Жіночий підступ, чоловіча влада, родинні маєтки: подружні вбивства у середовищі волинської шляхти

27.04.2017
46 хв читання

// Наталя Старченко

Насильство, зокрема його найтяжчі наслідки – убивства, потрапили в поле уваги соціальних істориків в 70-і роки XX ст. [1] За цей час напрацьовано величезний масив досліджень, навіть обраховано частотність цього злочину в Західній Європі від пізнього середньовіччя до сьогодні та проаналізовано його динаміку [2]. Зміни в підходах до міжперсонального насильства упродовж ранньомодерного часу, від толерування його спільнотами як невід’ємної частини повсякдення до поступового витіснення на маргінес, зокрема і через активне державне регулювання як суспільно небезпечної поведінки, зачіпало й родинні взаємини. Однак у цій сфері насильство належало до (квазі)легітимних засобів підтримання патріархальних ієрархій на рівні права і культури. Тому природа насильства і його живучість донині залишається широко дебатованою темою в рамках різних історіографічних напрямків [3].

Дослідники родини наголошують на існуванні потенційного конфлікту в подружніх взаєминах, який присутній незалежно від часу і простору. Модифікації концепту «війни статей», що постав у рамках другої хвилі фемінізму, широко використовують як методологічний інструментарій, зокрема при дослідженні історії убивств чоловіка дружиною. Загалом позбавлення життя подружнього партнера розглядаєтсья як вивільнення жінки з-під патріархальної влади та досягнення нею крайньої суб’єктності через дисгресію і насильство. Адже подружжя мислилося одним тілом і його практично одноосібно репрезентував чоловік, тож лише з його зникненням жінка з’являється в публічному просторі – в позиції вдови або злочинниці. Через убивство дружина стверджує своє право на зміну ситуації і цим порушує усталені культурні конструкції щодо неї як істоти пасивної і нездатної на активні дії [4].

Владне домінування чоловіка над дружиною (реальне і символічне) закріплює за кожним із подружжя гендерно обумовлений спосіб убивства чи його описування. Так традиційно уважалося, що чоловік скоював убивство дружини без наміру убити, а через перевищення своєї фізичної сили в процесі квазілегітимних «дисциплінарних» практик. Відсутність наміру підтверджувала зазвичай і передісторія – тривала фізична наруга над жінкою, що до певного часу мала легші наслідки. Натомість за дружиною-убивцею було зарезервовано інший сюжет: жінка фізично слабка та підпорядкована волі сильнішого партнера, відповідно, вона не чинить опору насильству відкрито, а накопичує злість і вдається до жорстокої помсти, виношуючи підступні плани. Дослідниця ранньомодерної літератури і пов’язаних із нею культурних явищ Френсіс Долан зауважує: попри те, що кількість дружин – убивць своїх чоловіків – була приблизно вдвічі (за деякими підрахунками втричі) меншою, ніж чоловіків – убивць своїх дружин, популярна англійська література створює враження, що чоловіки постійно перебувають під загрозою нападу з боку прихованого ворога у власному домі [5]. Живучість цього сюжету дослідниця демонструє на низці фільмів кінця XX ст., фабула яких вибудовується навколо спланованого дружиною вбивства чоловіка [6].

Історії жінок-убивць, що значною мірою формуються за рахунок літературних топосів, у багатьох випадках мають мало спільного з реальною картиною. Ба більше, ретельніше дослідження таких випадків у ранномодерний час на різних теренах часто демонструє як безпідставність звинувачень, так і розмаїття причин та обставин убивств. Власне, це змушує дослідників відмовлятися від жорсткої бінарної опозиції в підходах до жіночого і чоловічого насильства, натомість звертати увагу на широкий діапазон подібностей [7].

Тож на прикладі низки історій, що походять з актового матеріалу Волинського воєводства, спробую проаналізувати такі питання: хто виступав зі звинуваченням дружини; якою була риторика обвинувачення; чи були в ній присутні стереотипні деталі; чи можна говорити про опис цих звинувачень як гендерно обумовлений; як відбувався перебіг процесу та яким у підсумку був його фінал. Очевидно, в поле уваги потрапить і питання підпорядкованості дружини чоловікові, а також тих ресурсів, які перерозподіляли владу в родині.

Дружина як жертва

Уважається, що більшості подружніх убивств передує тривала історія насильства над дружинами з боку чоловіка. Тож коротко зупинюся на цій проблемі. Одразу зауважу, що визначити ставлення до фізичного насильства у шляхетській родині досить тяжко. Низка згадок про нього в актових книгах не дає підстав для однозначних висновків, натомість непрямі свідчення радше дозволяють говорити, що брутальне поводження чоловіка з дружиною не толерувалося. Адже сімейна незгода могла призвести до погіршення репутації шляхтича серед загалу, а в окремих випадках загрожувала сепарацією та/чи розлученням і, в підсумку, майновими втратами для чоловіка [8].

Звинувачення дружин у вбивстві своїх чоловіків зустрічаються частіше, аніж згадки про смерть дружин в результаті фізичного насильства подружнього партнера. Так, скажімо, 23 березня 1560 р. Михайло Привередовський заявив перед луцькими замковими урядниками про вбивство сестри Овдоті її чоловіком Семеном Єло-Букоємським. Він вказував на попереднє «непристойне», не таке, як «на закон светыи малженскии належит», поводження Семена з дружиною: чоловік «ее бивал и окрутные раны задавал, и тым ее здоровя немало нарушовал». Тож несподівану смерть Овдоті брат пов’язав саме з насильством Семена, про що нібито свідчили синці та рани на тілі жінки. Схоже, однак, що родичі небіжчиці користалися чутками, адже на момент їхнього приїзду виявилося, що Овдотю вже поховали, а чоловік заборонив розкопувати могилу, щоб зацікавлені особи могли оглянути тіло [9].

Про аналогічну історію вбивства Яном Мироєвським дружини Раїни Павлівни Визгердівни-Заболоцької довідуємося зі скарги її брата Антона Заболоцького, внесеної 13 червня 1583 р. до луцького ґроду. В ній говориться, що Мироєвський, служебник луцького біскупа Вікторина Вербицького, особа неосіла на Волині (що було підкреслено у скарзі), взявши за дружину з «дому» «отца моего уцътивого» Антонову сестру, незважаючи на її «учтиве» з ним співжиття «и на дом ее уцътивыи», її «безвинне, непристойне», жорстоко б’є і мордує [10]. Тож у результаті побоїв вона померла, що засвідчив возний 10 липня, зокрема повідомивши, що сама небіжчиця вказала на свого чоловіка як на вбивцю. Після поховальних церемоній Мироєвський з’явився у Заболотцях, маєтку колишнього тестя, де просив його вибачити і не ославлювати перед людьми, позаяк йому «теперъ и самому того жал» [11]. Зауважу, що за сприйняття злочину як приватної кривди потерпілого, вина тривала доти, поки кривдник не «спокутував» її через виплату відшкодування і публічну демонстрацію упокорення (добровільне ув’язнення і перепрошення скривдженого). Мировицькому домовитися не вдалося, тож справа продовжилася на луцьких ґродських рочках 5 грудня. До суду прибув біскупський урядник Петро Добронизький і взяв оскарженого на поруки в 400 копах, заявивши, що той – служебник біскупа [12]. Отож надійною групою підтримки для Мироєвського виявився його пан – біскуп Вікторин Вербицький – та його служебницьке коло. На цьому сліди історії уриваються; скоріш за все, вона була вирішена, як десятки інших історій, пов’язаних із вбивствами – через приятельське єднання, яке дозволяло і кривдникові, і постраждалим, існувати в досить тісній шляхетській спільноті.

Для нас важливим у цих скаргах є той факт, що насильство чоловіка щодо дружини сприймалося як образа для її кровних родичів. Брат убитої Антон Визнерд підкреслював у своїй скарзі, що Мироєвський бив дружину, «не пометаючи на уцътивое ее заховане в стане малъженскомъ и на дом ее уцътивыи». Ще одна промовиста деталь Визгердової заяви – акцент на невмотивованості побиття, відсутності вини дружини. C.Амусен зауважує, що в ранньомодерному суспільстві існувала моральна економіка насильства, зокрема і в межах родини. Фізичне «дисциплінування» допускалося, однак обов’язково у відповідь на негідний вчинок дружини, й мало провадитися в певному діапазоні допустимого. Безпідставне і надмірне насильство, побиття з гніву, що призводило до серйозних травм, засуджували [13]. Про сприйняття невмотивованого насильства щодо дружини як девіантної поведінки засвідчує і фрагмент дарчого запису, даного ще одним волинським шляхтичем Яном Монтовтом своїй новонародженій дочці, де він визнає, що поводився зі своєю дружиною не так, «яко на поцтивую панюю з народу зацного пристоитъ» – «колъко разовъ безвинне, с пъянства своего о горло мало не приправилъ» [14]. Контроль за насильством в родині в ранньомодерний час з боку спільноти (сусідів, родичів, приятелів) міг бути сильнішим, аніж в наш час, де приватність родинного життя належить до суспільних цінностей. Тож тогочасне насильство зазвичай оприявнювалося і ставало предметом переговорів між різними групами [15].

Утім, окрім стереотипних випадків убивств чоловіками дружин через перевищення фізичного насильство, маємо випадок оскарження чоловіка у підступному намірі позбавити дружину життя з метою заволодіти її маєтністю. 2 березня 1585 р. Федора Янівна Гулевичівна, вдова Павла Бранського, у другому шлюбі Янова Напольська скаржилася на чоловіка, який упродовж тривалого часу виявляв до неї «великую незычливост и подступок», зокрема, пробував викрасти її майнові документи. Також по від’їзді чоловіка до Варшави до Федори приїхав приятель і сусід та переповів їй чутки, що Напольський мав намір зібрати в Бузькому повіті, де мешкали його брати, собі помічників та з ними таємно повернутися на Волинь, аби дружині «зелживость, деспектъ и змазу дому [її] вделатъ», тобто брехливо зганьбити її та через неї увесь її рід. Для цього Напольський таємно залишив свого слугу Зарубу шпигувати за дружиною. Справді, невдовзі Федорі повідомили піддані, що бачили її чоловіка з озброєними вершниками в Бранах. Жінка послала по брата Миколая Гулевича, а також – до луцького ґроду з проханням надати їй возного, який би міг певний час мешкати у її дворі та в разі потреби офіційно засвідчити перебіг подій [16].

3 березня сусід Федори Напольської Адам Рудавський, власник частини Бран, скаржився про наїзд Яна Напольського на маєток приблизно з двадцятьма «лотрами» [17]. Сусід Федори Войтех Хмелевський (можливо він був анонімним приятелем, який перший повідомив Федору про підступні наміри чоловіка) 4 березня у присутності возного Станіслава Коломийського розповів, що слуга Напольського Заруба був 27 лютого на світанку в Бранах, де підмовляв Федориного кухаря Лаврина перейти на службу до Напольських. Під страхом тортур Лаврин зізнався, що на Різдво у 1584 році Напольський пропонував йому вкинути отруту в горщик з рибою, однак він відмовився [18]. Кухар також повідомив, що у планах підступного чоловіка було вбити Рудавського, а дружину знеславити.

Спроби Федори Напольської з допомогою брата, сусідів і приятелів убезпечити себе від підступів чоловіка, який до того ж був служебником луцького старости кн. Олександра Пронського, не вдалися [19]. Ян Напольський  ув’язнив дружину, а його брат Андрій спробував отримати Брани, які нібито Федора дала йому під заставу певної суми грошей. Однак 12 і 14 жовтня того ж 1585 р. луцький войський Ян Жоравницький і Миколай Гулевич визнали, що Напольська перебуває в ув’язненні свого чоловіка і не могла ані грошей брати, ані засвідчувати заставних актів [20].

На початку 1586 р. Федора Напольська у володимирському ґроді особисто визнала, що Ян Напольський її, «верную жону», зненавидів, бив та вимагав, аби вона маєток першого чоловіка переписала на нього, тим самим скривдивши дітей від першого шлюбу. А коли не зміг добитися свого, то почав спустошувати маєток та розтринькувати її гроші, відібрав у неї дітей та віддав їх чужим людям, врешті, посадив її «в тяжкое везене» і упродовж тривалого часу морив голодом. Їй вдалося втекти до брата Миколая Гулевича, який відправив сестру на її ж прохання до «старших» приятелів. Федора пробувала подати скаргу до луцького ґроду, однак староста, прочитавши її листа, відмовився його вписувати до судових книг, а віддав його до рук самого Яна Напольського [21]. Врешті, Федорі вдалося добути «глейт» (поза сумнівом, з допомогою родичів), за яким король узяв її в опіку, щоб вона могла безборонно провадити всі свої спрви у суді та безпечно пересуватися по території Польської Корони [22].

У даній справі від початку домінантна позиція в родині належала жінці як представниці доброго волинського роду Гулевичів та власниці маєтку по смерті першого чоловіка Павла Бранського. Натомість її другий чоловік Ян Напольський був на Волині неосілим чужинцем, тобто особою, що не мала нерухомості та не була вмонтована в шляхетську корпорацію. Тож і спроби Напольського змінити ситуацію на свою користь набирають форм, властивих зазвичай для спротиву залежної особи: він діє підступно, не зупиняється перед викраденням документів (крадіжка уважалася ганебним переступом), намагається отруїти дружину. Отрута сприймалася як жіноча зброя, зокрема й через те, що була пов’язана з приготуванням їжі. Утім, очевидно, що так звані чоловічі чи жіночі стратегії насильства були обумовлені домінантною або ж залежною позицією особи, що вдавалася до нього. А позаяк жінка перебувала зазвичай у становищі контрольованого суб’єкта, а в деяких випадках і ця суб’єктність була суттєво обмежена, то й форми її спротиву були визначені саме цими диспозиціями.

Перевага Яна Напольського натомість полягала у його становищі служебника луцького старости, відповідно, у Федори та її приятелів/родичів звужувалися можливості для судового захисту. Недаремно інформація про ув’язення пані Напольської та королівський ґлейт були вписані до володимирських ґродських книг, хоч маєток Брани входив до Луцького повіту, а подружжя Напольських, відповідно, були луцькими повітниками. Чоловік міг використати фізичну силу, що було легітимізоване узвичаєною підпорядкованістю йому дружини, зокрема, практично безкарно її ув’язнити. Звернімо увагу, що родичі знали про позбавлення Федори свободи, а при цьому, схоже, визволити її не могли. До того ж між братами Гулевичами не було єдності, про що згадується у скарзі Федори на брата Михайла, який допомагав Янові Напольському заволодіти її майном [23].

Тож цілком очевидно, що становище жінки та її безпека в подружньому зв’язку значною мірою залежала від становища в шляхетській корпорації її батьківської родини та наявності розгалуженої мережі родичів і приятелів, готових виступити на її захист. Важили і вибудувані самою жінкою комунікації. Звернімо увагу на присутність сусідів/приятелів, які виступають головними інформаторами Федори Гулевичівни у її конфлікті з чоловіком. Прикметно, що Адам Рудавський – ще одна планована жертва Яна Напольського – теж був слугою луцького старости, однак, схоже, на певному етапі розірвав стосунки з кн. Пронським. Цілком імовірно, що підступний чоловік саме його або підозрював у ближчих, аніж просто сусідські, стосунках зі своєю дружиною, або ж обрав його на кандидата-коханця у вибудовуваній історії «обелженя» дружини. Для нас, проте, важливо, що у мережах жіночих зв’язків, які забезпечували підтримку в різних життєвих колізіях, важливе місце посідають саме чоловіки.

«У ліжку з ворогом»?

Ставлення в ранньомодерний час до убивства чоловіка дружиною чи не найяскравіше засвідчене в англійському праві, де цей злочин класифікується як зрада (treason). Поняття зрада обіймало також убивство слугою господаря і, що важливо, спробу завдати шкоди монархові та його честі (образа королівського маєстату) [24]. З часом перші два види злочину отримали назву «малої» зради (нас цікавитимуть саме вони), на відміну від «великої» зради, яка була спрямована проти короля. Ці дії вважалися особливо тяжкими та небезпечними через природу зв’язку між злочинцем і жертвою – їх вчиняли ієрархічно підпорядковані особи, чиє становище зобов’язувало до вірності і послуху. У випадку подружнього зв’язку вірність забезпечувалася присягою під час шлюбу. У випадку стосунків «пан-слуга» – ритуалом прийняття на службу, який містив клятву вірності [25]. Патримоніальна влада монарха і патріархальна влада володаря дому/домогосподартва мали спільну природу, яка описувалася діадою «опіка-служба»/«милість-вірність». Недаремно для обґрунтування влади монарха в другій половині XVII ст. англійська політична думка звертається до природи подружнього зв’язку, пропонуючи його розглядати не як органічний стан відпочаткової нерівності статей, а як результат договору, в якому жінка добровільно зрікалася своєї свободи і віддавала себе у владу чоловікові. Тож замах дружини на життя чоловіка, а чи інші форми спротиву підривали чоловічу владу і в підсумку, як уважалося, могли завдати шкоди функціонуванню держави [26].

У Литовському статуті поняття «зрада» фігурує у двох видах злочинів, що порушували базові принципи, на яких трималася владна ієрархія: 1) образа королівського маєстату/зрада Речі Посполитої; 2) убивство пана слугою. ІІІ ЛС передбачав для зрадливого слуги не просто смертну кару, а ганебну страту – четвертування, зокрема й через родинний характер порушеного зв’язку. Така ж відплата чекала й на вбивцю батьків чи подружнього партнера. За ІІ ЛС (1566), якби один із подружжя, «з ненависті та немилості», під час родинного конфлікту («будучи в ростырку»), іншого вбив чи отруїв, тоді сини чи родичі мали ініціювати судову справу. Якби кревні з якихось причин того не вчинили, тоді сам уряд мав провести слідство, опитавши найближчих сусідів і тих, хто міг би знати про обставини убивства. Звернімо увагу на цей факт, адже він засвідчує вагу подібних справ у соціумі, де злочин зазвичай розглядався як приватна «кривда» потерпілого, а правосуддя загалом зводилося до утвердження «справедливості» – відшкодування втрат, яке задовольняло скривдженого. Факт злочину у випадку судового провадження через урядників мусили доводити присягою семеро шляхтичів, яких обирали судді (розд. 11, арт. 10). Кара за вбивство подружнього партнера передбачалася така, як і для вбивці батьків – «ганебна» смерть, що супроводжувалася втратою честі: спочатку злочинця мали возити по ринку і кліщами нівечити його тіло, а потому всадити у шкіряний міх разом із собакою, куркою, вужем і котом і втопити у найглибшому місці. Таким же чином мали бути покарані і помічники вбивці (розд. 11, арт. 16).

ІІІ ЛС (1588) передбачав, що діти або близькі родичі одразу по вбивстві зобов’язані були оповісти про злочин найближчим сусідам, а потім заявити про нього у ґроді. Порядок доведення дещо змінювався, порівняно з приписами ІІ ЛС: доводити вбивство ініціатори процесу мали присягою «самотреть», тобто родич із двома сусідами-шляхтичами, або, якщо не було шляхтичів, готових присягнути – зі слугами і челяддю (чотири особи/«самопять»). Якщо родичі й близькі відмовлялися від обвинувачення убивці, тоді до справи долучався ґродський суд. Важлива деталь, якої не існувало у ІІ ЛС, полягала в тому, що за відсутності в обвинувачів потрібної кількості свідків, готових присягою підтверджувати скаргу, обвинувачений звільнявся від підозри не автоматично, а після присяги про непричетність до вбивства разом зі свідками (в такій же кількості, яка передбачалася для обвинувача) (розд. 11, арт. 6). Карати убивцю належало так, як і за вбивство батьків (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 7).

Утім, аналіз ставлення до вбивств у ранньомодерному соціумі Волині та їх класифікації дозволяють твердити, що криманільним злочином, за який була передбачена смертна кара, уважалося дише вбивство з умислом, що діялося потаємно, без попередження жертви [27]. Очевидно, що найважливішою обтяжувальною обставиною у звинуваченні котрогось із подружжя у намірі вбити партнера мало бути конфліктне співжиття, яке вважали мотивом. Таке вбивство передбачало існування у вбивці прихованих намірів, які він таємно реалізовував, скажімо, у випадку отруєння. На позір виглядає, що правова норма стосувалася обох членів подружжя, незалежно від статі; найімовірніше, це мали на увазі й самі законодавці. Однак варто нагадати, що потаємність дій зазвичай пов’язана із підпорядкованим становищем підозрюваного, а тому саме жінка в разі смерті чоловіка за нез’ясованих/сумнівних обставин ставала об’єктом звинувачень.

Тож звернімо увагу на ті справи, де дружину обвинувачували у спробі позбавити життя подружнього партнера (два випадки) або у здійсненні підступних намірів (шість випадків). Найраніша з них датована 1573 р., а найпізніша – 1621. Лише в одному випадку маємо обвинувальний вирок, який може засвідчити вину жінки [28]. Ще в одній історії причетність дружини до смерті чоловіка підтвердив слуга, який нібито за намовою своєї господині убив її чоловіка Яна Русецького. Слуга в підсумку втік, що, цілком можливо, позбавило потенційних обвинувачів головного свідка, який міг підтвердити вину дружини (подальша доля жінки і перебіг справи невідомі) [29]. Інші шість випадків закінчилися цілком щасливо для обвинувачених, за винятком Ганни Монтовтівни, яка розплатилася за неправдиве оскарження з боку чоловіка 14 роками домашнього ув’язнення та каліцтвом, хоч у підсумку і довела безпідставність звинувачень (про що – далі).

Смерті чоловіка чи оскарженню дружини в спробі здійснити вбивство передував родинний конфлікт, про який або сповіщалося в скаргах, або його існування можна припустити за непрямими деталями. Однак в жодному випадку фізичне насильство чоловіка не оприявнюється. Це не означає, що його не існувало, однак очевидно – воно не сприймалося як достатньо легітимний для спільноти спосіб дисциплінування дружини, що додавав шляхтичеві доброї слави. А тому якщо в основі подружнього конфлікту й лежало насильство з боку чоловіка, про нього обвинувачі воліли не згадувати. Нема в скаргах і спроб продемонструвати родичами чоловіка/чоловіком його влади над дружиною. Натомість про чоловіка говорилося як про особу «безпечну», що не сподівалася нічого злого, бо нікому не заподіяла лихого, а усіляко намагалася зберегти мир в родині. Призвідницею негараздів зазвичай оголошувалася саме дружина, яка, «маючи злое мешканье здавна з мужем своим» /«забувши про страх Божий і не бажаючи зі мною учтиво жити, як інші дружини зі своїми чоловіками мешкають» [30], безпричинно на різний спосіб демонструє чоловікові свої «яд і ненависть». Ба більше, в кількох випадках вона свавільно, без його на те згоди, покидає дім, забравши речі, та подовгу мешкає у батьків/братів. У відповідь на багаторазові прохання чоловіка повернутися Катерина Харленська (з Монвидів Дорогостайських) чинить на нього і його здоров’я «похвалки і погрозки», тобто  погрожує мститися, як це традиційно відбувалося в разі конфлікту між шляхтичами [31]. А Настася Охлоповська (з Ощовських), почала з чоловіком  «ненависное и незычливое, и не такъ, яко на малжонку пристояло, мешкане мети, не маючи ку нему правого и сердечного умыслу и малжонского захованя», а потому зосередила свої зусилля «ку розорваню мешканя малжонского и ку роспусту», тобто на розлучення [32]. У підсумку така дружина спрямовувала свій умисл «ку якому злому и ганебному его, мужа своего, замордованю», яке кваліфікувалося як «зрада». Адже дії жінки «зневажували і ламали віру», скріплену шлюбною присягою [33].

На перший погляд, скарги на дружин – убивць своїх чоловіків – містять гендерно обумовлені моменти, однак порівняння їх з аналогічними актами, де в кримінальному (умисному) убивстві звинувачувалися чоловіки-шляхтичі, засвідчує їхню тотожність. Спільним є зображення небіжчика як мирної відкритої особи, що не мала підстав сподіватися на чиїсь ворожі почуття, натомість супротивник діяв підступно, з умислом убити, вдавався до хитрощів та використовував помічників. Тож у даному разі, найочевидніше, дослідник має справу з писарськими кліше, загальними для звинувачень у тяжких злочинах. Жінка підступна, але такою ж мірою, як і ворог-шляхтич.

У трьох випадках зазначено, що жінка вдавалася до отрути. Використання отрути чи чарів, яке зазвичай пов’язують зі статтю, водночас є й соціальним маркером, що вказував на підпорядкованість особи. До цих засобів удаються, зокрема, чоловіки-слуги [34].

Прикметно, що жінка постає у скаргах як особа з власною суб’єктністю: вона вирішує, де і з ким їй краще мешкати, та вдається до свавільних дій. А Катерина Харленська погрожує чоловікові помстою. Утім, такий опис міг засвідчувати не стільки реальний стан справ, скільки мав підкреслити невластиву для жінки поведінку, нехтування норм, спрямованих на гармонійне співіснування подружжя. Однак самі ці норми не оприявнюються. У скаргах практично відсутня апеляція до порушення дружиною своїми діями усталеної патріархальної ієрархії стосунків, за винятком хіба згадки, що вона надовго без дозволу чоловіка полишила дім. У цьому разі, проте, його влада перетинається і вступає в конфлікт із владою інших чоловіків – членів родини дружини. Помічниками у її злочинних діях (реальних чи приписаних) є брати (чотири випадки) і батьки (три випадки), які підтримували жінку під час конфлікту, приймали в себе упродовж тривалого часу, надавали раду та ставали на захист у судовому просторі і поза ним в разі звинувачень. Поле подружньої взаємодії включало в себе ширше родинне коло, тож у конфліктних ситуаціях чоловік у своєму намаганні «дисциплінувати» дружину мусив опинятися віч-на-віч не з нею, а з її представниками і заступниками, паритетними йому за гендерною позицією. Відповідно, традиційна влада чоловіка над жінкою утверджувалася чи відновлювалася через його конкуренцію і компроміси з іншими чоловіками, які могли виявитися сильнішими і фізично, і за своїм символічним капіталом у спільноті, і за доступом до владних ресурсів.

Традиційно інструментом у руках зрадливої дружини оголошувалися слуги і челядь (5 випадків) – союзники господині в її родинних негараздах. Дослідники ранньомодерної літератури зауважують, що такий фабульний хід мав утвердити читача у її підступності, використанні зваби і підкупу. Укладачі скарг, які теж конструювали (більшою чи меншою мірою) свій наратив за певними схемами і за допомогою усталених кліше, могли користуватися такими ж інтенціями [35]. А проте очевидно, що йшлося не лише про риторику, а й про реальну конкуренцію між подружжям за підлеглих членів «дому» – як спільноти людей під одним дахом. Залежне становище челяді та слуг не заважало їм в разі конфлікту зайняти певну позицію щодо одного із подружжя та перетворити життя іншого на пекло. А це означає, що баланс сил в родині був заданий відпочатково лише на рівні суспільних настанов і преференцій, натомість реальні диспозиції чоловіка і дружини зазнавали змін в залежності від індивідуальних потреб і можливостей, досягнутих компромісів в результаті перегляду відносин чи відкритої конфронтації з невідомими наслідками. Очевидно, що й заданість гендерних позицій не була сталою, а залежала від правового регулювання становища жінки, її майнового забезпечення, станової належності та можливості розлучення в тому разі, коли матримоніальний розрахунок виявлявся невдалим.

Врешті, навряд чи коректно говорити про відпочаткову імпліцитну ворожість між чоловіком і дружиною, натомість подружні конфлікти набирали особливо гострих форм через тісний зв’язок між ними, сильну емоційну заангажованість кожної зі сторін у такі стосунки, співіснування як життєвий проект, що міг обернутися крахом. У цьому контексті варто звернути увагу на деякі особливості взаємовідносин між паном і слугою, зокрема, на спроби слуги їх розірвати. Відповідний матеріал фіксує значну кількість випадків, де ображений на пана слуга, замість полишити службу, вдається до планування вбивства господаря. Показовим є і постійне втручання посередників, своєрідних «кризових менеджерів», у конфлікт пана зі слугою та спроби полагодити його так, щоб репутація пана не постраждала.

Цілком очевидно, що в разі подружніх негараздів першими «коригуючими» поведінку чоловіка заходами мали бути переговори з ним родичів і приятелів дружини, які зазвичай не потрапляли на сторінки судових книг. Проте згадки про участь таких груп підтримки в полагодженні стосунків подружжя регулярно зустрічаються у скаргах чи інших актах, де йшлося про конфлікт в родині. Так, скажімо, Іван Болобан-Осекровський, намагаючись нормалізувати стосунки з дружиною Ганною зі Стакорських, яка вигнала його зі свого маєтку, «забувши про свою присягу, вчинену на подружній зв’язок», а також привласнила чоловікові речі, посилає до неї своїх приятелів, аби вони з’ясували причину її поведінки та спробували переконати повернутися до подружнього життя з Іваном [36].

Манон ван дер Хейден підрахувала, що серед звернень до громадських судів голландських міст, які мали на меті коригувати поведінку членів міських спільнот, 25% становлять скарги заміжніх жінок на насильство своїх чоловіків, натомість аналогічних справ у звичайних кримінальних судах, що накладали покарання згідно з правовими приписами, міститься лише 6% [37]. Це дозволяє говорити, що суд був зазвичай останньою інстанцією, коли спроби дружини вплинути на чоловіка через тиск спільноти були вичерпані. Очевидно, що далеко не скрізь існували подібні інституції громадського контролю, які можуть оприявнити багато сторін подружнього життя. Однак очевидно й те, що в ранньомодерний час практично повсюди існували хоч і неформальні, але дієві системи дисциплінування, якими були родинні чи приятельські мережі.

Утім, якщо чоловік систематично кривдив дружину, а та була з якихось причин позбавлена опікунчої підтримки родичів, а чи вона була недостатньо дієвою, то подружні стосунки справді могли перетворитися на війну, що велася і в символічній площині. Звернімо увагу на відмову Дороти Терлецької з Шидловських присягою підтвердити своє звинувачення слуги Яна Ценковського в «зрадливому» убивстві її чоловіка. Дорота пояснила, що Федір Терлецький викрав її від батьків і силою змусив вийти за нього заміж [38]. Тож жінка задекларувала відмову від подружнього зв’язку з убитим ціною «головщизни» – матеріального відшкодування за вбивство.

Звинувачення у вбивстві як засіб

Випадки оскаржень дружини у вбивстві чоловіка, де вина жінки не була доведена, суттєво превалюють над тими, де її справді можна запідозрити у злочинному намірі (шість до двох). Головною підставою для обвинувачення виступало конфліктне співжиття подружжя, що вказувало на мотив. «Свідками» злочину виявлялися сусіди чи приятелі, які в кращому разі знали про родинні негаразди небіжчика, а в більшості випадків їхня поінформованість ґрунтувалася на оповіді зацікавлених осіб, чутках і власних припущеннях. Ці непевні знання вони мали підтверджувати присягою, тобто клятвою іменем Бога. Проблемність доведення за відсутності слідства в змагальному судовому процесі перетворювало звинувачення дружини на зручний інструмент маніпуляцій родичів небіжчика для отримання зиску чи зведення рахунків. Призом для переможця у таких змаганнях могла бути опіка над маєтками і дітьми небіжчика чи позбавлення вдови частки майна, записаного чоловіком під час подружнього життя і/або заповітом. Продемонструю це на кількох прикладах.

Найраніший випадок стосується вбивства Андрія Хмари, про яке 20 лютого 1573 р. у луцькому ґроді оповіли племінники жертви Степан і Семен Хмари, звинувативши у злочині дружину вбитого Ганну і її батька Григорія Костя-Макотертського. Скаржники твердили, буцімто вбивство скоїв за намовою Ганни слуга небіжчика Лонський, який потому взяв коня і втік. Брати зазначили, що у того слуги мають бути листи на маєтність, записану Ганні чоловіком, що вказувало на її вину як ініціаторки злочину. Свою заяву у ґроді Хмари, однак, не супроводжували «поволанням» – обов’язковим публічним оголошенням імен убивць. А проте Ганна і її батько, як тільки дізналися про обвинувачення, одразу стали на шляхетському з’їзді для того, щоб довести свою невинуватість. Можна припустити, що подружнє життя Андрія Хмари на момент його смерті дало тріщину, адже це пояснює перебування Ганни у батьківському домі та на позір голослівне звинувачення її у смерті чоловіка. 25 лютого Григорій Костя-Макотертський скаржився у ґроді, що його зять був убитий слугою Степана Хмари. Проте розгляд справи відклали, позаяк Степан твердив, що його слуги, які під час убивства були при ньому в маєтку дядька, поїхали на пошуки Лонського.

Невдовзі в луцькому ґроді з’явився Лонський, який, виявляється, нікуди не тікав. 12 березня 1573 р. він засвідчив перед луцьким старостою кн. Богушем Корецьким, що в день убивства свого пана поїхав до Вінниці за дорученням Степана Хмари, який дав для цього свого коня. Однак до місця він не доїхав, бо його перестрів у Костянтинові той же Степан і запросив на гостину до свого зятя Івана Бурого, де повідомив про смерть пана. Уночі Степан намовляв Лонського поїхати з ним до Ковеля і взяти вину за вбивство на себе, а також вказати на Ганну як замовницю злочину. На підтвердження участі дружини у вбивстві слуга мав показати вінові листи, які були на руках у Степана. Потому Бурий мав приїхати до Ковеля і визволити Лонського. За те хлопцеві обіцяли гроші й коня, однак він на під’їзді до Ковеля втік і прийшов до луцького ґроду. На свого пана як убивцю вказав на тортурах також Степанів слуга Венглинський, визнаючи, що за кілька днів до вбивства той підмовляв його до участі в злочині. Іван Бурий, якого на той час ув’язнили в замку, визнав, що його зять Степан зізнався йому у вбивстві; те саме підтвердив і Степанів брат Сушко. 8 вересня до замку привели в ланцюгах і самого Степана, якого піймали ті шляхтичі, що попередньо за нього поручилися. Він категорично заперечував свою участь у злочині, твердячи, що не завинив не лише вчинком, а й помислом, і «готов, деи, есми от того ся отприсягънути, а сумненемъ своимъ себе очистити». Однак на підтвердження своєї невинуватості Степан не навів жодного доказу та не спростував свідчень інших осіб. Тоді луцький староста кн. Богуш Корецький разом із присутніми при ньому особами ухвалив декрет: кровному родичеві вбитого Ласку-Секунському і дружині Ганні з батьком присягнути в тому, що той Степан сам зі своїми помічниками і слугами Ольшинським і Венґлинським убив свого дядька Андрія Хмару, а коли присягнуть, Степан як убивця має бути скараний «на горло». Тож коли обвинувачі, «положивши на Степану Хмари руки свои», готові були присягати, а Ласко вже вимовив перші слова («Я, Михаило Ласко-Секунскии, присегаю Богу»), Степан звільнив їх від присяги і признався в убивстві свого дядька, «вночи спячого». Злочинець «ведле статуту заплату свою взялъ», а кн. Корецький розпорядився передати дружині вбитого частину маєтку чоловіка, записану за внесений посаг (віно), яку вона має право тримати до смерті за записом чоловікa [39]. Тож, як бачимо, звинувачення дружини та її батька мало інструментальний характер, яке дозволяло відвести підозру від справжнього вбивці і забезпечувало перехід усього маєтку до його рук як найближчого спадкоємця. Прикметно також, що у версії Степана Хмари вбивство його дядька здійснювалося слугою за намовою дружини небіжчика.

Таким же інструментальним було і звинувачення Павлом Зглічинським своєї дружини Ганни Монтовтівни, вчинене 6 червня 1580 р. у луцькому земському суді з метою заволодіння її маєтністю. На карб Ганні був поставлений перелюб і втеча від чоловіка з грошима, які вона отримала від продажу своїх маєтків мачусі та її другому чоловікові підкоморію Олександрау Семашкові. На додачу сама обвинувачена подала листа, в якому визнала все, що їй інкримінував чоловік, ба більше – розповіла про спробу отруїти Павла та його пана, того ж таки Семашка з дружиною. Отрутою була чорна ящірка, якою начинили ляща, що подавався на обід, а також підмішане в питво зілля. Судді, щоправда, відмовилися розглядати цю справу і передали її до духовного суду [40]. Утім, 18 червня 1594 р.  Ганна заявила перед земським судом, що всі ті обвинувачення («речи шкарадные, учтивости моеи шкодливые») були наклепом, придуманим її чоловіком. Упродовж 14 років Зглічинський тримав її в ув’язненні та тяжко збиткувався над нею («охромив») [41]. Однак спроби нещасної жінки отримати розлучення не вдалася. Для луцького біскупа Берната Мациєвського знущання над Ганною її чоловіка виявилися недостатньою підставою для розірвання шлюбу. За його ухвалою Зглічинський мав перепросити дружину та віддатися на поруки трьом шляхтичам, які гарантували б його належну поведінку у подружньому зв’язку [42].

Цілком імовірно, що такий же характер мала і згадка в тестаменті кн. Льва Воронецького про отруєння його дружиною – дієвий аргумент в суперечці родичів князя за його майно зі вдовою, якби вона спробувала пред’явити якісь свої претензії [43].

Випадки звинувачень дружин у вбивстві чоловіків представлені зазвичай лише скаргами, в кращому випадку – з обох сторін. В цьому разі в руках історика опиняється два погляди на історію, які, проте, рідко дозволяють напевно підтвердити чи спростувати свідчення супротивників. Фіналом однієї зі справ, де скарга братів небіжчика виглядала як цілком вмотивована, бо була підкріплена свідченнями челяді та супутніми доказами, стали приятельські домовленості між сторонами [44]. Із восьми справ, про які згадувалося, в одній таки існує обвинувачувальний вирок для дружини (баніція, тобто вигнання з держави), проте формально через її неявку до суду. Тож детальніше зупинюся на унікальній у своїй повноті історії звинувачення дружини Настасі з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського [45]. Саме вона демонструє кухню конструювання обвинувачення та засвідчує, на яких непевних підставах воно ґрунтувалося. Відповідно, історик отримує матеріал для аналізу ще одного ресурсу для появи обвинувачень – судової системи, яка мала геть інші функції, аніж знайти злочинця і його покарати у відповідності з законом.

Нещасний випадок чи підступний ніж

10 серпня 1583 р. у луцькому суді був озвучений позов Йони Охлоповського, яким він звинуватив Настасю Михайлівну з Ощовських у вбивстві чоловіка Бориса Охлоповського, двоюрідного брата Йони, Костянтина і Сави Охлоповських. Звинувачення містили традиційні для подібних історій елементи: невластиве для подружжя співжиття з вини дружини, яка не хотіла виявляти до чоловіка теплих почуттів, а була свідомо налаштована на розлучення; вона спрямувала свої волю й «потаємний» умисел на «ганебне» вбивство чоловіка, очікуючи на сприятливу нагод [46]. Отже, Настася перевезла всі свої речі до братів і подовгу в них мешкала, а 18 березня 1582 р., коли підпилий чоловік удома спав, вночі власною рукою «непристоине и незбожне, зрадливе», вколола його в горло ножем, від чого той помер. Перед тим Настася підмовила «дивными и злыми способы» свою челядь, Борисового слугу Федора Дюгтя, хлопця Васька, і двох дівчат Вуцю та Параску, які допомагали їй позбавити життя чоловіка: одні тримали свічку, а інші були на сторожі. Перед смертю, як зазначалося в позові, Борис «волав», що сходить зі світу через «зраду» в домі. Тож батько скаржника Яким Охлоповський, на час провадження процесу вже небіжчик, тихо вивідав, що саме Настася власноруч убила чоловіка, але не хотів її як шляхтянку звинувачувати, не маючи твердих доказів. А тому на погребі просив її не квапитися з похованням небіжчика, а ретельніше опитати якомога більшу кількість людей про обставини його смерті. Однак Настася не дала дозволу на «вивідування», а пішла з цвинтаря, покинувши тіло Бориса. Її ж брати Костянтин і Сава в стані сп’яніння мало не вбили Якима. Тоді він, «порушоний жалем», над тілом у присутності возного засвідчив, що небіжчик був убитий, а потім вніс скаргу до ґроду та передав на поруку Настасі челядь у тисячі кіп грошів. Якимові сини по різних ґродах оголосили, що саме вона винна у вбивстві чоловіка [47]. Разом із Настасею були позвані до суду й її брати.

Обвинувачі подали визнання возних, внесені до актових книг: Станіслава Коломийського у луцькому ґроді 10 квітня 1582 р., який оглядав пораненого Бориса Охлоповського, а також пізніші, вже по його смерті, в луцькому, володимирському і кременецькому ґродах. Зміст цих свідчень писар звів до кількох моментів: ще за життя чоловіка Настася відмовилася «піймати» челядь для «опиту», а взяла її на поруки; по смерті Бориса вона не погоджувалася затримати поховальну церемонію і знову заборонила опитувати челядь, але пообіцяла її поставити в суді. До скарги долучалися свідчення сестер Бориса, які вказали на челядь як винуватців, та два листи від чотирьох осіб – швагрів Охлоповських (Кузьми і Клима Порванецьких, Василя Олізаровського та Тимофія Зика-Князького), де вони засвідчили, ніби чули від Бориса, що вночі його хтось уколов ножем у власному домі, хоч там не було нікого чужого. У підсумку Йона Охлоповський заявляв, що всі представлені акти вказують на дружину небіжчика як винуватицю смерті чоловіка, адже вона не була зацікавлена в розслідуванні і боронила челядь від опитування, а також не засвідчила факт злочину перед «околичними» сусідами і не вчинила «обволання» убивства чоловіка.

Утім, адвокати вдови оповіли іншу історію. Коли трапилося нещастя з Борисом, дружини не було вдома, бо спочатку чоловік відіслав її до своєї сестри Михнової Порванецької, далі жінки разом поїхали на хрестини, тож Настася лише пізно увечері повернулася додому. Борис за відсутності дружини вранці сходив до церкви, після служби взяв попа і з ним дома пиячив, а потім «броил в дому», ледь попові вдалося його вкласти до ліжка. А коли священик пішов, Борис устав, витягнув зі скрині речі дружини і їх рубав, аж поки не зламав шаблю. Після того взяв півгак, який вже був заряджений, набив його ще раз і вистрілив. Ударна хвиля була такою сильною, що Борис упав, розбив груди так, що на правому боці вискочила ґуля («ґуз»), переламав кістку на плечі і з того ж боку був поранений в шию, схоже, тріскою від прикладу. Після того чоловік перебинтував шию і ліг спати, а коли Настася повернулася і запитала, що трапилося, Борис сказав, що сам не знає, і попросив дати йому спокій. Бачачи, що справа серйозна, Настася послала слугу Федька по горохівського балвера [48], а потім вже над ранок до братів, які, бачачи, що ескулап не може зарадити справі, відправили посланця до Свинюх кликати досвідченішого спеціаліста. Свинюський балвер перебував при небіжчику до самої його смерті. Того ж понеділка Борис послав по своїх родичів і у вівторок склав тестамент у їхній присутності, де не було жодної згадки про вбивство.

Як твердили адвокати Настасі, під час поховання Бориса Йона Охлоповський з помічниками вихопили шаблі та розігнали попів і присутніх, відібрали мари з тілом небіжчика, про що позвані скаржилися в земському суді. Ця версія також була викладена священиками 29 квітня в ґроді. Адвокати обвинуваченої поклали тестамент, який (як зазначалося), засвідчили своїми печатками сам Йона та швагри небіжчика Кузьма й Клим Порванецькі. Представили також письмове свідчення свинюського балвера Миколая, який був при Борисові майже три тижні і жодного разу не чув від нього, щоб той скаржився на когось про підступне поранення. Про рану на горлі небіжчик нічого певного розповісти не міг, казав, що був дуже п’яний. Помер від того, що з ґулі на грудях, яку протяв балвер, відток пішов у черевну порожнину. Лист був датований 12 квітня, схоже, писався одразу після активних кроків Охлоповських по конструюванню своєї версії та її поширенню серед загалу, чому мали сприяти вознівські свідчення у всіх трьох волинських ґродах. Адвокати твердили, що Настася не розглядала смерть чоловіка як убивство, не чулася винною, а тому й не ініціювала справи. Небіжчик майже три тижні був живий і не скаржився, що в його ранах винен хтось інший, аніж він сам. До того ж дружина – «біла голова» – не знала, як потрібно діяти в сумнівних ситуаціях. Тож обвинувачена сторона просила про дозвіл на виведення шкрутинії.

Суд, керуючись засадничим принципом презумпції невинуватості, («будучи ближчий до визволення, аніж до карання»), дозволив удові виводити шкрутинію на наступній судовій сесії (рочках). Однак було вирішено, що підозрювана має весь цей час перебувати в замку і з нього не виходити, а при ній – її брат; там же мала бути ув’язнена і челядь.

Також урядники опитали поодинці кожного із челяді як тих, на кого в першу чергу впала підозра. Їхні розповіді загалом збігалися з версією адвокатів Настасі Охлоповської, однак мали деякі відмінності в деталях. Слуга Федько, який у день поранення Бориса супроводжував Настасю в її подорожах, зауважив, що небіжчик пояснював ґуз на грудях результатом недбалого поводження з півгаком, а от про рану на шиї його свідчення були суперечливіші: в одних випадках казав, що не знає, як її отримав, а в інших висловлював версії – чи то через постріл із півгаку, а чи його вкололи ножем. Слуга твердив, що півгак був серйозно пошкоджений після пострілу, зокрема, його дерев’яна частина, від якої відлетіла з одного боку тріска. Він також згадав про ще одного персонажа історії – Борисового племінника Кожуховського, який того вечора втік з дому. Дівка Воця сказала, що увесь той час, поки Настасі не було дома, челядь ховалася від пана і до нього у світлицю не заходила. А коли приїхала пані і виявила скривавленого чоловіка у тяжкому стані, той на її питання про причину сказав, що був поранений Кожуховським, хоч той і клявся у своїй непричетності до нещастя дядька. Дівка, щоправда, теж підтвердила слова пана, що його ножем сколото [49].

Вже через два дні (12 серпня) до луцьких книг були вписані визнання челяді, дані на тортурах, які серйозно відбігали від попередніх. Отже дівка Воця спочатку сказала, що пана вбив Кожуховський, потім – що сама пані з Кожуховським з гніву за те, що він понищив її речі, і при цьому була присутня вся челядь. Своє визнання Воця повторила ще двічі. Федір Дьоготь сказав, що по приїзді одразу пішов спати, а коли почув, що пан поранений, хотів його оглянути, однак пані не пустила. Васько Грицкович ще до проби визнав, що вколола Бориса ножем його дружина, а дівки при ній тримали свічки. Все те він бачив через вікно, однак Яків Ощовський заборонив йому розказувати про побачене будь-кому до певного часу. Дівка Параска натомість свідчила, що пана «замордували» Кожуховський з Федьком [50]. Тож бачимо, що й свідчення під тортурами не вирізнялися одностайністю.

19 вересня того ж 1583 р. оскаржені вивели шкрутинію з допомогою 30 свідків. Десять свідків особисто чули від Бориса Охлоповського про його поранення як про нещасний випадок від пострілу з півгаку, серед них – Антон Визгерд Заболоцький, який до того ж писав тестамент на прохання небіжчика. Він підтвердив, що заповіт читали в присутності Йони Охлоповського і Клима та Кузьми Порванецьких, які були незадоволені його змістом і звернулися до Бориса зі словами: «Діти свое погубилъ, а от детей все жоні отписуешъ». Вони зволікали із засвідченням тестаменту, хоч їх по це просив сам небіжчик, і в результаті так і не поставили на ньому своїх печаток і підписів [51]. За тестаментом небіжчика опікунами Настасі та дітей ставали її брати, а маєток потрапляв до рук удови на вигідних для неї умовах. Серед свідків фіксуються свинюський балвер і його шваґер (вихрест), які перебували при Борисові Охлоповському практично невідступно до його смерті. Свої свідчення зробила і дружина Івана Селецького, яка заявила, що чула розповідь про поранення в результаті пострілу й від небіжчика, і від його рідної сестри Михайлової Пораванецької. Всі інші так звані «свідки» чули про поранення Бориса в результаті нещасного випадку від різних осіб і за різних обставин, на яких я коротко зупинюся. Отже шестеро осіб отримали інформацію від Василя Олізаровського, чиї визнання на боці Йони Охлоповського мали підтверджувати вину Настасі. Серед них, що прикметно, Василеві рідні брати – Федір, Андрій та Левко Олізаровські. На аналогічну інформацію з уст представника протилежної сторони – Кузьми Порванецького – посилався також свідок Настасі Станіслав Ґуховський. А Миколай Стемпковський «чув» від підданих Якимової Охлоповської на торгу в Горохові 25 березня, що Борис поранився тоді, коли дружини не було дома. Четверо осіб передали слова горохівського балвера Якуба, який казав, що Борис отримав свою рану випадково за відсутності в домі Настасі, а двоє – посилалися на подібну оповідь попа Карпа. Адам Рудавський додав у своїх свідченнях, що Йона Охлоповський (як кажуть), десь подів того попа, який затверджував тестамент. Джерелом інформації виступали слуги тих, хто особисто спілкувався з Борисом, також свідки посилалися на чутки, які кружляли на Волині, де наголошувалося на непричетності Настасі до смерті чоловіка. Під час опитування був продемонстрований пошкоджений півгак. Насамкінець адвокат обвинуваченої сторони просив про присягу для Настасі «самосім», тобто ще з шістьма свідками (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 23), для доведення її невинуватості; також зауважувалося, що особи, які брали участь у виведенні шкрутинії, готові присягнути.

Однак позивачі заперечили і настояли на своєму праві доводити вину Настасі. Серед доказів обвинувачення – випис із актових книг визнання возного, який опитував горохівського балвера Якуба. Той ніби сказав, що відмовився лікувати Бориса, бо колота рана на горлі була смертельна, і ніби при ньому послали дівку шукати голільного ножа, можливе знаряддя вбивства. Далі подали лист від Яна Бокія Печихвостського, володимирського підкоморія, який був у домі Бориса, однак особисто з ним не говорив через слабкість пораненого. Натомість свинюський балвер, який перебував при пораненому, повідомив, що той жити не буде – надто «шкодлива» рана на шиї, через яку виходить вся їжа. Кузьма, Клим і Євстахій Порванецькі особисто в суді заявили, що Борис був поранений, але невідомо ким. Ще один свідок Богуш Липленський визнав факти поганого подружнього життя Бориса зі своєю дружиною, яка, покинувши чоловіка, тривалий час мешкала у брата Василя. Липленський також визнав, що він розпитував своїх приятелів про обставини поранення Бориса, однак інформація була суперечлива, зокрема сам постраждалий ніби казав: «Кажут, что был пъян, пил с попомъ и дуровал; там же, деи, кажут, якобы ся ножом сколоти мел». Ще один свідок Федір Князький особисто не чув від Бориса, що його хтось поранив, але люди посилалися нібито на його слова про підступну рану, невідомо ким завдану. Як бачимо, жоден зі свідків прямо не вказав на Настасю як убивцю. Різниця в історіях обох сторін полягала лише в тому, що свідки з боку Настасі однозначно заявляли про поранення Бориса в результаті нещасного випадку, а свідки з боку братів Охлоповських допускали можливість підступу. Утім, це не завадило братам Охлоповським підсумувати, що всі їхні свідки вказали на вину вдови, що підтверила і челядь «на муці». Вони просили про дозвіл присягнути на підтвердження своїх обвинувачень.

Адвокат Настасі потому заявив, що Охлоповські десь поділи челядь, а своє звинувачення вони придумали з корисливою метою, адже Настася їм «опеки по небожчику мужу своему дати не хотела». Суд, зауваживши сумнівність скарги позивачів і їхніх свідків, наказав Настасі «самосім» присягнути. Позивачі на те просили про апеляцію до короля, що їм було дозволено. Тож присягу Настасі затримали до рішення королівського суду, а свідкам з її боку наказали присягати. Ті своїм «сумлінням» підтвердили, що їхні свідчення з приводу невинуватості Настасі у вбивстві чоловіка правдиві [52].

17 грудня Йона Охлоповський від себе і братів вніс до ґроду протестацію, в якій викривав підступ оскарженої та її захисників. За його словами, Настасині опікуни – брати Василь і Микита Ощовські та Іван Селецький – скликали до себе родичів і чужих людей, та переконали їх своєю «непевною» розповіддю у невинуватості сестри. Вони також подали на уряд тестамент, правдивість якого скаржники не визнають. Йона також твердив, що челядь затримали в замку і взяли на тортури з ініціативи старости, який засумнівався в аргументах захисту. Однак Охлоповські як «люди вбогие, на почтъ слугъ и сторожовъ не способъные», не змогли забезпечити охорону затриманих. Тож Ощовські, попередньо з ними змовившися, однієї ночі «фортелем» відволікли сторожу і допомогли челядникам спуститися по муру. Тих слуг, власне, особливо й не стерегли, адже вони після тортур були тяжко хворі і, як здавалося, нездатні на втечу. Далі пани Ощовські зібрали у себе приятелів і сторонніх осіб, і навіть «хлопів простих», та намовили їх проханнями і подарунками свідчити під час виведення шкрутинії так, як їм було потрібно: «Их через два дни честовали и ведле воли своее их великими просбами и плачем великим, а снат и дарами, намовили, упросили и по воли своеи накеровали». Судді ж в результаті ухвалили несправедливий декрет – наказали присягати Настасі. Писар, своєю чергою, за суддівським наказом чи зі своєї ініціативи не вписав у протокол багато речей, потрібних скаржникам для провадження справи за апеляцією в королівському суді. Потім ті злі люди, намагаючись замести сліди і позбавитися від «язиків», які їх звинувачували, почали прибирати челядь, про що вже є знак – знайдене тіло дівки Воці з каменем на грудях в криниці на землях Дем’яна Павловича, неподалік місця, де мешкає швагер Ощовських Адам Рудавський (як пам’ятаємо, один зі свідків при виведенні шкрутинії Настасею). Піддані Павловича, що знайшли тіло, швидко повідомили про страшну знахідку свого пана і сказали, що перед тим бачили ту дівку у Рудавського. Дем’ян не став замовчувати справу, а вчинив «опит» усіх, хто міг щось знати. Знайомі Охлоповських з-під Кременця, почувши про ці події, повідомили скаржників, а їхні приятелі ту інформацію «во многих сторонах розголосили». Возний, який оглядав тіло, привезене Йоною Охлоповським до луцького ґроду, визнав: «…знат, иж была билая голова». Ця репліка дозволяє припустити, що стан збереження тіла був далекий від ідеального. Також возний повідомив, що «знахідку» як дівку Воцю ідентифікував сам Охлоповський. Відповідно, виникає питання, чи не скористався Йона нагодою видати знайдене тіло за доказ вини Настасі та її братів. Далі возний зафіксував, що голова небіжчиці була обстрижена, а на тілі – помітні знаки від тортур: попалені катівськими свічками боки і плечі, так що шкіра звисала, та сліди від мотузок на руках і ногах, які залишаються від розтягування на катівській драбині [53]. Зазначу, що й ця інформація могла бути інтерпретацією Йони, адже сліди розкладу можна було за цих обставин видати за сліди тортур. Утім, протестація, схоже, не мала жодних наслідків.

У підсумку справа закінчилася, згідно з королівським декретом, присягою Настасі і шести шляхтичів при ній 20 лютого 1586 року, майже через чотири роки після смерті Бориса Охлоповського. Жінка присягала, що чоловіка «спячого, пяного» ножем не колола, з челяддю жодним чином не змовлялася, непричетна до його смерті «ани радою, ани ведомостю, ани помочю». Прикінцеві слова присяги звучали так: «Естли же не по правди присягаю, Боже ми не помози и вбий мя Боже в сей вік и в будущий, на души и на тіли моем»[54].

Підсумовуючи цю історію, зауважу, що в більшості випадків марна справа намагатися вибудувати свою версію подій на підставі тогочасних судових наративів чи, принаймні, якось узгодити вкрай суперечливі деталі. Досить ризиковано напевно покладатися на правдивість одного з тих сценаріїв, що пропонувалися сторонами в суді. Тож питання, що стало причиною смерті Бориса Охлоповського – ніж в руках підступної дружини, а чи випадок, який позбавив жінку тягаря подружнього життя – винесемо за межі аналізу. Адже відповідь на нього неминуче обґрунтовуватиметься низкою припущень, щедро приправлених суб’єктивністю того, хто спробує це зробити. Утім, особи, що стали перед судом, теж найменшою мірою переймалися питаннями – що насправді відбулося та хто вбивця. Для Охлоповських будь-що-будь важило довести вину вдови, адже лише за цих обставин вони могли повернути контроль за майном двоюрідного брата. Настасі та її братам потрібно було довести її непричетність до смерті чоловіка. Борисів племінник Кожуховський, челядь, знайдене жіноче тіло з каменем на грудях, піп, який невідомо де подівся, голільний ніж зі слідами крові, півгак та інші свідки й свідчення, що несподівано зринають в процесі розгортання історії, губляться серед інших елементів досить суперечливих конструкції. Значна їх частина – інформаційний мотлох на узбіччі для самих учасників процесу. Для історика натомість вони служать підтвердженням, що сторони найменше переймалися пошуками доказів, невідповідністю тверджень та намаганням їх узгодити. Врешті, так до кінця нез’ясованим залишилося питання, яка саме рана – на грудях чи в шиї – стала безпосередньою причиною смерті Бориса, ба більше – чи була взагалі рана на грудях [55]. Натомість чи не найважливішим для дослідника видається питання про «конструювання» свідків і свідчень сторонами процесу та ті ресурси, які для цього використовувалися. Адже за відсутності слідства як незалежної від сторін частини судового доведення, саме свідки постають головним аргументом у суперечці. Вони, а також риторична майстерність адвокатів набувають у суді вирішального значення. Зупинюся на них детальніше, почавши від особливостей конструювання звинувачення вдови.

Охлоповські на початку процесу подали визнання возних, що були внесені до луцького, володимирського і кременецького ґродів, які засвідчували відмову Настасі провадити опитування челяді та слуг. Саме слуги постають із цих актів як підозрювані в убивстві Бориса Охлоповського. Запис у луцьких книгах, датований 10 квітня, стосувався останніх днів життя Бориса, а визнання возного, занесене до володимирського ґроду у травні, взагалі було зроблене вже по його смерті. Тобто Охлоповські розпочали інформаційну кампанію по дискредитації удови у Волинському воєводстві вже по смерті Бориса, а офіційні звинувачення її в смерті чоловіка прозвучать більше аніж через рік після самої події (що, утім, було цілком типовим для провадження подібних справ). Натомість більшість свідків з боку Настасі посилалися на інформацію, отриману ними в інтервалі між 18 березня, коли Бориса спіткало нещастя, та 25 березня – неділею і ярмарковим днем у Горохові. Найпізніше свідчення датоване 27 березня. Частина свідків згадує про тестамент – важливу деталь, яка недвозначно вказувала, що небіжчик не розглядав дружину, попри складне подружнє життя, як можливого убивцю. Розведеність у часі свідчень сторін конфлікту може вказувати також на певну зміну у розповіді про подію самого Бориса. Цілком імовірно, що думка про умисне поранення була «підказана» тяжкохворій людині, яка мала певні провали в пам’яті через сп’яніння, відвідувачами, що потяглися до Охлопова довідатися про обставини нещастя та стан Бориса. Серед них могли бути як зацікавлені особи, що задавали питання з певною метою, так і цілком безсторонні. Нагадаю ще раз свідчення Богуша Липленського, свідка обвинувачів, де він наводить слова Бориса, які чув від Івана Холоневського: «Кажут, якобы ся ножом сколоти мел». Відповідно, одні і ті ж свідки упродовж майже трьох тижнів Борисової хвороби могли чути від нього різні версії трагічної події: 1) в перший тиждень, коли писався тестамент, а Охлоповські з Порванецькими вирішували, як уникнути його підписання, Борис ще достеменно не знав, як отримав рану в горлі, і був певен, що в результаті необережного поводження з півгаком; саме з цього періоду походить інформація свідків Настасі; 2) перед смертю Борис уже підозрював, що умисно поранений кимось із домочадців, на чому вибудовують свої звинувачення Охлоповські; факт «волання» Бориса про зрадливе вбивство, на яке посилалися на першому засіданні Охлоповські, не був підтверджений жодним свідченням. Тож «свідки» з обох сторін могли цілком щиро присягати на підтвердження своїх слів. Утім, можливе ще одне припущення. Свідки, які оповідали, що саме вони чули, а потім підтверджували свої слова присягою, не конче вказували, що їхні свідчення – це все, що вони чули. Цілком імовірно, що таким чином можна було залишити частину невигідної інформації поза межами визнання.

Як засвідчують визнання свідків, складовою успішного провадження справи зазвичай ставала широка інформаційна кампанія. Недаремно серед цього суперечливого наративу, ми раз-у-раз натрапляємо на згадки про поширення того чи того факту серед загалу, причому інформаційний фон забезпечувала не лише шляхта, а й її слуги та піддані. Очевидно, що певна доля успіху лежала й на писареві, який міг допомогти одній зі сторін, на певний спосіб препаруючи інформацію. Звернімо увагу на протиріччя в протоколі з приводу нібито (не)прихильності старости до скаржників. На початку процесу Охлоповські посилаються на його рішення як легітимізуючі щодо ув’язнення вдови та використання тортур при допиті Настасиної челяді. Дещо пізніше вони вже скаржаться на прихильність старости до обвинувачених.

Позбавлення Настасі свободи було порушенням засадничого права шляхтича – ніхто не може бути ув’язнений без вироку суду. Що ж до челяді, то вона розглядалася як власність пана, який міг погодитися на її опитування, а міг відмовити в цьому, беручи відповідальність на себе та погоджуючись на судове провадження. Саме так вчинили від початку Ощовські, відмовившися надати челядь для опитування та пропонуючи скаржникам позивати їх до суду (утім, про це ми знаємо з уст скаржників, що не конче відповідало реальному перебігу подій). Тож допит із тортурами не лише порушував право власності та усталені шляхетські практики, а й суперечив праву, яке забороняло використовувати свідчення залежних осіб – слуг і челяді – проти пана чи на його користь (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 53; ІІІ ЛС, розд. 4, арт. 78). Маніпуляції зі свідченнями слуг і челяді були досить поширені, адже за неправдиве звинувачення шляхтича передбачалася правова відповідальність, натомість оскарження залежних осіб – «інструментів» в руках їхніх господарях – теж зачіпало честь пана, а водночас меншою мірою загрожувало скаржникові репутаційним та іншими втратами. Більш того, зізнання осіб нешляхетського стану можна було отримати, застосувавши до них тортури. Попри те, що у багатьох випадках ці свідчення легко спростовувалися, однак вони були непоганим інформаційним приводом у війні за честь.

Звернімо увагу на оскарження 3 червня 1571 р. Андрієм Добринським Олехнової Тесовської Настасі Богданівни Джучанки, яка нібито 9 травня підпоїла його «жонку дворную» Богдану, яка перебувала у Добринського на службі, дала їй 10 грошів та пообіцяла видати за свого сина Гаврила Олехновича Тесовського, якщо вона отруїть самого скажника, його дружину Ганну Томилівну Воронянку і їхню челядь. Богдана давала зілля «отрутне», отримане від Джусянки, «в потравах ести и в питю пити» кілька днів поспіль, однак воно не подіяло. Тоді Тесовська, бачачи, що та отрута «не ест велми шкодливая, иж от нее нихто не вмер», прислала до Богдани свою хрінівську піддану Стасючиху з іншою, міцнішою отрутою. Вона переказала, що пані помилилася з попереднім зіллям, натомість, якщо додати господарям у їжу чи напої нове, яке називається «сопща», то вони напевно до вечора помруть. Проте Богдана не встигла заподіяти зла, бо була випадково викрита: вона вкрала у пана сорочку і заховала її в рукав, де зберігала й зілля, а Добринський те помітив. Двоє возних засвідчили: Богдана без примусу добровільно визнала, що отруїти господарів її намовила Олехнова Тесовська [56].

А проте 12 червня інший возний визнав перед підстаростою, що в присутності людей добрих питав дівчину, яку посадив у замкову вежу Добринський, чи вона брала отруйне зілля у Джусянки і чи давала на її прохання або з наказу пану Добринському, його дружині і челяді. Та відмовилася та оповіла, що своє визнання «мусиламъ поневоли сознати, бо мя пан Андреи Добринскии бил, маючи в руках своихъ, мордовалъ и мовил, и што хотел, то надо мною чинилъ, и кату в руки давалъ, которыи мя мучилъ» [57]. Тобто служниця була використана скаржником для того, щоб обмовити Тесовську в підготовці замаху на життя його і родини.

Схоже, що Охлоповські використали челядь не стільки як засіб з’ясувати всі обставини трагічної для їхнього брата події, а як варіант тиску на Ощовських. Невідповідності в зізнаннях слуг, які ті дали під тортурами, дозволяють припустити, що вони могли змінити свої свідчення під час подальшого процесу, особливо зі зникненням загрози фізичної розправи. Очевидно, що Охлоповські не добилися одностайного обвинувачення Настасі. Зникнення останніх однаковою мірою могло бути вигідне обом сторонам: обвинуваченим – щоб знищити можливості для подальших маніпуляцій скаржників, обвинувачам – як додаткова підстава для оскарження, своєрідний інформаційний привід.

Метою Охлоповських, як уже зазначалося, не були пошуки істинного вбивці; вони розпочали процес для того, щоб довести вину Настасі. Чи оцінювали вони, починаючи розкручувати процес обвинувачення, свої потенційні можливості виграти, а чи розраховували підважити в спільноті репутацію Ощовських і змусити їх сісти за стіл переговорів, щоб у підсумку в обмін на замирення ті поступилися частиною майна і опікунської влади? На користь цієї думки свідчить довга тривалість справи. Цілком імовірно, що Ощовські були б значно поступливішими, якби сили обох родів виявилися паритетнішими. В будь-якому разі, Охлоповські прорахувалися. Соціальний капітал Ощовських та, відповідно, їхні мобілізаційні ресурси забезпечили їм принципово кращу ситуацію. Очевидно, спрацювала позиція та розгалуженість цього роду, а також шлюбні партії його представників. Можливо, ситуації Охлоповських не сприяли репутаційні втрати серед шляхти самого Бориса через пияцтво і неспокійний характер. Тож у підсумку дана історія проілюструвала тезу одного з моїх героїв, висловлену в розпалі суперечки, яка насправді була квінтесенцією шляхетського соціуму Волині як спільноти честі: я кращий «для того, же, деи, я маю с ким, а ты ни маешь»[58].

***

Очевидно, що скрупульозного аналізу потребують й інші історії обвинувачень жінок у вбивстві чоловіка. Однак певна стереотипність описів та сталий набір компонентів цього наративу дозволяють припустити інструментальний характер більшості обвинувачень. Чи свідчать ці матеріали – чоловічий обвинувачувальний наратив – про гендерні упередження щодо жінки? Хіба непрямо: легкість, з якою з’являються ці обвинувачення, засвідчує вразливість її становища. Описи злочину, на перший погляд, місять компоненти, які традиційно закріплені за «жіночими» убивствами, однак лише в тому випадку, якщо ми аналізуємо їх без ширшого порівняння з оскарженням чоловіків в умисних убивствах. Натомість ширший аналіз знімає дихотомію «чоловіче-жіноче». До того ж певний тип убивств, який традиційно вважається «жіночим», був характерним для тих осіб, що перебували в підпорядкуванні. Значна частка прибульців з інших теренів Корони, що шукали на Волині кращої долі, становила шлюбний ринок для вдів, забезпечених нерухомістю, що мало змінювати ієрархію в родині.

Очевидно, що сімейну напругу мусила зменшувати й низка факторів. Майно шляхетського подружжя не поєднувалося в одне ціле, за дружиною закріплювалася частка нерухомості чоловіка, що в грошовому еквіваленті дорівнювала подвоєній сумі її посагу, яка мусила страхувати жінку в різних життєвих колізіях. Представництво чоловіком родини в публічній сфері далеко не завжди було одноосібним, принаймні воно не покривало всіх випадків та мало низку обмежень. Врешті сприйняття шлюбу як публічного договору та відносна легкість розлучень в рамках православної церкви, головною причиною яких виступали зазвичай саме подружні конфлікти, мала пом’якшувати випадки конфронтації всередині родини та пропонувала прийнятні стратегії для обох сторін.

Важливим було й те, що в разі конфлікту всередині подружжя чоловік міг вдатися до насильства, але потому його супротивниками ставали чоловіки з родини дружини за широкої підтримки приятелів. До цього долучалися і приятелі самої жінки, яких вона здобувала через власну систему комунікацій. Всередині дому дружина теж не залишалася самотньою в разі незгоди з чоловіком: слуги та челядь становили мінливий ресурс, який міг виявитися саме на її боці.

Насамкінець варто зауважити, що в аналізі насильства в родині недооціненим залишається такий чинник, як особливість функціонування судової системи. Цілком імовірно, що значна кількість звинувачень дружини була засобом в руках родини чоловіка для отримання вдовиної частки майна небіжчика. Змагальний характер судочинства перетворював судовий процес на вербальний поєдинок між сторонами, вибудуваний на хисткій системі доказів. Тож скаржник не конче приходив до суду з метою довести справу до остаточного декрету, часто інтенцією було знеславити відповідача та змусити його сісти за стіл переговорів, відтак полагодити конфлікт через майнові поступки. Адже «вина» шляхтича тривала доти, поки претензії скаржника, зазвичай матеріальні, не були заспокоєні. Звернімо увагу, як формулює Матіас Єндрикович «відсутність вини» кн. Станіслава Воронецького, попередньо звинуваченого у пораненні та інших кривдах: «…яко панъ цнотливыи, учинил ми справедливост и нагороду скутечную, такую, якая ся мни подобала»[59]. А головна мета судочинства, своєю чергою, полягала в тому, «абы кождыи при своемъ зоставалъ и своего певнымъ и варовным был»[60].

Саме такий підхід – урахування всіх сторін функціонування соціуму – може допомогти у з’ясуванні взаємин всередині родини, яка, попри розмитість межі приватного і публічного в ранньомодерний час, рідко виходить на яв у джерелах.

___________________________________

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. Публікується вперше. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Наталя Старченко

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

Мал. 1, 5,14, 23 запозичено з: Ślękowa L. Muza domowa. Okolicznościowa poezja rodzinna czasów renesansu i baroku. — Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 1991.
Мал. 3, 4, 9, 12 запозичено з: Iconologia di Cesare Ripa Perugino cavalier di SS Maritio et Lazario. Divisa in tre libri (Venetia, 1645) (за виданням Ripa C. Ikonologia / Przel. Ireneusz Kania. — Kraków: Universitas, 2008.
Мал. 8, 10, 11, 13, 19 запозичено з: Biernat z Lublina. Żywot Ezopa Fryga, mędrca obyczajnego. — Kraków, 1578.
Мал. 2, 6, 7, 21 запозичено з: Encyklopedia staropolska. Opr. Aleksander Brückner. Ilust. opatrzył Karol Estreicher. T I: A-M. Warszawa: PWN, 1990.
Мал. 16 запозичено з: Жолтовський П. Художнє життя на Україні в ХVI–ХVII століттях. — Київ, 1983.
Мал. 20 запозичено з: Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku. T. I. Czasy i ludzie. Wydanie szóste. Kraków: Wydawnictwo literackie, 1960.
Мал. 15, 22, 24 запозичено з: Gutkowska-Rychlewska M. Historia ubiorów. — Wrocław-Warszawa-Kraków: Zakład narodowy imienia Ossolińskich, 1968.
Мал. 18 запозичено з: Sarnicki S. Statuta y metrika przywileiow koronnych. — Kraków, 1594.

____________________________

Наталя Старченко– історикиня, доктор історичних наук, наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України та Інституту історії України НАН України, одна із редакторів альманаху соціальної історії “Соціум”. Наукові інтереси охоплюють: історію шляхти Волині та Наддніпрянщини XVI- сер. XVII ст., шляхетський етос, гендерні проблеми, функціонування судової системи на цих теренах, історію парламентаризму Речі Посполитої, зокрема в період безкоролів’їв. У 2014 році опублікувала монографію “Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI – початок XVII ст.”. Авторка близько 80 наукових статей. Живе і працює у Києві.

 

 


[1] Увага до конфліктних аспектів функціонування родини з’являється приблизно в той же період. Див. одну із перших робіт, присвячених подружнім убивствам: Sharpe J.A. Domestic Homicide in Early Modern England // The Historical Journal, 24, I (1981), pp. 29-48.

[2] Див. огляд: Roth R. Homicide in Early Modern England 1549-1800: the Need for a Quantitative Synthesis // Crime, History and Societies, 2001, vol. 5, No 2, pp. 33-67. MC Manon R., Eibach J., Roth R. Making Sense of Violence? Reflections on the History of Interpersonal Violence in Europe // Ibidem, 2013, vol. 17, No 2, pp. 5-26.

[3] Див., скажімо, огляд низки тем з тематики домашнього насильства у вступній статті Маріанни Муравйової до спеціального випуску часопису «The History of Family»: Muravyeva M. ‘A king in his own household’: domestic discipline and family violence in early modern Europe reconsidered // The History of Family, 2013, vol. 18, No 3, pp. 227-237. У тому ж номері див. статтю, в якій переосмислюється вплив так званого «цивілізаційного підходу» у ставленні до подружнього насильства та патріархального домінування: Baylie J., Giese L. Marital cruelty: reconsidering lay attitudes in England, c. 1580 to 1850 // Ibidem, pp. 289-305. Див. також: Hardwick J. Early modern perspectives on the long history of domestic violence: The case of seventeenth-century France // Journal of Modern History, 2006, vol. 78 (1), pp. 1-36.

[4] Див., скажімо, аналіз традиційних описів дружин – убивць своїх чоловіків – в популярній англійській літературі ранньомодерного часу у відповідному розділі монографії Френсіс Долан: Dolan F. Dangerous Familiars. Representations of Domestic Crime in England, 1550-1700, Cornell University Press, 1994, pp. 20-58. Ibidem. Home rebels and house-traitors: murderous wives in early modern England // Yale Journal of Law and the Humanities, 1992, 4 (1), pp. 1-31.

[5] Dolan F. Dangerous Familiars…, pp. 25-26.

[6] Ibidem, pp. 67-68.

[7] Dean T. Domestic violence in late-medieval Bologna // Renaissance Studias, 2004, vol. 18, No. 4 (December), pp. 529-530. Ibidem. Theft and gender in late medieval Bologna // Gender and History, 2008, vol. 20 (2), p. 412.

[8]Про можливі причини обмеження насильства в шляхетській родині див.: Старченко Н. Джерела свідчать»: кілька зауваг про дослідження становища шляхтянки в ранньомодерному соціумі Волині // Український археографічний щорічник. Нова серія, 2016, вип. 19-20б т. 21, с. 242-247.

[9] Центральний державний історичний архів Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України), ф. 25, оп. 1, спр. 1, арк. 164 зв.

[10] Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 460, арк. 654 зв.-655.

[11] Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 30, арк. 14-15.

[12] Там само, арк. 696-698.

[13] Amussen S. Being Stirred to much Unquietness: Violence and Domestic Violence // Journal of Women’s History, 1994, Nо 6, pp. 73-75.

[14] Архив Юго–Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов (Далі – АЮЗР), К., 1909, ч. 8, т. ІІІ: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI–XVII вв., с. 20.

[15] Про насильство в родині як справу публічну та про «приватизацію» родинної сфери в другій половині XVIII ст. див.: Hardwick J. Early modern perspectives on the long history of domestic violence…, pp. 19, 35.

[16] ЦДІАК, ф. 25, оп.1, спр. 34, арк. 183-184 зв.

[17] Там само, арк. 184 зв.-185.

[18] Там само, арк. 186-188 зв.

[19] Там само, арк. 303-307 зв., 645 зв.-646.

[20] Там само, ф. 26, оп. 1, спр. 5, арк. 635 зв.; Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 1172 зв.-1173 зв.

[21]Там само, ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 82-82 зв.

[22] Там само, арк. 379 зв. – 380 зв. 383-383 зв.

[23] Там само, ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 645 зв.-646.

[24] Про поняття «зради» в англійському праві, яке поширювалося і на спроби вбити слугою пана чи дружиною чоловіка див.: Baran K. Dzieje przestępstw politycznych w Anglii między średniowieczem a współczesnością. Kraków, 2000, s. 48-63. Про правові приписи та їх дискурсивні інтерпретації в ранньомодерній Англії див.: Dolan F. Dangerous Familiars. Representations of Domestic Crime in England…, pp. 21-31.

[25] Про ритуал вступу на службу, який побутував на Волині і містив «шлюб» – обіцянку дотримуватися домовленостей, скріплену подаванням руки і клятвою, див.: Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI – початок XVII століття. К, 2014, с. 98-99.

[26] Muravyeva M. ‘A king in his own household’…, pр. 231-233.

[27] Старченко Н. Честь, кров і риторика…, с. 238-245.

[28] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 494-520 (справа про звинувачення Гелени з Монвидів Дорогостайської в убивстві чоловіка Щасного Харленського).

[29] ЦДІАК, спр. 70, оп. 1, арк. 680-681; 873-874. Моя вдячність Михайлові Довбищенку, який звернув мою увагу на цю справу.

[30] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 124, арк. 669 зв.: «ktora zapomniawszy boiazni Bozey y ucsciwe nie chcąc zyc ze mną, iako ynne ucsciwe małzonki z małzonkami swemi mieszkaią». Моя вдячність Ігореві Тесленку, який звернув мою увагу на цю справу.

[31] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 497-498.

[32] Там само, с. 368.

[33] Там само, с. 518.

[34] Див., скажімо: ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 27, арк. 102 – 105 (108-111 – подвійна нумерація).

[35] Dean T. Domestic violence in late-medieval Bologna…, p. 533-534.

[36] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 451-452

[37] (Van der) Heijden M. Women, Violence and Urban Juscice in Holland c. 1600-1838 // Crime, History and Societies, 2013, vol. 17, No 2, p. 71-100.

[38] ЦДІАК, ф. 25, спр. 123, арк. 820 зв.-821 зв.

[39] Там само, спр. 27, оп. 1, арк. 215 – 224 зв. (221-230 зв. – подвійна нумерація аркушів).

[40] Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. Киев, 1849, т. І, с. 182-189.

[41] ЦДІАК, ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 831 зв.-833. У цій заяві також міститься згадка, що попередньо як ініціатор наклепу був звинувачений двоюрідніми братами Ганни саме Олександр Семашко, він же буцімто насильно віддав Ганну заміж за свого слугу Павла Зглічинського. Однак Ганна спростувала це обвинувачення, можливо, боячись розправи на той час уже старости Семашка. Звільнення останнього від оскарження запевняло якщо не його союзницьку, то принаймні нейтральну позицію щодо жінки.

[42] У підсумку Ганна Монтовтівна листовно засвідчила, що вибачила свого чоловіка і звільнила його від обвинувачень (див. частину матеріалів про завершальні етапи цієї історії: Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 469-473). 16 січня 1595 р. Юрій Кошиковський, бурграбій замку луцького, Андрій Вільґорський і Станіслав Янковський поручилися за Павла Згличинського, що він з дружиною Ганною Монтовтівною має мешкати у подружньому зв’язку, не позбавляючи її свободи і не кривдячи, згідно з біскупським декретом (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 58-58 зв.).

[43] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 124, арк. 668 зв.-671; тестамент датований 28.08.1621, вписаний до луцьких ґродських книг 1 жовтня 1621 р.

[44] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 478-484. Ця справа, щоправда, потребує щільнішого аналізу. Див. також справу про звинувачення Яном Малинським дружини брата Катерини з Коляновських і її братів Щасного та Вацлава Коляновських у вбивстві Михайла Малинського (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 50, арк. 387 зв. – 389 зв.; спр. 57, арк. 58 – 60).

[45] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 367-415.

[46] Там само, с. 368 «…ку якому злому и ганебному его, мужа своего, замордованю, волю и умыслъ свой склоняючи, старалася дей твоя милост в скрытом а потаемном умысле своемъ, якобы на него час свой усмотріти, а его яким колвекъ фортелнымъ и незбожнымъ способом здоровя позбавити и его з сего света згладити могла».

[47] Вписана до володимирських ґродських книг скарга, датована травенем 1582 р., вказує на челядь як винуватців смерті Бориса, а не на його дружину (ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 15, арк. 216-217 зв.).

[48] Балвер – цирюльник, що надавав зокрема і медичні послуги.

[49] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 365 – 383.

[50] Там само, с. 383-384.

[51] Зауважу, що це твердження розходилося із попередньою адвокатською заявою, що тестамент був таки засвідчений самими обвинувачами. Утім, ці неузгодження могли виникнути не під час адвокатських реплік, а під час писання справи і недогляду писаря та сторін.

[52] Архив Юго–Западной России…, ч. 8, т. ІІІ, с. 384-408.

[53] Там само, с. 408-413.

[54]Там само, с. 414-415.

[55] 18 вересня 1583 р., тобто напередодні розгляду справи у суді, датується визнання возного, який їздив до горохівського балвера і питав його про рану Бориса Охлоповського. Той нібито сказав, що оглядав Бориса одразу після поранення і «инъшое раны не было, толко колотая ножем у горла с правое стороны». Цю інформацію з якоїсь причини або не оприлюднили, або вона не потрапила в протокол з ініціативи писаря. Очевидно також, що горохівський балвер мав уражені амбіції, адже його професіоналізм був поставлений під сумнів, коли до пораненого Бориса Охлоповського покликали свинюського ескулапа (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 30, арк. 404 зв.-405).

[56] ЦДІАК, ф. 25, спр. 458, арк. 172 зв.-173 зв.

[57] Там само, арк. 182 зв.

[58] Там само, Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 924 зв.-925 (835 зв.-836 – подвійна нумерація).

[59] ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 5.

[60] Там само, спр. 124, арк. 779 зв.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Всі папери в теці

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss