перебувала на піку розвитку та завойовувала все більшу популярність серед громадян СРСР. У 1970-ті роки ця музика не просто мала армію прихильників серед молоді, вона стала «невіддільним елементом радянської культури, частиною повсякдення» [4]. На думку дослідника Олексія Юрчака, рок-музика була для громадян СРСР частиною того, що він називає «уявним Заходом» [5]. Вона була артефактом зовсім іншого світу, який приваблював своєю невідомістю. Через долученість до рок-музики люди могли відчувати себе приналежними до світу західної культури. Олексій Ковжун, колишній директор культового рок-гурту «Коллежский асессор», дуже яскраво описує своєрідне унікальне становище, яке йому в радянському Києві надавала причетність до рок-музики: «Я знав, що я володар абсолютної істини. Тому що ці мудаки пишуть “Коммунизм равно советская власть плюс электрификация всей страны”, це напроти ЦУМ-а такий напис, а в мене дома є платівка Doors» [рос.] [6].

Крім того, рок-музика давала радянській молоді можливість самовираження, яку вона не знаходила в інших стилях музики в СРСР. Легальні вокально-інструментальні ансамблі хоч і виступали професійно, але «драйв і кайф був у іншому» [7]. «Мене ніколи не тягнуло грати музику, яку треба грати з виразом обличчя як фотографія на паспорті», – жартував з цього приводу басист гурту «Воплі Відоплясова» Олександр Піпа [8].

Рок-музика була своєрідним культурним кодом, перепусткою у світ «своїх». Вона  гуртувала, захоплення роком  було серйозною підставою для знайомства. Історик Ярослав Грицак згадував: «Ігор [Підкова, – В. К.] знав усю дискографію Deep Purple. Цього вистачило, щоб ми впізнали один одного і почали довіряти один одному» [9]. За словами київського музиканта Євгена Гудзя було достатньо побачити значок улюбленого гурту на одязі незнайомого хлопця в метро, щоб запросити його грати гурті [10].

Шляхи поширення західної рок-музики були різними. Наприклад, рок-гурти можна було почути на хвилях закордонних радіостанцій, таких як «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Німецька хвиля». У великих містах існували підпільні ринки, де можна було нелегально придбати західні платівки [11]. Вони були дуже дорогими, коштували від 35 до 70 карбованців, – сума, близька до половини місячного заробітку радянського інженера. [12] За особливо цінні екземпляри можна було заплатити і більше сотні [13]. Тому паралельно існував так званий «магнітвидав». За допомогою магнітофона можна було не лише відтворити, а й записати звук на відносно дешеві гнучкі носії: касети або бобіни [14, 15]. Такі записи коштували кілька карбованців за штуку. На магнітофон записували й нові аудіо доріжки. Саме так на кухні Юрія Здоренка гурт «Воплі Відоплясова» у 1986-му році записав свій перший альбом [16].

Тож, радянська молодь, не тільки слухала, перезаписувала, грала улюблені композиції, а й намагалася творити власну музику, надихнувшись західними кумирами. Апаратура та інструменти, які можна було купити в магазинах, часто були низької якості, проте їх удосконалювали власноруч. Наприклад, учасник дніпропетровського гурту «Зеркало» мав цілий арсенал модернізованих ним інструментів: від електрогітари «Урал» до барабанної установки та мікшерного пульту [17]. Олександр Піпа з гурту «ВВ» також пригадував «самопальні» інструменти, які майстер робив з уламків радянських музичних інструментів [18]. Музикант, колишній учасник гурту Green Gray Анатолій Вексклярський розповідав, що акустичні гітари могли переробляти на електронні: «вставляли туди звукозйомник за 9 карбованців і включали це в магнітофон…» [19].

Тобто ще до початку перебудови в СРСР молодь знаходила можливості слухати рок-музику, дізнаватись новини музичного світу та навіть грати рок.

Зародження київської рок-тусовки

Попри те, що захоплення рок-музикою було досить поширене серед радянської молоді, у Києві до середини 1980-х років не було сформованої рок-тусовки. У місті не відбувалось жодних серйозних подій, пов’язаних з цим музичним стилем, так само не існувало більш-менш помітних місцевих рок-гуртів [20]. У першій половині 1986 року Сергій Лисенко, тоді ще студент Київського інституту імені Карпенка-Карого, захотів зняти свій дипломний фільм про рок, проте він не знайшов у Києві жодного рок-гурту, який би його зацікавив [21]. Довелося їхати у Ленінград і домовлятися з групою «Кіно». Так з’явився фільм «Кінець канікул» (1986).

Від початку 1960-х і до середини 1980-х років радянські ЗМІ здебільшого критикували західну рок-музику, а радянські рок-гурти взагалі воліли не помічати [22]. Проте в умовах здійснення нової політики перебудови ставлення до рок-музики трансформувалося. На XXVII з’їзді ЦК КПРС було проголошено: «Комсомольські комітети... сміливіше беруть під своє керівництво так звані неформальні молодіжні об’єднання» [23]. Після цього по всьому Радянському Союзу почали відкривати рок-клуби, Київ не став винятком. Якщо на початку 1980-х рр. музичних неформалів вважали аномалією, з якою потрібно боротися, то у другій половині 1980-х рр. представники рок-спільноти в суспільстві вже сприймались як нормальні – хоч і дещо дивні – громадяни, з якими влада й суспільство вели діалог. На вулицях міста стали помітними молоді люди, зовнішній вигляд яких свідчив про захоплення рок-музикою. Фактично, ця спільнота перебувала на межі. Представники рок-тусовки лишались «нормальною» частиною суспільства, хоча їхня поведінка та риторика доволі сильно відрізнялись від ще недавно декларованих суспільних норм.

З 1986-го року регулярні рок-концерти стали частиною культурного життя міста. Комсомольці, які ще пару років тому ознайомлювались зі списками заборонених західних рок-гуртів, тепер самі влаштовували рок-концерти. [24] За порядком на цих виступах стежила міліція, яка зовсім нещодавно затримувала «волохатих» відвідувачів лише за їхній зовнішній вигляд. По всьому Києву в підвалах, будинках культури й на квартирах молодь організовувала «репетиційні точки». У місті з’явився музичний самвидав, який ходив у обмеженому колі осіб – серед творців та поціновувачів рок-культури.

Окреслити київську рок-спільноту доволі непросто. Основна проблема полягає у визначенні критеріїв, за якими ту чи ту людину можна до неї віднести. Таким критерієм можна було б вважати участь у київському рок-гурті в часи перебудови. Втім, до тусовки входили не лише музиканти. «Є люди, які ніколи не були в музиці, але вони завжди були в тусовці»[25], – стверджував Анатолій Вексклярський. Дехто, як-от Роман Альтер, займався організацією концертів, дехто (Тетяна Єжова, Олександр Зайцев) створювали самвидавну періодику, присвячену київській рок-музиці. Також були менеджери київських гуртів (Олексій Ковжун, Олександр Литовка, Володимир Іванов). Олексій Заїка та Андрій Кротенко займались фотографуванням київських гуртів, а Сергій Лисенко був режисером першого фільму з Віктором Цоєм «Кінець канікул».

Не визначалась належність до тусовки і за зовнішніми ознаками. На ставлення до людей більше впливав не їх зовнішній вигляд, а те, що це знайомі. Звісно, специфічні зовнішні ознаки існували, але вони не були обов’язковими. Наприклад, дехто з неформалів мав довге волосся, незвичними зачісками виділялися радикальні панки, певний «дрес-код» могли мати металісти («обвішувались» металевими деталями). Проте тусівники цілком могли виглядати так само, як і решта радянської молоді.

Київська рок-спільнота будувалася насамперед навколо захоплення музикою – в найрізноманітніших її проявах. Водночас цілком очевидно, що простого інтересу до рок-музики було недостатньо, щоб бути в тусовці. У роки перебудови рок-концерти користувались значною увагою киян. Через своєрідний «культурний голод» серед молоді концертні зали не вміщали усіх охочих. «На ці концерти ломились, ломились просто!… Видавлювали вікна!» [рос.], – пригадував Роман Альтер [26]. Навіть експериментальні групи в останні роки перебудови виступали перед стадіонами, за інших обставин таке уявити важко [27]. Зрозуміло, що в рок-спільноту всі відвідувачі концертів не входили. Тож, київська рок-тусовка не була надто великою спільнотою: загалом в неї входило не більше пари сотень молодих людей, які захоплювались рок-музикою, брали участь у рок-житті міста й спілкувались між собою [28]. Часто це були музиканти, але тусівниками були також і люди «навколо» них: менеджери, фотографи, автори музичного самвидаву [29].

Ця спільнота зовсім не була однорідною. Основний поділ пролягав між металістами (надавали перевагу хеві-металу та хард-року) і так званими панками (прихильники менш «важкої» музики, йдеться не лише про панк-рок, а й загалом про всі альтернативні течії рок-музики). Згодом, наприкінці 1980-х років, з’явились трешери - поціновувачі «треш-металу»: швидкого та агресивного підстилю «важкого року» [30]. Втім, попри «ідеологічні розбіжності» на підставі музичних уподобань, різні групи між собою загалом уживались. Об’єднували спільні проблеми: усі мали шукати способи займатись творчістю, всіх тусівників однаково могла «запресувати урла», як тоді називали гопників (молодики спортивної зовнішності, що самостверджувались шляхом вчинення кримінальних дій). Зрештою, широкий загал різні види тусівників розрізняти лише вчився. Наприклад, на перших концертах, які організовував комсомол, змішували до купи гурти абсолютно різних стилів: від металу до авангардного року [31].

Прикметно, що навіть попри суспільну лібералізацію в часи перебудови, навряд чи члени київської рок-тусовки відкрито бажали кидати виклик радянській системі. В історіографії можна зустріти тезу про захоплення та заняття рок-музикою як спосіб соціально-політичного протесту проти радянської системи [32]. Проте навряд це твердження цілком правомірне для київської рок-спільноти. Загалом радянська українська молодь навіть в часи перебудови сприймала рок-музику переважно відірвано від ідеології чи політики. В інтерв’ю з колишніми учасниками тусовки не можна помітити політичних конотацій, пов’язаних з рок-музикою. Один з оглядачів у 1988 р. назвав відсутність «соціальних» текстів «хворобою всього українського року» [33]. Звісно, окремі київські гурти виконували пісні політичного змісту [34]. Утім, так звана політизація творчості, «обрання тем пісень з газет» [35] могли сприйматись у київській рок-тусовці доволі критично. Один з авторів журналу «Гучномовець» зазначав: «Як писав Альоша Пєшков: «Дурак! Зіпсував пісню!». Так було мило – бухі лабухи грають погану музику... і раптом така гостро політична пісня...» [36]. Колишній тусівник під ніком Oleg Kras поділився цікавим спогадом. Коли учасники американського гурту «Sonic Youth», який 14 квітня 1989 року виступав у Києві, перед концертом в роздягальні зробили бюсту Леніна «ірокез» із афіш, «... наші втекли з цієї кімнати, боялись, що комсюки на них подумають... всі сцяли» [37].

Проте для такої поведінки були вагомі підстави. В Києві, як і загалом в УРСР, офіційна реакція на рок-музику була особливо обережною та жорсткою. Один з дописувачів у другому номері журналу «Panok» (1988) пропонував навіть послуговуватись поняттям «вкраинский обычай». Ним він позначав постійні заборони та перешкоди, які представники влади чинили неформалам і «молодіжній та не молодіжній, контр- і просто культурі». [38] Тобто, загалом київська рок-тусівка існувала в не дуже комфортному для себе середовищі. До кінця 1980-х рр. тусівники продовжували періодично страждати від місцевої міліції. Навіть у роки перебудови представники влади ставилась до неформалів занадто критично порівняно із ситуацією у «союзних центрах», Москві та Ленінграді.

Рок-локації, дозволені владою

Радянська система з початком перебудови радо надавала простір для новоствореної рок-спільноти. Основною проблемою було те, що в наданих владою місцях тусівники насправді не могли поводити себе вільно. Попри поступову суспільну лібералізацію, стіни радянських будинків культури все одно тисли й ставали місцями, де тусовку можна було хоч частково, але контролювати. Наприклад, рок-клуб при будинку культури «Більшовик» очолювала комсомольська організація, існувало керівництво клубу на чолі з головою, проходили регулярні збори [39]. Учасники мали членські картки та платили членські внески. Щоб увійти до рок-клубу, потрібно було пройти відбір перед комісією: заповнити анкету про гурт, «залитувати» програму,  тобто буквально пройти цензуру [40]. «Веселіше було, ніж прийом в комсомол, але методика була така ж» [рос.],  – розповідав музикант Віталій Гаранджа про вступ до рок-клубу [41].

Місцями, в межах яких представники рок-спільноти так чи інакше залишались залежними від влади, можна також вважати концертні зали. Як правило, концерти організовували у будинках культури чи актових залах. У таких місцях завжди перебували представники комсомолу та міліції, які слідкували за дотриманням порядку [42]. До того ж, такі місця не дуже добре підходили для рок-концертів. Те, як проходили перші київські рок-концерти в середині 1980-х сьогодні багатьох могло б здивувати. Перш за все тому, що на цих концертах слухачі сиділи [43].  Поміж рядами стільців, стандартних для радянських актових залів, ходили комсомольці та міліціонери, спостерігаючи за порядком [44]. Тетяна Єжова, редакторка київського самвидавного журналу «Гучномовець», розповідала про перші рок-виступи: «Не дай Боже на концерті підстрибувати. Особливо на перших, ви що! Охорона, комсомольці ходили. Плескайте в долоні! От, сидимо, слухаємо, плескаємо, все... Навіть думки не було, що можна по-іншому, ми ж звикли пристойно поводитись, ми ж як до театру пришли, розумієте?» [рос.][45].

Бажання представників комсомолу контролювати глядачів на концертах могло доходити до абсурду. В одній зі статей в журналі «Гучномовець» йшлося про те, що під час фестивалю «Голосіїво-89» «хтось головний», бажаючи заспокоїти слухачів, «запально заявив в мікрофон, що фестиваль глядачів не потребує, оскільки цілком достатньо компетентного журі» [46].

Музиканти залежали й від адміністрації будинків культури та актових залів. Так, попри існування домовленості, адміністрація актової зали КПІ в останній момент відмовилась надавати приміщення для проведення фестивалю «Міс Рок-88»[47]. У 1987 році за слово «комісар» в одній з пісень зупинили виступ київського гурту «Вавилон»; московський гурт «Звуки МУ» на тому ж концерті змусили скоротити програму [48].

Альтернативні місця зустрічей рок-тусовки

Проте контролювати тусовку було вже неможливо. Представники цієї спільноти мали багато альтернативних просторів, де могли збиратись і ні від кого не залежати. Наприклад, київські кафе стали по-справжньому культовими місцями для молоді доби перебудови. Якщо концерти відбувались час від часу, то в кав’ярнях могли збиратись майже щодня. Саме  кав’ярні як місця щоденних зустрічей згадують колишні тусівники [49]. У кав’ярнях весь час спілкувались: постійно хтось приходив і уходив, люди зустрічались зі старими знайомими та заводили нових. «Були тусовочні місця, куди ти приходив і це було як збір інформації... Півдня посидів, чашок... 20 кави випив і ти загалом вже все і всіх знаєш» [рос.], – згадував режисер Віктор Придувалов[50].

  «Головна тусовка» збиралась у кафе «Хвилинка», що розміщувалось наприкінці вул. Хрещатик під рестораном «Столичний» (біля сучасної Європейської площі). Це місце було найбільш знаковим для спільноти, його називали «Стекляшка», «Стекло» або «Загон». Як висловився Євген Ґудзь (нині вокаліст групи «Gogol Bordello»), у цій кав’ярні жили[51]. Тут збирались панки, гіпі, металісти та навіть криміналітет, також тут можна було зустріти тусівників з інших міст. Наприклад, саме тут режисер Сергій Лисенко познайомився із Єгором Лєтовим, фронтменом омського гурту «Гражданская оборона»[52]. Тусувались також на «БЖ» (в кафе на вулиці Велика Житомирська). Сюди ходили найбільш «радикальні» неформали [53]. Тусівники відвідували також «Морозку» (кафе «Морозиво» навпроти Бесарабського ринку), «Верхний парком» і «Нижний парком» (від назви вулиці Паризької комуни – сучасна Михайлівська). У холодну пору року збиралися в кафе в «Трубі» – так називали перехід під тодішньою площею Жовтневої революції, а нині Майданом Незалежності[54]. Відвідували також кафе в районі КПІ – так звану «Галерею», а також «ЦГ» – кафе біля Центрального гастроному.

У кав’ярнях тусівники зазвичай замовляли «двойную половинку» за 28 копійок – каву, яка у порівнянні зі стандартною порцією мала вдвічі менше води та вдвічі більше кави [55]. Можна припустити, що представники київської рок-спільноти наслідували ленінградський андеграунд. Його представники збирались у культовому кафе «Сайгон» та замовляли такий самий напій, щоправда, називали його «маленький двойной» [56]. Втім, існує й більш прозаїчне пояснення, чому серед київської тусовки була популярною «двойная половинка». Як зазначив Олексій Ковжун, у таких пропорціях кава з радянських кав’ярень була «менш гидотною»[57].

Справжнім форумом для тусовки був стихійний нелегальний ринок платівок «Балка», який упродовж 1970-х – 1980-х років постійно змінював своє розташування, оскільки продаж та обмін західних платівок були незаконними заняттями. Для конспірації від міліції «балочники» могли називати ціну за платівки на порядок меншою, ніж вона була насправді: замість 35 карбованців – 3,5 карбованці[58]. Це дозволяло приховати спекулятивні ціни. Попри все, як пригадують відвідувачі, від міліції «Балка» все одно потерпала. Якщо для фарцувальників, які відвідували «Балку», цей ринок був у першу чергу місцем для збуту товарів [59], то рок-спільнота пам'ятає її як один з ключових осередків для спілкування: «Так більшість контактів у нашому середовищі починались на Балці» [рос.] [60]. На підпільному ринку можна було почути останні новини й плітки про улюблені гурти, дізнатись про нові колективи та зав’язати корисні контакти.  На «Балці», як пригадує учасник гурту «Едем» Віктор Лук’янов, дізнавались усі музичні новини [61]. Наприклад, саме на «Балці» один з авторів музичного самвидаву Микола Єжов уперше почув про «Воплі Відоплясова», коли цей гурт лише починав збирати своїх перших прихильників [62].

Іншими «підпільними» місцями тусовки були так звані репетиційні точки. При київському рок-клубі були зручні для музикантів умови для репетицій, проте гурти, які не належали до рок-клубу, шукали та створювали місця для репетицій самостійно. Наприклад, музиканти домовлялись з представниками ЖЕКів, у розпорядженні яких були підвальні приміщення [63]. Саме про такий випадок розповідав музикант Сергій Попович: «Ми підкупили штурмбанфюрера ЖЕКа. Він побачив хлопців з фарбованим волоссям, сережками у вухах та чорнобильських черевиках. Саме тому швидко вмовити його у нас не вийшло. Проте гроші вирішують свою справу... Я йому запропонував платити 25 карбованців на місяць» [рос.] [64].Цікаво, що цей підвал знаходився в самому центрі міста, в одному з будинків у київському Пасажі. Гурт Сергія Поповича «Раббота ХО» деякий час також репетирував у бомбосховищі, яке знаходилось під кінотеатром «Дружба» на Хрещатику [65]. Про репетиції в цьому приміщенні вдалося домовитись з допомогою родичів [66]. Домовлялись і з адміністрацією будинків культури. Як пригадує Олександр Піпа, який з гуртом «ВВ» в середині 1980-х рр. проводив репетиції в будинку культури заводу «Укркабель», «це було ціле мистецтво…  «пролазити»  в приміщення будинків культури та використовувати їх для своїх потреб» [67]. Саме зв’язки найчастіше були запорукою успіху у справі отримання приміщень для репетицій. Наприклад, гурт «Уксусник» наприкінці 1980-х рр. мав репетиційну базу в депо київського метрополітену на Оболоні, де працював гітарист цього музичного колективу [68]. Анатолій Вексклярський зі своїм гуртом тимчасово мав репетиції в одному з класів київської філармонії [69]. А іноді репетиції проводили прямо вдома в учасників колективів. Так грали гурти «Тест», «ВВ», «Messire Leonard», «Коллежский асессор».

 На квартирах тусівники зазвичай зустрічались в холодну пору року [70]. Влітку «на хаті» могли збиратись вночі, після закриття кав’ярень. Зазвичай ішли до тих, хто жив окремо від батьків, або у кого їх на той час не було вдома. На квартирах багато спілкувались, слухали платівки, випивали, курили «траву» [71]. Щоб не витрачати гроші на таксі, згадує режисер Сергій Лисенко, спілкуватись могли до ранку, до початку роботи метро [72]. Також влаштовували квартирники – музичні виступи «для своїх». Саме так у 1987 р. на квартирі у організатора концертів Романа Альтера виступав Петро Мамонов, фронтмен московського гурту «Звуки МУ».

На квартирах відбувались «вписки». Так називалось тимчасове проживання тусівників з інших міст в когось із рок-спільноти під час перебування в Києві. Щоб знайти «вписку» достатньо було прийти в кафе чи інше «тусовочне місце». Впускати могли і незнайомців, якщо вони належали до неформалів. Наприклад, у Романа Альтера, який жив на Оболоні в трикімнатній квартирі, «вписки» відбувались регулярно: «Дзвінок у двері, відчиняю, там стоїть людина з травкою. Сам, або з подружкою, або ще з парою друзів... А ти їх не знаєш.  Він каже: «Мені той-то сказав…». Ну, давай» [рос.] [73]. Як стверджує тусівник, «від людей з траси» він дізнався дуже багато нової інформації та музики[74].

«Wind of change»

Місця «легальних» зустрічей, де тусовку можна було контролювати, поступово трансформувались. З розгортанням перебудови молодь поводилась усе вільніше.  Тетяна Єжова зазначала, що «на той момент, скажімо, 87 рік дуже відрізнявся від 88-го, буквально за місяцями можна було простежити, які зміни відбувалися у культурному житті» [рос.] [75]. Зокрема, як можна побачити з відеохроніки, вже у 1988 році публіка під час концертів у залах могла танцювати, кричати, свистіти. Хтось міг навіть вибігати на сцену й танцювати під час виступу [76]. Головна редакторка «Гучномовця» пригадує, що хоча наприкінці 1980-х років концерти все ще проходили у тих самих великих будинках культури і більшість аудиторії сиділа, деякі люди збирались і стрибали перед сценою [77]. Тоді ж почали проводити фестивалі, які відбувались під відкритим небом[80]. Анатолій Вексклярський розповідав, що наприкінці 1980-х років, коли міліція під час концерту починала поводитись жорстоко, він міг вийти на сцену й просто зупинити виступ: «Ну, в мене розвага така була, я ж представник «артистів». І я завжди виходив, коли починались конфлікти. Я й на сцену виходив і розповідав мусорам, хто вони такі. Прямо зі сцени я зупиняв декілька концертів. Я зупиняв, пам'ятаю, привертав увагу до мусорів, які починали чіплятись до людей. Зала реагувала на це чудово, мені це подобалось» [81]. 

Після дозволу кооперативної діяльності в 1987 році державні структури почали втрачати контроль над виступами. Роман Альтер з гордістю пригадував, як влаштовуючи один з концертів, він «зламав свідомість мєнтам» [рос.] [82]. Оскільки концерт був влаштований кооперативом, а не комсомолом, за послуги міліції потрібно було заплатити. Роман Альтер цим скористався. Він домовився про зменшення кількості міліціонерів під час заходу, поставив перед ними вимоги стояти не перед сценою, а позаду і не чіпати глядачів, які не порушують закон. «Тому що я був на іншому концерті, «Круїз» виступав з «Галактикою», там вони [били – ред.]цих бідних глядачів, я як подивився – мені відразу страшно стало. Тому я цей момент врахував... А тут я заплатив! І вони не могли мені нічого сказати проти!» [рос.] [83].

---

Володимир Куделя - бакалавр історії, студент магістерської програми з історії (НаУКМА). Лауреат щорічного гранту за найкращу курсову роботу з історії України для студентів факультету гуманітарних наук від Фонду Григорія та Розалії Смолярчуків у 2020 році. Лауреат Премії «Надія» у конкурсі бакалаврських робіт у номінації «Історія» 2021 року, друге місце. Переможець конкурсу стипендіальної програми «Завтра.UA» 2020-21 рр. Учасник Літньої архівної онлайн-школи за підтримки Українського культурного фонду у рамках проєкту «Українські митці 1920-х у фокусі радянських спецслужб», 5-7 липня 2021 року. Учасник навчального проєкту від аналітичного центру «Cedos» «Інтеграція студентів з окупованих територій: що можуть зробити держава, ЗВО та члени громади». Сфера наукових зацікавлень: історія пізньорадянського суспільства, культурна історія СРСР.

 

---

 

[1] Гуляй-Веселись А. К вопросу о «вкраинском обычае». Panok. 1988. №2. С. 5. Як переповідає автор, щоб повернути документи та затримати «рекомендаційний лист» з міліції до інституту, йому навіть довелось підстригтись під нуль.

[2] Ryback T. Rock Around the Bloc: A History of Rock Music in Eastern Europe and the Soviet Union. Oxford, 1990. Р. 63.

[3] 4.   Троицкий А. Рок в Союзе: 60-е, 70-е, 80-е. Москва: Искусство, 1991. С. 21.

[4] 9.   Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. Москва: Новое литературное обозрение, 2014. С. 404—405.

[5] Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. С. 317—318.

[6] Київський андеграунд 1980-х. Розповіді Олексія Ковжуна. Відкрита лекція Олексія Ковжуна. М. Київ, 19.03.2021.

[7]  «На нас делали бешеные деньги». Как власть в СССР запрещала рок-музыку и зарабатывала на ней миллионы. Інтерв'ю Петра Камєнченка зі Стасом Наміним. Музичний критик Артемій Троїцький говорить про  «кастровану» музику ВІА (Див. Троицкий А. Back in the USSR. СПб., 2009. C. 36). Як можна помітити, іронічно-зневажливе ставлення до ВІА у представників рок-тусовки лишилось і після розпаду Радянського Союзу.

[8] Олександр Піпа (Аттрактор) про те, як став панкрокером.

[9] Грицак Я., Хруслінська І. Розмови про Україну. Київ: Дух і Літера, 2018. С. 31.

[10] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою, оналайн, 13.03. 2021. Інтерв’юер Володимир Куделя. [11] Юрчак. А. Это было навсегда, пока не кончилось. С. 366.

[12] Голяк В. Фарцовщики. Київ, 2013. С. 181.

[13] Розсекречена історія. Чому в СРСР заборонили Бітлз? Хв. 44:40—44:51.

[14] Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. С. 360.

[15] Генис А. Волков С. Рок на костях: протестный потенциал музыки.

[16] Олег Скрипка: «Перший альбом ми записали на бабінний магнітофон».

[17] Лахно С. Рукописи не горят. Магнитные ленты тоже.

[18] «ВВ» за любов фанатів платили здоров’ям - бухали.

[19] Музика, яка випередила свій час?

[20] Інтерв’ю з Олексієм Ковжуном, м. Київ, 04.04.2021.Інтерв’юер: Володимир Куделя. [21] 7.            Інтерв’ю з Сергієм Лисенком, онлайн, 01.05.2021. Інтерв’юер: Володимир Куделя.

[22] Куделя В. Як написати про рок для комсомольців: дискурсивні стратегії радянських журналістів (за матеріалами" Ровесника", 1964-1986 рр.) // Досліджуючи минуле: Людина в умовах модерну. Збірник матеріалів Міжнародної конференції молодих дослідників (Київ, ЦПЄС, 31 січня – 1 лютого 2020 р.) / Упор. Наталя Шліхта, Оксана Клименко. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2021. С. 111–116.

[23] XXVII Съезд Коммунистической Партии Советского союза. 25 февраля - 6 марта 1986 года. Стенографический отчет. Москва, 1986. Т. 1. С. 377.

[24] Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. С. 415.

[25] Інтерв’ю з Анатолієм Вексклярським, онлайн, 27.04.21. Інтерв’юер: Володимир Куделя.

[26] Інтерв’ю з Романом Альтером, онлайн, 11.04.2021. Інтерв’юер Володимир Куделя.

[27] Інтерв’ю з Олексієм Ковжуном. Олексій Квожун вживає термін «стадіонний андеграунд», – словосполучення, яке є оксюмороном.

[27] Інтерв’ю з Романом Альтером, інтерв’ю з Олексієм Ковжуном.

[29] Інтерв’ю з Анатолієм Вексклярським.

[30] Диса К. «Сьогодні в клубі будуть танці»: еволюція клубної культури Києва 1960‑х 2010‑х років.

[31] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою.

[32] Див. наприклад: Soroka S. Youth Subcultures as a form of Protest to Authoritarian Regime (on the Example of Soviet Ukraine in the 1950s–1980s). Studia Warmińskie. – 2019. – No. 56. – P. 391– 403; Davydov S. G. Youth Subcultures of the USSR in the 1950–1980s // 6th International Conference on Education, Language, Art and Inter-cultural Communication (ICELAIC 2019) / еd. by Y. Zhang, X. Zang, T. Volodina. Advances in Social Science, Education and Humanities Research. 2020. Vol. 378. P. 775–778.

[33] Адольфыч. Критические заметки о Киевском роке або «пес бреше, бо співати не вміє». Гучномовець. 1988. №1. С. 19.

[34] Наприклад, гурт «Тест». Див. Мертві бджоли не гудуть Ранок. 1988. №4. С. 3.

[35] Некоторые мысли о разном... Panok. 1988. №1. С. 10.

[36] Мертві бджоли не гудуть. Panok. 1988. №4. С. 4.

[37] Kras O. «При мне лепили ирокез илличу...»

[38] Гуляй-Веселись А. К вопросу о «вкраинском обычае». Panok. 1988. №2. С. 4-6.

[39] Диса К. «Сьогодні в клубі будуть танці»: еволюція клубної культури Києва 1960-х 2010-х років.

[40] Там само.

[41] Дайте звук, будь ласка! Хв. 12:44

[42] Інтерв’ю з Романом Альтером.

[43] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою, Інтерв’ю з Анатолієм Вексклярським.

[44] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою.

[45] Там само.

[46] Темпаче. Чем богаты, тем и рады. Гучномовець. 1989. №3. С. 19.

[47] Евтушенко А. Какая ты, «мисс-рок?». Panok. 1988. №7. С. 3.

[48] К вопросу о «вкраинском обычае». Panok. 1987. №2. С. 5.

[49] Інтерв’ю з Анатолієм Вексклярським.

[50] Дайте звук, будь ласка! Хв. 57:42—57:55.

[51] Інтерв'ю Євгена Ґудзя з Олександром Ткаченком.

[52] Інтерв’ю з Сергієм Лисенком.

[53] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою.

[54] Там само.

[55] Dantsiger A. На БЖ всегда заказывали две двойные половинки, Інтерв'ю з Олексієм Ковжуном.

[56] Вольтская Т. «Маленький двойной»: 30 лет без знаменитого ленинградского кафе “Сайгон”.

[57] Київський андеграунд 1980-х. Розповіді Олексія Ковжуна. Відкрита лекція Олексія

Ковжуна. М. Київ, 19.03.2021.

[58] Інтерв’ю з Олегом Красіловським, м. Київ, 22.04.2021 р. Інтерв’юерка: Віталіна Микитенко; «Кто помнит, цену называли...».

[59] Інтерв’ю з Олегом Красіловським, м. Київ, 22.04.2021 р. Інтерв’юерка: Віталіна Микитенко.

[60] Nick Vlad «Володя..)) Так большинство контактов в нашей среде...».

[61] Дайте звук, будь ласка! Ч.1.Хв. 03:23

[62] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою. «Появилась такая, как бы, интересная группа, в Киеве, называется «Вопли Волобуева», что ли... Надо их послушать».

[63] Інтерв’ю з Олексієм Ковжуном.

[64] Дрозд Ш. Бомбоубежища и тюрьмы. Где репетировали (анти)советские рок-группы.

[65] Інтерв'ю з Тетяною Єжовою.

[66] Там само.

[67] Дрозд Ш. Бомбоубежища и тюрьмы. Где репетировали (анти)советские рок-группы.

[68] Інтерв'ю Євгена Ґудзя з Олександром Ткаченком. Хв. 05:27—05:05:49.

[69] Інтерв’ю з Анатолієм Вексклярським.

[70] Інтерв’ю з Олексієм Ковжуном.

[71] Інтерв’ю з Романом Альтером.

[72] Інтерв’ю з Сергієм Лисенком.

[73] Інтерв’ю з Романом Альтером.

[74] Там само.

[75] Інтерв’ю з Тетяною Єжовою.

[76] Вопли Видоплясова 1988г.

[77] Дякую за інформацію пані Тетяні Єжовій, яка поділилась нею у приватному листуванні.

[80] Там само.

[81] Інтерв’ю з Анатолієм Вексклярським.

[82] Інтерв’ю з Романом Альтером.

[83] Інтерв’ю з Романом Альтером.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці