// Юрій Щур

Сучасні реалії та виклики (пост)революційної України зумовили значний інтерес до історії українського державотворення. Особливо це стосується періоду, який утвердився в українській історіографії під назвою «Українська революція 1917-1921 рр.». Проте події 1917-1921 рр. у повітовому місті Олександрівськ (сучасне Запоріжжя), як і у всьому запорізькому регіоні, тривалий час висвітлювалися в контексті реалізації російського/більшовицького, або ж анархо-комуністичного проектів. У суспільстві вкоренилося уявлення про Запорізьку область, як своєрідний «махновський край». Така ситуація не сприяла заглибленню у історію реалізації українського проекту на запорізьких землях. Тож склалося хибне уявлення, що загальноукраїнські процеси державотворення оминули територію краю. Ця стаття висвітлює діяльність проукраїнських сил та їхні спроби закріпитися в регіоні в період існування Української Центральної Ради.

Повністю проігнорованою тему історії Української революції на території Запорізької області назвати не можна. Різні аспекти реалізації українського проекту в регіоні досліджувались в контексті історії модерного державотворення на Півдні України [1] та історії діяльності загонів Вільного козацтва на Запоріжжі [2]. Водночас перші згадки про події Української революції в регіоні зустрічаються у виданнях 1920-1930-х рр. У цих працях, написаних, як правило, безпосередніми учасниками боротьби за незалежність України, автори намагалися не лише описати ті чи інші події, але й осмислити причини військової поразки визвольних змагань. Дослідження, у яких згадується запорізький край, здебільшого стосуються однієї з визначних подій революції – Кримського походу Армії УНР під керівництвом П. Болбочана та перебування на цій території підрозділів Українських січових стрільців [3; 4].

Окремі сторінки Української революції на території Запорізької області, як історія мілітарного та просвітницького руху, створення та діяльність органів самоврядування, бойові дії тощо, дозволяють дослідити документи Державного архіву Запорізької області. Деякі з них опубліковані у тематичних збірниках [5; 6]. Значним доповненням до цих матеріалів є публікації у тогочасній пресі. Інформацію про події у регіоні містять газети «Нова Рада» (Київ), «Народная жизнь» (Катеринослав), «Діло» (Львів), «Свобода» (Нью Джерсі, США).

Попри певну суб’єктивність та деякі фактологічні неточності, особливу роль у вивченні історії Української революції на території сучасної Запорізької області відіграють мемуари. Безсумнівно, ці тексти несуть на собі відбиток авторського світогляду та суб’єктивізму, проте вони наповнюють історичну оповідь живим подихом епохи, виявляють неповторні взаємозв’язки між подіями та історичними особистостями. Насамперед йдеться про спогади місцевих жителів-учасників визвольних змагань (Г. Гордієнко, Ю. Магалевський, Н. Авраменко та В. Прохода) та спогади бійців і командирів українських збройних сил (В. Петрів, В. фон Габсбург, П. Франко, М. Заклинський та інші). Окремі нейтральні, або ж відверто ворожі згадки зустрічаються у мемуарах, авторами яких були представники інших політичних сил та течій (більшовики, анархісти, білогвардійці). Перелічені документи й матеріали дозволяють дослідити події Української революції 1917-1921 рр. на території запорізького краю та їхню інтегрованість у загальноукраїнські процеси.

 «Просвіта» та інші національно-культурні товариства

Лютнева революція 1917 р. в Росії стала каталізатором, під впливом якого активізувалося українське суспільно-політичне життя, зокрема і у Запорізькому краї. Широкий відгук тут отримало проголошення І та ІІ Універсалів Української Центральної Ради.

Представники Олександрівського повіту Катеринославської губернії (Л. Черниця й В. Шаровський) та Бердянського повіту Таврійської губернії (Ю. Гаврилко) брали участь у роботі Українського селянського з’їзду, який відбувся 10-16 червня 1917 р. у Києві. На з’їзді їх було обрано до складу Української Центральної Ради. У Центральній Раді працювали представники національних партій, що діяли в Запорізькому краї, делегати від робітництва та інтелігенції Олександрівського, Мелітопольського та Бердянського повітів [7].

На хвилі революційних подій розпочався рух за відновлення діяльності товариства «Просвіта». 11 березня 1917 р. у губернському Катеринославі було скликано установчі збори, які мали на меті відновити діяльність місцевої «Просвіти», забороненої у січні 1916 р. На зборах було затверджено новий статут, обрано раду (правління), засновано комісії за напрямками роботи, а також ухвалено відкриття низки філій товариства у населених пунктах, звідки надійшли відповідні заявки, зокрема у Олександрівську [8].

Вже 24 березня, з ініціативи місцевих робітників і учнів середніх шкіл було створено «Просвіту» в Олександрівську, до якої в перший же вечір записалося 150 осіб. В статуті осередку було записано, що «товариство ставить своїм обов’язком працювати для розвитку української національної культури…» [9]. Серед засновників олександрівської «Просвіти» були три залізничники та сім поштовиків. До керівництва філії увійшли О. Ткаченко (голова), Ю. Магалевський та І. Олійник [10]. На 10 травня 1917 р. при «Просвіті» фунуціонували шкільна, бібліотечна, театральна, співоча та лекційна комісії [11].

Важливим завданням було отримання постійного приміщення для роботи. 10 липня 1917 р. голова ради Олександрівського товариства «Просвіта» Лазаренко звернувся до міської управи з проханням передати просвітянам Народний дім, розташований на Пушкінській площі (від 1918 р. - Майдан Волі). Своє прохання він аргументував тим, що товариство «могло б свою працю іще ширше розвити для піднесення української національної культури свого народу, і найбільш тут, в Олександрівську, котрий стоїть як раз в тім місці, де була перша запоріжська Січь на острові Хортиця, і котрий відомий всякому українцю» [12].

11 липня 1917 р. відбулося спільне засідання міських осередків українських організацій і партій, присвячене питанню передачі Народного дому просвітянам. На засіданні, окрім просвітян, були присутні представники Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, залізничної української організації Катеринівської залізниці – куреня «Хортиця», української залізничної організації Південної залізниці – куреня «Січ». Збори постановили звернутися до міської управи із проханням про передачу Народного дому «Просвіті» [13].

Спершу міська управа відмовила «Просвіті», надавши їй лише одну кімнату для організації бібліотеки-читальні. Однак вже восени 1917 р. «Просвіта», яка провела ремонт залу та сцени Народного дому, отримала право розпоряджатися цими приміщеннями. Весною 1918 р. в офіційному листуванні міської управи зазначалося, що Народний дім перебував у повному віданні «Просвіти» [14].

Олександрівська «Просвіта» проводила активну діяльність. Крім функціонування профільних комісій (театральна, співоча, лекційна тощо) та бібліотеки-читальні, просвітяни влаштовували у міському саду платні гуляння на користь товариства, які мали значний пропагандистський вплив на населення. На вулиці Соборній було відкрито просвітянський кіоск для продажу українських книжок. «Просвіта» порушила питання про спорудження у Олександрівську пам’ятника Т. Шевченку, використавши для цього кошти, зібрані на пам’ятник імператору Олександру ІІ [15].

«Просвіта» також не залишалася осторонь у обговоренні політичних та державницьких питань. У серпні 1917 р. просвітяни Олександрівська разом із місцевими есерами, соціал-демократами та членами залізничних організацій «Січ» та «Хортиця» висловили протест проти рішення Тимчасового уряду обмежити юрисдикцію Генерального Секретаріату. У резолюції зборів зазначалося, що українські громадянські й політичні сили міста будуть «підтримувати Центральну Раду в її боротьбі за проведення в життя Конституції України, що вироблена була Центральною Радою» [16].

Крім Олександрівська, Катеринославська «Просвіта» мала філії і у інших населених пунктах сучасної Запорізької області [17]. У Гуляйполі у 1917 р. «Просвіту» очолював агроном Дмитренко, який належав до партії українських есерів [18]. На території сучасного Пологівського району існували просвітницькі осередки у селах Кінські Роздори та Федорівка [19]. У Кам’янці (на той час – Цареконстянтинівка) осередок товариства «Просвіта» нараховував 47 осіб (за даними 1918 р.). Керував місцевими просвітянами Я. Божко [20].

Активно працювали осередки «Просвіти» у Мелітопольському та Бердянському повітах. За досить неоднозначної суспільно-політичної ситуації у Бердянську, «Просвіта» стала головним представником українського населення. Приміщення бердянської «Просвіти» знаходилося у будинку Лютеранської школи. З ініціативи першого голови місцевої «Просвіти» Ю. Тищенка земство постановило відкрити місячні курси для вчителів. Українську мову викладав вчитель гімназії, тогочасний керівник «Просвіти», В. Олійник. У Бердянську також діяла українська просвітянська друкарня [21]. Філії бердянської «Просвіти» працювали у с. Новотроїцьке (сучасного Бердянського району) та в м. Оріхів. Крім того, за даними 1918 р., «Просвіти» працювали у Андрівці (Бердянського району), Токмаці, Преславі (Приморського району), Чернігівці та Попівці (тепер Смирнове Пологівського району) [22].

Оріхівська «Просвіта» працювала у вкрай несприятливих умовах. Участь у просвітницьких заходах тут брали в основному селяни та військові. Як зазначав автор одного з репортажів з Оріхова, «місцевої інтелігенції не було майже нікого, бо вона дуже вороже ставиться до українського руху і взагалі до всього українського» [23].

Крім «Просвіт», створювалися й інші національно-культурні товариства. Влітку 1917 р. робітники південних залізничних майстерень Катериненської залізниці заснували культурно-освітні організації – курені «Січ» (К. Білашкевич) та «Хортиця» (І. Оліфер). Керівники куренів брали активну участь у засіданні повітової ради, міської думи, а І. Оліфер став членом міської ради робітничих і солдатських депутатів.

Наступним кроком стала організація у Олександрівську загонів Вільного козацтва. 21 вересня 1917 р. відбулося об’єднане засідання повітової ради, представників Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів. Під керівництвом голови повітової ради Ю. Магалевського на засіданні обговорили позицію міської ради щодо Української Центральної Ради та автономії України. Було вирішено негайно розпочати формування загонів Вільного козацтва, зокрема через загрозу анархії та бунтів у Олександрівську. Місцеву сотню Вільного козацтва очолив І. Оліфер, до її складу входило 50-60 осіб. У листопаді 1917 р. сотня Вільного козацтва чисельністю 280 осіб на чолі з Шевченком виникла у Гуляйполі [24]. Також відомо про існування осередків Вільного козацтва у низці сіл неподалік від Олександрівська: Біленькому, Розумовці, Мар’ївці, Лисогірці, Августинівці, Малокатеринівці, Жеребці та Солоному [25].

Перемоги та поразки проукраїнських сил на Запоріжжі

Попри багатонаціональний склад Запорізького краю, ідеї, проголошені УЦР, переважно знаходили розуміння і підтримку. У Олександрівську 26 листопада 1917 р. відбулося свято з приводу проголошення ІІІ Універсалу УЦР. На площі Т. Шевченка (тепер – парк Клімова) було відправлено молебень, після якого відбувся парад вояків-українців. Виступала також і сотня Вільного козацтва. Після параду кандидат Українських Установчих Зборів Радомський виступив з промовою. Крім нього, маніфестантів вітали комісар УНР Лазаренко, голова повітової управи Міхно, голова повітової ради Ю. Магалевський, голова ради селянських депутатів Іванченко, від земельного комітету – Скрипник, від Вільного козацтва – І. Оліфер. Останні слова кожного промовця супроводжувалися вигуками «Слава!» та оплесками [26].

В Оріхові «Просвіта» спільно з військовим Товариством імені гетьмана Петра Дорошенка при 48-му пішому запасному (українізованому) полку також влаштували свято з приводу проголошення ІІІ Універсалу. На площі біля церкви було відправлено молебень та прочитано текст Універсалу, зустрінутий вигуками «Слава»! Після молебню 48 полк влаштував маніфестацію, на яку прийшло багато жителів Оріхова. В ілюзіоні просвітянин Шарий виголосив доповідь, присвячену тогочасному становищу Росії, України та Української Центральної Ради [27].

Водночас Бердянська рада коливалася: у листопаді 1917 р. вона підтримала Центральну Раду, а вже 10 грудня висловила протест проти підпорядкування Північної Таврії владі УЦР, погоджуючись на проведення референдуму в Таврійській губернії з цього приводу. Проте у волостях Бердянського повіту Центральна Рада мала цілковиту підтримку.

17 грудня у Мелітополі відбувся з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, міських і земських самоврядувань і соціалістичних партій Північної Таврії (Бердянського, Мелітопольського і Дніпровського повітів). На з’їзді було порушено питання участі в оголошених Центральною радою виборах до Українських Установчих Зборів. Було вирішено провести референдум з питання приєднання повітів до УНР. 158 делегатів з’їзду (із 200) підтримали Центральну Раду та вибори до Українських Установчих зборів [28].

Перше серйозне випробування для української демократії у Олександрівську припало на кінець грудня 1917 р., коли після захоплення Харкова більшовиками, 1-й Чорноморський революційний загін вирушив на південь, до Криму. На той час загоном командував підпоручик Толстой, а чисельність моряків сягала 1,5 тисячі. 23 грудня чотири ешелони чорноморців наблизилися до Олександрівська. Поблизу станції Софіївка (сучасний Вільнянськ) вони були змушені зупинитися через пошкодження залізничної колії, яка була розібрана за наказом начальника Олександрівської залоги капітана Рудницького. Останній погоджувався пропустити моряків до Криму, але без зупинки у Олександрівську [29].

Водночас у Олександрівську назрів конфлікт між більшовиками й українською владою. Причина полягала у намаганні більшовиків захопити автомайстерні (колишній завод Бадовського), де ремонтувалися бронеавтомобілі. Ситуація погіршилася у середині грудня, оскільки два панцерники були вже готові. Сили сторін були нерівними: 300 місцевих червоногвардійців проти 40 вільних козаків, 13 вояків-українців і десятка старшин [30]. Більшість вояків розташованого у Олександрівську 8-го автопанцерного дивізіону підтримували більшовиків й лише поодинокі офіцери виступали на боці Центральної Ради. Кримськотатарський ескадрон, який перебував у місті, дотримувався нейтралітету [31].

Ситуацію вирішила поява у Олександрівську ввечері 23 грудня гайдамацького куреня (250 осіб) на чолі з отаманом Куделею. Цей військовий підрозділ, сформований у Сімферополі, складався з українців 34-го полку. У Олександрівську місцем постою куреня було визначено будинок поміщика Бадовського [32]. В ніч на 24 грудня гайдамаки без бою зайняли автомайстерні. Після цього було призначено коменданта міста і за його підписом розклеєно усюди оголошення, що ніякі збори (перш за все малися на увазі зібрання більшовиків) не дозволяються, а винні у порушенні спокою у місті будуть підлягати воєнному суду. Гайдамаки, тверезо оцінюючи ситуацію у місті, готувалися до бою. Зокрема, на заводі Бадовського, де розміщувалися автомайстерні, чатували вартові з кулеметами, а напроти воріт стояли напоготові панцерники. Окрім гайдамаків, тут також були розквартировані представники Олександрівської української військової ради [33].

Попри досягнуту раніше домовленість, чорноморці із загону Толстого захопили Південний вокзал (Запоріжжя-1) та через Шенвізський міст удерлися до центральної частини Олександрівська. Вони захопили пошту, телеграф, телефон, електростанцію, приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів, кілька квартир напроти Ради. На балконах встановили кулемети і почали підбиратися до міської скарбниці. Проте участь у боях в Олександрівську брали не усі моряки Чорноморського загону. Переважна більшість вирішила перечекати на Південному вокзалі. Проти гайдамаків вийшли лише кілька сотень охочих. У місті до них приєдналися червоногвардійці та солдати автомайстерень [34].

Центром опору українських сил був Катеринівський вокзал (Запоріжжя-2) та Катерининські залізничні майстерні (Запорізький електровозоремонтний завод). Спроба захопити вокзал для більшовиків закінчилася невдало: п’ятеро матросів загинуло, частина атакуючих була взята у полон. Вночі запеклі бої розгорнулися в центрі міста на Пушкінській площі (від 1918 р. – Майдан Волі), зокрема за електростанцію. Водночас моряки вели наступ на Катерининські майстерні, де розташовувався командний пункт українських сил.

На ранок наступного дня більшовики зайняли центр міста та підступи до Катерининських майстерень. Гайдамаки та вільні козаки утримували завод Дека (тепер – «Мотор Січ») та іншу частину міста. У цей час до українських частин приєднався Кримський ескадрон (піша частина Кримського кінного полку), які раніше дотримувалися нейтралітету. Місцеві більшовики почали вимагати від них скласти зброю. Через це кримчаки приєдналися до антибільшовицької боротьби у Олександрівську. У боях загинув один з бійців ескадрону, прах якого був перевезений до Сімферополя та похований з почестями.

Опівдні українським збройним силам вдалося оточити червоних. Надвечір до гайдамаків підійшло підкріплення: частини 17-го й 63-го полків та кулеметна команда 49-го полку, які поверталися з німецько-російського фронту на Дон. Між протиборчими сторонами було укладене перемир’я, місто залишалося під українською владою. Червоногвардійці, солдати та матроси були роззброєні. Вночі 26 грудня загін чорноморських матросів виїхав до Севастополя.

Втрати сторін після півтораденного бою залишаються невизначеними. Є дані, що збільшовизовані солдати-автомобілісти втратили убитими 13 осіб. Серед матросів у перший день боїв загинуло 5 осіб. За даними Ю. Магалевського, українські сили не мали вбитих, але було багато поранених [35]. Дещо інша картина була подана газетою «Народная жизнь»: «со стороны украинцев убитъ 1 и 4 ранено. Со стороны же большевиковъ – потери гораздо большіе» [36].

Перемога українських національних сил була досить нетривкою. Як згадував Ю. Магалевський, «Рада взяла верх, але не почувала себе певною» [37]. Невдала спроба захоплення міста примусила більшовиків на кілька днів причаїтися. Однак українська влада не переслідувала учасників бойових дій. 27 грудня повітова рада, виконком ради робітничих та солдатських депутатів, представники органів самоврядування, фабрично-заводських комітетів, профспілок і залізничних організацій на спільному засіданні засудили дії матросів, однак вирішили не чинити репресій [38]. Відповідно «ворожі елементи, які були притихли після баталії 13 грудня, побачивши, що українська влада не вжила ніяких репресій супроти їх ватажків, почали підносити голову» [39].

Така ситуація дивувала нещодавніх тріумфаторів – гайдамаків. Один з їхніх старшин, А. Орел, згадував пізніше, що «влада в місті немов би й українська, але матрос Мокроусов з місцевими активістами щодня провадить мітинги, серед розгнузданих мас, ганьбить українську владу, нацьковує проти неї маси, закликає до повстання проти Центральної Ради». Самі ж гайдамаки, окрилені перемогою у вуличних боях, поступово втрачали боєздатність. Перш за все, це було пов’язано із незрозумілою та нерозважливою політикою вищого командування у Києві, яке відкликало з куреня керівництво вищого рангу. Відсутність авторитетного командування, всеохоплююча робота більшовицьких агітаторів та агентури призводили до «бродінь» серед бійців гайдамацького куреня. Врешті на початку січня 1918 р. з Сімферополя надійшла команда про демобілізацію військового підрозділу. Курінь перестав існувати [40]. Подібна ситуація спостерігалася у військових частинах Олександрівська та інших міст сучасної Запорізької області.

Крім того, Ю. Магалевський згадував, що серед українських політичних сил Олександрівська не було єдності: «Одноцілий фронт українських партій, який до осені 1917 р. був дружний і міцний, почав розсипатися». Непорозуміння були не лише між партіями, але й всередині самих партійних осередків [41].

Тому, коли на початку січня 1918 р. більшовикам необхідно було захопити Олександрівськ, щоб остаточно перерізати козакам сполучення з Доном, особливого спротиву вони не зустріли. У місті тоді перебували залишки розбитого під Павлоградом та Синельниковим 11 українського полку та гарматний підрозділ. Загалом, більшовики нарахували у Олександрівську 750 вояків, 6 броньованих машин та одну батарею. У одному з донесень більшовицької розвідки повідомлялося, що станція і телеграф в місті не охороняються ніким. Про досить комфортні умови для більшовиків свідчить зауваження «у місті все спокійно, відбувається вільна агітація, розвідка є».

15 січня 1918 р. більшовики направили до Олександрівська бронепотяг №2 разом з кількома сотнями петроградських червоногвардійців Полякова. Після короткої перестрілки, українські вояки склали зброю, частина з них розбіглася. 8-й автопанцерний дивізіон не чинив опору. Трофеями червоних стали шість панцерників, три гармати й кілька тисяч рушниць. Подібна ситуація спостерігалася й у інших містах сучасної Запорізької області. Практично небоєздатними виявилися запасні полки, які здійснювали українізацію: 46-й (Бердянськ), 42-й (Мелітополь) та 48-й (Оріхів). Осередки Вільного козацтва були нечисельними й слабко організованими [42].

Після зайняття червоними Олександрівська, гайдамаки та вільні козаки, які залишилися вірними УНР, невеликими загонами відступили за Дніпро. Частина вільних козаків на чолі із Ю. Магалевським та І. Оліфером виїхали до Києва, де взяли участь у придушенні повстання на Арсеналі та обороні міста. Деякі козаки та старшини залишилися у Олександрівську для підпільної роботи. Решта відступили у плавні Великого Лугу та проводили партизанську боротьбу [43].

Після встановлення у Олександрівську більшовицької влади розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Т. Шевченком. Як згадував Г. Гордієнко, «тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою» як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх» [44]. На фоні такої ситуації, у Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Однак через раптовий відступ більшовиків з міста, повстання не відбулося [45].

Петро Болбочан, Василь Вишиваний та «хоробрі запорізькі легіонери»

У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня прибув під Олександрівськ. Перед наступом на Олександрівськ, УСС увійшли до с. Біленького. Все це відбувалося під звуки церковних дзвонів, стрільців зустрічали жителі села та місцевий загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, в якій, однак, панував безлад. Здавалося, що місто легко зайняти швидким наступом.

Командуючий Січовими стрільцями сотник О. Микитка 15 квітня 1918 р. прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися вільні козаки з с. Біленького силою близько 30 осіб. Вирушивши з Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу [46]. Один з учасників події М. Заклинський місцем висадки Січових стрільців назвав передмістя Олександрівська с. Канкринівку (тепер у межах Південного мікрорайону м. Запоріжжя) [47].

Одна сотня УСС спільно з відділом вільних козаків здобула залізничну станцію, втративши вбитим стрільця М. Ярему і маючи декількох ранених. Далі наступ було продовжено силою всього куреня. Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні, які були змушені повернутися до Біленького. Загиблого стрільця поховали неподалік від села, «на високій козацькій могилі»(кургані). На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків «Заповіт» [48].

Попри успіх у бою з Січовими стрільцями, більшовицьким частинам втримати Олександрівськ все одно не вдалося. На заваді цьому стали частини Кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня. До складу групи полковника П. Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький полк, 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (всього – понад 5 тис. бійців) [49].

Більшовицькі частини намагалися відступити до Мелітополя, але через захоплення супротивниками Канкринівки й пошкодження залізничної колії, були змушені відійти в сторону Волновахи [50].

До Олександрівська одночасно із групою («Запорожцями») П. Болбочана увійшли Січові стрільці під командуванням В. фон Габсбурга (серед українців більш знаного під ім’ям «Василя Вишиваного»). На пропозицію міської управи Олександрівська військові влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а Запорожці з півночі. Попереду Січових стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенство і керівництво міста. Назустріч їхав полковник П. Болбочан, за ним – оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі – 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, Кінногірський дивізіон О. Алмазова, бронеавтомобілі. Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, по завершенню якого відбувся спільний парад, який приймали полковник П. Болбочан та архікнязь В. фон Габсбург в присутності міського голови [51]. Під час заходу виступали, зокрема, курінний ад’ютант УСС П. Франко, який розповів про січове стрілецтво та його участь у війні, а також представник УЦР Короленко та січовий стрілець М. Заклинський [52].

Не затримуючись в Олександрівську, Кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися деякі жителі Олександрівська та дехто із січових стрільців.

18 квітня передові частини групи під прикриттям бронепотягів і бронеавтомобілів розпочали бій за Мелітополь. На цій лінії Армія Кримської Соціалістичної Республіки під командуванням Гольдштайна чинила сильний спротив, кілька разів переходячи у контратаку. Переломним моментом боїв стала поява на лівому фланзі більшовицьких військ білогвардійського відділу полковника Дроздовського, яка просувалася на Дон. Не в силах вести боротьбу на два фронти, більшовики відступили в сторону Криму.

До рук українського війська потрапили значні трофеї: склади постачання, бойові припаси, зброя, багато самоходів, аеропланів і невеликих моторних човнів. Відділ Запорожців, який проводив операції в напрямку на Бердянськ, настільки раптово зайняв місто, що більшовики не встигли евакуювати армійську скарбницю і до рук українських військових потрапило 15 млн. крб., які було передано до мелітопольської державної скарбниці [53].

Після вибуття Кримської групи із Олександрівська у місті залишилися Січові стрільці, кілька невеликих австрійських технічних відділів та команда групи В. фон Габсбурга. Також тут залишилася одна сотня 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, призначеного комендантом Олександрівська.

В. фон Габсбург у своїх спогадах писав: «Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута (тепер с. Приморське Василівського району), і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду» [54]. У листі до А. Шептицького архікнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…» [55].

З перших днів перебування в Олександрівську Січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам відновлювати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевою українською газетою «Січ». У міському парку проходили гуляння під супровід стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави [56].

Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернувся 2-ий Запорізький полк П. Болбочана. Спершу він дислокувався у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську. У Царицинському Куті на постої перебував 1-й Запорізький полк кінних гайдамаків ім. кошового К. Гордієнка, очолюваний В. Петровим.

Козаки 2-го Запорізького полку П. Болбочана також проводили активну просвітницьку діяльність, встановлюючи зв’язки із місцевими «Просвітами», створюючи бібліотеки, організовуючи вистави із української класики, навчаючи грамоті місцевих селян і навіть впливаючи на мову богослужіння. Зокрема, у с. Дмитрівці біля Мелітополя священик місцевої церкви, під впливом гайдамаків із гордієнківського полку В. Петріва, перейшов від проголошення проповіді російською мовою із домішками слов’янських слів на українську мову, на що селяни зауважили: «якось і «Писанія» зрозумілішими стали».

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановки «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інші вистави. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був великий. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого, їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко [57].

В цей час загалом активізувалася діяльність товариства «Просвіта». І не лише в Олександрівську. У Оріхові просвітян очолював Іван Коба, власник невеличкої столярної майстерні. До активу належали завідуючий їдальнею «Просвіти» Коваленко, Д. Яріш, вчителька Т. Тютюнниківна та секретар й одночасно завідуючий просвітянською бібліотекою В. Прохода [58].

У Мелітополі до товариства «Просвіта» належали в основному вчителі міста та повіту, які налагодили співпрацю з Січовими стрільцями. При Мелітопольському повітовому земстві почали працювати курси українознавства [59].

Крім національно-культурного, розвивався і український мілітарний напрямок. У квітні 1918 р. у Олександрівську розпочалося формування 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй. Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків вчительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів та 14 самокатів, наданих жителями Олександрівська.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже. 2-га Самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана П. Скоропадського і була розформована через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорізького корпусу в Олександрівську. Козаки й старшини перейшли до інших частин, або розійшлися по домівках [60].

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали змінювати оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Зникли українські написи на крамницях, залишилися російські. Тюрма в Олександрівську заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями [61].

Отже, сучасна Запорізька область протягом першого року революції була включена у процеси формування загальноукраїнського простору та вибудовування нових територіальних меж України як автономної частини оновленої федеративної Росії, а пізніше й незалежної держави. Юридично це було оформлено в межах Української Народної Республіки, а пізніше – Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Значну роль у цих процесах відігравали не лише представники інтелігенції та військові, але й робітники, які були активними членами товариства «Просвіта». Діяльність «Просвіт» сприяла залученню регіону до процесів українського державотворення, а також опору намаганням інкорпорувати (повернути) ці території до загальноросійського простору, чи то червоного, чи то білого.

 

Цей текст є скороченою версією статті Юрія Щура Українська революція на території Запорізької області (1917-1921 рр.). Zaporizhzhia Historical Review, 1(51), 2018, 64-77.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

 

---

Юрій Щур – історик, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, науковий співробітник Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина». Ініціатор та керівник видавничого проекту «Повернута спадщина». Автор більше 100 наукових статей з історії визвольної боротьби ХХ століття на Наддніпрянській Україні. Автор та упорядник книг «“На грані двох світів”: український націоналістичний рух на Наддніпрянщині, 1920-1955 рр.», «Будь перший в боротьбі і перемогах: український націоналістичний рух на Запоріжжі (1920-1950-ті рр.)», «Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне ХХ сторіччя», «Життя і боротьба Іларіона Курила-Кримчака», «Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя», «ОУН на території Запорізької області. 1940–1945. Документи і матеріали», «Товариство “Просвіта” на Запоріжжі у першій половині ХХ століття: нарис історії», «Молодіжна “Група українських підпільників”. Гуляйполе-Запоріжжя, 1947-1949», «Боротьба радянських органів державної безпеки з українським націоналістичним рухом на Запоріжжі (друга половина 1945-1949 роки)» та «Полювання за людиною: агентурні розробки переселенців із Західної України у Розівському районі Запорізької області у 1950-х роках». Сфера наукових інтересів: Українська революція та український націоналістичний рух на Запоріжжі.

 

---

[1] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.). Запоріжжя: Просвіта, 2005. 323 с.

[2] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців: вільнокозачий рух на Півдні України (1917-1918 рр.): монографія. Запоріжжя: ТОВ «ЛІПС» ЛТД, 2010. 228 с.

[3] Шемет С. Полковник Петро Болбочан: замітки до історії Запорожського Корпусу 1917-1919 рр. // Хліборобська Україна. Відень: Видання Українського Союза Хліборобів-Державників. Кн. Четверта. Рік 1922-1923. Зб. VII-VIII. С. 200-236.

[4] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. Львів: Червона калина, 1936. 375 с.

[5] Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали / Упоряд. : В. Верстюк (керівн.) та ін. К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2003. 1024 с.

[6] Українська революція 1917–1921 рр. на Придніпров’ї / уклад. Ю. Г. Пахоменков, Н. Л. Юзбашева; ред. Н. Л. Юзбашева. Дніпро: ЛІРА, 2016. 372 с.

[7] Турченко Г. Запорізький край за доби Центральної ради // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Запоріжжя: Просвіта, 2003. Вип. XVI. С. 8.

[8] Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905-1921). Біобібліографічний словник. Близько 670 імен. Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002. С. 55.

[9] Турченко Г. Запорізький край за доби Центральної ради… С. 8.

[10] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців… С. 55.

[11] Державний архів Запорізької області, ф. 24, оп. 7, спр. 44, арк. 1а.

[12] Там само, арк. 9.

[13] Там само, арк. 10-10зв.

[14] Там само, арк. 12-12зв., 21, 26.

[15] Турченко Г. Запорізький край за доби Центральної ради… С. 9.

[16] Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року… С. 610, 635.

[17] Чабан М. Діячі Січеславської «Просвіти»… С. 57.

[18] Махно Н. Русская революция на Украине (от марта 1917 г. по апрель 1918 года). Париж: Библиотека Махновцев; Федерация анархо-коммунистических групп Северной Америки и Канады, 1929. С. 150.

[19] Повернені імена: Документи, короткі біографічні довідки (про реабілітовані жертви політичних репресій у Запорізькій області). Запоріжжя: Науково-редакційний підрозділ з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією», 2000. Кн. 3. С. 286-287.

[20] «Просвіти» соборної України / підготував Є. Букет // Слово Просвіти. 2014. №7 (20-26 лютого).

[21] Коновець О. Український ідеал: історичні нариси. Діалоги. К.: Вид. центр «Просвіта», 2003. С. 52.

[22] «Просвіти» соборної України…

[23] Діяльність «Просвіт» // Нова Рада. 1917. 16 листопада.

[24] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців… С. 55-56, 213-214.

[25] Бондаренко В. Вільне козацтво Олександрівська у повстансько-партизанському русі (1917-1923 рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Запоріжжя: ЗНУ, 2011. Вип. ХХХ. С. 123.

[26] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців… С. 92.

[27] Оріхів (на Таврії) // Нова Рада. 1917. 25 листопада.

[28] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… С. 85-86.

[29] Ковальчук М. Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянської Росією. 1917‒1918 pp. / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Т. 1. К.: Видавничий дім "Стилос", 2015. С. 303.

[30] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців… С. 116

[31] Ковальчук М. Битва двох революцій… С. 34.

[32] Орел А. «Куди воно ділось, звідкіля взялось…» // Свобода. 1964. 4 червня.

[33] Магалевський Ю. В Олександрівську на Запоріжжі: Спомин про боротьбу з червоною Москвою в 1917 р. // Календар-альманах «Дніпро» на звичайний рік 1929. Львів: Накладом українського товариства допомоги емігрантам з Великої України, 1928. С. 118-119.

[34] Ковальчук М. Битва двох революцій… С. 307-308.

[35] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців… С. 116-118.

[36] Гражданская война на Украине // Народная жизнь. 1917. 16 декабря.

[37] Магалевський Ю. Олександрівськ – Київ: Спомини 1917-1918 // Календар-альманах «Дніпро» на звичайний рік 1831. Львів: Накладом українського товариства допомоги емігрантам з Великої України, 1931. С. 61.

[38] Ковальчук М. Битва двох революцій… С. 313.

[39] Магалевський Ю. Олександрівськ – Київ… С. 62.

[40] Орел А. «Куди воно ділось, звідкіля взялось…» // Свобода. 1964. 6 червня.

[41] Магалевський Ю. Олександрівськ – Київ… С. 62.

[42] Ковальчук М. Битва двох революцій… С. 444-446.

[43] Бондаренко В. Історія новітніх запорожців… С. 119.

[44] Гордієнко Г. Під щитом Марса: Спогади. Філадельфія: Накладом автора, 1976. Том 1. С. 129.

[45] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська, науковець і громадсько-політичний діяч української діаспори // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Запоріжжя: ЗНУ, 2010. Вип. XXVIII. С. 157.

[46] Думін О. Історія Лєгіону Українських Січових Стрільців… С. 253.

[47] Заклинський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією: З воєнних спогадів // Новий час. 1935. 30 січня.

[48] Франко П. Бій в Олександрівську: Бої 3-ої сотні У.С.С. // Літопис Червоної Калини. 1939. №7. С. 17-18.

[49] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… С. 110.

[50] Селезньов Ф. Олександрівськ у дні революції // Жовтень на Запоріжжі: збірник спогадів учасників боротьби за встановлення і утвердження Радянської влади на Запоріжжі. Дніпропетровськ: Промінь, 1969. С. 45-46.

[51] Рахальський І. Зустріч УССів із Запорожцями // Свобода. 1955. 8 квітня.

[52] Заклинський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією.

[53] Штендера Я. Засуджений до розстрілу. Львів: Червона калина, 1995. С. 51-52.

[54] Мемуари Вільгельма Габсбурга полковника УСС // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Спогади українських бійців / Упоряд. Ю. Щур. К.: УВС ім. Ю. Липи, 2017. С. 22.

[55] Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. К.: Темпора, 2011.С. 36-37.

[56] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… С. 149.

[57] Там само. С. 145, 148-149.

[58] Прохода В. Записки непокірливого: Історія національного усвідомлення, життя і діяльности звичайного українця. Торонто: Пробоєм, 1967. Книга 1: В Україні. С. 226.

[59] Михайлов Б. В бурях революции // Мелитополь: природа, археология, история.

[60] Бондаренко В. Гаврило Гордієнко – вільний козак з Олександрівська… С. 157.

[61] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох… С. 138-139.

 

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці