// Анастасія Ховтура

Кінець ХІХ ст. став часом стрімкого збільшення чисельності населення Харкова та бурхливого промислового розвитку. Дослідники історії Харкова не часто звертають увагу на те, що стрімкі урбанізаційні процеси призводили до загострення такої «незручної» проблеми, як утилізація відходів. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. налагодження механізму очищення Харкова від сміття стало важливою сферою діяльності міського самоврядування.

Дослідження утилізаційних практик

У 1973 р. американський археолог Вільям Ратжи ввів до наукового обігу поняття «гарбологія». З цього часу гарбологія стала одним із основних напрямів екології. Гарбологи аналізують структури споживання та займаються пошуком оптимальних шляхів переробки промислових і побутових відходів [1]. З середини 1970-х рр. історики почали цікавитися гарбологічними проблемами, працюючи в межах міждисциплінарного напряму урбоекологія [2]. Однак в Україні історія утилізаційної інфраструктури та урбоекологія загалом ще не набули широкого розповсюдження. Поодинокі дослідники зверталися до тем урбоекології в контексті модернізаціних процесів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. [3]. 

Авторами перших розвідок, присвячених проблемам утилізації сміття були не лише історики [4], а й інженери, які брали участь у конструюванні очисних систем [5]. До 1990-х рр. утилізаційні мережі Харкова залишалися здебільшого сферою інтересів технологів. Тільки в останнє десятиліття ХХ ст. з’явилися роботи, у котрих відображено історію формування та проаналізовано внесок різних соціальних акторів у розвиток цієї галузі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. [6]. У поле зору дослідників потрапляла переважно така утилізаційна структура, як каналізація. Водночас наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. харківське міське самоврядування реалізувало різні проєкти очищення міста від сміття. Ця розвідка присвячена дослідженню появи та удосконалення практик утилізації твердих і рідких відходів, які запроваджували органи міського самоврядування Харкова. Виникнення та розвиток утилізаційних практик у Харкові можна відтворити, залучивши до аналізу загальноімперське законодавство, діловодну документацію міського самоврядування, місцеву періодику та довідкові видання. Так, імперське санітарне законодавство встановлювало вимоги до очищення простору, міських каналізацій та затверджувало правила поводження з інфікованою продукцією [7]. Постанови міської думи регламентували функціонування муніципального сміттєвого обозу та діяльність підприємств, які займалися вторинною переробкою твердих відходів [8]. Доповіді міського голови, членів думи та спеціалізованих інституцій управи відображають проблеми та перспективи розвитку такої галузі комунального господарства, як утилізація відходів [9]. У довідкових виданнях і звітах міського самоврядування містяться статистичні та аналітичні матеріали, які дають можливість простежити динаміку розвитку організацій цієї галузі [10].

Збір, логістика та переробка сміття

Протягом ХІХ ст. очищення міського простору від бруду було передовсім обов’язком домовласників. У 1872 р. харківська міська управа опублікувала постанову, відповідно до якої містяни були зобов’язані мати одну-дві ретирадні ями у дворі. Ями необхідно було дезінфікувати спеціальними засобами, тверді відходи – вивозити раз на два тижні  [11]. Санітарна комісія міської управи та поліція слідкували за станом вулиць, тротуарів, ретирадних ям та господарчих приміщень [12]. Утилізувати рідкі відходи домовласникам допомагали приватні асенізаційні підприємства. Подібні послуги могли надавати лише ті артілі, котрі пройшли реєстрацію та перевірки в поліції [13]. Співробітники фірм забирали відходи «обозом», який складався з воза із залізними або дерев’яними діжками та пари коней. Відповідно до постанов міської думи асенізаційні обози мали рухатися за чітким маршрутом та в певний час [14]. Однак так було не завжди. Наприклад, на початку ХХ ст. санітарний спостерігач Г. В. Сукачьов зазначав, що власники обозів не тільки не дотримувалися правил пересування, а й завдавали неабиякий клопіт городянам «обдаючи їх рідиною із неякісних негерметичних бочок посеред білого дня». На порушників накладали штрафи, проте це не дуже сприяло поліпшенню ситуації [15]. Попит на послуги «золотарів», як іноді в народі навивали асенізаторів, щороку зростав, що позитивно впливало на їхній заробіток. Тому власники обозів могли дозволити собі не зважати на штрафи і працювати в зручний для них час та самостійно обирати маршрути [16].

Процес утилізації твердого побутового сміття був подібним, але ці відходи проходили ще цикл вторинної переробки. На звалищах відходи сортували артілі лахмітників і костяників. Маніпуляції з відходами відбувалися на складах, місцезнаходження яких встановлювала міська управа. Підприємці відправляли посортоване сміття на виробництво добрив, а також на паперові та ткацькі фабрики. Цей промисел оподатковувався та регламентувався спеціальною постановою Харківської міської управи від 1883 р. [17] (1911 р. – друга редакція постанови [18]). У документі зазначалося, що контори лахмітників та костяників могли знаходитися безпосередньо біля звалищ, робітникам не дозволялося ночувати на складі, посортоване сміття потрібно було зберігати та перевозити у спеціальних ящиках і підводах. З 1911 р. посилювалися вимоги до гігієни складів і герметичності ящиків. За станом складів слідкувала санітарна комісія міської управи.

Куди ж доставляли й де сортували відходи з харківських дворів? На початку ХХ ст. у Харкові діяло шість звалищ. На Зміївській, Риковській вулицях та у яру за Лютеранським кладовищем функціонували звалища для усіх типів відходів. На Пискунівській леваді, в ярах наприкінці Сумської та Петинської вулиць були розташовані звалища тільки для твердих відходів [19]. Санітарний стан цих місць дозволяв бажати кращого. Найбільше мешканці міста скаржилися на одне з найстаріших звалищ, що знаходилося на Зміївській вулиці. У 1916 р. у клопотанні до міської думи мешканці найближчих до звалища вулиць просили припинити його експлуатацію. Утім, звалище продовжило існувати. Відповіддю міського самоврядування на скарги харків’ян було асигнування коштів на облаштування звалища та збільшення обслуговуючого штату [20]. Проблемним також було й сміттєзвалище на Пискунівській леваді, бо на початку ХХ ст. воно вже знаходилось усередині густонаселеного району. Декілька разів міське керівництво його зачиняло, проте звалище відкривали знову через нестачу площ для утилізації сміття [21].

Вирішенню «сміттєвої» проблеми сприяло впорядкування вуличної мережі Харкова. У першій половині ХІХ ст. будівництво та очищення доріг, тротуарів, стічних канав лягало на плечі містян, які вирішували це питання власними силами та коштом. Однак такий принцип не сприяв покращенню санітарно-гігієнічної ситуації в місті. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було змінено підходи до урегулювання цієї проблеми. У 1871 р. в Харкові міське керівництво створило контору асфальтових споруджень, яка займалася пошуком матеріалів і підрядників, контролювала процес ремонту та мощення вулиць [22]. На початку ХХ ст. цей обов’язок було покладено на інженерний відділ міської управи, тоді як тротуарна комісія, призначена харківським міським головою, проводила інспекції стану вулиць міста [23]. Тротуари біля домоволодінь залишалися зоною відповідальності власників будинків [24]. Міське самоврядування та поліція мали повноваження контролювати це питання [25]. У 1909 р. з’явилася нова редакція постанови міської думи про устрій та утримання чистоти тротуарів Харкова [26]. Відповідно до неї міське керівництво поділило всі вулиці Харкова на чотири розряди в залежності від матеріалів, якими вони були мощені. Вулиці центру міста відносилися до перших двох розрядів, їх брукували кам’яними або гончарними плитами. Вулиці третього та четвертого розряду застелялися піском, гравієм, або деревом. Попри значні капіталовкладення, 53 % вулиць Харкова залишалися невпорядкованими [27].

Безпосередньо чистотою самих вулиць, майданів і тротуарів опікувалися двірники. Вони розчищали міський простір від снігу, бруду, пилу, сміття та кінського навозу. Водночас за двірниками закріплювалися не вулиці, а домоволодіння. При великих будинках, установах або підприємствах працювала справжня команда «варти чистоти», котру очолював старший двірник [28]. Ці працівники також відповідали за пакування і вивіз сміття з будинку, запасали дрова та реєстрували приїжджих. Зарплату вони отримували від власників будинків або міського самоврядування [29]. З 1866 р. двірників перевели у статус допоміжних службовців поліції. Під час зарахування на роботу вони мали пройти реєстрацію в органах правопорядку та отримували спеціальний нагрудний знак. Двірники також охороняли територію навколо будинку, спостерігали за підозрілою діяльністю містян та допомагали поліції у затриманні злочинців [30].

Утилізаційні новації

У 1881 р. в Харкові почав функціонувати централізований водогін [31]. Невдовзі на засіданні міської думи було порушено питання про необхідність пошуку фінансування та проєктування магістральної каналізації. Для вирішення цих задач при міській управі була заснована каналізаційна комісія. Проте будівництво каналізації стартувало тільки у 1904 р. [32]. Саме тоді міське самоврядування викупило водогін із концесії (чим завершився 20-річний конфлікт, який виник через невиконання французьким підприємством умов договору 1878 р.) [33]. Муніципалізація водогону відкрила можливість для налагодження замкненого циклу очищення та фільтрації рідких відходів. У 1908 р. міська дума затвердила проєкт каналізації інженерів Д. С. Черкеса та М. Г. Малишевського. Почалися довгі пошуки фінансів для реалізації масштабного технологічного проєкту. У 1909 р. зацікавленні в будівництві каналізації домовласники заснували Харківське взаємне товариство каналізації, члени якого пропонували зводити цей інфраструктурний об’єкт коштом містян. Засновники товариства мали намір створити господарчо-санітарний комплекс, який би мав декілька фаз очищення міста від рідких і твердих відходів [34]. Ініціатива харків’ян не була підтримана міським самоврядуванням. Враховуючи невдалий концесійний досвід з водогоном, міська дума ухвалила рішення споруджувати каналізацію за рахунок міського бюджету та державних позик [35].

Перша черга магістральної каналізації почала діяти в 1914 р. Вона охопила Нагірний та Залопанський райони Харкова. Таке рішення обґрунтовувалося технологічною необхідністю функціонування каналізації – наявністю централізованого водогону в більшості будинків. У центральному Нагірному районі водогін було підведено до 67 % домовласництв. Загалом по місту цей показник не перевищував 26 % [36]. Зведення магістралі в цій частині міста пояснювалося також тим, що саме мешканці та підприємці центру виказували зацікавленість в підведенні каналізаційних труб до своїх володінь і були фінансово спроможні оплатити коштовне обладнання [37]. Міська управа затвердила спеціальні правила користування каналізаційною мережею. Заборонялося самочинне приєднання до магістралі. Якщо будівля була підключена до каналізації, то господарі зобов’язувалися ліквідувати усі наявні сміттєві ями у дворі. Через технічні особливості труб вода мала бути певної температури, без кислот і твердих відходів [38].

У 1915 р. почалася розробка проєкту другої черги каналізації, яка мала охопити Захарківську частину міста [39]. У грудні 1915 р. міська дума видала постанову про кредитування домовласників на підключення до каналізаційної магістралі [40]. З квітня 1915 р. по квітень 1916 р. каналізаційна мережа зросла на 33 %, що майже вдвічі перевищило темпи попереднього року. Станом на квітень 1916 р. до мережі загалом було приєднано 854 домоволодіння, в яких мешкало приблизно 27,8 % населення міста, здебільшого це були городяни з центру Харкова [41]. Розвитком, обслуговуванням мережі та наданням послуг населенню займалося каналізаційне бюро, яке підпорядкувалося міській управі. Штат бюро складався з кваліфікованих інженерів, техніків, бухгалтерів, конторників та сторожів. Містяни могли звернутися до цієї установи з проханням приєднати їх домоволодіння до мережі, провести ремонтні роботи або замінити сантехнічне устаткування [42] .

Повна роздільна харківська каналізація стала одним із найбільш інноваційних санітарних проєктів у Російській імперії [43]. Технологічно мережа складалася з чавунних і керамічних труб, цегляних колекторів і насосної станції. Для очистки рідини застосовувалася біологічна установка, котра розташовувалася за містом в урочищі «Сахара» [44]. Очисні споруди складалися з чотирьох штучних ставів. Механічне очищення стічних вод відбувалося на спеціальних решітках, далі слідувало звільнення рідини від піску. Наступні етапи очищення води включали фільтрацію та знезараження. Оброблену і насичену киснем воду спускали у річку Лопань. Зауважимо, що подібний спосіб очищення було вперше вжито для переробки каналізаційних відходів багатотисячного міста. До Харкова штучні біологічні станції в Російській імперії було зведено тільки в Царському Селі. Зазвичай для звільнення води від відходів у містах використовували так звані поля зрошення, однак ця технологія займала значні площі міських угідь. Біологічні станції завдяки застосуванню спеціального обладнання дозволяли зменшити територіальні масштаби очисних споруд при збереження якості відфільтрованої води [45].

Новостворена каналізаційна мережа не могла одразу охопити всі райони міста. З 1910 р. у Харкові працював муніципальний асенізаційний обоз [46]. Його робота дозволяла міському керівництву контролювати процес перевезення та ліквідації нечистот. Водночас послуги міського обозу коштували набагато дешевше, ніж обслуговування в приватних асенізаційних установах. Тому не дивно, що містяни віддавали перевагу саме муніципальному обозу. У 1911 р. 69 % від усіх діжок зі сміттям вивозилися міським обозом [47], а в 1913 р. цей показник становив уже 94 % [48]. 

На початку ХХ ст. на засіданнях Харківської міської думи було вирішено впорядкувати процес утилізації твердих відходів. Невпинне зростання промислового виробництва знецінило вартість вторинної сировини. Ресайклінг перестав давати той дохід, який він приносив ще в середині ХІХ ст., тому підприємці, які займалися подібною справою, банкротували. На початку ХХ ст. у Харкові тільки одне товариство займалося збиранням твердих побутових відходів для подальшої переробки [49]. Перед міським самоврядуванням постало питання про пошук нового шляху утилізації сміття. Інноваційний пристрій для переробки відходів винайшли у Великій Британії. Англійські інженери створили спеціальну піч для знищення сміття – деструктор. Основною цінністю деструкторів було те, що за допомогою них не тільки ліквідували сміття, а й використовували отримане тепло для обігріву приміщень та води, а попіл – для добрив та будівництва доріг [50]. У 1904 р. міський голова О. К. Погорелко виступив із доповіддю про засоби очищення Харкова від сміття перед гласними думи. Міський голова вважав, що оптимальним варіантом для міста буде використання європейського досвіду створення мережі муніципальних деструкторів. О. К. Погорелко зазначав, що для задоволення потреб міста необхідно звести 22 спеціальні печі [51].

У 1910 р. міський інженер Д. С. Черкес у своїй доповіді на засіданні думи також доводив необхідність деструкторів і муніципального обозу, який би централізовано збирав у домовласників сміття та доставляв до місць утилізації. Д. С. Черкес вважав, що деструктори потрібно розмістити на Пискунівській леваді та в районі Павловських дач. Планувалося закупити нові залізні герметичні цистерни з брезентовими кришками, котрі відчинялися за допомого спеціального механізму, що забезпечувало б відсутність неприємних запахів при транспортуванні відходів [52]. На жаль, виконати рішення про спорудження мережі деструкторів у Харкові завадила Перша світова війна. Однак міський обозний парк для збору побутового сміття все ж було засновано в Золотому провулку (Зміївське звалище) [53]. Контора обозу надавала необхідну кількість спеціальних ящиків для сміття домовласникам, а також слідкувала за їх справністю. Користування послугами муніципального обозу було обов’язковим для домоволодінь, де було підведено каналізацію. У такий спосіб міське керівництво намагалося зменшити кількість шкідливих для здоров’я мешканців вигрібних ям і запобігти засміченню каналізації твердими відходами. Вивіз сміття відбувався щоденно у встановлений для кожної вулиці час [54].

Вирішувати проблему зі сміттям у Харкові допомагало те, що в цей час у місті діяли приватні деструктори на фабриці Ж. Бормана, в Олександрівській лікарні та в домоволодінні М. Д. Гінзбурга. Однак М. Д. Гінзбургу довелося «поборотися» за право користуватися деструктором у власному будинку, який знаходився на Сумській вулиці. Міська управа підтримувала ідею деструкторів у організаціях і промислових виробництвах, але домові «сміттєві печі» на центральній вулиці міста не викликали захоплення в керівництва [55]. Конфлікт тривав протягом майже п’яти років. Переможцем цього протистояння став М. Д. Гінзбург, який не погодившись із заборонами міської думи, подав прохання до Сенату та отримав дозвіл на використання свого деструктора [56].

Однією з найскладніших санітарно-гігієнічних проблем для харківського міського самоврядування була регламентація продажу м'ясо-молочної продукції та знищення непридатних для споживання товарів. Некондиційні молочні і м’ясні продукти регулярно ставали причиною епідемій тифу та інших інфекцій у місті. Ця галузь, окрім місць безпосередньої реалізації, складалася з допоміжних об’єктів: бойні, кишкових заводів та молочних ферм. Ці компоненти м'ясо-молочної галузі були епідеміологічно небезпечні, тому знаходилися під пильним контролем санітарного бюро [57]. Створення муніципальних боєнь одразу вирішувало кілька проблем: дозволяло контролювати стан м’яса, безпечно утилізувати інфіковані товари та поповнювати міську казну значними коштами. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було створено бойні та врегульовано реалізацію м’ясної продукції: вона мала надходити на ринки та в крамниці, пройшовши обов’язкову ветеринару перевірку [58]. У 1911 р. у Харкові спалахнув конфлікт, пов'язаний з торгівлею м'ясом, учасниками якого були продавці, споживачі й міська дума. Виявилося, що в місті існувала мережа підпільних боєнь, продукція яких користувалася попитом у значної частини підприємців, оскільки ціни на послуги були дешевші, ніж у муніципальних закладах. Небезпечність цієї ситуації полягала в тому, що продукцію в приватних бойнях не оглядали ветеринари. У результаті думою, санітарною та ветеринарною комісією було вирішено клеймувати перевірену м’ясну продукцію та посилити контроль за постачанням цього товару в місто [59].

У 1900 р. було ініційовано відкриття муніципального утилізаційного заводу, який спеціалізувався на знищенні інфікованої м’ясної продукції та скота, а також займався переробкою залишків свійських тварин. Побічним продуктом утилізаційного заводу було м'ясо-кісткове борошно, технічний жир, шкури, роги, копита, волосся, шлаки та зола [60]. Вторинну сировину використовували, наприклад, для виробництва мила, парфумерії, ліків, кондитерської продукції та одежі. Утилізаційний завод був не тільки одним із перших таких підприємств у Російській імперії, а й науково-дослідницькою базою Харківського ветеринарного інституту. Співробітники цієї установи проводили клінічні дослідження особливостей епізоотій (епідемії інфекційних хвороб тварин) і засобів боротьби з ними в умовах міст [61].

Отже, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Харкові назріла потреба організації утилізації відходів за допомогою сучасних технологій. Якщо в 1870–1880-ті рр. міське самоврядування лише регламентувало та контролювало процеси очищення простору, то на початку ХХ ст. місто вдалося до реалізації власних гарбологічних проєктів. Міске керівництво, спираючись на передовий світовий досвід та місцевий інженерний корпус, запроваджувало новації у галузі утилізації сміття.

 

Цей текст є адаптованою версією статті Ховтури А. С.  ««Гарбологічна місія» Харківського міського самоврядування наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст» (Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Історія». 2020. Вип. 58. С. 72–90).

---

Анастасія Ховтура– історикиня, викладачка кафедри історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, авторка статей з історії розвитку соціальної інфраструктури українських міст. Наукові інтереси охоплюють історичну урбаністику, соціальну історію, культурну історію, історію комунального господарства, інфраструктури та екології.

 

 

 

 

 

 

---

 

[1] Scanlan, J. On Garbage. London, 2005. С. 138–139.

[2] Endlicher W. Introduction: From Urban Nature Studies to Ecosystem Services. // Perspectives in Urban Ecology. Berlin, 2011. P. 1–2.

[3] Острянко А., Аскерова Л. Чернигов в ХІХ – начале ХХ ст.: формирование городской среды // Краєзнавство. 2012. № 3. C. 5–19; Донік О. М. Впровадження мереж централізованого водопостачання й водовідведення як важливий чинник модернізації міського господарства України (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.) // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. 2017. № 26. C. 81–112.

[4] Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655 по 1905-й год). В 2-х т., т. 2. Харьков, 1912.

[5] Игнатов К. М. Канализация города Харькова. Харьков, 1912; Черкес Д. С. Канализация г. Харькова и еe очистные сооружения. Харьков, 1922.

[6] Клейн Е. Б., Выставной Г. М. По пути совершенства. Очерк развития Харьковской городской канализации. Харьков, 1994; Чорний Д. М. Харків початку ХХ століття: історія міста, долі людей. Харків, 1995; Абрамович И. А. Канализация города Харькова (1912–1980 гг.): опыт проектирования и строительства. Харьков, 1997; Ярмиш О. Н., Посохов С. І., Епштейн А. І. Історія міста Харкова ХХ століття. Харків, 2004; Боженко А. О. Формування міського способу життя у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах м. Харкова): дис. … канд. істор. наук. Харків, 2018.

[7] Фрейберг Н. Г. Врачебно-санитарное законодательство в России. Санкт-Петербург, 1913.

[8] Об устройстве складов и контор для костей и тряпья в городе Харькове // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1872–1902 гг.). Харьков, 1903. С. 34; Об устройстве складов и контор для костей и тряпья в городе Харькове // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1909–1914 гг.). Харьков, 1915. С. 22–23.

[9] Погорелко А. К. Доклад по вопросу об удалении из города отбросов, обезвреживания и уничтожения их. Харьков, 1902; Черкес Д. С. Об организации городского обоза для вывозки сухого мусора из частных и общественных владений в г. Харькове. Харьков, 1913; Доклад Городской управы по вопросу о возбуждении ходатайства перед Противочумной Комиссией об ассигновании на улучшение свалок на Павловской даче // Известия Харьковской думы. 1916. № 3. С. 163–165.

[10] Ассенизационный обоз // Известия Харьковской городской думы. 1911. № 5. С. 227.

[11] Об очистке дворов и об устройстве ретирадных мест и помойных ям // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1872–1902 гг.). Харьков, 1903. С. 79–81.

[12] Рапорт Харьковской городской думе о разрешении о сооружении плота на реке Лопань для мытья белья напротив дома профессора Громова (1832 год) // Державний архів Харківської області (ДАХО). Ф. 44. Оп. 2. Спр. 65. Арк. 1709.

[13] Об очистке дворов и об устройстве ретирадных мест и помойных ям // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1872–1902 гг.). Харьков, 1903. С. 79–81.

[14] Современное хозяйство города Харькова (1910–1913). Вып. 1. Харьков, 1914. С. 80.

[15] Местная хроника. Южный край. 1882. 28 апреля. С. 1.

[16] Сукачев Г. В. Из практики санитарного надзора в г. Харьков // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 11–12. С. 339.

[17] Об устройстве складов и контор для костей и тряпья в городе Харькове // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1872–1902 гг.). Харьков, 1903. С. 34.

[18] Об устройстве складов и контор для костей и тряпья в городе Харькове // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1909–1914 гг.). Харьков, 1915. С. 22–23.

[19] Сукачев Г. В. Из практики санитарного надзора в г. Харьков // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 11–12. С. 340.

[20] Доклад Городской управы по вопросу о возбуждении ходатайства перед Противочумной Комиссией об ассигновании на улучшение свалок на Павловской даче // Известия Харьковской думы. 1916. № 3. С. 164.

[21] Современное хозяйство города Харькова (1910–1913). Вып. 1. Харьков, 1914. С. 81.

[22] Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655 по 1905-й год). В 2-х т., т. 2. Харьков, 1912. С. 450.

[23] Черкес Д. Отчет о деятельности Инженерного отдела Харьковской городской управы // Известия Харьковской городской думы. 1910. № 8. С. 52–58.

[24] Фрейберг Н. Г. Врачебно-санитарное законодательство в России. Санкт-Петербург, 1913. С. 389.

[25] По вопросу о том, на чьей обязанности лежит первоначальное устройство тротуаров в городах // Известия Харьковской городской думы. 1914. № 6–8. С. 4.

[26] Об устройстве и содержании в исправности тротуаров в г. Харьков // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1909–1914 гг.). Харьков, 1915. С. 15.

[27] Отчет о деятельности комиссии по замощению города за 1912 год // Известия Харьковской городской думы. 1914. № 9–11. С. 251.

[28] Местная хроника // Южный край. 1895. 6 апреля. С. 2–4.

[29] Ведомости об изменениях в составе и окладах служащих // Известия Харьковской городской думы. 1912. № 3–4. С. 185–231.

[30] Как жили и работали дворники Российской Империи, Крамола, 16 февраля, 2018.

[31] Осмотр 8 июня 1881 г. експертами думы и строителями водопровода водоразборных будок // ДАХО. Ф. 45. Оп. 18. Спр. 90. Арк. 58.

[32]  Абрамович И. А. Канализация города Харькова (1912–1980 гг.): опыт проектирования и строительства. Харьков, 1997. С. 37.

[33] Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655 по 1905-й год). В 2-х т., т. 2. Харьков, 1912. С. 108.

[34] Проект устава Харьковского Взаимного Общества канализации. Харьков, 1909.

[35] Абрамович И. А. Канализация города Харькова (1912–1980 гг.): опыт проектирования и строительства. Харьков, 1997. С. 12.

[36] Харьковский календарь на 1894 г. Харьков, 1893. С. 464.

[37] Современное хозяйство города Харькова (1910–1913). Вып. 2. Харьков, 1914. С. 144.

[38] Обязательные постановления для домовладельцев г. Харькова, владения которых присоединены к городской канализации // Известия Харьковской городской думы. 1915. № 4–5. С. 59–67; О мерах к охранению городской канализационной сети в г. Харькове // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1909–1914 гг.). Харьков, 1915. С. 17–18.

[39] Черкес Д. С. Доклад о разработке проекта второй очереди канализации г. Харькова в районе бассейнов Старо-Московского, Петинского и Главного коллекторов // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 1. С. 157–159.

[40] Сведения о присоединении к канализации // Известия Харьковской городской думы. 1915. № 12. С. 549.

[41] Сведения о присоединении к канализации // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 12. С. 455.

[42] Черкес Д. С. Доклад об организации управления и штатах Харьковской городской канализации // Известия Харьковской городской думы. 1915. № 3. С. 59–67.

[43] Харьков. Канализация // Городское дело. 1912. № 13–14. С. 864.

[44] Канализация // Южный край. 1914. 20 декабря. С. 5.

[45] Городская канализация. Устройство биологической станции // Южный край. 1913. 14 сентября. С. 7.

[46] О мерах к охранению городской канализационной сети в г. Харькове // Сборник обязательных постановлений для жителей города Харькова, составленных Харьковской городской думой (1909–1914 гг.). Харьков, 1915. С. 17–18; Сообщение из мест. Харьков. Удаление нечистот // Городское дело. 1913. № 20. С. 1378–1379.

[47] Ассенизационный обоз // Известия Харьковской городской думы. 1911. № 5. С. 227.

[48] Ассенизационный обоз // Известия Харьковской городской думы. 1913. № 4. С. 268.

[49] Сукачев Г. В. Из практики санитарного надзора в г. Харьков // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 11–12. С. 340.

[50] О городских делах // Южный край. 1902. 22 июля. С. 2.

[51] Погорелко А. К. Доклад по вопросу об удалении из города отбросов, обезвреживания и уничтожения их. Харьков, 1902. С. 99.

[52] Черкес Д. С. Об организации городского обоза для вывозки сухого мусора из частных и общественных владений в г. Харькове. Харьков, 1913. С. 41.

[53] Городской обоз для вывозки мусора // Южный край. 1913. 11 апреля. С. 6.

[54] Сообщение из мест. Харьков. Удаление нечистот // Городское дело. 1913. № 20. С. 1377.

[55] Доклад Технического Отделения Городской управы по жалобе М. Д. Гинзбурга на действия управы по поводу устройства мусоросжигательной печи // Известия Харьковской городской думы. 1913. № 4. С. 268.

[56] Об отмене Сенатом запрета М. Д. Гинзбургу об устройстве мусоросжигательной печи // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 10. С. 4.

[57] Сукачев Г. В. Из практики санитарного надзора в г. Харьков // Известия Харьковской городской думы. 1916. № 11–12. С. 340; Фрейберг Н. Г. Врачебно-санитарное законодательство в России. Санкт-Петербург, 1913. С. 453.

[58] Обязательные постановления о продаже мяса в Харькове от 1892 года // Известия Харьковской городской думы. 1915. № 10. С. 15–16.

[59] Доклад по жалобам мясоторговцев и мясопотребителей по вопросу постановки дела осмотра мяса и убоя скота // Известия Харьковской городской думы. 1911. № 1. С. 1–11.

[60] Харьковская городская управа. Торги // Южный край. 1916. 24 ноября. С. 1.

[61] Петропавловский Н. И. Городской утилизационный завод // Южный край. 1911. 11 (24) июня. С. 4.

 

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

 Всі папери в теці