// Мар’яна Байдак

Листи пишуть з огляду на чиюсь відсутність, а призначені вони творити відчуття бажаної присутності. Мобілізація чоловіків до війська, примусове виселення чи добровільна втеча розділяла близьких між собою людей на невизначений час, змушуючи таким чином до пошуку альтернативних шляхів творення приватних і соціальних зв’язків. У роки війни листування набувало дещо іншого значення, ніж у мирний час. Якщо в час миру листування було справою переважно інтелігенції з метою врегулювання професійних чи приватних справ, то примусова розлука під час війни змусила й неписемних осіб вишукувати способи розповісти про себе рідним. З цієї причини вміння читати і писати багатьом жінкам і чоловікам приносило додатковий (якщо не основний) заробіток. Фактично війна зумовила справжній «бум листів» між домом і фронтом. Кожен з них мав свою історію написання, відправлення, доставки, читання. Попри різні емоційні, стилістичні, сюжетні, мовні відтінки, листи мали спільне завдання – об’єднати рідних і близьких людей.

Листи як спосіб існування

В умовах відсутності чоловіків, появи нових обов’язків і тягаря відповідальності за себе і родину, жінки, які на початку ХХ ст. поступово долали «безмовність», у листах наче усвідомлювали свою нову реальність. Листи були своєрідним майданчиком саморефлексії, де можна було висловлюватися щиро, безпосередньо і по-приятельськи. У листах трапляються спонтанні, невимушені висловлювання, які зафіксували найінтимнішу інформацію про приватне життя. Як своєрідна автобіографія, листи з часу війни є джерелом для вивчення суспільної психології в кризовій ситуації. Вони дають змогу відчути образ конкретної людини з усім спектром почуттів, переживань, сподівань, допомагають розвіяти сформовані стереотипи, або внести в них корективи. Крізь призму цих текстів перед нами постають люди, які жили реаліями воєнного повсякдення і шукали способи з ним змиритися чи змінити.

З фронту і на фронт надходили мільйони листів. Віднайти й опрацювати їх як масове джерело неможливо. Однак вибрана кореспонденція дає змогу побачити обличчя війни очима близьких між собою людей. Цей портрет мав і художнє обрамлення у вигляді віршованих листів як нової форми історичного фольклору, що є тяглістю традиції колядкової чи баладної поетики, де є мотив «писати листа» [1]. До приватних листів можна ставити чимало дослідницьких питань залежно від того, який контекст вивчає дослідник. Однак найкраще вони відповідають на запитання, які стосуються повсякденного життя, почуттів і емоцій людей. Листи демонструють реакції сімейних пар на війну, їхні думки, переживання; відтворюють зміну поведінкових моделей, релігійність, важливість людських відносин, цінність життя і ставлення до смерті. Вони дають змогу прочитати не узагальнену історію Великої війни, а історію, яку бачили і творили пересічні люди.

У Галичині під час війни листи й посилки можна було надсилати й отримувати по-різному. Насамперед через окружні відділи пошти і телеграфу, які діяли нерегулярно. Дирекція пошти постійно інформувала в пресі про зміни в правилах і цінах на листування [2]. Зв’язок з рідними забезпечувала польова пошта. На початку війни в австрійській армії було 119 поштових відділень, якими керували вісім польових дирекцій. З часом кількість агенцій австрійської польової пошти зросла – під кінець війни діяло 492 польових і етапових поштових урядів [3]. Військові частини мали польові поштові номери, але повну їхню назву, рід військ, місце розташування та інші подробиці не розголошували. Листи від цивільного населення, з тилу або з інших військових частин надсилали винятково на польовий поштовий номер частини. В організації поштового зв’язку відчувалася нестача кваліфікованих кадрів з-поміж українців (до війни в Галичині на пошті працювали переважно поляки). Приватні листи польова пошта передавала мало, бо така кореспонденція часто була обмежена листуванням між стрільцями і старшинами (це залежало від керівника поштового відділу), додому листи солдати надсилали кур’єрською поштою або передавали через знайомих [4].

Вимоги до кореспонденції іноді викликали незадоволення українців. У 1917 р. газета «Діло» опублікувала лист українського жовніра до шваґра з вибаченням, що не пише українською, адже дозволено писати лише польською [5]. Оскільки продовження цієї історії не було, то не можна сказати напевно, чи справді існувало таке розпорядження, чи таке повідомлення було вигадкою редакції з метою загострити українсько-польські відносини. Більші проблеми виникали тоді, коли листи доходили до адресата невчасно. Іноді це трагічно відбивалося на житті людей. Показовим є приклад Омеляни Цінс. Отримавши повідомлення про смерть чоловіка на фронті, вона невдовзі вийшла заміж вдруге. Однак, «яке було здивованнє новоженцїв, коли одного гарного дня явився “небіщик” муж, що приїхав на відпустку. Він тільки був ранений» [6]. Відтак другий шлюб було анульовано, а жінці довелося повертатися до законного чоловіка. Траплялася плутанина доставки листів до однофамільців. Так, педагог Іван Боберський отримував любовні листи тезки з Миколаєва над Дністром, а той читав його листування з професорами [7].

Неосвіченим писати листи допомагали представники Червоного Хреста. Для українців таку послугу надавав і Жіночий комітет допомоги раненим жовнірам у Відні. Насамперед допомагали в листуванні між полоненими та їхніми родинами, а також пересилці грошей для полонених через Червоний Хрест [8]. Для цього охочі мали «порученою карткою подати точну адресу полоненого у ворожїй державі та послідну його точну адресу в ц. і к. Армії, себто полк, компанїю, “цуг” і пошту полеву» [9]. Така послуга коштувала 1,5–3 корон [10]. Трохи пізніше (у 1917 р.) за написання листів взялася релігійно-гуманітарна секція Союзу українок. Завдяки їй було відкрито «безплатне кореспонденційне бюро для тих, що мають свояків в полонї, або при війську, а не уміють самі до них написати. Урядувати будуть панї щоденно від год 10 до 1 в полудне з виїмком неділь і свят» [11]. Для вояків, які не вміли писати чи перебували в зоні бойових дій (де було заборонено писати листи додому), але хотіли надіслати вістку додому, розробили спеціальну листівку, де різними мовами було написано: «Я є здоров і менї веде ся добре».

Листування підлягало цензурі. Було категорично заборонено вказувати місце розташування (адреса шифрувалася). Для того, аби лист потрапив до адресата, слід було дотримуватися певних вимог: обов’язково додавати марку, адресант мусив користуватися кореспонденційними картками, писати не більше трьох сторінок, почерк мав бути виразний. Листи надсилали відкритими без жодних «передач» у конверті (додавали хіба папір, аби адресат мав на чому написати відповідь) [12]. Осипа Заклинська підозрювала, що листи до чоловіка не доходили швидко, бо всі «дуже довгі і дрібно писані», то може «лежать в цензурі» [13]. У приватних листах забороняли писати на політичні й військові теми. За спогадами Осипа Назарука, багато листів знищувала цезура [14], траплялося теж, що лист не знаходив адресата, бо його вже не було серед живих [15]. Перевірка приватної кореспонденції не була постійною. У 1915 р. видали розпорядження про те, що листи солдатів, які перебували на фронті, можна було надсилати без цензури етаповою поштою [16]. Цензура діяла вибірково, приміром, у Львові в 1917 р. було скасовано перегляд усіх вхідних і вихідних листів [17]. Втручання в сімейне листування сторонніх людей обурювало літератора Богдана Заклинського, лист якого до дружини прийшов відкритим: «Лист мужа до жінки взагалї не повинен іти до цензури, бо се не є нїякі “політичні справи”, про які пишеться до жінки» [18].

Тексти листів різнилися залежно від рівня освіченості адресантів, їхнього соціального походження, національності, географії, світогляду тощо. Фронтові й тилові листи були масові, користувалися великою популярністю серед населення. Чоловіки й жінки вкладали в тексти подібні смисли, бо повсякденні турботи були однакові. Першочергово в листах подавали стислий опис ситуації на фронті (чи вдома), а також про особисті справи. Солдат австрійської армії Микола Валило розповідав матері про своє перебування на фронті в Італії, самопочуття і просив детально описати домашні справи [19]. Поширеним був інтерес до здоров’я родини: «напиши що тобі сі стало що тя так болят крижі може де перемерзла і то напиши як ті довго боліли важий хоть насвоє здоровлє так незабивайсє затею роботою» [20]. Перебуваючи далеко від дому, мобілізовані до війська чоловіки цікавилися подіями в рідному місті чи селі, розпитували про друзів, знайомих, сусідів. Іноді через знайомих і громаду села розшукували власну сім’ю [21]. Обов’язковими в листах були слова заспокоєння та підтримки рідних [22].

«Треба признати, що так як ми пишемо листи на війну і нетерпеливо ждемо відповіди, так як нас непевність мучить а навпаки вщасливлює найменший знак про житє дорогої особи на війнї: те саме відбувається і там на сторонї наших ворогів», – так писав про листи читач (і воєнний цензор) «Українського слова» [23]. Він зазначав, що листи додому росіян відвертіші й цікавіші за українські. Для нього російський світ, відображений у листах, був чужим і малозрозумілим, але з українським мав спільне, «коли в листах висловлені чувства матерей та жінок» [24]. Цензор стверджував про однотипний характер україномовного листування між близькими людьми. Але це було притаманне більше неписемним людям. Тексти таких чоловіків і жінок мали однакову структуру: привітання, повідомлення про здоров’я, запитання про ситуацію вдома та вітання родині. Вочевидь були зразки листів, які переписували, іноді з проханням написати картку зверталися до товариша. Розлогі тексти можна знайти в кореспонденції представників інтелігенції.

Родинне листування у воєнних обставинах мало важливе значення для авторів: «Дістав я нинї Твій лист й він мене обрадував. Яке щастя, що маю звідки діставати вістку, що маю таку кохану, найдорожшу жіночку» [25]. Незалежно від статі адресата, кожен хотів чесно подати своє становище, аби не змушувати близьку людини хвилюватися. Якщо з певних обставин не могли писати відкрито, то вживали езопову мову. Дружина Богдана Заклинського Осипа просила чоловіка повернути кошти і «чайник» товаришу, який допомагав їй виїхати з Ґмінду до Галичини, але про «чайник він сам скаже шо се таке» [26]. Багато пар одразу домовлялися про теми, які будуть оминати, аби не мати проблем з цензурою. Листи жінок і чоловіків були емоційними. Почуття впливали на зміст і характер написаного: «нема настрою до листа такого, як би я хотіла Тобі написати» [27]. Цензор Осип Маковей відзначав, що жінки пишуть однакові розпачливі листи, тому просив дружину бути радіснішою. Сам же чоловік брався до писання карток залежно від настрою й часу. На відміну від жінок, чоловіки не хотіли писати часто, бо «нема матеріялу до писання» [28].

Листування сімейних пар майже не відрізнялося тематично. Саме в листах до дружини навіть публічний чоловік зосереджував увагу не на суспільному, а на індивідуальному досвіді. Відчуття дружини, дітей і власні для чоловіків були більш значущими, ніж події на фронті чи в суспільстві. Якщо чоловіки й торкалися тем поза родиною, то це були розповіді про власну професійну діяльність. Це відбувалося не задля підкреслення переваг чи з метою підвищити в очах дружини свій статус: часто вони потребували поради, критики і підтримки. Чоловічі листи орієнтувалися на конкретного читача – дружину. Жіночі тексти були передовсім місцем боротьби зі страхом, безпорадністю і втратами, які завдала війна. Пишучи до чоловіків, вони хотіли отримати надію й опору. Часто в чоловіках вбачали достовірне джерело інформації. Кореспонденція могла будувати чи підтримувати довіру між сімейними парами. Листи створювали й ілюзію впливу один на одного та були уявним майданчиком піклування і допомоги.

Змістовно кореспонденція між близькими людьми, особливо між подружжям, не була ізольована від військових, політичних, економічних подій. У межах допустимого вони відкрито ділилися власними спостереженнями. Тому Олександр Лазаревський влучно відзначав, що «листування близьких між собою людей має більший інтерес, а листування подружжя й ще більший» [29]. Приватне листування з часу війни відображало мережу суспільних відносин, які підтримувало подружжя разом чи поодинці. До прикладу, Осипа і Богдан Заклинські підтримували близькі взаємини з письменницею й учителькою Марійкою Підгірянкою (Ленерт-Домбровською) і художницею Оленою Кульчицькою. Чоловік мав значний вплив на творчу діяльність Марії, переконував її писати про війну. Натомість Олена Кульчицька пропонувала матеріальну допомогу Осипі [30], Богдан навіть закликав дружину довіряти лише їй. Ширшу комунікаційну мережу відображає листування Марії й Мар’яна Домбровських, які обговорювали професійні та політичні справи [31].

Кожні сімейні стосунки були особливими, з різними принципами, переконаннями і звичками в основі. Різні подружжя творили окремий світ цінностей залежно від рівня освіти, професійної підготовки, соціального становища, віросповідання, громадської позиції, сукупності ментальних, спадкових рис, рис характеру тощо. В їхніх листах творився унікальний досвід приватного (часто інтимного) життя. Сім’ї мусили підпорядкувати життя до потреб воєнного часу, мовчати про наболіле, говорити про буденне (іноді несуттєве). Були й такі, хто не хотів коритися загальноприйнятим правилам поведінки, їх не задовольняла розлука, тому різними способами намагалися жити разом навіть на передовій: «було нас 14, між тим одна панї, жінка офіцера, котра перед 3 мїсяцями вийшла замуж і живе разом з чоловіком на війні, очевидно за згодою старшини. Але се не штука. В кождїм разї цікаво починає подружнє житє» [32]. Через бойові дії, примусове чи добровільне виселення, багато сімей не мали змоги комунікувати: «не знаю, що в дома робиться бо листа ще не мав ані одного від жінки і від дітий» [33].

Колекції листів подружньої пари Ольги та Дмитра Басарабів, які проаналізовано нижче, показують одночасно призупинення і тривалість сімейних стосунків протягом війни, а також відображають уявлення про родину з точки зору обох сторін. Ці листи дають змогу побачити ширшу картину війни і зрозуміти її з позиції молодого солдата австрійської армії Дмитра Басараба та його новоспеченої дружини Ольги Левицької, яка розривається між бажанням догодити чоловіку й громадськими справами. Листи цих людей найперше є свідченням приватного життя, однак вони також розповідають історію багатьох інших подібних родин. Найкраще кореспонденція передає відчуття невизначеності й очікування на завершення війни.

Листування Ольги Басараб (Левицької) і Дмитра Басараба

Для пар, які щойно одружилися, війна була складним випробуванням, адже їм доводилося пізнаватися на відстані; війна завадила й організації спільного побуту. Тривала розлука і відсутність живого спілкування стали підставою, як не дивно, для утвердження в деяких сім’ях рівноправних стосунків. Війна трансформувала відносини в галицькій сім’ї, де жінка підкорялася чоловіку, бо дала жінці можливість перебрати на себе обов’язки чоловіка. Відсутність чоловіка змушувала приймати самостійні рішення. Таке спілкування характеризувалося повагою, намаганням поставити себе на місце партнера, зрозуміти його ситуацію; партнери намагалися не нав’язувати думку, а давати поради. Подібних сімейних відносин дотримувалися Ольга Левицька і Дмитро Басараб [34], короткочасне сімейне життя яких розпочалося на початку війни.

Ольга Левицька (1889–1924) була дочкою греко-католицького священника Михайла Левицького і вчительки Сабіни Левицької (Стрільбицької), початкову освіту здобула в німецькій школі монахинь у м. Вайсвассер, згодом навчалася у виділовій школі (тоді 7-класній) та ліцеї при Інституті для українських дівчат у Перемишлі. Після смерті батька (1902 р.), матері (1903 р.) і діда (1904 р.) дівчина заробляла викладанням, за допомогою родичів закінчила гімназію, а в 1909 р. поїхала на однорічний торгівельний курс до Відня. Після того повернулася до Львова, рік вчителювала в торгівельній школі в Бориславі, а згодом (до початку війни) працювала в Українському гіпотетичному банку [35]. Ольга була учасницею спортивно-військового товариства «Січ», займалася громадською діяльністю при Жіночій громаді. Імовірно тоді й познайомилася з майбутнім чоловіком Дмитром Басарабом (1887–1915). Хлопець походив з селянської родини з с. Іванків (тепер Тернопільської обл.), навчався в гімназії у Тернополі та Перемишлі, а в 1913 р. отримав диплом інженера у Львівській політехніці [36]. Дмитро був редактором часопису «Відгуки», на сторінках якого відстоювали ідею творення українського війська для боротьби за самостійну українську державу. Однак журнал не мав популярності і був закритий [37].

Громадська позиція Дмитра перед війною, імовірно, була однією з підстав для Ольги у виборі чоловіка. Важко сказати, чи сам хлопець вірив до кінця у пропаговані ідеї. Він не вступив до лав Українських січових стрільців, а пішов на Італійський фронт як резервний поручник у складі артилерійського батальйону. Як показують майбутні листи до Ольги, Дмитро не мав наміру будувати військову кар’єру, а лише чекав закінчення війни. За спогадами Северина Левицького, рішення створити сім’ю Ольга прийняла через заборону жінкам долучатися до УСС: «Оля зразу була на роздоріжжі, чи йти в УСС, чи заміж. Зразу була рішилася на І-ше. Та коли стало ясно, що українським дівчатам вступ до УСС заборонений через обмеження українського леґіону до незначної горстки мужчин, Оля пішла за голосом серця й почала ділити з Дмитром долю й недолю» [38]. У липні 1914 р. пара виїхала до Відня, де повінчалася в церкві Св. Варвари. За спогадами друзів, після мобілізації до війська Ольга разом з Дмитром на пів року виїхали до форту Мальборгет [39]. Але згідно з датуванням листів (від серпня 1914 до червня 1915 р., за винятком відпустки взимку 1915 р.), Ольга перебувала у Львові, Перемишлі й Відні.

Листування Ольги і Дмитра не надто інформативне щодо політичних, економічних, воєнних подій. Їхні тексти відображають життя у власному світі на тлі воєнних подій, які перешкоджали творити ідеальне подружнє життя. Ці листи про конфлікти і компроміси, докази і заперечення, образи і примирення, реальність і мрії подружжя. Листи переважно романтичні й піднесені, сповнені виразами взаємного захоплення: «Так би хотіла бути тепер коло Тебе, щоб тебе погладити та дивитись на Тебе» [40]. За згадкою Ірини Пеленської, подружжя мало глибокі основи для щастя: «ці два характери такі різні на зовні, мали шляхетні ціхи (риси. – М. Б.), які себе ідеально доповняли» [41]. Листування якраз відображає взаємоіснування відмінних світоглядів двох закоханих людей.

Усі листи подружжя розпочиналися розповідями про написання, кількість відправлених і отриманих листів. Дмитро й Ольга писали один до одного щоденно (іноді декілька листів на день), однак не всі отримували [42]. Відсутність повідомлення дуже непокоїло чоловіка: «Я вже третий день не маю письма від Тебе, не знаю що думати, чи Ти умисно не пишеш, чи може що злого сталось» [43]. Дмитро хотів, аби їхня розмова через текст була щирою та відвертою, часто описував думки, які могли не подобатися дружині, тому намагався вгадати її реакцію: «моя мала десь добре надулась як дістала мої остатні два листи, а може і плакала або може всердилась тай махнула рукою на все» [44]. Ольга навпаки стримувала емоції й думки, відтак чоловік часто просив про прямолінійність, бо «хочу конче знати твою гадку» [45]. Жінка часто надсилала «поспішні» листи, а потім сподівалася, щоб вони не дійшли [46][1]. Написання листів до чоловіка додавало їй «духа» [47], отримані відповіді часто приносили прикрість, але додавали впевненості у його почуттях [48]. Щоденне листування дивувало найближче оточення Ольги [49]. Жінки, з якими вона працювала в Жіночому комітеті допомоги раненим жовнірам у Відні, вбачали в цьому «відчитування» і залежність від чоловіка.

Суспільна позиція Ольги була чи не найважливішою темою, яка викликала в подружжя гострі дискусії. Ця суперечка відображена лише в листах Дмитра. Очевидно, що листи, у яких Ольга відстоювала свою думку, не збереглися. Жінка з обережністю розповідала про свою агітацію чоловіків долучатися до Українських січових стрільців на львівському вокзалі в серпні 1914 р. Випереджуючи незадоволення Дмитра, пояснювала свій вчинок тим, що він не розуміє, «яка ту тепер гарячка» [50]. Ольга розуміла, що не всі вступали до легіону з патріотичних почувань, були й такі, які долучилися з «нїчого робити» і заради хліба [51]. На хвилі загального піднесення жінка вважала, що всі особисті справи мають поступитися загальнонаціональним. Вона апелювала до національних почуттів чоловіка: «Тиж сам менї писав що то ходить о істнованє нашої нациї і хто зна чи не Твої слова дають менї силу і охоту до роботи» [52]. З листів Дмитра зрозуміло, що Ольга хотіла навчатися на самаритянських курсах, піти на фронт разом з січовими стрільцями або долучитися до діяльності Червоного Хреста [53]. Чоловік кілька разів пояснював причини, чому не може погодитися на її ідею: «зрозумій, що як я маю якийсь там погляд на дану річ, то не можу его так за подувом вітру змінити» [54]. Зрештою Дмитро не забороняв Ользі обирати свій шлях. Він уважав, що кожен має право на свободу, а в подружжі він не може заборонити, а лише просити [55].

Жінка могла відмовитися від ідеї вступити до Українських січових стрільців з двох причин – обмеження чисельності легіону до 2 тис. (а відповідно й заборона брати жінок), або вступ російських військ до Львова і необхідність тікати з міста. Переїхавши до Перемишля, жінка на якийсь час залишила громадську діяльність, більше переживала за безпеку, а щоб відволіктися від сумних подій – принагідно працювала на консервному заводі [56]. Навесні 1915 р. Ольга замешкала у Відні, де долучилася до Жіночого комітету допомоги раненим жовнірам. Вона просила свого чоловіка прислати тютюну для хворих, а водночас вибачалася за таке прохання, розуміючи, що тютюн потрібен йому самому (правда, просила курити якнайменше). Він своєю чергою сердився, що дружина за власні кошти купує солдатам сигарети і цукерки: «Чому якраз Ти мусиш се робити тай собі і менї тим самим від уст відіймати?» [57].  Утім Дмитро турбувався про забаганки коханої, навіть якщо не поділяв її поглядів, але лише для того, аби вона могла «бавитись в благородну» [58]. Він уважав, що кожен мав долучитися до воєнної справи в межах можливостей, а не «шарпатись на щось, що є понад силу» [59]. Зрештою він не забороняв Ользі займатися доброчинністю, «бо знов скажеш, що всего тобі бороню» [60]. Не хотів, щоб дружина витрачала кошти на благодійність тому, що переживав про майбутнє фінансове становище сім’ї.

Фінансові питання подружжя розв’язувало демократично. Кожен мав у розпорядженні власні кошти, але водночас допомагав один одному. Коли матеріальне становище Дмитра було задовільне, то він надсилав дружині свої «зайві» гроші [61]. Ольга ніколи не вимагала від чоловіка матеріальної підтримки, вважала її свідченням турботи, однак хотіла, аби вона була лише при потребі: «Нащо ти малий менї їх посилаєш коли я Тобі писала що менї тепер не потреба бо я ще маю гроші а на Твої справи то забагато. Лїпши Ти тримай їх у себе а я як буду потребувати то Тобі напишу цїлком отверто» [62].

Фінансові справи сім’ї не завжди були стабільними. Під час переїздів Ольга не могла отримати свою платню за роботу у Львові [63], тому просила прислати 50 корон на випадок, якщо зарплата вчасно не надійде. Дмитро переживав через те, що нестача грошей не дає змоги Ользі приїхати до нього [64]. На вирішення своїх справ чоловік також надсилав готівку. Дмитро хвилювався за майбутнє матеріальне становище дружини на випадок його смерті, сподіваючись, що та буде отримувати пенсію і зможе нормально жити [65].

Ольга намагалася приховати тривогу за життя дорогої людини вдаваним спокоєм, просила вибачення в чоловіка за завдані раніше прикрощі та обіцяла: «як ми знову стрінемось, то обіцяю Тобі і собі, що вже ніколи до сего не допущу. Пестила би і цілувала Тебе по руках і ногах, щоб Ти тільки вернувся» [66]. У листах Дмитро розпитував дружину про її життя, заняття та почування. У відповідь вона описувала свої почуття, а не буденність. Аналізуючи листи Дмитра, помітно, що про воєнні події чоловік розповідав неохоче: «ну, най там, лишим війну, бо нового з неї нічого не витягнемо, говорімо про живе (хоч яке оно далеке дуже)» [67]. Натомість його епістолярій спрямований у майбутнє, сповнений спогадів і думок про дружину [68]. Перебуваючи далеко від дому, Дмитро переклав багато справ на плечі дружини, покладався на її допомогу: «Я потребував не одне може, навіть конче, але не хочу писати та завдавати тобі клопотів» [69]. Дмитро розпитував про події в Галичині [70], просив спілкуватися з його родичами і повідомити про їхнє вінчання та вернути борги [71]. У стосунках, обмежених листуванням, були відчутні нотки фаталізму: «як судилось нам іще зійтися, то зійдемось, а як ні, то ні. Ради іншої “раціональної” нема, є лише одна надія» [72].

Неодноразово в листах закохані запевняли один одного у вірності: «не сумніваєш ся про мене, віриш, що я одну Тебе маю на сьвіті» [73]. На аркушах, адресованих Дмитрові, жінка виливала страхи, переживання, настрої, у них уявляла, як її заспокоював чоловік, коли був поруч: «хотіла би, щоб Ти взяв на коліна, притулив до себе, щоби могла виплакатись Тобі на грудях, то би легше стало. Зрештою, може би я тепер не плакала, якби мій малий був коло мене» [74]. Із листів складається враження, що між подружжям склався внутрішній чуттєвий зв’язок, адже часто могли відчути настрої й бажання партнера. Траплялися й описи інтимних відчуттів. Дмитро писав часто Ользі «цьомаю всьо, що хочу» [75], у відповідь отримував ще відвертіші листи: «а я би вже так хотїла побачитись зі своїм малим котрий менї підсунув ту гадку що я не можу від неї увільнитись доки не сповнить ся, доки не попестить не приголубить мене як нераз у Львові. Вже мені тепер не вистарчає пригадувань та переходити в думцї пережитї хвилі з моїм малим. Хоч ще все менї справляє велику приємність на котру собі позволяю щодня вечір як кладу ся спати. І так менї всьо живо стає перед очима так переживаю кождий спомин як би се недавно було» [76]. Відчуваючи небезпеку, чоловік наче хотів підготувати дружину до неминучості: «Вислав я Тобі, Олю, гроші, бо мені їх вже не треба. Хто зна, чи дожию я, щоб дістати від тебе найблизшу звістку про одержані гроші. Олю, не журись дуже, жий доки можеш, а я не знаю, що буде зі мною. Жаль мені Тебе, Олю, дуже жаль. Пращай, люблю, пращай» [77].

Надії жінки створити «свій дім», якого вона була позбавлена в молодості, обірвала звістка про смерть чоловіка 22 червня 1915 р. і скриня з його закривавленими речами, яку прислали товариші. Подруга Ольги Олена Охримович-Залізняк згадувала: «вона (Ольга – М. Б.), похилена над кривавими, не засохлими ще рушниками, що ними рятували його товариші – над недописаним листом до неї, що знайшли по його смерті. І два листи до неї і мами з написом: “Якби не довелося вернутись”» [78]. Цей лист є прикладом унікального типу листів, які витворила війна – прощального. На час смерті чоловіка Ользі було 26 років. Пережити втрату допомогла громадська діяльність у шпиталях і міжнародній організації при Червоному Хресті «Хрістіян Гералд». З того часу найближчі подруги бачили її лише в темному одязі, сповнену смутку, але з глибоким бажання принести «усміх і потіху» потребуючим солдатам [79].

Листи подружжя Басарабів містять небагато буденної інформації, про яку лише інколи на прохання чоловіка писала Ольга. Натомість епістолярій насичений сподіваннями на зустріч і щасливе подружнє життя після війни. У листах є повтори інформації, часті зізнання в коханні. Ні Ольга, ні Дмитро не скаржилися на побут і матеріальну скруту. Вони бачили одне в одному опертя і погоджувалися з думкою, що під час війни жінка й чоловік мають бути терпеливими і сподіватися лише на «сліпе щастє» [80]. Подружжя не завжди догоджало один одному, кожен мав свої погляди на ту чи іншу ситуацію і їх відстоював. Ольга і Дмитро не боялися конфліктів, а намагалися їх вирішувати. Образи, які завдавали словами на папері, обіцяли згладити при зустрічі відвертою розмовою чи поцілунками. Пара старалася не обтяжувати відносини зобов’язаннями, заборонами. Кожен мав реальну чи уявну свободу вибору. Дмитро не хотів бути авторитарним чоловіком, одночасно бажав турботи з боку дружини. Ольга прагнула поєднати приватне з публічним, але, втративши Дмитра, реалізувала себе як емансипована жінка.

 

Текст підготовано на основі уривку з монографії Мар’яни Байдак «Війна як виклик і можливість: українки в роки Першої світової війни (Львів: Інститут народознавства НАН України, 2021). Публікується з дозволу Авторки. Будь-яке відтворення можливе лише з дозволу Авторки та Редакції сайту “Україна Модерна”.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

 

---

Мар’яна Байдак - історикиня, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії, авторка монографії «Війна як виклик і можливість: українки в роки Першої світової війни» (Львів, 2021). Живе і працює у Львові.

 

 

 

 

 

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці