Сергій Плохій у цеху дніпропетровських «всесвітників»: студентство і професійний шлях вченого за спогадами та документами

08.11.2020
31 хв читання

// Альберт Венгер 

Вивчення професійних спільнот істориків неодноразово опинялося у полі зору історіографів. Під час дослідження спільноти дніпропетровських істориків-«всесвітників» я у 2014 р. розпочав переписку з професором Гарвардського університету Сергієм Плохієм, який у 1975–1980 рр. був студентом історичного факультету Дніпропетровського Ордена Трудового Червоного Прапору державного університету імені 300 річчя возз’єднання України з Росією (далі ДДУ), згодом навчався в аспірантурі на кафедрі історіографії та джерелознавства ДДУ. А з 1983 по 1992 рр. його викладацька і наукова діяльність була пов’язана з кафедрою всесвітньої історії, де він пройшов усі щаблі академічного зростання: викладач, доцент, завідувач кафедри, професор.         

Основні віхи біографії Сергія Плохія неодноразово було висвітлено у низці довідникових та ювілейних видань [1]. Важливим джерелом до вивчення інтелектуальної біографії історика стало розгорнуте інтерв’ю, проведене Світланою Одинець [2].

У запропонованій біографії я фокусую увагу на дніпропетровському періоді життя вченого. Для реалізації задуму було використано такі джерела: особові справи історика (аспірантська [3] та викладацька [4;5]), які зберігаються в архіві Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, спогади про вченого його однокурсників, колег, студентів, а також надруковані спогади.

Студентство й аспірантські роки

У своїй автобіографії, вміщеній в особовій справі в архіві ДНУ ім. Олеся Гончара, Сергій Плохій зазначав: «Я Плохій Сергій Миколайович народився 23 травня 1957 р. у м. Горький у родині інженера. Того ж року родина переїхала до м. Запоріжжя. Після закінчення СШ №11 м. Запоріжжя розпочав трудову діяльність як робітник цегельно-черепичного заводу у 1974 р. [рос.]» [5]. Привертають увагу рядки, що стосуються трудової діяльності майбутнього історика відразу після школи. Сам історик в одному зі своїх листів прокоментував це так: «… я вступав на істфак Запорізького педа, після спеціалізованої англійської школи. Мені поставили трійку, бо я не вмів вживати артиклі. Тобто зрізали. Хоча формально було правильно» [6]. Невдача, що спіткала юнака, була для нього доленосною, адже через рік він подав документи на історичний факультет ДДУ і з того часу на довгі роки його життя було пов’язане з Дніпропетровськом.

У 1975 р. вступні іспити на історичний факультет ДДУ було успішно складено й вчорашній абітурієнт став студентом курсу ІІ – 75. Як зазначає однокурсниця Сергія Плохія Лідія Передерій: «Курс з самого початку був особливий. Навіть викладачі нам про це говорили. По-перше, нас набирали за вступним експериментом: набираєш 9 балів за два екзамени – і ти студент. По-друге, набрали 75 чоловік, тоді як раніше – по 50. По-третє, майже пів-курсу були хлопцями (до нас переважали дівчата), до того ж дорослі, віком за 20 років, після армії з кар’єрними амбіціями (партійні та комсомольські функціонери, правоохоронці «кагебісти» тощо)» [7].

До гуртожитку Сергія Плохія не поселили, оскільки передусім поселяли студентів, батьки яких мали низькі зарплати. Тому він був змушений винаймати житло. Відома приказка говорить, що справжнім студентом був лише той, хто жив у гуртожитку. І це зрозуміло, адже саме там відбувалися найважливіші події для молодих людей: неформальне спілкування, подолання перших труднощів, визрівання самостійності. Л. Передерій відзначає: «Не дивлячись на те, що він не жив у гуртожитку, йому завжди хотілося бути у гущі подій. Тому, користуючись своєю трохи сором’язливою посмішкою, він проникав на танцювальні та новорічні вечори у гуртожиток» [8].

Із першого курсу С. Плохій почав спеціалізуватися по кафедрі загальної історії під керівництвом тоді доцента  Ю. А. Мицика. Цікавим фактом в біографії С. Плохія є те, що зі своїм науковим керівником він познайомився під час збору помідорів у колгоспі, там само було визначено і тему першої курсової.

Проте перебування на колгоспних ланах не завжди позначалося позитивними емоціями. Під час одного з візитів до колгоспу сталася неабияка прикрість. Професор С. Й. Бобилєва, яка того року разом зі студентами була у колгоспі, пригадує, що одного дня до неї підійшов розгублений студент і поскаржився, що у нього вкрали годинник [10]. Цим студентом був С. Плохій, який згадував, що для нього це була велика неприємність, адже годинник подарували батьки [11].

Повернувшись з першої колгоспної практики, студент пішов до бібліотеки і розпочав збирати матеріали на курсову роботу, що була присвячена політиці Британії щодо Югославії на початку Другої світової війни.  Але для запропонованої теми джерел та необхідної літератури в бібліотеках Дніпропетровська було недостатньо. Тож написання курсової не потребувало складних інтелектуальних маніпуляцій і передбачало звичайну компіляцію. Така ситуація могла б задовольнити посереднього студента. Проте С. Плохій, відчувши незадоволення від результатів своєї першої наукової роботи, вирішив змінити тему. За порадою наукового керівника він переключився на історію Польщі. Мицик пояснив йому, як читати польські тексти і з цього моменту розпочалася серйозна наукова робота. Освоєння латини відкрило перед юнаком нові горизонти в опрацюванні джерел. Він почав досліджувати латиномовну хроніку Пасторія, у якій йшлося про визвольну війну Б. Хмельницького. Наполегливість, із якою студент взявся розробляти дану тему, не могли не помітити науковий керівник та інші викладачі. Ю. А. Мицик став «хрещеним батьком» Сергія Миколайовича у науці. У своєму інтерв’ю Світлані Одинець Плохій зазначав, що науковий керівник приділяв йому багато уваги, особливо з підготовкою перших публікацій, студент мав доступ і до особистої бібліотеки ученого. «Цей дослідник і поставив мене на шлях історика», [12] – так колишній студент оцінює результати своєї наукової співпраці з Ю. А. Мициком. Згодом стало зрозуміло, що з таким інтелектуальним доробком Плохію відкрито шлях до аспірантури. Але Юрій Мицик на той час не міг керувати аспірантами, а ті викладачі кафедри всесвітньої історії, які мали таке право, займалися дослідженням ранньосередньовічної Європи та Німеччини ХХ ст. Тож, щоб не змінювати тему, в дослідженні якої так багато було зроблено, Ю. А. Мицик звернувся до свого колишнього наукового керівника доцента кафедри історіографії та джерелознавства М. П. Ковальського із проханням взяти п’ятикурсника під «своє крило» писати дипломну роботу, із «прицілом» у аспірантуру [13]. Говорячи про Ю. А. Мицика, Сергій Плохій зазначає: «Юрій Андрійович Мицик – людина абсолютно унікальна. Його віддача студентам, безкорисна самопосвята були гідні подиву. Він навіть одягався дуже нетипово, демократично, не по-професорськи. На мене він справив дуже велике враження, біля нього хотілося бути. У нього я писав курсові, але вже на диплом він передав мене своєму вчителю Миколі Павловичу Ковальському. Ми залишалися з ним досить близькими, але формально він не керував моєю кандидатською роботою» [14].

Будучи студентом п’ятого курсу, Сергій Плохій за свою наукову роботу став лауреатом премії ім.  Г. І. Петровського [15]. У 1980 р. захистив дипломну роботу на тему: «Освещение освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. в работах И. Пастория».

Після закінчення університету він влаштувався викладачем історії та суспільствознавства до ПТУ № 6 м. Дніпропетровська [16]. Пропрацювавши декілька місяців у цьому закладі, звільнився, оскільки вступив до аспірантури під керівництво М. П. Ковальського. Про свою співпрацю з Ковальським Сергій Плохій говорить так: «Це все була школа Ковальського, яка формувалася в Дніпропетровську. Вона відрізнялася від решти академічного світу передусім типом стосунків, які там складалися» [17].

26 листопада 1982 р. в Університеті дружби народів ім. Патріса Лумумби С. Плохій достроково захистив кандидатську дисертацію на тему: «Латиноязычные сочинения середины XVII века как источник по истории освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг.»  [18].

Миколу Павловича Ковальського з більшістю своїх учнів поєднували не лише ділові, але і дружні стосунки. У своїй розмові з автором цих рядків донька науковця І. М. Ковальська-Павелко відзначала, що батько жив роботою, а аспіранти були частиною життя. С. М. Плохій не був винятком, він часто бував у квартирі свого учителя, приятелював із ним. За словами І. М. Ковальської-Павелко, її батько вважав С. М. Плохія одним зі своїх кращих і перспективних учнів. Під час захисту докторської дисертації М. П. Ковальським у Москві у 1984 р. Сергій Плохій був разом зі своїм керівником та допомагав йому в організаційних моментах. Згодом, коли Плохій опинився за кордоном, учитель із цікавістю спостерігав за його академічними успіхами.

Дніпропетровський період життя характеризувався не лише осягненням фаху, але і створенням родини та народженням дітей. Товариш С. М. Плохія по аспірантським та викладацьким рокам проф. О. Б. Шляхов зазначає, що двері будинку родини Плохіїв завжди були відчинені для гостей, у них часто збиралися на застілля. Саме за тим столом молоді історики не лише пригощалися, але і критично оцінювали радянську дійсність, вели дискусії на суспільно-політичні теми. Ще одним приводом для зібрання у цьому будинку було те, що згодом у господарів з’явився відеомагнітофон – справжня дивина для того часу! [19].

За викладацькою кафедрою

Після дострокового захисту дисертації постало питання подальшого працевлаштування, адже тримати в аспірантурі здобувача, що вже захистив дисертацію, було неможливим, тому Сергій Плохій ризикував «опинитися на вулиці». Ковальський планував залишити молодого дослідника у себе на кафедрі, але там не було місць. Утім ситуацію вирішив щасливий випадок. Доцентка кафедри всесвітньої історії Т. Г. Медовара посеред навчального року переїхала до Запоріжжя. М. П. Ковальський звернувся до завідувача кафедри всесвітньої історії А. С. Зав’ялова з проханням взяти молодого історика на вакантне місце й останній не відмовив.

Специфікою викладацької роботи на кафедрі було те, що доводилося викладати історію різних країн чи континентів, що часто не збігалося з науковими інтересами викладачів. Тому це було подвійним чи потрійним навантаженням, адже доводилося «з нуля» освоювати нові дисципліни. Перший викладацький досвід для С. Плохія був непростим. Найскладнішим для молодого викладача виявилося психологічне налаштування на роботу з аудиторією та безперервне говоріння на заняттях, яке дуже виснажувало [20]. У різні часи історик викладав такі  курси: «Історія середніх віків (другий період)», «Історія країн Азії та Африки у середні віки», «Історія Англії», спецсемінар «Культурні зв’язки народів Східної Європи в новий час», спецкурс «Політика Ватикану у Східній Європі в XVI–XVII ст.». Трохи «обтершись» на кафедрі, Сергій Плохій почав поєднувати свої наукові інтереси з окремими курсами.

Крім власного наукового пошуку вчений відразу ж розпочав наукову підготовку студентів і результат не забарився. У 1985 р. студентську роботу М. Кулінського «Русско-германские культурные связи XVI – XVII вв.» відзначено медаллю Мінвузу СРСР [21]. Окремі її елементи було покладено в основу наукової статті «Космография немецкого историка XVII в. Г. Горна как источник по истории Германии и славянских народов» [22].

У 1988 р. С. М. Плохію присвоєно вчене звання доцента за спеціальністю 07.00.03 – «Всесвітня історія». В архіві університету збережено протокол обговорення його відкритої лекції на тему «Население стран Западной Европы в XVI–XVII вв». Розуміючи певну ритуальну формальність подібного роду документів, все ж наведу уривок, що ілюструє певний «дух» факультету тих часів. Завідувач кафедри всесвітньої історії проф. А. С. Зав’ялов дав високу оцінку лекції: «Особливістю прочитаної лекції є її проблемний характер. Лектором підібраний цікавий матеріал, який викладається доступно, що разом з тим не йде у розріз з науковою метою лекції. Варто було б пов’язати матеріал зі шкільною програмою. Зрештою зауваження носять рекомендаційний характер. Лекція досягла поставленої мети і може бути схвалена кафедрою. Вважаю необхідним схвалити роботу С. М. Плохія і рекомендувати його до отримання наукового звання доцента [рос.]» [23].

Професор Наталія Венер, колишня студентка та аспірантка Сергія Плохія, так згадує лекції свого наставника: «Перше знайомство із С. М. Плохієм відбулося у другому семестрі другого курсу. У зв’язку із вимушеною відсутністю проф. В. Т. Сиротенка історію середніх віків розпочав викладати його молодий колега. Пам’ятається, що зміст лекцій Сергія Миколайовича був пов’язаний з другим періодом середньовіччя. Великі географічні відкриття, Реформація, Тюдори, Людовіки… – безпрограшний варіант. Середньовічні сюжети, події «заселені» багатьма яскравими історичними постатями апріорі викликали інтерес. Після занять В. Т. Сиротенка (відомого ученого, знавця  періоду) лекції С. М. Плохія були не менш вражаючими. Сергій Миколайович був хорошим лектором, а із висоти свого сучасного досвіду, я назвала б його сумлінним. Його стиль викладання, можливо, був менш ексцентричний, ніж вільна подача матеріалу, якою володів Василь Трохимович, але відрізнялася логікою, послідовністю, більш розміреним темпом, що дозволяло студентам вести систематичні конспекти. Він був і в міру дотепним, і в міру серйозним та академічним. Більш зрозумілими для студента були і вимоги молодого викладача стосовно обсягу залікового матеріалу. В. Т. Сиротенко чекав, що студенти будуть знати «усе, що знаходиться під сонцем». Останнє, треба визнати, нерідко було перепоною для успішного складання іспиту у Василя Трохимовича, якого, без сумніву, любили та поважали. З Сергієм Миколайовичем ми відчули себе впевненіше [рос.]» [26]. В архіві університету зберігся документ з оцінкою, яку отримав викладач С. М. Плохій від студентів. Його лекції набрали 8,7 балів із 9 можливих [27].

У другій половині 1980-х рр. у СРСР відбувалося переосмислення викладання історії. Цьому питанню були присвячені численні статті та монографії, проводилися конференції. У 1990 р. у ДДУ пройшла всесоюзна науково-методична конференція «Перестройка исторического образования в ВУЗах страны: опыт, проблемы, поиск», на якій Сергій Плохій поділився роздумами про деякі аспекти викладання реформаційного руху. Він наголошував, що під час перебудови історичної освіти варто переглянути існуючі стереотипи, уставлені догми та схеми. Плохій зауважував, що історичні дисципліни стали жертвою соціологізованого підходу. Реформація, яку у вузівському курсі «Історії середніх віків» прийнято вважати першою загальноєвропейською революцією, не стала виключенням [28].

Закордонні відрядження та подолання кризи у пізньорадянській германістиці

Дніпропетровський університет мав союзне підпорядкування, що відкривало значно більше можливостей, які передбачали краще матеріальне забезпечення, а також практику закордонних академічних стажувань. Багато хто з викладачів факультету скористався цією можливістю, насамперед дослідники всесвітньої історії (германісти) та джерелознавці. Зокрема Сергій Плохій у 1986–1987 рр. дев’ять місяців був на стажуванні у Колумбійському університеті. У 1989 р. у складі делегації від університету відвідав США, того ж року був у науковому відрядженні в Італії, де працював над докторською дисертацією. У 1990 р. взяв участь у роботі міжнародного історичного конгресу у м. Мадрид, де виступав на засіданні комісії з порівняльної історії церкви. У 1990 р. у складі делегації ДДУ відвідав Дальянський педагогічний університет, де ознайомився з роботою кафедр історичного факультету [29].

Закордонні відрядження вченого позитивно впливали не лише на його академічну кар’єру, а й визначили академічне «обличчя» кафедри загальної історії на наступні 30 років. Мова йде про те, що під час відрядження до США історик довідався, що в Дніпропетровському обласному архіві зберігаються комплекси документів з історії менонітських та німецьких колоністів. Тема була фактично нерозробленою в тогочасній історіографії. Зважаючи на той факт, що значна частина членів кафедри вивчала історію НДР, учений вирішив, що нова тема може стати логічним продовженням вивченням німецької історії, до того ж соціалістичний табір «тріщав по швах» і вивчення історії НДР втрачало свою політичну та суспільну актуальність. Сам дослідник відзначав, що вагався озвучити свою пропозицію на засіданні кафедри, не знав як вона буде сприйнята колегами [30]. Проте все пройшло добре й ідея сподобалася частині кафедральних германістів, більше того відразу розпочалася робота із підготовки студентів та аспірантів з цього напрямку.

Досить часто трапляється так, що після того, як генератор ідей покидає інтелектуальне середовище, запроваджений ним напрямок поступово згасає. У випадку з ідеєю Сергія Плохія – вивчати німецькі колонії Півдня Російської імперії та України – сталося по-іншому. Тема дослідження колонізаційних процесів, життя громад колоністів розвивалася і після від’їзду С. Плохія з України, а також визначала міжнародне обличчя не лише історичного факультету, але значною мірою і вітчизняної історичної науки. До вивчення теми німецької та менонітської колонізацій історик залучив не лише старше покоління кафедри: С. Бобилєвау, Н. Бочарову, Л. Тутік та інших, але й почав включати студентів та аспірантів. І у цьому випадку він зробив правильний вибір, адже інтегровані ним у дослідження студенти та аспіранти згодом стали визнаними у світі фахівцями: М. Ісмаілов, Н. Осташева (Венгер), О. Безносова. У своїх спогадах його учні високо оцінюють ту атмосферу, яку утворив довкола себе їх керівник, атмосферу пошуку, взаємодопомоги й толерантності, коли слово наставника не було істиною в останній інстанції, а молоді дослідники могли відстоювати свою думку. Оксана Безносова згадує: «Свою роботу пiшла писати до нього, оскiлькi вiн займався конфесiйною iсторiєю, але саме в тому дискурсi, до якого я також мала схильнiсть: порiвняльна iсторiя конфесiй у контекстi всесвiтньої iсторiї. Його головною науковою настановою було: не сприймати науковi твердження як аксiоми та беззаперечні догми, перевiряти факти, на яких вони побудованi, джерелами, робити власнi висновки» [31].

Розповідаючи про школу, яку молодим науковцям довелося пройти у С.  Плохія, колишній аспірант вченого, зараз доктор історичних наук М. Ісмаїлов, зауважує: «Школа С. М. Плохія дала гарний поштовх у науці і у професійному зростанні, але скоро Сергій Миколайович поїхав у відрядження, розпочавши свій шлях через терни до зірок. Н. Осташева (Венгер) і я розуміли відповідальність перших «пташенят» Сергія Миколайовича, відчували особливу увагу, яка посилилась під час тривалого відрядження нашого наукового керівника, ми старались його не підводити. Я багато їздив по архівах Києва, Ленінграда, Москви, Одеси, Херсона, Миколаєва, Кам’янця-Подільського, Дніпропетровська та інших. Збирав матеріали і чітко розумів, що по переду важка робота … Особливо хочу відмітити підтримку Сергія Миколайовича в «лихі» 90-ті роки. Він чудово розумів ситуацію і підтримував нас своїми листами, які я зберігаю й зараз. У них він давав відчуття того, що ми зможемо добитися успіху і вселяв впевненість, підкреслюючи наші досягнення. Вони добре мені допомогали і підтримували [рос.]» [32].

Адміністративна кар’єра чи наука?

Наприкінці 1970-х – 1980-х рр. кафедра всесвітньої історії переживала справжній інтелектуальний бум. Більша половина її викладачів сіла за написання докторських дисертацій: А. С. Зав’ялов, Л. В. Скрипникова, В. М. Калашникова, Ю. А. Мицик, В. В. Підгаєцький, К. А. Марков. Сергій Плохій, попри молодий вік, не відставав і теж активно взявся за написання докторської дисертації. Предметом свого дослідження він обрав політику Ватикану на українських землях у XVI–XVII ст. За темою наукового дослідження опублікував 20 наукових робіт, у тому числі одну монографію, навчальні посібники та статті [33]. 12 березня 1990 р. у спецраді Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка успішно захистив докторську дисертацію.

У 1989 р. на кафедрі почали вирувати передвиборчі пристрасті. Попередній завідувач проф. Зав’ялов переходив на посаду професора і керівна посада залишалася вакантною. Бажання її посісти виявили доктор історичних наук, професор В. М. Калашніков та кандидат історичних наук, доцент С. М. Плохій. Симпатиків у вчених виявилося порівну і лише з перевагою в один голос Сергій Плохій здобув перемогу. Отже, будучи наймолодшим працівником кафедри, він став її завідувачем. Пояснити такий результат можна тим, що після досить авторитарного керівництва кафедрою А. С. Зав’яловим колектив прагнув змін і міг розглядати молодого колегу як потенційно м’якшого керівника, ще без власного управлінського стилю. Того ж року історик став на ще одну сходинку університетської управлінської кар’єри – був призначений деканом по роботі з іноземними студентами. Плохій керував держбюжетною темою на кафедрі всесвітньої історії «Роль народних мас в історії країн Європи та Америки в Новий та Новітній час», був науковим керівником лабораторії «Історичні зв’язки України з країнами Центральної та Південно-Східної Європи».

Завдяки своїм роботам дослідник отримав широке визнання науковців не лише в Україні, але і за її межами: з 1990 р. він брав участь у роботі комісії істориків СРСР – Польщі, Міжнародній асоціації україністів, Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. У 1990 р. йому присвоєно звання професора кафедри всесвітньої історії. На громадських засадах став директором історичного музею ДДУ та головою товариства охорони пам’яток університету  [34]. 

Адміністративні посади, які обіймав Сергій Миколайович, крім можливостей створювали і великі клопоти, адже під їхнім тиском складно було займатися наукою та належати самому собі. Керівництво університету вимагало насамперед виконання адміністративної роботи, а вже потім наукової [36].

Звільнення з університету

Під час чергового закордонного відрядження С. М. Плохія (до Канади) ректору університету проф. В. Ф. Пріснякову повідомили, що історик викликав до себе родину. «Доброзичливці» представили ситуацію як «зраду соціалістичної Батьківщини». Ректор, будучи людиною радянських поглядів, загорівся бажанням покарати «зрадника». Він відправив телеграму С. Плохію у якій вимагав  негайно повернутися на роботу в ДДУ, мотивуючи це тим, що історик самовільно поїхав на роботу до Канади. У відповідь на телеграму Сергій Плохій писав, що винним себе у висунутих звинуваченнях не вважає, а винен лише в тому, що, оформлюючи поїздку, особисто не повідомив про це ректора і не тримав його у курсі справи. Стосовно вимоги ректора негайно повернутися у листі йшлося: «Мої квитки в Канаду та назад були замовлені Канадським інститутом українських студій. Дата вильоту 16 липня. Відмінити цей квиток неможливо, оскільки він замовлений на пільгових умовах і не підлягає обміну. Інститут відмовляється ще раз оплатити дорогу назад. Сам я таких грошей (1,5тис. $ лише за один квиток) зараз знайти не можу. На жаль, зараз не можу виконати Ваш наказ і негайно повернутися в ДДУ. Я розумію, що це значить і у цій ситуації бачу лише один вихід. До цього листа я додаю свою заяву про звільнення.

Прошу не вважати це демаршем і т.ін. Я щиросердно вдячний університету та Вам особисто за виказану мені довіру та підтримку. Я намагався, де це було можливим, бути корисним університету. Якщо моя допомога буде прийнята, був би радий бути корисним і надалі. Я повертаюсь до Дніпропетровська у другій половині липня, якщо Ви зможете мене прийняти, був би радий зустрітися та поговорити особисто [рос.]» [37]. 

Ректор вирішив не чекати повернення «зрадника» і 22 березня 1992  р. видав наказ по університету, у якому доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри всесвітньої історії С. М. Плохія звільнили із займаної посади за власним бажанням [38].

Висновки

Дніпропетровський період життя Сергія Плохія характеризувався освоєнням професії історика та створенням родини. З 1975 по 1992 р. вчений пройшов більшість можливих академічних та адміністративних сходів, які можна було пройти в університеті. Саме у Дніпропетровську було сформовано наукові інтереси історика, які разом із знанням іноземних мов дозволили стати затребуваними у дослідних центрах за межами України. Як свого часу прикрий випадок з провалом вступу до Запорізького педагогічного інституту відкрив С.Плохію шлях до школи дніпропетровських істориків, так і гіркота звільнення з ДДУ відкрила двері до північноамериканського інтелектуального співтовариства. На сьогодні досягнення Сергія Плохія у світовій історіографії незаперечні, ним багато зроблено не лише для суто академічного середовища, але і для популяризації історії України та Східної Європи у світі.

До сторіччя Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара біля першого корпусу університету  було відкрито інсталяцію «Лекторій», один зі стільців якої присвячено професору Гарварду Сергію Плохію.

 

 

З листа С. Плохія від 8.12.2014:

Всесвітники: спогади про кафедру та кафедралів (1975-1991)

У середині сімдесятих, а я поступив на історичний факультет як раз посередині десятиліття, кафедра всесвітньої (тоді загальної) історії переживала неабиякий бум. Це було пов’язано у першу чергу з кількістю молодих, енергійних та досить амбітних викладачів, які прийшли на кафедру у цей час. Факультет ріс, додавалися студентські місця на усіх формах навчання, а значить збільшувалася кількість ставок і з’являлася можливість набирати молоді кадри. Можна було, звичайно, набирати будь-які, але тодішній завідуючий, він же на той час проректор університету Анатолій Сергійович Зав’ялов [39] набирав молодь. Майже без виключень це були продукти та носії міської культури та люди ширших зацікавлень, адже знали іноземні мови та вивчали не радянську історію, а невідомий, а через це покритий ореолом романтики та нонконформізму Захід.

До тодішньої кафедральної молоді належали Світлана Бобильова [40], Юрій Мицик [41] та Наталя Бочарова [42]. Згодом до них долучилися Віктор Калашніков [43], Карло Марков [44], Людмила Тутик [45]. Середнє покоління представляли Лідія Скрипнікова [46], Микола Мартинов [47] та Лідія Кондратюк[48]. Старші – Анатолій Зав’ялов та Микола Ковальський [49], яких попри відмінність походження, характерів, темпераменту та наукових зацікавлень, єднала певна солідарність, базована, між іншим, на кількох роках, проведених разом на викладацькій роботі в Острозі – ще неповні радянізованому українському заході кінця 40-х – початку 50-х років. У середині 70-х Микола Ковальський був деканом заочного факультету, у прямому підпорядкуванні проректора з заочного та вечірнього навчання Зав’ялова. Кафедра загальної історії була куратором нашого курсу [50], і ми, студенти, ближче познайомилися з нашими опікунами: Мартиновим, Бочаровою та Калашніковим. Не можу сказати про інших, але мене, який прийшов в університет з надією займатися історією міжнародних відносин, приваблювала і сама кафедра і її викладачі. Це усе було новим, цікавим, відкритим до ширшого світу та ідей. Здавалося, що між офіційною догмою та нами знаходилися ці молоді та відкриті до світу люди, які прикривали нас собою від того, що згодом стало відомо як брежнєвський застій та відкривали вікно у інші світи.  

Найбільш колоритним викладачем кафедри був її єдиний на той час професор Василь Трофимович Сиротенко [51], найстарший за віком та наймолодший за стажем працівник кафедри – він переїхав до Дніпропетровська з Пермі, де також, як і у Дніпропетровську, викладав середні віки. Студенти захоплювалися його вільним стилем викладання, жартами та були заскочені спробами цілувати студенткам руку. Згодом, деякі студенти (і викладачі) помітили, що жарти повторювалися, але тепер, після багатьох років викладання, я розумію, що деякі повтори просто неминучі. Сиротенко додавав до нонконформістського духу кафедри, хоча і у свій досить незвичний, фестивально-бутафорський спосіб. Він був молодшим за багатьох молодих і давав нам усім зрозуміти, що можна бути іншим. Університет, навіть університет радянський, таки мав місце для ексцентриків.

Дуже швидко моїм улюбленим викладачем став Юрій Андрійович Мицик, який у нас викладав історію Давнього Сходу (здатність викладачів кафедри читати майже усе, включно з історією Азії та Африки, якою ніхто ніколи у Дніпропетровську не займався, вражали та продовжують вражати мене дотепер). Молодий, він тільки-но захистив дисертацію, завжди відкритий до контактів з студентами, Юрій Андрійович читав лекції з гумором, і дозволяв студентам ставити не завжди політкоректні питання – привілей, яким я користувався не раз. Для мене Юрій Андрійович став провідником у ширший світ життя, наукового, і не тільки. Він багато читав і залюбки ділився книжками, статтями, а ще більше ідеями. Від нього я довідався не тільки про польські хроніки та українські літописи, але також про телевізійну трансляцію фестивалів польської пісні у Сопоті – одне з небагатьох доступних радянським глядачам вікон у світ західної культури, а також почув про гурт АВВА. Як і інші молоді кафедрали, він був культурно зорієнтований на Захід, але на відміну від них, поєднував це з глибоким зацікавленням українською історією та українським патріотизмом.

 Спеціалізуватися мене по кафедрі всесвітньої історії запросив саме Юрій Андрійович. Це був вересень 1975 року, перша поїздка до колгоспу на помідори. Я добре підготувався для праці на колгоспних ланах, взявши з собою мій новенький VEF – джерело музики та натхнення. Згодом стало зрозуміло, що з VEF-ом в одній руці, другою багато помідорів не назбираєш, і приймач, який розривався піснями прийшлося передати викладачеві, яким виявився Юрій Андрійович. Після прогулянок по полю з VEF-ом, він якось підійшов до мене і спитав, що привело мене на істфак. Я сказав, що закінчив спеціалізовану школу з англійською мовою викладання і хотів би займатися історією міжнародних відносин. На це я почув не дуже заохочуючу відповідь: Ви поступили не до того університету, треба було їхати до Москви. Я дійсно збирався поступати до Московського університету, але потім передумав і вважав, що не може бути усе так безнадійно у Дніпропетровську, адже я приїхав із Запоріжжя, де був тільки педінститут, а тут цілий університет, і такі цікаві викладачі. Тут Юрій Андрійович трошки подумав і змилостивився. Він тільки-но закінчив писати на замовлення молодіжного туристичного бюро «Спутник» якусь брошуру для молоді, яка мала їхати до Югославії, і прямо тут на помідорному полі запропонував мені тему: «Політика Британії по відношенню до Югославії на початку Другої Світової війни». Я погодився. З колгоспу я повертався у піднесеному настрої: тепер у мене була і чудова тема, і дуже симпатичний керівник.

Балканістом, або фахівцем з історії Британії я так і не став. Юрій Андрійович був правий, для таких тем треба було поступати до МДУ. У Дніпропетровську першоджерел не було, а переписувати з кількох радянських книжок було нудно, і до кінця року я свою югославську тему покинув. Проміняв її на Польщу – тему краще забезпечену джерелами та майже рідну моєму науковому керівникові. На першому курсі я писав про Хроніку Мацея Стрийковського [52] – чистий плагіат перефразований з книжки московського дослідника, якого я пізніше запізнав, Олександра Рогова [53], але Юрій Андрійович, який знав книжку Рогова [54] майже напам’ять поставив мені авансом п’ятірку. На другому курсі я писав вже сам, про Йоахіма Лелевеля [55] та його Історію Русі, тобто України та Білорусії. Урок польської тривав не більше п’яти хвилин – Юрій Андрійович показав мені як читати польські буквосполучення, щоб вони звучали по-українськи. На третьому курсі прийшла черга латини – з Москви, відділу рідкісних книг Бібліотеки імені Леніна, я привіз за порадою Юрію Андрійовича мікрофільм латиномовної «Війни скіфо-козацької» Йоахіма Пасторія [56]. Пізніше я спитав Юрія Андрійовича, чому з кількох латиномовних книжок про Хмельниччину він порадив мені саме Пасторія, на що він відповів, що книжку Пасторія показав йому свого часу колишній завідувач кафедри [всесвітньої історії – А. В.] на прізвище Рубін [57]. Книжку подарував йому студент-заочник незабаром після закінчення війни. Трофейний Пасторій визначив мою долю – саме йому була присвячена моя дипломна робота, а потім, добра частина кандидатської дисертації.

З кафедрою загальної історії мені прийшлося тимчасово попрощатися на п’ятому курсі. Юрій Андрійович передав мене своєму колишньому науковому керівникові Миколі Павловичу Ковальському, який на той час вже керував кафедрою джерелознавства та історіографії. Анатолій Зав’ялов не був у захваті, але оскільки перехід був з прицілом на аспірантуру, погодився. З добрим заділом, який я зробив у студентські роки, аспірантуру я закінчив достроково, захистивши дисертацію на початку третього року навчання у Москві. Що робити зі мною було не дуже ясно. Аспірантура мене тримати і платити стипендію більше не могла. Микола Павлович Ковальський хотів би залишити мене на своїй кафедрі, але вакансій не було – період бурхливого росту факультету та кафедр уже закінчився. І тут цю ілюстрацію до приказки «поспішиш людей насмішиш» привів до хепі-енду щасливий випадок. Викладачка кафедри всесвітньої історії, Тамара Георгіївна Медоварова [58] вийшла заміж та переїхала до Запоріжжя, створивши несподівану вакансію на кафедрі посередині навчального року. Після нетривалих переговорів між двома завкафедрами, Ковальським та Зав’яловим, мене було «повернуто» на кафедру загальної історії.

Моїм неформальним ментором на кафедрі став інший випускник кафедри джерелознавства та історіографії Віталій Підгаєцький [59], який з великою приязню привітав молодшого колегу та пояснив правила гри. Атмосфера для роботи була дуже добра, вчитися правилам «доброго тону» прийшлося недовго. Мене прийняли дуже добре усі кафедрали, включно з довголітньою секретаркою кафедри Світланою Громовою [60]. Це допомогло справитися з дуже непростим першим семестром викладання, де усі предмети, включно з Історією Азії та Африки, а пізніше набагато ріднішою для мене Історією європейської ранньомодерної доби (другий період середніх віків за тодішньою періодизацією) прийшлося брати з нуля. На момент, коли я закінчував лекцію мої знання і знання студентів часто вирівнювалися. Перед наступною лекцією я набирав знову висоту. Чимало студентів були старші за мене. Це також додавало стресу. Особливо важко було викладати дві ленти підряд. Мій перший подібний досвід був на самому початку викладання, у заочників. Після першої ленти я прийшов абсолютно виснажений на кафедру і сидів мовчки, начебто накопичуючи запас слів на наступні дві годин. Між тим, мої колеги, які мали подібне навантаження, жваво спілкувалися один з одним. Я не міг зрозуміти де вони беруть слова та енергію і був вражений, як нерозумно розкидаються одним і другим. Тоді подумалося: п’ять років мовчання на лекціях і конспектування в університеті та більше двох років писання в аспірантурі виявляється були підготовкою до кар’єри безперервного говоріння.

Взагалі, про кафедру 80-х та відносини на ній згадується тільки позитивне. Розумію, що так не могло бути, але так воно пригадується сьогодні. Віталій Підгаєцький у своїх вступних лекціях [61] для мене був правий: на кафедрі було легко працювати, бо великий тягар безкінечної «громадської роботи», опіки над студентами, суботників, які відбувалися незалежно від дня тижня, формалізму звітів партійних, профспілкових організацій та шерегу пожежних, спасіння на водах та інших «добровільних» товариств лягав на працівників кафедри більш-менш рівномірно. Крім того, була атмосфера взаємодопомоги, коли колеги брали на себе лекції інших, якщо тим приходилося їхати у відрядження, відвідувати конференцію, або працювати у бібліотеках та архівах – «всесвітникам» треба було робити це доволі часто. Мені завжди вдавалося знайти порозуміння з моїм студентським шефом Юрієм Мициком та колишньою кафедральною молоддю, а тепер моїми старшими колегами, Калашніковим, Марковим, Підгаєцьким. Усі вони активно працювали над докторськими дисертаціями. Перед вели Калашніков та Мицик. Мені та іншим було на кого рівнятися.

Навесні 1989 року кафедра проголосувала за призначення мене завідуючим. А.С. Зав’ялов за віком переходив на професорську посаду. За статусом та «вислугою» на кафедру мав набагато більше прав і шансів Віктор Михайлович Калашніков, який як раз захистив докторську. Але більшість кафедралів з різних причин проголосувало за мене. Так як і колись п’ятірка за першу курсову, яку мені поставив Юрій Андрійович Мицик, це був аванс. Докторську я захистив тільки наступного року, був наймолодшим за віком та стажем викладання працівником кафедри, та і умовний «костюм» завідуючого, який перед тим так упевнено та елегантно носив Анатолій Зав’ялов, був мені явно на виріст. Того самого року додалася нова посада – декан по роботі з іноземними студентами. Треба було з нуля створювати новий деканат, відкривати для світу колись закрите місто та засекречений університет. Крім того, були обов’язки директора університетського музею, ну і, звичайно, викладання. Без допомоги кафедралів та щирого ставлення і тих, хто голосував за мене, і тих, хто був проти, кафедру б я просто не потягнув. Особливо важливими стали підтримка та поради Анатолія Зав’ялова та повсякденна допомога Світлани Йосипівни Бобильової, яка з ентузіазмом, але також з тактом та витримкою взяла на себе, як заступник молодого та недосвідченого завідуючого, тягар копіткої повсякденної роботи – велике їй за це спасибі.  

Моє коротке керівництво кафедрою (1989-1992 рр.) прийшлося на цікаві часи. Перебудова, яку, хоч і не під таким іменем і не у такій формі, усі на кафедрі давно чекали, прийшла разом з не менш бажаною гласністю та часто непередбачуваними змінами у поглядах на історію. У музеї університету ми змогли нарешті почати відкривати імена репресованих ректорів та професорів університету. На кафедрі з’явилися нові викладачі, у тому числі, переведений з кафедри наукового комунізму американіст Сергій Жук [62], який попав в опалу через публічну критику Леніна та ленінізму. Падіння Берлінської стіни та переоцінка досвіду Німецької демократичної республіки, з історії якої спеціалізувалася створена при кафедрі науково-дослідна лабораторія, викликали розгубленість та необхідність пошуку нових тем та підходів. Українське культурне відродження перших років перебудови принесло нові виклики та нову тематику, збільшилася роль Києва як науково-координаційного центру та більш інтенсивними стали контакти з київськими вченими. Усе далі відсувалася Москва.

Це був непростий, а для декого просто болючий, період в історії кафедри – початок переходу від «загальної» історії до «всесвітньої», який, крім зміни назви кафедри, приніс також можливість багатьом науковцям нарешті вийти у ширший «світ» і перетворити «загальні» знання про країни та проблеми, які вони досліджували на цілком конкретні, а головне – безпосередні та власні. Мені надзвичайно пощастило, що тодішні мої зусилля та зусилля моїх колег по формуванню нової ідентичності кафедри не були марними та заклали підвалини для її наукового поступу у наступні десятиліття. Тема історії українсько-німецьких зв’язків та, зокрема, історії німецьких та менонітських колоній Півдня України виявилася надзвичайно вдячною ділянкою досліджень. Вона допомогла кафедрі сформувати нове обличчя, вийти на міжнародний рівень наукового знання та спілкування.  

Мені було боляче полишати кафедру та факультет навесні 1992 року. Зробив це під тиском обставин, зокрема конфлікту, який виник у мене з тодішнім керівництвом університету. Ішлося про, м’яко кажучи, неформальну приватизацію навчання іноземців в університеті, і у нових умовах моє перебування на посаді декана та і в цілому в університеті стало небажаним. Для мене особисто це стало не тільки шоком, але й поштовхом для початку академічної кар’єри у Північній Америці, яка дозволила реалізувати багато наукових задумів та проектів. Найважчим було залишати аспірантів. Тут я знову хотів би подякувати моїм колегам по кафедрі, які не залишили їх сам на сам з проблемами наукового становлення. Те, що сьогодні активно працюють у науці і відомі далеко поза межами Дніпропетровського університету Магомед Ісмаїлов [63], Наталія Венгер-Осташева [64] та Оксана Кудінова [65], це заслуга у першу чергу як їх самих, так і викладачів кафедри, які допомогли їм у нелегкі 90-ті роки.

Багатьох і багато чого не вдалося згадати у цих коротких замітках. Сподіваюся, що про те, що не згадав, згадають інші, або дійдуть руки написати наступного разу. У кафедри загальної історії є цікаве минуле, яким варто пишатися, є активне, повне викликів та сподівань сьогодення, але головне, вона має неабияке майбутнє. Саме їй випала честь нести знання про світ в Україну і представити Україну світові. Навряд якась інша місія може бути настільки цікавою та інтелектуально захопливою.

Сергій Плохій 

Професор департаменту історії 

Директор Українського наукового інституту 

Гарвардського університету

 

Цей текст є доповненою та виправленою публікацією Автора «Дніпропетровські «всесвітники» пізньорадянського часу у спогадах Сергія Плохія» (Проблеми Всесвітньої історії. № 1(10). – 2020 с.  181-205). У публікації використано ілюстрації, надані Автором.


Альберт Венгер — історик, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара. Наукові інтереси охоплюють національну політику СРСР, долю населення на окупованих нацистами територіях, історію історичної науки. Співавтор монографії “Єврейська національна спільнота в контексті інтеграції українського суспільства” (Київ, 2014). Живе і працює в Дніпрі.

 

 

 

 

 

 


[1] Професори Днiпропетровського нацiонального унiверситету імені Олеся Гончара: біобібліограф. довідник / Голова редкол. проф. М. В. Поляков. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2008. – 596 с; Славетне сузір’я окрилених університетом : нариси / Дніпропетр. нац. ун-т ім. Олеся Гончара; авт.- упоряд.: О. В. Гонюк, В. В. Іваненко, І. C. Попова; заг. ред. В. В. Іваненко.– Д.: ДНУ, 2008.– 400  с.

[2]Одинець С. Інтерв’ю з С. Плохієм.

[3] Личное дело аспиранта Плохия Сергея Николаевича // Архів Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (далі АДНУ ім. Олеся Гончара). – Ф. 1. – Оп.4. – Спр. 3018.

[4] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275.

[5] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. –Ф.1. – Оп.13. – Спр.66, арк. 4.

[6] Лист С. М. Плохія до А. Г. Венгера 27.01.2020 // Архів автора.

[7] Лист Л. В. Передерій  до А. Г. Венгера 14.08.2019 // Архів автора.

[8] Лист  Л. В. Передерій  до А. Г. Венгера 14.08.2019 // Архів автора.

[9] Лист С. М. Плохія до А. Г.  Венгера 8.12. 2014. // Архів автора.

[10] Спогади С. Й. Бобилєвої записані 14.08.2019 // Архів автора.

[11] Лист С. М. Плохія до А. Г. Венгера 27.01.2020 // Архів автора.

[12] Одинець С. Інтерв’ю з С. Плохієм. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uamoderna.com/jittepis-istory/plokhy

[13] Лист С. М. Плохія С. М. до А. Г.  Венгера 8.12. 2014. // Архів автора.

[14] Одинець С. Інтерв’ю з С. Плохієм.

[15] Личное дело аспиранта Плохия Сергея Николаевича Личное дело аспиранта Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф. 1. – Оп.4. – Спр. 3018, арк. 6.

[16] Личное дело аспиранта Плохия Сергея Николаевича //  АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф. 1. – Оп.4. – Спр. 3018, арк. 22.

[17] Одинець С. Інтерв’ю з С. Плохієм.

[18] Личное дело аспиранта Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф. 1. – Оп.4. – Спр. 3018, арк. 5.

[19] Спогади Шляхова О. Б. записане 16.10.2019 //Архів автора.

[20] Лист С. М. Плохія  до А. Г.  Венгера 8.12. 2014. // Архів автора.

[21] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. –Ф.1. – Оп.13. – Спр.66.

[22] Кулинский Н. А. Космография немецкого историка XVII в. Г. Горна как источник по истории Германии и славянских народов // Вопросы германской истории. Анализ источников и их использование. Д., 1984. –С.132-136.

[23] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275, арк. 16.

[24] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275, арк. 17.

[25] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275, арк. 18-19.

[26] Лист Н. В. Венгер до А. Г. Венгера 13. 01. 2020 // Архів автора.

[27] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275, арк. 2-3.

[28] Плохий С. Н. Гуманизм и реформация.Некоторые аспекты преподавания реформационного движения. // Программа и тезисы всесоюзной научно-методической конференции «Перестройка исторического образования в ВУЗАХ страны: опыт, проблемы, поиск» (23-26 октября 1990 г.). Днепропетровск 1990. – С. 58.

[29] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275, арк. 4.

[30] Інтерв’ю А. Г. Венгера з С. М. Плохієм 14.06.2019 // Архів автора.

[31] Лист О. В. Безносової до А. Г. Венгера 8. 12.2019 // Архів автора.

[32] Лист М. М. Ісмаїлова до А. Г. Венгера 10.01. 2020 // Архів автора.

[33] Плохий С. Н. Политика папства на Украина во второй половине XVI – середине XVIІ века: автореферат диссертации на соискание научной степени доктора исторических наук. Киев 1989. – 36.

[34] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. – Ф.1. – Оп.4. – Спр. 6275., арк. 24.

[35] Венгер А. Г. Штрихи до портрета дніпропетровських «всесвітників»: Яків Рубін – варіація на тему «бути істориком у Країні Рад» // Питання німецької історії. Д. – 2016. – С. 27-42.

[36] Одинець С. Інтерв’ю з С. Плохієм.

[37] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. –Ф.1. – Оп.13. – Спр.66, арк. 68-68зв.

[38] Личное дело Плохия Сергея Николаевича // АДНУ ім. Олеся Гончара. –Ф.1. – Оп.13. – Спр.66, арк. 74.

[39] Зав’ялов Анатолій Сергійович (1927–2002), працював на кафедрі 1968 з по 2002 р. – старший викладач, доцент, професор. Із 1973 по 1989 рр. – зававідуючий  кафедрою загальної історії, до 200 рр. – професор кафедри. У 1968 р. захистив кандидатську дисертацію з теми «Строительство социализма и многопартийная система в ГДР (к вопросу о политике союза СЕПГ с демократическими партиями и демократическими слоями населения в 1961-1966 гг.)». У 1983 р. захистив докторскую дисертацію  «Сотрудничество демократических партий ГДР в социалистическом строительстве». Читав курс «Сучасної історії», проводив спецкурс з проблем історії Німецької Демократичної Республіки.

[40] Бобилєва Світлана Йосипівна 1947 р. н.,  працювала на кафедрі з 1973 по 2018 р. – старший викладач, доцент, професор кафедри всесвітньої історії. У 1980 р. захистила кандидатську дисертацію з теми «Рабочий класс и социальная политика юнкерско-буржуазного блока Германии в 1900-1914 гг.» З 1998 р. по 2007 р. – завідуюча  кафедрою всесвітньої історії. Директор Інституту українсько-німецьких досліджень  1997-2017 р. З 1995 р. –  відповідальний редактор збірника наукових праць кафедри всесвітньої  історії «Вопросы германской истории». Заступник голови редколегії енциклопедії «Немцы России», член Міждународної асоціації дослідників історії та культури німців Росії, член АН Російських німців. Читала лекції  і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Історія нового часу країн Європи та Америки», «Історія Німеччини»,  «Соціальна історія країн Європи та Америки ХІХ ст.

[41] Мицик Юрій Андрійович 1949 р. н., працював на кафедрі всесвітньої історії працював з 1974 по 1989 рр. –  викладачем,  старшим викладачем,  доцентом.   У 1975 р. захистив кандидатську дисертацію за темою «Кройника» Феодосия Сафоновича как исторический источник и памятник украинской историографии ХVІІ вв». У 1989 р. захистив докторську дисертацію за темою «Источники по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг». Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Історія південних та західних слов’ян», «Новітня історія  країн Азії та Африки».

[42] Бочарова Наталя Василівна 1950 р.н., працювала на кафедрі з 1975 по 1999 рр. – викладач, доцент. У 1980 р. захистила  кандидатську дисертацію з теми «Уильям Коббет – представитель английского мелкобуржуазного радикализма ХІХ в.». Читала лекційні курси і проводила семінарські заняття  з дисциплін: «Історія нового часу країн Європи та Америки», «Всесвітня історія», «Новітні тенденції розвитку зарубіжної історіографії», «Історія Англії», «Історія Франції», «Сучасний зарубіжний парламентаризм».

[43] Калашников  Віктор Михайлович 1946 р.н.,  працював на кафедрі з 1975 по 1989 рр.  – викладачем, доцентом, професором. У 1977 р.  захистив  кандидатську дисертацію Борьба индейских племен Северной Америки против американских колонизаторов (1775-1814 года)». У 1987 р. захистив  докторську дисертацію «Освободительная борьба индейских племен Северной Америки против европейской колониальной экспансии (ХVІІ-ХVІІІ столетия)”. Читав лекції  і проводив семінарські заняття  з дисциплін: «Історія країн Азії і Африки у средні віки та нового часу», «Істория Стародавнього світу». 

[44] Марков Карло Анатолійович 1943 р.н., працював на кафедрі з 1978 по 1992 рр. – викладачем, доцентом, професором. У 1979 р. захистив кандидатську дисертацію «ХДС/ХСС и неофашистские силы в ФРГ в борьбе против «новой восточной политики» правительства СДПГ/СВДП 1969-1976 гг.», У 1993 році захистив докторську дисертацію на тему «Организазия немцев переселенцев в ФРГ: место в партийно политичиской структуре».  Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Сучасна  історія країн Європи та Америки», «Історія країн Азії та  Африки», «Історія країн  Східної  Європи».

[45] Тутік Людмила Семенівна 1943 р.н. пацювала на кафедрі з 1977 по 2007 рр. – викладачем, доцентом. У 1979  р. захистила кандидатську дисертацію «Протестантская церковь и рабочий класс ФРГ (1949-1969гг.)».  Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Історія країн Азії і Африки у середні віки, новий та новітній час», «Релігієзнавство», «Історія середніх віків», «Історичні портрети», «Історія Китаю», «Історія Японії».

[46] Скрипнікова Лідія Василівна 1933 р.н. працювала на кафедрі з 1968 по 1980 рр. –  викладачем, доцентом.  У 1972 р. захистила кандидатську дисертацію «Британский колониальный режим в Вест-Индии в первой трети ХІХ в. и освободительное  двитжение рабов», у 1987 р. захистила докторську дисертвцію «Британская Вест-Индия (Проблемы исторического развития карибских колоний Великобритании)». Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисципліни «Історія середніх віків».

[47] Мартинов Микола Дмитрович 1938 р.н., Працював на кафедрі з 1969 р. по 1998 р. старшим викладачем, доцентом. З 1992 р. по 1998 р. – зав. кафедрою всесвітньої історії. У 1970 р. захистив кандидаську дисертацію з теми «Ф.Лассаль и лассальянство в западно-германской историографии». Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Історія середніх віків», «Історія нового часу країн Європи та Америки».

[48] Кондратюк Лідія Федорівна 1938 р.н., працювала на кафедрі з 1971 р. по 1999 р. – старший викладач, доцент кафедри. У 1976 р.  захистила кандидатську дисертацію «Боротьба соціалістичних держав у Комітеті 18-ти за розброєння. 1962-1968 рр.». Читала лекції  і проводила семінарські заняття з  дисциплін: «Новітня історія країн Європи і Америки», «Сучасна історія країн Заходу», «Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР».

[49] Ковальський Микола Павлович  (1929 –2006),  працював на кафедрі з 1975 по 1977 рр. – доцент. З 1976 по 1977 рр. – зав. кафедрою загальної історії.У 1958 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук «Зв’язки західноукраїнських земель з Російською державою (друга половина ХVІ –ХVІІ ст.)». Читав лекції і проводив семінарські заняття з «Історії західних та південних слов’ян».

[50] Мова про те, що викладачі кафедри були кураторами цього курсу: Н. В. Бочарова, М. Д. Мартинов та В. М. Калашников.

[51] Сиротенко Василь Трохимович  (1915–2006),  працював на кафедрі з 1976 р. по 1997 р. професором. У 1954 р. захистив кандидатську дисертацію «Взаимоотношения с Византией племён и народностей Северного Причерноморья и Подунавья в IV—VI вв», у 1969 р. захистив докторську дисертацію «Международные отношения в Европе в IV—VI вв». Читав курс лекцій з «Історії середніх віків»; спецкурс «Генезис феодалізму в Європі», «Утворення ранньофеодальних держав у Європі», «Джерелознавство європейської історії».

[52] Хроніка Стрийковського – польська хроніка Матвія Стрийковського. Надрукована 1582 р. польською мовою. Компілятивний твір. Описує історію Польщі, Литви, Жмуді, Русі. Присвячена польському королеві Стефану Баторію.

[53] Олександр Іванович Рогов  (1935–1996)  радянський історик-славіст.  У 1957–1960 рр. входив до складу Археографічної комісії.  З 1960 по 1996 рр. працював в Інституті слов’янознавства.

[54] Мова йде про книгу Рогов А. И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения (Стрыйковский и его «Хроника»). – М.: Наука, 1966. – 310 с.

[55] Лелевель Йоахим (1786–1861) – польський історик, громад. і політичний діяч; ідеолог польського демократичного руху І-ї пол. ХІХ ст. 

[56] Йоахим Пасторій  (1611–1681) — польсько-німецький хроніст.

[57] Рубін Яков Гаврилович (1900–1975). Працював на кафедрі з 1943 по 1960 рр. – доцент, з 1945 з по 1956 рр. – завідуючий кафедрою загальної історії, у 1956-1960 рр. – завідуючий навчально-методичним відділом  при кафедрі. Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін: «Історія середніх віків», «Методика викладання історії».

[58] Медоварова Тамара Георгіївна (1938 –2015). Працювала на кафедрі з 1972 по 1983 рр. – викладач, доцент. У 1980 р. захистила кандидатську дисертацію «Борьба Польской рабочей партии за радикализацию крестьянского движения в годы немецко-фашистской оккупации (І.1942 – V.1945 гг.)». Читала лекції і проводила семінарські заняття з дисциплін: «Історія Стародавнього світу», «Історія південних та західних слов’ян».

[59] Підгаєцький Віталій Васильович (1951–2004). Працював на кафедрі з 1978 по 1986  рр. – викладач, доцент кафедри загальної історії. У 1982 р. у захистив кандидатську дисертацію з теми «Источники об участии рабочего класса в деятельности горсоветов (по материалам юго-восточных областей УССР) 1921-1925 гг.» Читав лекції і проводив семінарські заняття з дисциплін:  «Історія США», «Історія Англії», «Історія середніх віків», «Історія країн Азії та Африки».  Читав спецкурс «Органи державної влади і робітничий клас соціалістичних країн Південно–Східної Європи».

[60] Громова Світлана Миколаївна  у 1980-1990-х рр. лаборант кафедри всесвітньої історії.

[61] Мова про те, що коли С. М. Плохій прийшов працювати на кафедру В. В. Підгаєцький пояснив йому правила «гри» на кафедрі.

[62] Жук Сергій Іванович 1958 р.н. працював на кафедрі з 1989 до 1997 рр.  – викладачем, доцентом. У 1987 р. – захистив кандидатську дисертацію «Социальные противоречия в колонии Нью-Йорк (1664-1712 гг.)», у 1996  р. захистив докторську дисертацію «Срединные» колонии (Нью-Йорк, Нью-Джерси и Пенсильвания) в контексте социокультурной истории ранней Америки (XVII—XVIII вв.)».

[63] Ісмаїлов Магомедсаид Абдулмуслімович 1961 р.н. У 1993 р. захистив кандидатську дисертацію«Возникновение немецких колоний юга Украины (конец XVIII – 30-е годы XIX в». Доктор юридичних, професор Дагестанського державного університету.

[64] Венгер (Осташева) Наталя Викторівна 1964 р.н., працює на кафедрі всесвітньої історії з 1996 р.  – викладач, доцент, професор. У 1996 р. захистила кандидатську дисертацію «Криза меннонітської спільноти України та закордонна менонітська допомога 1914-1931 рр», У 2010 р. захистила докторську дисертацію «Менонітське підприємництво та модернізація Півдня Російської імперії (1789-1917)». Читає лекції і проводить семінарські заняття з дисциплін: «Історія Стародавнього Сходу», «Історія Греції та Риму», «Історія культури Стародавнього світу», «Історія Європейської культури», «Історія країн Азії та Африки нового часу».

[65] Безносова (Кудінова) Оксана Володимирівна   1969 р.н. у 1998 р. захистила кандидатську дисертацію з теми «Пізнє протестантське сектанство Півдня України. 1850-1905». Із 1998 по 2014 рр.  працювала науковим співробітником в Інституті українсько-німецьких досліджень Дніпропетровського національного університу.

 

 

 

 

 

міжнародний інтелектуальний часопис

Don't Miss