«Моя квартира і майно залишилися у Львові»: історії евакуйованих жінок у листах до влади середини 1940-х років

29.03.2021
24 хв читання

// Галина Боднар

Попри підвищений інтерес істориків до дослідження життя «непримітних людей» в умовах війни, величезний масив джерел про досвіди війни залишається неопрацьованим, а разом з цим залишається нерозкритою ціла низка дослідницьких питань. Так, серед широкого масиву архівних документів, здебільшого статистичних, якісно вирізняються листи з проханнями про дозвіл на повернення з евакуації чи переїзд до омріяного місця проживання, які й досі практично не введені до наукового обігу.
Таким листам-заявам до влади міста Львова, написаним в другій половині 1944 р. (з 27 липня розпочалося відновлення радянської влади в місті) та впродовж 1945 р., присвячена ця розвідка. Ці джерела зберігаються у фонді Львівської міської ради (Виконавчий комітет Львівської міської ради) Державного архіву Львівської області [1]. З огляду на зміст клопотань і отриману (не)схвальну відповідь умовно цей об’ємний масив прохань можна поділити на дві групи.
До першої групи увійшли листи-заяви мігрантів зі східних регіонів України та інших республік СРСР, насамперед з Росії, які в другій половині 1944 р. і 1945 р. проживали й працювали у Львові (прибули до міста з радянськими військами або були скеровані на роботу, починаючи зі серпня 1944 р.). Ці прохачі хотіли переселити у місто свою родину і їм це вдалося ‒ практично всі такі клопотання були задоволені. Зважаючи на відсутність докладної статистики повоєнної міграції, важливе значення має контент-аналіз клопотань, який дозволив пролити світло на проблему заселення Львова в 1944–1945 рр., особливості розселення людей в місті, з’ясувати те, звідки прохачі перевозили свої родини, а також як змінювалися клопотання впродовж 1944 і 1945 років [2].
До другої групи належать листи громадян, «надіслані з інших міст із проханням вислати дозвіл на в’їзд в м. Львів», на які влада дала негативну відповідь. Саме ця категорія листів перебуває у фокусі цього дослідження.
Листи писали особи з різних куточків Росії та України, інших республік СРСР. 27 серпня 1944 р., через місяць після вступу радянських військ до Львова, управління міської міліції ініціювало створення при міській раді спеціальної комісії для видачі дозволів «потрібній категорії осіб» на в’їзд (за зразком інших міст). Листи надходили на адресу комісії, або ж перенаправлялися з обласної ради, республіканських та всесоюзних відомств; звернення писали на ім’я Микити Хрущова і вищих радянських чиновників.
Помітну групу серед відхилених прохань у переїзді до Львова [3] становили листи дружин загиблих радянських військовослужбовців або жінок, доля чоловіків яких була невідома. Евакуйовані з міста в червні 1941 р. ці прохачки за будь-яку ціну хотіли повернутися до «своїх» львівських помешкань. Беручись за перо, авторки підозрювали можливу відмову в поверненні, а відтак конструювали свої наративи так, щоб їхній запит задовольнили ‒ переповідали свої життєписи, акцентуючи на тих моментах, які сприяли б наданню дозволу і, навпаки, уникали небажаних згадок («зони умовчання»). Владу сприймали як таку, що необізнана з труднощами повоєнного повсякденного життя на місцях, а відтак «обмануту», а також як останню інстанцію у вирішенні їхньої життєвої проблеми [4]. Тексти прохачки нерідко писали вперше – раніше не було потреби та/чи нагоди писати про себе, тому тут йдеться про самосприйняття і самоописання нещодавно пережитого. Писали з елементами автобіографій і спогадів або, навпаки, констатували проблеми і життєво важливу потребу їх вирішення.

Брати бідністю: «живу будь-як дуже в жахливих умовах»

Як зазначає Олена Стяжкіна, «історики сходяться у думці про те, що історія окупації була «вписана у пам’ять» як катастрофа серед інших катастроф, що їх зазнав український народ. […]. Голод та репресії на шкалі трагедій посідали для певної частини українців, які не голодували за окупації й не зазнали репресій, значно вище місце» [5]. Тож можна припустити, що бідність і голодне життя в евакуації були «унікальнішим» досвідом для жінок, які не пережили Голодомор. Проте повоєнна невлаштованість, яка торкнулася величезної кількості населення, штовхала людей вступати в активну комунікацію з владою.
У своїх текстах жінки робили акценти на бідності, хворобливості, безпорадності чим дійсно було сповнене їхнє життя після війни: «мені з дитиною на руках довелося поспішно евакуюватися, залишивши кімнату і всі свої речі […]. Я ж в даний час живу в селі непризвичаєна до сільської праці, мені дуже важко поставити себе на ноги, залікувати свою рану в моєму житті нанесену війною»; «[…] я в теперішній час перебуваю в дуже важкому становищі в мене нічого немає і купити, все дорого»; «живу будь-як дуже в жахливих умовах […] від чоловіка відомостей жодних я не маю давно надоїло будь-як жити хочеться жити як і всі живуть […]»; «Мені довелося евакуюватися зі Львова […]. Що мені прийшлося пережити за ці 4 роки. Вам описувати не буду, адже воно само собою зрозуміло. Адже я не одна така»; «24.06.1941 р. сім’я була евакуйована, всі речі і меблі були залишені під нагляд двірника цього будинку»; «Я дружина військовослужбовця зниклого безвісти в перші дні війни. […] Під час евакуації була контужена, пробула довгий час у госпіталі»; «Речі всі свої я кинула у Львові» і т. п. В безвиході евакуйована зі Львова жінка писала: «Прошу вас дорогий тов. просто благаю прочитайте мою заяву і дійте куди належиться врятуйте мене з двома дітьми». [6].
Навіть з цих коротких відомостей можна скласти картину виїзду зі Львова і життя в евакуації: поспіх, дитина на руках, залишені всі речі в квартирі / кімнаті, частина речей передана знайомим / сусідам або залишені на збереження двірника, бідне і голодне життя в евакуації, зниклий безвісти чоловік, поранення, відомості про збережену квартиру і речі у Львові. «Брати бідністю» ‒ звична стратегія комунікації з владою в радянському суспільстві. Опрацьовуючи «правильні біографії» судових працівників Донеччини 1920-х років, Олена Стяжкіна зауважила, що до «маніфестації бідності» вдавалися в різних випадках. Цей прийом застосовували як «охоронний механізм» в біографії, зокрема у разі відсутності «пролетарського походження» [7].
Про бідність писали всі, в тому числі удови/дружини генералів і осіб старшого керівного складу Червоної Армії, партійно-радянських чиновників, а також репресовані, які себе окреслювали в текстах як «евакуйовані в 1940 р.». Особливу увагу привертають листи вдів, які безрезультатно зверталися кілька разів. «[…] Я не заспокоюсь, поки не отримаю виклик. Я в безвихідному становищі. На роботу тут не влаштовуюся, чекаючи виклику. Я адже в невизначеному місці і положенні, в очікуванні 4 р. У мене багато причин, щоб знати. Я Вас прошу, як товариша Радянську людину відповісти мені відразу. Я думаю, що Ви знаєте в достатній мірі свій обов’язок міськради депутатів трудящих» [8], ‒ повторно писала вдова майора, завідувача відділу агітації і пропаганди Львівської міської ради про життя в «евакуації» (адреси навіть не вказувала) в очікуванні переїзду.
Львів’янка, евакуйована до Казахстану писала, що спершу звернулася до «тов. Кагановича», їй відписали про розгляд таких справ на місці, у Львові. Вона вдруге писала до голови Львівського облвиконкому Cадового, адже перший лист залишився без відповіді: «[…] я звідти [Львівський облвиконком] отримала відповідь що мені потрібно звернутися до вас особисто тов. Садовому […]. Я пишу вдруге але відповіді жодної біографію я вам повідомила детальну. Не знаю що вам більше писати. […] ви людина радянська, багато пояснювати не потрібно. Так прошу вас тов. Садовий зробити мені послугу, адже це тільки залежить від вас. Я прошу вас як партійця. […] думаю, що я вже заслужила щоб мені батьківщина допомогла […]» [9]. Як бачимо з наведених уривків, жінки апелювали до своїх прав чи заслуг перед батьківщиною, звертаючись до адресата як «радянської людини», який «знає в достатній мірі свій обов’язок» і якому «багато пояснювати не потрібно».
«Брали бідністю» не лише евакуйовані жінки. Варто сказати, це характерно і для чоловічих звернень. «В зв’язку з війною в кінці червня 1941 р. був евакуйований до Кіровської області, а звідти мобілізований до армії, все майно залишилося в м. Львові», ‒ писав один із багатьох демобілізованих із проханням «знову повернутися на роботу до м. Львова» [10]. До Львова прагнули переїхати й чоловіки, чиї помешкання і майно були знищені під час війни. Вони розпочинали життя з чистого аркуша й хотіли це робити у Львові.

Образ львівського дому: «Прошу повідомити мене про стан моєї квартири»

У листах удів радянських військовослужбовців Львів постає насамперед як місто з можливостями мати житло. Покинуті в червні 1941 р. помешкання прохачки вважали своїми – «квартира і майно залишилися у Львові», «моя квартира і майно», «моя квартира вільна, є і меблі», «маю відомості, що моя квартира ціла і частково збереглося моє майно» тощо. Так відразу із зазначення своєї львівської адреси розпочала звернення одна з прохачок: «[…] від дружини військовослужбовця-підполковника […] проживаючих раніше до червня 1941 р. в м. Львові на вул. Зиморовича б. 19 кв. 7 (тепер вул. Джохара Дудаєва)» [11].
У зверненнях жінки описували постійні поневіряння в евакуації, пов’язані з відсутністю житла, згадуючи при цьому, що мають «власну» домівку у Львові: «Під час війни нам довелося багато скитатися, особливо це відчутно, коли немає даху над головою» [12]; в евакуації «я живу вже 3-тій рік але площі не маю живу будь-як дуже в жахливих умовах» [13]. Свої часті переїзди без постійного житла, в умовах матеріальної скрути, з малими дітьми і без годувальника жінки порівнювали з циганським життям [14].
Жінки шукали законне підтвердження свого права повернутися на попереднє місце проживання: «Я дружина старшого офіцера, евакуйована зі Львова в 1941 р. 23 червня зі своїми дітьми [до м. Стариця тепер Тверської обл. Росії] і проживаю не по призначенню, а є постанова хто де жив туди і може виїжджати». [15]
Прохачів також цікавила доля речей, що залишилися у покинутих львівських оселях. З надією повернути своє майно писали як евакуйовані дружини військовослужбовців, так і щойно демобілізовані чоловіки та їхні родичі. «В день взяття м. Львова німцями ні я, ні моя дружина […] не змогли навіть зайти додому і кинули квартиру зі всіма речами, що були в нас, ‒ писав підполковник, скерований до м. Томська в Росії. ‒ Я не знаю чи залишилася квартира і хоча б що-небудь з того, що в нас було, і чи зможу я мати свою житлову площу» [16]. «Прошу повідомити мене про стан моєї квартири, а також і всіх речей […]» [17], ‒ розпочала заяву з проханням повернутися на попереднє місце проживання дружина зниклого безвісти військовослужбовця, з листа якої також дізнаємося, що квартира була опломбована при виїзді 25 червня 1941 р. «Евакуюючись з м. Львова я частину речей віддала 2-м знайомим жінкам, а інша частина залишилася в квартирі. […] І я вирішила сама поїхати і можливо знайти», ‒ писала мати військовослужбовця [18]. В листі до голови виконкому Львівської обласної ради жінка просила про виклик, щоб забрати надійно закопані «її» речі, яких їй вистачить на все життя; житлова площа, що зберіглася, цікавила її лише частково: «[…] сподіваюся ті речі які у мене закопані мені вистачить тих на моє все життя (підкреслено іншим чорнилом. – Авт.) і тому переконливо прошу надіслати мені тов. голова виклик на в’їзд в м. Львів хоч на час за речами забрати свої речі які у мене там залишилися, площа моя збереглася розмір площі 74 кв. метр., а мені тільки й треба 15 кв. метр» [19]. Попри складне матеріальне становище авторки, клопотання надіслано рекомендованим листом, що нечасто траплялося на той час, а отже свідчить про велике значення цього листа для неї.
З листування відчутно, що вдови чоловіків з високими військовими званнями, звикли до державного забезпечення і різних пільг, а тому до війни менше зусиль витрачали на влаштування побуту родини. Так, попри отриманий дозвіл на переїзд з вимушеної евакуації до м. Чернігова, вдова бригадного комісара, який загинув у 1941 р., апелювала до свого права повернутися у Львів. До листа жінка долучила навіть рішення львівської прокуратури про негайне звільнення її колишньої квартири по вул. Кохановського, 91 (тепер вул. К. Левицького) після її повернення [20]. Жінка клопотала про дозвіл на переїзд не лише для своєї сім’ї, а й для родички-вдови з сином, яка їй допомагала по господарству і без якої вона була зовсім безпорадною. Наголошуючи на високій посаді загиблого чоловіка, вона прохала виділити їй цілий вагон товарного поїзда для перевезення майна і продуктів до Львова з м. Сичовка Смоленської області, наводила приклад сусідки-дружини партизана: «Я зовсім хвора і без неї (згаданої в листі родички. – Авт.) мені зовсім неможливо жити. Я фізично нічого не можу робити, вона посуті виховує моїх дітей. Мій чоловік прослужив в армії 23 роки. Був вищим начскладу, тепер був би генералом і в переїзді не було б труднощів тому прошу дати моїй родині вагон для переїзду в м. Львів. Звідси їхала дружина партизана і їй було надано вагон. Я б в вагон забрала картоплю з городу і змогла б краще прожити зиму у Львові. Якщо Ви врахуєте що я сильно пережила, все буквально втратила: чоловіка всю свою економіку маю тепер тільки голову і 2-х дітей. Прошу ще раз врахувати моє горе і задовільнити моє прохання» [21].

«Щоб я змогла підняти їх на ноги»: матір, яка (не)виховує дітей

В текстах жінок домінує дискурс матері, яка виховує дітей і хоче дати їм добру освіту, рідше йдеться про професійні якості та кваліфікації самих прохачок. Діти, які втратили годувальника, потерпали в нужді та складних кліматичних умовах, були одним з основних аргументів, який використовували жінки, сподіваючись на жалість львівської влади. «Переконливо прошу Вас надати мені допомогу повернутися з дітьми на старе місце проживання. […] Діти мої втратили батька, втратили і все інше,– пояснювала вдова, яка проживала з однією донькою в евакуації у м. Баку (Азербайджан), а іншу залишила в родичів чоловіка на Донеччині. ‒ Діти хворіють, старша схильна до туберкульозу, а молодшенька дуже виснажена. […] Прошу врахувати все вище викладене та допомогти мені, щоб я змогла підняти їх на ноги і зробити з них гідних громадян Радянського Союзу» [22].
Акцент жінок на материнстві не випадковий. Указом президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року гарантувалася державна підтримка самотнім і багатодітним матерям, вагітним жінкам. Культ материнства був одним із центральних у радянській гендерній політиці наприкінці війни й інструментом відновлення довоєнних патріархальних гендерних відносин. Хранителька дому, яка чекає повернення чоловіка-переможця і налагоджує сімейний побут – образ жінки, який помітно переважає у радянському пропагандистському плакаті кінця війни [23].
Жінки аргументували своє прохання переїхати до Львова тим, що це обласний центр з широкими можливостями для дітей здобути освіту. Тож, навіть ті, хто не мешкав у Львові до війни, прагнули там оселитися. Документи зафіксували такі прохання від жінок, які до евакуації в червні 1941 р. мешкали у прикордонних містечках Рава-Руська, Краківець. Так вдова батальйонного комісара, евакуйована з м. Рава-Руська Львівської області до м. Коканд в Узбекистані, в листі до голови Ради народних комісарів УРСР (22 травня 1945 р.), просила «дозволу в Львів, а не в Раву лише тому що двоє моїх дітей закінчують середню школу і хочуть вступити до вищого навчального закладу, а в Раві їх нема, у Львові вони зуміють вступити до інституту тут на місці» [24]. А вдова полкового комісара писала: «Повертатися до м. Краківця, де в мене нічого не залишилося [з майна], немає чого, крім цього донька, якій вже 12 років, пішла до 5 класу школи і хотілося б, щоб облрада надала мені як дружині загиблого офіцера, який перебував у рядах РСЧА з 1920 по 1941 р., виклик до м. Львова на постійне місце проживання» [25]. Власне, в останньому листі розкрито справжні мотиви жінок, які просилися до обласного центру – в прикордонних містечках їх вже ніщо не тримало, а у Львові перспективи знайти роботу і отримати житло були вищими. «Моє прохання полягає ось у чому. Допоможіть мені, порадьте мені, куди можна поїхати тепер, після війни, щоб мати можливість ростити і виховувати дітей. […] Де можна знайти більш-менш будь-який притулок ось таким, як я, які не мають власного кутка, через циганське життя і без чоловіка» [26], ‒ прохала одна з удів у Народного Комісара Закордонних Справ СРСР В’ячеслава Молотова, все ж сподіваючись повернутися з евакуації до Львова.
Дозвіл на міграцію до Львова просили через хворобливих дітей як жінки, які були евакуйовані з міста, так і ті, котрі ніколи не були в Західній Україні. Так дозволу на в’їзд просила жінка, яка спершу відмовилася від направлення у Львів і поїхала до Ізмаїлу, шукаючи кращих кліматичних умов для її хворобливої дитини, проте це рішення виявилося помилковим: «[…] мене послали до Львова, але я думала, що клімат для дитини в Ізмаїлі буде для здоров’я корисним, але протягом 6 місяців зими в Ізмаїлі не було, а здоров’я дитини погіршується з кожним днем. Лікарі радять негайно вивезти дитину так як жара 40 град. і дитина не витримає, гробить здоров’я. Я вас прошу дати мені виклик на будь-якій роботі мені під силу буду працювати» [27]. Одна з прохачок писала про смерть від малярії молодшої доньки в м. Баку (Азербайджан) й просила врятувати старшу: «[…] Чоловік мій працював в Тресті громадського харчування ‒ Директором [нерозбірливо]. В даний час він знаходиться в рядах РСЧА. Ми з дочкою Анною знаходимося в АзРСР. В силу жахливих кліматичних умов, а саме малярія, від якої в мене померла 2-х місячна донька Ріта, я з донькою Анною постійно хворіємо і потребуємо змінити клімат. За час [нерозбірливо] я освоїла спеціальність […]. Прошу врахувати моє вкрай важке матеріальне становище і моральне і не відмовити мені у в’їзді до м. Львова дати спасти життя другої доньки» [28]. В обох листах наголошено на трудовій активності жінок. В підтвердження фаху друга прохачка долучила копії дипломів.
Окрема група листів стосувалася проблеми розірваних сімей. Наприклад, коли мати з однією дитиною переїхала до Львова, а інша вимушено залишалася в родичів, або ж жінка в силу різних обставин взагалі деякий час не бачилася зі своїми дітьми. Типовою є історія прохачки, яка зі старшою донькою мігрувала до Львова в грудні 1944 р., а через рік просила дозвіл на переїзд родича з малолітнім сином зі Свердловської області Росії. Вдова не хотіла упустити свого шансу на вдалий переїзд і лише згодом планувала возз’єднання сім’ї :«Переїжджаючи на постійне місце праці до Львова ще в грудні 1944 року, маючи на утриманні двох дітей (старшій 5 років і меншому 3 роки), я не в стані була взяти обох дітей зі собою, а тому я вимушена була молодшого залишити в родичів загиблого чоловіка. Продовжувати залишатися моєму синові в родичів, як і мені без сина я не в стані. Виїхати за ним особисто через матеріальний стан також не можу».[29]
Також непоодинокими є історії матерів, діти яких з різних причин залишилися чи потрапили до Львова з іншими родичами (часто ними опікувалися бабусі). В листі з м. Озьори Московської області жінка, яка проживала у Львові з 1937 р., писала [30]: «Прошу Вашого розпорядження на дозвіл в’їзду до м. Львова для розшуку матері і сина так як я ще виїхала з м. Львова до місця служби чоловіка в 1940 році, а тепер ніяких даних про долю матері і сина не маю, не дивлячись на ряд листів. Тому сама хочу приїхати і шляхом розпитування сусідів і знайомих дізнатися, що сталося з моєю матір’ю і сином». В короткому листі матір прохала дозволу на в’їзд, адже «за сімейними обставинами у Львові опинилася моя дитина […]. Зараз його доправити до мене немає кому і тому переконливо прошу дати мені виклик на в’їзд за ним. Скоро розпочнеться навчальний рік і він повинен почати навчання» [31]. Жінка, яка в 1944 р. за скеруванням переїхала до Молдавської РСР з Красноярського краю Росії, прохала дозволу на в’їзд до м. Львова, оскільки там опинилися її діти: «[…] мати з двома дітьми залишалася в м. Красноярську, зараз, в даний час вона переїхала з моїми дітьми (а їх у мене 2, син і дочка у віці 7‒10 років), у Львові в свого сина […], котрий працює режисером Львівського театру опери і балету». Вдова, таким чином, залишалася окремо, як вона писала, «не лише від сім’ї, а головне від дітей» [32].

Участь у війні: «чоловік мій поклав голову за батьківщину»

Невід’ємною складовою листів є безумовна відданість, постійність і вірність радянській владі, якими пройняті тексти. Беззаперечним аргументом відданості системі було обов’язкове зазначення тривалості військової кар’єри чоловіків і зайнятих ними посад. Авторки листів підкреслювали, що їхні чоловіки загинули або воюють на благо держави. «Мій чоловік бригадний комісар […] загинув у 1941. Після смерті був нагороджений орденом Леніна […]» [33], – одна з коротких та водночас акцентовано промовистих складових, поширених в текстах.
У текстах жінок, як і решти прохачів, підкреслена участь у війні – «дружина загиблого на фронті», «мати загиблого офіцера», «від дружини майора», «від сім’ї військовослужбовця», «двоє з нашої сім’ї захисники Батьківщини», «поклав свою голову за батьківщину в 1943 р.», «офіцер діючої армії», але й також «інвалід війни», «інвалід вітчизняної війни, захисник». Якщо одні ідентифікації підходити, то інші відразу були «програшними». Прохачі писали про свою інвалідність у той час, коли радянське керівництво воліло не бачити калік у просторі міст і сіл, розпочавши проти них наступ відразу після вигнання нацистів ще в 1943 р. і продовжило в наступні роки. З січня 1945 р. заборонили фотографічні зображення інвалідів, їх вилучали навіть з листування [34].
Зі спогадів про чоловіків удови зазвичай і розпочинали свої прохання: «Чоловік мій […] працював у Львові на заводі […] особливого військового будівельного управління нач. планового відділу, куди був переведений з м. Києва […]. Наприкінці листів жінки знову згадували чоловіків, наголошуючи на їхній відданості та заслугах: «Чоловік мій був членом партії з 1925 р. На фронті мав бойові заслуги, нагороджений медалями і орденом Черв. зірки» [35]. «[…] Чоловік мій працював в Тресті громадського харчування ‒ Директором [нерозбірливо]. В даний час він знаходиться в рядах РСЧА», ‒ так розпочала свій лист одна з прохачок. Завершила свою розповідь вона повторною згадкою про чоловіка: «[чоловік] в рядах РСЧА з січня 1943 р., був двічі поранений і тричі нагороджений, але в даний час нічим мені не може допомогти оскільки 3 місяці ніякої переписки я з ним не маю. Прошу не відмовити в моєму проханні» [36].
Про себе жінки зазначали лише кілька слів наприкінці, конструюючи «правильну біографію» – рік народження, членкиня партії, професійна підготовка, індивідуальні якості: «Сама я 1910 р. народження, маю середню технічну освіту, закінчила машинобудівний технікум»; «Сама я член партії з 1929 р. і працюю медсестрою в дитячій лікарні»; «Маю вищу педагогічні освіту, закінчила Пед. ін.-т ім. Герцена в Лєнінграді, по спеціальності – економ. факультет. Крім того курси мед. сестер» [37].
При читанні таких листів впадає у вічі, що жінка пише не про себе, а насамперед про свого чоловіка: «В червні 1940 р. з м. Москви я переїхала за місцем роботи чоловіка в м. Львів. Чоловік […] був військовослужбовцем, працював на посаді начальника штабу [нерозбірливо] військ НКВС-СРСР по охороні залізничних споруджень […], мав військове звання. […] Проживала разом з чоловіком і дитиною в м. Львові» [38]; «Прошу дати мені на в’їзд [нерозбірливо] проживання в м. Львів так як мій чоловік до війни жив і працював у Львові 1941 р. мого чоловіка взяли до Армії звідки він не повернувся […]» [39].
Траплялися заяви (як відчутно з тексту, більш самостійних) жінок на керівних посадах, депутаток, які акцентували на виявленій їм довірі й потребі представництва інтересів громадян-виборців у владних структурах, захисті їхніх прав. У таких текстах, на противагу образу потребуючої допомоги вдови-матері, постає також матір, але радше діяльна жінка, голова родини, жінка на рівні з чоловіком. В наведеному нижче листі прохачка окреслила себе як «депутат Обласної-Міської Рад м. Львова», яка прагне працювати (в 1939‒1941 рр. обіймала посаду начальника цеху на Львівському військовому заводі), продовжувати допомагати «своїм виборцям» [40]: «Прошу розібрати мою заяву і дати дозвіл на в’їзд в м. Львів на постійне місце праці. Працювала я на [нерозбірливо] заводі № 3 нач. цеху. […] Я вже неодноразово просила щоб мені дозволили переїзд, але ні однієї відповіді не отримала. Я сама депутатом обиралася і балотувалася по двох округах. Хочу продовжувати працювати й допомагати своїм виборцям. […] Дорогий товариш голова дуже прошу дати згоду на в’їзд в м. Львів зі своєю сім’єю сином і матір’ю 50 р. З комсомольським привітом, [ім’я та прізвище]». «Від депутата Червоноармійського Районного Виконкому трудящих м. Львова, ‒ розпочала листа одна з адресанток і закінчила словами: без дозволу від Вас на в’їзд до м. Львова я не можу прибути до місця робіт» [41].

Початок війни, нацистська окупація, образ ворога: самосприйняття і спроби самоописання

Логічно припустити, що в листах дружин радянських військовослужбовців, евакуйованих зі Львова в червні 1941 р. йтиметься про їхній досвід початкового періоду німецько-радянської війни. Втім, будь-які згадки про початок війни, як правило, оминали. Катастрофа 1941 р. залишалася табуйованою темою й опрацьовані листи до влади це лише підтвердили. Тільки в одному проханні коротко вказано «мене ніхто не евакуював». Від ворога тікали, конструюючи таким чином образ жертви. «Восени 1940 р. мій чоловік поїхав на курси в Москву. Війна його застала там, куди він пішов захищати Лєнінград […]. Мене ніхто не евакуював. Я тікала з двома малими дітьми, коли вже німці заходили в місто, – писала вдова бригадного комісара. ‒ Нічого свого не взяла, навіть ощад. книжка залишилася на 6800 руб. Все це разом визначило моє подальше життя. Зараз […] живу дуже погано. […] В окупації я не була, жила в Чкаловській [тепер Оренбурзька] обл. до 1943 р. Восени 1943 р. приїхала до міста [Сичовка Смоленської обл.], коли тут була радянська влада. […]» [42]. Таким чином, описи неспланованої евакуації добре доповнюють картину панічного відступу радянських військ.
Своє перебування на окупованій території, якщо такий факт мав місце в біографії, прохачки сприймали як те, що обов’язково треба було пояснити. «Більшу частину війни довелося пережити в німецькій окупації і скуштувати немало горя і нужди. Без кінця доводилося ховатися від німецької каторги, ‒ писала жінка, яка виїхала зі Львова, але через хворобу дітей відстала від евакуації з Києва працівників підприємства, де працював її чоловік, і перебралася до Маріуполя. ‒ Завдяки клопотанню керівництва військової частини, де знаходився чоловік, і родичів мені НКВС м. Баку було дозволено в’їзд в м. Баку […]» [43]. Тож «щасливим» закінченням життя під окупацією для жінки став довгоочікуваний і дозволений переїзд до м. Баку.
Жінка, яка жила у Львові під час німецької окупації й декларувала свою радянськість, так пояснила свої «правильні», на її думку, дії на завершальному етапі війни – втечу від ворога назустріч радянським військам: «В силу того, що я проживала у Львові по вул. Городоцькій № 75 перед війною і в часі війни, до початку 1944 року, боячись примусової евакуації німцями населення вглиб Німеччини я пішла з міста в напрямку м. Тернополя (на зустріч Червоній Армії) після звільнення цієї місцевості мене комендатура міста Коломиї направила до м. Чернівці, дальше від фронту, так як я йшла з дитиною, де я тимчасово зупинилася жити. […] Бажаю тепер повернутися на постійне місце проживання до м. Львова (відповідно до постанови Раднаркому СРСР) […]» [44].
Дружина майора НКВС, яка переховувалася на Сумщині під час німецької окупації, розпочинає свою біографію зі слів: «Я, […], народ. 1907 році в Білопіллі Сумської обл., Україна, батько працював машиністом, помер. Я заміжня за [прізвище нерозбірливо] з 1929 р., який працював постійно на НКВС, в армії з 1941 р., майор. На моєму утриманні моя мати […], 57 років, і мій син 10 років […]. [Далі жінка детально перелічує всі свої місця праці, які досить часто змінювала], де працювала до евакуації, виїхати не могла так як вдома хворіли тифом. «При німцях я ніде не працювала, я жила в районі ховалася так як в Сумах в поліції була на обліку як сім’я НКВС. Коли вступили наші війська 3.09.1943 року я 10.09.1943 повернулася в Суми. 20.09.1943 була на роботі […]»[45]. Лист демонструє прагнення жінки довести, що вона не була зрадницею, не співпрацювала з окупаційною владою, не працювала ніде взагалі за окупації, переховувалася, відразу за кілька днів після вступу радянських військ приступила до роботи з відбудови радянської держави. Вже як додаткове пояснення/ очищення жінка згадала своє «правильне» соціальне походження, згадавши трудову біографію батька та його працю машиністом.
Ворогів у війні називали «загарбниками» з різними прикметниками перед цим – німецькими, гітлерівськими, німецько-фашистськими. В одному з листів згадано про українське націоналістичне підпілля. Жінка пише про загибель обох своїх зятів: «Чоловік моєї доньки загинув в боях з німецькими загарбниками. […] її чоловік убитий бандерівцями при відрядженні обкому партії в район Сокаль [Львівської обл.]» [46].
В перемозі над ворогом прохачки вбачали можливість повернутися до довоєнного життя. В листах німецька окупація постає як тимчасова перерва життя у Львові. У розумінні удів вони мають право повернутися і продовжити своє «довоєнне» львівське життя. Вдова заступника командира полку, яка проживала з двома дітьми шкільного віку на якомусь хуторі після реевакуації з Грузії, зверталася до Народного Комісара Закордонних Справ СРСР В’ячеслава Молотова з проханням повернутися до Львова (виїхала в 1941 р.): «Пишу тому, що війна закінчилася з повним розгромом фашистської […]. Я думаю, тепер можна трохи подумати про благоустрій нашої країни і народу. Вирішила звернутися до Вас з дуже важливим життєвим питанням, в якому Ви повинні допомогти мені. Ви є нашим урядом, сповненим справедливості і мудрості. Мій чоловік, прослуживший в армії 22 роки, загинув в 1942 р. на фронті будучи на посаді заступника командира полку. […]» [47]. Коротким і промовистим, як крик відчаю, є лист дружини автомеханіка, який працював у структурах НКВС: «Особисто прошу Вас, заради Великої перемоги радянського над німецько-фашистськими загарбниками, дати нам можливість повернутися до своєї квартири» [48].
Слід відмітити, що в листах евакуйованих удів Львів постає як рідне місто / земля: «Війна закінчена, і ми знову повинні повернутися до своїх міст, і забути жахливі дні війн, будувати [нерозбірливо] своє життя. Я хочу знову бачити рідне місто. Разом з вами бути корисною в його відновленні» [49]; «Прошу дати мене на в’їзд [нерозбірливо] проживання в м. Львів так як мій чоловік до війни жив і працював у Львові. […] Не можу в’їхати без виклику назад на свою рідну землю і прошу дати мені виклик» [50]. «Я громадянинка Міцкевич мешканка м. Львова […]. В 1941 році 24 червня в дні Великої Вітчизняної війни мене з 2-річним синочком […] евакуювали з м. Львова в Удмуртську АРСР, де я і проживаю в даний час ‒ переносячи всякі позбавлення, ‒ писала вдова радянського військовослужбовця. – Маю сильне бажання повернутися в свої рідні краї де є багато знайомих» [51].
З листування можна довідатися, як прибулі зі східних регіонів пояснювали свій переїзд до міста в 1939 р., те як вони самі розуміли початок війни. «До війни з 1939 р. грудня місяця я жила у Львові з чоловіком, який звільняв Львів тоді від гітлерівських загарбників» [52]. «У вересні 1939 р. по мобілізації ЦК КП(б)У я був скерований на роботу в Західні області України, де й працював у місті Львові спершу в тимчасовому управлінні м. Львова. Був головою окружної комісії по виборах на українські збори, а потім з листопада 1939 р. був скерований на парт роботу в Політвідділ Львівської з. д. [залізниці], де і працював до початку Вітчизняної війни»[53]; «Я і дружина старі члени партії, до Львова був відряджений КП(б)У на роботу […]»[54]; «Я з 1939 р. до дня віроломного нападу на нашу Батьківщину працював в м. Львові, правда в РСЧА на посаді офіцера»[55], ‒ писали про свій переїзд і «довоєнне» життя прохачі.
«Довкола горе просто з розуму можна зійти. Не знаю кого мені просити щоб допомогти вивести з такого тяжкого становища, – писала евакуйована зі Львова єврейка. ‒ В Алма-Аті (тепер Алмати) не хочуть розуміти що війна почалася в нас 1-ших. Що проклятий гітлер напав без оголошення нам війни. Що нам було не до довідок з двома дітьми а щоб рятувати життя» [56]. Цей уривок, а також інші згадки про поспіх евакуації й залишене майно в львівських квартирах легко вписалися в міф «Великої Вітчизняної війни» про несподіваність і раптовість, «напад без оголошення війни». Радянські ж поразки пояснювались «віроломністю німецького нападу на миролюбну радянську країну» і кількісною перевагою ворога [57]. Утім, такі згадки  підтверджують замовчувану втечу радянської влади й водночас ілюструють життя в евакуації осіб, які б мали небагато шансів на виживання в окупації.

* * *
«Радянський ґендерний контракт «матері, що працює», який формувався з 1930-х років», як зазначила Олена Стяжкіна, «фактично став рамкою для опису, аналізу та презентації жіночої долі за часів окупації» як найбільш безпечний [58]. Аналіз листів жінок до влади, більшість з яких евакуювалися зі Львова в червні 1941 р., дозволяє стверджувати, що образи жінки-матері та жінки, активно включеної в суспільно-виробничу сферу, характерні також й для опису життя в евакуації. Жінки використовували своє становище – образи матері, яка виховує самотужки дітей і самотньої, кинутої напризволяще жінки. Нацистська окупація, або ж життя в евакуації після закінчення війни (коли було відомо про переваги життя у Львові, що вабили жінок) – це суцільне страждання. В листах до влади застосовували насамперед дві «найбільш вигідні» стратегії – маніфестацію бідності та констатацію участі у війні. До таких описів однаково вдавалися як жінки, так і чоловіки.
Біографічні наративи, які часто-густо репрезентують такі листи (нехай і ретельно самоцензуровані), є унікальними его-документами (по)воєнного часу. Вони відкривають перед читачами образи життя в евакуації, а також початку війни, перемоги, ворога ‒ те, як їх бачили безпосередні учасниці/ки тих подій відразу після закінчення війни, ще до творення її офіційного наративу. Жіночі описи неспланованої евакуації зі Львова в червні 1941 р. добре доповнюють картину табуйованого владою панічного відступу радянських військ – не як влади, а як завойовника. Війна для жінок, на плечі яких традиційно покладалися всі повсякденні практики ‒ турбота про дітей, харчі й одяг, опіка над хворими і старими – закінчилася не з відступом ворога, а зі стабілізацією життя в повоєнні роки. Для евакуйованих зі Львова жінок радянських військовослужбовців, які у війні втратили своїх чоловіків, точкою відліку нового «повоєнного» життя могло стати їхнє повернення у життя «до війни» ‒ повернення до міста з «власним» житлом і можливостями працевлаштування.

Цей текст є розширеною версією статті Авторки: Wojna w jednym losie. Narracje biograficzne wdów sowieckich wojskowych na przykładzie listów do władz Lwowa z lat 1944‒1945 // Krakowskie Pismo Kresowe. Kraków, 2017. Rocznik 9 (2017). S. 91–111.
У публікації використано ілюстрації з Міського медіаархіву Центру міської історії, надані Авторкою.


Галина Боднар ‒ історикиня, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри новітньої історії України ім. М. Грушевського Львівського національного університету ім. І. Франка; членкиня Української асоціації усної історії. Наукові інтереси охоплюють історію повсякденності, усну історію, студії пам’яті, постпам’ять та урбаністику. Авторка книги «Львів. Щоденне життя міста очима переселенців із сіл (50–80-ті роки ХХ ст.)» (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2010) та низки наукових статей. Учасниця міжнародного проєкту «Lviv ‒ Wrocław, Cities in Parallel? Myth, Memory, and Migration, c. 1890‒Present». Останні роки також досліджує Революцію Гідності та волонтерський рух в Україні. Співупорядниця колективної монографії Про гідність. Волонтерський рух в Україні 2013–2017 років / за редакцією Олени Аркуші та Миколи Литвина (Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича, 2018) та збірки спогадів Майдан від першої особи. Регіональний вимір. Вип. 3.: у 2 ч. Ч. 2. Львівська – Чернігівська області / відп. ред. Тетяна Привалко (Київ: К.І.С., 2018)


[1] Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р‒6 (Виконавчий комітет Львівської міської ради депутатів трудящих), оп. 2, спр. 22 (Листи громадян, надіслані з інших міст з проханням вислати дозвіл на в’їзд в м. Львів, 26 грудня 1944 – 20 липня 1945 р.); спр. 149 (Листи громадян, надіслані з інших міст з проханням на в’їзд в м. Львів, 28 червня – 4 жовтня 1945 р.).
[2] Боднар Г. Жити в омріяному місті: заяви-прохання повоєнних мешканців Львова про дозвіл на переїзд родини (1944-1945 роки) // Вісник Львівського університету. Серія історична, за ред. О. Вінниченка, [в друці].
[3] Детальніше про прохачів на підставі відхилених владою Львова листів і огляд біографічних наративів удів радянських військовослужбовців, мови звернень див. статтю авторки: Bodnar H. Wojna w jednym losie. Narracje biograficzne wdów sowieckich wojskowych na przykładzie listów do władz Lwowa z lat 1944‒1945 // Krakowskie Pismo Kresowe. Kraków, 2017. Rocznik 9 (2017). S. 91–111.
[4] Ще на початку 1920-х років був закладений механізм відносин між владою і пересічною людиною ‒ «з прагматичною площиною життя влада взяла на себе функції ідеальні, навіть чудотворні. Влада стала джерелом формування і здійснення мрій» (Стяжкіна О. В. Людина в радянській провінції: освоєння відмови. Донецьк: Вид-во «Ноулідж» (донецьке відділення), 2013. С. 57, 87).
[5] Стяжкіна О. Рокада: чотири нариси з історії Другої Світової. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2020. С. 147.
[6] Уривки з документів наводяться без редагування.
[7] Стяжкіна О. В. Людина в радянській провінції: освоєння відмови. Донецьк: Вид-во «Ноулідж» (донецьке відділення), 2013. С. 77‒78, 85.
[8] ДАЛО, ф. Р‒6, оп. 2, спр. 22, арк. 121.
[9] Там само. Спр. 149, арк. 343.
[10] Там само. Арк. 74.
[11] Там само. Арк. 76.
[12] Там само. Спр 22, арк. 60.
[13] Там само. Арк. 168.
[14] Там само. Арк. 104‒104 зв.
[15] Постанова РНК СРСР № 462 від 28 квітня 1943 р. «Про забезпечення сімей генералів і осіб старшого керівного складу Червоної Армії, померлих, загиблих в боях і безвісти пропалих на фронті».
[16] Там само. Арк. 177‒177 зв.
[17] Там само. Спр. 149, арк. 31.
[18] Там само. Арк. 85.
[19] Там само. Арк. 55.
[20] Там само. Спр 22, арк. 79, 84.
[21] Там само. Арк. 81‒81 зв.
[22] ДАЛО, ф. Р‒6, оп. 2, спр. 22, арк. 92‒92 зв.
[23] Кісь О. Жіночі обличчя війни: ключові теми і підходи у західній феміністській історіографії // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства: зб. наук. праць / за наук. ред. Гелінади Грінченко, Катерини Кобченко і Оксани Кісь. Київ: ТОВ «АРТ КНИГА», 2015. С. 36.
[24] ДАЛО, ф. Р‒6, оп. 2, спр. 22, арк. арк. 45‒45 зв., 63, 64.
[25] Там само. Спр. 149, арк. 179‒179 зв.
[26] Там само. Aрк. 104‒104 зв.
[27] Там само. Aрк. 99‒99 зв.
[28] Там само. Спр. 22, арк. 74-74 зв.
[29] Там само. Спр. 147, арк. 115.
[30] Там само. Спр. 22, арк. 58.
[31] Там само. Спр. 149, арк. 87.
[32] Там само. Aрк. 175.
[33] Там само. Спр. 22, арк. 81.
[34] Докладніше див.: Стяжкіна О. Рокада… С. 200.
[35] Там само. Спр. 22, арк. 92‒92 зв.
[36] Там само. Aрк. 74-74 зв.
[37] Там само. Aрк. 45‒45 зв., 92‒92 зв; спр. 149, арк. 180.
[38] Там само. Спр. 149, арк. 124.
[39] Там само. Aрк. 129.
[40] Там само. Спр. 22, арк. 127‒127 зв.
[41] Там само. 149, арк. 54‒54 зв.
[42] Там само. Спр 22, арк. 142‒142 зв.
[43] Там само. Aрк. 92‒92 зв.
[44] Там само. Спр. 149, арк. 161.
[45] Там само. Aрк. 99‒99 зв.
[46] Там само. Спр 22, арк. 174.
[47] Там само. Aрк. 100.
[48] Там само. Aрк. 60.
[49] Там само. Спр. 149, арк. 106.
[50] Там само. Aрк. 129.
[51] Там само. Aрк. 458.
[52] Там само. Cпр. 22, арк. 107.
[53] Там само. Aрк. 161.
[54] Там само. Aрк. 177 зв.
[55] Там само. Спр. 149, арк. 277.
[56] Там само. Aрк. 17‒17 зв.
[57] Гриневич В. Міт війни та війна мітів // Критика. 2005. Число 5(91). С. 2‒8.
[58] Стяжкіна Олена. Стигма окупації: Радянські жінки у само баченні 1940-х років. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2019. С. 43.

 

Усі документи в шафці.


міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss