Центр Досліджень історії України імені Петра Яцика
Канадського Інституту Українських Студій Університету Альберта

Програма досліджень сучасної історії та суспільства України імені Петра Яцика
Українського Католицького Університету
та Львівського національного Університету імені Івана Франка

Дискусія 1930-1940-х років про походження української нації

Львів: Україна модерна, 2023

Дискусія 1930-1940-х років
про походження української нації

Електронне видання

Науковий редактор та автор передмови проф. Франк Сисин
Упорядники др. Лариса Білоус та Оксана Дмитерко
Комп’ютерний дизайн Павло Рикмас

Ця книга також доступна у pdf форматі.

ЗМІСТ

  1. ФРАНК СИСИН – ДИСКУСІЇ ПРО ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ У 1930-40-Х РОКАХ
  2. OMELJAN PRITSAK – EDITOR’S PREFACE: MYRON KORDUBA AND HIS WORK
  3. М. М. КОРДУБА – НАЙВАЖНІШИЙ МОМЕНТ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
  4. ДИСКУСІЯ НАД ПИТАННЯМ «ОТКОУДУ ЄСТЬ ПОШЬЛА РУСКАЯ ЗЕМЛЯ… И ОТКУДУ РОУССКАЯ ЗЕМЛЯ СТАЛА ЄСТЬ», ПЕРЕВЕДЕНА НА ЗАСІДАННЯХ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГИЧНОГО ТОВАРИСТВА В ПРАЗІ 11 І 18 ЛИСТОПАДУ 1930 РОКУ
  5. КОСТЬ ЧЕХОВИЧ – ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. З ДИСКУСІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ Т-ВІ В ПРАЗІ
  6. М. КОРДУБА – ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (У ВІДПОВІДЬ УКРАЇНСЬКОМУ ІСТОРИЧНО-ФІЛЬОЛЬОҐІЧНОМУ Т-ВУ В ПРАЗІ)
  7. КОСТЬ ЧЕХОВИЧ – ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (У ВІДПОВІДЬ Д-РОВІ М. КОРДУБІ)
  8. МИРОН КОРДУБА – ЩЕ В СПРАВІ ПОЧАТКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  9. Др. КОСТЬ ЧЕХОВИЧ – ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  10. К. ЧЕХОВИЧ – В СПРАВІ СТАТТІ «ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ»
  11. МИКОЛА ЧУБАТИЙ – ДО ПИТАННЯ ПРО ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  12. КОСТЬ ЧЕХОВИЧ – ДО ДИСКУСІЇ ПРО ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  13. МИРОН КОРДУБА – ЩЕ ПРО НАЙВАЖНІШІ МОМЕНТИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (ДО ЗАМІТОК Д-РА МИКОЛИ ЧУБАТОГО)
  14. МИКОЛА ЧУБАТИЙ – ЩЕ ДЕЩО ПРО ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  15. КОСТЬ ЧЕХОВИЧ – ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  16. ВЯЧЕСЛАВ ЗАЇКИН – РУСЬ, УКРАЇНА І ВЕЛИКОРОСІЯ
  17. Дзвони 2 (1931), 122–126 – II. Політичні та культурні взаємини південних (пра-українських) і північних сх.-словянських земель у IX–XI ст.
  18. Дзвони 3 (1931), 206–211 – II. Політичні та культурні взаємини південних (пра-українських і північних сх.-словянських земель у IX–XI ст.)
  19. МИРОН КОРДУБА – В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ
  20. СТЕПАН СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ – НАЙВАЖНІШИЙ МОМЕНТ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
  21. JAN STANKIEWICZ – CZAS POWSTANIA NARODÓW BIAŁORUSKIEGO I UKRAIŃSKIEGO (CZĘŚĆ PIERWSZA)
  22. CZAS POWSTANIA NARODÓW BIAŁORUSKIEGO I UKRAIŃSKIEGO (W odpowiedzi prof. dr. M. Kordubie)
  23. PROF. DR MIRON KORDUBA – KILKA UWAG W KWESTJI GENEZY NARODOWOŚCI BIAŁORUSKIEJ. (NA MARGINESIE ARTYKUŁU DR. JANA STANKIEWICZA)
  24. МИРОН КОРДУБА – ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ У СПРАВІ «НАЙВАЖНІШОГО МОМЕНТУ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ» (АКАД. СТЕПАНОВИ СМАЛЬ-СТОЦЬКОМУ У ВІДПОВІДЬ)
  25. Dr. MIRON KORDUBA Prof. an der Universität Warschau – DIE ENTSTEHUNG DER UKRAINISCHEN NATION
  26. СТЕПАН СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ – ПИТАННЯ ПРО СХІДНЬО-СЛОВЯНСЬКУ ПРАМОВУ
  27. S. М. KUCZYŃSKI – CZAS I MIEJSCE ODGRANICZENIA SIĘ UKRAIŃCÓW OD MOSKWICZÓW
  28. Biuletyn Polsko-Ukraiński, no. 8 (199) (21 Luty 1937): 85–88.
  29. ДР. МИКОЛА АНДРУСЯК – ЕТАПИ В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  30. ОМЕЛЯН ПРІЦАК – ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  31. К[ОЛЯНКІВСЬК]-ИЙ, М[ИКОЛА] – ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  32. М[ИКОЛА] К[ОЛЯНКІВСЬК]-ИЙ – ФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
  33. М[ИКОЛА] К[ОЛЯНКІВСК]ИЙ – КРИТЕРІЇ ПРИНАЛЕЖНОСТИ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
  34. ПОСИЛАННЯ І ПРИМІТКИ

ДИСКУСІЇ ПРО ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ У 1930-40-Х РОКАХ

Невдовзі після заснування першої кафедри українознавства в Гарвардському університеті у 1968 році професор Омелян Пріцак та його колеги започаткували серію українознавчих видань у німецькому видавництві Fink Verlag. Метою проекту було друкувати або перевидавати фундаментальні праці в цій галузі, які мали важливе значення для розвитку досліджень з української історії, літератури та філології. Однією з перших книг, що вийшла друком, під номером 10 у запланованій серії, стала «Радянська українська історична література» (La littérature historique soviétique ukrainienne) Мирона Кордуби, що вперше була опублікована у 1938 році. Пріцак написав передмову про життя і творчість цього видатного історика і бібліографа та включив бібліографію праць Кордуби. Пані Клаудія Декенс, донька Кордуби, яка мешкала у США, допомагала Пріцакові видати роботу, присвячену батькові, який помер у радянській Україні в 1947 році і праці якого не схвалювались радянською владою. У проекті також брав участь історик і дисидент Ярослав Дашкевич, імʼя якого відсутнє у гарвардському виданні, а натомість зазначено лише колегу в Україні, який називає себе «Львівським кореспондентом».

Описуючи праці Кордуби, Пріцак стверджував:

Окремо слід згадати його есе про походження української нації (1930), в якому він висунув тезу, що приєднання частини руських земель до Литви в XIV столітті остаточно визначило формування української та білоруської націй. Ця теза викликала безпрецедентну і гарячу дискусію, особливо в 1931-32 роках, за широкої участі українських, польських, білоруських та інших науковців.

Зважаючи на важливість цієї дискусії, ми включили всі праці, що мають до неї відношення, до нашої бібліографії праць Кордуби (розділ II).

Насправді, Пріцак включив як оригінальну дискусію, так і бібліографію другої дискусії, яку він розпочав в окупованому Німеччиною Львові під час Другої світової війни, і яка тривала, доки німецька влада не поклала їй край. Якщо мені не зраджує памʼять, професор Пріцак мав намір перевидати ці матеріали, щоб стимулювати дослідження української історії та дискусії про українське націєтворення. У ті часи, коли не було Інтернету та масового оцифрування інформації, ці матеріали були рідкісними і розкиданими по різних газетам, журналам та брошурам. Проте навіть сьогодні, коли можливості для досліджень неймовірно зросли завдяки інтернету, лише кілька науковців приділили увагу цій важливій дискусії (див. статтю Наталії Юсової).

Центр досліджень історії України ім. Петра Яцика Канадського інституту українських студій (КІУС) намагається зберегти творчу та оригінальну спадщину професора Пріцака та його кола. Було опубліковано нариси колективного курсу «Історія 154а» (History 154a), який професор Пріцак викладав разом з Ігорем Шевченком. Лекції професора Шевченка були опубліковані у двох виданнях видавництвом CIUS Press, а програма курсу та конспекти лекцій знаходяться у Віктора Остапчука разом з уцілілими лекціями, знайденими в його архіві в Києві. Вони були оцифровані архівом КІУСу. Сергій Біленький відредагував матеріали перекладацького проекту з фундаментальних текстів української інтелектуальної історії ХІХ століття, який здійснив Річард Гантула на прохання професора Пріцака. Вони були видані видавництвом КІУСу, а ще дві статті з цього проекту були опубліковані Марком Стехом у «East/West: Journal of Ukrainian Studies». Теперішній проект є реалізацією планів професора Пріцака щодо перевидання матеріалів дискусії 1930-1940-х років.

Коли професор Пріцак писав біографію Мирона Кордуби, він нарікав на те, що інформації та праць про нього дуже мало. Ця прогалина була частково заповнена за часів незалежності України, насамперед публікацією щоденників Кордуби за 1918-25 рр. зі вступним словом Олега Павлишина. Читач також може звернутися до статті, доступної в Інтернет-енциклопедії України. Статті для дискусії відсканували та підготували для публікації Лариса Білоус та Оксана Дмитерко. Ми з моїм колегою Ярославом Грицаком вважаємо, що ця дискусія має особливе значення в час, коли навіть саме існування української нації чи її право на власну історію стало частиною агресивної війни Путіна та Росії проти України. Ми вирішили зробити матеріали дискусії доступними для колег онлайн ще до того, як у нас самих з’явилась можливість проаналізувати тексти, що стосуються теоретичних питань націєтворення в Україні чи їхньої ролі в історіографії. Статті багато в чому доповнюють проект «Україна-Європа, 1921-1939» за редакцією Олі Гнатюк та Мирослава Чеха, в рамках якого було видано щоденники Кордуби.

Франк СИСИН

DISCUSSIONS ON THE ORIGINS OF THE UKRAINIAN NATION IN THE 1930s–40s

Soon after the establishment of the first chair in Ukrainian studies at Harvard University in 1968, Professor Omeljan Pritsak and his colleagues initiated a series in Ukrainian studies with the German publisher Fink Verlag. The goal was to print or reprint fundamental works in the field that were essential for the development of research on Ukrainian history, literature, and philology. One of the first books to be published, numbered 10 in the planned series, was Myron Korduba’s La littérature historique soviétique ukrainienne, originally published in 1938. Omeljan Pritsak used the occasion to write a preface on the life and work of this prominent historian and bibliographer. He also included a bibliography of Korduba’s writings. In undertaking this work on a scholar who had died in Soviet Ukraine in 1947, but whose writings were viewed with disfavor by the Soviet authorities, he was assisted by Korduba’s daughter, Mrs. Claudia Dekens, who lived in the United States, and an unnamed colleague in Ukraine called the Lviv Correspondent, who was historian and dissident Yaroslav Dashkevych.

In describing Korduba’s writings, Pritsak asserted:

A special mention should be made of his essay on the origins of the Ukrainian nation (1930), in which he advanced the thesis that the annexation of a part of Ruś lands to Lithuania in the 14th century finally determined the formation of the Ukrainian and the Byelorussian nations. This thesis provoked an unprecedented and heated discussion, especially in the years 1931–32, with wide participation of Ukrainian, Polish, Byelorussian and other scholars.

Because of the importance of this discussion, we have included all works relevant to it in our bibliography of Korduba’s works (chapter II).

In fact, Pritsak included both the original discussion as well as a bibliography of a second discussion it stimulated in German-occupied Lviv during World War II, until the German authorities closed it down. If my memory serves me right, Professor Pritsak intended to republish these items in order to stimulate research on Ukrainian history and discussion of Ukrainian nation-building. In those pre-internet and digitalization days, the items were rare and widely dispersed. Yet even at present when the bibliography and internet exist, only a few scholars have devoted attention to this important discussion (see an article of Nataliia Iusova).

The Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research has striven to preserve the creative and original legacy of Professor Pritsak and his circle. It has published the essays of a team-taught course History 154a, which Prof. Pritsak taught with Ihor Ševčenko. Professor Ševčenko’s lectures have been published in two editions by CIUS Press, and the syllabus for the course and lecture outlines are in possession of Victor Ostapchuk along with extant lectures found in his archive in Kyiv. These have been digitized in the CIUS archive. Serhiy Bilenky has edited the materials from a translation project on seminal texts of Ukrainian nineteenth-century intellectual history undertaken by Richard Hantula at Professor Pritsak’s behest. They have appeared in a CIUS book, while two additional items from the project were published by Marko Stech in East/West: Journal of Ukrainian Studies. In fulfilling Professor Pritsak’s plans to republish the materials of the 1930s and 1940s discussion, the Centre continues this effort.

When Professor Pritsak wrote the biography of Myron Korduba, he lamented that information and writings were all too scarce. That lacuna has been partially filled since Ukrainian independence, above all with the publication of Korduba’s diaries from 1918–25 with an introduction by Oleh Pavlyshyn. The reader can also turn to the article available in the Internet Encyclopedia of Ukraine. The articles of the discussion have been scanned and corrected by Larysa Bilous and Oksana Dmyterko. My colleague Yaroslav Hrytsak and I agree that these discussions are of special importance at a time when even the existence of a Ukrainian nation or history has been part of Putin’s and Russia’s war of aggression against Ukraine. Even before we ourselves have the opportunity to analyze the texts in dealing with the theoretical issue of nation formation in Ukraine or their role in historiography, we have decided to make them available to colleagues online. The articles in many ways are supplementary to the project of “Ukraine-Europe, 1921–1939,” edited by Ola Hnatiuk and Miroslav Czech, in which Korduba’s diaries appeared.

Frank Sysyn

BIBLIOGRAPHY

Bilenky, Serhiy, ed. Fashioning Modern Ukraine: Selected Writings of Mykola Kostomarov, Volodymyr Antonovych, and Mykhailo Drahomanov. Monograph Series / The Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research 6. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2013.

Hnatiuk, Olia and Myroslav Chekh. “‘Shchodennyk’ Myrona Korduby iak istorychne dzherelo.” Myron Korduba, Shchodennyk, 1918–1925, 49–72. Lviv: UKU, 2021.

Iusova, Nataliia. “Pytannia shchodo ‘spil’norus’kosti’ Kyïvs’koï Rusi u dorobku Myrona Korduby.” Ukraïna v Tsentral’no-Skhidnii Ievropi 4 (2004): 383–401.

Korduba, Miron. La littérature historique soviétique-ukrainienne. Warsaw, 1938.

Korduba, Myron. La littérature historique soviétique-ukrainienne, 1917–1931. Reprint of the Warsaw Edition of 1938. Edited by Omeljan Pritsak. Harvard Series in Ukrainian Studies 10. Munich: Wilhelm Fink Verlag, 1972.

Korduba, Myron. Shchodennyk, 1918–1925. Lviv: UKU, 2021.

Pavlyshyn, Oleh. “Myron Korduba: mizh naukoiu i politykoiu.” Myron Korduba, Shchodennyk, 1918–1925, 9–48.  Lviv: UKU, 2021.

Potebnia, Oleksandr, and Richard Hantula (trans.). “Language and Nationality.” East/West: Journal of Ukrainian Studies 6, no. 2 (2019): 147–75. https://doi.org/10.21226/ewjus534.

Pritsak, Omelian [Omeljan]. “Istoriia formuvannia ukraïns’koï natsiï (Doklad chytanyi v Literaturno-Mystets’komu kliubi u L’vovi 25 liutoho 1943 roku).” Aktual’ni pytannia skhodoznavstva, slavistyky, ukraïnistyky (Pam’iati Omeliana Pritsaka), ed. by V.V. Luchyk (Kyiv: VPTS NaUKMA, 2010), 9–40. Accessed June 8, 2023. https://ekmair.ukma.edu.ua/items/291f0111-e30c-4280-be22-3beb353abb36

Pritsak, Omelian [Omeljan]. “Istoriia formuvannia ukraïns’koï natsiï.” Skhidnyi svit, no.1 (2009): 157–180.

Pritsak, Omeljan. “Courses on the History of Medieval and Early Modern Ukraine and Eastern Europe by Omeljan Pritsak: Syllabi and Selected Lectures.” CIUS Archives, 1970–1976. https://cius-archives.ca/items/show/2503.

Pritsak, Omeljan. “Editor’s Preface: Myron Korduba and His Work.” In Myron Korduba, La littérature historique soviétique-ukrainienne, 1917–1931. Reprint of the Warsaw Edition of 1938, vii–xviii. Harvard Series in Ukrainian Studies 10. Munich: Wilhelm Fink Verlag, 1972.

Ševčenko, Ihor. Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century. The Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research Monograph Series 1. Edmonton: CIUS Press, 2009.

Ševčenko, Ihor. Ukraine between East and West: Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century. The Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research Monograph Series 1. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1996.

Solov’ev, Vladimir, and Richard Hantula (trans.). “On the Philosophical Works of P. D. Iurkevych.” East/West: Journal of Ukrainian Studies 6, no. 2 (2019): 177–97. https://doi.org/10.21226/ewjus535.

Stech, Marko Robert. “From the Legacy of 19th-Century Ukrainian Intellectuals: Two Seminal Essays.” East/West: Journal of Ukrainian Studies 6, no. 2 (2019): 141–46.

Zhukovsky, Arkadii. “Korduba, Myron.” Internet Encyclopedia of Ukraine. Accessed April 27, 2023. https://www.encyclopediaofukraine.com/display.asp?linkpath=pages%5CK%5CO%5CKordubaMyron.htm.

Зміст

OMELJAN PRITSAK

EDITOR’S PREFACE: MYRON KORDUBA AND HIS WORK

Myron Korduba, La littérature historique soviétique-ukrainienne, 1917–1931. Reprint of the Warsaw Edition of 1938, vii–xviii. Harvard Series in Ukrainian Studies 10. Munich: Wilhelm Fink Verlag, 1972. Reproduced with permission.

I

1. Throughout his life Myron (Miron) Korduba (1876-1947) was an assiduous student and observer of the development of Ukrainian and European historiography, as is evident from a perusal of several volumes of his bibliographical surveys. Fate, however, proved very unkind to him. His death on May 2, 1947, came at a very unstable period: the beginnings of the Cold War on the one hand, and the Sovietization of Western Ukraine, Poland, parts of Austria and Germany on the other. Thus neither his colleagues from the University of Warsaw nor the scholars of L’viv, Kiev, Berlin, Vienna or Paris were able to mark his passing in any way. Although Korduba was, without doubt, one of the great historians of Eastern Central Europe, not one scholarly obituary appeared.[1]

1.1. Myron Korduba[2] was born March 7, 1876 in Ostrov near Ternopil’ in Western Ukraine in his (maternal) grandparents’ house. His father Myxajlo Korduba was a priest in the village Sušno in Radexiv county (Western Ukraine); his mother was the former Emilija Ljubovyč, also a priest’s daughter.

1.2. Upon graduation from the Academic Gymnasium in L’viv (May 31, 1893) he matriculated in the fall of 1893 in the Faculty of Philosophy at the University of L’viv. By fortunate coincidence, in the next year (1894) Myxajlo Hruševs’kyj (Hrushevsky, 1866-1934) was appointed to the newly founded chair of Ukrainian history at that university. Thus Korduba personally witnessed the beginning of the new era in Ukrainian historiography that was marked by Hruševśkyj’s appointment.

1.21. As a student at the University of L’viv, Korduba attended lectures by Professors in Ukrainian subjects: M. Hruševśkyj (History of Ukraine), Isydor Saranevyč (1829-1901, Galician History) and Omeljan Ohonovskyj (1833-1894, Ukrainian Literature). Among his professors were also prominent Polish specialists: the historians Oswald Balzer (1858-1933, Legal History); Bronislaw Dembiński (1858-1939, Historical Method); Ludwig Finkel (1858-1930, Bibliography, Jagiellon epoch); Tadeusz Wojciechowski (1838-1919, Early Medieval History) and geographer Antoni Rehman (1840-1917).

1.22. However, in the academic year 1895-96 Korduba decided to go to Vienna, which was at that time the renowned center of study of world history, particularly in the field of diplomatic relations. There he had the opportunity to work with such scholars as Max Büdinger (1828-1902, see below), the editors of the Regesta of the Holy Roman Empire, Engelbert Mühlbacher (1843-1903, published the years 751-918) and Oswald Redlich (1858-1944; published the years 1291-1373) as well as with Alfred Francis Pribram (1859-1942, modern history; his primary interest was the 17th century), Alfons Huber (1834-1898) co-author (with Oswald Redlich) of the famous seven-volume “Geschichte Oesterreichs” [-1740] (1885-1942), the specialist in medieval historiography Heinrich Zeissberg (1839-1899) and the geographers Albrecht Penck (1858-1945) and Wilhelm Tomaschek (1841-1901) were also among his teachers.

1.23. After the required four years of study (two of which Korduba spent in L’viv) he enrolled in the academic year (1897-1898) in a special course of political history at the “Institut für Oesterreichische Geschichte”. Under the guidance of Max Büdinger, a specialist in medieval Austrian history, Korduba wrote a dissertation “Innere Geschichte und Verhältnisse des Fürstentums Halitch bis zur Hälfte des XIII Jh.”[3]

On April 18, 1898 Korduba passed his general examinations and received the degree of Doctor of Philosophy from the University of Vienna.

He also became recognized among the Ukrainian students in Vienna and on Nov. 7, 1897 was elected president of the renowned academic society “Sič” (Nov. 7, 1897­-June 7, 1898). Sič, established in 1864, played a prominent role in the intellectual history of Western Ukraine.

2. From June 1, 1898 to November 6, 1900, Korduba was on the staff of the Vienna University library, and thus was able to conduct extensive research in the Vienna State Archives.

2.1. In the fall of 1900 he left Vienna and accepted a position as teaching assistant in the Second State Gymnasium in Černivci (Czernowitz), where he taught world history and geography. After completing the required examination May 9, 1902, he became a tenured member of the faculty of that Gymnasium. He retained this position until March 1919, when Bukovina was occupied by Rumanian troops.

2.2. In 1901 he married Evhenija Cehelśka (b. Dec. 11, 1879), sister of the well-known Ukrainian political leader, Dr. Lonhyn Cehelśkyj. They had three children Dr. ing. Roman (b. Sept. 26, 1903, d. March 26, 1970), Claudia (b. Sept. 8, 1906, m. Dekens, lives in Newark) and Stefanija (b. Sept. 20, 1908; lives in L’viv with her mother).

3. In 1903 (July 1st) Korduba was elected a full member of the Naukove Tovarystvo im. Ševčenka (Ševčenko Scientific Society) in L’viv, the most distinguished Ukrainian academic institution of the time. Hrusevśkyj, then head of the Society, recognized the talents of his younger colleague and sent him to study in the archives in Moscow, Bucharest and Vienna (1907 to 1909).

As mentioned before, Korduba had previous experience in archival work in Vienna. He was one of those historians who paid special attention to archives and used every opportunity to enlarge upon the documentary evidence found there. Korduba also worked in the archives of L’viv, Cracow and Warsaw.

4. World War I, which was a critical period in the history of the Ukraine, imposed upon Korduba, the scholar, the role of social and political activist. He worked as writer in the publications of the “Union for the Liberation of the Ukraine” (Sojuz Vyzvolennja Ukrajiny) and as educator to Ukrainian prisoners of war (from the Russian army) who were interned in Salzwedel (formerly in the German province of Brandenburg).

4.1. After the proclamation of the Western Ukrainian People’s Republic on November 1, 1918, Korduba became member of the Land Committee of the Bukovinian delegation to the (Western) Ukrainian National Assembly. He was also the councillor at the Western Ukrainian Embassy in Vienna and one of the leading editors of Republyka (1919), the official government organ of the Western Ukrainian Republic.

4.2. 1920 he was nominated Professor (Extraordinarius) of the Ukrainian State University at Kamjaneć Podil’skyj, but due to political developments he was not able to go there.

4.3. After the war had been lost Korduba (1920) returned to L’viv to work in the Ukrainian Academic Gymnasium where on July 21, 1922, he obtained a tenured position as teacher of history. He continued to be active in the Ševčenko Scientific Society.

4.4. Specific circumstances in occupied Western Ukraine led to the formation of the Underground Ukrainian University in 1920-1925, which was run under the auspices of the Ševčenko Scientific Society. At this University Korduba occupied a chair in World History (1920-1922) and served as an advisor to the graduate student underground scholarly journal Istoryčnyj Visnyk.

4.5. In 1923 Korduba became the director of the Historical-Philosophical Section of the Ševčenko Scientific Society and vice-president of the Archaeographical Commission of that Society.

4.6. In 1927 Myron Korduba headed the delegation of the Ševčenko Scientific Society to the first congress of the newly created “Соnférenсе des Historiens des États de l’Europe Orientale et du Monde Slave” in Warsaw and in 1928 he represented the Historical-Philosophical Section of the Ševčenko Scientific Society in Kiev at the Jubilee of Academician M. Hruševśkyj. On Jan. 21, 1929, he was invited as visiting professor of Eastern European History to the University of Warsaw, and on February 24, 1934, he was made Associate Professor (Extraordinarius) and in Sept. 1937, Professor (Ordinarius) of Ukrainian History at the same University. During this time he participated in the International Congress of Historical Sciences on two occasions: in 1933 in Warsaw and in 1938 in Zurich (see Bibliography, nos. 203 and 243).

5. He stayed in Warsaw until 1940. Since the University was closed by the Germans, Korduba left Warsaw, and in 1940-1941 again taught history in the Ukrainian Gymnasium in Xolm (Chełm), and then he returned to L’viv to work in the L’viv Branch of the Library of the Ukrainian Academy of Sciences.

From August 7, 1944 until his death on May 2, 1947 (of a stroke), Korduba was Professor and Chairman of the Department of the History of South and Western Slavs at the University of L’viv.[4]

6. Korduba was elected member of several scholarly institutions. Besides being a full member of the “Ševčenko Scientific Society” (since 1903) Korduba was also chosen member of the Historical Section (March 28, 1928) and the Archaeographical Commission of the Ukrainian Academy of Sciences in Kiev (May 9,1926).

The “Instytut Hromadoznavstva” in Prague nominated him as a full member of its economic-technical division (May 2, 1925) and the “Ivan Franko Society of Ukrainian Writers and Journalists” in L’viv counted him among its members (November 30,1937).

Shortly before the beginning of World War II, May 4, 1939, the “Ukrainian Scientific Institute in Warsaw” made Korduba its honorary member.

Korduba was also a full member of the following learned Polish societies (all in Warsaw):

“Towarzystwo Miłośników Historii” (from May 24,1925),

“Instytut Spraw Narodowościowych” (from March 25, 1934), and

“Towarzystwo Węgierskie im. Al. Petefiego” (Jan. 25, 1936).

II

1. In 1895, at only 19 years of age, Korduba began publishing belles-lettres[5] and book reviews in the Zapysky NTŠ and Kwartalnik Historyczny.[6] Throughout his life he continued in this role of a close observer and critic of the historiographic scene there and in such journals as Le Monde Slave, Zeitschrift für Osteuropäische Geschichte and Ukrajina. He also devoted special attention to the work of Ukrainian historians, such as M. Maksymovyč, P. Kuliš, V. Antonovyč, and, above all, to that of his older colleague and friend Myxajlo Hruševśkyj.

1.1. Korduba’s first scholary work centered around three topics: history of princely Galicia, history of the first (Western) Slavic state of the seventh century and Ukrainian Easter Eggs (pysanky).

The early history of the Slavs (especially the findings of archaeological research) continued to intrigue him. He concentrated on old Ruśian internal history (emphasizing the Galician-Volynian state) and historiography (stressing the study of the chronicles).

1.2. A special mention should be made of his essay on the origins of the Ukrainian nation (1930), in which he advanced the thesis that the annexation of a part of Ruś lands to Lithuania in the 14th century finally determined the formation of the Ukrainian and the Byelorussian nations. This thesis provoked an unprecedented and heated discussion, especially in the years 1931-32, with wide participation of Ukrainian, Polish, Byelorussian and other scholars.

Because of the importance of this discussion we have included all works relevant to it in our bibliography of Korduba’s works (chapter II).

1.3. A substantial part of his scholarly work was devoted to biography, i.e. a whole series of well-researched and balanced articles about Ukrainian public figures in the Polish Biographical Dictionary (Polski Słownik Biograficzny).

1.4. Korduba devoted special attention to the regions in which he lived and worked: Bukovina, the Xolmland, and Galicia. To these he devoted both general monographs and special studies.

Historical geography (western frontier of Galicia, Polish-Moldavian frontier), topography (the location of the ancient town Xmeliv), toponymy (“What do the place-names say?”), and geography (the Ukrainian national territory) were other areas of Korduba’s interest. He composed toponymic questionnaires and became a pioneer of international cooperation in this field.

Nevertheless, at the center of his attention was the era of Xmel’nyćkyj (Khmelnytsky, 1648-1657).

One of the teachers with whom Korduba became closely associated in Vienna was the renown specialist in European and Austrian diplomatic history, Pribram, who upon becoming professor of modern history at the University of Vienna (1894) concerned himself mainly with the 17th century. He studied the extensive collection of dispatches of the Venetian ambassadors to the Emperor’s court (Dispacci di Germania from 1657-1681) and through this stimulated the young Ukrainian scholar to do research in the diplomatic history of the Xmel’nyćkyj era.

2.1. Korduba prepared an unusually valuable selection of primary sources relating to the diplomatic history of that period, taken mainly from the archives of Vienna, Moscow, Bucharest and L’viv. It was published in the twelfth volume of “The Sources to the History of Ukraine-Rul” (Žerela do istoriji Ukrajiny-Rusy; see Bibliography no. 92), and was concerned mainly with the diplomatic reports of the Austrian diplomats in Poland, the dispatches of the Austrian residents in Constantinople, dispatches of Venetian diplomats from Vienna, and the Polish correspondence of the Prince of Transylvania, George II Rákóczy (1648-1660) with the Moldavian Prince George Stefan (1653-1658).

2.2. On the basis of the named archives Korduba clarified the main aspects of Bohdan Xmel’nyckyj’s foreign policy: “Between Zamost’ and Zborov” (Ukraine, Transylvania and Poland in 1649), the Venetian embassy to Xmel’nyćkyj (1650), the attempt by Austria to act as mediator between Xmel’nyćkyj and Poland in 1657.

Korduba also made an interesting synthesis of the Xmel’nyćkyj era in the form of a comprehensive review of the appropriate volumes of M. Hruševśkyj’s “History of Ukraine-Ruś.”

In an unpublished monograph, Korduba treated George II Rákóczi (1615-1660) of Transylvania, who played a prominent role in Xmel’nyćkyj’s policies.

It can be mentioned here that Korduba’s last published work, which appeared posthumously and his only work to be published after World War II (see no. 3), was devoted to the same epoch. It was a section in The Cambridge History of Poland, and dealt with the first period (1648-1654) of the reign of King Jan Kazimierz.

3. Having assumed the Chair of Ukrainian History at Warsaw University (1929) Korduba turned to the older periods. His study includes works about the East Germanic trade routes during the pre-Christian era, the Kiev-Regensburg trade route of the 8-10 centuries, the problem of the origin of Ruś (the name[7] and the nation), the Galician-Volhynian Kingdom, etc.

3.1. Unfortunately his lectures in Ukrainian history (in two variants: Warsaw (1929-1939) in 2 volumes and L’viv (1944-1947) in 3 volumes (up to Danylo Apostol who died in 1734) remained unpublished as did the collections of documents from the Černivci archives.

Korduba was also interested in some problems of the 19th century history, particularly in the public figures of that period. To the studies about V. Antonovyč and P. Kuliš above we may also add his work about decrees of Juggenheim, where, on the basis of the Warsaw archives, a reform in education in Xolmščyna and Pidljaššja in the 1860’s is discussed.

4. From the beginning of his career Korduba worked intensively collecting materials for a historical bibliography; after his appointment as Professor at the University of Warsaw he used these materials as the basis for a bibliography of the history of Ukraine which included works printed over the last 150 years (1800-1941). For this specialized bibliography he collected over 55,000 annotated cards consisting not only of books and articles in periodicals, but also reviews and newspapers articles.

In 1945-46 he was asked by the new authorities to revise his bibliography according to a new scheme. His death interrupted this task. Korduba’s bibliography remained as a card catalogue, and is preserved in the archives of the “Institute of Social Studies” in L’viv.

5. Korduba holds a prominent place as a publicist. His themes encompass a very wide horizon. They are many and varied. He began as a careful correspondent reporting from Vienna and Moscow. Later he became the main interpreter of current events in Bukovina for the Galician newspapers. The excellence and size of his correspondence is very large and would merit publication in a separate volume.

At the time of the independence struggle he staunchly defended Ukraine’s rights in the press organs of the Western Ukrainian Republic while simultaneously realistically appraising international events.

Known for his objectivity Korduba was often asked by the leading Polish news media to discuss the delicate situation of Polish-Ukrainian relations (1920-1939).

As a scholar he was interested in the organization of Ukrainian scholarly educational institutions in Galicia and Bukovina. Working as a gymnasium teacher Korduba promoted in his articles the necessity of improving curriculum, textbooks and faculty.

III

1. The Ukrainian Revolution of 1917-1920 had ended in failure. The Ukraine had been ravaged by World War I and later, by civil and local wars, by famine and other disasters. Nonetheless, the relative freedom of expression and inquiry in the Ukrainian SSR in the years 1920 to 1931 gave rise to a remarkable awakening of the dormant energies of Ukrainian scholarship, especially in the humanities.

At the forefront of this resurgence was the Ukrainian (later the All-Ukrainian) Academy of Sciences (UAN: Ukrajinśka Akademija Nauk, later VUAN:) Vse-Ukrajinśka Akademija Nauk founded in 1918. The Academy’s Sections I, (historico-philosophic disciplines) and II (social-economic disciplines), organized an entire system of institutes, councils, commissions and research centers. As one prominent member of UAN/VUAN of those years remarked, even though the ink froze in the inkstands in their unheated rooms, these new cohorts plunged into their work with youthful vigor and were soon producing numerous journals, series, monographs and other publications.

The energetic secretary of the Academy orientalist Ahatanhel Krymśkyj (1871-1942) and the two major Ukrainian historians of that day, Dmytro Bahalij (1857-1932) who worked in the capital Xarkiv and Myxajlo Hruševśkyj (1866-1934) who returned to Kiev in 1924 – took advantage of every opportunity and political favor to support this renaissance of Ukrainian culture and scholarship.

The provinces followed the lead of the two capital cities, and new centers of scholarship and research now sprang up: in Vinnycja, Odessa, Žytomyr, Luhanśk, Mykolajiv, Černihiv, Nižyn, Poltava and other cities.

2. However, as early as 1928, the new Communist line, spearheaded by Stalin, mounted an assault on Ukrainian scholarship that in 1930 led to mass arrests, executions, deportations. By 1937 all that remained in the Ukraine was a “Decapitated Renaissance,” a complete prohibition and destruction of free inquiry in the humanities. True scholarship was replaced by low grade propaganda, specially contrived in Moscow for use in its colonies; the Ukrainian SSR now became merely a colony.

Hardest hit was the UAN/VUAN. Its sections I and II were liquidated and their institutions dissolved. Scholars by the hundreds were jailed, executed, deported, their unpublished manuscripts confiscated and published works destroyed or proscribed. After numerous reorganizations the UAN/VUAN was in 1936 renamed The Academy of Sciences of the UkrSSR, and finally in 1963 was officially reduced to satellite status by being made subordinate to the Presidium of the Academy of Sciences of the USSR.

In addition, the history of Ukraine, as a subject and discipline in the educational system of secondary schools, universities and other institutions of higher learning, was removed. In its place was introduced “The History of the USSR”, understood to encompass the era of the Czarist Russian Empire of even the entire historical and prehistorical periods, and the history of the Communist Party of the Soviet Union.

3. This book by Korduba is a contemporaneous testimony to that dramatic, heroic period of free historical scholarship in the Ukraine in the years 1917 to 1931. It was first published in 1938 in Warsaw, shortly before the outbreak of World War II. However, almost the entire edition was destroyed during the Warsaw Uprising of 1944.

IV

In making this valuable work once more available, the editor considered it relevant to include in this volume two other short works dealing with Ukrainian historiography of the same period in Galicia and abroad. Like the main work, all three are in French. The first, by Ivan Kryp’jakevyč, covers the period of 1921 to 1926,[8] and the second, authored by Korduba, is devoted to the years 1927-1928.[9]

Completing this volume is an article by the dean of Ukrainian historians of those years, Myxajlo Hruševśkyj.[10]

V

The best indicator of the contemporary state of historical studies in the Ukraine is its scholarly publications and the relationship of present day historians to the work of their predecessors.

In analyzing the bibliography of the writings published by members of the Institute of History of the Academy of Sciences of the UkrSSR, one regrets that more than 85% of the entries represent provincial works saturated with propaganda and orthodoxy, unworthy to be labelled as scholarly.[11]

At the same time the monographs of a world famous historian are still in manuscript form, although it seems to be clear that they could fill some serious gaps in Ukrainian historical scholarship.

Korduba belonged to those who, upon realizing a gap, a need or an omission in their discipline, took it upon themselves to correct the situation. One need only to cite his unpublished works, such as an immense bibliography of the history of the Ukraine (55,000 annotated items!), a textbook in source research, a compilation of documents pertaining to Bukovina, two survey courses in Ukrainian history. Unfortunately, such gaps remain unfilled in present Soviet Ukrainian historiography due to many reasons.

Soviet Russian scholarship may view with respect the work of non-Communist scholars. Their (e. g. V. O. Ključevskij) works, letters, lectures, and even aphorisms are carefully studied and published.

However, in the Ukraine, everything with a stature superseding provincial limitations and possessing a potential for competing with Russian scholarship is dismissed as an expression of “bourgeois nationalism” destroyed or – in some more fortunate cases – deported to an archive.

VI

In examining the existing literature about a historian of such stature as Korduba, I was forced into the sad realization that no bibliography of his works has been published and that even the biographical facts of his life and activity have not been determined. This led me to the decision to collect such data and prepare a bibliography of Korduba’s works in addition to republishing his bibliographical guide.

This was not an easy task. Korduba was a very prolific writer. Being very sensitive to all aspects of Ukrainian life, he was prone to react immediately. His choice of the forum for his articles was based on the sole notion of the topic’s relevancy ­ not on any personal or party grounds. Therefore, he was asked by many editors to contribute articles. This creates a serious problem for a bibliographer who finds himself outside of the Ukraine. Korduba’s writings are scattered in 93 different publications, most of which are not available in the United States. The list of these periodicals (p. XLV-XLVIII) provides an interesting reflection of the Ukrainian intellectual life of Western Ukraine during the five decades of Myron Korduba’s work (1895-1944).

Obviously, it was impossible to personally examine a whole range of bibliographical material (particularly that found in the Bukovinian publications) de visu. Considering present conditions, it seems unlikely that a more complete research would be done in the near future, and, therefore, I decided to publish the bibliography in this form.

However, I must emphasize that all of the scholarly works of M. Korduba were examined de visu, by me personally, and only in those (few!) cases where the publications were housed in libraries to which I had no access, they were checked by my colleagues.

In paying my tribute to a noted historian, I gladly sacrificed my time. However, this study, was also methodologically motivated. I hoped to show Ukrainian historians outside of the Ukraine, the best way in which to pay respects to an esteemed scholar and simultaneously aid the preservation and research of Ukrainian scholarly tradition.

I would like to hope that my younger colleagues and students will follow my example and that in the near future Ukrainian historiography will be enriched by a whole series of bio-bibliographical works. Thus they will create a solid basis for a future Ukrainian national biography and bibliography which has not yet been realized in the Ukraine.

Now I wish to extend my sincere thanks to my L’viv Correspondent (who prefers not to be named) without whose careful and expert assistance the bibliography would never have been completed. To him and Mrs. Dekens in Newark (the daughter of Prof. Korduba) I also owe much valuable information concerning the biography of Myron Korduba.

I had the privilege of the assistance of my pupils and several friends who helped me in checking the bibliographical data. In the first place I should name Messrs. Lubomyr Hajda, Zenon Kohut, Orest Subtelny, Frank Sysyn, all of Harvard University, Mr. Ivan Kobasa of the Columbia University Library, Mr. Wasyl Lencyk of the Ukrainian Museum, Stamford, Conn., Professor Wolodymyr Mijakovskyj, the Curator of the Dmytro Antonovych Museum-Archives UVAN in New York, Miss Darija Sijak of the Ševčenko Scientific Society Library in Sarcelles, Dr. Andrij Turchyn of Indiana University Library and, last but not least, Mr. Stefan Chemych, the President of the Ukrainian Studies Chair Fund in New York.

The indexes were compiled by Mrs. Dima Komilewsky (New York, N.Y.), aided by Marta Sawczuk (Tenafly, New Jersey) and edited by the Chairman and the Staff of the Committee on Ukrainian Studies.

Harvard University                                 Omeljan Pritsak

Зміст

М. М. КОРДУБА

НАЙВАЖНІШИЙ МОМЕНТ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Літературно-Науковий Вісник 6 (1930), 539–46

Коли шукати за найважнішим моментом в українській історії, виринають ріжні трудности і сумніви. Перш за все, з якої катеґорії фактів брати сей найважніший момент. Коли з чисто політичної, то може ним бути розгром Київа, як політичного осередка давньої Руси, ростовсько-суздальськими полчищами 1169 р., або упадок Галицько-Волинської держави 1340 р., або Переяславська умова 1654 р., або вкінці проголошення четвертого універсалу Українською Національною Радою 1918 р. Коли з культурної, то звертає на себе увагу приняття христіянства з Царгороду кн. Володимиром і в звязку з сим хрещення цілої Руси, або культурно-освітний рух, що прокинувся на переломі XVI і XVII в. у Львові, Острозі, Київі і багатьох инших, дрібніших містах. Коли звузитися виключно на літературне поле, то можна би признати правильним те, що багато людей таким особливим моментом вважає появу Енеїди Котляревського. Коли, вкінці, підходити до справи з економічної точки погляду, то найважнішим моментом може явитися відштовхнення Руси степовими ордами (Печенігами, Половцями, а вкінці Татарами) від берегів Чорного моря, що спричинило упадок торговельних взаємин з Візантією, або відкриття і початок експльотації складів вугля та инших копальняних багацтв в Донеччині і Криворіжу. Але, коли зі всіх сих можливо – найважніших моментів приходиться вибрати тільки один-одинокий, то тоді треба залишити однобічні підходи і глянути на справу зі загально-національного становиска, котре міститиме в собі суму політичних, культурно-літературних і економічних моментів. Тоді стане ясним, що за найважніший момент в історії України треба признати той, котрий спонукав населення теперішніх українських земель згуртуватися в окрему етнічну ґрупу, котрий отже дав товчок до утворення окремої української нації. Таким моментом вважаємо відорвання північно- [південно? – ЛБ] західних руських територій від звязку з иншими руськими землями і обєднання їх в Литовській державі в другій половині XIV ст.

Словянські племена, котрі стрічаємо у східній Европі на світанку нашої історії, отже Поляне, Деревляне, Сіверяне, Радимичі, Вятичі, Кривичі, Дреговичі і др., представляли собою завязки окремих етноґрафічних ґруп. Про се свідчить і наша літопись, котра навіть пробує подати характеристику окремих звичаїв та традицій кожного зі сих племен, се виявляє й археольоґія, виказуючи відмінні у поодиноких з них обряди похоронні, а й сучасна діялєктольоґія пробує теперішні ріжниці між поодинокими говорами навязати до сього давнього поділу на племена. І нема ніякого сумніву, що полишені самі собі сі Поляне, Деревляне, Сіверяне, Радимичі і др., дорогою природної еволюції були б розвинулися у стільки ж окремих словянських народностей. Та перешкодило сьому утворення руської держави. Руська держава, обєднюючи всі сі східно-словянські племена у один спільний, політичний орґанізм, перепинила їхній розвій в напрямі етнічного відокремлення, а поширення христіянства з його централістичною орґанізацією церковною з київським митрополитом на чолі та введення староболгарської мови, як загальнолітературної, скували всі отсі племена ще сильніше до купи. Спільна держава, спільна віра і спільна літературна мова стають могутніми підвалинами, на котрих розбудовується одна, спільна, загальноруська, коли не нація у повнім значінню сього слова, так скажім, культурна сфера. А хоча, після смерти Ярослава Мудрого, Руська держава розпадається на щораз то більше окремих князівства, то ідея політичної єдности через се не затрачується, находячи собі виразник, символ, у спільності династії, потомків кн. Володимира Святого, а часті переміни князів, їх вандрівки здебільшого разом з дружинами з одного княжого стола на другий, не дають розвинутися місцевим партикуляризмам. Тим лекше, що оба инші обєднуючі чинники, церковна орґанізація і літературна мова, остають дальше в повній силі.

Щойно коло середини XII ст. виринають два сильніші, нові політичні осередки на двох противних кінцях великої Руси, котрих розвивається місцеве боярство і закріплюються окремі галузи потомків Володимира Святого, набираючи ціхи місцевих, льокальних династій. Один такий осередок повстає на південному заході, в Галичі, другий на північнім сході, у Володимирі над Клязьмою. Цілковитий упадок Київа, давного, обєднуючого цілу Русь центру, пособляє дальшому розвоєві сього політичного дуалізму на Руси. Оба нові осередки швидко зростають в силу і підтягають під свій політичний вплив щораз більший круг сумежних земель. Галицький осередок двічі доходив до обєднання кругом себе цілої території, заселеної сею етноґрафічною масою, котрої потомки утворили опісля українську націю. Перший раз на переломі XII і XIII ст. за Романа Мстиславича, вдруге під кінець 4-го десятиліття XIII ст. за Данила. Але за першим разом передчасна смерть Романа і довга боротьба за його спадщину, за другим напад Монголів перервали сей процес і не дали йому завершитися.

Після нападу Монголів 1240 р. політично-державне життя на Подніпровю, в серці давньої Руси, зовсім занепадає. Населення зовсім, так сказати б, анархізується, відказується признавати княжу владу над собою і волить, як каже літопись, «орати пшеницю і просо Татарам», значить давати Монголам данину, ніж нести ті обовязки, які накладало утримування свого князя і його дружини та урядників. Київське і Переяславське князівства зникають на довгі часи зовсім, Чернигівське також підупадає, а на його місце висувається на передове становисько Брянське, на північнім сході в землі Вятичів. Подніпрове розпадається на дрібні «общини», котрими кермують місцеві бояри-дідичі, або ради громадських старшин. Наступає поворот до відносин, які панували перед утворенням Київської, Руської держави. Сей протикнязівський рух поширюється і далі на захід та захоплює східні землі Галицько-Волинської держави.

Тільки з тяжким трудом вдалося кн. Данилові спинити сей рух і в сім лежить його головна заслуга, що зумів свою державу зберегти від анархізації. Але розширити держави дальше на схід не позволили Татари. Після його смерти Волинь на якийсь час відокремлюється, а хоч опісля знову приєднується, Галицько-Волинська держава тратить давній розмах і значіння, а з вимертям династії 1340 р. стає предметом боротьби сусідів.

В той час на півночі виступила нова сила, що мов метеор наглим блеском заясніла на політичнім виднокрузі східної Европи. Була се Литовська держава. Найбільше культурно відсталі і найдовше поганські зі всіх індогерманських ґруп Европи, литовські племена почали обєднюватися до державного життя під проводом кн. Мендовга, сучасника Данила. Се сталося під впливом великої небезпеки, яка їм грозила з боку німецького Марійського лицарського ордену, спровадженого у першій половині XIII ст. польським князем Конрадом Мазовецьким для боротьби з поганськими Прусаками, котрі жили між доліченою Вислою та Німаном і етнічно були посвоячені з Литовцями. Розгромивши в доволі короткім часі і майже зовсім вигубивши Прусаків, Марійський орден станув над Німаном і готовився теж саме зробити з Литовцями. Се й штовхнуло литовські племена до спільної оборони і до орґанізації держави. Нова держава зараз при самих початках самого істновання виявила незвичайну експанзивність. Вже Мендовг не вдоволився обєднанням самих тільки литовських племен, але загорнув цілий ряд дрібних руських князівств у стоковищі Припяті і Березини та став посягати і по дальші руські землі. Хоча спершу експанзія Литовської держави була звернена по лінії найменшого опору на схід, де не було ніякої більшої сили, котра могла би їй протиставитися, південні сусіди Литви, галицько-волинські князі, зміркували, що сей розріст Литви може стати їм небезпечним і пробували його спинити. Та се їм не вдалося. Не вдалася також комбінація через династичні звязки литовський престіл придбати для галицько-волинських Романовичів. Щоправда, один зі синів Данила, Шварно, одружившись з дочкою великого князя литовського, засів на короткий час на литовськім престолі, але його скора смерть помогла литовській династії відобрати владу назад. Справа покінчилася тим, що Романовичі не тільки не заволоділи литовським престолом, ані не поспіли спинити розросту литовської держави, але з початком XIV в. ще й самі стратили до неї берестейсько-дорогичинську волость над долішним Бугом.

Після коротких внутрішніх заколотів під кінець XIII в., Литва, найшовши в особі Гедимина спосібного і енергійного правителя, вступає в XIV в. з новим розгоном на дальший шлях завойовань руських земель. Ще в останніх роках ХІІІ-го, або в перших XIV ст. перейшла в її посідання ціла Турово-Пінщина. Гедимин загорнув значну частину давної Деревлянської землі. Смерть Гедимина, основника нової литовської династії (1341 р.), майже зійшлася з вимертям Романовичів у Галицько-Волинській державі (1340 р.). І в той же час, коли старший син Гедимина, Ольґерд, йде дальше шляхом свого батька в поширюванню меж Литви на схід, його менший брат Любарт виступає як претендент до Галицько-Волинського престолу і зводить завзяту боротьбу зі своїм соперником, польським королем Казимиром Великим та його союзником, угорським королем Людвиком Великим. Цілої спадщини після Романовичів захопити йому не вдалося, але кінець-кінців Волинь утримав у своїм посіданню. Тим часом Ольґерд загорнув Київ, де тоді саме панував нічим не замітний кн. Федір, невідомо з якого роду, і осадив там свого сина Володимира (ок. 1360 р.). Під владу Ольґерда перейшла і ціла Чернигівщина, по верхівя Дніпра і Десни, значить разом зі значною частиною Смоленщини. Вкінці він відобрав від Татарів і Поділля над горішним Богом і Дністром, і посадив там своїх братаничів, князів Коріятовичів. Таким чином, під кінець XIV-го ст. всі білоруські і українські землі, за виїмкою тільки забраної Польщею Галицької землі, опинилися в межах Литовської держави. В останньому році сього століття (1399 р.) братанич Ольґерда Витовт посунувся аж до Ворскли у Полтавщину.

Отся небуденна експанзія Литви відбувалася дуже легко, без великого напруження і без великої витрати сил. Також зовсім тихо, без розголосу. У сучасних джерелах стрічаємо тільки скупі відомости і глухі відгомони сього, так, що не маємо навіть спромоги докладно прослідити її постепенний хід у подробицях. Заняття величезних просторів давньої Руси було наслідком не стільки справжнього завойовання, скільки, так сказати б, певного роду мирної окупації, процесу, який тепер у модерній дипльоматії зоветься pénétration pacifique. Правду кажучи, Руси не було кому й так дуже боронити. Не мали до сього сили ані князики невеличких земель, на які роздробилася північно-західна Русь, ані тим менше занархізовані та розпорошковані на сільські общини території «татарських людей» на середнім Подніпровю та на Поділлю. Невеликий опір ставили й Татари, що вважалися фактичними зверхниками сих земель, бо Золота Орда сама в другій половині XIV ст. переживала тяжкі внутрішні кризи.

А втім литовська зверхність не дуже тяготіла над населенням загорнених земель. Литовські володарі спершу трималися засади «мы старины не рушаемъ, а новины не уводимъ». Звичайно, та й то не все, замість дотеперішнього князька приходив новий, з литовської родини, та й тільки! Правні установи, суспільний лад, управа при співучасти визначніших місцевих людей, взагалі ціле життя, оставили майже без перемін по-давньому. Одиноким новим тягарем, дотикаючим вищих верстов, був обовязок воєнної служби, помочі у походах. Великі князі литовські починають вважати себе гейби наслідниками і спадкоємцями давних київських і перебирають вже свідомо місію збирачів руських земель. Се виявляється у характеристичній заяві Ольґерда до магістра німецького Марійського лицарського ордену: «Omnis Russia ad Letwinos debet simpliciter pertinere». Стоячи на значно нижчім ступені культури, ніж населення загорнених руських земель, Литва починає словянщитися, рущитися. Литовські князі, розсаджені по руських землях, дуже швидко приймають звичаї, побут, віру і мову своїх нових підданих. Сей вплив поширюється також і на корінну Литву, в першу чергу на великокняжий двір та литовську знать. Литовці не мали досі свого письменства і не витворили літературної мови, вважаючи свою народну мову простою, недостойною для вжитку вищих кругів. На Руси, як вже знаємо, загальнопринятою літературною мовою була церковнословянська мова, що виросла зі староболгарської. А що населення загорнених Литвою руських земель вживало у звичайному життю українсько-білоруських говорів, то в Литовській державі витворилася з часом окрема літературна мова, котра до церковнословянського підложа набрала прикмет сих живих говорів. Ся мова стає урядовою мовою Литовської держави, на ній видаються князівські грамоти, на ній списано законодатний памятник, т. зв. «Литовський статут» у всіх трьох редакціях, на ній вийшов перший переклад Біблії, зладжений доктором Франціском Скориною (раніший від Лютерового перекладу), катехізм Будного і др.

Одночасно переводиться ще одна зміна. Коли після монгольського погрому митрополити покинули опустілий Київ і перенеслися на північ, до Володимира над Клязмою, галицько-волинські князі вихіснували се до заходів до заснування окремої митрополії в Галичі. Се їм і вдалося, але тільки на короткий час, бо з упадком Галицько-Волинської держави стратила і галицька митрополія свою підставу. Коли ж Литва заняла Київ, почала робити старання за поставлення окремого київського митрополита для тої Руси, що найшлася під її панованням. Після довгих старань і спроб вкінці осягнула свою мету в середині XV в. Так от до політичного відокремлення південно-західної Руси прилучується тепер ще і церковно-адміністративне. Відносини, що істнують поза східними межами литовської держави, стають для руського населення сеї держави все більше чужими, тим паче, що і там вони зміняються, але у пишім напрямі. По обох боках кордону витворюються окремі світогляди, окремі психіки. Сі всі чинники зібрані разом спричинюють, що давня політично, церковно і культурно одноцільна єдина Русь розколюється на дві окремі відмінні части. При сім населення українських і білоруських земель творить наразі одну спільну етнічну цілість. Се находить свій вираз не тільки в утворенню, як ми згадували щойно, спільної літературної мови, але й у цілім політичнім і релігійно-церковнім життю. Ще й значно пізніше, в середині XVII в., за Хмельниччини, в поняттях всеї козацької старшини Біла Русь вважається так само своя, козацька, українська, як і ціле Придніпровє, Поділля та Волинь, та до певної степени більш, ніж прим. Галичина. Так дивилися на сю справу і найближчі сусіди, і в польській мові назва Rusini ще донині в ширших кругах служить на означення Українців і Білорусинів разом.

Та вернім ще до XIV-го століття. В той самий час, що й Литва, почала свою експанзію ще одна держава на сході Европи. Була се Москва. Вела її не з таким розгоном, як Литовська держава, але зате незвичайно систематично і послідовно. Сучасник Гедимина, Іван І Каліта (оба умерли в тім самім 1348 р.) переніс з Володимира над Клязмою до Москви і великокняжий престіл, і митрополичу резиденцію. Він вже поспів зібрати у своїх руках більшість земель між Окою і Волгою. Його внук, Дмитро Донской, провадить се діло дальше. Хитрістю, перетяганням боярів на свій бік, вимушеними записами, а де треба було, й силою, загортає сусідні князівства: Тверське, Ростовське, прилучує Калугу, Володимир над Клязмою. Ольґерд, що й собі хотів вмішатися в сі справи та виступив в обороні тверського князя, потерпів під Москвою невдачу. Дмитро вихіснував й ослаблення Золотої Орди і розгромив Татарів над горішним Доном. Син Дмитра, Василь І, забирає Муром, Суздаль, Нижній Новгород. В той сам час Литва, покінчивши завойовання південно-західної Руси, звернула більшу увагу на північ, куди поширювалася Московщина. Обі держави стараються, мов на перегони одна перед другою, захопити вільні ще простори східної Европи. За вплив над Псковом та Новгородом приходить між Василем І і Витовтом до гострого конфлікту і війни, яка на якийсь час паралізує заборчість обох сторін. Відтак, коло середини XV в., за Василя II Тьомного вибухають в Московській державі внутрішні усобиці. Але вже син і наслідник Василя II, Іван III, починає зі здвоєною енергією нову добу московської експанзії. Він загортає решту приволзьких земель, відтак Псков і Новгород з його величезними посілостями в стоковищі Ледового моря, а митрополит Зосима проголошує його в 1492 р. «государем й самодержцем всея Руси». Москва підхоплює клич Ольґерда «omnis Russia ad Letwinos debet simpliciter pertinere», вставляючи замість «ad Letwinos» слова «ad Moscoviam» і найближчі століття програмою її політики стає змагання до відобрання південно-західних руських земель від Литовсько-Польської держави.

Тому не може бути ніякого сумніву, що коли би Литва за Гедимина і Ольґерда не була захопила південно-західної Руси, зробила би се за кількадесять літ пізніше Московщина. Тоді відбудувалася б давна Русь, вернула би колишна політична єдність, утрималася би суцільна орґанізація церкви, остала би культурна спільність. Тільки керма всіма сими чинниками находилася би вже не в Київі, але в Москві. Тоді нинішна етноґрафічна карта східної Европи виглядала би зовсім інакше. Не було би трьох руських народностей, тільки одна. Міг би хто завважити, що все ж таки остали би діялєктичні ріжниці між велико-, мало- і білоруськими говорами, які, розвиваючися все дальше, з часом довели б до поділу на окремі нації. Та таке припущення дуже мало правдоподібне. Історія показує, що мова, хоч і є важним чинником у творенню націй, але не одиноким, і навіть не найважнішим, що істнують ще й инші чинники, котрі мають нераз більше рішаючий вплив на розвій сього процесу, а саме уклад політичних відносин і в звязку із сим спільність або ріжність історичної минувшини та традицій, релігійно-церковні справи і культурні впливи. Язикові ріжниці між народними говорами поодиноких німецьких племен є подекуди більші, ніж між поодинокими словянськими мовами, а все ж таки німецька нація остала одна, неподільна, завдяки політичному обєднанню в тисячлітній «Римській Імперії німецької нації» (Römisches Reich deutscher Nation) та спільно витвореній культурі. Яку важну ролю відограв тут політичний чинник, класичним прикладом [є] Голяндія. Голяндська мова, се ніщо инше, як північнонімецький говір (Plattdeutsch). Одначе Нідерланди вже від самого початку в Німецькій Імперії займали відокремлене становиско, а в XIV в. зовсім відділилися, увійшовши в звязок з Бурґундією, з початком XVI-гo в. попали під владу Еспанії, а вкінці стали зовсім самостійними; в звязку із сим витворилася окрема голяндська літературна мова і Голяндці творять нині окрему націю. Або возмім Сербів і Хорватів. Одні і другі мають спільну літературну мову, але тому, що Хорватія вже під кінець XI в. попала під пановання Угорщини і Венеції, котрі втягнули її в сферу західноєвропейської культури, і приняла римо-католицьку віру, а Сербія приняла грецьку віру і оставала під верховною владою та впливами Візантії, пізніше Туреччини, то се відчужило населення обох сил земель так від себе, що нині Хорвати і Серби творять дві окремі нації і їхня злука у спільній Югославянській державі вже не заверне назад колеса історичного розвою. А тепер на наших очах твориться в Зєдинених Державах північної Америки американська нація, окрема від анґлійської, хоча вживає анґлійської мови.

Всі отсі приклади потверджують нам, що рішаючим чинником в утворенню української і білоруської нації було загорнення в XIV в. південно-західних руських земель Литвою і перенесення живучого в сих землях населення у нові політичні, церковні і культурні умовини, в нове, відмінне від давнішого, становище. Воно дало рішаючий товчок до витворення окремої, спершу українсько-білоруської, потім української нації – і тому ми вважаємо сей момент за найважніший в українській історії.

Зміст

ДИСКУСІЯ НАД ПИТАННЯМ «ОТКОУДУ ЄСТЬ ПОШЬЛА РУСКАЯ ЗЕМЛЯ… И ОТКУДУ РОУССКАЯ ЗЕМЛЯ СТАЛА ЄСТЬ», ПЕРЕВЕДЕНА НА ЗАСІДАННЯХ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГИЧНОГО ТОВАРИСТВА В ПРАЗІ 11 І 18 ЛИСТОПАДУ 1930 РОКУ

ЗАСІДАННЯ дня 11-го листопаду 1930 року.

Голова Товариства, проф. Д. В. Антонович, одкриваючи засідання: «Сьогодняшнє засідання на пропозицію д. чл. нашого Товариства п. академіка Смаль-Стоцького присвячене дискусії над питанням: «Откоуду єсть пошьла роуская земля и откуду роуская земля стала єсть». Основний доклад до дискусії подасть п. акад. Смаль-Стоцький.

Д. чл., акад. Смаль-Стоцький, С. О.:

«Проф. Кордуба (Найважніший момент в історії України, ЛНВ 1930, VІ. 539-546) «із загально-національного становища, котре міститиме в собі суму політичних, культурно-літературних і економічних моментів», – за найважніший момент в історії України уважає «відорвання (!) північно-західних руських територій від звязку (!) з иньшими руськими землями і обєднання їх в Литовській державі в другій половині ХІV ст.», бо він (цей момент) «спонукав населення теперішніх українських земель згуртуватися в окрему етнічну ґрупу»… «дав товчок до утворення окремої української нації». «Рішаючим чинником в утворенню української і білоруської нації було загорнення в ХІV в. південно-західних руських земель Литвою і перенесення живучого в цих землях населення у нові політичні, церковні і культурні умовини, у нове, відмінне від давнішого становище[12]. Воно дало рішаючий товчок до витворення окремої, спершу українсько-білоруської (!), потім української нації», «населення українських і білоруських земель творить наразі одну спільну етнічну цілість».

Це перша теза Кордуби. Друга така теза є: «Руська держава, обєднуючи всі східно-словянські племена у один спільний, політичний орґанізм, перепинила їхній розвій в напрямі відокремлення, а поширення христіянства з його централістичною орґанізацією церковною з київським митрополитом на чолі та введення староболгарської мови як загально-літературної, скували всі отсі племена ще сильніше докупи. Спільна держава, спільна віра і спільна літературна мова стають могутними підвалинами, на котрих розбудовується одна, спільна, загально-pуська, коли не нація у повнім значінню того слова, так скажім, культурна сфера. А хоча після смерти Ярослава Мудрого Руська Держава розпалася на що раз більше окремих князівств, то ідея політичної єдности через се не затрачується, находячи собі виразник у спільній династії, потомків князя Володимира Святого, а часті переміни князів, їх вандрівки з дружинами з одного княжого стола на другий, не дають розвинутися місцевим партикуляризмам… Давна політично, церковно і культурно одноцільна єдина Русь розколюється на дві окремі відмінні части».

А третя теза така: «Коли би Литва… не була захопила південно-західної Руси, зробила би се за кількадесять літ пізнійше Московщина. Тоді відбудувалася-б давна Русь, вернула би колишна політична єдність, утрималася би суцільна орґанізація церкви, остала би культурна спільність… Не було би трьох руських народностей, тільки одна».

З такими поглядами, з такою історичною ідеолоґією, думаю, ми не можемо погодитися. Тому просив я, щоб ми в нашім науковім товаристві перевели над цими тезами дискусію. Хочу розпочати її тим, що маючи саме на увазі політичні, культурні, літературні і економічні факти, знані нам з історії, подам тут про це свої єретичні погляди.

Таким політичним фактом є, що в 9 і на протязі 10 в. склалася могутня держава в Київі Русь. Ця держава, до якої увійшли давніші окремі племена Поляни, Деревляни, Сіверяни, Волиняни, Тиверці і Угличі, згодом обєднала всі ці племена в один спільний політичний, а также в один етнічний, культурний і економічний орґанізм, т. зн. дійсно в одну націю в теперішньому того слова значінню. Часу до того на протязі яких 400 літ було досить.

Що назва Русь належала перед усім київській державі, київській землі, це доказав Грушевський так знаменито, що і росийські історики, які давніше уважали Русь «одним, спільним, загальноруським, політичним, культурним і економичним організмом», такої думки назагал відреклися.

Оця київська Русь завоювала з часом і иньші східнословянські племена Дреговичів, Кривичів, Радимичів і Вятичів. Але це завоювання і дуже коротка політична «єдність» за Володимира Святого ще не означає етнічної, культурної і економічної єдности і про таку єдність говорити не можна, як не можна про таку єдність говорити в теперішній або давній Польщі (між Поляками, Українцями і Білорусами) або в Чехословаччині (між Чехами, Словаками і Українцями) або в Югославії (між Сербами, Хорватами і Словінцями) і т. д. Наслідник Володимира Ярослав Мудрий зберіг вже тілько частину тої «політичної єдности», а після його смерти вже і про таку єдність, покликуючися на спільність династії, мови бути не може. Ніхто з потомків Ярослава не переймає «власть руськую всю», не є «самовластцем Руської Землі» і якоїнебудь політичної залежности поодиноких країн від Києва зовсім не слідно – вчить Ключевський. «Кіевская Русь не устроила прочнаго политическаго единства». Усяка політична єдність в цих часах означала тілько, що завойовані племена мусіли платити дань. Колиж по смерти Володимира в кожній землі засіли власні князі, то і та признака єдносте урвалася. Про те, щоб ці землі пронялися одним національним духом, свідомостю спільних інтересів, ані гадки бути не може. Знана зрештою з історії найдавніших часів нелюбов – щоб не сказати ненависть – між київською Руссю і північними землями, що особливо різко і криваво зазначилося вже в 12 в. За те в київській Руси, т. зн. між найближчими і вже здавна обєднаними племенами витворилася справді тісна і повна єдність, тут витворилося почуття спільних интересів, яке було живе і в часах, коли в поодиноких землях засіли окремі князі. Завсіди вони уважали себе союзними князями великого князя київського і в хвилях дійсної зовнішної небезпеки для Руси стають вони до спільної її оборони. Тут витворилося те почуття, якому дає вираз Святослав (964 р.) словами «да не посрамим землѣ рускыѣ», Паломник, розсьвічуючи лямпу на гробі Спасителя в Єрусалимі «за землю руськую», Літописець, виражаючи свою втіху, що княгиня Ольга перша «от Руси» дісталась до неба. А найкращим документом почуття спільности і єдности київської Руси це Слово о полку Ігоревім з його покликом до всіх руських, цебто українських князів, і до галицького Осмомисла, до походу «за землю роускую» – але не до князів північних земель, хоч вони з одної династії.

Це була Русь і руськая земля. І назва «Русин, Русини», що збереглася від тих давних аж до останніх часів у нашого народу в Галичині, на Буковині і на Прикарпаттю, показує, що аж сюди сягала стара київська Русь. Все, що поза тими межами, хоч і належало якийсь короткий час до Руси, не була Русь, а тільки руське цебто приналежне до Руси. Там не жили Русичі, Русини, а тільки Руськії, як себе і досі люди на півночі називають. Відносини північних земель до Руси були справді иньші. І тому зовсім не диво, що всі ті землі не почували жадної єдности з київською Руссю, а хиба тільки ворожість як от Андрей Боголюбський, що 1169 р. знищив Київ до тла. «В лице кн. Андрея великоросс впервые выступал на историческую сцену» – каже Ключевський, і ось як заявив він свою єдність. Московщина орґанізувалась на зовсім иньших засадах: князь господар усеї землі, вся земля – його «отчина» цебто батьківщина князя. І він усе загарбує як своє і люди – його. В київській Руси лицарскість, індівідуальність. Київ безперечно був на цілому сході джерелом права, богацтва, знання, мистецтва, культури, безперечно був він также зразком цивілізації, способу і форм життя, смаку для князів в иньших країнах і землях, але не більш. Тому правильний може бути тільки такий погляд: Була тільки одна Русь цебто київська Русь. На протязі кількох віків витворила вона у себе спільне політичне, духове і культурне життя, витворила дійсно те, що ми сьогодня назвалиб руською цебто українською нацією з почуттям спільности і єдности, що обєднувала все, що можнаб по теперішньому назвати українським народом, маючи на умі, що народ це не тільки таке населення землі, що прикупі живе, але що і разом, спільно діє, має спільну мову і спільну долю. Таким народом був безперечно народ київської Руси.

На цей зразок почали далі на півночі поодинокі князі з київської династії орґанізувати ті племена східнословянські, які від самого початку були поза межами властивої Руси, а тільки короткий час як завойовані платили Руси дань. Так в 12 в. покладено підвалини під орґанізацію Московщини князями з руського роду, потомками Володимира Святого і Володимира Мономаха. Орґанізація відбувалася, як вже сказано, на зовсім иньших засадах і відразу ворожо ставилася до київської Руси. Сьвідомости або почуття якоїсь національної або хотьби етнічної єдности з київською Руссю там не було. Етнічний склад Московщини справді зовсім иньший вже хотьби тому, що вона виросла на теріторії фінських народів. Мурома, Моря, Весь були «в самом центре нынешней Великороссіи» – каже Ключевський – «край был более инородческим чем русским краем, который лежал вне старой коренной Руси. Самое слово Русская земля довольно редко появляется на страницах летописи удельных веков».

Тому не почуттям етнічної єдности і спільности з київською Руссю, а як зовсім звичайне, природне і самозрозуміле історичне явище треба пояснювати факт, що при організації своєї нової держави Московщина мусіла послуговуватися всім потрібним собі досьвідом та всіми віковими духовними і культурними надбаннями своєї південної і одинокої культурної сусідки київської Руси. І не з почуття етнічної єдности і спільности, а з інстинктів «самоохранения и захвата» зародилась і виринула у московських князів аж пізніше (в ХV в.), коли вже загарбали всі північні землі, ідея «собирания русских земель», а далі і иньших, ідея етнічної єдности. Своїй еґоістичній роботі московські собирателі землі руської бажали тим «придать характер народнаго дела, патриотическаго подвига», що нібито вони виступають борцями за віру і народність. Відси то походить це «политическое притязание, которое Москва (Івана III і ІV) спешила заявить во все стороны как свое неотемлемое право». «Московская политика, когда Великая Русь образовала единое политическое целое, поставила на очередь вопрос о политическом обединении всей Русской земли», з чого вийшла віковая боротьба і полилось море крови. Від 1492–1582 – за 90 літ не меньше 40 пішло на війну з Литвою і Польщею! А потім далі аж до кінця, до цілковитого поневолення і закріпощення усеї «Руси», та не тільки Руси. Ось ідея московської єдности! Така єдність зовсім не лежала в ідеї київської Руси, вона зародилася в Московщині. «Обединение Великороссии повело к мысли о соединении всей Руси под одною властью и к стремлению придать этой власти не только всероссийское но и вселенское значение», а все те з титулу «отчины», з титулу хижацької захланности московських володарів.

Така ідея принялась загально в Московщині, так загально, що і наука 19 і 20 в. усіх сил добирає, щоб науково виправдати це «политическое притязание» до київської Руси і до Білоруси і до усього Словянства і до усього сьвіта. Але щоб українська наука приймала такі теорії за свої і з свого боку причинялася до поширення і у нас такої історичної ідеології, на це не маємо иньшого виправдання, як тілько надмірну її залежність від російської науки. – Політичні факти знані з історії такого становища виправдати не можуть.

Ані в церковній історії не можна знайти виправдання тої єдности східнього Словянства. Христіянство поширювалося на півночі дуже пиняво, а з того, що був митрополит в Києві, не можна ще виводити централістичної організації церкви. В київській Руси, де христіянство запустило глибше коріння, відносини церкви до князя і до народа мали зовсім иньший характер ніж в Московщині. Аж в Московщині пішла церков зовсім на услуги царів і їх політики. Переносити такі відносини на часи київської Руси ніяк не можна.

Цю єдність підпирає нібито также одна літературна мова. Це велике непорозуміння. Київська Русь взяла цю мову з Болгарії, але вже в 11 в. вона зрущилася, поукраїнщилася. Докази на те Зборники Святослава, Єванґеліє Архангельське з р. 1092, далі літописи, Галицьке євангеліє, Слово о полку Ігоревім і т. д. Московщина взяла ту мову і літературу з київської Руси, але вона там зараз московщиться. Доказом на те є списки тої літератури зроблені в Московщині. В усякому разі, поминувши иньші ріжниці, слідні вже в самих початках, вимова літературної мови в київській Руси була українська, а в Московщині московська – як ще і тепер вимова церковної мови тут і там иньша. Річ булаб зовсім ясна, колиб росийська наука її не затемнювала. Вона вчить зовсім фальшиво, що літературна мова Московщини і уся література перейнята з київської Руси це її мова і її власна література, що це все вона таки сама надбала, замість признати по правді, що вона її взяла з київської Руси так само, як українська наука вчить, що київська Русь перейняла літературну мову і велику частину літератури з Болгарії. І так виходить фальшивий образ, що київська доба чи то історії, чи літератури, чи культури взагалі це все нібито перша доба власного політичного, церковного, літературного і культурного розвитку Московщини, хоч організація Московщини починається аж з половини 12 в. Лихо в тім, що українська наука на всі ті «притязания» росийської науки або мовчить, або повтаряє безкритично усі її безпідставні тези як нібито наукову правду.

На економічні ріжниці, які лягли в основу розвитку київської Руси і Московщини вказують усі російські історики так виразно, що тільки дивуватися треба, чому наші історики цього не добачають.

Отже не «цілковитий упадок Києва, давного обєднуючого (!) цілу Русь центру, пособляє дальшому розвоєві політичного дуалізму (!) на Руси», а в самім зародку був такий «дуалізм» серед східнього Словянства. Київ не був центром для тих земель, що в 12 в. почали обєднуватися в Московщину, а тільки для київської Руси. Тут, в дійсній Руси, коли Київ підупав, перебирають його ролю на себе галицько-волинські князі і ведуть державну і культурну працю далі на цілій території київської Руси, бо ця Русь тоді вже не уявляла собою тільки етноґрафічну масу, а була нацією в повнім того слова значінню, нацією українською, без огляду на сяку чи таку державну її орґанізацію. І тільки тому історичному фактови треба завдячувати, що тая Русь, утративши зовсім свою державно-політичну незалежність, найшовшися в державі литовській, грає там ролю не етноґрафічної маси, а могутнього політичного і культурного чинника, який здобуває для себе новий терен політично-культурної експанзії Руси. Це показав Володимир Антонович. І Ключевський говорить про «могущественное культурное и политическое влияние Западной Руси на Литву». Можна сьміло сказати, що Русь під зміненою династією литовською живе далі своїм могутнім державнополітичним життям, що ця доба в перших часах литовських є немов відродженням Руси по короткім її занепаді наслідком татарських погромів. Литовська династія в великій мірі рушиться, «правні установи, суспільний лад, взагалі ціле публичне життя не тільки остають майже без переміни по давньому на Руси», але і поширюються на Литву і Білорусь. Ба навіть тоді, коли наслідком того, що Ягайло став королем Польщі, політика литовських князів повернулася проти Руси, та Русь мала в собі тільки національної сили, що підняла явно боротьбу проти такого звороту в політиці державній і ведуть цю боротьбу члени литовської династії Скиргайло, Свитригайло, а далі і руські князі. Чи це булоб можливе, колиб Русь була тільки етноґрафічною масою, а не нацією? Правда, цю боротьбу 1508 р. під проводом кн. Михайла Глинського князі, що стояли на її чолі, програли, але її піднімає далі міщанство, до якого пристають і князі і шляхта руська, а нарешті нове лицарство, в якому вповні оживає давнє Святославове гасло «да не посрамим землі рускыѣ» – козацтво. Чи все те і факт, що галицька, буковинська і прикарпатська Русь держалася і держиться і досі, а крім того также і події і національний розвиток останніх літ булиб можливі, колиб київська Русь не витворила булаб з етноґрафічної маси давніх Полян, Деревлян, Сіверян, Волинян, Тиверців і Угличів суцільної нації з почуттям спільности народніх интересів, спільности долі і недолі і почуттям потреби боротися спільно за ліпшу долю, «за руськую землю»? Нехай що ми були якийсь час несьвідомі того, то факт все таки лишається фактом, що уся та могутня сила нації, яка проявлялася на протязі вікової історії українського народу і проявляється і тепер викувана в давній київській Руси, що відсіля «пошла єсть руськая земля і відсіля руськая земля стала єсть». Це той старий дуб, який все наново випускає з себе зелені парости, хоч на ньому дуже багато гилля повсихало і хоч дядьки, няньки «отечества чужого» його підгризають. Там, в старій київській Руси, є глибокий корінь української нації.

Як неоправданою супроти таких історичних фактів мусить видаватися теорія, що українська нація витворилася аж за литовських часів тай то аж з одної спільної українсько-білоруської етнічної цілости, що аж «в литовській державі витворилася з часом окрема (!) літературна мова, котра до церковно-словянського підложа набрала прикмет сих (українсько-білоруських) говорів» та що «коли би Литва за Гедемина і Ольґерда не була захопила південно-західної Руси, зробила би се за кілька-десять літ пізнійше Московщина. Тоді відбудувалася б давня Русь, вернула би колишня політична єдність, утрималася би суцільна орґанізація церкви, осталася би культурна спільність… Не було би трьох руських народностей, тільки одна». З чуду-дива не виходимо, читаючи таке. Та ж Московщина справді захопила – правда, трохи пізнійше «південно-західну Русь». І що з того? – Чи тим відбудувалася давня Русь, чи створилася тим одна тільки руська народність, хоч як усіма силами Московщина коло того заходилась?

Сотні літ заходилася і Польща і Московщина, щоб цього доказати. Нераз здавалося вже навіть, що ось-ось українську націю вже доконали. Але нічого з того не вийшло. Українська нація, викована в старій київській Руси, показалася твердішою ніж зуб часу століть, що шарпав аж до крови на всі боки її орґанізм. Тратила вона князів, шляхту, цілі верстви інтеліґенції, великі маєтки, добутки культури, а народ зберігав і зберіг духові надбання зперед тисячеліть і стоїть як той дуб, та все наново випускає зелені парости, все наново поповняє ряди борців за свою волю. Пригляньмося зблизька хочби до буденного життя-буття українського народу, то ще і тепер зчудуємся, які глибокі сліди лишила в його душі колишня висока лицарська культура української нації (весільні обряди і пісні, різдвяні і великодні сьвятки i т. д.). З таких історичних фактів і українська наука повинна виводити свої тези. Вони не тільки відповідатимуть історичній правді, але і підкріплять духа українського народу в теперішню люту хвилю. Рішучо мусимо противитися поширенню між нами ідеолоґії, яка найшла вираз в названій праці проф. Кордуби».

Д. чл. др. Наріжний, С.П.:

Коли я вперше читав статтю проф. Кордуби про «найважніший момент в історії України» (в червні 1930 р.), вона не викликала в мене особливої уваги. Я вважав її ювилейною – одною з тих, що появилися в 500-ту річницю смерти литовського князя Витовта, який відогравав таку поважну ролю й у чисто українських справах. Але тези автора вже й тоді здалися мені перебільшеними аж до пародоксальности. Пояснив це завданням д-ра Кордуби звернути увагу читача на литовський момент в українській історії – свого роду авторським способом… Так дивлюся й зараз.

Поставлення тверджень д-ра Кордуби під дискусію в нашому Товаристві змусило мене ще раз переглянути матеріял. До роспочатої дискусії маю подати такі свої уваги.

1. Що до природи й обсягу статті. – Вона не є стисло науковою, більше інформаційною й популяризаторською. Автор не виявляє в ній дослідницької праці, а подає виклад загально-відомих в історії подій і фактів. Тому не наводить він і жадного наукового апарату до своєї статті. Що справді оріґінального в ній – так це її тези.

2. Пошукуючи за «найважнішим моментом в історії України», автор уважає можливим указувати такий момент окремо – зі становища політичного, культурного, літературного й економічного. Зі становища політичного таким моментом можна, на його думку, признати й розгром Київа військами Андрія Боголюбського 1169 р. й упадок Галицько-Волинської держави в 1340 р., й т. зв. Переяславську умову 1654 р., й проголошення незалежности України Центральною Радою в 1918 р.; з погляду культурного такими є – приняття христіянства й поширення його на Україні, або культурно-просвітній рух ХVІ-ХVІІ ст.; з погляду літературного найвидатнійшою подією є поява Енеїди Котляревського; нарешті, зі становища економічного найважнішим моментом можна вважати відштовхнення Руси степовими ордами (Печенігами, Половцями, Татарами) від берегів Чорного моря, або відкриття й експльоатацію складів углю в Донеччині і т. п.

До такого способу вибору найважнійших моментів в історії України, поскільки його переводить історик, треба подати коректив і такий його спосіб заперечити. Таке роз’єднання, яке тут практикує автор, є вже в самій своій засаді штучним. Історик має діло з історичним процесом, а цей останній є завжди єдиний і для цілого минулого суцільним. У ньому явища культурного порядку бувають тісно сплетені з літературними, а політичні з економічними, й звичайно всі разом переживають певні моменти піднесення й спаду, моменти розвитку й занепаду.

Коли з тих подій, які сам др. Кордуба кандидатує на «найважнійші моменти» в історії України, взяти таку, по-його, економічну подію, як відштовхнення Руси степовими ордами від берегів Чорного Моря, що спричинило упадок торговельних взаємин з Византією, то хиба не є ця «економічна» подія й дуже значною подією політичною? й хиба не мала вона величезного впливу на розвиток – зглядно, занепад-культурного й літературного життя на Україні? А такі «культурні» явища, як приняття христіянства або культурно-просвітний рух ХVІ-ХVІІ ст., хиба вони лишилися без ніякого звязку з життям літературним і політичним?.. Це лише приклади – вони дійсні й для всіх инших подій, що їх наводить М. Кордуба.

Такий поділ, таке роз’єднання, яке знаходимо тут у автора статті, можна переводити, але лише в інтересах історичного досліду. Таке розріжнення окремих сторін історичного процесу завжди буде абстрактним; в реальній дійсности воно не істнує та й не може істнувати, бо історичний процес минулого завжди був єдиним і суцільним.

І справді, сам др. Кордуба признає далі якесь «загальнонаціональне становисько», що містить у собі суму культурно-літературних, політичних і економічних моментів. Коли стати на таке загально-національне становище – каже він – тоді стане ясним, що за найважнійший момент в історії України треба признати той, котрий спонукував населення теперішніх українських земель згуртуватися в окрему етнічну ґрупу, котрий отже дав товчок до утворення окремої української нації. Таким моментом др. Кордуба уважає «відірвання північно-західніх руських територій від звязку з иншими руськими землями і обєднання їх у Литовській державі в другій половині ХІV ст.».

3. В звязку з цим буде тут на місці зауважити де-що з приводу самої постановки питання про найважніші моменти в історії України.

Перш за все, таке питання не є й не може бути проблемою історичної науки. Завданням останньої є дослідження минулого історичного процесу, відтворення цього минулого таким, яким воно в дійсности було.

Що було, як було й чому так було – це є тих три питання, що на них має відповідати кожний історик і які мусять бути керуючими в його праці. Історик має відтворити фактичну картину минулого та установити зв’язок і кавзальну послідовність між окремими його подіями та фактами; в своїй праці він має оперувати тільки з реальним минулим, а не з своїми теоретичними уявами про це минуле. Перед істориком, перед його дослідницькою увагою всі факти минулого є рівноправними й одинаково важливими. Для розрізнення їх, для росподілу по степені важливости є конче потрібний якийсь критерій, або принаймні, якась установка – а ні того, ні другого історик – чистий історик! – не може мати. Їх можна притягти з сусідніх галузей – з політики, філософії, педаґоґіки, моралі й инш. – і прикласти в історії, але тоді це вже не буде чиста історія.

Я далекий од наміру іґнорувати проблему вартости в історії. Це питання істнує, воно є одним із найтвердійших що до свого вирішення в історичній науці взагалі. Але питання вартости й справа політичної чи моральної установки в історії – це не те саме. У М. Кордуби маємо як раз установку, і тому його питання про найважнійший момент не є історичним. Історичним воно може вважатися лише постільки поскільки його автор оперує історичним матеріялом.

4. Далі др. Кордуба згадує в своїй статті про утворення української нації. Там читаємо: «Рішаючим чинником в утворенню української й білоруської нації було загорнення в ХІV в. південно-західніх руських земель Литвою і перенесення живучого в цих землях населення у нові політичні, церковні й культурні умовини, в нове відмінне від давнішого становище. Воно дало рішаючий товчок до витворення окремої, спершу українсько-білоруської, потім української нації…»

Лишається зовсім не виясненим, про яку націю, в якому її розумінні говорить тут автор, та ще згадуючи навіть про націю українсько-білоруську.

Поняття нації вважається витвором новішої історії. В середнєвіччі й на початку нових віків єдність національна замінялася спільністю на иншому ґрунті. Тоді приходили в увary моменти етничні, релігійні, державні – моменту ж національного, як його знаємо сьогодня ми, тоді не істнувало.

З другого боку, коли вважати проявом національности почуття певної спільности й патріотичну любов, то свідомість її треба признати нашим людям ще в часах старої Київської держави. Такі пам’ятки, як наш давній літопис, Паломництво Данила, Слово о Полку Ігоря і т. д. свідчать про це дуже яскраво[13]. Не берусь судити, чи в цьому матеріялі можна добачати прояви справжньої національности, але безперечно, ті памятки дають певне свідоцтво не тільки культурної, а й політичної спільности, свідомість й розуміння якої склалося у наших предків у дуже ранніх часах – значно раніше ХІV в., про який говорить у своїй статті др. Кордуба.

Своїм уживанням терміну «нація» (та ще й «українсько-білоруська») др. Кордуба вносить у виклад значну неясність, що повстає з відсутности певної дефиниції й з можливости перенесення наших сучасних понять до минувшини, коли їх ще не було.

5. Свою тезу др. Кордуба умотивовує таким твердженням: «Тому не може бути сумніву, що коли б Литва за Гедимина й Ольґерда не була захопила південно-західної Руси, зробила би це за кількадесят літ пізніше Московщина. Тоді відбудувалася б давня Русь вернулась-би колишня політична єдність, утрималася би суцільна організація церкви, остала би культурна спільність. Тільки керма всіма цими чинниками находилася би вже не в Київі, але в Москві. Тоді нинішня етноґрафічна карта Східної Европи виглядала би зовсім инакше. Не було би трьох руських народностей, тільки одна».

Тут знову маємо у автора цілком неісторичну постановку питання, а також і відповідь на нього. Історикові не має діла до всіх евентуальностей історичного процесу, – предметом його досліду й праці є те, що було, а не те, що могло бути, але ніколи не сталося: Отже – реальна минувшина, а не теоретична конструкція її в уяві дослідника… А як раз на цьому пункті дуже часто грішать історики. Свого часу на засіданні нашого Товариства я зупинявся на одному такому моменті з української історіоґрафії – на оцінці наслідків Гадяцької унії (1658 р.)[14], яка в дійсности ніколи не була зреалізована.

Тема чи питання «Коли б…» є взагалі дуже спокусливим і популярним в українській історіоґрафії. Тут маємо десятки такого роду «коли б…?» Згадати хоча би такі: «А що було б, коли б Наполеон свого часу повернув на Україну?» «А що, коли б у 1709 р. з під Полтави тікав не Мазепа з Карлом XII, а Петро І? «А що, коли б столиця Російської імперії була в Київі, а не в Москві й Петербурзі?» і т. д. й т. п. майже що без кінця. Все це не позбавлене певного інтересу, воно придатне в пропаґанді, в школі для читкішого уявлення певних подій і фактів та їх значіння – ними може користуватися агітатор або педаґоґ-історик, але історик-дослідник не має що робити з таким матеріялом…

6. Але минемо все це. Візьмемо питання так, як його ставить др. Кордуба, і без історичного риґоризму, лише з історичним матеріялом, поставимося до нього критично.

«Що було б, коли б південно-західніх земель не загорнула Литва в ХІV ст.?»

– Їх загорнула б пізніше Москва й була б одна Русь! – Так твердить М. Кордуба.

Спитаємо: «А що було б, коли б усе так і лишилося при Литві, без пізнішого втручання в цілу цю справу Польщі й без усіх тих давніших подій, про які ми тепер знаємо цілком певно з історії? Була б сьогодня українська й білоруська нації, що про них згадує М. Кордуба?» Не буду зараз твердити – та ще так категорично, як це робить др. Кордуба, – що не було б, але певен, що на це ніхто не має й категоричних доказів ЗА.

З цього виходить, що не тільки постановка М. Кордубою питання про найважніший момент в історії України, а й саме розвязання ним того питання – ота головна його теза – падають.

7. Чи можливе зі становища автора друге розв’язання, инша відповідь на це саме питання (який момент українського минулого треба признати найважливішим у ділі створення української нації?). Думаю, що можливе, й до такого розв’язання дозволю собі подати тут кілька уваг.

8. Я не належу до тих, які є глибоко переконаними, що кожна «етнічна ріжновидність» рано чи пізно, але будь що будь, стане нацією. Таке переконання вважаю вірою й то такою, що дуже мало відповідає історичній дійсности.

Вже знайомство тільки з народами й країнами одного європейського континенту показує, що він є цвинтарем таких етничних ріжновидностей… народів, що колись жили, могли розвинутися й стати окремими націями, але сьогодня живуть у якихось ширших рямцях, у комбінаціях з иншими етнічними ріжновидностями й здебільшого під чужими іменами.

Те саме, на мою думку, могло стати і з Українцями, і то аж кілька разів після упадку їх власної держави.

Я не буду зупинятися на першому з таких небезпечних для української національности моменті – татарській залежности з її «татарськими людьми» – почну з другого – литовського.

9. Справді, що було б з нами в Литві, коли б ми залишилися там аж до сьогодня? Чи дійсно це перебування стало б для нас на сьогодня «найважнішим моментом» у створенні нашої української національности? Чи дійсно ми були б сьогодня Українцями? – Очевидно, що ні й тричі ні! Були б Литвою або Руськими (якоюсь «українсько-білоруською нацією», як то читаємо у Кордуби), але Українцями не були б та й не могли б бути…

10. Підемо далі. Україна під Польщею. Це третій дуже небезпечний момент для створення української національности. Треба мати на увазі тодішню Польщу, Польщу ХVІ і особливо кінця першої половини ХVІІ ст., коли вона була одною з наймогутніших держав у Европі, – коли вона була великою, багатою й блискучою. Українська аристократія – паньство, магнати – бере активну участь у керуванні цією державою й інтензивно польщиться. Українське козацтво хоч і стає час од часу до збройних конфліктів із цією державою, але робить і величезні послуги їй в ділі організації та охорони. Пригадати лише діяльність такого «суворого пограничника» Остафія Дашковича, або Михайла Дорошенка й Сагайдачного та їх угодову політику відносно Польщі.

Що, коли б не повстання Богдана Хмельницького, або коли б це повстання не вдалося? А те й друге цілком можливо припускати… Певно, що в такому разі Польща ХVІІ ст. не завалилася б, а окріпла й державно розвивалася б, переплавляючи й злютовуючи етнічний конгломерат свого населення в єдину польську націю. Що було б у такому разі з Українцями? Як би розвивалася їхня національність?… Я далекий од наміру твердити, що в наслідок того Українці сьогодня були би патріотами Річипосполитої, але, безперечно, – то був дуже небезпечний момент для створення української національности. І та подія (повстання Богдана Хмельницького й утворення власної Козацької держави), завдяки якій Українці цієї небезпеки уникнули, мусить бути визнана дуже важливою; а в ділі створення української національности цей момент є вже ніяк не менше важливим од того, що його підносить др. Кордуба, як «найважніший» в історії України…

11. Та коли вже пошукувати за найважнішим моментом у розумінні М. Кордуби і вибірати лише один такий момент, то за такий треба, по моєму, признати 1917 і пізніші роки – момент розвалу Російської імперії.

Коли комусь не ясне таке твердження – хай на хвилину уявить собі, що було б, коли б Росія видержала у світовій війні до кінця й разом із переможцями диктувала б мир? – Вона б об’єднала в своїй державі всі руські землі. Ніякої іреденти, ніякого б українського сепаратизму… Навпаки – після такого успіху, після таких спільних втрат і жертв розвинувся б з новою силою чисто російський патріотизм. Прецеденти цього знаємо. Згадаймо тут хоча би патріотичне піднесення в зв’язку з далекими походами на Балкани в Турецьких війнах за «визволення» православних словян. Або такий акт 19 лютого 1861 року, що його так чекав Т. Шевченко і не дочекався, хоч умер і пізніше… З якими легендами на тему царя-освободителя був звязаний цей акт саме серед українського селянства… А далі, пригадаймо собі недавне поширення й панування на Україні російської культури, отих идолів російського письменства, ліберальних ідей, отого російського ніґілізму, толстовства, соціялізму й т. д. й т. п. – імя чому лєґіон, що так помщається на нашій долі й спадщину чого ми так тяжко несемо ще й сьогодня. Все це неоспоримі факти й усе це було недалеке своєї перемоги на Україні.

Нещастям Росії і щастям для справи української національности було те, що Росія від середини минулого століття (власне од Кримської війни) не мала значніших політичних успіхів, а натомість мала такі нещасливі для себе події, як поразка в Японській війні, що привела до Революції 1905 р. й до інтезивнішого відродження української народности. А все це, цілком припустимо, могло б бути й по другому – й як раз не на користь української національности…

Ось чому я – думаю, що не тільки під свіжим вражінням пережитого! – схиляюся до висновку про особливу важливість для української національности саме цього останнього моменту, хоч не зменшую й ваги попередніх.

12. Загалом беручи, небезпечним було становище української народности кожного разу, коли вона попадала до складу сильної держави (однаково, чи це була католицька Польща чи «одновірна» Москва). Значно менше небезпечними в цьому відношенню були Татари й Литва.

І кожного разу з такої небезпеки Українців рятував розвал тої держави, в якій вони перебували. В ХVІІ ст. це був розвал Польщі, в ХХ – розвал Росії. Розвал останньої поки що неповний, але перспективно цілком певний…

Так розв’язується для мене питання, поставлене д-ром Кордубою. Не можу й найменше ідеалізувати моментів приналежности України до чужої державности й уважати їх найважнішими моментами в історії України. Не моменти приналежности, тільки моменти відірвання й усамостійнення можемо уважати за такі. Під цим поглядом приєднання українських земель до Литви в ХІV ст. не може й найменше йти в порівняння з такими подіями, як повстання Богдана Хмельницького або 1917 і пізніші роки.

13. Тези д-ра Кордуби не можна уважати явищем здоровим для української національної ідеології. П. акад. Смаль-Cтоцький у своєму докладі показав уже нам ту плутанину й недоладности, що їх др. Кордуба вносить у поняття нашої старої історії. В цьому відношенні його твердження не представляються дуже ориґінальними – їх можна розглядати, як досить звичайний наслідок підпадання старим централістичним впливам російських учених.

У нашій науці таке явище, здається, що можна вже на сьогодня уважати, до певної міри перейденим, але в свідомости багатьох наших людей воно закорінилося так міцно, що продовжує панувати й надалі. Для ілюстрації цього я не буду тут зупинятися на працях акад. Д. Багалія – хоч у них міститься мабуть найбільше такого матеріялу! – а то з тої причини, що акад. Багалій у своїх історичних схемах і концепціях завжди надто підпадав «офіційній» науці і значно цікавішим для цього є твердження, що їх містить у своїй так поширеній на Україні «Історії Українського Письменства» акад. С. Єфремов. Ще й у останньому (четвертому, 1924 р.) виданні цієї праці, автор, нарікаючи на впливи «централістичної традиції» в російській науці, що трактує старий період нашого письменства за неподільне добро самої тільки «русской литературы» (ст. 27), своїми твердженнями старається переконати читача, що «старий період українського письменства – усім руським племенам спільний» (ст. 26), що хоч «старий період письменства на Руси спільний трьом літературам – російській, українській і білоруській» він «все-таки духом своїм, змістом і навіть подекуди формою, орґаничніше й тісніше звязаний з нашим письменством (ст. 69). Акад. Єфремов у цій своїй праці цілком далекий од думки про повну безпідставність «притязаній» російської літератури на старе українське письменство; він нарікає тільки на неузгляднення російською наукою прав української літератури на старий період, – на те, що російська наука вважає цей період «неподільним добром» нашого «дужчого сусіда» (ст. 67), уважаючи його (старе україн. письменство) «за попередника самого тільки російського письменства сучасного… не зважаючий на його інтеґральну в очах дослідників натуру»… і т. д. (ст. 26). Автор не картає москалів за те, що московська наука цілком безпідставно загарбала собі старі українські надбання разом з нашим старим іменем, ні! – тільки за те, що не лишила трохи й для ґенези сучасного українського письменства, яке без того висить немов у повітрі, «не маючи під собою ніякого коріння в минулому» (ст. 68). загалом на цю тему в названій праці С. Єфремова розсипано стільки блудних, нездорових думок про «південь» і «північ», «спільність літературної мови», «пересування політичного центру старо-руського життя з півдня на північ» (ст. 68-69), про поняття «Русь» в ширшому розумінні» (ст. 70) і т. п., що від них – певна річ! – недалеко вже й до теорії про праруську мову й навіть повне «руське єдінство».

14. У виборі М. Кордубою «найважнішого моменту» виявилася ідеалізація неґативних моментів українського минулого – ідеалізація, від якої дуже близько вже й до ідеалізації таких фактів, як панування на Україні Татар, у порівнянні до влади своїх власних князів, або панування Польщі супроти Москви й навпаки. Зрештою, такого роду моментів в українській національній ідеології, якою її маємо сьогодня, й не бракує. Нагадаю лише про М. Грушевського, як він трактує короля Данила й старих українських князів-державників, або як ідеалізує т. зв. «татарських людей». Це є, зрештою, старе й загально відоме.

При кінці дозволю собі зупинитися ще на одному, менш популярному моменті в нашій новішій історіоґрафії, а саме – на періодизації української історії, як її переводить проф. Стефан Томашівський. Оріґінальність цієї періодизації – так мені представляється! – є того ж самого порядку, що й оріґінальність тез д-ра Кордуби. Проф. Томашівський (Українська історія, І., Львів, 1919) уважає, що перша українська держава починається лише з 1200 р., з часів Романа. Такого свого твердження він ніде в своїй книзі не обґрунтовує, та воно, очевидно, й не надається до обґрунтування; а ті місця, де він згадує про це (див. ст. 87, 89-90, 96 і 104) абсолютно не переконують у правильности такого твердження. Та й справді, чому відлам старої української держави, що об’єднував до того і не всі українські землі (бо «без Чернигівщини») може вважатися «першою загально-національною українською державою», з якої – так твердить Стефан Томашівський! – треба починати українську історію, – а стара Київська держава, що об’єднувала всю українську теріторію й усі українські племена (а в наслідок своєї могутности – також дещо й чужої території та чужих племен!), такою «першою національною українською державою» вважати не можемо? Чому Галичина може вважатися основою першої національної української держави, а Полянська земля над Дніпром ні?! Це лишається для мене незрозумілим – таємницю цього заховав автор… Але до очевидности ясно, що така оріґінальність наших учених істориків є дуже шкідливою з погляду національного та ще особливо в цей час».

Д. чл. проф. Славінський, М. А.:

Стаття д-ра Кордуби стосується не стільки до історії, скільки до націолоґії. Автор її змагається знайти «найважливіший момент» в історії Української нації, а не «в історії України», хоч і подав він ті слова в заголовку своєї праці. Історією він користується лише як джерелом, з якого бере докази для своїх тверджень. Історичну оцінку тих доказів дали вже попередні промовці, й я не буду того повторювати. Вкажу лише, що коли б приняти тези д-ра Кордуби, то вийшло б, що старовиний Київ до татарських часів був би не столицею тої Руси, яка зародилася на Київщині і дала потім імʼя (лише – ім’я!) цілому Сходові Европи, висилаючи туди свої культурні й політичні впливи, а був би головним центром якоїсь «одноцільної Руси», що її тоді не істнувало.

Найважливішим моментом в історії української нації др. Кордуба вважає другу половину ХІV ст., коли українські території об’єдналися в Литовській державі. – До речі, об’єдналися не всі, бо ж Галичина попала до складу другої держави, а Закарпаття – до третьої. – До цієї думки др. Кордуба доходить у такий спосіб. За до-татарських часів Руська (Київська) держава встигла утворити не націю, а лише «культурну сферу». За Литовської доби «Русь розколюється на дві одмінні частини». З Москви твориться своя Русь, а «населення українських і білоруських земель» у той самий час «творить на разі одну спільну етничну цілість», яка потім переходить в «утворення окремої, спершу українськобілоруської, потім української нації». Коли б Литва не загорнула під себе українських земель, то зробила б це «за кількадесять літ пізніше Московщина». «Тоді відбудувалася б давня Русь… тільки керма находилася би вже не в Києві, але в Москві. Тоді нинішня етноґрафична карта Східної Европи виглядалаби зовсім инакше. Не було би «трьох руських народностей» тільки одна».

Спробуємо перевести це на мову модерної націолоґії. Як відомо, нація – явище нової, коли не новітньої історії. Вона єсть – процес, а одночасно і наслідок цілого роду історичних процесів, що являються її передумовою. Ознакою того, що тепер зветься нацією, являються такі головніші, історично перероблені чи творені процеси: підпорядкована мова (себто, національна література, наука, реліґія, – взагалі те, що звуть інтелектуальною культурою), підпорядковане населення (етнічна типовість) і підпорядкована (національна) територія. За всім тим нормально повстає (національна) держава, як що її не було раніше.

Коли з цими означеннями підійти до історії української нації, то доведеться рішуче відкинути майже всі твердження д-ра Кордуби, як нічим не виправдані. Бо ж Київська Русь була тим центром, де переходили в нашій історії всі вказані процеси, звязані з мовою, населенням і територією.

По-перше – територія. В осередкові нашої землі – на Київщині – ми мабуть таки справді автохтони, себто – гео-біолоґічний процес у нас перейшов свою первісну стадію ще за доісторичних часів. Відбувалося підпорядковання території, звичайно, й пізніше, не закінчене воно, як здається, ще й зараз – принаймні на південному сході, – але пізніше той процес уже має більш квантитативний ніж квалітативний характер.

Більш-менш те саме й з населенням нашого осередку. Про племенну боротьбу на території нашої старої метрополії – Київщини – знаємо лише леґенди та перекази. Так, Деревляне, що мали героїчно і вперто боротися з Полянами за часів Ігоря та Ольги, за літописних часів зникають без сліду, а потім Київська Русь начеб-то зовсім не знає навіть тодішнього політичного розділу – феодальних уділів. За до-татарських часів етнічна типовість нашої метрополії – готова річ; пізніше підпорядковання населення прибірає знову-ж таки більше квантитативний, ніж квалітативний, характер.

Що до процесів, звязаних з мовою, то, як це визнає і др. Кордуба, за до-татарських часів у Києві вже була утворена «культурна сфера».

З підпорядкованою територією, з підпорядкованим населенням, з «культурною сферою», руські (українські) землі й увійшли до окладу Литовської держави. Не була то ще модерна нація, але ж таких націй в ті часи взагалі ще не було в Европі – вони витворилися пізніше. Не знати, чому др. Кордуба говорить про якусь фантастичну «українсько-білоруську» націю тих часів. Такої нації не було. Були сильні впливи української «культурної сфери» на Білорусів, але ті впливи були поширені так само й на Литовців, – чому ж тоді не говориться про Українсько-Литовсько-Білоруську» націю?

«Відірвання південно-західних руських (українських) теріторій від звязку з иншими руськими землями» було епохальним для нашої політичної історії, бо припечатало кінець Руської держави Києва. Але нічого епохального в тому для історії нашої нації не було. Процес творення української нації за Литовської доби був безпосереднім продовженням того-ж процесу Київської доби – лише з одним винятком: «культурна сфера» на певний час була дуже послаблена.

Що ж до того, що сталося б, коли б не Литва а Москва ще тоді підгорнула під себе українські землі, то про це говорити багато не варто. До минувшини такі запитання ставити годі; до того ж, у даному разі, пізніша історія вже начеб-то й відповіла на це запитання д-ра Кордуби. Москва таки підгорнула під себе наші й білоруські землі, взяла «керму» над ними, але нічого з того не вийшло не відтворилася «давня Русь», не виглядає инакше «етноґрафічна карта східної Европи», не повстала «тільки одна» руська народність. А це тому, що державний чинник не грає тої могутньої ролі в справі творення нації, яку надає йому др. Кордуба у своїй статті. У державі однонаціональній він справді –творчий чинник, але в много-національних державах сила його спрямована не стільки на творчість, скільки на гальмування».

Д. чл. др. Феденко, П. В. у своїй промові насамперед зазначив, що він одкидає в науково-історичній праці casus eventualis – «коли б»: що було б, коли б те, що сталося не відбулося? Тому й твердження д-ра Кордуби про неминучу загибіль української народности, коли б українські землі не ввійшли були в склад Литовської держави не може підлягати поважній дискусії – таких евентуальностей в історії є сила силенна.

Промовець уважає, що др. Кордуба правильну думку – значіння держави у формуванні нації – ілюструє на невдалому прикладі – на Литовсько-Руській державі. Що може нам дати державна традиція Литовська? Чи можна вважати, що фактом прилучення українських земель до Литви була розірвана «всеруська культурна сфера» й положено початок української відрубности? Адже ж відрубність Київщини від Ростовсько-Суздальщини (пізніше Московщини-Володимирщини) була й раніше. Суздальці і Московці довго не називали себе Руссю; і навіть у слові «русский» (прикметник!) видно штучне походження цеї назви – у нас Русин (іменник!). «Московське князівство», «Московський дар», «Московські люде» – це були державно-національні московські назви.

Не слід перецінювати значіння державної приналежности в розвитку націй. Галичина належала до Польщі з ХІV століття, і все ж на цій території не створилася окрема «культурна сфера», що ділила б Галичан од инших частин українського народу. Охочі до історичних загадок могли б указувати на відрубну політику галицьких князів Ростиславичів, коли «Галичане» було для цеї землі майже національною назвою, що відріжняла її від Руси-Київщини, – але це завело б нас дуже далеко.

Др. Феденко стверджує, що в історії українського національного розвитку дуже велике значіння має доба козацька, й уважає, що коли вже пошукувати за «найважнішим моментом» в нашому минулому, то насамперед не треба переочувати козацької революції 1648 р., яка привела до створення української держави й підсилила українську національно-державну традицію взагалі.

Гість Проф. Оп. Андрієвський уважає, що порушене д-ром Кордубою питання не може бути вирішене, доки не установлене саме поняття «нації»; далі подає свої міркування в цій справі.

З огляду на пізній час продовження дискусії відкладається до слідуючого засідання.

ЗАСІДАННЯ 18-го ЛИСТОПАДУ.

Першим виступає д. чл. Проф. Шелухин, С. П. з обширним рефератом (буде опублікований окремо), в якому спиняється на ріжниці антропологічного типу Українця і Москвина, виясняє ріжницю почувань і катеґорічно відкидає думку про можливість створення з Москвинів та Українців єдиної нації.

Д. чл. д-р Чехович, К. В.:

«Проблєма, що її видвигає др. Кордуба, не виходить поза рами історичної науковости, – якщо на історичну науку не будемо дивитися як на сухе колекціонерство історичних фактів, але признаємо їй також право ці факти льоґічно упорядковувати і з українського національного становища оцінювати. Бо «історія України» мусить бути перш за все «історією української нації» з усіма ясними і темними періодами її культурного і політичного життя. І тому, напр., такий історичний факт, як бій під Полтавою (1709 р.) буде наша історична наука оцінювати як нашу національну невдачу, шукаючи за причинами цеї невдачі перш усього у нас самих, а потім щойно у зовнішніх обставинах, – тоді як російська історична наука оцінює той самий факт, як славну перемогу російської зброї й російської ідеї. Лише український національний принціп може допомогти нашій історичній науці станути на становище самостійного досліду й оріґінально освітити деякі історичні факти та з’ясувати собі й другим той орґанічний звязок між цими фактами, що вказує на внутрішню (а через це посторонніми дослідниками не завважувану) непреривну дію життя й змагань цілої нації. Гевристична вартість національного принціпу на полі історичної науки міститься в цьому, що він одкриває нам нові зв’язки між зовнішніми подіями, а саме зв’язки, що виросли на ґрунті таких внутрішніх національних переживань, які для чужого дослідника звичайно недоступні або незрозумілі.

Очевидно, що зі становища розвитку нації можна бачити в її історії моменти важніші й менш важні – періоди спокійного розвитку перемішані з моментами критичними, переломовими, та з періодами застою й упадку. Так що, на наш погляд, др. Кордуба цілком не прогрішився проти науковости, коли взявся шукати за «найважнішим моментом» нашої історії. Инша річ, як якраз той момент, що його хотів знайти др. Кордуба, а саме момент, в якому почався процес творення української нації, лежить у часах доступних для історика, та чи сам др. Кордуба, розвязуючи своє завдання, не зробив яких наукових помилок.

Не можна робити закиду і з цього, що др. Кордуба у свойому викладі не підтримує своїх тез належним історичним матеріялом. Ясно, що в короткій статті на це не було місця.

Нема також ніякої підстави робити закид із цього, що др. Кордуба, розвязуючи питання по своїй суті, ніби то, націольоґічне, нігде не поясняє, що він під нацією розуміє. Ніякими націольоґічними проблемами др. Кордуба тут не цікавиться. Він шукає лише за тим переломовим історичним моментом, коли рішалася справа окремого істнування української нації. Ніякі порівнання з французькою чи якоюсь иншою нацією нічого йому при його завданню не помогли б. Тому нема причини поширювати рамці дискусії і на проблему нації in abstracto, тим більше, що під словом «нація» не всюди розуміють одне й те саме. Инший зміст має це слово, напр., у Франції, а инший у Німеччині. Нині в науці що раз ясніше виринає цілком оправдана думка, що істнують лише конкретні національні проблеми, та що ніякої проблеми нації in abstracto взагалі на світі нема. – Та й при конкретній нації сама її суть залишається величиною невідомою і для наукового пізнання недоступною! Лише зовнішні прояви її культурного і політичного життя надаються для наукового розгляду.

Др. Кордуба не поясняє того, що він розуміє під словом «українська нація», бо це річ занадто самозрозуміла, щоби її треба було ще сьогодня поясняти. Очевидно, що під «українською нацією» він розуміє те саме, що, і ми всі, і ніяке пояснення, ніяка дефініція української нації нічого нам більше не скаже понад те, що ми всі й без того знаємо не лише із зовнішніх фактів нашої історії, але і з власного внутрішнього переконання. І для чужинця ніяке пояснювання суті української нації не пригодиться, як що він не бачить ніяких витворів її духа, ані ніяких учинків, що виявляли б її волю до самостійного життя.

Найвиразніші зовнішні прояви української нації це її мова, її літературна, мистецька і наукова продукція та її державницькі змагання (концентрація політичних сил). Та першим загальним критерієм для того, щоби відріжнити українську націю від її сусідів, таки залишається українська мова, хоч і як це деяким націольоґам або й антропольоґам не подобається, Через те нічого дивного, що хто шукає за початком української нації, шукає звичайно перш усього за початком української мови. Не диво також, що в цій справі факти й концепції історичні йдуть усе в парі з фактами й концепціями фільольоґічними. І др. Кордуба не міг одного від другого відділити і розвязувати проблему самих початків української нації, певно мав на думці й проблему початків української мови.

У звязку з його статтею треба собі усьвідомити ті питання, що на них указав акад. С. Смаль-Стоцький. Це перш за все питання: чи в часах старої Київської Руси справді відбувався процес обєднання всіх східних славян в одну «спільноруську» націю, або «спільноруську» культурну сферу? А далі: чи термін «південно-західня Русь», для означення України, має якесь наукове оправдання? – чи Україна справді «відірвалася» від якоїсь «спільноруської» єдности в момент злуки з Литовською державою? – та чи справді щойно тоді починається процес творення української нації.

На всі ті питання др. Кордуба дає притакуючу відповідь і думає, що злука українських земель з Литвою це той «найважнійший момент в історії України», від якого починається процес творення української надії. Дискусія нашого Товариства дала на всі ті питання самі заперечуючі відповіді, бо цього вимагає ціла низка історичних фактів. Ці факти ведуть нас до такої відповіді:

Стара Київська держава це була держава українська і лише вона називала себе тоді іменем «Русь», – Московщина почала називати себе цим іменем далеко пізніше. – Про процес об’єднування всіх східніх Славʼян в одну «спільно-руську» цілість (національну чи культурну) у ті давні часи нема що говорити, бо нічого такого не було. Навіть тодішня літературна мова, що її Україна взяла з Болгарії, а Московщина з України, не була «спільноруська» (у пізнішому значінню цього слова), бо на Україні вона українізувалася, а на Московщині московщилася. Термін «Русь» прикладався тоді до того, що ми нині називаємо терміном «Україна».

Про пізніші часи не можна говорити, що українські землі «відірвалися» від «инших руських земель» (т. зв., од якоїсь єдности, що її ніби творили всі Східні Словяне), бо такої єдности ніколи не було. Україна під своєю власною старою назвою «Руси» увійшла в склад Литовської держави і завдяки своїй вищій національній і культурній зрілости займала у ній домінуюче становище. Нема ніякої наукової основи для того, щоби злуку нашої Руси з Литвою вважати за найважніший момент нашої історії, та щоби щойно цей момент уважати за початок творення української нації. Українська нація витворилася вже в старій Київській державі; вже тоді досягла вона вищого ступня своєї зрілости (національної й культурної). Ту свою національну зрілість український нарід зберігає до наших часів як потенціяльну силу, здатну до дальшого розвитку. Самих початків творення української національної окремішности треба, очевидно, шукати в тих часах, коли й українська мова почала свій окремий шлях розвитку, т. зв. ще перед витворенням Київської Руси, а навіть у часах т. зв. Праславянської доби.

Проблєми історії української нації орґанічно звязані з проблемами історії української мови. Український історик не може нехтувати української фільольоґії, а там, де так роблять, бачимо або ділетанське фільольоґізування, яке своїми наївними доказами само себе засуджує на наукову смерть, або легковірне повторювання вже готових схем думання, витворених чужими істориками і фільольоґами. Таке наївне ділетанство на одному боці і некритичне епіґонство на другому боці, це той бур’ян на полі нашої науки, що на нього варто звернути увагу у нашій нинішній дискусії, це дві найбільших болячки на нашому національному орґанізмі, що спиняють і викривляють його розвиток, викликаючи рівночасно цілий ряд инших нездорових явищ у нашому життю. – Стаття д-ра Кордуби, своєю розвязкою зачеплених там питань і своєю концепцією історії України, це один з найяскравіших проявів тої недуги на полі нашої науки, що її можна назвати некритичним епіґонством.

У відповідь на помилкові твердження д-ра Кордуби треба відповісти, що ідеолоґія «спільноруської» єдности це продукт пізніших часів і не можна її переносити до часів старої Київської Руси так, як це робить російська, а за нею і майже вся чужинна наука. Це по своїй суті ідеолоґія політична, ідеолоґія російського імперіялізму. Ця ідеолоґія, вперто поширювана російським державно-політичним центром, стала вкінці духовим майном кожного росіянина, захоплюючи у сферу свого притягнення й багатьох чужинців і не мале число українців. Через те нічого дивного, що і на полі науки вона виявилася у формі свідомої або й несвідомої тенденційности. Витворилася спеціфично російська концепція «спільноруської» історії, в якій цілком замазано стародавню окремішність України, розширено зміст терміну «Русь», розбудовано цілу теорію т. зв. «праруської язикової і культурної єдности, а й вигідний факт істнування окремої української мови зведено до явища російської (чи «спільноруської») діялектолоґії, дуже часто поясняючи, що окремішність нашої мови витворилася головно через «відірвання» українських земель од так званої «руської» цілости та через пізніші польські впливи.

У сферу цієї ідеолоґії заблукав і др. Кордуба і з цього джерела взяв усі свої тези й усю термінолоґію. І лише у сфері цеї ідеолоґії могла заявитися і така фантастична думка, що, мовляв, якби Литва не захопила «південно-західної Руси», то трохи згодом зробила би це Москва, а тоді віджила би «давня» єдність і «не було би трьох руських народностей тільки одна». З наукового становища треба такі думки назвати фантазією, якої нічим оправдати не можна. З українського національного становища треба ще додати, що для нас така фантазія шкідлива, бо вбиває в нас самостійність думки, накидаючи нам готові форми чужої національно-політичної ідеології, і через те в самих основах підриває нашу національну самостійність.

Стаття д-ра Кордуби це явище типове й симптоматичне для нашої національної незрілости і несамостійности на полі науки. Можна би зібрати цілу ґалєрію українських авторів з давніших і новіших часів, що в більшій або меншій мірі стоять у сфері цеї ворожої нам національно-політичної ідеолоґії, що її у ріжних формах і під ріжними назвами пропаґують ріжні теоретики «праруської» єдности, чи «спільноруської» культурної сфери, і ріжні явні і окриті прихильники московської ґеґемонії чи то в сучасній, чи майбутній – Східно-європейській, чи Евразійській – імперії.

Думаю, що я не віддаляюся від теми нашої дискусії, коли зауваження, звернені проти статті д-ра Кордуби, поширюю на цілу, досить велику, групу українських творів. Для ілюстрації цього масового явища на полі нашої науки вкажу лише на дві праці українських авторів, що недавно появилися на книжковому ринку.

Одна з цих книжок це праця доц. О. І. Бочковського: «Т. Ґ. Масарик, Національна проблєма та українське питання» (Подєбради, 1930). Автор цілком приймає погляди російської науки про «праруську» язикову і політичну єдність (гл. стор. 210) і погоджується зі становищем Петроградської Академії Наук (з 1905 р.), що нібито щойно пізніше історичні події «спричинили повне відокремлення південно Західної Руси (Малоруси) від території, заселеної великоросами». Він цілком недвозначно вказує також на той момент, коли почався процес творення української нації, що на нього він так само, як і др. Кордуба, дивиться, як на процес «відокремлення» Українців од «староруської» цілости. Цей момент він бачить у часах після татарської інвазії, яка, на його думку, «клином розʼєднала» цю первісну «староруську» чи як сам автор пропонує – «Східнословянську» язикову, культурну і політичну єдність (гл. стор. 209).

Друга книжка вийшла у німецькій мові, але зложена самими українськими авторами і призначена головно для інформації чужини. Це «Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart» (1930). І там знайдемо всю ту вже добре нам знану термінолоґію й ідеолоґію ширшої понадукраїнської батьківщини, і там, замісць про Україну і Московщину, говориться про руський Південь і Північ, помагаючи в той спосіб німецькому читачеві і на далі уживати здавна в них уживаної і цілком фальшивої аналоґії з німецьким Півднем і Північчу. Найчастіше ця наша ширша батьківщина називається в цій книжці «Osteuropa». Зараз таки з передмови довідуємося, що Україна це лише компонента Східної Европи, а з дальших сторінок виходить, що це треба розуміти не лише географічно. Східна Европа це якась окрема культурна сфера, протилежна до Західної Европи (гл. стор. 6), а всі змагання України це лише змагання до децентралізації, щоб зберегти і розвинути «льокальний кольорит» окремих східноевропейських «провінцій» і в той спосіб збільшити багацтво духовного життя східноевропейської цілости (гл. стор. 7). Про назву «Русь» читаємо, напр., на стор. 1, що вона була не лише державною але й національною назвою «усіх східнословʼянських племен». А на 21 стор. знайдемо виразний натяк на той самий «найважніший момент в історії України», що на нього вказує і др. Кордуба. В перекладі на мову українську це місце звучить ось як: «Через упадок Києва і через створення на його місці Литовсько-Руської держави в ХІV ст. перервався одностайний розвиток Східної Европи і почався цей процес діференціяції півничних, південних і західних областей, що в своїх наслідках триває до нинішнього дня і що цим областям дав ріжне історичне оформлення.

На основі всього сказаного можна про статтю д-ра Кордуби зробити такий загальний висновок. – Тези, що їх подає др. Кордуба, це не його власні тези. Ціла стаття це виплід некритичного епіґонства, яке – як уже акад. Ст. Смаль-Стоцький зазначав – не приносить нам чести. Остання пора, щоби українська наука почала проти цеї недуги систематичну і рішучу боротьбу».

Д. чл. проф. др. Сімович, В. І.:

«Поглядові д-ра Кордуби, що, мовляв, сформування української нації припадає на ХІV-ХV в. та що перед литовським періодом нашої історії була спільна (себто – українська–білоруська–московська) народність – перечить традиція літературна. В українських письменників ХVI-ХVІІ ст. (полемісти, граматики, словникарі – Ґалятовський, Косів і т. д.) вона звязана з ки[ї]вськими князями, як основниками руської держави. Ця традиція перейшла до свідомости й чужинців, що в тому часі докладно відріжняють Русинів од Московців (н. пр. Длуґош; словінець Боґоріч із ХVІ в. «Rusi» й «Moscki» а Боґоріч мав великий уплив і на сформування почуття національної окремішности в галицьких граматиків початку XIX в.; Койрад Ґеснер, пор. твір Mithridates 1555 р.: Moscki alisas Moscovitae, ma Russani alias Rutheni; Фільоном Бенешовський, пор. його твір Knížka slov českých з 1587 р., щось наче словник слов’янських мов, де вичисляється словʼянські землі й українські землі (prvni ruska, bilá rus, volyńska, podolska, kyjovská, syverská) відрізняється від московських (v knižestvi mozkovskem krajiny mnohé); а слова, які він називає руськими – це наші, як виходить із звучні: hlava, Rusové říkaji holova; doroha my říkáme dráha, bis – čert. І скрізь правсл. g – укр. h, ѣ – і. І далі наші слова: harażt – dobře, dočka – dcera, balamut – lhář і т. д.

Крім цього, галицьке відродження 40-х р.р. XIX ст. звязане майже виключно з князівською традицією (М. Шашкевич, А. Могильницький) – сильніща для сформовання українського національного почуття козацька традиція принялася в нас аж у 60-х роках XIX ст., зі Шевченком. Цікаво, що М. Шашкевич при характеристиці українських історичних пісень (твір «Побратимові») додає ще слово «руських князів» (попри «Гетьманів Козаків»), про що у збірнику Максимовича 1827 р., який викликав цю характеристику, не могло бути мови. Національна традиція про княжі часи говорить проти такої спільности.

Такому поглядові противиться й мова тих староукраїнських (дотатарських) памʼятників літератури, що дійшли до нас у північних (Московських) редакціях. Лексика (головно ж термінолоґія домашнього приладдя, господарства домашнього), н. пр. літописів українських, говорить проти такої спільности (пор. «Древнекіевскій говоръ» А. Кримського, 1907 р.) або хоч би суперечка за «банное строеніе» з початком XIX в.).

Тільки українською лєксикою можна вияснити т. зв. темні місця «Слова о полку Ігоревім», а то й «Руської Правди». Тим то ту лєксику використовує у свойому «Історичному Словнику» і проф. Тимченко (Київ, 1930, І випуск), дарма, що ці твори за їх списками поміщує в ХІV-ХVІ в. (памʼяток мови до ХІV ст. у «Словник» він не заносить).

Не можна з фільольоґічного боку говорити й про спільну білорусько-українську літературну мову; замінювання – «ѣ» білоруським «е» в українських памʼятниках (грамоти, полємічні твори і т. д.) ХV-ХVІІ ст. вказує тільки на вплив білоруської канцелярської мови на українську літературну мову (ХV-ХVІІ в.), а тож скрізь аж надто видні фонетичні й морфольоґічні прикмети української мови – спільности ніякої не має. Літературна традиція відокремлює Білорусів од нас, Українців, називаючи їх, де того було треба (інтермедії, напр.) – Литвинами.

Думаю, що думка, д-ра Кордуби, помістити цю статтю в журналі, доступному широким кодам, головно ж – молоді, з педаґоґічного боку – не дуже щаслива, бо захитує й не так дуже сильну в нас національно-державну традицію, відриваючи нас од найбуйніщого розквіту нашої державности за Київських князів (на ній пізніше збудували собі Росіяне свою традицію і встигли її собі прищепити. Крім цього, вона може дати (як це вже бувало, напр., у Галичині ріжними часами – пригадаймо собі статті Будзиновського на ту тему) привід до того, що некритичні люди зможуть собі починати історію українського народу від такого періоду, який їм саме до смаку, що вони свої сучасні політичні міркування почнуть прикладати до давніх часів і з того погляду оцінювати й нашу історію й наших історичних діячів (Як це ми не раз бачили в виданнях т. зв. Робітничого Університету в Празі)».

Д.чл. проф. Щербаківський, В. М.:

«Що може сказати археолоґія й етноґрафія про єдність чи відсутність її, між Київською Руссю і Московщиною в X, XI і XII в.в.? Треба сподіватися, що ці науки підтвердять ті дані про це питання, які маємо в літописах, як що ці дані дійсно є правдивими. Коли б цілі племена пересунулися з теріторії Київської Руси на Московщину (себто, на територію заняту, по словам Літописця, Чудськими племенами), то й літопис мусів би згадати про цей факт, а також і етноґрафія та археолоґія мусіли б знайти сліди цього.

Поглянемо, що маємо в літописах і що констатують такі науки, як етноґрафія, археолоґія та инші.

Літопис згадує на цих ріжних територіях такі племена: «Се бо токмо словѣнескъ языкъ въ Руси: Поляне, Деревляне, Ноугородьцы, Полочане, Дреговичи, Сѣвер, Бужане… Велыняне». (Літ. Лавр. 10, під. р. 898.). «А словеньскый языкь и Рускый одно єсть» (ів., ст. 28). До цього ще треба додати инші племена, що згадуються на цій же території иншими джерелами, це – Лутичи, Тиверці й Угличі. Ці племена займали область сточища Дніпра і Бога та прямо на північ од нього сточище Волхова та оз. Ільменя, по торговельному шляху з Варяг у Греки.

Поза сточищем Дніпра – Волхова літопис указує такі племена, що на них пізніше базувалася влада Московська: Чюдь (Ести), Ливь (до Ризької затоки), Водь. Це на північ і захід од Новгорода. Далі, за т. зв. волоками на схід сиділи: Ямь (Чухна) і Тавасти (до оз. Онеги), Весь (од Ладоги до Білого Озера), Корели, Югра, Печора, Самоядь (ще далі на північ); потім по Камі – Пермь (стара Біармія західних джерел), а на південь од них Черемиси (теп. Вятська, Казанська, Уфимська, Нижегородська і Костромська губ.), Мордва (на Середній і Нижній Оці аж до Волги), Меря (на Верхній Волзі й Клязьмі) – Тут власне й були засновані перші міста князівські: Володимир, Суздаль і т. д., – Мурома і Мещера (це в областях теперішніх Муромських лісів та міст Муром і Мещерськ). Отже, всього 16 племен иншої раси, ніж племена словенські, – раси Уральської, – що були тісно звязані й пристосовані до ловецько-лісового способу життя, якого вимагав устрій поверхні на цілій цій широкій области. До цих 16 племен ще треба додати чистих скотарів Буртасів, про яких згадують східні джерела й які кочували на території теп. губерній: Саратовської, Пензенської, Тамбовської і Вороніжської, як думає Вестберґ. Вони також могли належати до раси Урало-Алтайської. На Дону і Волзі, в степах аж до Дніпра жиди тоді Тюркські племена Хозарів, Печенігів, Торків, Берендіїв і инш.

Отже про найменшу спільність між населенням території руських племен та майбутнього Московського племени в часах літопису не може бути й мови. Що ж до згадки літопису про 2 славянські племена – Радимичів і Вятичів, – то вони, як стверджує це й літопис, прийшли на р. Сож і Оку від Ляхів, – цими словами літопис підкреслює очевидно, що ці два племени не буди однакові з раніше названими славянськими племенами. На погляд літописця Радимичі й Вятичі не представляли єдности з Руссю, а помішавшись з 16 иншими фінськими племенами вони й зовсім затратили підстави для витворення такої єдности.

Можна запідозрювати правдивість літописного оповідання, яке ніде не вказує ні расової, ні племенної, ні мовної єдности. Провірити це до певної міри можна за допомогою археолоґії, етноґрафії та инш. наук.

Антропологія цілком потверджує те, що оповідає літопис. На доказ цього наведу слова Професора Московського державного університету Чепурківського, який перемірив 49,600 призивників з центральних Московських ґуберній. Він пише:

1. Східний великорос більше довгоголовий, середній індекс 79,9, тип темного пігмента, обмежується на губернії – Рязанську, Тамбовську й Пензенську; на водорозділах держиться широкоголовий русявий (блондин), з індексом 83, він є в губ. Володимирській, Суздальській, Костромській і Пермській губ.; вздовж великоруських рік мішане населення цих типів з індексом 81–82.

2. На Білоруси а) в Поліссі по Припеті й Березині широкоголовий і найтемнійший тип. в) в Могилівській губ. по Західній Двині та Німану – довгоголовий, блондин, високий (це тип Кривичів).

3. На Україні, всюди по ріках і на водорозділах, широкоголовий брюнет.

З цього, як висновок, проф. Чепурківський робить таке порівняння: Східний великорос має тип спільний з Мордвою, Мокшою й почасти з Черемисами та де-якими Башкирами; великорос, що на водорозділах, має спільність з деякими Литовцями, Зирянами й Пермяками; українець («Малорус»)має спільність з Поляками та з мешканцями Підкарпаття. Білорус з Полісся і великорос з водорозділів можливо що мають певне відношення до одного з західних типів бронзової доби, які прийшли до Европи раніше та иншою дорогою, ніж Альпин – Українець, який прийшов, найправдоподібніше, з Малої Азії через Балканський півострів (E. Čepurkovskij Hlavní anthropologické typy ruského näroda a jich poměr k slovanské kolonisaci. Antropologie, c. 2, st. 127-134, p. 1923).

Звернемося ще до найліпшого знавця московської передісторії Спіцина, що він говорить про докази присутности Кєвлян в могилах XI, XII і XIII віків. Могили ці є в области Володимиро-Суздальській і були роскопані гр. Уваровим. Спіцин пише: з 1851 до 1854 р. гр. Уваровим і археолоґом Савельєвим було розкопано 7757 могил у губернії Володимирській, що на р. Клязьмі, в повітах – Суздальськім, Юрієвсько-Переяславськім і в Ростовськім. Могили VІІІ, IX, X і почасти XI в.в. були тілопальні, поганські. З VІІІ і IX в.в. славянських похоронів тут не можна з певністю констатувати. Могили з X в., як каже Спіцин, в Ростово-Суздальській области дуже численні, усі тілопальні й мають речі тотожні з Гніздовськими (біля Смоленська). В XI в. тілопалення потроху зникає й найдовше удержується в жіночих похоронах. Перші похорони неспалених трупів у цій области можна віднести до кінця X в. Всі такі похорони, відмічені Спіциним, мають Скандінавські фібули.

Гр. Уваров у 1852 р. висловився досить категорично «большая часть изъ нихъ (кургановъ), кромѣ позднихъ русскихъ, насипаны были первыми жителями тѣхъ странъ Мерянами». Савельев (у докладі міністрові) висловлюється так: «около конца XI или начала XII вѣка христіанство просвѣтило землю мерянскую». Спіцин далі в своїй студії інвентаря цих могил не погоджується з гр. Уваровим і Савельєвим, він каже: «Судя по археологическимъ даннымъ, колонизація Ростовскаго края русскими началась, какъ мы видѣли в IX в. и скорѣе всего изъ земли Смоленскихъ Кривичей… Курганы эти, въ общемъ богатые находками, имѣють аналогіи только въ Гнѣздовскомъ Могильникѣ» (ст. 167). «Кургановъ X вѣка, которые можна было бы приписать южно-русскимъ и средне-русскимъ племенамъ во Владимірской области нѣтъ»… «Примѣси финскихъ вещей во Владимірскихъ курганахъ X в. совершенно нѣтъ никакой… XI и XII вѣка – время князей Юрія, Андрея и Всеволода представляетъ въ культурномъ отношеніи болѣе пеструю картину» (ст. 167), але – «Вещей характерныхъ для радимичскихъ и сѣверянскихъ кургановъ XI вѣка… среди Владимірскихь древностей не встрѣчено ни одной» (ст. 168). «Кіевскія вещи во владимірскизяь курганахъ XI і XII в.в. есть, но Кіевлян въ нихъ нѣтъ» (ст. 169). «Курганы XI и XII в. дреговичскіе близки къ Кіево-Волинскимъ и тѣмъ самым далеки отъ Владимірскихъ» (ст. 169). (Спицынъ: Владимірскіе курганы. Изв. Имп. Арх. Ком. Вып.15. ст. 84-172, р.1905).

Думаю, що все наведене дуже переконуюче свідчить про те, що між Київською Руссю і початковим осередком Московського князівства, в часі від VІІІ по ХІІІ вік, жадної єдности не було. Це стверджують нам московські учені великого авторитету.»

Через пізній час дискусія на цьому замикається. Д. чл. доц. Ф. П. Слюсаренко подає свої уваги в писемній формі. Д. чл. Акад. С. Смаль-Стоцький, зробивши короткий огляд і оцінку переведеної дискусії ставить внесення, щоб дискусію було опубліковано друком або літоґрафично. Внесення приймається одноголосно.

P.S. З огляду на те, що відомости про повищу дискусію дісталися до преси і викликали відповідь на неї проф. д-ра М. Кордуби, д. чл. д-р К. Чехович просить вмістити його уваги з того приводу. Тому подаються, як додаток уваги д. чл. Ф. П. Слюсаренка і д. чл. д-ра К. Чеховича.

Д. чл. доц. Слюсаренко, Ф.П. для відповіді на тези д-ра Кордуби подав такі тези й уваги:

I. Український народ має виключне право на Київську Державу за княжих часів, яко на першу добу своєї історії;

II. Неможливо говорити про розділення двох народів у данному разі – українського й великоруського, бо ці два народи за історичних часів ніколи нічого не мали спільного;

III. Коли б український народ (припущення д-ра Кордуби) не переживав Литовсько-польської доби, а був би ще у ХІV в. прилучений до Москви, то можна з певністю твердити, що ми вже б мали свого державу.

Уваги:

До 1-ої тези: теза ця не вимагає ніяких особливих доказів, лише знання української історії.

До 2-ої тези: а) в правдивости 2-ої тези можна переконатися, простудіювавши питання про походження великоруського народу (старіші праці: П. Н. Милюковъ – Главныя теченія русской исторической мысли, Москва, 1897 (3 вид. 1913 p.); А. А. Спицынъ – Разселеніе древне-русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ. Ж. М. Н. Пр. 1899 р., кн. 8. – Историко-филологическія разысканія, Ж. М. Н. Пр., 1909. кн.1; А. Н. Пыпинъ – Исторія русской этнографіи, т. ІІІ; А. А. Корсаковъ – Меря и Ростовское Княжество, Казань. 1872 p.; В. С. Иконниковъ – Опытъ русской исторіографіи II, кн. І, Київ, 1908 р. і инш. Новіші праці: А. Е. Пресняковъ – Образованіе великорусскаго государства (очерки по исторіи ХІІІ–ХІV ст.), Петроград, 1918. М. К. Любавскій – Образование основной государственной территории великорусской народности. Академия Наук СССР. Археографическая Комиссия. Ленинград, 1929. Для початкової орієнтації в питанні – М. С. Грушевcький – «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східнього Словʼянства, у Збірникові «Статьи по Словяновѣдѣнию» Изд. 2-го Отд. Имп. Акад. Наук, вип.1 под редакц. В. И. Ламанского, СПБ, 1904 р.); б) підкреслені місця тези треба розуміти лише дослівно – цією тезою не охоплюються ті «спільноти», які були утворені за останні часи свідомою русифікаційною політикою («Малороси», «общероси» й «росіяне» українського походження), спільноти, в наслідок запозичення, спільноти загально-славянські й загально-людські.

До 3-ої тези: Доказ до цієї тези можна знайти у відповіді на питання – як повстає нова держава? Для повстання чи утворення нової держави необхідно – l) усвідомлення народом своєї окремішности, яко цілого народу; 2) свідомість небезпеки з боку противника для цілого народу; 3) акція того народу, спрямована на створення своєї держави, ці три стадії в довший чи коротчий час необхідно пройти кождому народові, який хоче собі власної держави. З прилученням України до Москви згідно з тезою д-ра Кордуби й зазначений тільки що процес утворення держави вже давно відбувся б.

Д. чл. др. Чехович, K.B.:

«Відповідь д-ра Кордуби у 286 ч. «Діла» (з 26.XII.1930) лише стверджує наш здогад, що шановний автор заблукав у сферу російської тенденційної науки і на загал послугується її «доказовим матеріялом». Йому конче хочеться всуґерувати нам думку, що в княжому періоді нічого українського не було, та що процес творення української нації, який, на його думку, почався щойно пізніше після злуки України з Литвою, треба завдячувати зовнішнім (чи не польським? – К. Ч.) впливам. Для цеї ціли йому найвигідніше було приняти цілу російську схему історії східної Европи з усіми її фантастичними теоріями і тенденціями. – І цим ми не закидаємо д-ру Кордубі «єреси русофільства», лише некритичне відношення до теорій російської і русофільської науки.

З нових його помилок треба ще зазначити, що його цитати зі старих літописів не доказують того, що треба було доказати. Д-р Кордуба не бачить усеї еволюції значіння терміну «Русь» на теріторії східнословянських народів і усеї ріжноманітности його значіння в княжий період нашого історичного істнування. Через те з факту поширення цього терміну у значінню державної приналежности він робить фальшивий висновок про культурно-національну єдність. У значінню національної приналежности (а не лише державно-політичної) термін «Русь» принявся перш усього серед тодішніх Українців і в цьому значінню він ніколи нас з Росіянами не об’єднував.

Не знаю, які «річеві документи» має др. Кордуба, коли він заявляє, що Київська Русь це не була держава українська лише «общеруська», і коли він у стару нашу назву «Русь», «руський» намагається вложити «общеруський» зміст. Те все, що він у своїх статтях приводить, цього ні трохи не доказує. Порівнання з франконською державою якесь дивне і нічогісенько про культурно-національну єдність державної території не доказує. Для підтримки теорії про таку «общеруську» культурно-національну цілість нічого не помагає ні факт спільної династії, ні факт «спільної віри», ні «інтензивні торговельні звязки», що ними др. Кордуба пробує боронити свойого становища. Нічого не доказує і факт спільної літературної мови, бо-ж ця мова (старо-болгарська) була спільна в письменстві не лише східних, але і південних Словян. Староукраїнська література таки залишиться українською, хоч вона писана староболгарською мовою і тут нічого не поможуть такі «докази», що, мовляв, ці літературні твори переписувалися і зберігалися в копіях на «півночі», отже нібито було спільним майном «півдня» і «півночі» т. зн. Українців і Росіян. Такі «докази» ми вже не раз чули від російських учених і нині нема вже ніякої наукової причини їх повторяти. Продуцентом староукраїнської літератури була українська нація, а тих, що її консумували, переписували й наслідували могло бути більше.

Передавши усі наші духові скарби княжої доби до «общеруської» скарбниці, д-р Кордуба опинився з порожніми руками і через те, цілком природно, не бачить ніяких «фактів і проявів», що були би доказом не лише істнування, але і високого культурного розвитку української нації в часах Київської держави.

На наш погляд історія української нації орґанічно звязана з історією української мови. (Історія иншої нації може бути у иншому відношенню до історії її мови). Самих початків української нації (так само, як і початків кожної иншої словянської нації) таки треба шукати у прасловянській добі, бо вже тоді прасловянська мова ділилася на діялєкти, що їх носії розвинулися в окремі словянські народи.

Д-ру Кордубі «дуже дивно в науковій дискусії у ХХ-ім віці стрічатися з замітом, що якийсь погляд на дану справу з українського становища шкідливий».

А тимчасом н.пр. чеська наука, розглядаючи підроблені чеські рукописи, з одного боку доказує, що це фальсифікати, а з другого виясняє їх корисність чи шкідливість для чеського національного відродження. І це вона не лише робила у ХІХ-ому віці, але те саме робить теж у ХХ-ому віці. Так само українська наука не лише може, але і повинна з цих двох боків розглядати цілу ту фантастичну теорію «общеруської» культурно-національної єдности, що її нам здавна до вірування подають.

Тому ми усі основні тези д-ра Кордуби, висказані в обох статтях, оцінюємо з наукового боку, як помилкові, а крім цього з українського національного становища уважаємо їх за шкідливі, бо вони заганяють нас у сферу ворожої нам ідеолоґії, а українську науку тримають на ступні неплідного епіґонства».

Прага, 4 січня 1931 р.

Зміст

КОСТЬ ЧЕХОВИЧ

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. З ДИСКУСІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ІСТОРИЧНО-ФІЛОЛОГІЧНОМУ Т-ВІ В ПРАЗІ

Діло 275 (11 грудня 1930), 2.

Українське Історично-Фільольогічне Т-во в Празі присвятило своє ювилейне засідання (ч. 200) дискусії над питанням «Откуду єсть пошла Руская Земля… і откуду Руская Земля стала єсть». Підкладом для цеї дискусії послужила стаття д-ра М. Кордуби п. н. «Найважніший момент в історії України» («Л. Н. В». 1930, 6) і реферати акад. Степана Смаль-Стоцького та д-ра С. Наріжного.

Саме питання про початки української нації остільки цікаве, що головні думки цеї дискусії повинні вийти поза вузькі рами празького наукового середовища на ширше поле нашої національної свідомости.

У звязку зі статтею д-ра Кордуби треба собі зясувати ось які питання: Чи в часах старої київської Руси справді відбувався процес обєднання всіх східних словян в одну «спільноруську» націю, або «спільноруську» культурну сферу? Чи термін «південно-західна Русь» для означення України має якенебудь наукове оправдання? Чи «південно-західня Русь» справді «відорвалася» від «спільноруської» єдности в момент злуки з Литовською державою? Чи справді щойно толі починається процес творення української нації? На всі ті питання д-р Кордуба дає притакуючу відповідь і думає, що злука українських земель з Литвою, – це «найважніший момент в історії України». Дискусія на засіданні Українського Історично Фільольоґічного Т-ва в Празі дала на всі ті питання самі заперечуючі відповіди. Всі промовці трималися дійсних історичних фактів і з д-ром Кордубою не могли погодитися.

Стара київська держава – це була держава українська і лише вона називала себе тоді іменем «Русь». Московщина почала себе цим іменем називати далеко пізніше. Про процес обєднування всіх східних словян в одну цілість (національну чи культурну) в ті давні часи нема що говорити, бо нічого такого не було. Навіть тодішня літературна мова, що її Україна взяла з Болгарії, а Московщина з України, не була «спільноруська» (в тіснішому значінні цього слова), бо на Україні вона українізувалася, а на Московщині московщилася. Терміном «Русь», «русичі» називали в ті часи те саме, що ми нині називаємо терміном «Україна», «українці». І про пізніші часи не можна говорити, що українські землі «відорвалися» від «інших руських земель», себто від спільности, обєднуючої всіх східних словян, бо такої спільности ніколи не було. Україна, під своєю власного старою назвою Руси, увійшла в склад литовської держави і завдяки своїй вищій національній та культурній зрілости займала в ній домінуюче становище. Нема ніякої наукової основи для того, щоби злуку Руси з Литвою уважати за найважніший момент в історії України та щоби щойно цей момент уважати за початок творення української нації. Українська нація витворилася вже у старій київській державі; вже тоді досягла вона високого рівня своєї зрілости (національної і культурної). Ту свою національну зрілість український нарід зберігає (як потенціальну силу, здатну для дальшого розвитку) протягом довгих віків аж до наших часів. Він зберігає її і в часи найтяжчого лихоліття, в часи повного політ. і культурного упадку, в ті часи, коли вищі верстви, притягувані чужими впливами, його покидають. Самих початків творення української нації треба, очевидно, шукати у ще давніших часах, перед витворенням київської Руси, навіть у т. зв. прасловянській добі.

Ідеольоґія «общеруської» єдности це продукт пізніших часів і неможна її переносити до часів старої київської Руси. Це по своїй суті ідеольоґія політична, ідеольоґія російського імперіялізму. Ця ідеольоґія надзвичайно вперто поширювана російським державно-політичним центром, стала вкінці духовим майном кожного росіянина, а через те нічого дивного, що і на полі російської науки вона виявилася у формі свідомої або й несвідомої тенденційности. Витворилася специфічна російська концепція «общеруської» історії, у якій цілком замазано стародавню окремішність України, розширено зміст терміну «Русь», розбудовано цілу теорію «праруської» язикової і культурної єдности, а невигідний факт істнування окремої української мови зведено до явища рос. діялєктольоґії, дуже часто вияснюючи її окремішність політичним «відірванням» українських земель від «руської» цілости та пізнішими польськими впливами.

У сферу цеї ідеольоґії ведуть нас і згадані думки д-ра Кордуби. І лише у сфері цеї ідеольоґії, на нашу думку, можна дійти до такого погляду, що мовляв, якби Литва не захопила «південно-західної Руси», то те саме зробила би трохи згодом Москва, а тоді віджила би «давня» єдність і «не було би трьох руських народностей тільки одна». З наукового становища з такими думками погодитися не можна. З українського національного становища треба ще додати, що для нас такі думки шкідливі, бо вбивають у нас всяку самостійну думку, накидаючи нам готові форми чужої національно-політичної ідеольоґії.

Зміст

М. КОРДУБА

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

(У ВІДПОВІДЬ УКРАЇНСЬКОМУ ІСТОРИЧНО-ФІЛЬОЛЬОҐІЧНОМУ Т-ВУ В ПРАЗІ)

Діло 286 (26 грудня 1930)

Моя стаття п. н. «Найважніший момент в історії України» (Л. Н. В. 1930. 6.) удостоїлася стати предметом дискусії на ювилейному засіданні Істор.-Фільол. Т-ва в Празі, з котрої звідомлення оголосив д-р К. Чехович у 275-м ч. «Діла» (з 11-го грудня ц. р.). Зі звідомлення виходить, що Істор.-Фільол. Т-во заняло супроти моїх виводів у вище згаданій статті становище неґативне й ухвалило ось які тези: 1) Стара київська держава це була держава українська і лише вона називала себе тоді іменем «Русь»; терміном «Русь» і «русичі»(!) називали в ті часи те саме, що ми нині називаємо терміном «Україна», «українці». Московщина почала себе цим іменем називати далеко пізніше; 2) Про процес обєднування всіх східних словян в одну цілість (національну чи культурну) в ті давні часи нема що говорити, бо нічого такого не було; навіть тодішна літературна мова не була «спільноруська» (в тіснішому значінні цього слова), бо на Україні вона українізувалася, а на Московщині московщилася; 3) Українська нація витворилася вже в старій київській державі i вже тоді досягла високого рівня своєї зрілости (національної і культурної); самих початків творення української нації треба шукати у т. зв. прасловянській добі; 4) Думка, що якби Литва не захопила «південно західної Руси», то це саме зробила би трохи згодом Москва і тоді віджила би давня єдність, було би трьох руських народностей, тільки одна ця думка є з українського національного становища шкідлива, бо вбиває у нас всяку самостійну думку, накидуючи нам готові форми чужої національно-політичної ідеольоґії. Отсі тези подається всім правовірним українцям до вірування, а мимоходом зазначується, що я підпав під суґґестію російського імперіялізму, іншими словами заразився єрисю русофільства!

На це позволю собі відповісти можливо найкоротше: До 1) У старих літописях термін «Русь» має подвійне значіння; а) вужче, на означення самої тільки Полянської землі або Київщини і тоді ця «Русь» протиставиться не тільки північним землям, але й Галичині, Волині, а навіть так тісно з Київщиною звязаній території, як земля Деревлянська[15]; б) ширше, що обіймає цілу Руську державу, отже не тільки все східне словянство[16], але й чужі, несловянські племена, що входили в склад цієї держави[17]. Терміну «Русь» в значінню цілої південної, тепер української, території у протиставленні до північних земель в літописях не стрічаємо. Проти твердження, немов би терміном «Русь» називали в ті (князівські) часи те саме, що ми нині називаємо «Україна», «українці», позволю собі пригадати літописний текст до р. 6370 (862), де оповідається про призвання Рурика з братами княжити і володіти: «Отъ тѣхъ прозвася Русская земля Новугородьци». Ще яркіше свідоцтво дають документальні джерела. В нарисі торговельного договору між Новгородом Вел. та німецькою Ганзою з 1189 р. читаємо: «Оже тяжа родитcя без крови, снидутся послуси, и Русь и Нѣмци, то вергнуть жеребіе…», а далі: «Оже іемити скотъ Варягоу на Роусинѣ, или Русину на Варязѣ…» А в торговельнім договорі Смоленська з 1229 р. сказано; «Роусиноу не звати Латина на полѣ биться оу Роускои земли, а Латининоу не звати Роусина на полѣ биться оу Ризѣ и на Готскомъ березѣ». (Deutsch-Russische Hendelsverträge hrg. von L. K. Goetz, Hamburg 1916). Таких прикладів міг би я навести десятки, але думаю, що й цих доволі.

До 2) Перечити істнуванню в давній Руси процесу обєднування всіх східних словян в одну культурно-національну цілість це значить оспорювати підставові висліди цілої дотеперішної історіоґрафії про княжу добу нашої минувшини. Загально відомо, що спершу (до смерти Ярослава Мудрого) Київська держава обхоплювала всі східно-словянські племена, обєднуючи їх політично. Ця держава не була ані українською ані, очевидно, великоруською, тільки руською, так само як держава Піпіна Малого і Карла Великого не була ані француською ані німецькою тільки франконською. Хоча по смерти Ярослава М. прийшов поділ на уділи, то ідея державної єдности, символізована спільною династією, утрималася ще до другої половими XII. в. тим більше, що князі зі своїми дружинами нераз перемандровували з одного кінця Руси на другий. Відомо також, що обєднюючим чинником була спільна віра, принята у Византії і суцільна церковна організація з київським митрополитом на чолі. Византійська архитектура, малярство, золотництво панували так само в Київі і Чернигові як в Новгороді Вел. і Пскові. Обєднюючу ролю відогравали також інтензивні торговельні звязки між поодинокими частинами давної Руси. Літературна мова, хоч позичена від болгарів, була спільна, а то її «українізування» та «московщення» (? хібаж «суздальщення»), про які д-р Чехович згадує, обмежувалися здебільше тільки до ріжниці виговору, які зовсім не відсовували єдности так само, як і нині єдности німецької літер, мови не відсовує те, що по її виговорі зараз-же пізнати, з котрих сторін походить промовець. Врешті відміни у виговорі і деяких граматичних формах бачимо й у нинішній українській літературній мові. Істнування загального почуття цієї єдности доказує хоч би обставина, що літературні памятки, котрі повстали на півдні, пильно переписувалися і поширювалися на півночі і саме тільки завдяки цим північним копіям більша частина з них переховалася до наших часів. Саме тому політичному і культурно-національному обєднанню треба дякувати, що східне словянство не роздробилося на стільки окремих народів, скільки було племен. Хто цьому всьому перечить, той не хоче розуміти головного змісту грандіозного історичного процесу, який відбувався у східній Европі в ІХ–XII ст.

До 3) Що після повного занепаду обєднуючого осередка, яким був Київ, досі суцільна Русь в другій половині XII ст. починає розколюватися і на південнім заході витворюється окрема культурно-політична одиниця, котра стала завязком майбутної української національности – на це я вказав саме в інкрімінованій статті у «Л. Н. В.». Але цей розвій обмежився поки-що лише на землі Галицько-Волинської держави і не досягав Подніпровя, де в наслідок зверхництва монголів у другій половині XIII в. витворилися зовсім окремі відносини. Але що вже тоді українська нація «досягла високого рівня своєї зрілости», цього досі ніхто з дослідників не помітив і було би дуже цікаво почути, на яких фактах і проявах Істр.-Фільольоґічне Т-во у Празі це добачує. А вже твердження, немов-то початків творення української нації треба шукати у прасловянській добі це вже якесь таке різьке непорозуміння, що я ніяк не відважуся класти його на рахунок шановного Т-ва, тільки вважаю за простий lapsus референта.

До 4) Дуже воно дивно в науковій дискусії у ХХ-ім в. стрічатися зі замітом, що якийсь погляд на дану справу з українського становища шкідливий. Чому погляд, опертий на наведених в інкрімінованій статті річевих арґументах, що українська нація, як синтеза східної культури і західних впливів внаслідок окупації українських земель Литовською державою виріжничкувалася в XIV і XV ст., має «вбивати у нас всяку самостійну думку» – цього ніяк не розчовпаю. В давних часах літописці вважали необхідним для національної чести виводити свій нарід, коли вже не від Адама, то бодай від котрогось зі синів Ноя, але такі амбіції вже давно вийшли з моди. Наука дивиться тільки на те, чи дана думка має наукове обґрунтовання, чи ні, і за шкідне вважає тільки закривання правди, з яких би мотивів воно не виходило.

Зміст

КОСТЬ ЧЕХОВИЧ

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (У ВІДПОВІДЬ Д-РОВІ М. КОРДУБІ)

Діло 5 (6 січня 1931)

Вже в короткому часі буде опублікована дискусія Українського Історично-Фільольоґічного Т-ва в Празі з приводу помилкових тверджень д-ра М. Кордуби, висказаних у його статті «Найважніший момент в історії України» (ЛНВ, 1930. 6) і тоді кожний зможе сам порівняти її висновки з поглядами д-ра Кордуби. Але як автор статті, що на неї д-р Кордуба відповів у 286. ч. «Діла», я попробую і на цьому місці дати ще кілька вияснень і доповнень. Відповідь д-ра Кордуби ні трохи мене не переконала, так що ніяких змін у своїй першій статті (в «Ділі» ч. 275) я не роблю. Навпаки, ціла ця відповідь лише підтверджує здогад, що шановний автор заблукав у сферу російської тенденційної науки і тому дуже добре сталося, що зачеплені ним питання стали темою наукових дискусій і виходить поволи на ширше поле публіцистичної полеміки. Бо в цих питаннях сходяться інтереси наукової правди з інтересами української національно-політичної думки. Та всетаки ці питання мусить вирішити холоднокровна наукова аналіза, а не таке чи інше бажання дослідника. Не поможе ні гостре перо, ні бистроумні порівняння, ні їдка іронія, якщо вони не будуть спіратися на трівких основах наукової правди.

Приймаючи за вихідну точку останню статтю д-ра Кордуби, мусимо собі зясувати ось такі питання: Чи справді у старих літописах термін «Русь» має лише ті два значіння, що їх бачить д-р Кордуба? Чи аргументи д-ра Кордуби, такі як спільна назва державної організації, спільна віра, або спільна літературна мова, справді доказують, що в давніх часах Київської Руси була «культурно-національна єдність» усіх східних словян або бодай процес творення такої єдности? – Чи старо-українська література (напр. «Слово о полку Ігоря») це справді «общеруське» майно? – Чи твердження, що початки української нації сягають до прасловянської доби – це дійсно лише якесь «різьке не порозуміння» або «lapsus»? – А вкінці, чи в науковій дискусії («у ХХ-ім віці»), вказуючи на наукову помилковість (зн. незгідність з правдою) даної теорії, справді не можна згадувати про її вартість (чи шкідливість) з українського національного становища?

У всіх цих питаннях ніяк не можна погодитися зі становищем д-ра Кордуби. – У старих памятниках (а навіть в тих цитатах, що їх приводить д-р К.) термін «Русь» має більше значінь, а не лише ті два, що їх бачить д-р К. Щоби не зробити помилки, треба мати на увазі й еволюцію значіння цього терміну на східно-словянській території і цю обставину, що цим терміном «Русь» можна було означити або княжий рід з дружиною, або державну територію, або язиково-національну єдність. У цьому останньому розумінні термін «Русь» принявся перш за все серед українців і в цьому розумінні він ні в княжих ні в пізніших часах не обєднував нас з москалями. Київська «Русь», як держава, була таки українська держава зі столицею в Київі, дарма, що її границі сягали часом і на інші східно-словянські землі, або й далі поза них. Назва «Русь» у значінні державної приналежности обіймала, що правда, короткий час усю територію східних словян, але з цього ніяк не можна робити висновку, що тим самим уже тоді почався «процес обєднування всіх східних словян в одну культурно-національну цілість», – хіба що хто хоче ототожнювати поняття національности з поняттям державної приналежности, так, як це роблять напр. французи; тоді можна би сказати, що напр. галицькі українці перед війною творили з віденськими німцями австрійську «культурно-національну єдність». Але не перемішуючи цих двох понять, я не бачу ніякої доказової сили в цьому порівнанні Київської Руси з француською державою, що його робить д-р К.; таке порівняння цілком не доказує того, що бажав собі доказати шановний автор, а саме того, що всі східні словяни обєднувалися «в одну культурно-національну цілість». (Та «цілість» була лише державно-політична але й вона довго не втрималася). – Теорія про таку «общеруську» культурно-національну єдність – це витвір пізнішої російської імперіалістичної ідеольоґії, що всевладно запанувала й у російській науці, і не можна вважати її за «підставовий вислід цієї дотеперішньої історіоґрафії про княжу добу нашої минувшини».

Для підтримки цієї теорії нічого не помагає ні факт спільної династії, ні факт «спільної віри», ні «інтенсивні торговельні звязки». Нічого не доказує і факт спільної літературної мови (навіть якби вона не українізувалася серед українців і не московщилася серед москалів), бо-ж та мова (староболгарська) була спільна для літератури не лише східних, але й південних словян. А про ріжниці «виговору цеї мови у ріжних словянських народів нехай вже турбується фільольоґія, а не історія. Ріжниці були досить великі і саме вони дозволяють фільольоґам триматися погляду, що в ті давні часи (таксамо, як і пізніше) не було ніякої «общеруської» мови, спільної для всіх східних словян. Анальоґія з німецькою літературною мовою, часто притягувана російськими вченими, теж нічого не доказує і взагалі всяке порівняння – це ще не доказ. – Староукраїнська література таки залишиться українською, хоч вона писана староболгарською мовою і тут нічого не поможуть такі «докази», що, мовляв, ці літературні твори переписувалися і поширялися в копіях «на півночі»; отже нібито були спільні для «півдня» і «півночі», зн. для українців і москалів. Такі самі «докази» видвигав колись м. ін. російський учений А. Н Пипін проти Огоновського (див. напр. «Archiv für sl. Ph.» XIII. (1891), стор. 434–463, або «Вѣстникъ Европы», 1890, сентябрь), але нині нема ніякої причини їх повторювати. – Ми не бачимо того якогось «грандіозного історичного процесу» обєднування всіх східних словян в одну культурно-національну цілість, який нібито «відбувався у східній Європі в IX–XII. ст.», хоч і як завзято всуґеровує нам це російська наука, а за нею й деякі українські автори.

На наш погляд історія української нації органічно звязана з історією української мови і того не можна розривати. (Історія іншої нації може бути в іншому відношенні до історії її мови). Відкидаючи готові фальшиві теорії російської науки про т. зв. спільність усіх східних словян, бачимо, що самих початків української нації, таксамо як і початків інших словянських націй, таки треба шукати у прасловянській добі. І це не є ніяке «різьке непорозуміння», ані не «lapsus референта», а один із здобутків фільольоґічної науки що його підтверджують також здобутки інших споріднених наук.

Вкінці останнє питання, принціпового характеру, я дозволю собі зясувати на одному прикладі. Чеські підроблені рукописи розглядає нинішня чеська наука з двох боків: 1. доказує, що це фальсифікати, і 2. виясняє їх корисність чи шкідливість для чеського національного відродження. Подібно і українська наука не лише може, але й повинна з цих двох боків розглядати цю теорію «общеруської» культурно-національної єдности, що її нам здавна до вірування подають. І тому я ще раз дозволю собі повторити свою думку в неперекрученому вигляді, а саме, що всі основні тези д-ра Кордуби, висказані у статті «Найважніший момент в історії України», з наукового боку помилкові, а з українського національного становища додаю, що вони для нас шкідливі, бо заганяють нас у сферу ворожої нам національно-політичної ідеольоґії російського імперіалізму.

Зміст

МИРОН КОРДУБА

ЩЕ В СПРАВІ ПОЧАТКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Діло 8 (13 січня 1931)

Полєміка в якій-небудь науковій справі тільки тоді хосенна і тільки тоді може причинитися до висвітлення зачіпленої справи, коли вона ведеться науковою методою, значить, коли обі спорячі сторони стараються свої твердження піддержати аргументами, які мали би вартість наукових доказів. Тому, відповідаючи в «Ділі» з 26 грудня 1930 р. на закиди д-ра Чеховича, я навів потрібні доказові цитати з літопису, з торговельних договорів, покликувався на устійнені і загально відомі історичні факти і т. ін. Колиж тепер д-р Ч. у своїй дупліці в «Ділі» з 6. І. 1931 р. тільки вдруге переповідав все те, що вже раз зовсім голословно висказав у попередній статті, і знова не подає ні одніського арґументу на підтримку своїх тез, виголошуваних з подивугідною самопевністю у проповідницько-навчальнім тоні – вважаю всяку дальшу полеміку з ним за недоцільну і зайву. Такий спосіб зовсім не доведе до вияснення зачіпленого питання, бо субєктивні погляди й інсинуації ніколи не набирають наукової ціли через саме тільки голословне та вперте повторювання.

Зміст

Др. КОСТЬ ЧЕХОВИЧ

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Український Голос (Перемишль) 2 (18 січня 1931).

Історія української нації ще й досі ясно не скристалізувалася у нашій національній свідомости. Непевніс[т]ь і хитання в цій справі, навіть у високо освічених Українців і у наукових дослідників виявляється на кождому кроці і тягне за собою таку саму непевність і хитання національно-політичної ідеольоґії. Головну вину цього сумного явища треба приписати національній незрілости нашої історичної науки, яка більше дбала про вишукування ріжних темних сторінок нашого минулого, віддаючи дуже часто данину загально у нас поширеному звичаю національного самоопльовування, а дуже мало уваги присвячувала тому, щоби добре зрозуміти усю своєрідність і усе позитивне духове багацтво нашого історичного істнування від часів княжих аж до наших днів. Національна незрілість нашої науки проявляється і в цьому, що вона дуже часто цілком не добачає скритих або і явних тенденцій сусідських наукових дослідників і приймає їх висновки і теорії за непохитну правду, скріпляючи в той спосіб зачарований круг нашої несамостійности не лише на полі науки, але й в інших ділянках нашого життя.

Перемога Росії над Україною і буйний розмах російської імперіалістичної ідеольоґії на території східної Европи, залишили і на полі науки свої глибокі сліди. – Значіння і розуміння назви «Русь» поплутано в такій мірі, що й досі ще ведуться наукові спори про те, який зміст треба під цею назвою розуміти. Нині цим многозначним терміном «Русь» (Rusko, Russland, і т. д.) дуже часто означується усіх східних Словян, як один нарід, що нібито здавен давна творив (а декому здається що ще і до нині творить) одну культурно-національну цілість, і що складається з трьох діалектичних частий: Великоросів (себто Москалів), Малоросів (себто Українців) і Білоросів. «Завдяки тому, – пише Бодуен де Куртене – що назви Русь, руський уживається однаково для означування Великорусів або Росіян разом з Білорусами, як і для означування Малорусів або Русинів, то значить завдяки суґестії самої термінольоґії, протиставлять усі ті племена і народи, як одну цілість, ріжним іншим словянським племенам і народам. Але це неточність клясифікаційна і взагалі льоґічна». (ЗНТШ, 141–143, ст. 3.) – Чужинцям дуже тяжко зорієнтуватися у цьому термінольоґічному хаосі і тому не диво, що нас майже всі уважають за складову частину московського народу. Це дуже подобається Москалям, бо це якраз відповідає їхнім займанщицьким тенденціям і тому вони всіми силами цей термінольоґічний хаос підтримують. Подобається це і усім тим, що симпатизують з ідеєю великої російської імперії, а також і тим, що їм невигідно признавати нас за самостійну і повноправну націю. Клясичним прикладом того тенденційного термінольоґічного жонґлєрства поза межами російської науки можуть послужити твори польського ученого А. Брікнера. Мусимо з повним признанням ствердити факт, що другий польський учений Генрик Улашин безсторонно оцінив це явище так, як того, найбільше тут зацікавлена українська наука у своїй скромности, ще довго не відважиться зробити. Розглядаючи справу польської наукової термінольоґії на означування української мови Г. Улашин вказує, на цілий ряд непослідовностей в творах Брікнера, а вкінці заявляє, що не буде у своїй праці брати під увагу термінольоґії Брікнера, бо вона «не має нічого спільного ані з наукою, ані з льоґікою» – (Prace filologiczne, XIV. стр. 625.).

Одним із дуже важних завдань української науки є постійне змагання зясувати значіння терміну «Русь» в минулому і сучасному, щоби встановити для себе і для других наукову правду, а рівночасно помогти українській нації вирватися з обіймів цього шкідливого для нас термінольоґічного хаосу.

Цей термінольогічний хаос приносить нам багато шкоди у сучасному нашому життю, а крім того при його допомозі наші вороги вже здавна намагаються загарбати від нас усе наше славне минуле, а саме цілу княжу добу нашого історичного істнування разом з усіми нашими духовими здобутками тих часів. Вже здавна витворено питоменно московську концепцію «общерускої» історії, де цілком замазано усю нашу своєрідність і з найдавнішої доби нашої державности зроблено один розділ історії російської імперії. На полі фільольоґічної науки витворено цілу штудерну теорію про т. зв. праруську язикову спільність усіх східних Словян, а невигідний факт істнування окремої української мови здеґрадовано на ступінь одної із внутрішних справ «общерускої» діялєктольоґії. Усі своєрідности української мови редуковано по змозі на пізніші зовнішні (головно польські) впливи, а пересунувши в той спосіб початки української нації кудись аж у часи злуки України з Литвою, можна було вже спокійно з цілої староукраїнської літератури княжої доби зробити один розділ і «общерускої» історії літератури.

Та не можна сказати, що українська наука з заложеними руками приглядалася усім цим експеріментам. Почався науковий спір і під натиском оборонців правди, наступ Москалів на науковому фронті заломався. Теорія Поґодіна і Соболєвського про московський характер київської Руси дуже скоро опинилася в музею наукових дивоглядів, а теорія праруської язикової єдности чим далі тим більше виявляє усі прикмети миляної баньки. Усі арґументи, що їх видвигала московська а за нею і чужинна наука в обороні цих теорій, у світлі новітньої наукової критики втратили вже усю свою доказову силу. – Залишилися ще лише ріжні вигадки про спільність «руської» або східноевропейської культури, чи про природний звязок євразійської цілости, до якої і Україна нібито мусить теж належати, і аж дивно що і серед Українців найшлися теж приклонники і пропаґатори усіх тих шкідливих для нас небилиць. Ще більше дивно, що серед українських наукових дослідників появилися в останньому часі також апостоли деяких перестарілих московських теорій і то таких, що їх вже і деякі московські учені викинули на склад, як непридатну до нічого зброю перших піонірів московської національно-політичної ідеольоґії на полі науки.

Початки української нації це таке питання, що в ньому сходяться інтереси української науки з інтересами української національно-політичної думки, і тому нічого дивного, що наукова дискусія, що її почало Українське Історично-Фільольоґічне Т-во в Празі на свойому ювилейному засіданню (11. XI. 1930.) відразу перенеслася поза вузькі межі науки на ширше поле нашого духового життя. Усі питання, що виринули підчас цеї дискусії, повинні стати власністю кожного свідомого Українця і увійшовши у наш мозок і серце, повинні там викликати процес кристалізації самостійних думок, самостійних дослідів і процес визволювання кожного з нас від суґестивного впливу туманної термінольоґії чи шумної фрази.

У звязку з дискусією, що ведеться на сторінках «Діла», хоч окрема публікація Укр. Істор.-Фільоль. Т-ва ще не появилася, добре буде вже тепер спинитися над деякими окремими питаннями звязаними з питанням початків української нації, бо ціла дискусія в «Ділі» набирає виразно закраски полеміки двох протилежних поглядів, що їх ніяк погодити не можна. А питання ці настільки важні, що відповіди на них ніхто з нас легковажити собі не може.

«Перечити істнуванню в давній Руси процесу обєднування всіх східних Словян в одну культурно-національну цілість – каже д-р. М. Кордуба – це значить оспорювати підставові висліди цілої дотеперішної історіоґрафії про княжу добу нашої минувшини». (Діло, ч. 286. з 26. XII, 1930.) – Чи справді воно так? Чи не помилився д-р Кордуба так само, як і усі ті московські теоретики, що нам вже здавна те саме до вірування подавали? Замість відразу дати відповідь на це питання, пригляньмося раніш до того доказового матеріялу, що нам сам автор статті про «Найважніший момент в історії України» (ЛНВ. 1930. б.) і другої статті у 286. ч. «Діла» подає.

Д-р Кордуба не згоджується з фактом, що стара київська Русь це була держава українська, ані з другим фактом, що іменем «Русь» хронольоґічно перша називала себе українська нація, а щойно далеко пізніше присвоїли собі ту саму назву Москалі. Щоби таке своє становище оправдати, д-р Кордуба вказує на декілька місць зі старих памятників, з яких виходить, що назва Русь вже у ті давні часи поширилася і на Новгород Вел. і на Смоленськ. «Таких прикладів, – каже д-р Кордуба, – мігби я навести десятки, але думаю, що й цих доволі». – («Діло») – Щож? Може для декого і доволі, але для нас і куди повніший збір цитатів князя А. М. Волконського у його брошурі «Имя Руси въ домонгольскую пору» (Прага, 1929. – Русск. изд. Общество «Единство») не має тої доказової сили, що для д-ра Кордуби. Помилка міститься в цьому, що д-р Кордуба бачить лише два значіння терміну «Русь» у старих памятниках, одно на означення самої Київщини, а друге на означення цілої «руської» держави. Він не бачить ані усеї еволюції значіння цього терміну на території східного Словянства, ані того, що терміном «Русь» у ті давні часи означували або княжий рід з дружиною, або державну територію, або язиково-національну цілість. В цьому останньому розумінню термін «Русь» принявся перш за все серед Українців і в цьому розумінню він ні в княжих ні в пізніших часах не обєднував нас з Москалями. Київська «Русь» (як держава) була таки українська держава зі столицею в Київі, і цього ні трохи не заперечує факт, що її границі поширювалися часом і на інші східнословянські землі, або і далі поза них. Назва «Русь» у значінню державної приналежности, в часах найбільшого розгортання староукраїнської держави, обіймала, щоправда, короткий час усю територію східних Словян, але з цього державно-політичного обєднання ніяк не можна робити висновку, що тим самим вже почався тоді «процес обєднування всіх східних Словян в одну культурно-національну цілість», – хиба що будемо стотожнювати поняття національности з поняттям державної приналежности. Думка про таку «общеруску» культурно-національну єдність, це витвір пізнійшої московської імперіялістичної ідеольогії, що всевладно запанувала і в московській науці. У всякому разі нема найменшої наукової основи, щоби такий погляд уважати за «підставовий вислід цілої дотеперішної історіоґрафії про княжу добу нашої минувшини».

Але пригляньмося ще до дальшого доказового матеріялу д-ра Кордуби. – Ми цілком погоджуємося з шановним автором, що «наука дивиться тільки на те, чи дана думка має наукове обґрунтовання, чи ні, і за шкідливе вважає тільки закривання правди, з яких би міркувань воно не виходило». Але не погоджуємося з тим, що його погляд про початки української нації і про «общеруску» єдність передтатарської доби справді «опертий на… річевих арґументах». Хиба-ж можна повірити в те, що факт спільної династії, або факт «спільної віри», або «інтензивні торговельні звязки» справді доказують культурно-національне обєднання усіх східних Словян? Чи може доказує це факт спільної літературної мови у тих часах, коли в західній Европі такою спільною літературною мовою була латина. Не забуваймо, що тодішня літературна мова усіх східних Словян це була мова староболгарська і вона була спільна у письменстві не лише східних (як здається, думає д-р Кордуба), але і південних Словян. Про яку-ж тоді єдність треба би говорити, щоби справді не закривати правди? – А про «ріжниці виговору» цеї староболгарської мови у ріжних словянських народів, що її вживали в церкві і в письменстві, фільольоґія повчає нас трохи інакше ніж д-р Кордуба. Ріжниці були досить великі і якраз вони дозволяють фільольоґам триматися погляду, що в ті давні часи ніякої «общерускої» мови, спільної для всіх східних Словян, не було. Анальоґія з німецькою літературною мовою, часто притягувана московськими ученими, теж не доказує того, що нею д-р Кордуба намагається доказати. Порівняння – це ще не доказ!

Староукраїнська література, таки залишиться українською, хоч вона писана староболгарською мовою, і тут нічого не поможуть такі «докази», що, мовляв, ці літературні твори переписувалися і «зберігалися в копіях на «півночі», отже нібито були спільним майном «півдня» і «півночі» то значить і Українців і Москалів. Такі самі «докази» видвигав колись н. пр. московський учений А. Н. Пипін у своїй полєміці проти Огоновського (гл. «Archiv. J. sl. Ph. XIII». 1891. cтop, 434–463, або «Вѣстникъ Европы». 1890, сентябрь), але нині нема ніякої наукової ані розумної причини їх повторяти.– Хиба-ж можна в той спосіб перемішувати продуцента, що ним була тоді українська нація, з нездарним московським консументом? Хиба-ж саме копіювання і нездарне наслідування незрівнаних творів староукраїнської літератури московськими авторами справді може бути доказом на «істнування загального почуття і єдности» між Українцями і Москалями? Треба лише трохи льоґічно думати, щоби сказати своє рішуче «ні»! – А тимчасом д-р. Кордуба повчає нас, що «хто цьому всьому перечить, той не хоче розуміти головного змісту ґрандіозного історичного процесу, який відбувався у східній Европі в IX–XII. ст. – Залишаємо цю фразу під розгляд шановних читачів. Для нас є вона лише вислідом «ґрандіозного» перемішання понять і повної затрати самостійної думки під впливом і чужої тенденційної науки. Цим ми не закидаємо д-ру Кордубі «єреси русофільства», лише стверджуємо факт його некритичного відношення до московських і москвофільських теорій.

Наші духові скарби староукраїнської доби збереглися і до наших часів лише у невеликій частині, але і в цьому неповному вигляді вони все ще викликають заслужений подив усього культурного світа. Д-р Кордуба спокійною совістю передав їх до нібито спільної «общерускої» скарбниці і опинившися в той спосіб з голими руками не бачить, цілком природно, ніяких доказів на це, що вже в княжій добі українська нація досягла високого рівня своєї національної і культурної зрілости. Позбувшися усеї нашої найстаршої культурно-національної традиції на користь «общерускої» єдности, він, очевидно, ніяк не може зрозуміти, що Укр. Істор.-Фільольоґічне Т-во в Празі свій протилежний погляд спірає якраз на цих «фактах і проявах», що їх д-р Кордуба подарував «общерускій» скарбниці.

Др. Кордуба дивується також, і як можна початків української нації шукати аж у прасловянській добі. «Це вже якесь таке різке непорозуміння, – каже д-р Кордуба що я ніяк не відважуся класти його на рахунок шановного Т-ва, тільки вважаю за простий lapsus референта». – На наш погляд, історія української нації орґанічно звязана з історією української мови. Відкидаючи фальшиву теорію про т.зв. «праруську» язикову спільність усіх східних Словян, ми бачимо, що самих початків української нації, так само як і початків інших словянських націй, таки треба шукати у прасловянській добі, бо вже тоді прасловянська мова ділилася на діалекти, а їхні носії розвинулися в окремі словянські народи. І це не є ніяке «непорозуміння», ані не «lapsus референта», а один із здобутків фільольоґічної науки, що його підтверджують також здобутки інших споріднених наук.

Вкінці ще одно питання прінципового характеру. Д-ру Кордубі «дуже дивно в науковій дискусії у ХХ-ому століття стрічатися зі замітом, що якийсь погляд на дану справу з українського становища шкідливий». Дозволимо собі пригадати, що н. пр. чеська наука, розглядаючи відомі підроблені чеські рукописи (Короледворський та Зеленогорський), з одного боку доказує, що це фальсифікати, а з другого виясняє їх корисність чи шкідливість для чеського національного відродження. І це вона робить не тільки в ХІХ ст., але й дальше робить те саме у ХХ ст. Отже і українська наука не лише може, але й повинна з цих двох боків розглядати цілу цю теорію «общерускої» культурно-національної єдности, що її нам вже здавна накидають її творці та їхні свідомі чи несвідомі аґенти. І нас ніякі насмішки д-ра Кордуби не відстрашать від того, щоби з цих двох боків оцінювати його трохи більше, ніж дивні статті. І тому ми ясно і недвозначно формулюємо свій кінцевий висновок, що усі основні тези д-ра Кордуби, висказані у статті «Найважніший момент в історії України» з наукового боку помилкові, а з українського національного становища шкідливі, бо заганяють нас у сферу ворожої нам національно-політичної ідеольоґії, а українські науку тримають на ступні неплідного епіґонства.

Справді треба дивуватися, що у двадцятому віці самі українські автори затягують старе заржавіле залізо з московського наукового смітника до храму нашої науки. Якщо це не буде лише якийсь відокремлений нещасливий випадок, то може скоро прийдеться ствердити дуже сумний факт великого інтелектуального і національного занепаду в нашому духовному житті.

Зміст

К. ЧЕХОВИЧ

В СПРАВІ СТАТТІ «ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ»

Український голос 3 (25 січня 1931).

P.S. У «Ділі» з 13.1. ц. р. помістив д-р Кордуба ще одну відповідь на мої статті. Свої помилкові твердження і фантазії він називає «устійненими і загальновідомими історичними фактами» і далі вірить, що його цитати мають вартість наукових доказів для підтримування теорії «общеруської» культурно-національної єдності. З того виходить, що він далі не бачить усієї ріжноманітності значень терміну «Русі», дуже некритичне приймає деякі твердження тенденційною російської і русофільської науки, вважаючи різні їх вигадки за наукову правду. – Мої протилежні твердження він називає голословними і нічим не доказаними ти ще й виголошуваними з подиву гідною самопевністю у проповідницько-навчальному тоні. Нехай вже другі рішають у кого більше голослівності, подивугідної самовпевненості та проповідницько-навчального тону. Думаю, що це був би надвеликий анахронізм витягати тепер великий науковий апарат проти застарілих теорії, що їх д-р К. повторяє. Я уважав своїм обов’язком вказати лише на цілий ряд помилок д-ра К., що їх вже давно наша наука вияснила, і на деякі його про гріхи проти засад логічного думання. При тім я старався також виявити ті тенденційні джерела звідки він свої нічим недоказані тези і фантастичні здогади черпає. Чи це лише мої суб’єктивні погляди і інсинуації, про те вирішить дальший розвиток нашої науки, яка напевно піде іншим іншими шляхами ніж д-р К. у своїх дивних статтях.

Зміст

МИКОЛА ЧУБАТИЙ

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Діло 15–19 (23, 24, 25, 27, 28 січня 1931).

І.

Питання, порушене проф. М. Кордубою (в «ЛНВ» 1930/VІ. і в «Ділі» з 26. XII. 1930 р. і 6. І. 1931) та Істор.-Фільол. Товариством у Празі («Діло» з 11. XII. 1930 і 4. І. 1931), належить до низки таких проблєм, які можуть і повинні цікавити не лише спеціялістів-істориків чи фільольоґів, але й освічений загал. Та питання це таке складне, як складним є наукове поняття нації і ще більше її ґенези в конкретнім випадку. Як на обєктивне поняття нації складаються можливі елєменти відрубности політичної, економічної, суспільно-правної, реліґійної, культурно-побутової та мовної, так ясним стає, що подібні сили мусіли впливати і на повстання української нації. Виходить також, що сам історик не в силі розвязати того питання без помочі споріднених наук – історії, права, господарської, церковної літератури і т д. І ті замітки – це лише причинок до того питання науки, без претенсії розвязувати остаточно цю складну проблєму.

Поставлено справу так, коли саме прийшов цей момент у житті українського народу, що він став почувати себе окремою індивідуальністю – нацією. Проф. Кордуба твердить, що тим моментом було прилучення полудневої части «Руської Землі» до литовської держави – отже кінець XIV. в., зате Історично-Фільол. Т-во каже, що це сталося «от начала», отже в доісторичних часах. Русь – по думці І.-Ф. Т-ва – все була рівнозначною з нинішньою Україною, а інші племена і простори руської держави – це були лиш периферії, заселені інородцями. Перший погляд кладе творення української нації на час найбільшої анемії політичної, господарської, церковної та взагалі культурної тої етнічної маси, з якої мала саме тоді творитися окрема нація, другий хоче бачити готову націю майже в доісторичні часи, коли всі нинішні нації мали племінно-родовий устрій та, очевидно, націями не були. В тій стадії розвою ані одна з істнуючих націй нею не була. По моїй думці творення окремої нації ледви можливе в часі політичного, господарського, правового, церковного та культурного занепаду, правдоподібніше є зовсім навпаки. В часі всестороннього розвою та зривів творилися нації швайцарська, голяндська, німецька й інші, й нині хоч би американська, бразилійська і т. д. Колиж прийшов такий момент на Україні? Мені здається, що він зачався по смерти Ярослава Мудрого, а закінчився з моментом утворення Галицько-Волинської, на ділі першої чисто Української Держави (1199). По смерти Ярослава на півночі і полудні витворюються два ядра, біля яких в XII. ст. формуються два орґанізми, майбутні два народи: український та великоруський, з Галичем та Суждалем як столицями, аж доки ті орґанізми зовсім не відкололися на поч. XIII. в., коли то Роман Мстиславич, обєднавши всі тоді заселені землі нинішньої України (з виїмкою малозначучої тоді Чернигівщини), проголосив себе «Самодержцем всея Руси». А Русь на переломі XII. і XIII. в. означала вже Україну, що буду старатися доказати.

Та вернім в доісторичні часи. Східна Европа це шахівниця племен словянських і не словянських, а Русь це київські поляни. Лиш мілітарною силою варягів руські князі держать їх усіх разом, і тих з доріча гор. Волги, і тих з доріча Двини, Припяти чи Дністра. Так було аж до Володимира В. включно. Відповідь автора літопису на питання «Откуду єсть пошла Русьская Земля»? – це відповідь на процес постання, а згодом розпаду не нації, а держави, якій київська Русь накинула свою назву. Бо у всіх джерелах нашої найстаршої історії «Земля» – це синонім «Держави»[18]. В X–XI. в. говориться про «Руську Землю» так само, як про Лядську, Угорську чи Грецьку. Не диво отже, що Руська Земля це поляни і полочани і новгородці, а руськими городами є рівно Київ, Чернигів, як і Полоцьк, Новгород В. чи Ростов. Очевидно: в державнім значінні. Поняття «земля» до смерти Ярослава (1054) означало цілу державу, по розпаді руської держави на уділи маємо вже богато земель-держав, які прибирають свої власні назви – земля київська, чернигівська, галицька, новгородська, суздальська та ін. Річ ясна, що дотеперішня назва «Русь» приймає тепер інше значіння.

В середині XII. в. Русь має трояке значіння. Русь в давньому розумінні – уживається постійно у відношенні до «иноземців», отже до угрів, поляків, німців, греків, половців і т. д. Русином є тоді київлянин чи суздалець, смольнинин чи галичанин. Проти чужинців виступала солідарно давня руська держава, злучена вже тепер слабо лиш спільною династією, спільними «снемами» (зїздами) князів, спільним правом, а передовсім спільною митрополією. В такому значінні уживається теж слово Русь, коли торжественно апелював хтось до патріотизму і солідарности князів чи населення з огляду на спільну безпеку від спільного ворога[19].

Слово Русь має у XII. в. деколи і давнє вузьке значіння на означення Київщини. Прим. читаємо в Іп. (1146) літописи «Святослав же (з Новгороду)… послав к Юргьви у Суждаль… рече: пойду в Рускую землю Києву», або «Біжащю же Святославу из Новгорода идящу в Русь к брату» (Iп. 1141). Брат його Всеволод справді сидів у Київі. Та дуже часто це поняття Руси в літописях таке неозначене, що тяжко сказати, чи мова там про Київщину, чи й про інші нині українські землі на полудні.

Та вкінці слово Русь уже від пол. XII. в. і то найчастіше, означає полуднє давньої «Руської Землі» в протиставленні до півночі, отже вже нинішню Україну (але без Галичини, яка аж у ХIII в. недвозначно вчисляється до Руси). Це трете значіння Руси менше ярко виступає в Іпатськім списку, писанім з точки погляду самої Руси (полудня), зате яркіше в Лаврентієвскім списку та в І. Новгородській літописи, писаних зі становища північних земель.

Для приміру наведемо низку цитат, у яких Суждаль та Новгород В. стоять як антитеза до полудня з Київом як осередком, отже до Руси. Літопись записує: «В томже літі пойде Дюрги с Ростовци и з Суждальци и с всими дітьми в Русь…» (Іп. 1154). Або «Тойже зими пошел бі Дюрги в Русь слишав смерть Изяславю… вниде Киев… и прия з радостью вся земля Руская; тогди же сід роздає волости дітем: Андія посади Вишогороді, а Бориса Турові, Гліба Пєреяславли, а Василькові да Поросьє». (Iп. 1155). Тут Русь взагалі інша сторона від Суждаля, в першу чергу Київщина, але також Турівщина і Переяславщина. Зате Лаврентієвська літопись докладно означає, що Переяслав лежить на Руси щоби не мішати його з не-руським, т. зв. Заліським Переяславом в дорічу Волги. «Тогоже літа – читаємо – представися князь Ярослав Мстиславич в Руськом Переяславли» (Лавр 1199). Про той сам Руський Переяслав згадує продовження Лавр. літописи під рр. 1201, 1215, 1227, 1228, 1230 і ін. Отже наш Переяслав на Лівобережі – це Русь, а Заліський не є Русю.

ІІ.

Та не лиш Переяславщина є Русю, але нею є також Чернигівщина з Сіверщиною у відношенні до півночі. Прим. читаємо, що з Новгороду В. «Святослав… иде к Нерижку и перешед Оку і ста… В тоже время прибігоша из Руси діцки и повідаша ему Володимера в Чернигові а Изяслава в Стародубі» (Іп. 1147). Або знову з нагоди смерти Андрія Боголюбського записано: «Увидівше смерть княжю Ростовци и Суздальци… ріша… князь наш убієн а дітій у него нітут, синок его мал в Новігороді а братья его в Руси» (Iп. 1175). Брати Андрія Михалко і Всеволод були в Чернигові у Святослава. Отже і Чернигов – це Русь.

Русю є також північне Поділля над горішнім Богом. Прим. записано таке: «И рече Изяслав Ростиславу Гюргевичу: иди в Бозскій… а ти постерези землі Руской оттолі… В тоже время Изяслав поиде на Гюрія стрия своего а брата своего Володимера остави Києві… а сина своего остави в Переяславли». (Іп. 1148). Тут Русю є Побоже, не лиш Київ, бо Київа стеріг другий князь. Коли Ізяслав пізніше прогнав Ростислава з Божеська, то батько його в Суждалі жалує сина: «Тако мні ту части ніту в Руской земли и дітем моим» (Iп. 1149). Руська Земля тут полуднє взагалі, а зокрема тут мова про Побоже або Переяслав, до якого, як читаємо нижче, Юрій доходив свого права.

Та не лиш Побоже, Русю є також Волинь по обох сторонах Горині. По великій кампанії суждальських князів на спілку з Ольговичами Чернигівськими і Володимирком галицьким проти Ізяслава київського, якому помагали угри, Володимирко відступає Ізяславові «Руски городи: Шюмеск, Тихомль, Вигошев, Гнойниця, Божск» (Iп. 1152), отже крайно по обох сторонах Ґорини і над гор. Богом.

Русь як полудне протиставиться не лиш Суждальщині, але й Смоленщині та т. зв. верхівським краям. Читаємо, що коли київський, волинський і переяславський князь Ізяслав прибув до Смоленська, то «Изяслав дари Ростиславу что от Рускии землі и от всих царских земль, а Ростислав дари Изяславу что от верхних земель и от Варяг». (Іп. 1448). Тут протиставиться полудне північному заходові – українсько-чорноморської околиці околицям білорусько-балтійським.

На основі літописей можна навіть означити, котрі то землі в половині XII. ст. становлять Русь. В І. Новгородській літописи (1149) є згадка: «Йде архиепископ Ніфонт в Русь позван Изяславом и Климом митрополитом. Ставил бо его бящеть Изяслав с єпископи Руськия области не слав царюграду». Що це є та руська область, точно виясняє нам Іпатська літопись (1147). У ній єпископами руської области були: єпископ чернигівський Онуфрій, єпископ білгородський, переяславський, юрієвський, володимиро-волинський, отже самі єпископи з України. Вони то поставили митр. Клима «не слав царю граду» проти волі неукраїнських єпископів: новгородського єпископа Нифонта та смоленського Мануїла. Руська область – це в тім випадку докладно Україна без Галичини.

Та від поч. XIII. в. і Галичина вже Русь, бо повний титул Романа галицького самодержець всей Руской земли, князь галичкий». Папська канцелярія (1207, 1214 і слід. рр.) Галичину титулує постійно Русю, а князів Суждаля «dux susdaliensis». Тим чином бачимо, що зміст слова Русь зміняється, покриваючися на переломі XII і XIII в. з територією України.

Це присвоєння собі назви «Русь» для полудневої части давньої Руської Землі мало свій реальний зміст, бо в XII. в. зайшов цілий ряд таких подій, що розкололи давню одну державу на південь і північ, при чому назва Русь лишилася при півдні, поширюючися з Київщини на цілу територію нового національного орґанізму. Такі події зайшли в політичному, господарському, суспільно-правному і церковному житті, а можливо, що й в інших ділянках культурного життя, про які мені важко тут рішати.

ІІІ.

Під політичним оглядом у XII. в. орґанізується на північно-східній периферії держави новий центр – земля суздальсько-ростовська побіч другого північного центру – Новгороду В., подібно як і на полудні відокремлюється від Київа галицька земля.

Від пол. XII. в. Суздаль починає безоглядно ривалізувати з Київом. Оба літописні списки (Іпатський і Лаврентієвський) занотовують нам цілу низку подій з часів володіння суздальських князів Юрія та Андрія, які свідчать про те, що їх акція, аби понизити Київ і видвигнути Суздаль чи Володимир н. Кл. до державного центру, була доцільна й успішна. Розбудова Володимира н. Кл., спровадження св. ікони з Царгороду, збудування Золотих Воріт у Володимирі н. Кл. з одного боку, а зруйнування Київа (1169) з другого боку – це ті замітні події, що вказують, як Суздаль політично ривалізує та відокремлюється від Київа. Читаємо навіть, що Юрій та Андрій претендують до старшинства в розбитій тепер «Руській Землі», поволи і княжі зїзди не відбуваються, а навіть династичні інтереси не є такі живі, як давніше. Про церковний розділ мова нижче. Ослаблений Київ віддає на полудні провідну ролю Галичеві. Галицький князь Ярослав Осмомисл посуває границі Галицької Землі здовж Дністра аж до долішнього Дунаю, а розбудований Галич лучить з Чорним Морем. На переломі XII–XIII. ст. і Київ з Правобережам входить у сферу політичних впливів Галича, а політичне відокремлення Руси від Суздальсько-Ростовської Землі стало фактом довершеним тоді, коли Роман Галицький проголосив себе «Самодержцем всея Руси», в такому значінні, яке Русь мала в ІІ. пол. XII. в. Обєднання Новгороду зі Суздалем прийшло куди пізніше.

Під економічним оглядом давня «Руська Земля» перестала істнувати як господарська одиниця, відколи заломився її хребетний стовп – торговельний шлях Балтик–Чорне Море: «путь із Варягів до Греків». Сталося це остаточно при кінці XI. в., коли половці розмірно на постійне (як колись переходово печеніґи) засіли в степовій смузі України. Коли візьмемо під увагу, що майже рівночасно завоювання турків сельджуків (і поява половців) перетяли другий торговельний сухопутний шлях арабських купців знад Каспійського Моря до Київа, де він перетинався з водним Дніпровим, то Київ як вузловий пункт цих двох світових шляхів стратив безповоротно своє давне значіння.

Наддніпрянські землі переживають важку господарську крізу, чого відгомоном є енергійні заходи Володимира Мономаха проти лихви (постанови Руської Правди про проценти). Давня купецька аристократія Київа – старци градскії – убожіє, тратить своє політичне значіння, а занархізована київська чернь (середи на XII. в.) захоплює на вічах владу та веде матір руських городів до руїни. В додатку половці просто виперли українське населення знад середущого Дніпра на північний захід. Українське Подніпровя перестало бути господарським помостом між арабським полудневим сходом і грецьким полуднем з одного та північю з другого боку.

В XII. в. довершується отже й господарський розпад давньої «Руської Землі» на північно східне доріча Волги, на північний захід з Новгородом, звязаний господарсько з надбалтійськими краями, а згодом з Ганзою та на руські землі (Україну), звязані економічно сухопутною дорогою з середущою Европою, а водною з Чорним Морем, але не Дніпром, лише Дністром.

В західно-українських містах так часто чуємо в XII–ХШ. в. про істнування польських, угорських, німецьких та інших купецьких кольоній. Це було одною з найважніших причин упадку київського та чернигівського князівства на переломі XII–ХІІІ. в., як території, що лежала в господарсько мертвій смузі.

Та рівночасно полудне давньої «Руської Землі» переходить у своїм нутрі поважні господарські переміни. В цій типовій країні лісо-степу скорше ніж на північнім сході – в смузі ліса, – розпадається доісторичний родовий устрій, а давня родова власність перемінюється в індивідуальну. Тут скорше переживається старий погляд, що «земля – се княже та Боже», ніж у Суздальщині. Руська Правда ІІ. широкої редакції вже недвозначно стоїть на засадах індивідуальної земельної власности та стає кодексом, допасованим більше до полудня, як до півночи – отже українським. Отже не диво, ще її звязок з пізнішими правами Української Землі тісний, зате з правовою культурою пізнішої московської держави дуже слабкий[20]. Розвій індивідуальної земельної власности, флюктуація населення знад Дніпра вкінці взірці західного феадалізму (передовсім угорські впливи) ведуть до витворення на полудні давньої «Руської Землі» боярської земельної аристократії, що не лиш суспільно-правний лад, але навіть своє приватне життя взорує на західних сусідах.

Лицарське життя заходу (в XII. ст.) полонює бояр Галичини та Волині, а на Волині стрічаємо вже навіть пасованих лицарів (Іп. 1149). Боярство мішається не лиш у державні, але й династичні справи та стає рішаючим станом у державі. Зате суздальсько-ростовська держава та новгородська вже від XII. в. йдуть по іншім шляху суспільно-правного розвою. Багато причин, між іншими доволі сильне право князя до всеї землі веде у першій мірі до розвою абсолютнаму, у другій до розвою міської аристократії і до витворення міста-держави. Саме з недостачі міської аристократії Київ (у пол. XII. в.) стає типовим зразком деґенерації народоправного віча і його упадку[21], а земське боярство і тут частинно стає переємником влади віча. В тім заслуга Романа галицького, що він зумів опанувати боярство.

Тим чином і під господарським, правовим та соціяльним оглядом Русь, себто полудне вже під кінець XII. в. сильно відстала від півночі.

IV.

Та й руська церква з митрополією на чолі, інституція найбільше консервативна та свідок колишньої політичної єдности «Руської Землі», вже в пол. XII. в. показує поважні риси розколу. Історія поставлення митр. Клима Смолятича (без згоди патріярха) руками лиш пятьох владик «руськія области» проти волі двох північних єпископів вказує нам, що інакше дивилося на владу патріярха українське полудне, а інакше неукраїнська північ. Поставлено там рубом церковно-правне питання автокефалії київської митрополії, до якого негативно поставилися неукраїнські владики, більше (в майбутності) православні, як сам царгородський патріярх.

Усамостійнення української церкви веде згодом під впливом заходу до змагань обєднатися церковно з Римом. У XIII. в. ідея унії з Римом є жива не лиш на західній Україні (рр. 1207, 1214–16, 1246–1247, 1253–4), але й на Придніпрянщині, про що свідчить поява митр. київського Петра Акеровича на ліонськім соборі (1245), завдяки піддержці чернигівських князів. Зате на півночі всякі «схизматицькі» тенденції української церкви у відношенні до патріярхату не знаходили признання.

Ріжниця гадок при поставленні митр. Клима (1147) не була одиноким доказом церковного роздору. Андрій Боголюбський ок. 1169 р. при житті київського митрополита Константина ІІ домагається від патріярха поділу київської митрополії на дві, себто утворення окремої митрополії у Володимирі н. Кл. для суздальсько ростовської держави; лиш рішучий опір патріярха та впливи Константина ІІ (грека) не допустили вже в ІІ пол. XII. в. до розділу київської митрополії на руську (київську) і суздальську (володимирську).

В пол. XIII. в. Данило піднимає цей плян руської митрополії, бо на київського митрополита підбирає свого чоловіка (Кирила II), який до свячення перебуває в Галицько-Волинській Державі. Колиж заходи, щоби звязати осідок руської митрополії з Галицько-Волинською Державою не повелися, а митр. Кирило ІІ, ставленик Данила, переносить свій осідок на північ до Володимира н. Кл., наслідники Данила (мабуть вже Лев та Юрій) висувають в Царгороді справу окремої галицької митрополії, яку й основано 1302 р.

Чи й на інших ділянках культурного життя полудневої части давньої «Руської Землі» зайшли в XII. в. зміни, які зазначують окремішність полудня та півночі це повинні вирішити дослідники нашої старої літератури та мови.

Повстання держави Романа Мстиславича (1199), який обєднав цілу нинішню Україну на захід від Дніпра аж по Вислоку, було фактом, що стверджував не лиш істнування першої чисто української держави, але й нації. У склад цеї української держави Романа Мстиславича «Самодержця Всей Руской Земли» (Іп. 1200), не ввійшла лиш північна частина Лівобережа – князівства без всякого політичного тоді значіння, бо степова смуга була в тих часах незаселеною країною, на всякий випадок без української людности. Правда, творець цеї першої чисто української держави скоро помер, та саме ця обставина, що його твір, не зважаючи на внутрішні заколоти, на посягання інших Руриковичів та іноземців, а навіть не зважаючи на татарську хуртовину, вдержався, свідчить про глибші основи істнування цеї держави, як династичні інтереси незлюблених боярством Романовичів. Ця перша національно українська держава більше вже звязана з середущою Европою, як з Европою Східною і виказує за Данилового наслідника Льва стільки животних сил, що прилучує до себе Закарпатську Русь (перший раз в історії) та завойовує пограничну польську Люблинщину; а вкінці хоч би і хвилеве посаджений Шварна на литовськім престолі хіба досить виразно говорить про значіння і силу тої першої української держави. Взагалі володіння Льва Даниловича гідне бачнішої уваги істориків, ніж це було досі.

Точка тяжести всестороннього життя й розвитку Руси лиш на якийсь час пересунулася знад Дніпра на захід. Бо як тільки нестало тих причин, що примусили українську націю схоронитися зі своєю культурою на захід, то центр України знову пересунувся над Дніпро до Київа, звідки наші впливи поширюються щораз дальше на полудневий схід.

V.

У склад Польщі та великого литовського князівства ввійшли українські землі по майже 200-літнім власнім державно-національнім життю вже з виразним національним обличчам. Бож чи може бути мова про створення окремої національної індивідуальности (якщо її досі не було би) серед таких крайно непригожих обставин у ІІ пол. XIV. в.?

За Казимира В. поплила до Галичини кольонізаційна хвиля польських влодик, за його наслідника Людвика угорського (1375) утворено аж пять латинських епископств на українських землях, не згадуючи вже про церковну політику Ягайла. Кінець XIV та XV в. – цеж кінець правосильности «руського права» (tempus iuris ruthenicalis) в Галичині.

А в границях великого князівства бистрою ходою пішла централізація, що безоглядно зносила рештки укр. державности – удільні князівства на Волині, Чернигівщині, Київі та Поділлі. За розгромом удільного старо-українського ладу йшли установи, запозичені живцем з Польщі. Представники української автономії покидають границі держави та еміґрують на північ (у Москву) або на Закарпаття (Коріятовичі).

Певно, що нижча культурно Литва не могла нічого нового накинути вище культурним українським землям, тому приватне право, мову і т. д. лишила по старому, але зате широко відчинила вона браму польським впливам. На церковній ділянці Литва творить окрему литовську митрополію з осідком у Новгородку на Білій Руси (ок. 1360), зате завзято поборює галицьку митрополію та не признає автокефальної київської церкви в особі митр. черця Теодорина, підтримуваного місцевими українськими кругами. Серед такої боротьби за збереження руського характеру тих земель на переломі XIV.–XV. в. ледви чи моглиб тут зродитися центрифуґальні сили у відношенні до «собирателя руських земель», Москви, хіба навпаки – центрипетальні.

На прилученні «руських земель» до литовської держави скористали ті землі давньої Руси, до яких перенісся осередок політичного та релігійного життя литовської держави – білоруські землі. Давні північно-західні периферії «Руської Землі» стали тепер центром великої держави, а українські землі її періферіями. Т. зв. литовська митрополія має свій осідок у Новгородку на Білій Руси. Мова, право та льокальна культура цих земель давньої Руси стають основою т. зв. руської культури литовської держави, а щойно на другім місці культура українських областей.

Фільольоґам слід рішити питання, яких елементів більше є в т. зв. руській урядовій мові литовської держави – білоруських чи українських; та оскільки мені відомо, вчені нині схиляються до погляду, що більше там елементів білоруських. На випадок приняття цеї думки «падуанський доктор» Франціск Скорина мусів би вийти з нашої й увійти в білоруську літературу.

В останніх досятяти роках розвинулася дуже жива дискусія між українськими, білоруськими та польськими істориками права на тему національного характеру Литовського Статуту, себто його правової культури та мови. Вже нині вилонюється її результат, а саме, що Литовський Статут з його правовою культурою є памятником білорусько-українського права з сильним впливом передовсім польського державного права.

В основу Литовського Статута ввійшло земське право білоруських уділів, а згодом і українських. Вони домінуючі в старій редакції (1529); зате в останній редакції помітний великий вплив польського права. Щодо мови Литовський Статут є власністю білоруського й українського народів.

Зі сказаного вище виходить, що мабуть не помиливсяб той, хто поставив би твердження, що прилучення руських земель до Литви рішило про повстання білоруського народу. Одно лиш обновлення київської митрополії Апостольською Столицею (1458) та перенесення церковного життя на Україну (хоч не цілком) було позитивним потягненням в користь переваги українського елементу над білоруським, але лиш на церковному полі.

Зміст

КОСТЬ ЧЕХОВИЧ

ДО ДИСКУСІЇ ПРО ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Діло 33 (14 лютого 1931).

Прага, 5 лютого 1931.

Стаття М. Чубатого «До питання про початки української нації» (І –V, «Діло» з 23 – 28. І. ц. р.) дає цінні причинки до вияснення цеї важної проблєми. Тим більша шкода, що шановний автор залишив на боці деякі важні подробиці, які моглиб і його самого привести до трохи інших висновків, та що він не всюди ясно висказує свою думку, даючи тим підклад для деяких сумнівів щодо найстаршого (передтатарського) періоду нашого державного і національного життя.

Головна заслуга автора в цьому, що він зясовує ріжні значіння терміну «Русь», витягаючи в той спосіб проблєму початків української нації з темряви шкідливого для нас термінольоґічного хаосу на поверхню ясного льоґічного думання, і цим помогає українській науці в її боротьбі з ворожими політичними тенденціями на полі науки. Всеж таки ми мусимо мати на увазі і те, що історія нашої національної назви – це ще не історія нашої нації, зн., що сама національна назва не може бути критерієм ані для встановлення, коли почався процес творення нації, ані для визначення границь цілої національної території в якомунебудь періоді нашого історичного життя. Український національний орґанізм міг істнувати і без спільної назви «Русь» і без політично-державного обєднання всіх наших земель, хоч нацією в модерному змислі він тоді, очевидно, ще не був.

Досліди М. Чубатого над еволюцією значіння терміну «Русь» нищать помилкові здогади М. Кордуби, але ще не цілком ясно видвигають ріжницю між орґанізмом державним та орґанізмом національним (хоч би і при племінно-родовому роздробленні) в давніх часах київської Руси. З деяких неясних місць можна би зробити навіть такий помилковий висновок, що в давнину ми разом з росіянами творили один спільний національний орґанізм, а щойно пізніше від цеї єдности «відкололися».

«В XII. віці – пише М. Чубатий – зайшов цілий ряд таких подій, що розкололи давню одну державу на південь і північ, при чому назва Русь лишилася при півдні, поширюючися з Київщини на цілу територію нового національного організму». (II.) – Думка, що зродила таке речення, могла бути лише така: до XII. в. не було причин для розколу державної єдности всіх східних словян, бо вони тоді ще не ділилися на якісь окремі національні частини і всі разом творили якусь єдність (общеруську чи пра-руську), а щойно в XII. в. зявилися ті причини, що витворили «новий національний орґанізм» (зн. українців) і довели до розколу давньої одної держави. – Думаємо, що більшість читачів лише так могла зрозуміти те місце і через те мусіла опинитися в новому вирі помилок і сумнівів. Можливо, що сам автор не має таких поглядів, але текст його статті дозволяє нам зробити лише такі висновки.

В іншому місці читаємо, що українська нація почала творитися аж «по смерти Ярослава Мудрого», і що цей процес закінчився «з моментом утворення Галицько-Волинської, на ділі першої чисто Української Держави (1199)». Тяжко догадатися, чому саме Галицько-Волинська Держава є «першою чисто українською державою», бо ані С. Томашівський, який вже давніше висказав таку саму думку, ані М. Чубатий цього не доказують. Даремне шукаємо в цілій статті відповіди на питання, чому шановний автор не вважає київської Руси державою українською. Чи тому, що українці не мали ще тоді своєї загально національної назви? Чи може тому, що до київської Руси крім українських земель належали часом і деякі неукраїнські? Ні одно ні друге не оправдує такого погляду.

І з інших місць статті М. Чубатого можна би зробити висновок, що в часах перед смертю Ярослава Мудрого українців, як чогось окремого від росіян, ще не було. Аж «по смерти Ярослава – каже М. Чубатий – на півночі і полудні витворюються два ядра, біля яких в ХІІ ст. формуються два орґанізми, майбутні два народи: український та великоруський, з Галичем та Суждалем як столицями, аж доки ті орґанізми зовсім не відкололися на поч. XIII. в.». З того виходило би, що для давніших часів можна собі приймати теорію «общеруської» культурно-національної єдности всіх східних словян, так, як це зробив напр. М. Кордуба на радість наших доморослих общеросів (див. «Земля і Воля» з 4. І. і з 25. І ц. р., а також «Русскій Голос»). Та чи є для цього якінебудь наукові докази? Нам здається, що крім відомої нам усім тенденційної теорії російської (і русофільської) науки, яка підпала під вплив російської національно-політичної ідеольоґії, ніякої іншої основи для твердження про якусь «праруську» чи «общеруську» спільність нашу з росіянами взагалі нема.

Порівняння нашої нації з «нацією» швейцарською чи американською, що їх находимо у статті М. Чубатого, можуть нас дуже легко затягнути у сферу перемішання двох ріжних понять. Такі «нації», як швайцарська чи американська, є вислідом цілком інших історичних і ґеоґрафічних умовин та скривають у собі цілком інші проблєми. Слово «нація» на їх означення має зовсім інший зміст, ніж слово «нація» на означення напр. німців чи українців. Тут спільний лише зовнішній звук слова, але в першім випадку за ним криється значіння державного, подекуди й культурного обєднання даної території без огляду на національний склад її мешканців, а в другім випадку лише національна, язикова і культурна єдність, що звичайно не покривається з межами державної орґанізації, а часом живе неповним життям без власної держави. Коли говоримо про націю українську, тоді мусимо триматися цього другого значіння слова «нація» і не забігати туди на першу сферу цілком іншого поняття, що нічим не може нам помогти вияснити нашу конкретну проблєму, а саме проблєму початків української нації.

Вкінці ще на одно непорозуміння треба звернути увагу, бо воно вже не перший раз у нашій дискусії повторяється. Українському Історично-Фільольоґічному Товариству в Празі закидають такі погляди, яких воно ніде не висказало та яких у моїх статтях у «Ділі» (з 11 ХІІ. м. р. і з 6. І. ц. р) теж ніде нема. Ніхто не сказав, що «Русь все була рівнозначною з нинішньою Україною», або що українці були «готовою» нацією «от начала», зн. в доісторичні часи. Так, що ті закиди на адресу Українського Іст.-Фільольоґ. Т-ва, що їх находимо у статті М. Чубатого (І.), випливають лише з непорозуміння. Можливо, що мої дуже ляконічні статті не всюди ясні, але думка була та, що терміном «Русь» у національному розумінні перші почали називати себе українці і в цьому розумінні ми з росіянами ніколи не творили єдности (це проти поглядів М. Кордуби!), та що українці досягли досить високого ступня своєї національної і культурної зрілости в історичні часи свого державного життя, в так званій київській Руси. Інша річ, що нація це не так готовий факт, як радше безнастанний живий процес, і тому самих початків української нації, таксамо як початків кожньої іншої словянської нації, треба шукати ще у прасловянській добі.

Про погляди інших членів Істор.-Фільольоґ. Т-ва в Празі можна довідатися з публікації цього Товариства, що вже появилася під назвою «Откуду єсть пошьла Руская Земля» (Прага 1931).

Зміст

МИРОН КОРДУБА

ЩЕ ПРО НАЙВАЖНІШІ МОМЕНТИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (ДО ЗАМІТОК Д-РА МИКОЛИ ЧУБАТОГО)

Діло 36 (18 лютого 1931).

[I]

Після статтей д-ра Чеховича суперечку над порушеним мною в «ЛНВ», 1930/VI., питанням д-р М. Чубатий спровадив з тону та рівня доґматично-реліґійних спорів XVI– XVII в. на властивий шлях спокійної, річевої, наукової дискусії («Діло», 1931, чч. 15–19) і це спонукує мене забрати ще раз в цій справі голос та при цій нагоді вияснити деякі справи, що дали притоку до непорозумінь. Як бачу, то д-р Чубатий зовсім рішучо відкидає «праську» тезу про початки української національности вже в доісторичні часи, але й не погоджується з моїм поглядом, що український нарід став окремою індивідуальністю-нацією щойно через прилучення півд.-західної части давньої Руси до Литовської Держави в другій половині XIV в., бо, мовляв, годі класти творення української нації «на час найбільшої анемії політичної, господарської, церковної та взагалі культурної тої етнічної маси, з якої мала саме тоді творитися окрема нація». На його думку процес творення української нації відбувся вчасніше, в другій половині XI. і в XII. в. Цей процес почався, каже д-р Чубатий, після смерти Ярослава Мудрого та закінчився з моментом утворення Галицько-Волинської Держави (1199 р.). Це вже справа зовсім інша, як з «доісторичними» часами і ріжниця в поглядах виходить, як зараз покажемо, не надто вже великою, особливо коли тямити, що нації повстають не через ніч, ані через рік, але їхнє формування відбувається непомітно, протягом цілих століть.

До цих виводів д-ра Чубатого хочу докинути кілька заміток. Перш за все не можу погодитися з поглядом, немовто в пору литовської окупації «етнічна маса», котра жила на занятих Литвою землях, була в стані такої всебічної анемії. Політично вона була безперечно квола, але культурно зовсім ні, коли зуміла в короткім часі засимілювати своїх завойовників! Зрештою анемія чи активність не важні для питання, про котре нам іде, бо повставання окремої національности зовсім не належить до категорії емоціональних актів, лише є вислідом ріжних посторонніх чинників і впливів, від даної етнічної маси здебільша зовсім незалежних. Так прим. хорвати стали окремою від сербів нацією через те тільки, що попали під панування Угорщини і вона втягнула їх у сферу західних культурних впливів. Та найважніше те, що я ніде того не казав, немовто населення загорнених в XIV. в. Литвою земель було «етнічною масою», з котрої мала щойно «творитися окрема нація». Це чисте непорозуміння! Зовсім навпаки: в інкримінованій статті в «ЛНВ», 1930/VI, я виразно підчеркую і факт повстання ок. середини XII в. двох окремих політичних осередків на области давньої Руси, в Галичі та Володимирі над Клязмою, і закріплення в них окремих удільних династій, і роздвоєння на церковнім полі, котре вийшло через переселення київських митрополитів на північ, та заснування окремої митрополії в Галичі – вказуючи на них, як на чинники, котрі в старій одноцільній Руси витворили політично-культурне, а слідом за ним і національне зріжничкування між південним заходом та північним сходом. На ті часи, тобто на другу половину XII. і на XIII. в., я й кладу початки формування української нації. Я зовсім не думаю, щоби в моменті, коли Литва загорнула південно-західні території давньої Руси, населення тих земель було якоюсь аморфною масою, з котрої щойно «мала творитися окрема нація», лише вважаю, що воно вже доволі далеко поступило в процесі творення цеї нації – а литовській окупації приписую рішаюче значіння тільки з огляду на те, що вона: 1) прискорила й остаточно завершила цей процес і 2) не допустила то його знищення, до restitutio ad integrum, через московську окупацію, яка без неї прийшлаб неминучо в кільканацять або кількадесять літ пізніше. Саме тому я й назвав литовську окупацію найважнішим моментом в історії України. Це головний зміст моєї статті в «ЛНВ», 1930/VІ, і мені приходиться тепер хібань пожалувати, що свої думки я подав у ній може в надто фраґментарній та згущеній, а через те дещо неясній формі.

Та цим ми ще не зовсім погодилися з д-ром Чубатим. Він, як сказано, пересуває процес творення української нації на дещо ранішу добу і всуває його в значно вужчі часові рямки, між смерть Ярослава Мудрого (1054) та утворення Галицько-Волинської Держави (1199 р.). Автор хоче свій погляд доказати тим, що в літописах термін «Русь» вже від половини XII. в. найчастіше означає полудне давньої «Руської Землі» в протиставленні до півночі, отже вже нинішню Україну. Я не приписував би цього роду доказам більшого значіння. Що правда, я й сам у відповіди на статтю д-ра Чеховича приводив цитати з літопису і з трактатів на зясування значіння терміну «Русь», але тільки тому, бо д-р Чехович з питомою собі авторитативною самопевністю твердив, що назва «Русь» від найдавніших часів уживалася виключно на означення українських земель; – отже мені йшло про виказання, що це неправда і що критик видимо незнакомий з джерелами. Щож до змісту поняття «Русь» у літописах, починаючи від середини XII. в., то він є дуже неоднаковий і непевний. Одно тільки виступає дещо виразніше, а саме, що Суздальщина і Ростовщина, як кольонізаційні области, не вважались властивою Русю; але не вважається нею й Галичина, як це признає сам д-р Чубатий. Зрештою ріжні, не дуже ясні цитати з літописів не остояться супроти факту, відомого з торговельних трактатів, що новгородці і смоленщани цілий XII. і ХIII. в. називають себе русинами і Русю.

Отже і ця справа не має для вирішення питання, про котре тут іде, значіння, бо від середини XII. в. вже виступає ціла низка загально відомих фактів ріжних катеґорій, котрі мусіли відограти ролю товчків до політично-культурно-національного зріжничкування між південним заходом та північним сходом на просторах старої Руси. І тут прийшлосяб мені з приємністю ствердити «повну згоду з поглядами д-ра Чубатого, колиб не те, що він початки того зріжничкування пересовує на ціле століття назад, до смерти Ярослава Мудрого. Я бодай у другій половині XI. в. не находжу ніяких признак такої диференціації, яка сталаб у звязку з ґенезою української нації, і д.р Чубатий зовсім їх не подає. В добі, що настала після смерти Ярослава Мудрого, бачимо зовсім що інше, а саме боротьбу між принципом політичної єдности, вираженим в сеніораті, і змаганням до відокремлення поодиноких областей. Тут бачимо з одного боку зїзди князів (снеми) на спільні наради (в Любчу, Ветичах, Городку) та спільні походи у степ під кличем оборони «Руської Землі», а з другого наростання льокального удільного патріотизму, скупченого коло місцевих династій: на Чернигівщині біля Святославичів, у Переяславщині біля Всеволодовичів, на Підкарпатті біля Ростиславичів і т. д. Ще в першій четвертині XII. в. Володимир Мономах тримає у своїх руках більшу частину старої Руси, обєднюючи Переяславщину, Київщину, Турово-Пинщину, Смоленщину, Новгород і ціле Поволже отже без розбору південні і північні руські землі. Ще під кінець XII. в. в безсмертнім «Слові о полку Ігоря» нота єдности цілої Руської Землі бренить доволі сильно, а представниками цієї Землі виступають поруч себе і Ярослав Осьмомисл і Ігор Святославич зі своїми сіверянами і Всеволод Святославич з курянами (з Курська). Всі факти господарської правової і суспільної диференціації, підобрані зовсім влучно д-ром Чубатим, до котрих можна би ще додати впливи західної культури, які вже виразно зазначуються нпр. на полі мистецтва у сплетенні византійського стилю з романським на области Галицько-Волинської Держави, – всі вони відносяться вже до другої половини і кінця ХІІ в., або й початків ХІІІ в. Тому не бачу ніякої рації, щоби в пошукуванні за ґенезою українства забігати аж до середини ХІ в. Коли не ділали ще причини, які у своїх наслідках довели до національного зріжничкування, то не міг заістнувати й сам факт зріжничкування.

Діло 37 (19 лютого 1931).

[II]

Ще менше підстав находжу до здогаду, немов би процес творення української національности мав з моментом повстання Галицько-Волинської Держави вже бути остаточно закінченим. По перше, темпо цілого процесу вийшло би якесь безприкладно швидке, божевільне: в другій половині, а переважно аж в останній четвертині XII. в. зявляються фактори, що спричиняють національне зріжничкування, а з кінцем XII. в. окрема нація вже готова! По друге, які саме факти дають підставу до твердження, що тоді формування української нації було вже завершене? Д-р Чубатий наводить їх тільки два: 1) що Роман Мстиславич, а потім Данило обєдинили всі тоді заселені землі нинішньої України, за виїмкою Чернигівщини і 2) що Роман Мстиславич титулував себе «самодержцем всей руськой земли», що мало тоді вже означати Україну. Щодо першого, то політичне обєднання, колиб воно довго тревало, могло замітно посунути вперед процес формування нації через асиміляцію ріжних частин цеї майбутньої нації, у котрих ще не було почування етнічної спільности – але ніяк не може бути доказом того, що нація була вже готова. Але коли йде про Придніпрянщину, то й на асиміляцію не було часу, бо це обєднання тревало за Романа не цілих 5 літ, за Данила 1 рік. А чи в 40-літній боротьбі за галицький престіл, що розгорілася після смерти Романа, галицьке боярство та міщанство виявили чимнебудь, що почувають себе нацією окремою прим. від новгородців та спільною прим. з волинцями? Щодо титулу кн. Романа, то він може вказувати хібань на змагання того князя до володіння над цілою давньою, традиційною Русю; а зрештою я вже попереду вказував, як мало дається сконкретизувати тодішній зміст терміну «Русь».

Інша справа, що дальше столітнє істнування Галицько-Волинської Держави витворило політично-культурне ядро, в котрім формування української нації зробило дальший значний крок вперед. Згода також на те, що у склад Польщі та Литви українські землі увійшли вже «зі своїм національним обличчам». Чи те обличча було таке вже дуже «виразне», як думає д-р Чубатий – це важко сказати; в кожному разі воно могло бути виразніше тільки на Галицькій і Волинській землях; на Поділлі, Чернигівщині, Поліссі і Київщині воно правдоподібно було ще дуже невиразне. Зноваж все те, що по думці д-ра Чубатого малоб опісля перешкаджати у формуванні нації, тобто польонізаційна течія за Казимира Вел. і Ягайла в Галичині, централізація та польські впливи на українських землях в Литовській Державі – все те на мою думку саме рішучо й остаточно завершило це формування. Ті польські впливи несли зі собою первні західної, латинської культури, що вже й давніше просякли на українські землі (ще від XII. в.), а тепер вірвалися широкою течією. Хоча населення українських земель ставиться до цеї течії неґативно, ворожо, але тепер, вже зовсім відорване від давніх звязків зі сферою византійської культури і поставлене в зовсім нові умовини життя, мимоволі підлягає їй і просякає цими первнями. З другого боку саме та кольонізаційна хвиля польських влодик і насильна пропаґанда католицизму, про котрі згадує д-р Чубатий, викликує серед населення всіх окупованих земель від Вислоки та Вепра аж поза Дніпро і Десну почуття постійної грізної небезпеки, а заразом і почуття необхідности загальної громадської солідарности для спільної оборони – а такі почування відограли все і всюди ролю дуже важного чинника при творенні націй. Таким чином українство, як синтеза византійської культури зі західними латинськими впливами і як форма обєднання для оборони життєвих інтересів місцевого населення окупованих Польщею і Литвою земель, завершується і закріплюється вже дефінітивно й остаточно в XV. в., – коли між тим розвій відносин на руських землях поза межами Польсько-Литовської Держави йде в зовсім іншім напрямі.

І от коли порівняємо теперішню етноґрафічну карту Східньої Европи з політичною картою з XV–XVI в., то побачимо інтересну прояву. Лишаючи на боці південний схід, де в XVII.–XIX. вв. українська кольонізація захопила величезні простори незаселеного степу, у смузі лісо-степу і лісовій, отже на областях тривкого заселення, теперішня етноґр. межа між українською та білоруською територією з одного та великоруською з другого боку зовсім докладно сходиться з границею литовської займанщини в XV. в. Таку згідність чейже ніхто не схоче вважати за припадкову! Вона виразно показує, коли та серед яких умовим настало завершення та остаточне закріплення розпаду давньої Руси на дві нації: українсько-білоруську і великоруську (московську). Менш-більш у ту саму пору завершується кристалізація й інших націй в Европі. Проф. Гандельсман у розвідці: «La role de nationalité dans l’histoire du Moyen Age» (Bulletin of the International Committee of historical Science nr. 7, October 1929) виказує, що франкська та анґлійська нація сформувалися остаточно в XIV. в. і що цей процес закінчувався одночасно і в інших краях Европи тільки з деяким опізненням, тим більшим, чим дальше на схід. Закінчення цього процесу проф. Гандельсман вважає заразом кінцем середньовічної доби в історичнім розвою даного краю.

Під кінець своїх виводів д-р Чубатий висказує погляд, що литовська окупація руських земель спричинила повстання саме білоруської нації. З цим поглядом також годі погодитися. Я в статті в «ЛНВ», 1930/VI, виразно зазначував і тепер це підчеркую ще раз, що в той час відбулося зріжничкування давньої Руси тільки на дві групи: великоруську й українську, котру для точности називаю українсько-білоруською, бо з неї пізніше виділилася ще окрема білоруська нація. Але в XIV.–XVI. в., а навіть ще до середини XVII. в., не находжу ні одного факту, котрий вказував би на існування якоїсь політичної, культурної, реліґійної і національної ріжниці між населенням теперішніх білоруських земель і властивими українцями. Навпаки: в тому часі бачимо повну солідарність інтересів між одними і другими, повну єдність. І так на цілій території польсько-литовської окупації на місце церковно-словянської мови, котра перестала вже бути загально зрозумілою, зачинають уживати нової літературної мови, спільної для цілого православного населення на Литві і в Польщі, котру називали «руською» у протиставленні до «московської», уживаної на землях, котрі підлягали вел. князеві московському. Ця «руська» мова витворилася в урядових канцеляріях Литовської Держави і стала урядовою мовою цеї держави. Не була це чиста, жива народня мова українська ані білоруська, тільки витворена на підложі церковно-словянської мови штучна комбінація форм, лексики і виговору, забраних з обох цих живих мов, а властиво їхніх говорів. І через це для ширших кругів населення доступніша, лекше зрозуміла, ніж церковно-словянська мова. На введення цеї мови також до церковної літератури не остали без впливу нові реліґійні течії, які насувалися зі заходу, як гуситизм у ХV-ім та реформація з її ріжними сектами в ХVI-ім в., котрі для аґітації серед народніх мас уживали мови зрозумілої для народу. Цю «руську» мову введено також в Молдавській Державі, де вона аж до середини XVII. в. була офіціяльною мовою уряду. Докладної аналізи цеї мови в напрямі точного визначення в ній впливів українщини та білорущини, досі не переведено. Проф. Огієнко у своїй просторій праці про українську мову в XVI. в., що вийшла перед кількома місяцями, старається виказати, що ця «руська» мова була в значно переважній части українською та що білоруський вплив у ній обмежувався тільки на ґрафіку. Зрештою не була вона зовсім одностайна і прим. між повною білорусизмів орацією псевдо-Мелешки з одного й богатими в українізми письмами Івана Вишенського з другого боку бачимо ріжні степеневі переходи та відтіни.

Спільність українсько-білоруська проявляється не тільки у спільній літературній мові, але находить свій вислів у цілім політичнім, реліґійно-церковнім і культурнім житті. Загально відомо, що Біла Русь і Україна спільними силами завзято боронили православя, що церковна унія однаково ширилася на білоруських і українських землях, що козацький рух находив на Білій Руси такіж самі симпатії, як і на Україні. По одинокі факти вказують на істнування зовсім свідомого почування спільности політично-національних інтересів серед білорусів і українців. Головною фундаторкою київського брацтва, що стало огнищем українського культурно національного відродження, була Гальшка з Гулевичів, жінка маршала мозирської шляхти, Степана Лозки. З Білої Руси походив Йосиф Нелюбович-Тукальський, київський митрополит, один з найзавзятіших оборонців української державности. Михайло Стеткевич, Станислав Мих. Кричевський, Іван Бруяка і багато інших з білоруської шляхти пристали до Хмельницького зараз у перших початках повстання. Вкінці знаменний факт добровільного піддання всеї шляхти пинського повіту «tak wiary prawosławne greckiej jako i rzymskiej katolickiej» під владу Хмельницького, заявленого її делєґатами в Чигирині 20. червня 1657 р. З другого боку в свідомости і переконанні цілої козацької старшини Біла Русь вважалась таксамо своєю, козацькою, українською землею, як ціле середуще Подніпровє, як Поділля і Волинь, а навіть подекуди ближчою, ріднішою, ніж прим. Галичина. Тому то між козаками і московськими воєводами за часів Хмельницького і Виговського приходило до таких рішучих сутичок володіння на цій землі, при чім білоруське населення все рішучо стояло по стороні козаків. Тісна єдність Білої Руси з Україною була причиною, що ще до-недавна сусіди взагалі не відріжнювали обох цих народів від себе і прим. у поляків назва «Rusin» означала однаково українців та білорусів, як спільне поняття.

Коли білоруси відділилися від українців і сформували окрему націю та які чинники це спричинили – це зовсім окреме питання, досі майже зовсім не тикане.

Зміст

МИКОЛА ЧУБАТИЙ

ЩЕ ДЕЩО ПРО ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Діло 47 (3 березня 1931)

I.

Вже в попередніх своїх увагах згадав я, що питання про початки україн. нації таке широке, що можна би його як слід обміркувати лише в окремій книжці, бо у часописній статті все появляться недоскази. Тому в цих кількох замітках хочу вияснити ще деякі непорозуміння, що виринули при цій цікавій дискусії.

Суть питання в тому, коли серед племен південної частини давньої Руської Держави появилися обєктивні чинники, які казали їм почуватися щораз більше окремою національною індивідуальністю від північних племен, що жили з ними колись в одній державі, а після їхнього розпаду змагати до створення власного державного орґанізму. Себто: коли у нас наслідком обєктивних признак окремішности – зроджується субєктивна, національна свідомість?

Субєктивне почування членів суспільної ґрупи щодо приналежности до одної нації, є у практичному житті найважнішою признакою окремішности, бо обєктивні признаки мають лише наукове значіння. Свідомість національної приналежности була в середновічі лише власністю провідних верств, і тільки на переломі XVIII. і XIX. в., відколи й широкі маси стали цікавитися громадським життям, цю свідомість засвоюють собі щораз більше маси.

Дальше варта вияснити поняття слова «нація», яким воно є в нинішній Европі. Воно двояке: що іншого розуміють під нацією в західній Европі, що іншого в середущій та східній.

В зах. Европі нація – це те саме, що держава, бо там здебільша держави однонаціональні, чи то тамошні окремішности етнічних ґруп такі слабкі, що не кажуть їм почуватися окремою національною індивідуальністю з аспіраціями до державної включно (як провансальці, бретононці, шкоти і ін.). Зате в середущій та східній Европі нація не є ідентичною з державою, бо тут або істнували держави (як Австро-Угорщина) або й нині істнують (Чехословаччина, Югославія, СРСР і ін.), які не є однородно-національними державами, але державами національностей. Вони обєднали державно такі етнічні ґрупи населення, які на основі обєктивних даних витворили та посідають свідомість окремої націоналіної індивідуальности.

Коли ясним стає розуміння поняття нації на нашім східно-европейськім ґрунті (над чим годі було розводитися у невеличкій попередній статті) тоді й краще зрозуміємо неодну річ, порушувану у дискусії обома шановними авторами.

Якщо вглянемо у минувшину нашого народу, то до Володимира В. включно не може бути мови ні про українську, ні великоруську націю. Цеж був сирий етнічний матеріял, звязаний лише родово-племінним устроєм, а поодинокі племена чи то з нинішньої української етноґрафічної території, чи неукраїнської, треба було тримати разом збройною силою (в додатку здебільша чужою – варяг). Без тої сили були би вони розсипалися, а які нації булиб із них витворилися – Бог знає. Анальоґічний процес бачимо рівночасно і деінде, як в Німеччині (племена сасів, франків, швабів, баварців і т. д.), в Польщі (племена віслян, сльонзан, полян, поможан, мазовшан) і лише сильні індивідуальности як Володимир, Оттон І, Болеслав Хороб. силою вязали центрифуґально наставлені племена в одно. Чи істнували вже тоді якісь обєктивні окремішности, спільні для ґрупи племен з нинішньої етноґрафічної української, великоруської (а навіть білоруської) території це дуже важко устійнити й цього теж основно не зробить мабуть наука ніколи, бож годі нам ствердити всі окремішности мови, віри, мистецтва, права (звичаєвого), господарства і т. д. цих двох (чи трьох) ґруп. Спільні культурні чинники могли у кожної з них бути, може й були – але це лише здогад, не опертий на ніякій науковій підставі. А хто рішуче твердить, що вони вже тоді істнували, той висказує своє бажання, а не наукове твердження. І навпаки, хто знає, чи нпр. культура київських полян (Руси) та новгород. словян, звязаних з ними живими зносинами на торговельному шляху, що вів від варяг до греків, – не була взаємно собі ближча, ніж напр. київських полян і дроговишів (пращурів нинішніх поліщуків).

Однак, як сказано, про націю в тім часі говорити же можна, лише про племена, обєднані одною державою. За Ярослава, завдяки обєднюючим впливам держави і церкви, центрифуґально наставлені поодинокі племена Руської Держави починають обєднюватися культурно, починають витворюватися ті обєктивні чинники, що були чи мабуть довели до повстання одної нації. Якої? Певна річ, що не великоруської, бо державне ядро було на нинішній Україні, а не на Московщині, отже певне та нація була би дуже зближена до нинішньої української. Кажу зближена, бо рахуюся з поважним впливом того культурного центру, яким у початках нашої державности був Новгород В. Тому ясно, що до Київської Держави і її культури в першу чергу мають право українці, бо українські племена творили ядро тої держави; великоруські та білоруські були періферіями. Та те все, що було би сталося, могло статися тільки тоді, якщо державна централізація Володимира В. та Ярослава була би потрівала ще з яких 100–200 літ. Нині оперуємо на цю тему лише здогадами.

Може окремішности племінних ґруп були би не вважаючи на все проявилися, а може їх знівелював би київський центр. Та мабуть поділ Руської Держави був конечний, бо вона займала завеликий простір. Тому при першій нагоді, коли лише в київській державі настала децентралізація устрою, окремішности племен та племінних груп виступили яскравіше. А сталося це після смерти Ярослава. Ось і причина, чому бачу початок творення української нації саме в тому часі.

Діло 48 (4 березня 1931).

II.

Наше право старшинства лишало за київським князем першенство почести, але не влади. Однак ідея і того Ярославового старшинства була захитана, коли на Любечськім зїзді 1907 р. поставлено засаду «отчинности» – «кійждо да держить отчину свою». Це був уже яскравий доказ упадку централізації та звязання поодиноких членів роду Руриковичів з поодинокими землями. Коли візьмемо під увагу, що київський наслідник Ярослава Ізяслав враз зі своїм сином Ярополком перші почали вести на Русі виразно католицьку політику, (це було якраз по схизмі Керулярія 1054 р.), коли навіть в Печерськім Монастирі можна зауважити перевагу «західницької» партії з Преп. Теодозієм на чолі – то це все ті перші вістуни українства як синтези заходу та византійства, чого не добачуємо на півночі. Нпр. в Новгороді можна навпаки спостерегти сильніші царгородські церковно-культурні впливи.

Що напротязі XII. в. прийшло відокремлення суздальсько-ростовської півночі від київсько-галицького українського півдня, це доказав я аж надто чисельними арґументами, яких повторяти не хочу. Під кінець XII. в. всіх обєктивних даних, індивідуалізуючих полудне, було так багато, що гальцько-волинська держава була природним твором процесу, що попередив її повстання. Поставлено питання, чому вона є першою українською державою. Українською вона саме тому, що вона була державним твором, що зродився як наслідок зіндивідуалізування українського полудня та обіймала майже всі українські племена й ніякі інші. Зате Київська Держава до Ярослава була поперше державою племен, які не почували своєї спільноти, а до того містила в собі чимало неукраїнського етнічного елементу.

Майже півторавікове життя подавляючої більшости українських племен у власній державі докінчило діло творення української нації. Можуть насуватися сумніви, що в склад цієї держави не входило Подніпровя, однак треба взяти під увагу, що по наїзді монголів, себто в ІІ пол. XIII. і першій пол. XIV в., його культурна роля рівнялася нулі, бо чейже не знаємо навіть найважніших подій з його історії того часу. Тому ясно, що галицько-волинська держава й без Подніпровя репрезентувала тоді безсумнівно українську націю.

Слід ще звернути увагу і на згадуване нераз культурне завоювання Литви Русю. Та це питання треба би дещо детальніше розгорнути. Культурні впливи на Литву йшли вправді з галицько-волинської держави та бистрим руслом поплили вони аж по добуттю Литвою руських земель. Однак найвчасніше дісталися в склад литовської держави білоруські землі на північ від Припяти (т. зв. Чорна Русь) і простори над Двиною з таким культурним осередком як Полоцьк. Звідтам плила на Литву в першу чергу руська та православна культура. Українська Волинь прийшла в склад Литви аж кількадесять літ пізніше і то в дуже слабкім зпочатку звязку з Вильном, бо Любарт був в цій союзній державі немов третім великим князем побіч Ольґерда і Кейстуда. Зате Подніпровя найшлося в границях литовської держави ще пізніше, по звільненню зпід татарської влади.

Безперечно, завоювання українських земель Литвою мало своє величезне значіння в життю українського і білоруського народу й то не так сам факт, як радше події, що прийшли по ньому, себто польсько-литовська унія та католицько польські впливи. Та вже передше я згадав, що ці події не можуть рівнятися зі значінням власної галицько-волинської держави на формування національної індивідуальности українців.

Вкінці признаю, що зустріч та боротьба українського елементу в польсько-литовській державі з польсько-католицькими впливами скріпило понад всякий сумнів чуйність та почуття солідарности українського та білоруського елементу, однак лише у відношенні до західного сусіда. Не слід забувати, що серед тої боротьби родиться теж перше москвофільство на Україні і Білорусі і серед світського громадянства (повстання Глинського) і серед православного духовенства. В XV. в. спиняла цей відрух національної зневіри надія – при помочі папства та автономних українських і білоруських князів опертися римо-католицькому напорові; тому не диво, що фльорентійська унія поборювана польсько-литовськими базилейцями найшла найбільшу підтримку у київського князя Олелька та смоленського Юрія Лінгвеновича. По її цілковитім упадку (1501) родяться перші змагання обєднатися з Москвою.

Згадаю ще про порушений мною здогад, що прилучення білорусько-українських земель до Литви причинилося до повстання білоруської нації. Цей здогад і нині я вважаю лише за здогад, бо думаю, що до вирішення цієї справи потрібні основні студії, яких я не робив. Та зверну увагу на ті історичні події, які мені відомі.

Я сказав вище, що Білорусь вже на яких 50 літ скорше від українських земель дісталася в склад литовської держави і саме культура тої Руси перша почала завойовувати Литву та опановувати держ. життя. В XV. в. Білорусь творила ядро держави, а українські землі (та хитка Смоленщина з Мстиславщиною) аннекси. Новгородок на Білій Русі став другою столицею держави побіч Вильна; Полоцьк лишається старим культурним осередком. Місцева правна культура лягла в основу Лит. Статуту, місцеве боярство висувається на чільніші державні та церковні уряди. Зріст впливів і місцевої культури та місцевих людей з природи річи мусів виробляти в них почуття самостійности у відношенні до полудневого українства а доконала цього люблинська унія (1569), яка й адміністраційно відлучила білорусів від українців; Литва стає напів чужою землею. Вязала їх ще спільна церква православна і згодом уніятська, однак ця солідарність чи виміна людей свідчить про спільність національно-церковних інтересів, а не обовязково про національну єдність. Чи й нині не бачимо подібної спільноти інтересів?

Під кінець згадаю ще одну справу, а саме арґументацію д-ра Чеховича, що – мовляв – з такого поставлення справи, що ми колись довше чи коротше творили якусь спільність з москалями, виходить лиш вдоволення общеросам. Це арґумент ненауковий. Політика має право і повинна користати зі здобутків науки, однак наука не сміє пристосовувати своїх дослідів до політичних тез, бо в противному випадку перестає бути наукою. Та я рішуче не бачу причин до радости або смутку общеросів. Що ми українці є ближчі походженням і культурою москалям та білорусам ніж полякам або чехам – цього хіба ніхто обєктивний перечити не стане; бож мали ми першу державу спільну та спільна була початково реліґійно-церковна культура. А поза тим, наш та москалів розвій йшов вже на очах історії як французів та німців після спільното життя у франконській державі.

В практичній політиці націю творить субєктивне почуття національної окремішности її членів і ніхто не мав права до нього втручатися. Важна тут Картезіянська засада «Коґіто, ерґо сум». – Почуваю себе українцем, отже я ним є. Видвигати нині справу окремішности українського народу це значить бавитися у переливання з повного в порожне і навпаки. Хто на це з «общеросів» має час – хай бавиться та радується. Для нас істнує лише наукове питання: Коли і з яких причин сталося таке суспільне явище, – як повстання української нації. І це лише може бути предметом наукової дискусії.

Зміст

КОСТЬ ЧЕХОВИЧ

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Літературно-Науковий Вісник 105/4 (1931), 349–358.

Перемога Росії над Україною, що кровавими етапами тяглася від часів Андрія Боголюбського до Петра І і Катерини II., перейшла при кінці 18. в. у фазу «мирної» асиміляції. Крізь вузенькі вікна святині науки дісталися знадвору слабі відблиски цього великого пожару і тут, у затишку інтелектуальної робітні, пригасали на екрані так званого «спору між южанами і сіверянами». Російські учені і їх помічники творили міт про єдину Русь, спільну для всіх східних Словян, а Українці боронилися, доказуючи свою стародавню політичну, національну і культурну окремішність. І аж дивно, що цілком поконані в політичній боротьбі, на полі науки Українці здобували одну перемогу за другою. Під натиском наших оборонців наукової правди теорія Поґодіна і Соболєвського про російський («великоруський») характер Київської Руси дуже скоро опинилася в музею наукових дивовиж, а байка про «праруську» і про «общеруську» язикову і культурну єдність усіх східних Словян щораз ясніше виявляє усі свої прикмети штудерної небилиці. – Не зважаючи на великі перепони і на надзвичайно невигідний для нас термінольоґічний хаос, українська наука іде крок за кроком вперед, кидаючи щораз більше світла на найдавніший період життя української нації, та вказує на тисячелітню традицію її своєрідного духового розвитку. Але і ворожий табор не дрімає і вживає дальших заходів, щоби нам усі скарби староукраїнської традиції забрати, знаючи добре їх вартість для дальшого розвитку наших національних сил.

Найвиразніші зовнішні прояви української нації це її мова, її літературна, мистецька і наукова продукція та її державницькі змагання чи концентрація політичних сил взагалі. Та першим загальним крітерієм для відріжнення української нації від її сусідів таки залишається українська мова. Історія української нації дуже тісно вяжеться з історією української мови, а через те не диво, що в цій справі факти і концепції історичні ідуть все в парі з фактами і концепціями фільольоґічними. Побіч фільольоґічної теорії про спільну для всіх східних Словян «праруську» мову, що з неї неначе три гіляки з одного стовбура виросли три «руські» мови, розвивалася теорія про «общеруську» культурно-національну єдність, що нібито здавен давна обєднувала усіх східних Словян і повинна також в майбутньому їх обєднувати. – Ті теорії розвивалися у сфері політичної ідеольоґії російського імперіялізму і були неначе її доповненням і оправданням на полі науки. Для поширювання цих теорій (навіть на полі української науки) мав велике значіння суґестивний вплив многозначного терміну «Русь», «руський», що його і до нині хитро використовує російська політична пропаґанда, а за нею і тенденційна російська та русофільська наука.

Про цей шкідливий для нас термінольоґічний хаос на полі науки пише н. пр. польський учений Бодуен де Куртене: «Через те, що назви «Русь», «руський» вживають однаково на означення Великорусів або Росіян разом з Білорусами і на означення Малорусів або Русинів, т. зн. через суґестію термінольоґії, протиставляють усі ті племена і народи разом, як цілість ріжним иншим словянським племенам і народам. А тимчасом це є недоладність клясифікацінна і взагалі льоґічна». (ЗНТШ, 141-143, стор. 3.) Вияснити той ріжний зміст, що навіть перед оком визначних наукових дослідників скривається під спільним звуком слова «Русь», це одно із особливих завдань української науки, яка мусить дбати про те, щоби і найдавніший період нашого національного істнування обтрушувався з убійчих обіймів термінольоґічних непорозумінь і щоби виринув у повній своїй реальности на ясне світло обєктивної правди. Найкращі представники української науки добре бачили усю вагу розяснювання цеї справи і все присвячували їй багато уваги.

Російська тенденційна наука дальше цей термінольоґічний хаос підтримує, бо це якраз сприяє цій політичній ідеольоґії, що їй вона свідомо чи несвідомо служить. Звідси поширяється цей хаос на цілий науковий світ і досі втримує там погляд, що Україна це лише одна зі складових частин «руської» цілости; а тому що в чужих мовах «руський» це те саме що «російський», отже тим лекше повірити, що українська мова це лише один з російських діялєктів, українська література це реґіональна література російська, а українські визвольні змагання це сепаратизм південної частини російської національної території, шкідливий для всіх, кому єдина велика Росія симпатичніша чи вигідніша.

І в польській науці панує ще великий хаос довкола терміну «Русь». Найбільше непорозумінь з цим терміном бачимо у творах. А. Брікнера, перш за все у тих, що він їх писав німецькою мовою. Другий сучасний польський учений. Г. Улашин, виказав цілий ряд неконсеквенцій цеї термінольоґії Брікнера, і заявив, що у своїх дослідах з неї не користає, тому що вона «не має нічого спільного ані з наукою, ані з льоґікою». (Гл. Henryk Ułaszyn: Język małoruski, ukraiński czy ruski, rusiński? «Prace filologiczne. XIV.» стор. 625).

Проблєма початків української нації затемнюється якраз завдяки згаданим тенденційним теоріям ворожого табору і завдяки суґестії неясного терміну «Русь».

У сфері притягання цих теорій і під суґестивним впливом многозначного терміну «Русь», стоять також статті д-ра М. Кордуби про «Найважніший момент в історії України» (ЛНВ, 1930. VI.) про «Початки української нації» («Діло» з 27. XII. 1930.) і инші. З приводу першої статті Українське Історично-Фільольоґічне Т-во в Празі присвятило своє ювилейне засідання (11. XI. 1930.) тій самій проблємі початків української нації. Основні реферати дали акад. Степан Смаль-Стоцький і д-р С. Наріжний, а сама дискусія закінчилася постановою, видати з цього приводу окрему публікацію.

Українське Академічне Товариство в Берліні те-ж зорґанізувало дискусію на цю тему, а в нашій пресі вже кілька місяців ведеться в цій справі жива виміна думок.

Д-р Кордуба думає, що стара київська Русь княжого періоду, це не була держава українська, лише «общеруська» («общеруський» зміст він вкладає у термін «Русь», «руський»), та що тоді відбувався процес обєднування усіх східних Словян в одну культурно-національну цілість т. зн. в одну «общеруську» націю. Такий погляд це, на його думку, «підставовий вислід цілої дотеперішної історіоґрафії про княжу добу нашої минувшини», а згадане обєднування це «головний зміст ґрандіозного історичного процесу, який відбувався у східній Европі».

Від цеї єдности, на його думку, «відорвалася» пізніше Україна («південно-західня Русь»), і тоді щойно почався процес творення української нації. Це сталося ніби щойно в момент злуки України з Литвою і тому цей момент д-р Кордуба називає «найважнішим моментом в історії України». Все те, що було перед тим, нібито було «общеруське», нічого українського тоді не було. Література була «общеруська», літературна мова також, а назва «Русь» мала теж «общеруське» значіння. Про все те говорить д-р Кордуба, як про доказаний факт, але арґументи, що він їх приводить, цілком того всього не доказують.

Якби в часах київської Руси справді була у нас і у инших східних Словян ідея «общеруської» державної єдности, нібито символізована спільною династією, то від того ще дуже далеко до ідеї національної єдности. Назва «Русь» у значінню державної приналежности справді часом поширялася далеко поза межі української нації і обіймала (короткий час) не лише усіх східних Словян, але і деякі несловянські землі. Але з того не можна ще зробити висновку про якийсь процес обєднування усіх східних Словян в одну культурно-національну єдність, тим більше, що ця державно-політична спільність тревала дуже короткий час. Ядром цеї державної орґанізації (Київської Руси) була українська нація і тому нема ніякої наукової причини заперечувати цей факт, що Київська Русь це держава українська. Хиба що хто хоче послуговуватися нельоґічним арґументом (проф. Т. Флорінського і ин.), що мовляв, не було в ті часи назви «Українець», отже і ніякої української держави, ні нації тоді не було. Історія инших національних назв (н. пр. Чехів, Румунів) могла би нам послужити як добра зброя проти таких «доказів».

Для нас більше цікаві ті непорозуміння, що випливають з перемішання ріжних понять, звязаних з терміном Русь. З факту пізнішого поширення цеї назви серед усіх східних Словян робив Т. Флорінський і инші російські вчені, висновок, що це цілком ясно доказує істнування «свідомости національної єдности» усіх «трьох галузей руського народу» (гл. Т. Д. Флоринскій «Славянске племя». Київ 1907. стор. 38.). Факт спільної назви Сербів лужицьких і балканських вже нічого такого не доказував і ніхто з цеї назви не робив висновку про національну спільність цих двох словянських народів. Для нас одно ясне, що на інтерпретацію першого факту вплинула обєднуюча національно-політична ідеольоґія російського центру, а на інтерпретацію другого факту вона не впливала. – Подібно Володимир Перетц на основі терміну «руський», що живе й досі на Закарпаттю, робив колись висновок, що тамошні люди це «русскій народъ» (гл. Кіевская Старина, 1892. т. 37. стор. 459.) – Так само нельоґічно думають і наші москвофіли. –

Д-р Кордуба теж збирає історичні документи на те, щоби доказати, що назва Русь була не тільки на українській території, але і в Новгороді Вел. і у Смоленську. В якому значінню вона там була, цього він не розглядає і думає, що такими документами він розбиває протилежне твердження, а саме те, що Київська Русь була держава українська і що назва Русь, як назва нації, принялася перш усього серед Українців, та що в цьому розумінню ця назва не обєднувала нас з Росіянами.

Загально відомо, що Росіяни почали уживати цеї назви на означення себе далеко пізніше, і це мусіло привести вкінці до витворення иншої національної назви для нас, бо близьке сусідство цих двох націй вимагало двох ріжних назв на їх означення. На тих українських землях, що не сусідують безпосередно з Росіянами, не було такої пекучої потреби зміняти свою національну назву і тому тут (в Галичині і на Закарпаттю) цей процес почався пізніше.

Порівнання, що його д-р Кордуба робить між Київською державою княжого періоду і державою Карла Великого теж нічого про національний характер старої України не каже. Твердження про «обєднування всіх східних Словян в одну культурно-національну цілість» нічим не доказане. Ті факти, що на них автор вказує, як н. пр. спільна династія, нібито спільна віра, спільна церковна орґанізація, або нібито спільна архитектура, малярство, золотництво, чи інтензивні торговельні звязки, не доказують національної єдности східних Словян. Все те могло бути спільне і для кількох націй.

Д-р Кордуба вказує ще на тодішню літературну мову і думає, що вона була «общеруська». Не забуваймо, що це були часи, коли на заході такою спільною літературною мовою була латина. У нас принялася тоді в літературі мова староболгарська, що опановала письменство не лише східних, але і південних Словян. Робити з цього факту висновок про єдність лише східних Словян і призначати цій церковнословянській мові якусь «общеруську» обєднуючу функцію можна хиба з таким самим правом і з таким самим успіхом, як це деякі проповідники всесловянської єдности зробили ще на початку XIX. в. у відношенню до всіх Словян. Церковнословянська мова ніколи «общеруською» не була. У нас вона дуже скоро українізувалася (і то не лише у вимові), так само як н. пр. у Сербів вона приймала закраску живої сербської мови. Але д-р Кордуба не признає ніякої ваги цим «ріжницям виговору» і, обмежуючи сферу поширення церковнославянської мови лише на територію східних Словян, думає, що і ця спільність заперечує думку усіх тих, що ми з Росіянами ніколи національної єдности не творили.

Д-р Кордуба вказує у своїх статтях ще й на деякі инші факти, які мають доказувати, що в ті давні часи справді «общеруська» єдність істнувала. «Істнування загального почуття цієї єдности – каже д-р Кордуба – доказує хочби обставина, що літературні памятки, котрі повстали на півдні, пильно переписувалися і поширювалися на півночі». – Мимоволі нагадується нам спосіб думання і арґументи російського ученого А. Н. Пипіна. Він теж так само доказував єдність Українців з Росіянами, хоч добре бачив велику ріжницю між літературними творами «півдня» і «півночі». Побіч таких «доказів», як спільна віра, спільна династія і «спільний племінний інстинкт» (?) він вказує також на «спільність літератури»: «доказом її нероздільности… – на його думку – може бути обставина, що літературні витвори, все одно чи північні чи південні, однаково тут і там поширилися». («Archiv für. sl. Ph.» ХIII. стор. 455). Таким способом можна би собі ще багато инших «спільних» літератур витворити, та нам вистарчить відріжняти літературно-мистецьку продукцію від її копіювання чи наслідування, щоби і в тих давніх часах побачити окрему і своєрідну літературу українську (хоч вона і писана церковнословянською мовою) з такими перлинами поетичної творчости, як «Слово о полку Ігоревім», що його вже здавна подивляє увесь культурний світ, чи як наші незрівнані літописи і ин. – Продуцентом цеї літератури була нація українська і тому ми будемо далі цю літературу уважати за літературу українську, а не «общеруську». – Про инші витвори українського національного духа вже у ті давні часи, такі як н. пр. своєрідні вірування й звичаї, своєрідне етичне і правове думання, що лягло в основу староукраїнського права (цілком відмінного від російського), або про окрему живу українську мову, що вже тоді почала змагатися зі староболгарською на полі староукраїнської літературної продукції, чи про окремий національний патріотизм, може не варто й згадувати, бо хто приймає теорію «общеруської» єдности, той цілком просто назве те все льокальним кольоритом одної із частин «общеруської» цілости.

Подарувавши цілий передтатарський період нашого істнування до «общеруської» скарбниці, д-р Кордуба не бачить «на яких фактах і проявах» Укр. Істор.-фільолоґічне T-во в Празі спірає свої протилежні твердження про високий рівень зрілости української нації ще в Київській Руси. «Общеруська» єдність це для д-ра Кордуби «устійнений і загальновідомий історичний факт» (гл. «Діло» з 13. І. ц. р.) і тому, замісць говорити про те, що Україна під своєю власною старою національною назвою Руси увійшла в склад литовської держави, і що вона якраз завдяки своїй вищій національній і культурній зрілости займала в ній якийсь час домінуюче становище, він говорить про те, що «південно-західна Русь» «відорвалася» від спільноруської цілости і щойно після злуки з Литвою почала перетворюватися в окрему українську націю. Ані у статтях д-ра Кордуби, ані взагалі ніде ми не находимо «річевих арґументів» для підтримки такого розуміння початків української нації, як процесу «відірвання» України від «общеруської» єдности.

На наш погляд історія української нації орґанічно звязана з історією української мови[22], а тому що початки української мови сягають аж в глибину прасловянської доби, можемо з повним правом шукати початків української нації (так само як і початків кожної иншої словянської нації) у прасловянській добі. І таке твердження не є «різьке непорозуміння», ні lapsus. Вже прасловянська мова складалася з ріжних діялєктів, що їх носії розвинулися в окремі словянські нації. В добі Київської Руси українська нація вже була зрілою культурно-національною одиницею серед инших словянських народів, про що може свідчити хочби лише її тодішня незрівнана літературна продукція чи инші витвори її духа. Без тої зрілости не могла би вона грати провідної ролі у пізнішому союзі з Литвою, і певно не витримала би пізнішого денаціоналізаційного натиску двох сильних сусідів.

Все те в українській науці вже давно було предметом основних дослідів і я обмежився лише коротким повторенням головних висновків цих дослідів, щоби їх протиставити несподіваному ренесансові «общеруських» теорій серед українських учених. Я міг би назвати цілий ряд визначних українських учених з давніших часів і сучасних, що тримаються тих поглядів, які я у своїй статті протиставив поглядам д-ра Кордуби, але я думаю, що всі ті праці вже у нас загально знані. І тому про мої твердження не можна сказати, що це лише мої «субєктивні погляди і інсинуації» (гл. «Діло» з 13. І. ц. р.), не підтримані ніякими арґументами. Публікація Укр. Істор.-Фільольоґічного Т-ва в Празі, що недавно вийшла під назвою «Откоуду єсть пошьла руская земля» (Прага 1931) це також багата колекція поглядів ріжних авторів, котрі стоять на тім самім становищі. З таких праць, що розглядали ті самі проблєми і були призначені перш за все для інформації чужинців, згадаю для прикладу працю Івана Франка про українську літературу в чеському журналі Slovansky Prêhled (І., 1899. р. стор. 52 і д.), а з новіших працю акад. Ст. Смаль-Стоцького п. н. «Der fundamentale Anteil des Ukrainischen an der Slavistik» у німецькому журналі «Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven», 1929. В. V. H. III. (стор. 390. і д.), що була реферована в ЛНВ. 1930, 1 (на стор. 93–95.).

Усі тези д-ра Кордуби, висказані у його статті про «Найважніший момент в історії України» і в пізнішій статті про «Початки української нації» з наукового боку помилкові. З українського національного становища я ще додаю, що усі ті теорії і термінольоґічний хаос для нас шкідливі, бо загоняють нас у сферу ворожої нам національно-політичної ідеольоґії, а українську науку тримають на ступні некритичного і неплідного епіґонства.

Ці теорії, використовувані усіми нашими ворогами якраз для нищення нашої національної сили, загарбують від нас цілу найстаршу добу нашої національної традиції, а накидаючись нам під іменем науки, заковують думку у готові форми фальшивих історичних концепцій. Їх несподіваний ренесанс на полі української науки перш за все наробить багато шкоди на полі нашої педаґоґіки, розбиваючи вже давно у нас наукою встановлений і необхідний для виховних завдань кодекс обєктивного знання про княжий період нашої історії.

Стаття д-ра М. Чубатого «До питання про початки української нації» (в «Ділі» з 23-28. I, ц. р.) вносить вже трохи більше світла у термінольоґічний хаос, звязаний з многозначною назвою «Русь», але з деяких місць цеї дуже основної статті видно, що автор стоїть ще також під впливом тої самої апріорної і нічим не доказаної думки про пізніше відірвання України від первісної «руської» (т. зн. общеруської) єдности і то в історичних часах. Такої національної єдности Українців з Росіянами ніколи не було, так що і самого відірвання не могло бути. – Т. К. Любачевський у своїй праці про початки російської нації («Образование основной государственной территории великорусской народности. Заселение и обединение центра». – Ленинград 1929. Видання Академії Наук СССР.) дає нам иншу картину повстання своєї нації, шукаючи її початків ще у передісторичних часах на території пізнішого великого князівства Московського. Словянські кольоністи, перемішані з фінськими автохтонами створили на землях між горішньою Волгою та Окою завязок пізнішої російської нації і національне ядро пізнішої російської імперії. – Це праджерело російської нації не мало нічого спільного з праджерелом української нації, яка творила національне ядро Київської Руси, і яка з давен давна була автохтоном у самій колисці усього Словянства. – Погляди деяких учених про наше ближче споріднення з Росіянами чи про спільне походження не спіраються на наукових основах.

Думка про «розколювання» общеруської єдности має своє джерело у фальшивих уявленнях старої фільольоґічної школи про ґенеальоґічне дерево усіх словянських мов. Розвиток словянських мов уявляли собі колись в образі дерева, що мало наперід лише два або три розгалуження, а щойно потім кожна із тих галузей розділилася на дрібніші галузки, яким відповідають нинішні словянські мови. Через те і розвиток східнословянських мов уявляли собі як розвиток одної «праруської» мови на три пізніші розгалуження. З тими помилковими фільольоґічними теоріями вяжуться помилкові концепції історичні. Анальоґічні теорії про західних і південних Словян вже відкинено. Про східних Словян вони подекуди ще тримаються головно завдяки суґестії терміну «Русь», а також під впливом знаних російських імперіялістичних тенденцій. – Критику цих теорій на полі словянської фільольоґії можемо найти в основних працях акад. Ст. Смаль-Стоцького, в яких вияснено справу відношення української мови до инших словянських мов та виявлено усю помилковість старої ґенеальоґічної схеми. Про еволюцію поглядів найвизначніших фільольоґів в цій справі дуже добре повчає його праця «Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення». (2. вид. Прага 1927.).

Ренесанс общеруських теорій на полі української науки викликав самозрозумілу радість в таборі наших москвофілів. В їх пресі появилися статті, що і між Українцями зачинає «світати», себто, що і Українці поволи наближаються вже до общеруської ідеольоґії. (Гл. «Земля і Воля» – Львів. – 3.4. і 25. січня 1931.). Ясно, що радість москвофілів ще нічого не доказує про наукову безпідставність згаданих теорій (і д-р. М. Чубатий помиляється, коли в «Ділі» з 4. III. ц. р. закидає мені протилежну думку в цій справі) – але і про це варто згадати, щоби всім стало ясно, що проблєма початків української нації зачіпає не лише сферу української науки, але також сферу української національно-політичної ідеольоґії.

Джерелом непорозумінь у дискусії про початки української нації стає також дуже часто саме слово «нація». Залежно від того, який зміст до цього слова вкладаємо, можемо дійти до висновку, що Українці і сьогодні ще не є нацією, хоч при иншому розумінні цього слова можемо говорити про Українців як про націю, маючи на увазі не лише сучасність, але і давно минулі часи.

Проблєма початків української нації для нас не лише проблєма початків української державности, ані не проблєма початків української національної свідомости серед якоїсь частини чи серед загалу українського населення; це ширша проблєма нашого окремішного істнування від передісторичних часів аж до наших днів. І щойно на такій загальній струї нашого національного життя можна буде просліджувати моменти чи періоди розцвіту нашої національної свідомости побіч цілих періодів розцвіту нашої культурної і політичної сили а також часи наших державницьких змагань і нашої державної самостійности. – Досліджуючи цю загальну схему початків і дальшого розвитку української нації, українська наука не повинна вязати собі рук такими апріорними формулами, як наприклад та, що українство це синтеза византійської культури і західних латинських впливів, та ще й у такому розумінні, що доки не було обох цих компонент, доти нібито не могло бути і самого українства; українська наука мусить йти твердим шляхом самостійного досліду, залишаючи на боці трясовину всяких апріорних формул, а вже найбільше тої, що Українці це частина колишньої «руської» (т. зн. общеруської) цілости, і то така частина, яка від тої цілости щойно завдяки зовнішним впливам в історичних часах «відорвалася» чи «відкололася». – У справі початків української нації лише самостійні наукові досліди приведуть нас до пізнання дійсної обєктивної правди, чистої від усіх національно-політичних тенденцій сусідів[23].

Зміст

ВЯЧЕСЛАВ ЗАЇКИН

РУСЬ, УКРАЇНА І ВЕЛИКОРОСІЯ

Дзвони 1 (1931), 19–29

I. Початки українського й великоруського народу

Від кількох місяців в українських наукових кругах почалася дуже жвава дискусія про початки української нації, точніше – про те, з якого моменту український нарід існує як осібна од великоросів і білорусів національна одиниця.

Здавалося, що це питання після студій Вол. Антоновича, Грушевського, Спіцина, О. Шахматова, Стефана Смаль-Стоцького, Чепурківського та ін. найвизначніших українських і великоруських істориків, археольогів, язикознавців, етнографів і антропольогів вже остаточно вирішене – принаймні в українській науці. Історичні, історично-правничі, археольогічні, історично-лінгвістичні, історично-етнографічні і антропольогічні досліди останніми часами яскраво виявили існування таких великих ріжниць між східно-словянським Півднем і східно-словянською Північчю, між українцями й великоросами (та білорусами) від найдавніших часів, що гіпотезу про існування «єдиного руського народу» в IX–XIII ст., про національну одність всіх східних словян в тій добі треба було остаточно відкинути. Та виявляється, що ця гіпотеза ще й нині має серед українських дослідників – хоч і нечисленних, сторонників. Так прим. покійний проф. Ст. Томашівський у своїм відчиті «Десять літ українського питання в Польщі» (урядженім 12. IV. 1929 р. в «Instytucie badan spraw mniejszości narodowych» у Варшаві) виступив з твердженнями, що: 1) «українці – то національна індивідуальність цілком недавної дати», 2) що «первісна одноцільність Руси» існувала довгий час, та 3) що процес «диференціяції первісно однопільної Руси» «відбувався під сильним, може навіть і рішаючим впливом польської державности», отже очевидно лише в «литовсько-польській добі» нашої історії. Ці твердження одного з найздібніших, але рівночасно і найбільше сторонничих, найбільш тенденційних наших новіших істориків, по суті, недалеко відбігли від старого наївно-офіційного російського твердження, що «малороссы это тѣ же русскіе, только нѣсколько испорченные польскимъ вліяніемъ за время польского владычества». Згаданий відчит проф. Томашівського викликав у свій час гострі протести, але не стільки через своєрідні історичні концепції, скільки через політичні ідеї, висказані в тім відчиті; поза політичною дискусією з приводу цього відчиту, подані в нім історичні твердження проф. Томашівського лишилися майже непомічені, в кожнім разі в наукових кругах не викликали ніякого відгомону.

Та рік пізніше, в «Літературно-Науковім Віснику», властиво, майже повторив історичні твердження Томашівського, хоч і в значно обережнішій формі, Мирон Кордуба у ст. «Найважніший момент в історії України» (ЛНВ. 1930, кн. VI). В цій статті висказує він думку, що давна Русь, чи, інакше кажучи, вся давна східна Словяншина – під оглядом і політичним і церковним, і культурним – була єдиною однопільною Руссю і що лише відірвання південно-західних руських земель від звязку з іншими руськими землями та обєднання їх у литовській державі в 2-ій пол. XIV ст. послужило товчком до згуртування загорнених Литвою руських племен в окрему (од великоросів) етнічну групу і далі – до витворення окремої, спершу українсько-білоруської, потім української (й білоруської) нації. Цим разом спроба відродження гіпотези про існування національної чи етнічної одности всіх східних словян у давній добі (до XIV–XV ст.) викликала рішучий протест з боку цілого ряду визначних українських учених. 11. й 18. XI. 1930 р. відбулася в «Українськім Історично-Фільольогічнім Товаристві» в Празі дискусія на тему «Откоуду єсть пошьла руская земля» (з приводу згаданої статті М. Кордуби), в якій взяли участь найбільший наш сучасний язикознавець і один з найвизначніших взагалі наших учених академік Степан Смаль-Стоцький, археольог проф. В. Щербаківський, др. С. Наріжний, проф. М. Славинський, др. К. Чехович, др. П. Феденко, доц. Ф. Слюсаренко, проф. С. Шелухин та інші, котрі піддали ріжносторонній найгострішій критиці твердження Кордуби (особливо цінні зауваження подали академік Ст. Смаль-Стоцький і проф. Щербаківський)[24]; крім того, на сторінках «Діла» з критичними увагами з приводу статті Кордуби виступив проф. М. Чубатий[25]. Дискусія викликала значне заінтересування й серед широких кругів нашої інтелігенції. І всетаки, на наш погляд, хоч у цій дискусії взяло участь більш десяти працівників нашої науки, питання про початки українського народу та про взаємовідносини його в давних часах з іншими сх.-словянськими народами ще не освітлено повно і всебічно. Не використано належним способом цінних дослідів і висновків найбільших сх.-словянських археольоґів, великоруських учених М. Ростовцева й О. Спіцина; майже без уваги залишено й дуже важні історично-правничі студії й висліди найвизначніших великоруських істориків права Сергеевича, Дьяконова та ін.; не узгляднено й праць славнозвісного мовознавця й літописознавця О. Шахматова й багато ін.; не звернено уваги на одну з найцікавіших памяток старо-великоруської літератури «Слово о погыбели земли Руской» (ХІІІ ст.), котре свідчить, що вже в середині XIII ст. (якщо не раніш) починала формуватися окрема великоруська літературна мова; неясно представлено державні взаємовідносини між окремими сх.-словянськими землями в IX– XIII ст.; а головне – зовсім не зясовано генези ідеї єдиної Руси. Тому гадаємо, не буде зайвим переглянути ще раз питання про походження й початки українського та інших східно-словянських («руських») народів, але заздалегідь застерігаємося, що вже з огляду на розмір нашого літературно-наукового місячника, ми не зможемо освітлити сього питання всебічно.

Як відомо, майже всі європейські народи повстали через асиміляцію ріжних давніших народностей. Словянські й зокрема східнословянські («руські») народи, розуміється, не становлять серед них винятку. Навіть при поверховнім погляді на ріжні словянські, a зокрема сх.-словянські народи, кидається у вічі величезна ріжниця між ними, як під оглядом культури, світогляду, побуту, вдачі, так навіть і під оглядом фізичним. Етнографічні й антропольогічні наукові досліди ще яскравіше виявляють сі ріжниці між словянськими (а в тім числі й «руськими») народами. Як виказали вже в минулому столітті численні антропольогічні праці Анучина, Вайсбаха, Вовка, Ікова, Коперницького, Малієва, Янчука та ін., між сучасними словянськими (й зокрема сх.-словянськими) народами етнічної одности нема: «первісну етнічну одність словяни (як і більшість європейських народів), в наслідок сильного перемішання з сусідними племенами, які засимілювалися зі словянами і втратили свою мову, але не втратили, звичайно, ні свого фізичного типу, ні відмінної вдачі, ні багатьох рис своєї відмінної культури й побуту й т. п.; так нпр. чехи і словаки мають в собі дуже сильну домішку німецької крови, великороси – фінської, в основі болгарської народности лежать так само несловянські елементи (стародавних болгарів давніше залічувано до тюркофінів, тепер їх признається особливим, несловянським автохтонним племенем Східної Европи) ітд.» Що торкається спеціально східних (або «руських») словян, антропольогінними дослідами уже давно усталено існування серед них чотирох основних і неподібних між собою фізичних типів: 1) українського, 2) білоруського і двох великоруських, 3) суздальського і 4) рязанського (не рахуючи тут таких відмінних під оглядом фізичного типу галузей сх.-словянства, як сибірські «чолдони» та уральські, донські й ін. козаки); серед українців і півннічних великоросів (особливо суздальців, костромичів, пермців ітд.) переважає широкоголовість, але в той час, як суздальці, костромичі та ін. яскраві бльондини, серед українців переважає тип темніший; відріжняються українці від північних великоросів і вищим ростом (у мущин). Ще більшу ріжницю помітно між українцями з одного боку й південними великоросами та білорусинами – з другого; бо й серед півд. великоросів і серед білорусинів (котрі по свому фізичному типу стоять найдалі від українців) переважає довгоголовість ітд. Не може підлягати сумнівам, що ці чотири сх.-словянські етнічні типи утворилися через асиміляцію словянських племен з ріжними, дуже відмінними несловянськими народами.

Археольогічні досліди, доповнені деякими вказівками старих чужоземних письменників і нашої «Повѣсти временныхъ лѣть» та висновками етнографічних, лінгвістичних і т. п. студій, не тільки потверджують усталений антропольогією факт ріжного походження існуючих нині «сх.-словянських» (або «руських») народів, але й дозволяють до певної міри зясувати процес асиміляції в східній Европі словянських племен з іншими (не-словянськими) народами і повстання чотирьох нових етнічних груп, словянських по мові й лише почасти, в деякій мірі словянських по їх походженню, фізичному типу, вдачі, культурним і побутовим традиціям і т. п. На підставі головно археольогічних дослідів і почасти літописних звісток та антронольогічних, лінгвістичних і т. п. студій ми можемо нині, з деяким приближенням, установити: звідки прийшли словянські племена в Сх. Европу, з якими несловянськими народами вони змішалися, коли відбувся той процес асиміляції, коли і як відбувалося творення існуючих нині сх.-словянських («руських») народів.

Щоби уникнути можливого закиду в національній тенденційності, при освітленні зазначених питань будемо користуватися головним чином дослідами й висновками великоруських учених, в першій мірі найліпшого дослідника й знавця сучасної сх.-словянської археольогії великоруського ученого проф. О. Спіцина.

Передусім, на підставі даних сучасної археольогії, можна з достатньою певністю стверджувати, що в VIII–XI ст. словянські племена східної Европи складалися з двох етнічних груп, дуже відмінних і походженням і культурою, віруваннями, побутом ітд. Основними племенами однієї з тих двох груп – південної, праукраїнської були волиняни, поляни, деревляни і дреговичі; дуже близькі до них були, очевидно, й сіверяни, тиверці, уличі, лучани. Основними племенами другої групи – північної, великорусько-білоруської були кривичі та ільменські (або новгородські) словіни; до цієї ж групи, безсумнівно, належав і словянський елемент волго-окського краю, в якім пізніше повстала московська держава; що словянськими кольонізаторами волго-окського краю були саме кривичі й новгородці, а не переселенці з півдня, з України, се нині признають, здається, всі найавторитетніші великоруські учені, в тому числі Спіцин, Платонов, Любавський та ін. Менше ясне походження та становище серед інших сх.-словянських племен вятичів і радимичів, котрі неначе б то становлять третю, середню групу; та після висновків найбільш авторитетного сх.-словянського археольога Спіцина, вятичі й радимичі по свойому походженню стояли близько до кривичів та новгородських словінів.

II

Положення й дальша доля цих двох словянських етнічних груп у сх. Европі були зовсім ріжні.

Південна, пра-українська група сх.-словянських племен була, як це здасться признають всі авторитетні археольоги, «основним і дуже давнім населенням Галичини й Волині». Навпаки, північні (пра-великоруські та пра-білоруські) племена, як доводить Спіцин, прийшли в сх. Европу досить пізно з сучасної Німеччини. «В VIII–IX в. на західних словян – каже Спіцин – насідали німці, нормани й авари й мимоволі довелося тим із них, які не хотіли асимілюватися з німцями, кидати старі, насиджені місця. Галичина вже мала старинне словянське – і то чимале – населення (отже в Галичину західно-словянські кольоністи направитися не могли), – і тому кольонізація пішла у край між литовськими озерами й Поліссям (тобто в сучасну Білорусь), зупинилася на якийсь час на Двині перед фінами (які займали тоді значну частину двинського водозбору), а потім посунулася далі по р. Великій (де повстало згодом князівство псковське) і особливо по Лопаті (тобто в землю новгородську). По памятникам рух цей виражається в досить численних ковенських та виленських курганах VIII–IX ст. (а також, певно, і в численних групах курганів витебських та псковських)… Останній більш менш значним рухом словян із Заходу було переселення їх на Віндаву, дещо ранішим – переселення радимичів і вятичів»[26]. В 2-ій пол. IX ст., судячи по археольогічним даним, почалася словянська кольонізація й волго-окського краю, головним чином з землі смоленських кривичів. В кожнім разі, як доводить Спіцин, археольогічні знахідки в волго-окськім краї з IX–X ст. подібні лише до таких самих знахідок у Смоленщині (в гніздовськім могильнику). Курганів, які можна було б приписати південно- або середньо-східно-словянським племенам ані в IX–X, ані в XI–XII ст. в суздальсько-владимирськім (та взагалі т. зв. волгоокськім) краї, по словам Спіцина, нема. Окремі київські речі у владимирських курганах XI–XII ст., правда, можна стрінути, але «Киян в них нема»; речей, характеристичних для сіверянських та радимицьких курганів XI ст. серед владимирських древностей не знайдено зовсім, древности суздальсько-владимирського краю неподібні до древностей, як сіверянських, так і київо-волинсько-дреговицьких[27]. Ясно, що словянський елемент суздальсько-владимирської землі був північно-східно-словянським чи, інакше кажучи, кривицьким. Стару «погодінську» гіпотезу про заселення суздальсько-владимирського краю, в кожному разі, треба рішучо відкинути, як не оперту на ніяких наукових підставах і суперечну цілком виразним і обєктивним археольогічним даним.

Під час свого розселення в північній половині Сх. Європи північні сх.-словянські племена стрінулися з литовцями з численними й ріжними фінськими племенами (Весь, Мурома, Черемиси, Мещера, Мордва й баг. ін.), з автохтонними сх.-европейськими (не фінськими) племенами Меря й болгарами, далі з народом, походження якого для нас неясне, (може й фінським) буртасами ітд.; деякі з тих народів стояли, мабуть не на дуже високім культурнім рівні, інші натомість як нпр. болгари й певно з ними меряни, а також здається, Весь (інакше Вепси?) мали досить розвинену цивілізацію, піддержували широкі торговельні зносини й були досить могутними народами. Зустрінувши сі племена, словяни деякі з них почасти відсували їх, головно на північ, але в більшості випадків змішувалися з ними, передаючи їм свою мову, а натомість засвоюючи від них багато рис їх побуту, культури, вірувань ітд. Декотрі з тих племен цілковито зіславянщилися (по мові), як нпр. Мера, Мурома, Весь, пізніше Мешерз ітд; з інших племен зіславянізувалися лише частини. В наслідок асиміляції ріжномамітних племен північної половини Сх.-Европи зі словянськими переселенцями з заходу, утворилися нові етнічно-культурні групи, словянські по мові й мішані по свойому походженню, фізичному типу, культурі, побутові, віруванням ітд. З огляду на те, що словянські племена, які переселювалися зі заходу, правдоподібно, походили з ріжних частин і ріжних етнічно-культурних галузей Західної Словянщини, а по своїм переселенні перемішувалися з ріжними сх.-словянськими несловянськими народами, в північній половині Східної Європи утворилися не одна, а три чи чотири етнічно-культурні групи, словянські по своїй мові: північно-великоруська з двома дуже відмінними галузями – новгородською й суздальською, білоруська і південно-великоруська. В білоруській групі словянський елемент, мабуть, значніший, хоч і в її формуванні, без сумніву, очевидно не обійшлося без участи інших елементів литовського, фінського, може й ятвязького ітд; суздальська група, як бачимо з археольогічних дослідів, утворилася головно завдяки словянізації Мері й Муроми, так що суздальців, здається, слід вважати за племя словянське тільки по мові й майже зовсім несловянське по його походженню. Значну домішку несловянського, головно фінського елементу мають безперечно й інші великоруські етнічні галузі. Та з бігом часу з кількох відмінних пра-великоруських етнічних галузей утворився один великоруський нарід, хоч певні ріжниці антропольогічні, язикові, побутові й т. п., і то досить значні, існують між північними й південними великоросами до нині. А в свій час, в XV–XVI ст. московські «государі», переводячи примусову національно-державну уніфікацію великоруських земель і племен, мусіли провадити досить тяжку боротьбу з самостійницькими змаганнями північних великоросів, переселювати цілі маси північних великоросів до Московщини (в тіснім розумінні того слова), а південних великоросів з Москви то що – до Новгороду та ін. земель північної Великоросії.

III.

Південна пра-українська група сх.-словянських племен, як ми вже зазначали, була, по висновкам найавторитетніших арлеольогів, основим і стародавнім населениям Галичини й Волині. В часах «великого переселення народів», вона без сумніву, займала вже зах.-українські землі. Після ж «великого переселення» ці галицько-волинські словяни почали, певно, досить енергійно кольонізацію східної й південної України (перші початки цієї кольонізації, дуже ймовірно, відносяться вже до часів: перед «великим переселенням народів»). Та, ідучи на південь і на схід, галицько-волинські словяни зустрілися з несловянськими народами – з деякими германськими племенами, а головно з досить великими по численності, організованими й культурними народами, яких чужоземні письменники називають скитами, сарматами й алянами. До недавного часу панував погляд, що се були народи іранського походження; нині теорія іранського походження тих племен сильно захитана; в звязку з «яфетидологічними» дослідами, котрі взагалі перевертають до гори дном багато етнольогічних теорій, висловлюється твердження, що скити, сармати й аляни – це одна з основних груп «яфетичного» кореня. В кожнім разі, не підлягає ніяким сумнівам, що галицько-волинські словени при своїм поширенні на схід і південь України перемішалися з сими несловянськими народами, і в наслідок цієї асиміляції повстала нова етнічна група, новий нарід словянський по своїй мові і мішаний словяно-скито-сармато-алянський по свойому походженню, фізичному типу, культурі, побутові ітд. Під оглядом культурно-побутовим цей нарід був більше скито-сармато-алянським, ніж алянським. Як вияснює один з найбільших сучасних археольогів проф. М. Ростовцев[28], протягом цілого першого тисячоліття по Р. Хр. культурна традиція на території «південної Руси» лишалася нерозривною. Культура київської Руси IX–XI ст. не була новотвором, а послідовним, дальшим продовженням дуже давньої скито-сарматської культури. З того слідує, що – не вважаючи на бурхливі події й переселення на території України на протязі кількох віків – старе її населення не зникало, не винищувалося; навпаки, все лишалася основна й певно численна етнічна група, котра вбирала в себе нові етнічні елементи, навіть міняючи мову, заховувала й продовжувала стару культурно-побутову традицію, уподібнювала до себе в культурно-побутовім відношенні прийшлі елементи й клала підстави до дальшого плекання старої скито-сарматської культури.

Отеє етнічно-культурне зєдинення галицько-волинських словян зі скито-сармато-алянськими племенами в один нарід, званий спершу антами, потім русами, русичами або русинами (чужоземні, особливо грецькі письменники часто звали його в IX–X стол. також «скитами»), і нині українцями, на наш погляд і треба вважати нашою чи, коли хочете, «найважнішим моментом» в історії України, бо се був момент, коли повстав новий і одмінний від інших словенських і «яфетицьких» народів, нарід русько-український.

Коли ж саме відбувся цей процес етнічно-культурного зєдинення галицько-волинських словян зі скито-алянськими племенами? Процес цей, очевидно, ростягнувся на кілька століть. Початки його треба класти, мабуть, на часи, близькі до «великого переселення народів», котре уможливило в ширших розмірах переселення галицько-волинських словян на схід і південь. Перші, не цілком певні звістки про антів, в котрих найправдоподібніше треба бачити – як зазначив уже Спіцин – не чисто словянський, а скоріше словянізованій «скитський» або алянський нарід, відносяться, як відомо, до кінця IV ст., – сей момент і вважає наш найбільший історик Михайло Грушевський початком історії українського народу (отже на ціле тисячоліття давніше, ніж се робить Кордуба). Цілком певні звістки про антів маємо від VI ст. В цім столітті процес обєднання словянських племен зі скито-алянськими пішов значно наперед. В кожнім разі, в VIII–IX ст. на Україні вже існувала засимільована й більш-менш суцільна етнічнокультурна група, котру ми маємо право розглядати, яко один нарід чи одну націю, як і розглядав її в серед. Х ст. Константин Порфірогеніт, називаючи її Руссю властивою – Руссю внутрішною й протиставляючи їй руські кольонїї – зовнішну Русь (землі великоруські й білоруські).

Один з учасників дискусії про початки української наші незвичайно сміливо висказує твердження, що «не може бути мови» (!) про існування української чи великоруської нації перед Володимиром Вел., бо: 1) тоді в Східній Словянщині був тільки «сирий етнічний матеріял, звязаний лише родово-племінним устроєм» (!), і 2) «чи існували вже тоді якісь обективні окремішности, спільні для групи племен з нинішньої етнографічної української, великоруської (а навіть білоруської) території, це дуже важко устійнити, й цього теж не зробить мабуть наука ніколи, а хто рішуче твердить, що вони вже тоді існували, той висказує бажання (???), а не наукове твердження». – Очевидно, дослідникові, котрий написав зацитовані рядки, лишилися невідомі досліди й висновки українських і великоруських археольогів, зокрема визначних великоруських учених Ростовцева й Спіцина. Бо як раз сучасна великоруська археольогія стверджує на підставі обєктивних археольогічних здогадів існування виразних обєктивних окремішностей, спільних для південно-східнословянської групи племен (полян, деревлян, волинян ітд) і незначних північно-східно-словянським племенам; при чому особливо цінні вказівки й висновки в сім питанні дає родовитий великорос, уродженець Вятки і навіть патріот вятського краю, професор ленінградського університету Олександер Спіцин, котрий – підносячи відмінне походження й окремішність пра-українських племен від пра-великоруських та пра-білоруських племен – напевно руководиться не якимсь особистим своїм «бажанням», а плодами пятьдесятлітньої своєї наукової праці та праці ін. учених археольогів, істориків, антропольогів ітд.

Ще менше слушним треба признати другий мотив заперечення можливости існування української (чи пра-української) нації в перед-володимирових часах – ніби-то низький, примітивний, «родоплемінний» характер суспільної організації пра-українських племен в перед-володимирових часах. Теорію існування примітивного родо-племінного устрою сх.-словян аж до часів Володимира Вел. (і навіть пізніше), дуже популярну в першій пол. XIX ст. сильно захитали вже словянофіли (особливо К.С. Аксаков у своїй знаменитій праці «О древнемъ бытѣ у Славянъ вообще и у Русскихъ въ особенности», вид. 1852 р.); при дальшім розвитку археольогічних, історичних та історично-правничих студій очевидною ясністю виявилося, що говорити про існування примітивно родо-племінного устрою на Україні при перших «Рюриковичах» неможливо; пра-українські сх.-словянські племена вже перед «Рюриковичами» вийшли зі стадії примітивного родового устрою (за «Рюриковичів» у них лишилися вже хіба деякі рештки й пережитки родового устрою) і досягли значних успіхів як в області культурній взагалі, так і спеціяльно в області суспільно-державної організації; «Рюриковичі», по вислову знаного українського історика права, застали на Русі вже «готовий державний устрій». Про загальний культурний розвиток населення України перед Володимиром В. і перед «Рюриковичами», зокрема про старинність української культури тих часів, цінні висновки подає славнозвісний великоруський археольог Ростовцев (у цитовавій уже нами статті «Les origines de la Russie kiévienne»).

Незвичайно цікаві, але, на жаль, не зовсім ясні відомості про високо розвинену державну організацію на Україні в перед-рюриковичівській добі подає арабський письменник 1-ої пол. X ст. Масуді: по його словах, одним із головних словянських племен є племя Валінана; те племя мало давніше (?) велику державу; під його владою були всі інші племена словянські, його королеві підлягали королі інших племен; але потім настали роздори, племена розлучилися й стали управлятися незалежними королями. Розуміється, у склад цієї держави Валінана входили не всі племена словянські, а приблизно мабуть самі лише пра-українські; центр цієї держави, найправдоподібніше, був на Волині, (племя Валінана = Волиняне?), хоч дехто хоче бачити його в тмуторокансько-озівській Русі тощо. Коли саме існувала ця велика держава Валінана, на жаль добре не знаємо, але певно, що в перед-рюриковичівській добі. Та для нас тут важний самий факт існування вже в дуже давних часах розвиненої державної організації пра-українських племен, в котрій бачимо один з цікавих проявів суспільного й культурного розвитку пра-українського народу і рівночасно змагання до зєдинення цих племен в одну державу[29].

Держава Валінана розвалилася; але через якийсь час на її руїнах робиться спроба утворення нової великої держави на Україні, з центром у Київі. Вже в першій полов. IX ст. київський князь – «хакай» (каган) намагається здобути гегемонію на Україні, а пізніше (в 2-ій пол. IX й особливо в X ст.) – і в усій Сх. Європі. Сей розвиток державности на Україні в IX–X ст. висловлювався не тільки в спробах зовнішнього державного зєдинення пра-українських племен та підбивання ін. земель Сх. Європи, але й у внутрішній державній організації. Найвиразнішими проявами внутрішнього розвитку державної організації на Україні в IX–X ст. були передусім спроби христіянізації України (за Бравлина, Аскольда, св. Ольги й правдоподібно за Ярополка), безсумнівно найтісніше звязані з внутрішними державними змаганнями найвизначніших руських князів IX–X ст., далі – урядова діяльність перших «Рюриковичів», особливо Ігоря й Ольги, розвиток державного апарату вже за Ігоря, значна суспільна диференціяція, сліди котрої бачимо особливо виразно за часів Ольги й Ярополка і т. д.[30] Дуже цінні вказівки про високий розвиток державної організації на Україні знаходимо в щойно недавно дослідженім джерелі – оповіданні арабського письменника (X ст.) Міскавейхі про похід Руси на Берда’а в серед. X ст. Русини в безстороннім змалюванні Міскавейхі виступають, під час цього походу, не яко грабіжники й руїнники, а як добре організоване й цивілізоване військо. Заволодівши містом Бердаʼа, вони дбають за усталення в нім порядку й спокійного життя, що свідчить, як слушно вказує дослідник твору Міскавейхі В. В. Бартольд про значний успіх «руської культури й державности» в тім часі. Для поганських військ, якими були тоді Русини, – каже Бартольд, – піклування про лад і спокій у завойованім місті (цілковито чуже й незнане Норманам у їх наїздах у Зах. Европі) – явище незвичайне[31].

Думаємо, в кожнім разі, що – на підставі археольогічних даних і звісток нашої «Повѣсти временныхъ лѣть» і тогочасних чужоземних письменників про давню Русь-Україну – ми маємо право з цілковитою рішучістю ствердити, що руський (пра-український) нарід вже в перед-володимирових часах був не «сирим етнічним матеріялом», не якимсь примітивним, малокультурним племенем, а справжнім народом чи нацією, з досить високо розвиненою, як на ті часи, культурою й суспільно-державною організацією.

Зміст

Дзвони 2 (1931), 122–126

II. Політичні та культурні взаємини південних (пра-українських) і північних сх.-словянських земель у IX–XI ст.

I.

До недавнього ще часу, – каже один з найвизначніших сучасних дослідників початкової історії Руси Вол. Пархоменко, – історію східнього словянства починали з 862 р. – «з покликання варягів»[32]. Схему початкової історії сх.-словянської державности представлювано звичайно в такім вигляді: до приходу варягів (у 862 р., чи біля того часу) східні словяни не мали державної організації й жили досить примітивним родоплемінним життям; щойно в 960-их роках варязькі конунги заснували Руську державу, спершу на півночі, з головним центром у Новгороді, а потім в 2-ій полов. IX. ст. Олег переніс столицю до Києва, обєднав усі сх.-словянські племена, – й від тоді існувала єдина Руська держава аж до смерти Ярослава Мудрого (1054 р.), котрий розділив її між своїх синів і тим знищив одність Руської держави. Творцем цієї схеми був визначний у свій час великоруський історик Мик. Карамзин (†l826), автор 12-томової «Исторіи Государства Россійскаго» (вид. в 1804–1826 р.), в якій він проводив через увесь твір, яко основну ідею, твердження що «Россія основалась единоначаліемъ, гибла оть разновластія и спаслась самодержавіемъ». Розглядаючи початкову історію Руси з погляду цієї своєї основної ідеї, Карамзин представляв стару Русь (Східню Словянщину) яко єдину одноцільну (унітарну) державу з одним монархом-самодержцем (великим князем київським на чолі). «Исторія Государства Россійскаго» Карамзина мала великий вплив на розвиток сх.-словянської історичної науки, а його схема початкової історії сх.-словянської держави довго держалася в історичній науці, та й до нині ще знаходить певні відгуки, головно в шкільних підручниках історії, але також навіть і в творах деяких сучасних істориків[33], хоч новіша історично-правнича наука давно вже виявила хибність цієї схеми й відкинула її, як очевидно тенденційну й суперечну цілій низці історичних свідоцтв.

На підставі історично-правничих дослідів Вас. Сергєєвіча, Дьяконова, Владимирського-Буданова, Максимейка, бар. Корфа, Пархоменка та ін. і новітніх студій з обсягу літописознавства й археольогії, ми маємо право рішуче відкинути карамзинську схему початкової історії руської (сх.-словянської) державности й протиставити їй такі твердження:

1) державне життя у східніх словян почалося задовго перед 852 р. і взагалі перед «Рюриковичами»;

2) ніякої єдиної Руської держави в IX–XI ст. не було і бути не могло[34];

3) південні (пра-українські) й північні сх.-словянські племена досить довго (до 2-ої пол. ІХ-го, чи навіть до серед. Х-го ст.) жили цілком окремим, незалежним одні від одних державним, економічним і культурним життям, сливе не стикаючись (чи навіть до серед. IX ст. зовсім не стикаючись) між собою;

4) смерть Ярослава Мудрого і його «заповіт» не внесли суттєвої зміни в державно-правну організацію руських (сх.-словянских) земель.

Новітня наука, як ми вже зазначили, виразно схиляється до висновку, що південна Русь IX–XII ст. (південна Сх.-Словянщина) була безпоседною наступницею й наслідницею культурних традицій скито-сармато-алянських, що культура південної Руси IX–XII ст. це не новотвір, а послідовне дальше продовження дуже давньої скито-сарматської культури[35]. Але в такому разі й суспільно-державна організація південної Руси IX–XII ст. не могла бути примітивним новотвором, не могла бути родоплемінною організацією якоїсь «етнографічної маси», а навпаки мала очевидно своє праджерело в державних організаціях скитів і сарматів (що доводив уже Самоквасов). Та, поминаючи навіть відомості про державну організацію несловянських попередників і предків південно-руських (пра-українських) племен і такі не зовсім певні, або не зовсім виразні звістки, як напр. про царя антів Божа (кін. IV ст.) й Мезамира (серед. VI ст.), ми повинні згадати звістку Масудія про велику сх.-словянську (очевидно, південно-східньо-словянську) державу Валінана й звістки житій св. Стефана Суразького й Георгія Амастридзького, Бертинських анналів і окружного листа Фотія, з яких треба зробити висновок про існування розмірно розвиненої державности у сх. словян в пол. ΙΧ-го й навіть у VІІІ-ім ст. Особливо цікава відомість Масудія про державу Валінана. З неї, здається, треба зробити висновок, що в південних сх.-словянських племен була властиво ціла група окремих держав на чолі зі своїми королями; наймогутнішою з них була держава Валінана, якій підлягали всі інші, й король якої був зверхником над королями інших словянських держав[36]. Отже це не була унітарна (однопільна) держава, а союз держав – конфедерація, чи скорше навіть – Staatenstaat, «складна держава», в котрій звязок між поодинокими державами, що входили в її склад полягав, очевидно, в даванню данини й воєнної допомоги підпорядкованими державами та їх королями-васалями сюзеренові королеві Валінана, у спільних воєнних походах, спільних договорах із сусідами і т. п. Але потім, по словам Масудія, між поодинокими державами, що увіходили в спілку, кермовану Валінаною, почалися непорозуміння, спілка розпалася, і в поодиноких державах стали панувати незалежні королі.

Про існування окремих держав у східніх словян у перед-«рюриковичівській» добі каже й літопис: по словам «Повѣсти временныхъ лѣтъ» в кожній зі сх.-словянських земель ще перед «Рюриковичами» було своє осібне «княженіє» – «въ Поляхъ (своє), въ Деревляхъ своє, а Дрьговичи своє, а Словѣне своє въ Новѣгородѣ, а другие на Пологѣ»[37]. На чолі цих земель-держав стояли князі або з місцевих сх.-словянських династій, або з чужоземних – норманських і мабуть також тюркських, може й угорських і т. п.[38]

Більшість тих земель-держав продовжувала своє існування не тільки протягом цілого ІХ-го ст., але й пізніше – в X–XI вв. і далі до татарських часів, а почасти й у часах татарського панування. Розуміється, границі цих земель-держав змінялися; так само змінялися в них і князівські династії. В більшій їх частині протягом X–XI ст. утвердилися князі з династії «Рюриковичів»; але, як відомо, «Рюриковичі» дуже скоро переймалися місцевими державними інтересами тих земель, якими їм доводилося управляти, й енергійно боронили самостійности й окремішности цих земель та взагалі їх інтересів[39]; отже, заміна князів з місцевих (тубильчих чи чужоземних) династій князями «Рюриковичами» не вносила істотних змін в міждержавне життя сх.- словянських земель. Заміна місцевих династій «Рюриковичими» відбувалася ступнево: в деяких сх.-словянських землях місцеві князі не-Рюриковичі залишалися ще досить довго. За часів Ігоря й Ольги у Сх.-Словянщині, по рахунку М. Грушевського, було не менше двадцяти князів[40]; з тих князів значна більшість належала, безперечно, до інших династій. В землі Деревській (Деревлянській) місцеві князі (Мал та ін.) лишалися до часів св. Ольги (а може по части й пізніше); в Полоцькій землі панували норманські князі не-Рюриковичі (Рогволод) – до часів Володимира Вел.; в «градах Червенських», маємо право думати, були також свої осібні князі до часів Володимира Вел., котрий підгорнув їх під свою зверхність[41]; далі підносяться великі сумніви, чи Мстислав Тмутараканський (пізніше Чернигівський) і Судислав Псковський дійсно були дітьми Володимира Вел., чи це були зовсім чужі Володимирові місцеві князі з інших династій[42]; у землі вятичів до XII ст. були осібні князі місцевої династії (Ходота ітд.), з якими воював між ін. Володимир Мономах; у землі Болоховській князі – не-Рюриковичі залишалися, здається, аж до татарських часів ітд. В кожнім разі, в Х-ім і першій пол. ХІ-го ст. у сх.-словянських землях було ще багато князів – не-Рюриковичів; з другого боку, й самі «Рюриковичі» скоро натуралізувалися, так що «династичне обєднання» сх.-словянських земель само собою ще не приводило до обєднання державного. В ІХ-ім, Х-ім і 1-ій пол. ХІ-го стол., так само, як і перед ІХ ст., а також у 2-ій пол. XII ст. і пізніше, у Сх.-Словянщині існував цілий ряд осібних держав-земель.

Зміст

Дзвони 3 (1931), 206–211

II. Політичні та культурні взаємини південних (пра-українських і північних сх.-словянських земель у IX–XI ст.)

II.

Протягом IX–XI. ст. ми бачимо, правда, цілу низку спроб зєдинення сх.-словянських земель – в ріжних формах і з ріжними цілями, в звязку з економічною еволюцією Сх. Европи, розвитком суспільного господарства в сх.-словянських землях, віднайденням двинсько-дніпровського та волхово-дніпровського шляхів і перенесенням у наддніпрянські, наддвинські та надволховські краї головного економічного осередку Сх. Европи і тд.[43] Але всі ті спроби не привели до утворення постійного звязку між сх.- словянськими землями.

Уже в першій пол. IX. ст. (а може й дещо раніше) Київська земля-держава здобула гегемонію й зверхність над сусідніми південно-східньо-словянськими землями-державами, й київські князі почали відбувати далекі походи – на византійські землі, на Табаристан і тд. на чолі безсумнівно великих на свій час військових сил, що належали очевидно до ріжних сх.-европейських (передовсім південно сх.-словянських) земель і племен[44]. Що такі походи на византійські землі вже в першій пол. IX. ст. відбувалися досить часто, про це виразно каже відомий обіжник патр. Фотія. Та ясна річ, що таких походів Київська Русь не могла б відбувати без допомоги інших південно-східньо-словянських земель. Про певну могутність Київської землі-держави та про підпорядкування їй інших півд.-сх.-словянсьхих племен, безпосередно або посередно, свідчать відомості про зверхність Оскольда над всіма півд.-сх.-словянськими племенами, і згадки про могутнього руського «хакана» (в Бертин. аналах), і житія св. Стефана Суразького та св. Георгія Амастридзького ітд.

Та річ ясна, що це обєднання не було державним, а чисто зовнішнім. Збирання данини київським князем, обовязок взаємної воєнної допомоги, спільні воєнні походи, спільна оборона перед ворогом, спільні торговельні й т. п. договори з чужими «державами (головно Византією) тощо, отсе зміст і ціль сх.-словянського обєднання тих часів. У внутрішнім житті всі ці землі лишалися певно цілком самостійні. Словом, так само, як і за часів зверхности Валінана, це був лиш союз невеликих держав- земель, конфедерація чи ще скорше «складна держава» (Staatenstaat), а не одна держава.

До середини ІХ стол. це зовнішньо-політичне обєднання східніх словян обмежувалося, очевидно, землями південно-східньо-словянськими (пра-українськими); бо археольогія не дає ніяких підстав приймати існування раніше середини ІХ-го ст. якихбудь звязків між південними (пра-українськими) й північними сх.-словянськими землями. Знаменита волховсько-дніпровська «путь изъ Варягь въ Греки», треба думати, в тім часі ще не була відома; великий східній шлях – Ostweg провадив тоді далі на схід, через Волгу; сей волзький шлях лучив нормансько-прибалтійські землі (й через їх посередницво взагалі всі північні краї Европи) з арабо-іранським світом, який переживав тоді золоту добу свого розцвіту й могутности; цей шлях був далеко важніший і привабливіший, ніж усі шляхи до Византії, яка в тім часі перебувала крізу й уступала і в багацтві і в могутності й навіть у культурі арабо-іранському світові. Отже волзький шлях–аж до початків, чи навіть до середини Х ст. служив головною економічною артерією Сх. Европи, й був також лучником і ріжних сх.-европейських народів; якщо нормани в тім часі діставалися в південно-східньо-словянські землі, то головно, здається, саме цим кружним шляхом (порівн.: докази й міркування славнозвісного дослідника літописів О. Шахматова).

Безпосередного шляху між Новгородом і Києвом та взагалі між південними (пра-українськими) й північними сх.-словянськими землями до середини IХ. ст. очевидно не знали. Отже східньо- словянський південь – Україна й східньо-словянська північ (землі новгородська й кривіцька) до половини IX ст. жили незвязані зі собою, зовсім осібним економічним, державним і культурним життям. Північ знаходилася під сильними культурними впливами норманів, котрі були передатчиками з одного боку культури північно- західньо-европейської, з другого боку арабської й взагалі східньої; південь (Україна) – під впливали Хозарії, Кавказу, Малої Азії, Византії, Дунайської Болгарії, Чехо-Моравії. Північ залишалася ще чисто поганською; ніяких найменших слідів христіянства аж до часів св. Ольги, чи навіть до Володимира Вел. там не видно; натомість, південь, Україна, вже віддавна підлягала: христіянським впливам, так що в середині IX ст. уже можлива була спроба утворення київської митрополії[45].

Щойно в 2-ій половині IX ст. починається усталення звязку між південними й північними сх.-словянськими землями. Одкриваються нові торговельні шляхи, які лучать південну Русь зі сх.-словянською кривіцько-новгородською північчю: спершу – шлях двинсько-дніпровський – через землю кривичів, простіший, ближчий і лекший, а по якімсь часі й значно складніший, дальший і трудніший – волховсько-дніпровський. Судячи по відомостям «Повѣсти временныхъ лѣтъ», відкриття цих шляхів припадає приближно на часи Оскольда. По словам літопису, Оскольд старався підбити Полоцьку землю, тобто іншими словами опанувати; північну частину двинсько-дніпровського шляху; далі в Оскольда, як відомо, почалася боротьба й з Новгородом, що одначе привела до перемоги новгородсько-норманського князя Олега й загибілі самого Оскольда. Археольогія приближно від того ж часу датує перші, ще досить слабі сліди торговельних і культурних зносин північних і південних сх.-словянських земель.

Першим князем, якому вдалося перевести зовнішнє обєднання більшости (чи навіть майже всіх) сх.-словянських земель – північних і південних, до галицько-українських хорватів включно, був – після літопису – Олег. Та все, що ми знаємо про Олега, змушує нас думати, що цей прославлений мандрівний князь-войовник, певно, й не мав у цілях якогось ближчого зєдинення підбитих ним сх.-словянських земель, на чолі котрих лишалися свої місцеві «великі й світлі князі». Обєднання сх.-словянських земель за Олега було, очевидно, чисто зовнішнє, – зі смертю ж Олега всякий звязок між сими землями зник. Ігор Старий, якого на підставі літопису, слід уважати наступником Олега, не тільки не мав під своєю зверхністю всіх тих земель, що були «під Олегом»,але навіть найближчих сусідів мусів наново підбивати.

Значіння економічне, культурне і вкінці – почасти й політичне зближення південної й північної Сх. Словянщини й зокрема двох головних сх.-словянських центрів – Києва й Новгорода починається, здається, лише з серед. X. ст., тобто в останні роки князювання Ігора й особливо за часів кн. св. Ольги та її наступників. Саме коло того слабнуть торговельні звязки Сх. Европи й варягів з арабо-іранським сходом (котрий переживає в X. ст. крізу), тратить у звязку з тим своє значіння і волзький шлях,– а центр економічного життя Сх. Европи переноситься на Дніпро, на шлях «изъ Варягъ въ Греки», який набуває першорядного значіння, почасти також у звязку з відродженням Византії в X. ст. Розвиток торговельних зносин на волховсько-дніпровському шляху цілком природно приводить до затіснення відносин між Києвом і Новгородом, а з другого боку також до конкуренції та боротьби між ними. Рівночасно, в звязку з економічним розвитком Київської Руси та інших сх.-словянських земель, ускладнюється й їх суспільно-державна організація, повстає державно-правлячий механізм, видаються спеціяльні «уставы и уроки» і тд. Наконець, під впливом знайомости з політичним устроєм і культурою Византії, зявляється, здається, думка про наслідування Византії, про реформу держави релігійну, державну й політичну, а з приняттям христіянства деякими сх.-словянськими князями й боярами переноситься певно й ідея єдинодержавія і проявляється, можливо, вже свідоме змагання до справжнього, державного зєдинення сх.-словянських земель в одну велику й могутню монархічну христіянську Руську державу.

Св. княгиня Ольга вже не обмежується збиранням данини з підвладних земель, а звертає увагу й на їх внутрішнє життя, видає «уставы» для тих земель, основує в них міста, робить навіть спробу поширення в них христіянства. Зокрема, енергійну діяльність проявляє вона у Кривіцькій землі (що ніби то була її батьківщиною). – Син і наступник св. Ольги – Святослав (котрого звичайно принято малювати мандрівним лицарем – «богатирем», що не звертає уваги на внутрішнє життя держави та її інтереси) – свідомо чи не відомо – робить, в кожному разі, діло великої державної ваги: своїми походами він закріпляє панування київської держави над сх.-европейськими шляхами; він же, здається перший після Олега, принаймні зовнішно підпорядковує Новгород Києву, далі трохи чи не перший з київських князів робить спробу асимілювання підбитих народів з київськими полянами шляхом переселювання і т. д. – Ще яскравіше виявляються змагання до зєдинення та уодностайнення сх.-европейських земель і народів, підбитих під зверхність Києва, за часів Ярополка 1-го (969–979) і св. Володимира Вел. (979–1015). Ярополк виганяє князів з їх столиць і становить на їх місце посадників, себто руйнує в самих підставах самостійність і окремішність цих земель; Володимир, подібно до Святослава, але в значно ширших розмірах переводить переселення. Нарешті, Володимир переводить велику релігійну реформу, поширює в сх.-словянських землях христіянство, а разом з тим і христіянську культуру, котрі кладуть дуже важну підвалину до пізнішого культурного і ніби національного взаємного зближення всіх сх.-словянських племен, до утворення – на основі спільної віри й спільної східньо-христіянської культури осібного руського (сх.-словянського) культурного світу.

Але за життя самого св.Володимира й навіть його ближчих наступників поширення христіянства й христіянської культури ще не приводить до зближення всіх сх.-словянських племен між собою; христіянська проповідь за часів Володимира має успіх тільки на півдні, на Україні; на півночі вона зустрічає рішучий спротив – в Новгороді Добриня й Путята хрестять населення «мечем і огнем», в душі це населення залишається, звичайно, поганськими; в інших північно-східньо-словянських землях довго не «дається перевести навіть і зовнішньої христіянізації.

Взагалі, спроби тіснішого зєдинення сх.-словянських земель, особливо сх.-словянської півночи – Новгорода й Полоцька з півднем – Київською Русю, зустрічаються з рішучим і найсильнішим спротивом окремих земель. Реформи Ольги, як відомо, кінчаться невдачою; Ігор Старий, Ярополк І, Святополк І гинуть у боротьбі за обєднання сх.-словянських земель; по смерті Олега, Ігоря, Святослава, Володимира Вел. зібрані ними союзи держав розпадаються, й їх наступники з великими труднощами намагаються наново підбивати неслухняних васалів. Правда, ступнево в більшості сх.-словянських земель княжі престоли переходять до одної династії – Рюриковичів, але се династичне «обєднання» не веде, як ми вже згадували, до обєднання державного. Рюриковичі рішучо боронять самостійности своїх земель-держав і рідні брати з династії Рюриковичів ріжуться ледви чи не гірше, ніж чужі між собою князі. Іноді й сини-васалі виступають проти батька, що сам був їх посадив на залежні від нього столиці, як прим, в обороні незалежности Новгорода виступає проти Володимира Ярослав Мудрий.

Таким чином, не вважаючи на економічне зближення сх.-словянського півдня й півночи, заведення христіянства в сх.-словянських землях і заміну в багатьох сх.-словянських краях місцевих династій одною династією Рюриковичів, ні в 2-ій пол. X., ні на поч. XI. ст. державної одности сх.-словянських земель не було. Не вдалося її усталити й наймогутнішому, здається, зі старих київських князів Ярославові Мудрому. Не кажучи вже про те, що до 1036 р. він взагалі мав під своєю зверхністю лише західну половину Сх. Словянщини (без Полоцької землі), але й пізніше не всі землі підлягали його зверхності: Полоцьк був незалежний – се знаємо напевно; незалежна була мабуть і земля Болоховська і т. д. Та й ті землі, що були під зверхністю Ярослава, розуміється не втратили своєї державної окремішности; зокрема, що торкається Новгорода, як відомо, новгородці забезпечили свою державну окремішність спеціяльною умовою з Ярославом, заключеною перед його походом на Київ проти Святополка І. Правда, Ярослав у найважніших сх.-словянських столицях посадив князями своїх синів, та – як ми вже нераз зазначали – династичне «обєднання» мало впливало на взаємини сх.-словянських земель, що яскраво й виявилося через яких двадцять років по смерті Ярослава, коли почалася боротьба між його синами й потім також внуками.

Смерть Ярослава Мудрого, яку часто вважають переломовим моментом в історії сх.-словянства, коли начебто «єдина» Руська держава розділилася на кілька держав, по «заповіту» Ярослава, – в дійсності не внесла істотних змін в державно-правну організацію східнього словянства (але цим ми, розуміється не хочемо сказати, що вона не мала політичного значіння): єдиної Руської держави не було й за Ярослава, не було й перед ним; було лише обєднання, основане на данницько-васальній залежності ріжних сх.-словянських земель держав від Київської землі-держави, яке розсипалося зі смертю кожного князя. Ярославові, правда, вдалося в останніх 18 роках свого князювання держати своїх синів- васалів у послусі, та це ще, розуміється, не означало державного обєднання сх.-словянських земель[46]. Умираючи, Ярослав хотів задержати, принаймні, зовнішнє обєднання сх.-словянських земель і в своїм заповіті він наказував молодшим синам шанувати свого сюзерена-старшого брата, князя Київського (Ізяслава І) так само, як шанували вони його, Ярослава. Отже ідея Ярославового заповіту полягає в змаганні задержати на будуче status quo, усталене в останніх роках його життя. – Дійсно, коло двадцяти років по смерті Ярослава Мудрого, цей заповіт його шановано; а навіть більше того – Ізяслав, при допомозі братів – Святослава й Всеволода, почав навіть робити заходи до державного обєднання сх.-словянських земель[47]. Та ця спроба не вдалася так само, як і попередні. Державна окремішність ріжних сх.-словянських земель залишилася й надалі непорушною.

Не було за Ярослава Мудрого та його ближчих наступників так само й релігійно-культурної одности сх.-словянських земель. Поширення христіянства на початку може навіть поглибило релігійно-культурні ріжниці між окремими частинами сх.-словянського світу: під той час, як на півдні (на Україні) вже панувало христіянство та христіянська культура й появлялися такі визначні церковні й культурні діячі, як митрополит Іларіон, св. Теодосій Печерський і баг. ін., в землі Новгородській під зовнішнім виглядом христіянства ще міцно держалася поганська віра (що особливо яскраво виявилося підчас викликаних волхвом поганських заворушень 1074 р.), а в землях Ростовській, Муромській і Вятицькій ще й назовні панувало поганство, в останній – аж до XIII ст. (до часів св. Кукші, замученого вятицькими поганами), а почасти навіть і пізніше (у Мценській окрузі).

Отже думаємо, що говорити про існування ані державної, ані релігійно-культурної, а тим більше національної одности східніх словян в IX–XI ст. неможливо.

Зміст

МИРОН КОРДУБА

В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ ПРАВДИ

Літературно-Науковий Вістник 106/5 (1931), 424–438.

Моя стаття в ЛНВ 1930/VI. під заг. «Найважніший момент в історії України» дала Українському Історично Фільольоґічному Товариству в Празі притоку до великої дискусії, (два засідання 11 і 18 листопада 1930 р.). Докладне звідомленнє з тих засідань це Товариство тепер опубліковало під доволі ефектним, хоч не дуже відповідним заголовком: «Откоуду єсть пошьла Руская земля» (Прага 1931) і це примушує мене заняти супроти нього становище. Важаю заголовок сього звідомлення тому невідповідним, бо не про Русь тут ходить, але про Україну і не про землю (державу), лише про націю.

Головним докладчиком на сих засіданнях виступав акад. Ст. Смаль-Стоцький, отже у своїй відповіди мушу головну увагу присвятити його рефератові. Тому що не всі читачі ЛНВ-ка матимуть празьке звідомленнє, прийдеться цитувати відповідні місця з нього. «Політичним фактом є – говорив акад. Смаль-Стоцький, полемізуючи з моїм твердженням, що ціла давня князівська Русь була політично, церковно і культурно обєднана – що в ІХ-ім і на протязі Х-го віку склалася могутня держава в Київі-Русь. Ця держава, до якої увійшли давніші окремі племена: Поляни, Деревляни, Сіверяни, Волиняни, Тиверці і Грлиці, згодом обєднала всі ці племена в один спільний політичний, а также в один етнічний, культурний і економічний орґанізм, т. ін. дійсно в одну націю в теперішньому того слова значінню (підчер. моє, М. К.). Часу де того на протязі яких 400 літ було досить»… «Оця київська Русь завоювала з часом і инші східнословянські племена: Дреговичів, Кривичів, Радимичів і Вятичів. Але це завоювання і дуже коротка політична «єдність» за Володимира Святого ще не означає етнічної, культурної і економічної єдности…

Наслідник Володимира Ярослав Мудрий зберіг вже тілько частину тої «політичної єдности», а після його смерти вже і про таку єдність, покликуючися на спільність династії, мови бути не може. Ніхто з потомків Ярослава не переймає «власть руськую всю», не є «самовластцем Руської землі» і якоїнебудь політичної залежности поодиноких країн від Київа зовсім не слідно – вчить Ключевський. «Кіевская Русь не устроила прочнаго политическая единства». Усяка політична єдність в цих часах означала тільки, що завойовані племена мусіли платити дань. Коли-ж по смерти Володимира в кожній землі засіли власні князі, то і та признака єдности урвалася. Про це, щоб ці землі пронялися одним національним духом, свідомістю спільних інтересів, ані гадки бути не може (підч. моє, М. К.). Знана зрештою з історії найдавніших часів нелюбов – щоб не сказати ненависть – між Київською Русю і північними землями, що особливо різко і кріваво зазначилося вже в 12. в. За те в київській Руси, т. зн. між найближчими і вже здавна[48] обєднаними племенами витворилася справді тісна і повна єдність[49], тут витворилося почуття спільних інтересів, яке було живе і в часах, коли в поодиноких землях засіли окремі князі. Завсіди вони вважали себе союзними князями великого князя київського і в хвилях дійсної зовнішної небезпеки для Руси стають вони до спільної її оборони[50].

Ось як акад. Ст. Смаль-Стоцький представляє в скороченню історію князівської Руси. Тут майже що слово прийдеться поставити по кілька знаків запитання. Зачнім від тези, що – мовляв – київська Русь спершу обєднала[51] Деревлян, Сіверян, Волинян, Тиверців і Угличів, та щойно пізніше завоювала[52] північні племена Дреговичів, Кривичів, Радимичів і Вятичів. Новгородських Словінів і Хорватів чомусь у сих реестрах зовсім пропущено[53]. Правдива, стверджена жерельними даними та дослідами десятків учених історія показує, що експанзія київської держави йшла спершу на північ. Вже в умові Олега з Греками з 907. р. виступають Любеч і Полоцьк як городи, що стоять під владою київського князя. Той сам Олег, як свідчить Початкова літопись, наложив данину на Новгород. Константин Порфірородний, пишучи про Русь 940-их років, між підвладними їй племенами згадує Кривичів і Дреговичів. Що бодай західну частину Радимичів вже в початках Х-го в. прилучено до київської держави, є очевидне, бо без цього шлях Дніпром в гору і звязки з Полоцьком і Новгородом не були би забезпечені. Навпаки, вже найблище від заходу з Полянами племя, Деревляни, мали ще за Ігоря своїх племінних князів, завойовує їх щойно Ольга; дальше на захід висунені південні племена: Волинян (Дулібів) і Хорватів загортає щойно Володимир Вел. Що між учасниками походу Олега на Царгород з 907 р. літопись вичисляє Дулібів, Хорватів і Тиверців, а в деяких кодексах також і Вятичів, се не має значіння, бо ті племена виступають там тільки як «толковины» (союзники), а зрештою цілий той похід це тільки самовільна комбінація, видумка автора літопису (порівн. Грушевський, Іст. Укр. Руси І. вид. 3. ст. 430-1).

А тепер про питання, як довго ця політична єдність тревала. Акад. Смаль-Стоцький закінчує чомусь вже зі смертю Володимира Вел., хоч його наслідник Ярослав знова обєднав цілу Русь з виїмком одніського Полоцка. А коли вже розглядати окремо північно і південно руські землі, то слід тямити, що Поволже було безпосередно звязане з київським престолом аж до смерти Володимира Мономаха (1125), з виїмком тільки короткого правління Ізяслава Ярославича, але й тоді належало південним князям, чернигівському і переяславському. Новгород належав до київського наділу навіть ще довше, бо безпереривно до смерти Мстислава Мономаховича (1132). Навпаки Переяславщина, Чернигівщина, Волинь і Галичина відокремлюються від київського князівства вже зараз по смерти Ярослава Мудрого. Тому підкреслювання у рефераті, і то кількома наворотами того моменту, що – мовляв – південна Русь була політично обєднана з Київом вже дуже рано і зіставала в тім обєднанню довго, а північна щойно пізніше і коротко, противиться відомим історичним фактам, бо в дійсности було зовсім навпаки. А вже зовсім не можна говорити про якісь 400 літ сполуки південної Руси з Київом.

Так само всупереч конкретним історичним фактам освітлена удільна доба давньої Руси, бо при ріжноманітних міжкняжих антаґонізмах і союзах, які тут бачимо на протязі XI. і XII. в., нігде не можна дошукатися якоїсь спеціяльної антітези між північю та півднем. Навпаки, в часах, коли вже починають формуватися два нові політичні осередки, що започаткували розділ Руси на дві окремі політичні ґрупи, тобто коло середини XII в., галицька держава вяжеться тісним союзом зі Суздальщиною, щоби спільними силами розторощити до решти старий осередок Київ. Щож до відносин на самій південній Руси, то тут бували ріжні звязки і союзи поодиноких частин між собою, але ніколи не охоплювали цілости, а вже про якусь ідилічну «тісну і повну політичну єдність» цеї Руси, про «почуття спільних інтересів» – ліпше не згадувати. Коли згадаємо от хочби безнастанну боротьбу чернигівських Ольговичів з київськими Мономаховичами, з накликуванням на себе Половців, або історію галицько-волинсько-київських взаємин з осліпленнєм Василька Ростиславича, вирізуванням полонених та призиванням Поляків і Мадярів – матимемо гарну ілюстрацію цеї «єдности та почуття спільних інтересів». Саме брак почуття спільности політичних інтересів серед князів та верховодячих боярсько-дружинних кругів, брак етнічної солідарности навіть у хвилях грізної для цілої Руси небезпеки, що намічується через цілу князівську добу, так само на півночи, як і на півдни, не позволив нам в інкрімінованій статті (ЛНВ. 1930/IV) признати існовання якоїсь спільної руської нації і тому ми тодішну Русь назвали культурною сферою. Через те не розуміємо, до чого тут впевнювання, що «про те, щоб всі землі руські пронялися одним національним духом, свідомістю спільних інтересів, ані гадки бути не може». Притім акад. Смаль-Стоцький не доглянув суперечности у своїй арґументації: з одного боку говорить про «тісну і повну єдність», про «почуття спільних інтересів» всіх південно-руських областей, котрі він чомусь називає київською Русию, з другого, полемізуючи з нашим висказом про політичне обєднання давньої Руси, покликається на Ключевського, котрий зовсім рішучо заперечує тій «тісній і повній єдности» також на півдни[54]. Колиж ми говорили і говоримо про політичне обєднання Руси, то тільки в тім значінню, в якім то обєднання проявлялося й в инших співчасних европейських державах, тоб-то в значінню династичнім. Воно спиралося на загальнім переконанню, що на цілій Руси, південній і північній, тільки потомки Володимира Вел., тільки династія т. зв. Руриковичів має право на княжі престоли.

А тепер про саму назву Русь. «Що назва Русь належала передусім київській державі – каже акад. Смаль-Стоцький – київській землі, це доказав Грушевський так знаменито, що і російські історики, які давніше уважали Русь одним спільним, загально-руським, політичним, культурним і економічним орґанізмом, такої думки на загал виреклися». Отже стверджуємо, що акад. Грушевський зовсім виразно зазначує, що «імя Русь спеціяльно звязується з землею Полян, з київською околицею» (Іст. Укр.-Руси І. вид. 3. ст. 388). Значить, не з «київською державою» в розумінню акад. Смаль-Стоцького, тоб-то з полудневими племенами у протиставленню до північних, лише з одними тільки Полянами. Поза цим спеціяльним значінням вживалася та назва, очевидно, і в ширшім значінню, на означення цілої федерації східно-европейських держав, в котрих володіли потомки Володимира Вел. А про це, щоби російські історики назагал відреклися вважати давну Русь одним загальноруським політичним і культурним орґанізмом, перший раз чуємо. Шкода, що акад. Смаль-Стоцький не назвав імен хоч кількох з тих істориків! Чому-ж тоді на засіданню всі инші промовці нарікали на нахабність російських вчених, що цілу князівську Русь собі виключно хочуть загарбати, чому д-р Чехович закидає мені, що стою під впливами російської науки, чому сам акад. Смаль-Стоцький в дальшій частині своїх виводів підкреслює, що російська наука XIX. і ХХ-го вв., усіх сил добирає, щоби науково виправдати «политическое притязание» до київської Руси і до Білоруси»? Отже раз «назагал виреклися», а потім «всіх сил добирають» – як це погодити? А що мають значити покликання на слова Святослава у літописи (під 971, не 964. роком) «да не посрамим землѣ Руския», або на це, що паломник світив в Єрусалимі лямпу «за землю руськую», або що літописець виражає втіху, що кн. Ольга перша «от Руси» дісталася до неба? Деж докази, що всюди тут Русь – це тільки Україна? Що до останнього покликання не зашкодить пригадати, що літописець походження кн. Ольги веде з далекої півночи, зі Пскова. А коли ще покликується на «Слово о полку Ігоревім» і підкреслюється, що автор цеї поеми звертався «до всіх руських, цебто українських князів і до галицького Осьмомисла… а не до князів північних земель, хоч вони одної династії», – то слід не забувати і про Всеволода Святославича та його Курян, «під трубами повиваних, під шоломами випещених, з кінця списа вигодованих». Вкінци твердження, що все, що лежало поза межами властивої (значить в розумінню акад. Смаль-Стоцького) південної Руси, це не була Русь, тільки «руське», себто тільки приналежне до Руси, що там не жили Русичі, Русини, а тільки Руськії – таки зовсім минається з правдою. В торговельних грамотах-умовах з Ганзою з XII і XIII в. Новгородці і Смоленщани постійно і зовсім виразно називають себе Русинами, а свою землю Русию.

Очевидно, що всі висновки, побудовані на такій концепції історії давної Руси мусіли вийти хибні. Взагалі сам головний референт і всі промовці чомусь все налягали на Москву та Московщину, котра дуже пізно виступає на політичну арену і то, як я у своїй статті в ЛНВ. 1930/IV зовсім виразко зазначив, вже як завязок окремої російської ґрупи, пізніше нації – та ані слівцем не згадують про Новгород, Полоцьк, Смоленськ, котрі в давній Руси відогравали чималу ролю і також брали участь у розвою загальної тоді руської культури.

Акад. Смаль-Стоцький також заперечує руську єдність на полі церковнім, бо «з того, що був митрополит в Київі, не можна виводити централістичної орґанізації церкви». А якаж у такому разі мала би бути признака централістичної орґанізації? Що влада київського митрополита на полі церковнім була велика і що орґанізація руської церкви була справді централістична, показав такий знавець цеї справи як Голубинський. Що «відносини церкви до князя і народа мали в київській Руси инший характер ніж (пізнійше) в Московщині» – це правда і чинник ієрархічний відогравав саме в київській Руси визначнішу ролю. Тому коли в помонгольській добі митрополити перенеслися в Суздалщину і підпали під вплив тамошніх великих князів, галицький князь Лев, відтак польський король Казимир і литовські вел. князі так вперто домагалися окремого митрополита для західної Руси.

Що до літературної мови, то мені, – як не фільольоґові, годі сперечатися з таким визначним спеціялістом у тій справі, як акад. Смаль-Стоцький. Всеж таки скажу, що його арґументи, немов би на старій Руси не було спільної літературної мови, мене не переконали. Ріжниці у виговорі стрічаються і тепер мабудь чи не у всіх літературних мовах, не нарушуючи через це єдности даної мови. Такі ріжниці є і у нас Українців між Галичанами і Придніпрянцями, та всеж таки ніхто (крім хиба одного акад. Кримського) не говорить про дві українські мови.

Позволю і я собі покликатися на акад. Грушевського, безперечно найліпшого знавця нашої історії, якого ми коли-небудь мали. Оцінюючи діяльність Володимира Вел. при кінци І. тому своєї Історії, Грушевський каже, що Володимир звязав цілу Русь трома вузлами: династичним, релігійно-церковним і культурним. А з початку ІІ-го тому, характеризуючи добу, що прийшла після смерти Володимира, підкреслює, що механічний розклад держави на поодинокі княжі наділи зовсім не перепинював дальший розвій процесу хемічної сполуки руських земель через проникання у ті землі помічних, суспільних, правних і культурних норм та явищ, вироблених еволюцією київської держави. Цей хемічний процес, на думку Грушевського, в XI. і XII. в. розвивався ще інтензивніше, ніж за часів Володимира. Це у відповідь тим котрі кажуть, що ніякої загально-руської культурної єдности ніколи не було.

Вкінці ще одно. Акад. Смаль-Стоцький, а також і інші промовці, дуже згіршені нашою тезою, що, коли би Литва за Германа і Ольґерда не була захопила південно-західної Руси, зробила би це за кількадесять літ пізніше Московщина – і тоді не було би трьох руських народностей, тільки одна. «З чуду-дива не виходимо, читаючи таке» – каже шан. референт. «Таж Московщина справді захопила – правда трохи пізнійше південно західну Русь. І що з того? Чи тим відбудувалася Русь, чи створилася тим одна тільки руська народність, хоч як усіма силами Московщина коло того заходилася»? Тим то й діло, що «трохи пізніше» – відповімо. І то не «трохи», а цілих три століття пізніше захопила Москва і то тільки частину (Лівобереже), а решту півпяти століття пізніше, тай то не цілу, бо без Галичани і Буковини, котрі в XIX в. також відограли чималу ролю в еволюції українства, а ще більшу в ХХ-ім у боротьбі за українську окремішність. А чейже акад. Смаль-Стоцький і проф. Славінський не заперечать, що час тут грав величезну ролю, що зовсім інші наслідки дало би це захоплення, коли-б воно було прийшло в хвилі, коли нація ще не була остаточно сформована, коли ще находилася, так сказатиб, в стані ферментовання, а зовсім инші дало захоплення вже після сконсолідовання і цілковитого скристалізовання нації. Коли мій погляд хибний, коли українська і білоруська нації були вже давніше, ще перед литовською займанщиною сформовані, готові, то чим пояснити таку прим. прояву, що в смузі поза-степовій, значить в области постійного, тривкого заселення (в степах українська кольонізація пізніше в XVІІ-XIX в. загорнула величезні простори), теперішня етноґрафічна границя між Українцями та Білорусинами з одного боку та Росіянами з другого, зовсім докладно сходиться з границею литовської держави з XV. в.? Чому значна частина давних Кривичів нині зараховується до Білорусинів? Очевидно тому, що ці нації формувалися остаточно в XIV-XV в., а не в доісторичних часах і що нові політичні межі мали на це формовання більший вплив, ніж стародавні племінні. Та вернім ще до питання: «і що з того?» Хоч московська окупація України наступила так пізно, в головнім аж з кінцем XVIII. в., то чи ми не знаємо, до якої степени обмосковлення за стокільканайцять літ вона довела її населення? Про це могли би своє важке слово сказати всі ті, котрі в часі світової війни працювали по таборах українських полонених в Австрії та Німеччині. І на томуж таки самому засіданню, на котрім реферував акад. Смаль-Стоцький, піднявся голос д-ра Наріжного, що за найважніший момент української історії слід би признати 1917. рік, момент розвалу Російської імперії. Бо коли-б Росія була вийшла з війни побідно – сказав д-р Наріжний, не було-б «ніякої іреденти, ніякого українського сепаратизму… а з новою силою розвинувся б чисто російський патріотизм». А щож тоді говорити про XIV вік!

Инші промовці здебільша спиралися на виводах та тезах головного референта і тільки дальше розвивали з них висновки, або просто їх повторювали. Д-ра Наріжного можу успокоїти, що мені й в думку не приходило писати ювилейні статті з приводу 500 ліття смерти Витовда. Поводом до написання статті в ЛНВ. 1930/VI. було те, що національне питання саме тепер стало актуальним не тільки для політиків, але і для істориків. На останнім світовім істеричнім конґресі, що перед двома роками відбувся в Осльо, це питання висунено на перше місце програми зїзду і цілий ряд учених та істориків занявся виясненням ролі, яку національність відогравала у всіх трьох великих добах, на котрі звичайно ділять історію людства, тоб-то в старинних, середновічних та новітних часах. Досі розповсюджений погляд, немов би національність була витвором щойно зовсім нових, післянаполєонських часів, погляд, що його на засіданню Історично-Фільольоґічного Товариства заступали проф. Славінський і др. Наріжний, показується хибним; це явище істнувало вже від дуже давних часів, тільки у дещо відмінних формах і виявляло себе в неоднаковий спосіб. А що в українській історичній літературі досі ніхто не ставив питання, коли властиво і серед яких умов сформувалася українська нація, то я рішився це питання поставити і по змозі на нього відповісти. Що до погляду д-ра Наріжного на завдання історика, а саме що історик має досліджувати тільки те, що було, а до всіх евентуальностей історичного процесу, а навіть до оцінки важливости поодиноких фактів йому не має діла – скажемо, що таке розуміння історичної методи перестаріле вже на яку сотню літ. Зрештою зачіплення сього casus eventualis, «що було би, коли би…» грає у моїй статті дуже побічну ролю; воно має завданням звернути увагу читача на значіння даного моменту, викликуючи в його уяві образ евентуальности, котра прийшла би, коли би цього моменту не було. Д-р Наріжному не подобається також, що найважнішим моментом в історії України називаю час приналежности України до чужої держави; далеко важнішими він вважає час повстання Хмельницького, або 1917. рік. Про це не стану спорити, тільки зауважу, що момент національного народження вважаю тому найважнішим фактом в історії даного народу, бо без нього не заістнували би всі инші моменти.

Д-р Феденко береться зовсім безпотрібно виломлювати відчинені двері, доказуюючи відрубність Ростово-Суздальщини, бож ми у своїй статті виразно зазначили, що сформовання двох нових центрів на Руси в XII. в., володимирсько-суздальського на північнім сході і галицького на полудневім заході, вважаємо початком процесу витворення двох окремих націй. Проф. Щербаківському зверну тільки увагу, що я говорю про політично-церковно-культурне обєднання східнословянських племен в давній Руси, котре істнувало менш-більш до середини XII. в., а шан. професор переводить доказ, що між словянським населенням середнього Придніпровя та фінськими племенами Поволжа була велика расова ріжниця. Щож одно з другим має спільного і де тут tercium comparationis?

Проф. Сімович виступив з арґументом, що моєму поглядови про сформовання української нації аж в XIV–XV. в. перечить літературна традиція. Мушу признатися, що зовсім не второпаю, яке значіння моглаби мати літературна традиція для обєктивного, наукового вирішення питання про час, умови і спосіб повстання якої-небудь нації! Кожне наукове відкриття, кожний новий погляд, нова теза є саме тому відкриттям і новиною, що відріжняються від дотеперішніх поглядів, дотеперішньої традициї. Щож, впрочім, доказує обставина, що Длуґош, Буґоріч, Ґеснер та инші письменники XV. і XVI. вв. відріжнювали Українців (Rusi) від Росіян (Моschi)? Вони тільки констатували факт, що в той час вже істнував, орієнтуючися по державній приналежнссти. Чому галицьке відродження 1840-их років навязувало спершу саме до князівських часів, а не до козацьких, я вияснив у своїй розвідці: «Звязки Антоновича з Галичиною». Це сталося тому, що пишне боярство та князі більше підходили до псевдоаристократичної ідеольоґії тодішних священичих родин, серед яких це відродження відбувалося, ніж «козацька голота», а також тому, що про козаків тоді в Галичині крім того, що це був своєвільний елємент, котрий не признавав ніякої влади і все бунтувався, нічого не знали. Що до справи білорусько-української літературної мови, то мушу ствердити факт, що питання про скількість та якість елєментів українщини і білорущини в тій літературній мові досі сливе зовсім нерозроблене. Переглядаючи деякі памятки писані тою мовою, я й сам мав вражіння, що тут більшу ролю грає білоруська правопись, ніж сама мова і дуже інтересно мені від проф. Сімовича, як фахового фільольоґа, почути те саме. Але коли є безперечним фактом, що цею штучною мовою писали в XV– XVII. в. Українці і Білорусини, то її мусимо вважати спільною літературною мовою одних і других, хоч що до лексики вона не у всіх письменників була зовсім однакова. До другої половини XVII. в. не находжу ніяких признак, які вказували би на істновання серед Білорусинів якогось почування національної окремішности від Українців. Тому з огляду на спільну літературну мову, спільні реліґійні і політичні традиції та змагання (прим. повну солідарність з українським козацьким рухом), спільну культуру, я говорю про спільну українсько-білоруську націю, щоби зазначити, що від цеї збірної одиниці опісля відділилися Білорусини, як окрема нація. Коли це сталося і які чинники це спричинили, то окреме питання, досі зовсім не зачеплене.

І ще одно. Проф. Сімович висказав погляд, що моя думка помістити цю статтю в журналі доступному широким колам, головнож молоді, була з педаґоґічного боку не дуже щаслива, бо захитує й не так дуже сильну в нас національно-державну традицію, «відриваючи нас від найбуйнішого розквіту нашої державности за київських князів». На це відповім, що найбільше непедаґоґічним засобом є закривання правди і ширення хибних понять, бо воно все приносить тільки шкоду. А в тім, що тут закривати, що ховати під корець, чого соромитися? Чому стаття, котра виказує, що давня Русь є спільним добром всіх трьох тоді руських націй мала би відривати нас від «найбуйнішого розквіту нашої державности»? Вона зовсім навпаки вказує, що Українці мають що найменше такеж саме право до цеї держави і тодішної культури, як Росіяни і тим самим опрокидує ту історичну концепцію московської науки, на котру нарікали майже всі промовці, що мовляв, «давня Русь то наше московське добро, а вам Українцям до неї зась»! Цеж куди біл[ь]ше доцільно і педаґоґічно, ніж підсичування національної амбіції молоді тезами про сто-процентову українськість давньої Руси або про повстання української нації ще в доісторичні часи. Такі тези дуже легко опрокинути і тим самим викликати серед молоді недовіря до рідної науки. Чи може ховатися з тим, що українська нація сформувалася так пізно, аж у XV. віці? – бо і такі заміти доходили до мене з поводу відомої статті. Хто підносить такий арґумент, той мабудь не знає, що кристалізація французької і анґлійської націй закінчилася в XIV-ім в. та що й у инших европейських народів завершення цього процесу припадає па XIV. і XV. в.в.

Наприкінці не можу полишити без завваги доволі несимпатичного, напастливого, а при тім надто самопевного тону, на який настроєна була ціла дискусія в Празі. За незнання та нерозуміння історії, культури і цілої сути українства та за москвофільство дісталося на горіхи не тільки мені грішному, але й Єфремову, Багалієві, Грушевському, Томашівському, Бочковському та співробітникам недавньої, дуже хосенної та гарної публікації «Das geistige Leben der Ukraine». Виходить, що тільки члени Історично-Фільольоґічного Товариства в Празі мають потрібне знання, зрозуміння і авторитет рішати в цих справах. Уважаю, що потрібно трохи більше самокритики і скромности, та менше шастання такими висловами як ділєтанство, епіґонство, бо вони стають просто смішними в устах людей, котрі хоч може й є потенціяльними велитнями української науки, досі в науковій літературі нічим себе не виявили. В науковій полєміці моцні слова ніколи не заступлять арґументів.

Р. S. Вже по написанню цеї статті появилися два нові відзиви в цій справі: В. Заїкина «Походження і розміщення східних Словян» в «Меті» І ч. і др. К. Чеховича «Початки української нації» в ЛНВ. 1931/IV. Тому за одним заходом відповім і на них.

В. Заїкин, спираючися на три праці відомого археольоґа Спіцина: «Розселення староруських племен на підставі археольоґічних даних» (1899), «Історично-археольоґічні досліди» (1909) і «Археольоґія в темах початкової руської історії» (1922), робить закид, що «дехто з учасників полєміки (про початок української нації), боронячи гіпотезу про єдність Українців з Великоросами аж до XV. в., виявив очевидну необізнаність» з тими працями. Спіцин виказав, каже В. З., що північно-східнословянські (пра-великоруські і пра-білоруські) племена прийшли у свої землі не з півдня, не з України, а зі заходу, з теперішньої північно-східної Німеччини, і то в досить пізнім часі, в VIII-IX в., під напором Німців, Норманів і Аварів – значить, мовляв, археольоґічні досліди і висновки Спіцина «рішучо суперечать припущенням про етнічну, чи тим більше національну єдність східно-словянських племен у найдавнішій добі нашої історії». Мушу перш за все ствердити, що в згаданій полєміці ніхто не обстоював, ані не обстоює гіпотези про єдність Українців з Росіянами аж до XV. в. Коли я бороню погляду, що остаточне сформовання української нації припадає на XV в., то з цього ще зовсім невиходить, щоби мав думати, що Українці та Росияни аж до того часу творили яку нeбудь єдність, тим менше, що і в основній статті (ЛНВ. 1930/VI) і в тягу полеміки я виразно підкреслював, що політична та культурна діференціяція між одними і другими починається вже в середині XII в.; язикова очевидно значно раньше. Тому пригадую д. Заїкинові, що в науковій полєміці не годиться перекручувати. Що знова дотичить археольоґічних праць Спіцина, то в них етнольоґічні висновки, чи радше здогади, були все найслабшою стороною. Саме першу з цитованих д. Заїкином праць акад. Грушевський (Історія України-Руси І. 3. вид. ст. 551) наводить як клясичний доказ на це, «яких натягань треба, аби перевести племінну систему через нинішний археольоґічний матеріял». Він же признається, що спираючися в попередніх виданнях своєї Історії при розмежовуванню племен на археольоґічних даних, дещо поспішився, бо то, що готов був брати за характеристичні етноґрафічні прикмети, показалося далеко не таким певним. Ще гірше стоїть справа зі зовсім довільною комбінацією про мниму мандрівку пра-білорусинів і пра-великоросів з північно-східної Німеччини на схід в VIII або IX віці. Але навіть припустивши, що всі здогади Спіцина вірні, годі зрозуміти, яке вони мають діло до питання про культурне (бо тільки про таке говорю), а хоч би й національне обєднання східно-словянських племен у найдавнішій добі нашої історії. Загально відома річ, що расові і національні критерії, це річи зовсім відмінних катеґорій. З типу homo europaeus sc. nordicus повстало кільканайцять ріжних націй і навпаки поодинокі нації дуже часто повставали з обєднання зовсім ріжних походженням племен чи ґруп. Могли Кривичі (племя словянське) і Меря (племя фінське) витворити разом російську націю, то чому ж не могли б засимілюватися між собою деякі словянські племена, хоч би й одні з них походили з полудневого сходу, а другі зі заходу!

Д-р Чехович знова впевняє, що між південними та північними східно-словянськими племенами, які входили в склад Руської держави, не було жадної язикової ані культурної єдности. Справа стоїть так, що культурну єдність давньої Руси виказав цілий ряд не тільки російських і инших чужих, але й українських учених, між ними, як попереду вже сказано, й акад. Грушевський; цю єдність визнають м. ин., як це й зазначено серед дискусії в Історично-Фільольоґічнім Товаристві в Празі, акад. Багалій, акад. Єфремів, Бочковський, гурт, котрий видав «Das geistige Leben der Ukraine» і ин. Я, стаючи на це саме становище, пригадав головні моменти, котрі промовляють за тою єдностю. Коли-ж д-р Чехович прийшов до переконання, що цей усталений досі в науці погляд помилковий, то мав кількома вже наворотами нагоду виказати, котрі то саме особливі прикмети і ціхи відріжнювали в Х-ХІІ в. південно-руську культуру від північно-руської і не позволяють їх обі зводити до спільного знаменника. Тоді мав би вигляд може декого й переконати, а в кождім разі дав би підставу до хосенної наукової дискусії, котра причиниласяб до вияснення справи. Але цього він не зробив ані промовляючи на засіданню в Істор.-Фільольоґ. Товаристві, ані у своїх трьох статях в «Ділі», ані в статті в «Українськім Голосі», ані в останнім полємічнім виступі в ЛНВ/IV. Заце щораз щедріше прикрашує свої енунціяції ріжними «сильними» висловами, з котрими полємізувати годі. Дуже неповажне вражіння робить також оперовання такими арґументами, як що «байка» про загальноруську культурну єдність усіх східних Словян «щораз ясніше виявляє усі свої прикмети штудерної небилиці» – але хто це виявив, де, і на підставі яких доказів, цеї тайни благорозумно не зраджує. Дальше робить мені закид, що я вправді наводжу історичні документи на те, щоби доказати, що назва Русь вживалася не тільки на українській території але й на півночи (а саме чому досі перечив акад. Смаль-Стоцький і д-р Чехович!), але не розглядаю, в якому значінню її там вживали. Пригадую, що я у своїй відповіли в «Ділі» 1930 ч. 286. навів два цитати, оден з преліминаря торговельного трактату між Новгородом Вел. та Ганзою з 1189. р., другий з умови, заключеної між Смоленськом та Ригою з 1229. р. В тих цитатах є подані цілі речення в старо-словянській мові, котрі дають певний стисло означений зміст[55], отже закид, що я не виясняю, в якім значінню вислови «Русин» і «Руська земля» там ужиті, є для словянського фільольоґа дещо невластивий, бо-ж не може бути жадної непевности, що в першім документі «Русинами» зовуть себе міщани Новгороду, а в другім Смоленщани «Руською землею» називають свою область. Поруч із цим висовує д-р Чехович ще й той закид, що всі ці факти, на котрі я вказую (спільна династія, спільна віра і церковна орґанізація, спільна архітектура, малярство, золотництво) не доказують національної єдности східних Словян. Це знова непошановання читачів, бо-ж я обстоюю тільки культурну єдність та ніколи і нігде не говорю про національну. Супроти таких засобів полєміки мушу зовсім рішучо застерегтися, бо вони не водяться в культурнім світі.

Всеж таки ця остання стаття др. Чеховича не є зовсім безхосенна, бо вона зовсім ясно показує, що її автор не здає собі справи з того, що це таке нація та яких признак вимагають від даного колєктиву людей, щоби признати йому назву нації. Для др. Чеховича першим загальним критерієм нації є її мова. Між тим окрема мова є тільки одним з потенціяльних чинників, котрі хоч дають підставу до творення окремої нації, але її ще не творять та зовсім не пересуджують, що вона мусить витворитися. На це зовсім влучно натякнув др. Наріжний в 8-ій точці своїх виводів на засіданню Істор.-Фільол. Товариства, кажучи, що він зовсім не належить до тих, котрі думають, немов кожна етнічна ріжновидність рано чи пізно, але будь що будь, стане нацією; таке переконання він вважає вірою й то такою, що дуже мало відповідає історичній дійсности. Саме тут корінь грубої помилки др. Чеховича, котра заганяє його шукати початків української нації, а тепер в останній статті взагалі всіх словянських націй «аж у глибині пра-словянської доби», значить в часах, в котрих в Европі взагалі не було ніяких націй, крім византійсько-грецької. Бож повстання нації є в далеко більшій части вислідом асиміляції ніж дісиміляції, а в прасловянській добі, в добі мандрівок народів та в найближчих часах після них рішучу перевагу мали саме дісиміляційні процеси. До поняття нації належить деяке, хочби тільки інтуітивне, почуття етнічної спільности бодай серед інтелєктуальних верхів даного колєктиву, належить культ певних, спільно пережитих історичних споминів та традицій, а також – як каже Hayes Carlton – віра членів гурта, що вони творять окрему культурну ґрупу, тоб-то це, що німецькі теоретики зовуть «Wille zur Nation». Цього даремно шукати не тільки у пра-словянській добі, але й на давній княжій Руси, де т. зв. патріотизм проявляється здебільша тільки або в формі стисло льокальній (любови своєї рідної околиці), або династичній (привязання до певної княжої родини). Саме тому ми не могли давної Руси назвати нацією і назвали її окремою культурною сферою. Заввязки почування етнічної спільности та солідарности серед західно-руських племен починають являтися щойно на терені Галицько-Волинської держави під впливом постійного сусідства з боку Польщі та Угорщини. Зовсім ясно та виразно і то не тільки супроти заходу але й супроти сходу виступають вони після литовської окупації й тому на той час кладемо сформовання української нації, котра тоді охоплює також і Білорусь.

Щоби вже раз покінчити полєміку, скажу, що у відомій статті в ЛНВ 1930./VI. я подав лише загальні зариси теорії про повстання української народности. Я вповні свідомий, що ця стаття має одну основну недостачу, на котру однак не вказав ніхто зі шановних опонентів. Вона приносить обґрунтовання лише неґативної части, а саме означення доби, коли окремої української нації ще не було. Переведення доказу, що українське-білоруське населення Литви-Польщі в XV–XVI. в. вже творило справжню націю, збираюся подати пізнійше.

Р. Р. S. В квітні появилося І. число нового літературно-наукового місячника «Дзвони», котре принесло м. ин. статтю В. Заїкина: «Русь, Україна і Великоросія». В ній автор здебільша переповідає етнольоґічні виводи Спіцина, подібно, як це зробив у «Меті», на що я вже вище відповів. Та у вступі до цеї статті він згадує про відчит пок. проф. Томашівського з 12. квітня 1929, в «Інституті дослідів справ національних меншостей» у Варшаві і каже: «Рік пізніше в ЛНВ-ку властиво майже повторив історичні твердження Томашівського, хоч і в значно обережнішій формі, Мирон Кордуба у ст. «Найважніший момент в історії України». Иншими словами робить мені закид, немов би я подану в цій статті концепцію про ґенезу української національности забрав у Томашівського і подав за свою власну. Коли-б так справді було, треба би дивуватися, чому сам Томашівський, котрий ще цілих сім місяців після появи моєї статті в ЛНВ. був в живих, не запротестував проти цього. Як в дійсности мається справа, може кожний легко переконатися, бо покійний Томашівський оголосив свій відчит друком п. заг. «Десять літ українського питання в Польщі» (Львів 1929). Наведу відтам відповідні цитати. Говорячи про часи історичної Польщі (до кінця XVIII в.) на ст. 10 каже: «А в тім, і в самій Руси та свідомість національної окремішности її трьох головних племен була тільки в ембріональному стані, ледви прозябала». А дещо низше: «Перед 1772. р. поняття Руси було в дійсности далеко ширше, ніж новочасне поняття українських, чи як хто волить, малоруських етноґрафічних просторів, тому що Русь сягала не лише від Полоцька до Карпат і Запорожа, але й ще дальше на північ і схід». А на ст. 24 читаємо: «Як би не історичний випадок, що в часі розбору Польщі два її воєвідства, Руське і Белзьке, дісталися Австрії, а не Росії, то хто знає, як сьогодня виглядала б українська квестія, і хто знає, чи Польща не мала-б по своїм східнім боці величезної, компактної й одноцільної національно-руської маси». Думаю, цього доволі, щоби зрозуміти основну ріжницю між нашими концепціями ґенези українства. Томашівський дошукувався процесів, котрі довели до утворення української нації, при кінци XVIII і з початком XIX в., між тим коли я їх бачу в XIV-XV вв. (перші початки вже в XII в.). Очевидно, й умови, серед яких ділали ці процеси і територія, на котрій вони в першу чергу далися відчути, виходять у нас обох зовсім инші. Супроти цього висказ п. Заїкина, немов-то я майже повторив історичні твердження Томашівського, є рішучою неправдою і я примушений зазначити, що засоби полєміки, яких вживає п. Заїкин, не тільки не приняті в науці, але входять в колізію з етикою та компромітують орґан, в котрім він співробітничає.

Зміст

СТЕПАН СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ

НАЙВАЖНІШИЙ МОМЕНТ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Літературно-Науковий Вістник 107/9 (1931), 786–805.

«Стаття» проф. Кордуби під таким заголовком в ЛНВ 1930.VI. викликала живу дискусію (Чехович, Чубатий, Заїкин), бо зовсім справедливо Кордуба в своїй статті «В обороні історичної правди» в ЛНВ 1931. V. «момент національного народження вважає тому найважнішим фактом в історії даного народу, бо без нього не заістнували би всі инші моменти». Саме тому і ми з висловленими Кордубою в першій статті трьома тезами ніяк не могли погодитися, не погоджуємося і тепер після його «оборони історичної правди».

Історичної правди перед нами нікому обороняти не треба, бо і ми в нашім науковім Історично-Фільольоґічнім товаристві в Празі уважаємо своїм обовязком служити щиро науці і правді. На те і звязалися ми в наукове товариство, щоби кожний з нас, шукаючи за науковою правдою, мав ще з усіх боків як найбільшу контролю своїх дослідів і поглядів, бо, звісно, чоловік усього знати не може. Я глибоко переконаний, що коли б Кордуба був між нами і бачив нашу щиру, серіозну працю, наші змагання за наукову працю, то і він дав би себе нарешті таки переконати, що ті його три тези, проти яких ми виступили, таки не є історичною правдою.

– Колись і нас вчили всяких «правд» і вимагали від нас, щоб ми їх визнавали, якщо ми не хотіли, щоб нас уважали неуками. Але як ми самі почали науково працювати і досліджувати правду, то не одна з тих «правд», яку ми мусіли визнавати, показалася неправдою, одягненою тільки в невинну одежу правди. Богато такого ми зазнали чи то в мовознавстві, чи в літературознавстві, а також і в історії. Тому все те, що в науці відноситься до українського народу, мусимо ми самі як найдокладніше перевірювати, а не спускатися на ті правди, які нам чужі вчені подають до вірування, бо при найліпшій волі чужинець не в силі того всього знати так, як ми це знати можемо. І в науці є ріжні вихідні становища і звичайно зони в відношенню до українського народу, його мови, літератури, культури, історії у чужинців все бувають ріжні від нашого, чому ми й не дивуємося. А що чужинецьких учених є більше і вони більше про нас писали, ніж ми самі, то їх погляди про нас приймалися загально за правду тим більше, що українські вчені тілько мало дечим причинилися до коректури цих поглядів.

До таких загально принятих поглядів про нашу історію, мову, культуру належить і та «історична правда», яку взявся боронити Кордуба. Чому ми її не приймаємо і не визнаємо, це сказали ми в дискусії над цим питанням, з якої звідомлення ми опублікували. Коли ми дійшли до иньшого наукового переконання і погляду, то тим ми всі ще не напасники на історичну правду, ані на проф. Кордубу. Нам усім зовсім чужа яканебудь особиста напасть. Повтаряти вже сказане нема потреби. Але з огляду на вагу питання, мушу тут ще дещо додати, щоб було ясніше наше відмінне становище.

Перш за все позволю собі звернути увагу на певно знану проф. Кордубі працю проф. Пархоменка «У истоков русской государственности», Ленинград 1924, котра дала йому «загальну наукову базу» до праці «Початок історично-державного життя на Україні», Київ 1925. Тут в передмові каже Пархоменко: «Ота (цебто перша) робота дала нам чисто-наукові підвалини для того, щоби справді відокремить з самого початку історію України від історичного життя решти Східнього Словянства… перш за все ми вважаємо, що неодмінна умова для того, щоб будувати історію України початкової доби, це – відкинути цілком неісторичну стару гадку про існування великої Київсько-Російської монархії Олего-Володимира і про дуже поширене значіння Києва за той час. Ці гадки, що настирливо до цього часу проводили історики, є наслідком великого довіря до літописців і захоплення їхніми ідеями – ідеєю єдиної Руси, уявленням єдиної її князівської династії і ідеєю якогось незвичайно високого розвитку і племінної єдности, чистоти і немішаности словяно-руського племени… Щоби збудувати нову історію України, потрібно зруйнувати старий історичний консерватизм, що сліпо довіряє літописям..».

Ось становище, з якого я виходжу. Воно противне становищу Кордуби – відси-то і ріжниці в поглядах. Але я думаю, що моє і наше становище взагалі тут правильне тим більше, що ми можемо покликатися на таке-ж становище поважного історика Пархоменка.

Літописи наші безперечно дуже гарна історична і літературна річ, але ми мусимо бути свідомими, що «як справедливо зазначає великий знавець літописів, покійний академик О. О. Шахматов, початок справжніх наших літописних пригадувань можна зазначити лише з часів Ярослава Мудрого, цебто з кінця першої чверти XI. в., само літописання улаштовується у середині і особливо у другій половині, – власне, в кінці XI. в. і початку XII. в., – чому літописна хронолоґія, раніша від половини X. в., абсолютно вважається за невірогідну, і про епоху IX.–X. в. в. ми зустрічаємо у літописців «сочинительство» та «комбінування даних» – темних звісток та чуток про старовину – із «сучасною дійсністю» другої половини XI. та початку XII. в. (коли складена Повість временних літ)». Так каже за Шахматовим Пархоменко і правду каже.

Ми мусимо далі взяти на увагу суперечну з тодішньою дійсностю ідеольоґію київських літописів, письменників і київських владущих верств кінця XI. і початку XII. в. про єдину Русь і їх мрії панування над усіма східньо-словянськими племенами, під впливом яких літописець бажав «обєднати і погодити джерела і перекази півночи і півдня і тому явно переплутав у єдине ціле те і друге», оповідаючи про князів та їхні походи і події.

Коли-ж матимемо на оці тільки «загальні зазначення літописцем головних явищ в добі IX–X. в., то зараз на першіх сторінках нашого літопису виразно зазначується поділ східньо-словянських племен на три окремі ґрупи: «Имаху дань Варязи, приходяще из замория, на Чюди и на Словенех, и на Мори, и на Веси и на Кривичах, а Козаре имаху на Полянех и на Северехи на Вятичих». Ось дві ґрупи східно-словянських племен: з одного боку звязані з Норманами і Фінами північно-західні Новгородські Словіни та Кривичі, з другого боку звязані з Хозарами Поляни, Сіверяни і Вятичі. Ці ґрупи, як бачимо, ґеоґрафічно і культурно-економічно зовсім від себе відокремлені. Крім того літопис одночасно знає ще Деревлян і Уличів, говорить про їх споконвічну боротьбу з Полянами, знає близьких до них Тиверців, Лучан (Боликян, Бужан), які становлять третю ґрупу, що опісля спливається з Полянами і Сіверянами в заснованій Ігорем Старим[56] київській державі, що стояла «на ґрунті обєднання насамперед військово-економічних інтересів і шукання та забезпечення жвавих торговельних шляхів», як це зовсім виразно зазначилося в незвичайно рухливій діяльности Святослава Ігоревича, в його походах на північ, на схід і на південь. На півночі добув він Новгород і, щоб забезпечити собі шлях «из варяг в греки», настановив там князем свого сина Володимира. Але Володимир не міг там надовго утриматися. Нормани повели його з собою знов до Києва. Все-ж таки тим установилися зносини Київської Руси з північно-західними племенами.

Звичайно того Володимира, прозваного Сьвятим, уважають за будівника великої київської держави, навіть за першого державця великої єдиної Руської держави, що нібито обєднала усі східньо-словянські племена. «Але ж при такому звичайному уявленні, каже Пархоменко, не звертають уваги на лєґендарний елємент в літописних звістках про добу Володимира, а тимчасом у літопису Володимир повстає перед нами в значній мірі постаттю лєґендарною». «Ми не маємо в літопису таких певних даних, що на підставі їх можна було-б гадати, ніби держава Володимира простягалася дуже далеко». І «відносини Володимира до північного Новгорода досить неясні, та із літопису швидко можна бачити не спокійне володіння Новгородом з боку Володимира, а конфлікти і боротьбу з ним на взірець тієї, яку він провадив безперестани з Печенігами. «Збільшення ваги Володимирової монархії має просто тенденційний характер». Вже «Шахматов цілком влучно звернув увагу на штучність і придуманість будування і комбінування ріжних даних з боку літописного сводчика що-до Володимирових синів… При такій сумнівности літописних даних про синів Володимира – як її показує Пархоменко подрібно що-до поодиноких князів – немає підстав до того, щоби вважати Володимира за князя великої території». «Із справжніх синів Володимира[57] Сьвятополк був посаджений у Києві, а Ярослав у Новгороді; однак становище останнього на півночи було дуже важке і він там тримався лише й остільки, оскільки йому йшла допомога з боку його тестя-Свейського короля». По більш як 20-літній боротьбі за Київ Ярослав опановує це місто в 1036 р. і починає його розбудовувати. «Ось тепер тільки Київ починає своє справжнє історичне значіння більш-менш видатного центру життя економічного і політичного, бо з цього часу, в звязку з рухом Норманів, що були в спілці з Ярославом, починається справжнє значіння торговельного шляху «из варяг в греки» і разом з тим поширення політичної влади київської князівської династії. Тому Ярослав має змогу, сам сівши у Києві, посадити свого сина Володимира в Новгороді, а після своєї смерти дати для своїх синів такі міста: Ізяславові – Київ, Сьвятославові – Чернігів, Всеволодові – Переяслав, Ігорові – Володимир на Волині і Вячеславові – Смоленськ. Зазначені міста, очивидячки, це той район, на який більш або менш мав свій справжній вплив Ярослав. Це басейн середнього і верхнього Дніпра і взагалі частина водяного шляху «из варяг в греки». Щож до инших місцевостей східної Европи, то близький до заходу і, мабуть, етнічно звязаний з західнім Словянством кривичський Полоцьк із його територією мав зовсім окрему династію «Рогволожих внуков», такаж окрема династія була у східніх Вятичів (Ходот); здається, таку ж окрему династію мала під той час і Ростовська-Суздальська земля, що з нею колись із Новгорода провадив боротьбу Ярослав і що, за літописною згадкою, приєднується до території справжньої влади київської династії лише з самого кінця XI. в. і початку XII. в. після боротьби з Камськими Болгарами. Таким чином звязаний з Норманами кровними звязками (через дружину і дочку) і братерством зброї та провівши все своє життя в боротьбі за шлях «из варяг в греки», Ярослав міг своїм синам дати лише заповіт, охороняти цей шлях і пильнувати його найбільше. Робити з Ярослава монарха великої київської держави або руського єдинодержавця так само безпідставно і не науково, як це робити й що до Володимира Сьвятого».

Аж Володимир Мономах, здавивши київську революцію 1113 р. і ставши таким чином київським князем – («народне обрання» Володимира Мономаха зовсім не стверджується джерелами!) «найбільше підніс значіння Києва з боку державного впливу його на значну територію східньої Европи, якого, розуміється, не було ні за Володимира Сьвятого, ані за Ярослава Мудрого. В цьому йому допомагали, крім загальних економічних умов тодішнього життя, так оті його сини, що сиділи по ріжних містах (як його васали), як і взагалі значне збільшення членів київської великої династії, яке під той час зробилось фактором справжнього поширення влади цієї династії на великих просторах східньої Европи. Та втім збудувати справжню східньо-словянську монархію Мономахові теж не пощастило: цьому не сприяли і оці саме великі простори східньої Европи, і примітивність економічного життя цієї території, і розєднаність населення її, і відсутність потрібних шляхів. У звязку з цим київська династія підпала під вплив оцих обставин території та економіки місцевости, не могла обєднатися в якусь певну «родову систему» і не засвоїла більш менш спільних принципів державнести («неорґанізованість влади»)… Розійшовшися по великих просторах східньої Европи, князі київської династії підпали під впливи місцевих обставин і потроху стали робитися більш менш місцевими князями, зацікавленими місцевими интересами, забуваючи про якусь свою єдність і про свої спільні династичні интереси»… «В XII. в. цілком природне розбилась зроблена тоді спроба київської великодержавности, яка і виявилась як слід тільки у тому ж таки сторіччі. А самий Київ не тільки не занепав у XII. ст., а навпаки – ХІІ. сторічча було добою його найбільшого розвитку і найвищого піднесення його політичного значіння… І таким сильним, багатим і чудовим красотою містом Київ залишається до самого Батия, що дивувався його «величеству». Алеж, розуміється, Київ ніколи не був «столицею всеросійської монархії, бо такої в ті часи не було і не могло бути з умов географічних, економічних і культурних».

Значіння торговельного шляху «из варяг в греки» та сили й могутности київської держави X–XII. в. було збільшене літописом, «що мав особливу історично-політичну концепцію, навіяну йому Володимиром Мономахом, пронятим наскрізь ідеями византийського монархізму і єдиної Руси, яка на перший плян висовувала ідею єдности «руської землі» і ставила її в звязок з єдностю тодішнього київського князівського роду. Це вплинуло на ту складну і цілком неправдиву князівську ґенеалоґію, що звязала в одно князів ріжних старих місцевих династій. А в дійсности в XI–XII. в. в., за часів сили і значіння київського князівства, декілька східньо-словянських племен були зовсім ізольовані від Києва і жили цілком окремим життям; а поряд з варяго-грецьким шляхом істнували і мали своє значіння на території Східнього Словянства инші міжторговельні шляхи – і старий волзький, і західньо-двинський, і донський, і прокладений на захід припятсько-бозький». «Мрія київських пануючих верств і київських письменників не здійснилась; вплив Києва не пішов далеко у глиб народнього життя поза межами самих торговельно-річних шляхів».

Одно лише на основі цього цікавого Пархоменкового нарису дасться певне сказати, що в корінних землях Київської Руси, в землях зєднаних докупи навколо Київа в одну цілість вже Ігорем Старим та його сином Сьвятославом, а врешті і внуком Володимиром Сьвятим, в землях Полян, Сіверян, Деревлян, Уличів, Тиверців і Лучан (Волинян), де протягом віків спільного життя вже асимілювалися всі складові тутешні і зайшлі елєменти тої держави в одну спільноту, де місцеве звичаєве право переробилося в т. зв. Руськую Правду, де витворилася богата зовнішньо-міська цивілізація і духова культура, – ця історично-політична концепція Ярослава Мудрого, а особливо Володимира Мономаха, ці мрії київських владущих верств та київських письменників найшли тим більше могутній відгомін остілько, що ця спільнота почула себе одним народом руським, цебто українським, споєним і зєднаним вже не тільки династичною єдностю тодішнього князівського роду, а почуттям народньої спільности, спільности народніх інтересів, що виявилося дуже наглядно зараз таки після того, як Київська Русь і усі сполучені з нею васальні князівства втратили свою політичну самостійність. Спільна вікова державно-політична, економічна і культурна праця не пропала марно, не розсипалася в порох без сліду, а оживила і все наново оживляла український народ в його упадку думкою народньої єдности і спільности, оживляє нас і досі блискучими споминами про героїчний вік могутнього розмаху в державнім будівництві. Це найшло вираз особливо в назві Русь, спільній для держави і для народу, що удержувалася цілими віками і після того, як держави нестало, що вязала і вяже український народ докупи в одну цілість і після того, як Русь стала Україною.

Вже з того може кожний переконатися, що висловлені нами в Історично-фільольоґічнім товаристві погляди проти тез проф. Кордуби добре обосновані проф. Пархоменком, якого міркування я наводив тут умисне дословно, щоб супроти історика Кордуби поставити тези не свої, а иншого поважного історика.

Є в названій праці Пархоменка дедукції не так добре підперті історичними фактами, що з ними і ми вповні погодитися не можемо, але наведені тут міркування нас зовсім переконують. В них проф. Кордуба найде также вже і відповідь на богато своїх неоправданих закидів проти наших поглядів.

Але крім того можу я ще вказати на дуже важну працю Михайла Грушевського, безперечно компетентного в цій справі історика, під заголовком «Звичайна схема русскої історії й справа раціонального укладу історії Східнього Словянства», 1904. Ця звичайна схема, принята в «общих курсах» і підручниках «русской» історії в Росії, викладає цю історію в такім порядку, що починає доісторичними часами східньої Европи та її несловянським населенням, переходить до розселення Словян, до орґанізації київської держави та її історії до другої половини XII. в., і зараз далі до великого князівства Владимирського та історії Московської держави і далі до Росийської імперії XVIII і XIX. в. Це є та «общеруська» історія, якою морочать нам голови (з того самого джерела поплила і наука про «общеруську» і «праруську» мову і про все «обще»)! От в чім лежить уся хиба. Але-ж бо завдання «звичайної» схеми – побудувати «общеруську» історію – неможливе, бо нема ніякої «общеруської» народности, каже Грушевський зовсім справедливо. Рішуче нераціональною уявляється йому сполука в одній схемі історії південно-руських племен, т. зн. київської держави, з історією Владимиро-Московської Руси XII–XIV. в. в. Київський період перейшов не владимиро-московський, а в галицько-волинський XIII. в., а потім литовсько-польський XIV–XVI. в. Північно-східня Русь не була ані наслідницею, ані наступницею Руси Київської, а виросла з власного кореня. Тому зовсім иньше наукове завдання лежить перед істориками: будувати з одного боку історію українського народу, а з другого боку історію російську. Це і виконав Грушевський наглядно в своїй історії України і показав знаменито, що таке будування історії східнього Словянства зовсім правильне, так що і росийські історики схаменулися.

І ось А. Е. Пресняков видає працю: «Образование великорусскаго государства, Петроград, 1918», з якої віє той новий дух. Він зазначує в передмові: «Ранняя история северевосточной Руси стала в нашей историографии жертвой теоретическаго подхода к матерьялу, который обратил данныя первоисточников в ряд иллюстраций готовой, не из них выведеной схемы. Поэтому, с одной стороны, не мало этих данных, не подходивших к принятым схемой положениям, осталось вне внимания историков, вне их обобщений, а, с другой, широкия обобщения схемы не считались с хронологической последовательностю основных явлений изучаемой эволюции и разрывали подлинную связь их между собой». Пресняков показує це докладніше в цікавім критичнім огляді історіографії росийської, де обговорює особливо схеми і концепції Мілюкова, Поґодіна, Кавеліна, Чічеріна, Серґеєвича, Соловйова, Ключевського і и., і доходить до такого висновку: «господство теоретических построений в нашей истори[о]графии привело к такому одностороннему подбору данных, при котором отпадало из их комплекса все, что не годилось для иллюстрации установленой схемы, не потверждало ея предпосылок; пострадало при этом и критическое отношение к источникам». Тому Пресняков робить в названім творі спробу більш конкретного перегляду даних історичного матеріялу («вне зависимости от традиционных историко-социологических схем и концепций»), щоб вияснити умови «образования Великорусскаго государства». Може ця спроба йому не зовсім вдалася, бо і він стоїть ще занадто під впливом росийської історичної школи, все-ж таки сьвідомість завдання заслугує на увагу.

За такими спробами треба і нам слідити, бо образ Київської Руси в ті давні часи буде тим докладніше означений, коли ми знатимемо, що тоді діялося на півночи між племенами, що їх фалшиво називають східньо-словянськими (бо вони власне північно, або що найменьше північно-східньо-словянські), з яких витворилася московська держава, московська або росийська нація.

Тому я дуже радий, що можу знов покликатися на росийського історика М. К. Любавського, який в своїм творі «Образование основной государственной територии великорусской народности, заселение и объединение центра, Ленинград 1929» (видання Академії Наук) поставив собі це, по думці Грушевського, одиноко правильне, наукове завдання і дійшов до таких висновків (в дослівнім перекладі):

– Російська народність витворилася із змішання ріжних словянських племен, які розселилися в східній Европі, між собою і з чужинцями, переважно фінського роду. Найбільша участь в тім витворенню належала тому племени, яке і в східній Европі утримало своє родове імя, або, як висловлюється старий руський літопис, прозвалося своїм імям, т. зн. Словінам. Ці Словіни розселилися в басе[й]ні озера Ільменя, а відси переселювалися над горішню Волгу, над допливи Оки і тут змішалися з иньшими словянськими кольоністами, що зайшли сюди з заходу, південного заходу і, дуже правдоподібно, также з півдня; частина їх переселилася на північ в басе[й]н озер Ладозького, Онезького, рік Онеги і Північної Двини. Скрізь і всюди ці словянські кольоністи відпихали або проковтували, асимілювали попередніх поселенців, переважно Фінів… Населення Ростово-Суздальської землі припливало з области Словінів новгородських і Кривичів смоленських, з південного заходу і півдня, з области Вятичів і Подоння… Новгородська словінська кольонізація дала головну основну верству руського населення цілої північної половини території, чим пояснюється перевага північно-російських говорів в губерніях тверській, ярославській, костромській, владимирській і московській… До головного припливу з північного заходу з давніх часів прилучився кольонізаційний рух і з заходу, з области Кривичів смоленських… Певний кольонізаційний потік ішов і з землі Вятичів, т. зн. з горішньої Десни і Оки…

Що до кольонізацийного руху із Сіверщини, то Любавський називає (за Грушевським) тілько волость Лопасну по обох берегах Оки і додає, що «надо думать» – особливо сильно тягнулися сюди кольоністи з Сіверщини підчас половецьких наїздів і спустошень. Так літописець зазначив, що до Андрія Боголюбського прийшли «сходци» з Руси. Тілько всього. Иньших сьвідоцтв на це не наводить.

Ці словянські племена (Словіни, Кривичі, Вятичі – Сіверяни не приходять в рахубу – а де поділися Радимичі?), що кольонізували країну над горішньою Волгою і Окою, поселялися там не в пустині. Там застали вони давніх мешканців, головно Фінів. Літописець, оповідаючи про прихід Варягів і розділ городів між Рюриком і його братами, говорить, що першими мешканцями Новгорода були Словіни, Полоцька – Кривичі; в Ростові жила Мери, на Білоозері – Весь, в Муромі – Мурома. «Це оповідання, каже Любавський, основане не на яких небудь темних, фантастичних переказах, а на фактах живої дійсности. Племінні імена (північно) східніх Словян були в ужитку ще в XI і XII. в.в., бо збереглися ще і самі племена». Безперечно также, що тоді збереглися ще і рештки чужинецьких племен на територіях, захоплених словянською кольонізацією, бо ці останки, острівки чужинецького населення, зберігались довгий час і пізніше. Це є факт. Примішка чужинецького (несловянського) населення на означеній території, що стала таким чином гніздом російської народности, була сильна.

Ця територія довгий час перебувала в стані політичного розшматовання. Зпершу появилися на ній три державні твори: земля новгородська, земля ростово-суздальська і земля муромо-рязанська. Земля новгородська належала «господину Великому Новгороду». Земля муромо-рязанська, що по заповіту Ярославца дісталась другому синові Ярослава Сьвятославові враз з Черніговом, відокремилась під властю його ж сина Ярослава від чернігіської землі і розпалася далі на два князівства: муромське і рязанське. Рязанське князівство опісля ще далі розділилося на двоє. Ростово-Суздальська земля по смерти Всеволода виділила з себе владимирське, ростовське, переяславське, юрєвське, стародубське князівство і т. д.

Велике князівство владимирське зробилося по смерти Всеволода III. перехідно підвладним князям, признаним старшими або великими між потомками Всеволода III. З великого князівства владимирського виділилося около 1263 р. князівство московське.

Усі ті удільні і політично самостійні князівства з розмноженням княжих родів ділились і дробились далі до часу, доки князі московські не обєднали їх землі під своєю владою, а вони з удільних князів поробилися «княжатами» – слугами московського князя. Процес загарбання усіх земель московськими князями почався десь в половині XIII. в., коли то московський князь Михайло Хоробрий вигнав свого дядька Сьвятослава з великого князівства владимирського і засів там намість нього, а закінчився за панування Івана III. (1462–1505). Ідея обєднання усеї російської території під владою московської династії через загарбування усіх земель на свою власність, зродилась в головах московських володарів і вони її переводили з повною сьвідомостю мети і з великим завзяттям. Вони вміли знаменито використати для того неволю татарську, т. зн. повну залежність усеї території від царів золотої орди (1233–1480). З обєднуванням території в руках московського князя зростало обєднення її населення в одну московську (росийську) націю, так що великий князь московський Іван III. в договорах з Литвою почуває себе вже національним володарем і кладе собі за завдання далі обєднувати і збирати «руські» землі і від Литви, бо «Русская земля от наших предков из старины наша отчина».

Отак в праці Любавського переходять перед нашими очима довгі віки. Він старається навіть дуже подрібно показати усю кольонізаційну працю словянських племен Словінів, Кривичів, Вятичів (Радимичів не згадує) серед фінського населення, а далі, формування поодиноких земель і їх сполуку в одну державу та формуванння російської народности, але за цілий той час крім деяких князів з роду київської династії (а може і їх дружин) ніде не бачимо ми якогось тіснішого звязку цих земель з Київською Русю, так що про якенебудь культурне, а ще тим менше про «політично-церковно-культурне обєднання східньо-словянських племен в давній Руси», яке нібито «істнувало менш більш до середини XII. в»., про якусь «цілу федерацію східньо-европейських держав» мови бути не може.

Можу ще навести працю росийського історика проф. Павла Смірнова «Волзький шлях і стародавні Руси (нариси з руської історії VI–IX. вв.)», Київ (видання Академії Наук) 1928, який также виразно покликується на слова Грушевського, що через звичайну схему «історія великоруської народности зістається властиво без початку, та що історія сформування великоруської народности досі зістається невиясненою…», і тому в цій своїй праці старається «відшукати цей початок», «а разом з тим підійти до загадки – як сформувалася великоруська народність».

Ми навели праці росийських учених істориків Преснякова, Любавського і Смірнова, щоб наглядно показати, що вже і росийські історики визнають повну правильність поставленого Грушевським принципу, що побудувати «общеруську» історию неможливо, бо нема ніякої «общеруської» народности, і взялися до праці будувати окремо свою російську історію, як Грушевський побудував історію українську.

З українських істориків Пархоменко виразно поставився на становище Грушевського. Про иньших можна сказати, що, нехай тільки мовчки, также погоджуються з ним. Тільки проф. Кордуба (а може і ще дехто з наших істориків) придержується ще звичайної «общеруської» схеми, не відчуваючи її неможливости і дивним дивом, не відчуваючи хочби потреби перш за все з засадничим поглядом Грушевського, коли він з ним не погоджується, якось розправитися. Кордуба все ще тим дуже вдоволяється, що ця схема дозволяє, щоб аж по погромі татарському «давна політична, церковна і культурна одноцільна єдина Русь розкололася на дві окремі відмінні части», щоб «відорвалися(!) північно-західні руські території від звязку(!) з иньшими руськими землями і обєдналися в Литовській державі в другій половині XIV. ст.», він все ще уважає «давню Русь спільним добром всіх трьох тоді руських націй» (отже була вже тоді і українська нація!), ніде «не може дошукатися якоїсь спеціяльної антитези між північчю та півднем», захоплюється думкою, що «Українці мають що найменьше таке ж саме право до цеї держави (цебто Київської Руси!) і тодішньої культури, як Росіяни» і все те і т. п. уважає історичною правдою, а нас напасниками на неї і на себе. Кордубі здається также, що тезу «про стопроцентову українськість давньої Руси дуже легко опрокинути».

Але, як бачимо, й без нас, усю ту «історичну правду» проф. Кордуби названі нами історики історичними фактами вже опрокинули, а чим він гадає опрокинути «тезу про стопроцентову українськість давньої Руси», того ми не знаємо. Словам ми не повіримо, а історичні факти всі будуть сьвідчити проти проф. Кордуби. І так:

1. Ми тепер вже таки певно знаємо, що російська народність витворилася на означеній вище території аж в часах від половини XIII. в. до половини XV. в., витворилася із мішанини елєментів словянських і фінських з приміткою татарського сьвітогляду. До того часу були на тій території тілько самі племена – словянські: Словіни, Кривичі, Радимичі і Вятичі, – і фінські: Меря, Весь, Мурома, Мещера і и. – в асиміляцийній ферментації. І Ключевський каже, що цей край «лежал не в старой коренной Руси и в XII. в. был более инородческим чем русским».

2. Ніхто не зможе нічим доказати, ні що фінські і названі словянські племена цеї території в часі до половини XIII. в. (до якого то часу Київська Русь виявила вже дуже високий ступінь сконсолідованости і культурного розвитку), ні сформована вже сяк-так російська держава і народність до другої половини XV. віку мали вплив на політичне, реліґійне і культурне формування Київської Руси. Не можна того сказати навіть про Новгород і Смоленськ, що були досить довго в васальнім відношенню до Київської Руси, бо їй треба було мати їх під своєю рукою, щоб забезпечити собі торговельний шлях «из варяг в греки».

3. Коли ж так, то чому ми не маємо говорити про стопроцентову українськість давньої Київської Руси і її культури? – Бо з того, що з Києва несли туди культуру князі київської династії і їх дружинники, черці і владики, що йшли туди і пізніше наші Кирили (собор 1274) Серапіони, що потяг туди і галицький митрополит Петро (1308–1326) назавсігди, що йшли туди черці, основували там монастирі, несли туди церковні і иньші книги, з того всього ще ніяк не можна виводити ані якихнебудь процентів неукраїнськости давньої Руси, а ще тим меньше «загальної культурної єдности» тих земель з Київською Руссю, ані хочби того, що київська культура, що давня Русь була «спільним добром всіх трьох тоді руських націй». Це Київська Русь давала, давала своє, не якесь спільне добро, давала, нічого не брала, несла туди свою культуру, нічого відтам не приймаючи! Із того, що вона давала, що вона туди несла, виростала там своя, окрема, російська культура, а не якесь і Київській Руси, спільне добро; не якась «хемічна сполука руських земель». Нічого тут не поможуть і найкращі концепції «руської» єдности. Київська Русь і Московщина були вже здавна, з самого первопочатку два окремі світи. Таке сильне і глибоке вражіння лишається у кожного, хто уважно прочитає хочби Ключевського, Келтуялу і и., хоч і вони ще всіма силами силуються сконструувати «руськую» єдність. Тому ми ще раз зовсім рішучо мусимо висловити наше найглибше наукове переконання, що «ніякої загальноруської культурної єдности» ніколи не було.

4. За те, за ту свою культурну працю на московській території Київська Русь не придбала собі нічогісінько, ніякого добра, хіба ту заплату, що нарешті Московщина на основі чисто московської ідеольоґії, на основі «правних і культурних норм та явищ, вироблених еволюцією московської держави» устами московського князя Івана III. (1462– 1505) заявила, що «Русская земля (цебто Україна) от наших предков из старины наша отчина», або скажім це словами Тараса Шевченка, якими він цю ідеольоґію московських царів супроти України знаменито характеризує, що «все то те таки й було наше, а що ми тілько наймали татарам на пашу та Полякам». Теза про «участь Новгорода. Полоцька і Смоленська в розвою загальної тоді руської культури», про «загальну культурну єдність», про «спільне добро» дасться виводити хиба тілько з такої московської ідеольоґії.

5. Але ж бо ця хижацька засада ні в відношенню до матеріяльного, ні в відношенню до духового добра, не є жадною тезою науковою. Наука мусить відперти всякі «притязания» Московщини до Київської Руси як до свого добра, бо вони зовсім нічим неоправдані, мусить поставити своїм завданням, докладною аналізою всяких джерел показати, скільки і що саме московська чи там росийська народність, як далеко пізніше сформована, завдячує значно старшій Київській Руси і взагалі українській народности; що Московщина не тільки при формуванню своєї народности від XII. в. до кінця XV. в. в великій мірі на свій лад користувалася культурними надбаннями Київської Руси, що перейняла відти христіянську віру, орґанізацію церкви, церковну мову, письмо, готові церковні книги і літературні твори, що Україна і потім ще довго (від XVI–XVІІІ. в.) переважала своєю вищою культурою, своєю літературою, що була, як признає Архангельський, «несравненно выше современной ей московской письменности и оказала великую культурную службу московской», а своєю наукою («Из Москви зовут Киевлян для ученой роботы» – каже Пипін) запліднювала культурний поступ Московщини. Назвім тілько школи, богословські науки, граматику, історіоґрафію, театр, драматичну літературу, малярство, музику… Назвім Мелетія Смотрицького (граматику), Инокентія Ґізеля (Синопсис), Епіфанія Славинецького, Семена Полоцького, Степана Яворського, Димитрія Ростовського, Теофана Прокоповича.

6. Все, що в Московщину приходило з давної Київської Руси чи з України, не приймалося там ніколи за своє, а за чуже. Це безперечний факт. Мову творів українських учених і письменників в Московщині виправляли або перекладали на московську мову (Ґалятовського, Смотрицького, Димитрія Ростовського, Петра Могили, Транквіліона, Ґізеля…), перероблювали і взагалі все приспособляли до своєї окремої московської потреби і культури. Зовсім так само робив вже давніше Лаврентій, переписуючи (1377) Повість временних літ, або перепищик Слова о полку Ігоревім і иньших творів Київської Руси, а навіть церковних книг. «Моленіє Даниіла Заточника» дістало там зовсім иньшу редакцію і т. д. без виїмку. Почуття окремішности було здавен-давна живе і проявлялося при ріжних нагодах дуже сильно, як ось вже за Андрея Боголюбського, що, хоч був князем з київської династії, супроти Києва видвигнув Владимир на ступінь великого князівства; а далі за Всеволода III. виявилося дуже виразно также в тім, що з одного і другого боку вже здавна йшли домагання до царгородського патріярха за окремими митрополитами. Треба нам вже раз і з такими фактами осьвідомитися.

7. Розуміється само собою, що в давніх часах зносини Київської Руси з Московщиною не були такі жваві, як зносини України з Московщиною в XVI–XVIII. в. Тому і культурний вплив Київської Руси не міг тоді бути там надто великий, спливав немов поверхи і про культурну єдність, культурне обєднання, або хочби про «культурну сферу» не може бути мови. Перші князі з київської династії вже в другім-третім поколінню зробилися там тільки місцевими князями і не мали жадних звязків з Києвом. Із зростом княжої родини дробились князівства, а суверенність удільних князів ще більше спиняла сяке-таке культурне обєднання північно-східних земель навіть між собою, не то з Київського Руссю. З культурним їх поступом ніде не стрічаємся. Навпаки. Про декого з князів, як от про московського князя Василія Васильевича, сучасника митрополита Ісидора, що їздив на фльорентийський собор (1439), доводиться навіть читати. що був «не книжен, не грамотен». Ані занесене туди з Київської Руси христіянство, що, як каже Келтуяла з приводу Прегарних поучений Серапіона (з архимандрита києво-печерського став єпископом Владимирським 1274), було там тільки реліґією аристократії, бо маса народня чи то по містах чи в селах держалася свого традиційного поганського сьвітогляду, не могло вплинути на зміну виробленої життєвими обставинами психіки населення, в основу якої лягла груба сила, повне підпорядковання людини державному принципові. Там і владик князі проганяли або в тюрму замикали коли вони їм в усім не годили. Там церковні єрархи, а з ними і церков сама і всякі книжники пішли врешті зовсім на службу московським князям (митр. Петро, Кипріян, черці як Пахомій Логотет, їх твори як Сказаніє о князях Владимирських і т. д.). Вони підшукували все те, щоб теоретично розробити і історично обґрунтувати хижацьку політику і ідеольоґію московських князів, щоб всіма способами збільшити їх власть і значіння. Монастирі, що їм належала третина всеї території, були більш кольонізацийним знаряддям держави, господарськими орґанізаціями і може найбільше причинилися до того, що і сам змисл проповідуваної з Київської Руси христіянської науки там викривився, так що вона виродилася в бездушну формалістику. На тім тлі вибуяли такі квітки як «стригольничество», як спори «о пресвятой аллилуіи», як йосифлянська (Иосифа Волоцького) доґма о «прехищреніи и коварствѣ Божіем», щоб тим санкціонувати «прехищренія и коварства» московських князів, а далі всякі секти.

8. Якеж це все відмінне від того, що було тоді в Київській Руси. Як же то инакше виглядала та стародавня культура Київської Руси. Ключевський так її характеризує (в дословнім перекладі): «Користуючись тим, що краєві й заморські богацтва напливали до Києва і до других торгових і адміністративних осередків, владуща верстви витворила у себе роскішне життя, одягалася чепурно, побудувала в містах просторі мешкання. Цілими віками згадували на Руси недільні бенкети київського князя і досі память про них гомонить в богатирській билині, що її співає олонецький або архангельський мужик. Матеріяльні достатки найшли вираз в успіхах мистецтв, книжної освіти. Богацтва приваблювали заморського мистця і заморські прикраси життя. За столом київського князя XI. в. гостий забавляли музикою. І досі в стародавніх могилах і льохах південної Руси подибують золоті і срібні речі, що відносяться до цих віків, часто дуже мистецької роботи. Останки будинків, які збереглися з XI. і ХIІ. в. в стародавніх містах Київської Руси, церков з їх фресками і мозаїками зачудовують своїм мистецтвом того, чиє мистецьке око виховалося на архитектурі і малюнках московського Кремлю. Враз з богацтвами і мистецтвами з Византії поплили на Русь также і громадянські і етичні поняття; відтіля в X. в. принесено христіянство з його книгами, законами, з його духовенством і богослужбою, з малярством икон, вокальною музикою і церковною проповіддю. Артерією, що нею текли на Русь до Київа ці материяльні і етичні богацтва, був Дніпро, той батько Дніпро Словутиця… Записки з XI. і XII. в. говорять про знайомство тодішніх руських князів з чужинецькими мовами, про їх замилування збирати й читати книги, про щирі заходи поширювати освіту, про засновування шкіл навіть з грецькою і латинською мовою, про честь-хвалу, яку вони давали вченим людям, що приходили з Греції і західньої Европи. Ці записки говорять не про рідкі, поодинокі випадки або виїмкові явища, що ніяк не впливали на загальний рівень освіти: збереглися очивидні плоди цих освітних заходів і старань. На перекладнім письменстві виробилася книжка руська мова, витворилася літературна школа, розвинулася ориґінальна література, і руський літопис XII. в. мистецтвом викладу нічим не гірший від найліпших анналів тодішнього Заходу». – Це культура Київської Руси і тільки її культура. І хоч московський князь виводить свій рід з київської княжої династиї, то тим ще не має найменьшого права казати, що це його культура, його «отчина», культура його держави, культура росийської народности. І ніхто не має права говорити, що це якась спільна культура Руси, цебто «цілої федерації східньо-европейських держав».

9. Цього не можна ніяк уважати історичною правдою. Вже Ключевський з приводу такої фрази каже: «Их (цебто самостійні области, землі) обединял политически только княжеский род, помимо которого между ними не было другой политической связи… Федерація построенная на факте родства правителей, союз невольный по происхождению и ничем не обязывавший по своему действию». Така фраза про Русь як «федерацію східньоевропейських держав» не має підстави і закриває дійсний стан річи.

10. Очивидячки Кордуба не може собі дати ради з словом Русь і його значінням. Насамперед супроти твердження Кордуби, що імя Русь звязується «лише з одними тільки Полянами», зазначую, що Ключевський каже: «О Руси среди восточных Словян в VIII. в. совсем не слышно, а в ІХ. и X в. среди восточных Словян – еще не Словяне, отличалась от них как пришлий и господствующий класс от туземнаго и подвластнаго населення»… «Русью первоначально називалась только киевская область»… «Киевская область состояла из всех полян, почти всех древлян и южной части дреговичей с городом Туровем на Припети»… «Из соединения варяжских княжеств и сохранивших самостоятельность городових областей вышла третья политическая форма, завязавшаяся на Руси: то было великое княжество киевское». Додаймо ще до того це місце із Ключевського: «Княжеская дружина, служа орудием администрации в руках киевскаго князя, торгуя вместе с купечеством больших городов, носила вместе с ним специяльное название Русь»… «Варяжский елемент преобладал в составе дружини еще и в XI. в.». Отже вже хочби з наведених тут місць з Ключевського бачимо, що Русь первістно – це вяряжські князі і їх варяжська дружина, що Русь далі дістає ґеоґрафічне значіння (поперше в Ігоревім договорі з р. 945) і тут означає вже київську область; що з поширенням власти київських князів за Сьвятослава і Володимира Сьвятого поширюється далі і назва Русь і на ті дальші землі, що вони їх безпосередно з Києвом під своєю властю сполучили (т. зн. на землі в теперішньому значінню українські); що хоч ще в XI. в. в складі княжої дружини перемагав елємент варязький, то безперечно за час від Ігоря Старого до Ярослава Мудрого зайшлі люди вже таки в великій мірі етнічно розплилися в автохтоннім населенню і слова Русь, Русин, руський набирають тим значіння етнольоґічного, т. зн. означають вже также і мову, звичаї і инші прикмети населення Київської Руси; що в дальшім розвитку слова Русь, Русин, руський мусіли зробитися символом вже не стільки обєднання державно-політичного, як радше доконаного вже обєднання етнічного, яке принесло з собою почуття спільности интересів народности, нації замість давнього спільного державного интересу – охорони границь і забезпеки зовнішньої торговлі, представником якого був лише князь з своєю дружиною; що про такий природний і орґанічний розвиток значінь цих слів можна говорити (і можна це доказати!) лише в звязку з територією старої Київської Руси. А поза її межами, як от в містах Новгороді і Смоленську, що лежали на шляху «из варяг в греки» і тому завсіди за старої Київської Руси (за Сьвятослава, Володимира Святого і Ярослава Мудрого) були в васальнім відношенню до Києва, Русини, руська земля були або тілько ще Скандинавці (дружинники і купці, «пришлый и господствующий класс») в протиставленню до Словян, бо Новгород був ще крім того здавен-давна доменою Скандинавців-Руси, або, приймаючи доконану вже асиміляцію, були виразом того, що ці міста оставали довго в васальнім звязку з Києвом і тому і тут принялася ця первістно адміністративна назва, підперта ще в додатку літературною традицією старої Київської Руси, як це сталося пізніше в Московщині, до чого ще причинилася і згадана вже вище політична ідеольоґія московських князів.

11. Крім того треба ще добре взяти на увагу, що ми на самому порозі історії східніх Словян стрічаємо власне аж три Руси, як я на це вказав вже в своїй праці «Східні Словяни» (Україна, кн. 3, Київ 1923), покликуючися на цікаву працю Володимира Мошіна про Чорноморську або Тмутороканську Русь. Ще цікавіша праця тогож ученого почала саме тепер друкуватися в Славії (X. І, Прага 1930) під заголовком «Варяго-русский вопрос», з якої ми дуже наглядно можемо переконатися, які то досі в цій справі визнавалися «історичні правди» і хто саме ці «правди» в Петербурзькій Академії Наук «указами» установляв.

12. Мене це питання цікавило і я мусів ним займатися зараз таки, коли став професором української мови і літератури на університеті в Червівцях 1885. р. Я приступав до його вирішення з ріжних боків – з історії мови (української, російської, староцерковнословянської і прасловянської), з порівняльної словянської граматики, з історії літератури старої доби, а также і з боку праісторії Словян і історії старої Руси. З моєї наукової граматики української мови (в німецькій мові) з р. 1913, з моїх праць «Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення», Прага 1927, і названої вже праці про Східніх Словян (а крім того з недрукованих університетських викладів про історію української літератури), – можна бачити, що я дуже тяжко пробивався крізь гущавину всяких наукових забобонів, упереджень, гіпотез, аксіомів, «історичних правд», щоб дійти до такого наукового переконання, яке і тут супроти проф. Кордуби заступаю: Не було окремої ґрупи східніх Словян в передісторичній словянській добі серед Прасловян; не було спільної «праруської» мови; українська мова виводиться просто з діялєкту чи там говору прасловянського, як і кожна иньша словянська мова, отже і російська мова, в такім своїм окремім говорі прасловянської мови бере свій початок, т. зн. починається справді «аж у глибині прасловянської доби», як це в дискусії над нашим питанням зазначив вже і др. Чехович; вже найстарші памятники з XI. в., писані на території України, носять виразні признаки окремої української мови так само, як по окремих познаках можна легко пізнати вже найстарші памятники, писані на території пізнішої Московщини; найстарша т. зв. руська література це твори письменників тільки Київської Руси. І взагалі політичний, економічний і культурний розвиток і стан обох земель – Київської Руси і пізнішої Московщини – від самого початку був окремий і инакший виявляє кожний з них такі «прикмети і ціхи, що вони не позволяють їх обох зводити до спільного знаменника». Такі констатування самих росийських учених, як «совсем иной экономический и политический быт, не похожий на киевский», або: «великорусское племя – не только известный этнографический состав, но и своеобразный экономический строй и даже особый национальный характер», або: «до половины XII. в. незаметно прямого сообщения Киевской Руси с отдаленным Ростовско-Суздальским краем» і иньші, наведені вже нами вище, ніяким чином, думаю, не підпирають «історичної правди» проф. Кордуби. І останні виводи його мене не переконали, що я помиляюся.

Я сьвідомий того, що є ще слявісти, які ще і далі визнають «праруську» мову, але я бачу, що найповажніші противники під моїм напором були присилувані значно зредукувати число познак «праруської» мови та що взагалі чим раз більше слявістів покидає давню «праруську правду» і приймає мій погляд за правильний. З того черпаю надію, що дійсна правда таки нарешті переможе. Я глибоко переконаний, що і в історії літератури і культури, а также і в політичній історії нарешті таки переможе та історична правда, що стара Київська Русь належить вповні тілько Українцям, що ніхто не має до неї права окрім Українців, що це твір їх духа, та що такої високої культури не міг витворити народ, у якого не було свідомости національної спільности і єдности. Як можна заперечувати свідомість народньої спільности і єдности в старій Київській Руси, коли вона аж кричить з кожного рядка наших літописів, нашого Слова о полку Ігоревім, з цілої нашої старої літератури, коли вона була така сильна, що палким огнем свого літературного виразу, запалила таку-ж сильну свідомість народньої спільности і єдности і в Московщині аж до того ступня, що її там використовували і повернули і проти самої України? Цей факт може послужити нам за найясніший доказ на те, що українська нація зродилася вже в старій Київській Руси, а не аж в литовській чи там литовсько-польській добі. І як ніхто з того приводу, що галицька і всі землі старої Київської Руси цілими століттями оставали під безперечним впливом польської державности і культури, не виводить і не може виводити висновку про культурну єдність України з Польщею, і кожний дослідник мусить зазначити, що Українці під тим польським впливом творили далі свою власну, окрему від польської культуру, яку знов таки понесли в Московщину; як ніхто з того приводу, що Україна від XVI.–XVIII. в. запліднювала московську культуру, не говорить про спільність і єдність цих обох окремих культур, так правдива наука мусить нарешті освідомитися з тим фактом, що досі богато її тез про стару Русь побудовано на більш або меньш зручнім жонґлєрстві словами Русь, руський (ми це знаменито бачимо між Поляками й Чехами), мусить визволитися з під суґґестії цих слів, порозуміти їх правдивий змисл і їх значіння в кожнім окремім випадку і не говорити про спільність і єдність там, де може бути мова тілько про використування чужої, готової вже культури Київської Руси для розбудови власної, на цілі століття молодшої, культури московської. Культурні пожички нікому не сором. Київська Русь брала собі все, що їй треба було, з Болгарії і Византії, визнає це перед цілим сьвітом і не соромиться того. Московщина, починаючи далеко пізніше своє культурне життя, брала все, що їй потрібне було, з Київської Руси і перетворювала його на свій лад в свою московську культуру. Чому ж цеї історичної правди виразно не признати? Коли ж Московщина, її політика і наука на основі арґументу московського князя Івана III., що «Русская земля от наших предков из старины наша отчина», не тільки анектує Київську Русь в цілости з усіма її духовими надбаннями, з усім її добром, але надто проголошує, що це все таки її власне добро, власне надбання, то історична правда, обєктивна наука повинні б, думаю, хоч рішучо протестувати проти такого «посягательства». Ми тішимося, що могли тут показати, що наука почала вже виконувати цей свій обовязок. І вона його виконає геть дочиста: повалить карколомні конструкції, відкине рішучо, нехай і найбільш блискучі, але неможливі концепції, віддасть Україні стару Київську Русь як належну їй виключну власність і українській нації виставить загально визнане сьвідоцтво, що вона вже народилася в старій Київській Руси.

Зміст

JAN STANKIEWICZ

CZAS POWSTANIA NARODÓW BIAŁORUSKIEGO I UKRAIŃSKIEGO

(CZĘŚĆ PIERWSZA)

Sprawy Narodowościowe, no. 4/5 (1931), 444–453.

Profesor historji Ukrainy na Uniwersytecie Warszawskim dr. Miron Korduba zamieścił w “Literaturno-naukowym Wistnyku” VI.1930 r. artykuł na temat “Najważnijszij moment w istoriji Ukrajiny”. W artykule tym dowodzi, że tym najważniejszym momentem w historji Ukrainy jest okupacja jej przez Litwę w drugiej połowie XIV-go stulecia; dzięki tej okupacji bowiem była dana możność utworzenia się odrębnej narodowości ukraińskiej, w przeciwnym bowiem razie za lat kilkanaście lub kilkadziesiąt nastąpiłaby okupacja Kijowa przez Moskwę i zanikłby rozpoczęty proces tworzenia się odrębnej narodowości ukraińskiej.

Wspomniany artykuł wywołał na łamach lwowskiego “Diła” (Nr.Nr. 275 i 286 z r. 1930 oraz Nr. Nr. 5, 15–19, 33, 36, 37 r. b.) ożywioną dyskusję. Oprócz prof. dr. M. Korduby udział w niej wzięli dr. K. Czechowicz, występując osobiście i referując poglądy na omawianą kwestję Ukraińskiego T-wa Historyczno-Filologicznego w Pradze czeskiej, oraz dr. M. Czubatyj. Ostatni przeniósł tworzenie się narodowości ukraińskiej na czas znacznie wcześniejszy, mianowicie proces ten – według niego – miał rozpocząć się po śmierci W. Ks. Kijowskiego, Jarosława Mądrego (1054) oraz “zakończył się z chwilą utworzenia Państwa Galicko-Wołyńskiego, w rzeczywistości pierwszego państwa czysto ukraińskiego (1199 r.)”. Zupełnie odrębne stanowisko zajął dr. K. Czechowicz oraz Ukraińskie T-wo Historyczno-Filologiczne w Pradze w broszurze “Otkudu jest poszła Ruskaja Ziemia”. Według nich Ukraińcy byli narodem odrębnym juz za czasów W. Księstwa Kijowskiego, które tem samem było państwem ukraińskiem oraz, że początek tworzenia się narodowości ukraińskiej sięga doby prasłowiańskiej.

Dla uniknięcia powtórzeń narazie ograniczę się do podania tych informacyj ogólnych.

Prof. M. Korduba w swoim artykule wspomniał również o Białorusinach, twierdząc, że jeszcze w połowie XVII stul. Białorusini nie byli narodem odrębnym.

Innego zdania o Białorusinach jest dr. M. Czubatyj: “Z dołączenia “ziem ruskich” do państwa litewskiego skorzystały te ziemie dawnej Rusi, do których obecnie (za czasów W. Ks. Litewskiego) został przeniesiony ośrodek życia politycznego i religijnego państwa litewskiego – ziemie białoruskie. Dawne peryferje północno-zachodnie “Ziemi Ruskiej” stały się obecnie centrum wielkiego państwa, ziemie zaś ukraińskie jej peryferjami. Tak zwana metropolja litewska (prawosławna) ma swą siedzibę w Nowogródku na Białej Rusi. Język, prawo oraz kultura lokalna tych ziem dawnej Rusi stają się podstawą t. zw. kultury ruskiej państwa litewskiego, drugie zaś miejsce zajęła kultura obszarów ukraińskich”.

„Filolodzy winni rozwiązać pytanie, jakich elementów jest więcej w t. zw. ruskim języku państwowym państwa litewskiego – białoruskich czy ukraińskich; jednak, o ile wiem, uczeni obecnie przychylają się do poglądu, że więcej jest tam elementów białoruskich. Na wypadek przyjęcia tej myśli, musielibyśmy “paduańskiego doktora” Franciszka Skorynę wyłączyć z literatury ukraińskiej i włączyć do białoruskiej”[58].

I jeszcze: “Litwa tworzy odrębną metropolję litewską (prawosławną) ze stolicą w Nowogródku na Białej Rusi (około 1360 r.), natomiast zawzięcie zwalcza metropolję galicyjską i nie uznaje autokefalnej cerkwi kijowskiej w osobie metropolity mnicha Teodoryna, popieranego przez miejscowe koła ukraińskie” („Diło” Nr. 16 r. b.).

Pomimo to prof. M. Korduba w ostatecznej odpowiedzi swym oponentom w Nr. 37 “Diła” r. b. jeszcze bardziej stanowczo twierdzi o wspólnocie ukraińsko-białoruskiej do połowy XVII st.

„W artykule w “L.N.W.” 1930/VI wyraźnie zaznaczyłem i obecnie podkreślam jeszcze raz, że wówczas (za czasów W. Ks. Litewskiego – J. St.) dokonało się zróżniczkowanie dawnej Rusi tylko na dwie grupy, wielkoruską i ukraińską, którą dla ścisłości nazywam ukraińsko-białoruską, z niej bowiem później wyodrębnił się naród białoruski. Ale w XIV–XVI st., a nawet jeszcze do połowy XVII st., nie znajduję żadnego faktu, któryby wskazywał na istnienie jakiejś różnicy politycznej, kulturalnej, religijnej oraz narodowej, między ludnością obecnych ziem białoruskich, a Ukraińcami właściwymi. Przeciwnie: w tym czasie widzimy solidarność zupełną interesów między jednymi a drugimi, jedność zupełną. Tak na całym terenie okupacji polsko-litewskiej zamiast języka cerkiewno-slowiańskiego, który przestał już być dla wszystkich ogólnie zrozumiałym, zaczynają używać nowego języka literackiego, wspólnego dla całej ludności prawosławnej Litwy i Polski. Ten język “ruski” utworzył się w kancelarjach urzędowych Państwa Litewskiego i stał się językiem państwowym tego państwa. Nie był to język czysty, żywy, ludowy, ukraiński ani białoruski, lecz wytworzona na podłożu języka cerkiewno-słowiańskiego sztuczna kombinacja form, leksyki i wymowy, zebranych z obydwóch tych mów żywych, a właściwie ich gwar. Ten język “ruski” wprowadzono także do Państwa Mołdawskiego, gdzie był do połowy XVII stul. językiem oficjalnym rządu. Dokładnej analizy tego języka w kierunku ścisłego określenia w nim języka ukraińskiego i białoruskiego, dotychczas nie przeprowadzono. Prof. Ohijenko w swej obszernej pracy o języku ukraińskim XVI stul., która wyszła przed kilku miesiącami, stara się dowieść, że ten język “ruski” był w przeważającej części ukraińskim, a że wpływ białoruski ograniczał się tylko do grafiki”.

I jeszcze: “Wspólnota ukraińsko-białoruska przejawiła się nietylko we wspólnym języku literackim, lecz znalazła swój wyraz w całem życiu politycznem, religijnem i kulturalnem. Ogólnie wiadomo, że Biała Ruś i Ukraina wspólnemi siłami zawzięcie broniły prawosławia, że unja cerkiewna jednakowo się rozpowszechniała na ziemiach białoruskich i ukraińskich, że ruch kozacki znajdował na Białej Rusi takie same sympatje, jak na Ukrainie. Pojedyńcze fakty wskazują na istnienie całkowicie świadomego poczucia wspólnoty interesów polityczno-narodowych wśród Ukraińców i Białorusinów. Główną fundatorką bractwa kijowskiego, które się stało ogniskiem ukraińskiego odrodzenia kulturalno-narodowego, była Halszka z Hulewiczów, małżonka marszałka szlachty mozyrskiej, Stefana Łozki. Z Białej Rusi pochodził Józef Nielubowicz-Tukalski, metropolita kijowski, jeden z najzawziętszych obrońców państwowości ukraińskiej. Michał Stetkiewicz, Stanisław Mich. Kryczewski, Iwan Brujaka i wielu innych ze szlachty białoruskiej przystąpiło do Chmielnickiego zaraz w pierwszych początkach powstania. Nakoniec ważny fakt dobrowolnego poddania się całej szlachty powiatu pińskiego “tak wiary prawosławnej greckiej, jak i rzymskiej katolickiej” pod władzę Chmielnickiego, jak oświadczyli jej delegaci w Czyhiryniu 20 czerwca 1657 r. Z drugiej strony w świadomości i przekonaniu całej starszyzny kozackiej Biała Ruś była tak samo swoją ziemią kozacką, ukraińską, jak całe Podnieprze środkowe, jak Podole i Wołyń, a nawet poniekąd bliższą, pokrewniejszą, niż naprz. Galicja. Dlatego to między kozakami a wojewodami moskiewskimi za czasów Chmielnickiego i Wyhowskiego dochodziło do tak stanowczych starć za posiadanie na tej ziemi, przyczem cała ludność białoruska stanowczo stała po stronie kozaków. Ścisła jedność Białej Rusi z Ukrainą była przyczyną, że jeszcze do niedawna sąsiedzi wogóle nie odróżniali obu tych narodów i naprz. wśród Polaków nazwa “Rusin” oznaczała jednocześnie Ukraińców i Białorusinów, jako pojęcie wspólne.

„Kiedy Białorusini odłączyli się od Ukraińców i sformowali naród odrębny oraz jakie czynniki to spowodowały – to kwestja zupełnie odrębna, dotychczas prawie zupełnie niezbadana” („Diło” Nr. 37 r. b.).

Nie chcę wątpić, że szanowny profesor doszedł do przekonania bardzo późnem powstaniu narodu białoruskiego, objektywnie zastosowując zasadę, przytoczoną przez niego, że “jeżeli nie działały przyczyny, które w swych skutkach doprowadziły do zróżniczkowania narodowego, to nie mógł zaistnieć też sam fakt zróżniczkowania” („Diło” Nr. 36 r. b.). Zbyteczną byłaby dyskusja o tej zasadzie, jest bowiem ona pewnikiem oczywistym dla każdego. Zastosujmy więc i my tę zasadę i przypatrzmy się, jakie zaistniały przyczyny w czasie od połowy XVII stul. do naszych czasów, które spowodowały wyodrębnienie się narodu białoruskiego od ukraińskiego.

Historja Białorusi w ciągu ostatnich 270 lat jest dobrze znana. Otóż okazuje się, że żadnych takich przyczyn, któreby mogły spowodować wyodrębnienie się narodu białoruskiego, nie było. Począwszy od połowy XVII stul. aż do powstania radzieckich republik białoruskiej i ukraińskiej Białorusini żyli z Ukraińcami w większej łączności politycznej, religijnej, kulturalnej i in., niż kiedykolwiek przedtem. Łączność ta istniała w ramach Rzeczypospolitej Polskiej, w której ziemie ukraińskie były prowincją ruską, Białoruś zaś wraz ze Żmudzią stanowiły jednostkę autonomiczną, której samodzielność od połowy XVII stul. była coraz bardziej fikcyjną. Jeszcze bliższą była ta łączność w państwie moskiewskiem, szczególnie od końca XVIII stul. Jeżeli zaś istnieje obecnie odrębny naród białoruski – o czem i prof. M. Korduba nie wątpi – to znaczy, że istniał on i przed połową XVII stul. Z tego wynika, że w zastosowaniu przez prof. M. Kordubę powyższej zasady tkwi jakiś – i to bardzo duży – błąd. Do błędu tego powrócimy później, teraz zaś poddamy analizie wyżej wymienione twierdzenia prof. M. Korduby co do Białorusinów.

O nazwie Białorusinów. Nie jest zgodne z rzeczywistością, że jeszcze do niedawna sąsiedzi Białorusinów i Ukraińców wogóle nie odróżniali obu tych narodów i nazywali ich nazwą “wspólną” – “Rusin”. Począwszy conajmniej od połowy XIV stul. Białorusini znani są przez swoich sąsiadów – Polaków, Rosjan, Ukraińców i innych pod nazwą “Litwini”, Białoruś pod nazwą “Litwa” i t. p.[59] Jeszcze obecnie jest rzeczą ogólnie znaną, że lud rosyjski i ukraiński na pograniczu lub przy styczności jakiejkolwiek z Białorusinami nazywa ich Litwinami. Również sami Białorusini w przeszłości nazywali siebie Litwinami, kraj zaś swój Litwą. Oto garść przykładów:

W Prologu Wileńskim, napisanym w Nowogródku w 1512 r. znajdujemy m. in. żywot “Mučeńnie światych nowojaůlenych mučanik, rodam Litwy – Joanna, Antonija j Eůstafija. Litoůskaja-ž im imiona Kruhlec, Kumiec i Niažyła[60]. Właśnie te imiona wskazują, że słowo “litoůski” znaczy – “białoruski”.

W kronice Barkułabowskiej, napisanej w pow. bychowskim w Mohilewszczyźnie, czytamy: “A lecie wialiki žar byů: žyta, jary, trawa, takža jaryny aharodnyja ůsie pahareła ů Litwie, a złašča wokała Mienska, wokała Wilni, ludzi ůbohija z chleba na Ruś dawalisia – małajcy, žanki, dziaůki mnoha na Ruś i na Ukrajinu panachodziła”[61].

Teodor Jewłaszewski z Lachowicz koło Nieświeża z dumą zapisał w swym dzienniku, iż na Sejmie r. 1578 “marśałkawaů miežy pastami naš Litwin – kniaż Łukaš Bolka Świrski”[62].

W aktach uniwersytetu Krakowskiego słynny Białorusin z Potocka Franciszek Skoryna nazwany w r. 1506 “Franc. de Poloczko, Litphanus”[63].

Na niektórych dawnych mapach Białoruś nietylko jest nazwana W. Ks. Litewskiem, lecz wprost Litwą, jak na mapie Antoniego Wida 1530 r., na mapie Europy Her. Merkatora 1598 r., na mapie Rzeczypospolitej Sansona z końca XVII st.

O tożsamości Białorusi i Białorusinów z “Litwą” i “Litwinami” świadczy także praca “De gentium moribus” Joanis Boemi, Basileae, 1538 r., gdzie czytamy: “W Litwie są miasta rzadkie, wsie nieludne. Język tego narodu słowiański, podobny do polskiego. Ten język słowiański jest bardzo rozpowszechniony i nim rozmawiają liczne narody, z których niektórzy zakonu rzymskiego, jak – Polacy, Dołmaci, Kroaci oraz Karniolcy, inni zaś greckiego, jak naprz. Bułgarzy, Morawianie i Bośniacy”…

„W Litwie głównem miastem jest Wilno, które obszarem równa się Krakowowi wraz ze wszystkimi jego przedmieściami” (Lit. III, Cap. VII, p. 81).

Również język białoruski nazywany był litewskim. Naprz. w słowniku P. Beryndy 1653 r. mamy taki oto przykład: Пѣтел: Чески и руски – когутъ. Волынски – пѣвень. Литовски – петух.

Katechizm Ł. Zizaniego, wydrukowany w Moskwie w r. 1627 nosi tytuł (po rosyjsku): “Katiechizis po litowski ohłaszenije, russkim że jazykom naricajetsia biesiedosłowije”. Tutaj “ohłaszenie”, zapożyczone z cerkiewnosłowiańszczyzny do ówczesnego białoruskiego języka literackiego, nazwano “litewskim”.

Znany znawca języka rosyjskiego Dal w przedmowie do swego słownika tegoż języka mówi: “W Twierskoj i Pskowskoj gub. słyszitsia Litwa”, t. zn. że na tych obszarach są właściwości języka białoruskiego.

Przytoczę wreszcie pogląd na nazwę Białorusinów prof. A. Brücknera. “Mówimy ciągle “litewski, Litwin”, ale to tylko zamiast “białoruski, Białorusin”, bo w r. 1510 nikomu się o Litwie właściwej, etnograficznej ani śniło; jeszcze Rej w r. 1562 Litwinem Białorusina nazywał, a w Moskwie i w XVII wieku litowskij tyle co białoruskij”[64]. Ruskopolski rękopis z r. 1510. “Slavia”, VII, 1, str. 10–11.

Mieli więc Białorusini odrębną nazwę narodową i to bardzo dobitnie wyrażoną. Odrębna zaś nazwa narodowa jest pewnem świadectwem odrębności narodowej.

Wcale jednak nie chcę zaprzeczać, iż była również rozpowszechniona nazwa “Rusin, Ruś, ruski”, w stosunku do Białorusinów.

Prawosławie było w Białorusi “wiarą grecką” lub “ruską”; prawosławnych zaś nazywano ludźmi wiary greckiej, Grekami lub wiary ruskiej, Rusinami. Również unja zwana była wiarą ruską, unici zaś Rusinami, ponieważ mieli ten sam wschodni, “ruski” obrządek, co i prawosławni. O wiele rzadziej rzymskich katolików zwano w Białorusi “Rymlanmi”. Np. w przywileju 1437 r., danym Wilnu przez Zygmunta Kiejstutowicza, znajdujemy, iż “mieścičam, što suć rymskaje wiery i mieścičam, što suć ruskaje wiery” daje się “niamieckaje, što słowieć majćborskaje prawa”.

Określenie “ruska wiara” w stosunku do prawosławia na Białorusi, a następnie i nazwy “Rusin”, “Ruś”, widocznie powstały z tego powodu, iż prawosławie zostało przyjęte nie wprost z Bizancjum, lecz za pośrednictwem Kijowa, Rusi.

Wraz z chrześcijaństwem została do Białorusi przywieziona literatura cerkiewno-słowiańska (starobułgarska); cyrylskie pismo tej literatury również zostało nazwane ruskiem, ponieważ było nierozłącznie związane z “ruską wiarą”. Naturalnie, że wspomniane pismo zachowało swą nazwę i wtedy, gdy następnie zostało użyte w utworach i aktach urzędowych, pisanych w literackim języku białoruskim. Nawet więcej: nazwa pisma została przeniesiona na język, który też otrzymał nazwę “ruskiego”. Widocznie narazie był to język, pisany ruskiem pismem, t. j. literacki, następnie zaś i język ludowy.

Przeniesieniu nazwy pisma na język sprzyjała ta okoliczność, iż pismo bywało nazywane językiem, jak to widzimy z przykładów następujących: “A pisar ziemski majeć parusku, litarami j słowy ruskimi ůsi listy j wypisy j pozwy pisaci, a nia jinšym jazykom i słowy” (Statut Litewski 1588 r.).

W przedmowie do swego psałterza Wileńskiego 1525 r. Franciszek Skoryna pisze: “I widziačy takowyja pažytki ů tak małoj knizie, ja, Francyska Skarynin syn z Połacka hrada, ů lakarskich nawukach doktar, pawialeů jeśmi Psałtyru cisnuci ruskimi słowy, a sławienskim jazykom”.

W obydwu wypadkach słowami nazwany język, językiem zaś pismo. Przykłady wzięte zostały z dzieł wybitnych, prawdopodobnie w utworach mniejszej wagi zjawisko to było powszechnem.

Dlatego to zwykle język białoruski – zarówno literacki jak ludowy – nazywany był przez Białorusinów ruskim; tylko zdaje się wtedy, gdy zachodziła potrzeba w odróżnianiu od języka ukraińskiego i rosyjskiego, nazywano go litewskim, t. j. używano nazwy, służącej dla określenia narodowości.

Przykłady z których widać, że również białoruski język ludowy nazywany był ruskim, znajdujemy w księdze religijnej muślimów białoruskich “Al-Kitab”, napisanej czcionkami arabskiemi w pierwszej połowie XVI st. w białoruskim języku ludowym Wileńszczyzny. Autor tej księgi, wyświetlając obrządek ofiarowania, dodaje: “Kali učyš, jak maje abrekacisie, kali patetarśku nieůmieje, to parusku niechaj abrakajecca” (str. 86b w. 17). Na stronie zaś 119 b w. 1 tej księgi do nazwy koguta podano wyświetlenie, że “parusku piieveń jest”.

Przytoczony w Nr. 286 r. ub. “Diła” przez prof. M. Kordubę przykład z umowy handlowej Smoleńska z Rygą 1229 r. “Rusinu nia zwaci Łacina na pole bićsia ů ruskaj ziamli, a Łacininu nia zwaci Rusina na pole bićsia ů Ryzie i na Gockam bierazie” zgadza się w zupełności z zaznaczonem wyżej twierdzeniem. Tutaj zarówno Białorusini jak i Niemcy nazwani zostali według wyznania.

Niekiedy trudno jest określić, czy nazwa “Rusin, Ruś” stosuje się do wyznawców prawosławia lub unji, czy też do narodowości zamiast “Litwa”[65].

Dwie nazwy “Litwin, Litwa” oraz “Rusin, Ruś” w stosunku do tej samej ludności musiały wprowadzać w błąd cudzoziemców, którzy, jeżeli ustalali nazwę “Rusin” w zastosowaniu do Białorusinów, drugą nazwę “Litwin” nierzadko stosowali do ich sąsiadów, t. j. tych, których obecnie nazywamy Litwinami. Ponieważ u Białorusinów najbardziej zwracało na siebie uwagę cudzoziemców wyznanie prawosławne z jego cerkwiami i t. d. musieli oni najczęściej stosować do Białorusinów nazwę “Rusin”. Tem należy tłumaczyć, że prałat Erazm Witeljusz w swej mowie do papieża 1501 r. powiedział: “(Lithuani) linguam propriam observant. Verum quia Rutheni medium fere ducatum incolunt, illorum loquela, dum gracilis et facilior sit, utuntur communius”[66].

Język. Szanowny prof. M. Korduba, twierdząc, iż do połowy XVII stul. a nawet później, nie było między Białorusinami i Ukraińcami różnic, stanowiących o odrębności narodowej, uważa jednak, że z czasem nie nastąpiło zróżniczkowanie obustronne i nie Ukraińcy wyodrębnili się od Białorusinów, lecz Białorusini od Ukraińców; innemi słowy, że do poł. XVII stul. był odrębny naród ukraiński, lecz nie było odrębnego narodu białoruskiego. Twierdzenia tego prof. M. Korduba niczem jednak nie uzasadnia.

Mogłoby się więc wydawać na tej podstawie, że istniał odrębny język ukraiński, lecz nie było odrębnego języka białoruskiego. Dlatego, aczkolwiek prof. M. Kordaba, wspominając o wspólnym języku literackim, nic nie mówi o językach ludowych, przytoczę przykład ówczesnego białoruskiego języka ludowego. Wezmę fragment z wspomnianej już księgi muślimów białoruskich “Al-Kitab”, napisanej w białoruskim języku ludowym w pierwszej połowie XVI st.: “prarok jeho miłość na Božej darozie ležaů, chvoryj byů, vielikuju bol mieů, z boli dryžaů, s parsony źmieniůsie, z ačej ślozy išli, ciažka uzdychaů, płakaů: ,,Miłościvyj Bože, źmiłujsie nad musulmanmi!”. Sechabejowie usie ustali i movili: ,,Ej naša słońca, śvietłaść tvaja nad dušami duša praůdzivaja, čeho płačeš, kažy nam, tajemnuju reč abjavi?” (Str. 105 a, w. 8–105 b, w. 3)[67].

Jeżeli ten język ludowy porównamy z obecnym językiem białoruskim, to zobaczymy, że stosunek będzie taki, jaki jest między językiem polskim XVI st. a polskim językiem obecnym. Już choćby z tego przykładu możemy wnioskować, iż język białoruski powstał w tejże dobie, w której powstał język polski i inne języki słowiańskie.

Napewno język literacki i jednocześnie państwowy Wielkiego Księstwa Litewskiego nie był “sztuczną kombinacją form, leksyki i wymowy, zebranych z obu tych mów żywych” (ukraińskiej i białoruskiej). Był to język literacki białoruski, przyczem w czasie swego najwyższego rozwoju w wieku XV–XVI był doskonale wyrobiony. Jak świadczą pewne formy tego języka, genezy jego szukać mamy na północy Białorusi – w dawnej Połocczyźnie. Ramy tego artykułu i tak pomimo mej woli bardzo się rozszerzają. Dlatego zamiast dowodzeń powołam się na autorytety w tej dziedzinie. Otóż białoruskość tego języka uznają E. Karski i A. Szachmatow[68]. Historyk polski A. Lewicki mówi: “Językiem urzędowym W. Ks. Litewskiego był aż w głąb XVI wieku język białoruski”[69].

Wyżej przytoczone oświadczenie Erazma Ciołka także dobitnie wskazuje na to, że to był język białoruski, gdyż środek w Ks. Litewskiego zamieszkiwali Białorusini, nie zaś Ukraińcy.

Gdyby ten jeżyk przynajmniej w połowie był ukraińskim, to miałby możliwości rozwojowe również w stul. XVII za politycznego i kulturalnego odrodzenia Ukrainy. Tymczasem właśnie wtedy nastąpił jego upadek. Będąc literackim i państwowym językiem białoruskim, rozwijał się za panowania kultury białoruskiej i potęgi politycznej narodu białoruskiego; z upadkiem zaś narodu białoruskiego naturalnie upadł też jego język literacki.

Зміст

CZAS POWSTANIA NARODÓW BIAŁORUSKIEGO I UKRAIŃSKIEGO

(W odpowiedzi prof. dr. M. Kordubie)

(DOKOŃCZENIE)

Sprawy Narodowościowe, no. 6 (1931), 601–612.

Życie kulturalne. Życie kulturalne narodu białoruskiego w okresie W. Ks. Litewskiego osiągnęło wysoki poziom. Jako wyraz tego życia wskażę przedewszystkiem bogatą literaturę z jej wspaniałym działem historycznym oraz bardzo rozwinięte prawo. Panowanie literackiego języka białoruskiego na całej przestrzeni od morza Bałtyckiego do Czarnego oraz w Galicji Wschodniej i Mołdawji było wyłącznym skutkiem wyższości kulturalnej ówczesnych Białorusinów, gdyż żaden przymus w tej dziedzinie nie był przez nikogo stosowany. Do połowy XVII st. kultura białoruska bezwzględnie górowała nad kulturą narodu ukraińskiego[70].

Życie polityczne. Jest ogromna różnica między życiem politycznem ówczesnych Białorusinów i Ukraińców, aczkolwiek prof. M. Korduba nie dostrzegł żadnej różnicy. We wspomnianym powyżej artykule dr. N. Czubatyj pisze o Ukraińcach za czasów “okupacji litewskiej”: “Według mnie tworzenie odrębnego narodu ledwo jest możliwe w czasie upadku politycznego, gospodarczego, prawnego, kościelnego, oraz kulturalnego, prawdopodobniejszem jest coś przeciwnego” („Diło” Nr. 15 r. b.). Oraz, że “w granicach Wielkiego Księstwa (litewskiego) w szybkiem tempie nastąpiła centralizacja, która bezwzględnie znosiła resztki państwowości ukraińskiej – księstwa udzielne na Wołyniu, Czernihowszczyźnie, Kijowie i Podolu. Przedstawiciele autonomji ukraińskiej porzucają granice państwa i emigrują na północ (do Moskwy) lub na Zakarpacie (Korjatowicze)” („Diło” Nr. 19 r. b.). Prof. M. Korduba nie zgadza się z tem, że ludność ukraińska ziem zajętych przez Litwę “była w stanie takiej anemji wszechstronnej”, lecz potwierdza, że “politycznie była ona bezsprzecznie wątłą” („Diło” Nr. 36 r. b.). O jakiejkolwiek państwowości ukraińskiej za czasów państwa litewskiego niema wogóle mowy u historyków ukraińskich.

A teraz zwróćmy się do Białorusinów. Niema takiego historyka białoruskiego, któryby nie uznawał państwowości białoruskiej w okresie W. Ks. Litewskiego; naodwrót często Litwa historyczna uważana jest za państwo białoruskie. Lecz tak sądzą nietylko Białorusini. A. Szachmatow uważa Litwę historyczną za państwo białoruskie[71]. Również to czyni czeski historyk prawa prof. Kar. Kadlec, mówiąc “bylt’ stàt litevský vlastně stàtem ruským (zàpadoruským)”[72].

Państwowość narodu białoruskiego wyrażała się w jego aktach państwowo-twórczych. Naprz. szlachta białoruska postanowiła i wniosła do statutu litewskiego 1588 r. jako obowiązek Wielkiego Księcia: “dabra państwa taho wialikaha kniastwa Litoůskaha nia ůmienšym i to, što budzieć čeraz niepryjacielej taho panstwa addalena, razabrana i ku inšamu panstwu ad taho panstwa našaha kalikolwiek uprašona, to zasie ku ůłasnaści taho wialikaha kniastwa prywieści, pryůłaščyci i hranicy naprawici abiacujem” lub też “pisar ziemski majeć parusku, litarami j słowy ruskimi ůsi listy j wypisy j pozwy pisaci, a nia inšym jazykom i słowy”. Tak mówi naród panujący we własnem państwie.

Lecz tak oto mówi tylko naród podbity: “Особливе теж его кр. м. н(а)ш(о)го м(ило)стивого п(а)на просимъ, абы листы сеймовые, универсалы, констытуцѣи и кождая справа подле обетницы и привалю его кролевское м(и)л(о)сти, при сконченю унеи выданого, не иншими литерами и словы, одно рускими литерами и езыком до земли киевское писаны и выдаваны были, и кгдыж з млодости иншог(о) писма о(т)цове н(а)ши учити нас не давали, одно своего прирожоного руского” (Petycja szlachty sejmiku kijowskiego z r. 1571)[73].

Poczucie narodowe. Prof. M. Korduba oświadczył, że nie było różnicy narodowej między Białorusinami i Ukraińcami. Różnica narodowa była w osobnej nazwie narodowej, w języku ludowym i literackim, który był białoruskim, aczkolwiek również przez Ukraińców używanym (właśnie różnica polegała na tem, że Ukraińcy nie posiadali swego własnego języka literackiego); była również duża różnica w życiu kulturalnem i politycznem. Jeżeli jednak prof. M. Korduba oddzielnie wymienia rzekomy brak różnicy narodowej, to widocznie chce przez to powiedzieć, że wśród Białorusinów w okresie W. Ks. Litewskiego nie było poczucia narodowego. Otóż o takiem poczuciu narodowem świadczy przedewszystkiem język literacki; trudno bowiem wyobrazić sobie narodu, któryby stworzył język literacki, a w tym języku tworzył bogatą literaturę i jednocześnie nie miał własnego poczucia narodowego. Stopień poczucia narodowego wśród Białorusinów okresu Litwy historycznej był bardzo wysoki. Świadczy o tem patrjotyzm, wyrażony w białoruskiej literaturze historycznej, przedewszystkiem w tak zwanych kronikach litewskich, którym równych chyba nie posiadał żaden inny naród słowiański w owym czasie.

Wyznanie. Wyznanie wprawdzie było wspólne u Białorusinów i Ukraińców, t. j. wprzód prawosławne, następnie zaś częściowo unickie. Wspólność wyznania poniekąd została naruszona przyjęciem przez część Białorusinów rzymskiego katolicyzmu. Lecz wspólność wyznaniowa bynajmniej nie dowodzi wspólnoty narodowej. Nietylko Białorusini i Ukraińcy byli prawosławnymi, byli niemi również Bułgarzy, Serbowie, Grecy, Rumuni, Rosjanie; a gdyby nawet tylko Białorusini i Ukraińcy byli prawosławnymi, toby to też nie miało znaczenia, przypisywanego mu przez prof. M. Kordubę. Do okresu reformacji, z wyjątkiem częściowo Czech, cały zachód Europy był katolickim. Katolikami byli Krzyżacy, lecz to nie przeszkadzało wszak z nimi walczyć katolickiej Polsce; również prawosławni Białorusini walczyli z prawosławnymi Rosjanami, a w swoim czasie i z Ukraińcami.

Mając wspólne wyznanie oraz należąc do jednego państwa i uczestnicząc we wspólnych sejmach, musieli wspólnie go bronić od zakusów wyznania innego. To są rzeczy zwykłe i wszędzie znane. Z drugiej strony, w tym samym narodzie – jak później u Białorusinów – rozgrywają się niszczące walki religijne. Jednak – jak słusznie wskazał dr. M. Czubatyj (patrz wyżej) – białoruska odrębność narodowa znajdowała swój wyraz i w cerkwi prawosławnej.

Stosunek Białorusinów do ruchów kozackich. Prof. M. Korduba, jako jeden z dowodów byłej rzekomo tożsamości narodowej Białorusinów z Ukraińcami, przytoczył, iż “ruch kozacki znajdował na Białej Rusi takie same sympatje, jak na Ukrainie”. Widocznie p. profesor sądzi, że stosunek do kozaków był stosunkiem do ukrainizmu. Dla ilustracji tego stosunku przytoczę parę fragmentów z kroniki białoruskiej końca XVI i początku XVII stl., napisanej w Barkułabowie pow. bychowskiego w Mohilewszczyźnie. Autorami jej są białoruscy duchowni prawosławni Aleksy Mścisławiec i Teodor Mohilewiec. Jak widać z tej kroniki, duchowni ci byli gorliwymi obrońcami prawosławia oraz zawziętymi przeciwnikami katolicyzmu wraz z jego formą unicką. Są tedy przedstawicielami tych Białorusinów, którzy wspólnie z Ukraińcami bronili prawosławia. Stosunek więc ich do ruchów kozackich jest w danym razie bardzo cenny.

Na wstępie parę cytat dla charakterystyki autorów kroniki Barkułabowskiej, jako obrońców wiary prawosławnej: “pakazałasia adščapienstwa i wialikaje hanieńnie ů światoj wiera na cerkwi Chrystowy, a nabolej na wieru katoličaskuju, na wieru chryścianskuju, astawiůšy haławu – Chrysta Spasiciela našaha, pakazujuć na to miesca staršym haławoju Piatra i naświetšaha papieža”, (str. 17[74]). Albo “Taho-ž roku 92 stałasia wialikaje j niamiłaściwaje zamiašańnie ů wiera ad rymlan na światuju wieru wastočnuju, hrečaskuju”, str. 19.

Stosunek ich do Moskwy jest bardzo wrogi. Pisząc o boju pod Mohilewem r. 1580, mówi: “Maskwu ad Mahilewa adpierli, pabili, adahnali. Strašna było trupu maskoůskaha hladzieci, raku Dniepr silnym trupom jazowišča zaharadzili, iz kolka niadziel dniaprowaje ryby nie jadali i wady nia piwali, dla wialikaha hniusu trupu maskoůskaha”. Str. 11–12.

O stosunku autorów kroniki Barkułabowskiej do kozaków możemy sądzić między innemi z ustępów następujących:

„Leta Božaha naražeńnia 1595, miesiaca najabra 30 dnia ů paniadziełak za tydzień pierad światym Nikołaju, – Siewieryjan Naliwajka, pry niom było kazakoů 2000, dzieł 14, hakoůnic… miesta słaůnaje Mahileů, miesta pabožnaje, damy, kramy, astroh wyžhli, damoů usiech jako 500, a kramaů ź wialikimi skarbami 400. Miaščan, bajar, ludziej učciwych tak mužej, jaka j žon, dziaciej małych pabili, parubali, papahanili”… Str. 30.

„Taho-ž roku 95, z wojskam litoůskim pahaniůšy ů siale Łubni, na racce Sule, kazakoů pabili. Piarwiej Sawału ściali, Pančachu čwiertawali. A Naliwajka Siewieryna, pajmaůšy na siomaj subocie, da krola pasłali, tam-ža jaho zamurawaůšy, dziaržali až da wosieni światoha Pakrowa; tam-ža jaho čwiertawana”. Str. 31.

Dodam, że “rodzina Naliwajków słynęła w Ostrodze jako zawzięci Ukraińcy. Brat Seweryna, duchowny Damian, był wybitnym członkiem prawosławnego koła Ostroskiego”[75].

„Taho-ž roku 601 byli ů Šwecyji kazaki zaparozkija ludu čatyry tysiačy, nad nimi byů hetmanam Samuel Koška. Tam-ža taho Samuiła ůbita, a pachawana ů Kijewie. Nižli tam ů Šwecyji kazaki zaparozkija ničoha dobraha nia ůčynili ani hetmanawi i panu karalu žadnaha ratunku nie dali, tolka z Šwecyji ůciakli, a tut na Rusi Połacku wialikuju škodu čynili, a mieslta słaůnaje j wialikaje Wiciebsk zwajawali, złata, srebra mnostwa pabrali, miaščan učciwych parubali i tak škodu sodomiiu čynili horša złych niepryjacielej, albo złych tatar”. Str. 37.

„…Taho-ž roku 603, ů mieście Mahilewie Iwan Kucka zdaů źsiabie hetmanstwa kazackaje dla taho, iž u wojsku wialikaje swawolenstwa: što chto chočač, to brojić. Na tot-ža čas byů wyježdžy ad jaho krol. miłaści i ad panoů i rad, napaminaů, hraziů kazakom, iž bo ani nikatoraha gwałtu ů mieście, pa siołach nia čynili. Pierad taho-ž wyježdžaha ad jaho krol. miłaści prynosiů adzin mieščanin na rukach dziaůčynu ů šaści leciech zmardawanuju, zgwałčonuju, ledźwiej žywuju, čaho było horka, płačliwie, strašna hladzieci. Na toje ůsi ludzi płakali, Bohu Stwarycielu malilisia, aby takowych swajawolnikaů weičnie wyhładzici račyů”. Str. 41.

Za czasów głodu w Białorusi “ůsiaho taho nasieńnia ů Kijewie, na Wałyniu kupawali, i to patrosie; ledźwie kožny aharod zasiejaů, a na poli pa ladach, pa nahoniach nichto nia bywaů, albo redki siejaů, bo nasieńnia jarnaha každy mała mieů. A kali kazaki zaparozkija nazad na niz adsiola wyjaždžali, ciapier-ža wialikuju silnuju škodu pa siołach, pa miestach čynili: žanki, dziaůki j chłapiata z saboju mnoha brali”.

„Taho-ž roku 603 narod Božy ź niżu da damoů swajich nazad pašoů – wialikaje mnostwa mužej, žon i dziaciej, no jašče bolš tych było, katoryja na nizu pamierli”. Str. 41–2.

Jakżesz charakterystyczne jest to bibilijne “naród Božy” w stosunku do swego narodu przy jednoczesnem potępieniu bezwzględnem kozaków.

Chyba przytoczone cytaty wystarczą, aby wnioskować o stosunku Białorusinów do ruchów kozackich. W całej kronice j niema o kozakach żadnego słowa przychylnego.

Pojedyncze fakty. Pojedyncze fakty, które według prof. M. Korduby “wskazują na istnienie całkowicie świadomego poczucia wspólnoty interesów polityczno-narodowych wśród Białorusinów i Ukraińców” są następujące.

Główna fundatorka bractwa kijowskiego, Halszka z Hulewiczów, żona marszałka szlachty mozyrskiej Stefana Łozki, była szlachcianką kijowską i zapisała bractwu swój grunt, znajdujący się w Kijowie na Podolu[76]. Jeżeli z tego faktu można jaki wniosek wyprowadzić, to tylko ten, że zamążpójście H. Hulewiczówny za Białorusina St. Łozkę nie było szkodliwem dla narodowości ukraińskiej.

„M. Stetkiewicz, St. M. Kryczewski, Iwan Brujaka i wielu innych ze szlachty białoruskiej”, którzy “przystąpili do Chmielnickiego zaraz w pierwszych początkach powstania” nie mogli mieć ani państwowych ani narodowych celów ukraińskich, gdyż do r. 1649 sami ukraińscy przywódcy powstania, nie wyłączając Chmielnickiego, nie mieli takich celów[77]. Właśnie ojciec M. Stetkiewicza – Bohdan Stetkiewicz – był fundatorem klasztoru Barkułabowskiego, z którego kroniki przytoczyłem wyżej cytaty o stosunku prawosławnych Białorusinów do Ukraińców (kozaków).

Było kilka przyczyn, dlaczego część szlachty białoruskiej brała pewien udział w ruchu kozackim. Jedni szli “na Niz”, ponieważ ich pociągało tam życie wojskowe kozaków, inni znowu – odkąd kozacy zaczęli występować w obronie prawosławia – w celu skuteczniejszej obrony swej wiary prawosławnej. Część szlachty białoruskiej, przystępującej do kozaczyzny, rzeczywiście miała dążenia polityczno-narodowe, lecz zupełnie innego charakteru. Widząc siłę ruchu kozackiego oraz pomni na przynależność do unji Lubelskiej 1569 r. Ukrainy do Białorusi („Litwy”), chcieli odbudować niepodległość swego państwa, rozpoczynając walkę o to od tej swej dawnej prowincji. Do tego rodzaju faktów należy przystąpienie do Chmielnickiego szlachty powiatu pińskiego w 1657 r. Wreszcie byli wybitni Białorusini, walczący świadomie o niepodległość Ukrainy, lecz tego rodzaju fakty miały miejsce znacznie później i dotyczyły tylko jednostek. Do takich należał następca Mazepy, Filip Orlik, Białorusin z pow. oszmiańskiego, obrany w r. 1710 za hetmana Ukrainy. Lecz z tego powodu chyba nikt nie będzie wyciągał wniosku o jedności narodowej białorusko-ukraińskiej do poł. XVIII st. W każdym narodzie są jednostki, poświęcające się dla wzniosłych ideałów innych narodów. Przypomnę tylko T. Kościuszkę i K. Pułaskiego, walczących o niepodległość Stanów Zjednoczonych Ameryki Północnej.

Nie jest zgodne z rzeczywistością, że podczas wojny z Moskwą (1654–1656 oraz 1659– 1667) “ludność białoruska cała stanowczo stała po stronie kozaków”, lecz, prawdopodobnie, lepiej ustosunkowała się do kozaków niż do Moskwy. W tym czasie w społeczeństwie białoruskiem widać pewną dezorjentację, lecz czegokolwiekby nie przedsiębrali wówczas poszczególni działacze szlacheccy, zawsze w nich możemy dopatrzeć się własnego celu narodowo-białoruskiego lub przynajmniej narodowego poczucia białoruskiego. Kozacy w tych wojnach prawie zawsze byli sprzymierzeńcami Moskwy. Byłby to więc raczej argument dla jedności narodowej tej doby Ukraińców i Moskowitów, lecz także niesłuszny.

Twierdzenie, że cała starszyzna kozacka uważała Białoruś za swój kraj – jest gołosłowne. Natomiast część starszyzny, znajdująca się pod wpływem kultury i państwowości białoruskiej, rzeczywiście mogła mieć taki pogląd. Jednak kozacy w stosunkach narodowościowych mogli się mylić; przyznaje to sam prof. M. Korduba, zaznaczając, że Białoruś uważali za bliższą sobie, niż Galicję Wschodnią. Z drugiej atoli strony wiemy, że stosunek kozaków ukraińskich nawet do białoruskich uczestników ruchów kozackich był bardzo podejrzliwy: był to stosunek do ludzi obcych. Nawet o hetmanie Wyhowskim “mówili zaporożcy, że nie może on rządzić Ukrainą i wojskiem kozackiem, ponieważ jest Litwinem”, a to dlatego, że “Wyhowscy pochodzili ze szlachty owruckiej, na granicy Polesia z Wołyniem. Ich nie uważali na Ukrainie za czystych Ukraińców”[78].

Wyższość kulturalną i polityczną narodu białoruskiego okresu XIV – poł. XVII st. w stosunku do Ukraińców oraz przemożny wpływ białoruski na ostatnich w tej dobie są dostatecznie stwierdzone. Uznają to również pewni badacze ukraińscy. Tak naprz. dr. S. Nariżnyj we wspomnianej już broszurze “Odkudu jest’ poszła ruskaja ziemia” mówi: “Czy możliwe jest ze stanowiska autora (prof. Korduby – dop. autora) drugie rozwiązanie, inna odpowiedź na to samo pytanie (jaki moment w przeszłości ukraińskiej należy uważać za najważniejszy w sprawie utworzenia narodu ukraińskiego?)… Rzeczywiście, coby było z nami w Litwie, gdybyśmy pozostali tam do dnia dzisiejszego? Czy rzeczywiście to przebywanie stanowiłoby dla nas obecnie “moment najważniejszy” w utworzeniu naszej narodowości ukraińskiej? Czy rzeczywiście bylibyśmy dzisiaj Ukraińcami? – Widocznie, że nie i trzykrotnie nie! Bylibyśmy Litwą albo Ruskimi (jakimś narodem “ukraińsko-białoruskim”, jak to czytamy u Korduby), lecz Ukraińcami nie bylibyśmy i nie moglibyśmy być…” (str. 11–12).

Ponieważ wywierająca ogromny wpływ na Ukraińców Litwa była państwem białoruskiem, pozostaje tylko ewentualność jedna, mianowicie, że Ukraińcy byliby “Litwą” t. j. Białorusinami. Jeżeli jednak są Ukraińcy obecnie narodem odrębnym, należy przypuszczać, że byli nim już przed “okupacją litewską”.

Ze wszystkiego, co powyżej zostało powiedziane, jest widoczne, iż nie może być mowy o jakiejkolwiek wspólnocie narodowej białorusko-ukraińskiej w okresie Wielkiego Księstwa Litewskiego.

Lecz więcej: korzystając z tej metody historycznej, można dowieść, że i przedtem – w stul. XI–XIII – nie było jedności narodowej Białorusinów z Ukraińcami ani z Rosjanami. Stulecia XI– XII są przepełnione wojnami Księstwa Połockiego, skupiającego przeważającą część ziem białoruskich, z Kijowszczyzną z jednej, z Nowogrodem Wielkim zaś z drugiej strony. W walkach tych po stronie książąt ukraińskich widzimy taką solidarność, jaką rzadko spotykamy u nich nawet w stosunku do Połowców. Po zwycięstwie nad Białorusinami 1127 r. książęta ukraińscy, walczący przeciwko nim wspólnemi siłami, część jeńców swych – książąt połockich – sprzedali jako niewolników do Konstantynopola; fakt to nie notowany w innem miejscu w stosunkach między Rurykowiczami. Walki te nie ograniczały się wyłącznie do książąt i ich drużyn, lecz obejmowały szerszą ludność. Pozostały one długo w pamięci walczących narodów. Najstarsza bohaterka starożytnej Białorusi, Rohnieda (X st.) oraz działaczka kulturalna XII stulecia św. Eufrosinja Połocka w twórczości ludowej ukraińskiej (byliny) występują jako największe nieprzyjaciółki Rusi, układające się przeciwko niej nawet z Połowcami i in. Wogóle w twórczości ludowej (eposie ludowym) ukraińskiej i rosyjskiej (wielkorosyjskiej) Białoruś jest krajem nietylko zupełnie obcym, lecz również zawsze wrogim, jest to kraj “besurmańskij, litowskij, pohańskij”.

Natomiast bardzo wcześnie, bo od początku XII st., zaczyna się u Białorusinów duża łączność z narodami bałtyckiemi, o ile nie wspominać bliższych stosunków przedhistorycznych, które istniały między Białorusinami a Bałtami.

* * *

Teraz poddajmy analizie drugą tezę główną prof. M. Korduby, mianowicie, czy rzeczywiście zajęcie przez państwo litewskie ziem białoruskich i ukraińskich zadecydowało o powstaniu dwóch narodowości odrębnych – białoruskiej i ukraińskiej? Czy wspomniane narodowości nie były już odrębnemi przed “okupacją litewską”?

Dla istnienia odrębnego narodu prof. M. Korduba, jak również dr. M. Czubatyj, wymagają historycznych przyczyn jego powstania. Nic więc dziwnego, że dla prof. M. Korduby taką przyczyną decydującą jest zajęcie przez Litwę historyczną ziem białoruskich i ukraińskich z wyjątkiem Galicji i Zakarpacia.

Lecz dlaczego te przyczyny mają być koniecznie historycznemi? Czy dlatego, żeby historycy mogli je badać? Przypuśćmy, że wiadomości historyczne o narodach białoruskim i ukraińskim pochodzą dopiero z końca XVIII st. W takim razie według metody prof. M. Korduby, dotyczącej przyczyn, trzeba byłoby uznać, że przynajmniej do 1917 r. nie istniały te narody, gdyż wymaganych od niego przyczyn do tego czasu nie było. Były one tylko w Galicji Wschodniej i na Zakarpaciu.

Dalszą dyskusje o powstaniu narodów białoruskiego i ukraińskiego utrudnia fakt, iż prof. M. Korduba w swym artykule nie podał pojęcia narodu. W dyskusji dr. M. Czubatyj wyraził się, że “na objektywne pojęcia narodowości składają się możliwe elementy odrębności politycznej, ekonomicznej, społeczno-prawnej, religijnej, kulturalno-obyczajowej oraz językowej („Diło” Nr. 5 r. b.). Lecz zaraz dr. M. Czubatyj dodał, że “Kwestję postawiono tak: kiedy właśnie nastąpił w życiu ludu ukraińskiego ten moment, że on zaczął czuć się odrębną indywidualnością – narodem” (Ibid.). Wygląda to tak, jakoby dr. M. Czubatyj zadowolnił się warunkiem ostatnim.

Prof. M. Korduba zdaje się uznaje ten ostatni warunek za wystarczający. Widzimy to z ustępu, gdzie mówi, że “istnienie ogólnego poczucia tej jedności (ogólno ruskiej – dop. autora) dowodzi chociażby okoliczność, że pomniki literackie, które powstawały na południu (na ziemiach ukraińskich – dop. autora), starannie przepisywano i rozpowszechniano na północy (na ziemiach wielkoruskich – dop. autora)” („Diło” Nr. 286 r. ub.). Nawiasem mówiąc, argument ten nie wytrzymuje krytyki. To samo widzimy również w stosunkach bułgarsko-ukraińskich i bułgarsko-białoruskich: książki napisane w Bułgarji były przepisywane na Ukrainie i w Białorusi.

Zupełnie wyraźnie dla odrębności narodowej wymaga prof. M. Korduba istnienia odrębnego języka, chociażby tylko ludowego. Widzimy to z ustępów następujących:

„ukrainizm… został zakończony i utrwalony już definitywnie i ostatecznie w XV st.” i zaraz dalej:

„I oto kiedy porównamy obecną mapę etnograficzną Europy Wschodniej z mapą polityczną z XV–XVI st., to zobaczymy ciekawe zjawisko. Pozostawiając na stronie południowy wschód, gdzie w XVII–XIX st. kolonizacja ukraińska zajęła olbrzymie przestrzenie stepu niezaludnionego, na obszarach lasostepu i leśnym, otóż na przestrzeniach zaludnienia trwałego, obecna granica etnograficzna między terenem ukraińskim i białoruskim z jednej oraz wielkoruskim z drugiej strony zupełnie dokładnie zgadzają się z granicą okupacji litewskiej w XV st. Takiej zgodności chyba nikt nie zechce uważać za przypadkową! Ona wyraźnie wskazuje, kiedy oraz w jakich okolicznościach nastąpiło zakończenie i ostateczne utrwalenie rozpadnięcia się dawnej Rusi na dwa narody: ukraińsko-białoruski i wielkoruski (moskiewski)” („Diło” Nr. 37 r. b.).

Jednak w rzeczywistości wspomnianej zgodności między obecną granicą etnograficzną biatorusko-rosyjską i granicą państwową XV st.[79] – niema. Prof. M. Korduba nie przytoczył ani dawnej granicy państwowej, ani obecnej etnograficznej, co poniekąd utrudnia polemikę z nim. W szczególności pożądanem byłoby przytoczenie obecnej granicy etnograficznej, gdyż nie wszyscy jednakowo ją przeprowadzają. Wobec tego ograniczę się tylko do jednego argumentu przeciwko zgodności wymienionych granic. Państwo “litewskie” obejmowało przez pewien czas z obszaru pskowskiego tylko jego południowe skrawki, tymczasem autorzy “Oczierka russkoj dialektologii” N. Durnowo, N. Sokotow i D. Uszakow uznają mowę prawie całej Pskowszczyzny (z wyjątkiem pow. porchowskiego i części północnej chołmskiego) za narzecze przejściowe od języka białoruskiego do rosyjskiego. Według nich narzecze to ma podłoże północno-rosyjskie oraz późniejsze nawarstwienie białoruskie, przyczem twierdzą, iż nawarstwienie owe powstało nie później jak w XIV st.[80] Wymienieni językoznawcy przytoczyli 9 właściwości białoruskich tego narzecza oraz 6 północno-rosyjskich. W art. “Biełaruskija plamiony i jichniaje raśsialeńnie”[81] przytoczyłem jeszcze dwie właściwości białoruskie tego narzecza oraz dowody, że podłoże jego jest białoruskie. Mniejsza jednak o to ostatnie. Jeżeli najmniej po 530 letnim wszechstronnym wpływie rosyjskim na narzecze pskowskie jeszcze dotychczas pozostało w niem większość właściwości białoruskich, to znaczy, że nie później, niż w st. XIV język białoruski był zupełnie skrystalizowany i nie potrzebował więc dla swego wytworzenia “okupacji litewskiej”.

A więc nie “okupacja litewska” spowodowała wyodrębnienie się narodu białoruskiego, a chyba również i ukraińskiego. Były one odrębnemi już przed tą okupacją. A ponieważ, jak wyjaśnił prof. M. Korduba, nie było innych przyczyn historycznych, któreby zadecydowały o powstaniu tych narodów, musiały takie przyczyny istnieć w dobie przedhistorycznej.

Powyższe potwierdza także A. Szachmatow kiedy – w zgodzie ze swą teorją o wspólnocie praruskiej – twierdzi, iż praruska wspólnota narodowa i język praruski istniały w dobie przedhistorycznej oraz, że ta wspólnota narodowo-językowa została przerwana w VII–VIII st.[82]

Lecz przyjrzyjmy się dalej innym argumentom, przytoczonym przez prof. M. Kordubę dla udowodnienia byłej “jedności ruskiej” w dobie do powstania państwa litewskiego.

Nie jest przekonywujący argument, że mniej więcej w tym samym czasie zakończyła się krystalizacja również innych narodów w Europie…, że naród francuski i angielski sformował się ostatecznie w st. XIV i że proces ten zakończył się jednocześnie też w innych krajach Europy, tylko z pewnem opóźnieniem, tem większem im dalej na wschód („Diło” Nr. 37 r. b.). Narody francuski i angielski powstali z kilku etnicznie różnych mas – celtyckiej, germańskiej i rzymskiej – dla wytworzenia się więc swego potrzebowali więcej czasu. Nic podobnego nie było u Białorusinów i Ukraińców. Co do opóźnienia się tworzenia narodowości w kierunku na wschód, to również z tem nie można się zgodzić. Czechy leżą na wschód od Francji, lecz przed st. XIV Czesi byli narodem odrębnym. Również Polacy. Ciekawą także jest rzeczą do jakiego czasu odnosi prof. M. Korduba utworzenie się narodowości litewskiej (według obecnej terminologji)?

Jak słusznie mówi dr. К. Czechowicz “niczego nie dowodzi również fakt wspólnego języka literackiego, ponieważ ten język (starobułgarski) był wspólnym nietylko Słowianom wschodnim, lecz także południowym” („Diło” Nr. 15 r. b.).

Nie można się również zgodzić z twierdzeniem, że w okresie szczepowo-rodowego ustroju nie może być mowy o istnieniu odrębności narodowej. Arabowie np. dotychczas w dużej większości znajdują się w ustroju szczepowo-rodowym, pomimo to są oddawna narodem odrębnym.

Odrębność polityczna, ekonomiczna, społeczno-prawna oraz religijna są ważne dla rozwoju narodowego, lecz nie są konieczne dla istnienia narodu. Można przytoczyć wiele narodów, pozbawionych tych warunków.

Dla odrębności narodowej wystarczy odrębny typ psychologiczny, wyrazem którego jest odrębność językowa. Ponieważ decyduje odrębność psychologiczna, w pewnych wypadkach może być odrębny naród bez odrębności językowej, gdyż w czasach nowych języki – przynajmniej w cywilizowanych częściach świata – zdaje się nie różniczkują się. Przykładem takiego narodu są Amerykanie Stanów Zjednoczonych Ameryki Północnej.

Najwybitniejsi lingwiści uznają, iż język prasłowiański zróżniczkował się w odrębne języki słowiańskie nie później, jak w V st. po Chrystusie. Np. prof. O. Hujer mówi: “Był cały szereg narzeczy prasłowiańskich – conajmniej było ich tyle, ile znajdujemy w dobie historycznej języków słowiańskich, które własnym dalszym rozwojem rozwinęły się z tych narzeczy. Wogóle widać, że narzecza prasłowiańskie rozmieszczone były prawie tak, jak są rozmieszczone w dobie historycznej języki, które się z nich rozwinęły”[83]. Oraz, że “w pierwszych więc stuleciach po Chrystusie zaczyna się życie samodzielne języka czeskiego (podkreślenie moje – dop. autora)”[84].

Ponieważ języki białoruski i ukraiński ani między sobą ani w stosunku do języka rosyjskiego lub innych języków słowiańskich nie mają starych zjawisk, im wyłącznie wspólnych, w większym stopniu, niż inne języki słowiańskie – wyodrębniły się więc te języki, a z nimi i narodowości, z języka i narodu prasłowiańskiego nie później, jak w V st. po Chrystusie.

Koniec językowego i narodowego okresu prasłowiańskiego był jednocześnie końcem wyodrębniania się oraz początkiem odrębnych narodów słowiańskich. Początek zaś wyodrębniania się językowo-narodowego i cały ten proces musiał być dokonany w dobie prasłowiańskiej, ściślej – w jej okresie djalektyczno-szczepowym.

Miał więc słuszność dr. K. Czechowicz, twierdząc w omówionej powyżej dyskusji, iż początki tworzenia się narodu ukraińskiego sięgają doby prasłowiańskiej.

Wilno, w połowie kwietnia 1931 r.

Зміст

PROF. DR MIRON KORDUBA

KILKA UWAG W KWESTJI GENEZY NARODOWOŚCI BIAŁORUSKIEJ.

(NA MARGINESIE ARTYKUŁU DR. JANA STANKIEWICZA)

Sprawy Narodowościowe, 1932, no. 2–3, ss. 203-217.

Pisząc artykuł o powstaniu narodowości ukraińskiej dla czasopisma “Literaturno-Naukowyj Wistnyk” (1930/V1), wcale nie miałem na myśli zajmować się sprawą powstania narodowości białoruskiej. W toku polemiki, która wywiązała się z powodu tego artukułu, dr. Czubatyj, uważając moje datowanie genezy narodowości ukraińskiej na okres okupacji ziem zachodnio-ruskich przez Litwę za zbyt późne, wypowiedział pogląd, że z włączenia ziem ruskich do państwa litewskiego skorzystały w pierwszej linji ziemie białoruskie, że zatem z tą okupacją stała w związku raczej geneza narodowości białoruskiej niż ukraińskiej; początki tej ostatniej dr. Czubatyj cofa wstecz do XII–XIII w. Odpowiadając mu (w “Dile” 1931 Nr. 37), zaznaczyłem, że nie znajduję żadnego faktu, któryby świadczył o istnieniu odrębnej narodowości białoruskiej przed połową XVII w., że do tego czasu istniała ukraińsko-białoruska wspólnota narodowościowa, że zatem wyodrębnienie się osobnej narodowości białoruskiej mogło najwcześniej nastąpić dopiero w drugiej połowie XVII w. Te moje tezy dały dr-wi J. Stankiewiczowi asumpt do artykułu p. t. “Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego” (“Sprawy Narodowościowe” 1931, 4/5–6), w którym stara się udowodnić ich niesłuszność i powstanie obu narodowości, ukraińskiej i białoruskiej, przenosi do czasów przedhistorycznych.

Przypatrzmy się argumentom, któremi operuje dr. Stankiewicz i na których opiera swe wywody. Przedewszystkiem zaprzecza, jakoby sąsiedzi Białorusinów i Ukraińców jeszcze do niedawna nie odróżniali obu tych narodów i nazywali ich wspólną nazwą “Rusini”, twierdzi natomiast, że conajmniej od połowy XIV w. Białorusini znani są przez swoich sąsiadów pod nazwą Litwinów, Białoruś pod nazwą Litwy, że także i sami Białorusini w przeszłości nazywali siebie Litwinami, a kraj swój Litwą. Na dowod autor przytacza kilka cytat ze źródeł z XVI і XVII w. Są to rzeczy już od dawna znane i nikt im przeczyć nie myśli, sęk tylko w tem, że te nazwy “Litwa” i “Litwin” nie miały wcale charakteru narodowego, że zatem z ich istnienia wcale nie wypływa jakoby “już conajmniej od połowy XIV w. Białorusini mieli odrębną nazwę narodową i to bardzo dobitnie wyrażoną”. Nawet dość powierzchowna znajomość źródeł wykazuje, że nazwy “Litwini” używano w owych czasach wyłącznie w znaczeniu geograficzno-politycznem dla określenia ludności zamieszkującej ziemie, wchodzące w skład państwa litewskiego, zupełnie tak samo jak dzisiaj używamy nazw: Galicjanie, Ślązacy, Pomorzanie itp. I dzisiaj jeszcze Ukraińcy nadnieprzańscy nazywają Ukraińców z byłego zaboru austrjackiego Galicjanami (Hałyczany), a Polacy temże mianem swych ziomków z tejże prowincji, a przecież nikt z tego nie wyciągnie wniosku o istnieniu jakiejś odrębnej narodowości galicyjskiej. Litwinami nazywano Białorusinów nie dlatego, by tą nazwą chciano określić ich etniczną odrębność, lecz jedynie celem określenia ich politycznej (państwowej) przynależności. I co najważniejsze, nazywano nią nietylko Białorusinów, ale przedewszystkiem i samych właściwych (bałtyckich) Litwinów, a także i przedstawicieli innych narodowości, o ile pochodzili z państwa litewskiego. Przecież jest rzeczą znaną, że Żydów pochodzących z Litwy w Polsce i na Ukrainie zwano Litwinami lub Litwakami i te nazwy pozostały dla niektórych z nich nazwami rodowemi. Czyż dr. Stankiewicz sądzi, że wszystkie złośliwe przytyki i kpiny z Litwinów, których pełno w satyrycznej literaturze polskiej XVII w., np. w “Wirydarzu” lub w “Ogrodzie fraszek”, odnoszą się wyłącznie do Białorusinów? A te setki wzmianek o Litwinach i Litwie (“Литва” – ludzie, nie kraj!), które spotykamy w wydawnictwach źródeł z XVI і XVII w. (Архивъ Юго-Зап. Россіи, Акты относящіеся къ исторіи Южной и Западн. Россіи, kijowskie Памятники і in.), czy również oznaczają tylko Białorusinów, gdy prawią o wychodźcach z zachodniej strony Dniepru i wogóle z Podnieprza, osiedlających się na stepowem pograniczu państwa moskiewskiego? A przecież wiemy, że emigracja w te strony szła głównie z ziem ukraińskich. Zresztą pochodzenie tych “Litwinów” jest często zupełnie wyraźnie wskazane, a tem samem i ich etniczna, wcale niebiałoruska, przynależność[85]. Sam dr. Stankiewicz zaznacza, że Jana Wyhowskiego nazywano na Zaporożu Litwinem. Nie oznaczało to wcale, jakoby uważano go za Białorusina. Współcześni wiedzieli bardzo dobrze, że pochodził z Kijowszczyzny, z samego serca Ukrainy. Nazwa “Litwin” była w tym wypadku tylko echem dawnej tradycji o przynależności Kijowszczyzny do państwa litewskiego. A już fatalnem nieporozumieniem musimy nazwać twierdzenie, jakoby z wiadomości podanej w “kronice” pod 1239 r. wynikało iż wtedy nietylko Smoleńsk uchodził za “Litwę”, lecz nawet tamtejszy książę Świętosław Mścisławicz, wnuk Romana Rościsławicza, zatem członek dynastji Rurykowiczów, był nazwany księciem litewskim. “Kroniką”, na którą dr. Stankiewicz powołuje się, jest latopis Lawrentjewski. Pod r. 1239 podaje on, iż w. ks. suzdalski Jarosław Wszewołodzic wyprawił się w Smoleńskie na Litwinów (t. zn. na Litwinów, którzy wpadli w ziemię smoleńską[86]), zwyciężył ich i wziął ich księcia (nieznanego imienia) do niewoli; przy tej sposobności uporządkował rządy w Smoleńsku, osadzając tam na tronie właśnie wnuka Romana Rościsławicza, tylko nie Świętosława, który wówczas prawdopodobnie już nie żył (jego to dr. Stankiewicz czyni księciem litewskimi), lecz jego młodszego brata Wszewołoda. Każdy, chociażby tylko powierzchownie obeznany z terminologją najstarszych zbiorów latopisów, musi z całą stanowczością odrzucić przypuszczenie, by w nich nazwa Litwy mogła być odniesiona do Smoleńszczyzny lub jakiejkolwiek innej dzielnicy Rusi; oznacza ona wyłącznie znany szczep plemienia bałtyckiego i kraj przezeń zamieszkały, czyli to, co my obecnie pod tą nazwą rozumiemy. Oczywiście o tem, aby owym, wziętym przez Jarosława Wszewołodzica księciem litewskim, mógł być Świętosław Mścisławic lub ktokolwiek inny z Rurykowiczów, nawet mowy być nie może.

Przeciwko tezie dra. Stankiewicza, jakoby nazwy Litwa i Litwini w XV–XVII w. służyły na oznaczenie Białorusinów w etnograficznem znaczeniu, świadczy także i ta okoliczność, że na oznaczenie właściwych, bałtyckich, Litwinów innej nazwy nie było, że zatem ta nazwa i ich również obejmowała. Przypisując jej cechę narodowościową, musielibyśmy chyba przypuścić, że w owych czasach istniała jakaś litewsko-białoruska wspólnota narodowa, co jest, oczywiście, wykluczone. Zatem nie pozostaje innego wyjścia, jak uznać, że ta nazwa miała wyłącznie polityczno-państwowy charakter.

Zresztą sami Białorusini tylko wyjątkowo nazywali się Litwinami. O wiele bardziej powszechnemi i popularnemi wśród nich były nazwy: Ruś, Rusin, ruski. Jest rzeczą znamienną, że koryfeusz literatury “białoruskiej”, dr. Franciszek Skoryna, jest w aktach uniwersytetu krakowskiego wprawdzie zapisany jako Litwin (Litphanus), co, oczywiście, oznacza jego przynależność państwową, sam zaś swoje znane tłumaczenie biblji z 1517 r. nazwał: “Біблия руска”, a w przedmowie do psałterza zaznacza, że obok cerkiewno-słowiańskich wyrazów w tekście podał niektóre słowa “dla ludzi prostych w języku ruskim”. Dr. Stankiewicz, nie mogąc zaprzeczyć oczywistego faktu, przyznaje, że nazwy “ruski” i “Rusin” były na Białorusi i w stosunku do Białorusinów w powszechnem użyciu i stara się to zjawisko wytłumaczyć stosunkami religijnemi i literackiemi. Nie wchodząc w meritum tych wyjaśnień, ograniczymy się tylko do stwierdzenia faktu, że w XV–XVII w. Białorusinów nazywano (i oni siebie nazywali) bądź Litwinami bądź Rusią, pierwsza nazwa miała charakter polityczno-państwowy i była wspólna dla wszystkich obywateli państwa litewskiego (Litwinów, Białorusinów, Ukraińców, Żydów i t. p.), druga o charakterze narodowym służyła dla wspólnego oznaczenia Białorusinów i Ukraińców; natomiast nie było wcale żadnej nazwy, która oznaczałaby samych tylko Białorusinów i odróżniała ich od innych grup etnicznych. Jakże wobec tego wygląda apodyktyczna konkluzja dra. Stankiewicza: “Mieli więc Białorusini odrębną nazwę narodową i to bardzo dobitnie wyrażoną. Odrębna zaś nazwa narodowa jest pewnem świadectwem odrębności narodowej”!! A przecież gdyby nawet była istniała osobna nazwa na oznaczenie samych tylko Białorusinów, to należałoby jeszcze wykazać, że istniała także wśród nich świadomość wspólnoty narodowościowej, odrębnej od innych. Huculi, Bojkowie, Mazurzy, Kurpie, Poleszczucy i t. p. nie tworzą odrębnych narodowości, chociaż odróżniają się nazwą od reszty swoich współziomków.

Jest rzeczą wielce charakterystyczną, iż w dawnych czasach Białorusini ani siebie ani swego kraju Białorusią nie nazywali[87]. Pochodzenie tej nazwy nie jest dotychczas wyjaśnione. Dr. Stankiewicz akceptuje zdanie G. Iljińskiego (ogłoszone w “Slavji” VI (2–3), jakoby ta nazwa była utworzona przez Polaków na podstawie nazw geograficznych, zawierających pierwiastek “biał” (Biała, Bielsk, Białowieża etc.), występujących na zachodniem pograniczu terytorjum białoruskiego. Temu poglądowi brak wszelkiego uzasadnienia. Przedewszystkiem nazwy geograficzne utworzone od pierwiastku “biał” są tak powszechne na całej Słowiańszczyźnie, że żadną miarą nie mogą być uważane jako znamię charakterystyczne ziem białoruskich. Nie brak ich na terytorjum wielkoruskiem, że wspomnę tylko Białe morze, Bieło-oziero, Biełoziersk, Biełogorje, Biełoberieże i wiele, wiele innych. Spotykamy je na calem etnograficznem terytorjum ukraińskiem od zlewiska Sanu aż po Kubańszczyznę. Zwłaszcza często występują na ziemiach polskich, ich wykaz w “Słowniku geogr. Królewstwa Polskiego” obejmuje kilkadziesiąt stronic. Powtóre część zachodnia terytorjum białoruskiego, granicząca z Polską, właśnie ta, w której znajdują się nazwy geograficzne, cytowane przez Iljińskiego, była znana w Polsce pod nazwą Rusi Czarnej, podczas gdy nazwa Rusi Białej odnosiła się raczej do południowo-wschodniej części ziem etnograficznie białoruskich, której ośrodkiem był Mohilew. Na Zachodzie w XV w. nazwą Białej Rusi oznaczano naogół kraje północno-wschodnie, stosując ją prawie zawsze do ziem wielkoruskich, do terytorjum w. ks. moskiewskiego. Oficjalna kronika kurji papieskiej, opowiadając o poselstwie w. ks. moskiewskiego Iwana III do papieża 1472 r., cytuje tytuł przezeń użyty: Ioannes dux Albae Russiae. Zaznaczyć wypada, że do państwa Iwana III nie należała ani piędź ziemi etnograficznie białoruskiej. Być może, że z tą dawną tytulaturą w. ks. moskiewskich stoi w związku nazwa “biełyj car”, którą lud wielkoruski jeszcze do niedawna mianował władców Rosji. Na mapie Europy środkowej kardynała Mikołaja Cusani, wydanej w 1491 r., terytorjum w. ks. moskiewskiego jest oznaczone napisem: Russia alba sive Moscovia. Na mapach z XVI і XVII w. tylko wyjątkowo spotykamy tę nazwę i to zawsze w odniesieniu bądź do dalekiej północy (zlewiska Dźwiny północnej), bądź do ziem, znajdujących się u źródła Dźwiny zachodniej, Dniepru i Wołgi. Natomiast w państwie moskiewskiem w XVI i pierwszej połowie XVII w. Białorusią lub Małorusią nazywano ruskie ziemie wchodzące w skład państwa litewsko-polskiego, zatem zarówno białoruskie jak ukraińskie. Dopiero od powstania Chmielnickiego poczęto tam odróżniać te dwa pojęcia, chociaż niezupełnie ściśle i konsekwentnie. W każdym razie nazwa Biała Ruś miała pierwotnie znaczenie geograficzne, nie narodowościowe.

A teraz w sprawie języka i literatury. Podczas gdy dla politycznego określenia krajów ruskich, zostających w obrębie państwa polsko-litewskiego, w Moskiewszczyźnie używano nazw bądź “Mała Ruś, bądź też “Biała Ruś”, dla oznaczenia używanego w nich języka literackiego utarła się tam wyłącznie nazwa “białoruski”. Był to termin specyficznie moskiewski; ani Ukraińcy, ani Polacy, ani wreszcie i sami Białorusini tego języka tak nie nazywali, lecz, jak wskazaliśmy wyżej cytatami ze Skoryny, zwali go wprost “ruskim”, cerkiewno-słowiański zaś “słowiańskim”. Termin “białoruski” był równocześnie ściśle konwencjonalnym, t. zn. pisarze moskiewscy wcale nie zgłębiali kwestji, czy dany utwór lub list pochodzi z Wileńszczyzny czy np. z Podola, czy posiadał cechy językowe bliższe do ludowych narzeczy białoruskich, czy do ukraińskich – wszystko, co pochodziło z ziem południowo-zachodnich i było pisane cyrylicą, lecz nie w języku cerkiewno-słowiańskim, nazywano “pismem białoruskiem”. I tak w aktach dyplomatycznych z XVII w. spotykamy setkami notatki kancelarji moskiewskiej tego rodzaju, jak: “Списокъ съ листа бѣлоруского писма, что прислалъ ко государю царю и вел. князю Алексѣю Михайловичю.., гетманъ Войска Запорожского Богданъ Хмельнитцкой”; “Переводъ зъ бѣлорусского писма, что писалъ Войска Запорожского писарь Иванъ Выговскій ко всему поспольству”; “Листъ писанъ по бѣлоруски Стефана воеводы Молдавского къ Выговскому”. Tutaj więc znajduje się źródło wszystkich nieporozumień, jakie w sprawie językowej nomenklatury powstały w nowoczesnej publistycznej, a częściowo także i w naukowej literaturze. Utworzony w kancelarji w. książąt moskiewskich konwecjonalny termin: “białoruski” na oznaczenie języka urzędowego i literackiego, używanego na ziemiach ruskich państwa polsko-litewskiego w XV–XVII w., przyjęto bez żadnych zastrzeżeń, wcale nie zadając sobie pytania, czy ów język może rzeczywiście być utożsamiony z językiem białoruskim w nowoczesnem rozumieniu tego słowa, czyli czy dawny moskiewski konwencjonalny termin rzeczywiście odpowiada obecnemu narodowemu. Że obu tych pojęć nie wolno utożsamiać a priori, świadczą wyżej zacytowane przykłady z aktów. Nie sądzę bowiem, by ktokolwiek ze znających ówczesne polityczne i narodowościowe stosunki mógł przypuszczać, żeby Chmielnicki z Moskwą lub wojewoda mołdawski z Wyhowskim korespondowali w narodowym języku białoruskim, by hetmani kozaccy w tym języku zwracali się do wojska zaporoskiego. Zresztą wspomniane listy i uniwersały zachowały się do naszych czasów i przeczą temu z całą stanowczością. Co się tyczy piśmiennictwa zachodnio-ruskiego w XV–XVII w., to nawet powierzchowna jego znajomość przekonywa, że ówczesny język literacki, powstały na podłożu języka cerkiewno-słowiańskiego, wsiąknął elementy gwarowe obu języków ludowych, ukraińskiego i białoruskiego, a także znaczną ilość polonizmów. Nie jest to wcale moje odkrycie tylko rzecz już oddawna przez językoznawców stwierdzona[88]. Ponieważ dr. Stankiewicz kilkakrotnie powołuje się na akad. Woznjaka, pozwolę więc sobie przytoczyć zdanie właśnie tego znawcy języka i literatury: “kiedy język kancelaryjny Litwy – powiada Woznjak – zdobył sobie silne prawo obywatelstwa w ziemiach ukraińskich, zanieczyścił swojemi polonizmami i białorusycyzmami także i literacki język książkowy nietylko na ziemiach ukraińskich państwa litewskiego, lecz także i w Polsce… Z czasem, wskutek bliskości języków ukraińskiego i białoruskiego, w owych czasach znacznie większej niż dzisiaj, wytworzyła się “ricz ruskaja”, “mowa ruśkaja” z dźwiękami, wspólnemi białoruskim i północno-ukraińskim gwarom, z omijaniem jaskrawszych osobliwości języków ukraińskiego i białoruskiego. Taki język książkowy mógł być łatwo zrozumiały i dla Ukraińców i dla Białorusinów”[89]. Tak samo jest rzeczą bezsporną, że twórcami tego piśmiennictwa byli autorowie zarówno białoruskiego jakoteż ukraińskiego pochodzenia. Stwierdzenie tych dwóch faktów daje pełne prawo, aby piśmiennictwo to uważać za wspólne dobro obu narodów. Być może, że należałoby ze względów praktycznych dążyć do uskutecznienia jakiegoś podziału piśmiennictwa tego okresu ukraińsko-białoruskiej wspólnoty literackiej między obie literatury. Sądzimy, że rzecz ta dałaby się przeprowadzić w sposób zupełnie objektywny i naukowy, podobnie jak literaturę staroruską XI–XIV w. podzielono między wielkoruską i ukraińską. Albowiem obok zasadniczych, ogólnych rysów ówczesnego języka literackiego, wspólnych mniejwięcej wszystkim pomnikom piśmiennictwa, spostrzegamy pewne odchylenia bądź w kierunku ukraińskich, bądź białoruskich gwar ludowych, dają się w poszczególnych utworach zauważyć pewne indywidualne cechy ojczystego języka ludowego ich autorów. Jak już przy innej sposobności zaznaczyliśmy (“Diło” 1931 Nr. 37), między prawie białoruską oracją pseudo-Mełeszki z jednej i bogatemi w ukrainizmy pismami Iwana Wyszenśkiego z drugiej strony, istnieją różne, stopniowe przejścia i odcienie. Zatem taki ścisły podział pomników literackich dałby się uskutecznić na podstawie szczegółowej analizy ich języka. Tego dotychczas nie uczyniono i dr. Stankiewicz nie ma racji do wypowiadania zdziwienia, że “niektórzy profesorowie ukraińscy, jak np. St. Smal-Stocki, zaliczają Franciszka Skorynę do literatury ukraińskiej”. Robią to nietylko “niektórzy”, lecz wszyscy historycy literatury ukraińskiej, od Om. Ohonowskiego począwszy aż do akad. Woznjaka włącznie, z niemniejszem chyba prawem, jak W. Łastouski dzieła Sakowicza, P. Beryndy, Mel. Smotryckiego i wiele innych, razem około 70 pomników literackich z XVI і XVII w. ukraińskiego pochodzenia, wcielił do literatury białoruskiej[90]. Sam zaś dr. Stankiewicz w swym polemicznym zapale dochodzi do stanowiska jeszcze bardziej skrajnego niż Łastouski. Ten ostatni był łaskaw pozostawić Ukraińcom przynajmniej Wyszeńskiego, dr. Stankiewicz zaś, wychodząc z założenia, że w XV– XVI w. “Ukraińcy nie posiadali swego własnego [odrębnego] języka literackiego” (i zamilczając dyskretnie, że nie posiadali go też i Białorusini, gdyż jedni i drudzy posługiwali się wspólnym), prawi o panowaniu języka białoruskiego… “na całej przestrzeni od morza Bałtyckiego do Czarnego oraz w Galicji Wschodniej i Mołdawji”. Takie przedstawienie sprawy może wprawdzie przyjemnie łechtać przesadne ambicje narodowe, nie ma jednak z objektywnością ani z nauką nic wspólnego.

Oczywiście, że zbudowane na takich przestankach dalsze wywody prowadzą Szan. Autora do twierdzeń i rewelacyjnych odkryć, które swoją, by rzec oględnie, śmiałością oraz ignorowaniem realnych, przekazanych przez źródła faktów wywołują wprost zdumienie. I tak dr. Stankiewicz widzi “ogromną różnicę” między życiem politycznem Białorusinów i Ukraińców w okresie litewskim. O jakiejkolwiek państwowości ukraińskiej w tych czasach niema według jego zdania mowy, natomiast historyczna Litwa była (pod względem politycznym) właściwie państwem białoruskiem! Na dowód tego przytacza autor, że niema takiego historyka białoruskiego, któryby nie uznawał białoruskiej państwowości w okresie w. księstwa litewskiego. Dla tych zaś, komu ten argument nie wydałby się wystarczającym, dodaje, że tak samo sądzili Szachmatow i Kadlec. Dla ścisłości zaznaczymy, że ci obaj uczeni mówili tylko o ruskim, względnie zachodnio-ruskim, a więc białorusko-ukraińskim charakterze państwa litewskiego, mając oczywiście na myśli stosunki kulturalne. Co się zaś tyczy stosunków politycznych, to dr. Stankiewicz bardzo się myli, jeżeli sądzi, że zapoczątkowana przez ks. Witołda centralizacja, która “bezwzględnie znosiła resztki państwowości ukraińskiej”, dotyczyła tylko Wołynia, Czernihowszczyzny, Kijowszczyzny i Podola. Owszem, ta centralizacja poczęła się właśnie na Białorusi i pierwszą jej ofiarą padł w 1390 r. ks. Andrzej Potocki; w 1392 r. zostało zlikwidowane księstwo trockie, jedyne na Białorusi, przedstawiające znaczniejszą potęgę, a wślad za niemi poszły wkrótce księstwa brjańskie, witebskie i in. Zatem centralizacja Witołda zniosła również resztki państwowości białoruskiej i uczyniła to wcześniej i radykalniej niż na ziemiach ukraińskich. O ile zaś chodzi o wpływy możnowładztwa na rządy państwowe, to nie może być żadnej wątpliwości, że przewagę miały rdzennie litewskie rody, które, przyjąwszy katolicyzm, zajęły wobec wyznającego religję grecką ukraińskiego i białoruskiego możnowładztwa stanowisko wprost uprzywilejowane. Świadczą o tem dobitnie akty unijne z 1401 i 1413 r. To wpłynęło na to, że elementy ruskie przeszły do opozycji przeciw Witołdowi, do zgrupowania się kolo Świdrygiełły, a kiedy za Kazimierza Jagiellończyka rdzenno-litewskie katolickie sfery jeszcze bardziej wzmocniły się i stały się ekskluzywnemi, elementy ruskie (białoruskie i ukraińskie) poczęły szukać oparcia w Moskwie. To są fakty przez badaczów historji zdawna ustalone. Wobec tego byłoby bardzo ciekawem usłyszeć od dr. Stankiewicza, na czem właściwie polegał i w jaki sposób objawiał się ów polityczny białoruski charakter państwa litewskiego, który wedle jego zapewnienia jest dogmatem dla historjografji białoruskiej.

Tak samo z wielkim naciskiem podkreśla dr. Stankiewicz panowanie białoruskiej kultury w całem państwie litewskiem. “Do połowy XVII w. kultura białoruska bezwzględnie górowała nad kulturą narodu ukraińskiego” – zapewnia uroczyście, nie podając żadnych dowodów na poparcie swego twierdzenia, nie wyjaśniając nawet, w jaki sposób wyrażało się to “górowanie” białoruskiej kultury. Wobec tego pozwolimy sobie przypomnieć garść faktów, znanych z każdego podręcznika historji literatury i kultury. Przedewszystkiem całe dwa stulecia, od połowy XIV do połowy XVI w., tworzyły okres upadku twórczości literackiej i wogóle wszelkiego ruchu umysłowego na całej Rusi litewskiej, białej i ukraińskiej. “Jest rzeczą wielce charakterystyczną – powiada Hruszewśkyj[91] – że z tych dwóch stuleci, kiedy obrona prawosławja i praw cerkwi prawosławnej była taką pilną sprawą dla wszystkich, kto tylko umiał pisać… nie posiadamy prawie żadnego traktatu apologetycznego lub polemicznego”. Tak zwane litewsko-ruskie kroniki ze swym szablonowym i prymitywnym sposobem opowiadania, bladym i ubogim stylem, pod względem wartości literackiej wcale nie mogą być porównywane ze staroruskiemi kronikami okresu książęcego. To samo zjawisko upadku spostrzegamy na polu architektury, malarstwa, złotnictwa i t. p. Dopiero w drugiej połowie XVI w. ożywia się ruch umysłowy, który skupia się w pewnych miejscowościach, obejmujących rolę kulturalnych ośrodków. Takiemi ogniskami na ziemiach etnograficznie ukraińskich były: Milanowicze w Kowelskiem, Lwów, Ostróg i Kijów, ten ostatni dopiero od początku XVII w.; dwa ośrodki kulturalne powstały na ukraińsko-białoruskim pograniczu: w Zabłudowie i Słucku, jeden w centrum ziem białoruskich, w Wilnie. Obok tych głównych ognisk istniały tutaj i tam inne, drobniejsze. Pierwsza szkoła wyższego typu, zwana akademją, powstała w Ostrogu, pierwsza stauropigja (niezależne od biskupa bractwo o charakterze religijno-kulturalnym) we Lwowie; natomiast pierwsza drukarnia w Wilnie.

Zatem o jakiemkolwiek “bezwzględnem górowaniu” kultury białoruskiej nad ukraińską mowy być nie może! Nie może być mowy także i z tego względu, że tak samo jak język literacki, tak też i życie kulturalne całej ówczesnej Rusi było jednolite, wspólne, jako produkt wspólnego wysiłku obu grup etnicznych, ukraińskiej i białoruskiej; cały ówczesny ruch umysłowy odbywał się za ich obopólnem porozumieniem, przy ich zgodnem współdziałaniu. Wileńskie bractwo niecierpliwie oczekuje sankcji statutu lwowskiej stauropigji przez patrjarchę carogrodzkiego i prosi, by jak najrychlej przysłano mu kopję. Otrzymawszy potem zatwierdzenie swego nowego statutu, ułożonego na wzór bractwa lwowskiego, bractwo wileńskie posyła lwowskiemu 30 egzemplarzy tegoż w celu dalszego szerzenia brackiej organizacji w Galicji i na Wołyniu. Lwowskie i wileńskie mieszczaństwo łączy się dla wspólnej akcji kulturalnej z ukraińskimi i białoruskimi możnowładcami; odbywają się wspólne zjazdy i konferencje. Wytwarza się żywa wymiana wartości kulturalnych. Ks. Ostrogski, otrzymawszy cenne rękopisy z Atosu, przesyła je ks. Kurbskiemu do Milanowicz, ten zarządza sporządzenie odpisów dla mieszczan wileńskich. Bractwu wileńskiemu posyła ks. Kurbskij swe listy do przeczytania, zaś ze Lwowa wzywa mieszczanina Semena Sidlara i niejakiego księdza Michnę na konferencję do siebie. Niektórzy z profesorów akademji ostrogskiej (np. Filalet–Broński) pochodzili z Białej Rusi, w 1590-ych latach wielu działaczy ze Lwowa (np. Cyryl Trankwiljon Stawrowećkyj) i Brześcia przesiedliło się do Wilna. Wobec tego rozróżnienie osobnej białoruskiej kultury i przeciwstawianie jej ukraińskiej jest rzeczą wręcz niemożliwą do przeprowadzenia.

Co się tyczy wyznania religijnego, to oczywiście, że sama tylko wspólność religji nie może być dowodem wspólnoty narodowej. Jeżeli jednak obok całego szeregu wspólnych cech, łączących Ukraińców i Białorusinów ze sobą, wymieniliśmy także i wspólność wyznania, uczyniliśmy to z tego względu, że obok innych i ten czynnik odgrywał ważną rolę. Przytaczanie więc oklepanych, szkolnych przykładów w rodzaju, że Polacy i Krzyżacy wyznawali tąż samą religję, nie znajduje tutaj żadnego zastosowania.

To, co dr. Stankiewicz prawi o rzekomo wrogim nastroju Białorusi do kozaczyzny, opiera się na bardzo kruchej podstawie. Opinja autora jednej kroniki nie może być uważana zą miarodajną w tej sprawie. Zresztą wyjątki przytoczone z kroniki Barkułabowskiej odnoszą się do wyprawy Nalewajki na Białą Ruś 1595 r. i do uczestnictwa kozaków w wojnie szwedzkiej 1601–1603. W pierwszej kozacy zaporożcy wogóle nie brali udziału (ich hetmanem był wówczas Łoboda) tylko “swawolne kupy” ochotników i celem jej były rekwizycje dla uzupełnienia zapasów wyczerpanych w kampanji węgierskiej; w wojnie szwedzkiej uczestniczyły oddziały zaporożców, wzięte na żołd przez polskich hetmanów, które, nie otrzymawszy przyrzeczonej zapłaty, chwyciły się samowolnych rekwizycyj. Że fakty te wywołały skargi i narzekania wśród ludności okolic dotkniętych rabunkiem i znalazły odpowiednie echo w kronice miejscowej, jest rzeczą łatwo zrozumiałą. Nie świadczy to jednak wcale o jakiejś żywiołowej nienawiści ludności białoruskiej do kozaczyzny jako takiej, tak samo, jak liczne skargi na grabieże i inne nadużycia wojsk kwarcianych, podnoszone bądź przez posłów w sejmie, bądź w polskiej literaturze pamiętnikarskiej XVI і XVII ww., nie świadczą o nienawiści szlachty polskiej do armji swego państwa. Szanowny Autor zrozumiał mnie zupełnie opacznie, starając się udowodnić, że Kryczewski, Stetkiewicz, Brujaka i inni liczni przedstawiciele szlachty białoruskiej, łącząc się z powstaniem Chmielnickiego zaraz w jego początkach, nie mieli celów specjalnie ukraińskich. Tego też nigdzie nie twierdziliśmy, owszem zaznaczaliśmy, że powodem tego była właśnie wspólność celów, że oni ruch powstańczy, który ogarnął Ukraine, uważali za korzystny także dla Białej Rusi; wszystkie wyjaśnienia, jakie dr. Stankiewicz przy tej sposobności podaje, tylko potwierdzają ten pogląd. Cały zaś ustąp artykułu, dotyczący stanowiska ludności białoruskiej w czasie wojny moskiewskiej 1654–1656, jest bałamutny i świadczy o bardzo niedokładnej znajomości autora historji tych lat. Właśnie jest rzeczą bardzo znamienną, że mimo oficjalnego sojuszu Chmielnickiego z Moskwą miedzy armją kozacką, operującą na Białej Rusi, i oddziałami wojsk moskiewskich były bezustanne niesnaski i tarcia z powodu wręcz przeciwnych celów, do jakich każda ze sprzymierzonych potęg dążyła. Kozacy sądzili, że Biała Ruś powinna być włączona do autonomicznej Ukrainy, jako do wspólnej ojczyzny, Moskwa dążyła do zagarnięcia tego kraju pod bezpośrednią władze cara. Na tem też polegała cała zręczność dyplomatyczna t. zw. “nakaźnych hetmanów” na Białej Rusi, początkowo Zołotarenki, potem, po jego śmierci, Neczaja, że potrafili swoją zupełnie odrębną politykę prowadzić skutecznie, nie doprowadzając jednak do zerwania z Moskwą. Twierdzenie dr. Stankiewicza, jakoby we wszystkiem, cokolwiek przedsiębrali wówczas poszczególni działacze białoruscy, można się dopatrzeć “własnego celu narodowo-białoruskiego”, jest fantazją, nieopartą na żadnych faktach realnych. Jedyną osobistością, która wówczas próbowała prowadzić na Białej Rusi politykę na własną rękę, był Pokłoński, który za zgodą cara w sierpniu 1654 r. zorganizował swój odrębny oddział wojskowy, pragnąc odegrać rolę – jak się wyraża Hruszewśkyj – małego Chmielnickiego. Lecz przy najszczerszej woli nikt w jego działalności nie potrafi doszukać się jakichkolwiek celów, odpowiadających interesom miejscowym, nie mówiąc już o narodowych białoruskich. Był to typowy awanturnik-kondotjer o wyłącznie osobistych ambicjach, który początkowo służył polityce moskiewskiej, intrygując przeciw Zołotarence, by następnie w lutym 1655 r. przejść na stronę Radziwiłła, starając się równocześnie pogodzić się z Zołotarenką. Wreszcie cały zwerbowany przez niego oddział wojska opuścił go i przyłączył się do kozaków. By dokładnie przedstawić stanowisko ludności białoruskiej, przedewszystkiem szlachty i mieszczaństwa, względem kozaków, musielibyśmy omówić cały szereg wypadków, jakie w czasie powstania Chmielnickiego zaszły na Białej Rusi. To jednak zbyt rozszerzyłoby ramy naszego artykułu, odsyłamy więc ciekawych do IX-go tomu Historji Hruszewskiego, gdzie te sprawy są szczegółowo przedstawione. Tutaj wspomnimy tylko o jednym fakcie który rzuca bardzo jasne światło na nastroje, panujące podówczas wśród intelektualnych sfer białoruskich. Moskiewskie poselstwo Puszkina w czasie swego pobytu w Warszawie 1650 r. weszło w bliższy kontakt z kupcem wileńskim Ign. Liśkiewiczem, delegatem wileńskiego bractwa prawosławnego, wysłanym do Warszawy w sprawach religijnych. Przy tej sposobności Liśkiewicz pokazywał posłom moskiewskim hymn pochwalny na cześć Chmielnickiego i Wyhowskiego, ułożony w Wilnie, którego odpis posłowie załączyli do swego sprawozdania. Hymn ten wysławia Chmielnickiego jako protektora religji prawosławnej, głowę i wodza całego narodu ruskiego, odnowiciela dzieła Włodzimierza Wielkiego. Jest on chyba dość wymownym wyrazem poczucia wspólnoty narodowościowej intelektualnych sfer białoruskich z ukraińskiemi, a równocześnie odrębności od Moskwy, która – jak wiadomo – już wówczas rościła sobie pretensje do wyłącznego przedstawicielstwa dawnej Rusi i do spuścizny po Włodzimierzu Wielkim.

Tak w świetle faktów historycznych rozpływają się w nicość argumenty, któremi dr. Stankiewicz pragnąłby udowodnić istnienie odrębnej narodowości białoruskiej już w XV–XVI w.

Kiedy dr. Stankiewicz, idąc dalej wstecz, twierdzi, że w XI–XIII w. “nie było jedności narodowej Białorusinów z Ukraińcami ani z Rosjanami”, to ma zupełną rację, gdyż na dawnej Rusi książęcej nie przyszło do wytworzenia wspólnego ogólno-ruskiego poczucia narodowego, nie było zatem ogólno-ruskiej narodowości. Ruś okresu książęcego tworzyła tylko wspólną sferę kulturalną. Natomiast nie ma zupełnie słuszności, kiedy stąd wywodzi istnienie już w owych czasach odrębnej narodowości białoruskiej. Księstwo połockie, na które powołuje się, było tak samo dzielnicą polityczną bez jakiegokolwiek charakteru narodowościowego, jak każda ziemia ówczesnej Rusi. Nie obejmowało ono też nawet znaczniejszej części ziem białoruskich, gdyż Smoleńszczyzna tworzyła zupełnie odrębną dzielnicę, pozostającą przeważnie w ścisłym związku z księstwem kijowskiem; część ziem białoruskich wchodziła w skład dzielnic siewierskiej i turowopińskiej, a Mińszczyznę oderwał od Połocka już Włodzimierz Monomach w 1116 r. Wspomniana przez dr. Stankiewicza wielka wyprawa książąt na Połock 1127 r. nie może być uważana za jakąś antybiałoruską akcję Ukraińców, skoro uczestniczyły w niej także wojska smoleńskie, turowopińskie i grodzieńskie. Ta i inne ówczesne wojny międzyksiążęce były zwykłemi walkami dynastycznemi, a doszukiwać się w nich momentów narodowościowych jest rzeczą zupełnie beznadziejną, rażącym anachronizmem. Tak samo nie godzi się czynić z Rohniedy, bohaterki białoruskiej, skoro wedle wyraźnego świadectwa kroniki jej ojciec był normańskim konungiem, wychodźcą ze Skandynawji.

Wreszcie dr. Stankiewicz wkracza w okres przedhistoryczny i, solidaryzując się z fantazjami dr. Czechowicza, dochodzi do przekonania, że podobnie jak wedle tego ostatniego osobna narodowość ukraińska, tak też i białoruska istniały już w czasach przedhistorycznych. Podaje też swoją koncepcję pojęcia narodowości, którą pozwolę sobie przytoczyć w całości. Według dr. Stankiewicza “odrębność polityczna, ekonomiczna, społeczno-prawna oraz religijna są ważne dla rozwoju narodowego, lecz nie są konieczne dla istnienia narodu… Dla odrębności narodowej wystarczy odrębny typ psychologiczny, którego wyrazem jest odrębność językowa”. I zaraz potem dodaje zastrzeżenie, że “w pewnych wypadkach może być odrębny naród bez odrębności językowej” (przykład: Amerykanie). Cóż zatem pozostaje jako ostateczne i podstawowe kryterjum odrębności narodowej? – musi zdumiony czytelnik zapytać. Gdzie szukać owego momentu, który ma rozstrzygać, czy jakaś grupa ludzi może być uważana jako osobny naród, czy też nie?

Dr. Stankiewicz niezadowolony, że w rozprawie o genezie narodowości ukraińskiej nie podałem swego określenia pojęcia narodowości. Sądziłem, że bogata literatura przedmiotu, rozprawy drugiego niemieckiego zjazdu socjologów w 1912 r., który zajmował się głównie tym problemem, wreszcie cały szereg referatów, wygłoszonych na ostatnim światowym zjeżdzie historyków w Oslo, zwalniają mnie od zbędnego rozstrząsania dostatecznie już ustalonych pojęć. Sądzę też, że wszystkim, którzy interesują się sprawami narodowościowemi i pragną zabierać w nich głos, jest wiadome, że istota wspólności narodowej mieści się nie w objektywnych cechach, lecz w subjektywnym momencie, że zatem naród to wspólnota ludzi, oparta na racjonalnej, żywiołowej woli do tworzenia narodowości (Wille zur Nation), że t. zw. objektywne cechy narodowości, a więc także i język, odgrywają przy tem tylko rolę czynników subsydjarnych, które przy pewnych historycznych warunkach pomagają wytworzeniu owej żywiołowej woli do formowania wspólnoty narodowej oraz ugruntowaniu poczucia istnienia tej wspólnoty[92]. Dlatego obecnie zupełnie słusznie jedynym niewątpliwym sprawdzianem narodowościowej przynależności ludności jakiegoś okręgu terytorjalnego uważa się plebiscyt, oczywiście bezstronnie przeprowadzony, i każdy spis ludności, obejmujący rubrykę narodowości, jest zarazem plebiscytem. W czasach historycznych, kiedy jeszcze nie urządzano plebiscytów, spotykamy się z pewnemi faktami, w których u poszczególnych zrzeszeń ludności ujawnia się bądź aktywnie, bądź deklaratywnie istnienie mniej lub więcej wyrobionego poczucia wspólnoty narodowej. W czasach przedhistorycznych, kiedy sfera zainteresowania społecznego nie sięgała poza obręb kilku lub kilkunastu najbliższych rodów, powstawanie jakichkolwiek narodowości było zupełnie wykluczonem.

Dziwi się wreszcie dr. Stankiewicz, dlaczego “dla istnienia odrębnego narodu prof. dr. Korduba, jak również dr. M. Czubatyj wymagają historycznych przyczyn jego powstania”. “Dlaczego te przyczyny mają być koniecznie historycznemi? – pyta dalej – czy dlatego, żeby historycy mogli je badać?” Na te dość dziwne i prymitywne pytania mogę dać tylko tę odpowiedź, że wszystko co istnieje ma zwykle jakąś przyczynową rację swego istnienia, historycznemi zaś przyczynami zwiemy te przyczyny, które działały w przeszłości, w przeciwieństwie do przyczyn teraźniejszych, aktualnych, działających obecnie. Ponieważ przyczyny zwykle czasowo wyprzedzają fakt niemi spowodowany, naród zaś białoruski obecnie już istnieje, to przyczyny, które wywołały jego powstanie, musiały ujawniać się w czasie minionym, są więc historycznemi. Być może, że w pytaniach dr. Stankiewicza zaszedł lapsus calami, że autor miał na myśli przyczyny polityczne. Lecz i w takim razie niema powodu do zdziwienia. Ponieważ motoryczną siłą wspólnoty narodowościowej jest dążenie do ujawnienia politycznej samodzielności, to i przyczyny, wywołujące ukształtowanie się narodowości, bywają zwykle natury politycznej. Co się tyczy narodowości białoruskiej, to należałoby rozpatrzeć, czy jej geneza nie stoi w związku z aktem unji lubelskiej. Akt ten odłączył wszystkie ziemie ukraińskie (z wyjątkiem stosunkowo nieznacznej smugi na północnym zachodzie) od państwa litewskiego, a zatem rozluźnił ich dotychczasowy ścisły związek polityczny z ziemiami białoruskiemi. Wprawdzie przypada on na 3-cią ćwierć XVI w., lecz skutki zmian tego rodzaju nie dają się natychmiast odczuwać, a następują dopiero po upływie dziesięcioleci.

Drugim ważnym momentem mogło być oderwanie się t. zw. Hetmańszczуzny, t. zn. Kijowa i lewobrzeżnej Ukrainy, od państwa Polsko-Litewskiego (1648 r.) i ich związek z Moskwą (1654, względnie 1667 r.). Właśnie ta część Ukrainy staje się w drugiej połowie XVII i w XVIII w. ośrodkiem politycznego i kulturalnego ruchu Ukraińców, podczas gdy ich życie narodowe na ziemiach pozostałych przy Polsce marnieje i podupada. Natomiast główne ośrodki życia kulturalnego Białorusinów, przedewszystkiem Wilno, pozostały nadal w składzie państwa Polsko-Litewskiego. Następstwem tego musiało być dalsze zróżniczkowanie się tych obu grup etnicznych, które doprowadziło do podziału na dwie odrębne narodowości. Oczywiście wpływ tych czynników politycznych na formację narodowości białoruskiej i ich doniosłość w tym procesie należałoby jeszcze dokładnie zbadać. To też narazie wskazuję na nie, jako na rzucające się w oczy możliwości, tylko dlatego, że dr. Stankiewicz z całą stanowczością twierdzi, że w ciągu ostatnich trzech stuleci “żadnych takich przyczyn, które mogłyby spowodować wyodrębnienie się narodu białoruskiego, nie było” i stąd wywodzi, że naród ten musiał istnieć już przed połową XVII w.

Reasumując swe uwagi, musimy stwierdzić, że usiłowania dr. Stankiewicza, zmierzające do przesunięcia genezy narodowości białoruskiej w czasy poprzedzające okupację litewską (nie mówiąc już o dobie przedhistorycznej), nie wytrzymują krytyki naukowej. Quod erat demonstrandum, non est demonstratum.

Зміст

МИРОН КОРДУБА

ЩЕ КІЛЬКА СЛІВ У СПРАВІ «НАЙВАЖНІШОГО МОМЕНТУ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ» (АКАД. СТЕПАНОВИ СМАЛЬ-СТОЦЬКОМУ У ВІДПОВІДЬ)

Літературно-Науковий Вісник 107/10 (1931), 902–903.

1)        Праця проф. Пархоменка: «У истоков русской государственности» знана не тільки мені, але й читачам ЛНВ., бо я її докладно обговорив у статті «Найновіші теорії про початки Руси» (ЛНВ. 1929. XII.) і акад. Смаль-Стоцький не потребував переповідати її змісту. В цій статті я подав оцінку теорії Пархоменка, а також причини, чому його поділ східних Словян на три групи вважаю довільним і безпідставним. Негативно до праці Пархоменка, а з окрема до його поділу східних Словян, поставився також проф. Томашівський в статті: «Nowa tеorja о początkach Rusi», (Kwart. historyczny 1929/ІІІ.) Так caмо й проф. Нідерле в Slavi-ї 1925/ІІ. Проте поклик на тези Пархоменка справи не рішить.

2)        У вище згаданій статті я обговорив також фантазію П. Смірнова. Пригадую, що основна тенденція Смірнова – це старання виказати, що найдавнійша Русь, се надволжанський руський хаканат, котрий мавби існувати в VIII. і з початку IX. віку, а київська, новгородська і тмутороканська Русь – це тільки пізнійші нарости цеї прастарої суздальської Руси. Думаю, що покликуватися на цю працю акад. Смаль-Стоцькому не по дорозі.

3)        Акад. Грушевський, поборюючи російську офіціяльку схему історії, котра від другої полов. XII. в. осередок ваги руської історії переносить з Київа до Володимира над Клязмою, а відтак до Москви, мав безперечно повну рацію. Але таке становисько зовсім не суперечить признаванню культурної спільности цілої Руси (Київської, Смоленської і Новгородської) в ІХ.-ХІІ. вв. і цю культурну спільність визнає й Грушевський, як я виказав у своїй попередній відповіди (ЛНВ 1931/V), про що зрештою кожний може переконатися, заглянувши до обох перших томів його Історії України-Руси.

4)        Замітки: «Отже була вже тоді українська нація!», навязаної до цитати з моєї відповіди, що «давня Русь була спільним добром всіх трьох тоді руських націй», годі брати поважно, бож зі змісту зовсім ясно, що мова йде про теперішні три нації, котрі, тоді (в ІХ.- ХІІ, вк.) були руські.

5)        Поклик на те, що в XVI–XVIII. вв. все, що в Moсковщину приходило з Київщини, не приймалося там за своє, а за чуже, – зовсім зайвий, бо я кладучи ґенезу української нації на т. зв. литовську добу (XIV–XV. в.), тим самим признаю, що в XVI– XVIII. вв. Московщина і Київщина були представниками двох окремих націй.

6)        Не знаю, на якій підставі шан. акад. думає, що я не можу собі дати ради зі словом «Русь» і його значінням. Я ніколи не твердив, що імя Русь звязується «лише з одними Полянами», тільки зазначував, що в літописях назва Русь має раз ширше, то знова вуще значіння, і що саме у найвущім, найтіснішім значінню Русь означає Полян; заразом вказував, що цеї назви ніде в літописях не вживалося на означення цілої південної Руси в протиставленню до північної. Це для наукової стислости і в обороні «історичної правди». Зрештою про значіння терміну Русь в літописях дискусія ведеться вже цілу сотню літ (перший зачіпив цю справу Феодотов: «О значеній слова Русь въ нашихъ лѣтописяхъ» ще в 1837 р.) і вона вже доволі вияснена.

7)        Корінь непорозуміння між мною і акад. Смаль-Стоцьким (а також д-р Чеховичем) лежить в тім, що вони майже ідентифікують мову з національностю, а то дві ріжні річи.

Зміст

Dr. MIRON KORDUBA

Prof. an der Universität Warschau

DIE ENTSTEHUNG DER UKRAINISCHEN NATION

Contributions a l’histoire de l’Ukraine au VII-e Congrés International des Sciences

Historiques (Leopol, 1933), 19–67.

I.

Es ist bis jetzt von keiner Seite der Versuch unternommen worden, wissenschaftlich den Zeitpunkt festzustellen, in welchem das ukrainische Volk sich das erstemal als ein zusammengehörendes ethnisches Ganzes und zugleich als eine von seinen Nachbarn verschiedene besondere Einheit zu fühlen begann, oder, mit anderen Worten, wann es zum Bewußtsein seiner eigenen Nationalität gelangt ist. Selbst der hervorragendste ukrainische Historiker, Mich. Hruschewśkyj, hat dieses wichtige historische Problem nur im Vorbeigehen berührt, ohne sich auf seine Lösung einzulassen, ja sogar ohne seinen eigenen Standpunkt in dieser Angelegenheit klar zu präzisieren. “Sowohl in linguistischer wie auch in psychophysischer Hinsicht – sagt er – reicht die Differenzierung der ukrainischen, der weißruthenischen und der großrussischen Völkerschaften weit über die Grenzen der Geschichte zurück. Beim Verlassen ihrer Urheimat, wo ihnen bereits gewisse Unterscheidungsmerkmale innegewohnt hatten, sind diese Völkerschaften in verschiedene physische, i ökonomische und kulturelle Verhältnisse, in verschiedene ethnographische Milieus geraten. So formt sich die großrussische Nationalität vornehmlich auf der finnischen Unterlage, die weißruthenische im nahen Zusammenleben mit der litauischen Gruppe, die ukrainische in fortwährender Nachbarschaft mit den Türken. Ganz andere kulturelle Einflüsse, waren im Dnipro- und Dnistergebiete, als im Wolgabecken wirksam u. s. w. Die Geschichte hat diese Völker größtenteils auf ganz verschiedene Wege, welche mehr Differenzen als Analogien aufwiesen, geleitet. Im Resultate hat sich ein nationales Selbstgefühl entwickelt, welcher gegenwärtig sogar ganz instinktiv den Ukrainer, den Weißruthenen und den Großrussen von einander unterscheidet“[93]. Wann aber, in welchem Zeitpunkte oder wenigstens Zeitalter, bei welchen Umständen und unter welchen Einflüssen dieses nationale Selbstgefühl endlich zum Durchbruch gekommen ist, auf diese Fragen bleibt uns der Verfasser die Antwort schuldig. Auch vergebens suchen wir danach in seiner monumentalen, bis jetzt neunbändigen “Geschichte der Ukraine-Ruś”. In der Vorrede zum IX. Bande, in welchem er die sog. Chmelnytschyna-Bewegung schildert, sagt er: “Die neue Bewegung, welche mit der Wiedergeburt im XVI Jh. begonnen war, findet in diesem Zeitalter (Chmelnytschyna) ihre weitere Entwicklung; in demselben wurde das geschweißt, was mit der Zeit zur ukrainischen Nation werden sollte“[94]. Demnach, könnte man meinen, wäre nach Hruschewśkyjs Auffassung zur Zeit des Aufstandes von Chmelnyćkyj (Mitte XVII Jh.) die ukrainische Nation noch nicht vorhanden gewesen. Doch dem widersprechen seine Aeußerungen an anderen Stellen desselben Werkes. So sagt er bei Besprechung der Ursachen des Aufstandes: “Hinter den krassesten und empfindlichsten, von der Agitation aufgefangen sozialen und religiösen Anomalien erhebt sich mit voller Deutlichkeit das Motiv der nationalen Verknechtung, des nationalen Unrechtes… Im ukrainischen Leben, in der Empfindung der Ukrainer, in ihren Beziehungen zu den Polen und zum polnischen Staate vereinigten sich alle Mängel der polnischen sozialen und politischen Verfassung, der polnischen Politik, der polnischen Verwaltung in eine allgemeine nationale Synthese, welche ungemein empfindlich und schmerzlich і wirkte… Alles verband sich in eine unendliche Reihe von nationalen Unbilden, in ein Gesamtbild der Verknechtung des “ruthenischen Volkes” durch den polnischen Staat, durch die “Lachy”; vergebens versuchten die damaligen. Politiker …dieses Bild in besondere soziale oder politische Fehler und Mißbräuche zu zergliedern; in den Gefühlen, im Bewußtsein der ukrainischen Leute schmolz es in einen unzertrennbaren Begriff der nationalen Verknechtund zusammen“[95]. Es mußten demnach schon vor dem Ausbruche des Aufstandes bei den “ukrainischen Leuten”; das Nationalgefühl vorhanden und das nationale Bewußtsein genug empfindlich gewesen sein, wenn die Verletzung derselben die ukrainischen Massen zu einem bewaffneten Aufstande treiben konnte.

Wenn wir also bei dem Hauptvertreter der ukrainischen Geschichtswissenschaft derart schwankende Ansichten antreffen, ist es nicht zu verwundern, daß in der sonstigen Literatur Meinungen über diese wichtige Frage sehr weit auseinander gehen. Während die einen das Bestehen einer eigenen ukrainischen Nation schon in der vorhistorischen Zeit geradezu als unantastbares Dogma ansehen, glauben andere, die ukrainische Nation habe sich zusammen mit dem halizisch-wolynischen Reiche in XIII. Jh. ausgebildet, und wieder andere versetzen die Formung derselben erst in die Anfänge des XIX. Jh., obwohl man diese Zeit allgemein als das Zeitalter der Wiedergeburt der ukrainischen Nation zu bezeichnen pflegt. Doch sind das lauter Ansichten, intuitive Behauptungen, denn, wie bereits oben betont, kann sich keine von diesen Gruppen auf irgendwelche Ergebnisse eines speziellen Studiums dieses Problems berufen. So ist es, glauben wir, höchst an der Zeit, der Frage näher zu kommen und zugleich die Ursachen und die Umstände, welche zur Bildung der ukrainischen Nation, geführt haben, genauer zu untersuchen.

II.

Die slavischen Stämme, denen wir in den Anfängen der osteuropäischen Geschichte begegnen: die Polanen, Derewlanen, Radymitschen, Wjatitschen, Drehowitschen u. a., bildeten zweifellos die Keime besonderer ethnographischer Einheiten. Das wird sowohl von der ältesten “Litopyś” bezeugt, welche die eigenen Sitten und Traditionen dieser Stämme zu charakterisieren versucht, ferner von der archäologischen Forschung bestätigt, welche bei denselben verschiedene Bestattungsriten feststellt, schließlich auch von der Philologie wahrscheinlich gemacht, welche die gegenwärtigen sprachlichen und dialektischen Unterschiede an jene alte Einteilung in Stämme anzuknüpfen trachtet. Es kann weiter kaum bezweifelt werden, daß sich selbst überlassen, diese Polanen, Derewlanen, Radymitschen etc. auf dem Wege der natürlichen Evolution sich mit der Zeit zu besonderen slavischen Völkern entwickeln würden. Doch dieses wurde durch Begründung des Reiches Ruś verhindert. Die Vereinigung der ostslavischen Stämme zu einem gemeinsamen politischen Organismus, dann die Einführung des Christentums mit seiner zentralistischen Kirchenverfassung mit dem Kyiwer Metropoliten an der Spitze, die Annahme des Altbulgarischen als einer allgemeinen Kirchen- und Literatursprache und schließlich auch die Verbreitung des einheitlichen Rechtes („Ruśka Prawda“) im ganzen Reiche haben den weiteren Differenzierungs-Prozeß unterbunden. Es entwickelte sich, vielmehr eine gemeinsame, ziemlich einheitliche Kultur, welche von den führenden Elementen im ganzen Reiche angeeignet wurde und welche sich allmählich bis in die entlegensten Gebiete des Reiches verbreitete.

Doch zur Verschmelzung aller ostslavischen Stämme in ein ethnisches Ganzes, in eine eigene Nation, ist es nicht gekommen. Schuld daran trug nicht allein die bald, bereits um die Mitte des XI. Jh. eingetretene Teilung des Reiches. Die Geschichtsforscher pflegen die Bedeutung derselben zu überschätzen, indem sie die dadurch geschaffenen Verhältnisse ausschließlich von dem Standpunkte des modernen öffentlichen Rechtes beurteilen. Von diesem Standpunkte betrachtet, waren die einzelnen Teilfürstentümer gewiß ganz unabhängige Staaten, insbesondere seitdem nach dem Tode des Fürsten Mstislaw Monomachovitsch (1132) die Macht der Kyiwer Herrscher derart gesunken war, daß ihre seniorale Oberhoheit ganz illusorisch wurde. Aber man vergißt dabei das privatrechtliche Moment, die traditionelle Bedeutung von Elementen der Geschlechtsverfassung, welche durch die herrschende Dynastie Wladimirs des Großen repräsentiert wurde. Das Geschlecht war aber nach den damaligen Begriffen eine rechtliche Organisation, welche nicht nur Personen, sondern auch ihren Besitz zusammenfaßte. Ruś als Erbgut der Dynastie Wladimirs d. Gr. erschien hiemit den Zeitgenossen, trotz den Teilungen, als eine ideelle privatrechtliche Einheit. Von diesem Standpunkte sind auch die gelegentlichen Aeußerungen in den literarischen Quellen zu betrachten, welche von der Wohlfahrt der Ruś sprechen, oder an die Solidarität derselben appellieren. Unter diesem privatrechtlich-dynastischen und nicht etwa national-patriotischen Gesichtswinkel ist auch die Apostrophe in dem “Liede vom Feldzuge Igors” zu fassen, wo sich der Verfasser an alle mächtigeren Fürsten des Reiches wendet[96] und sie zur Rache für Igors Niederlage und zum Schutze der Ruś vor den Kumanen auffordert. Die Verschmelzung der ostslavischen Stämme in eine Nation verhinderte vielmehr die viel zu große territorielle Ausdehnung der Ruś, welche in Vereinigung mit den mangelhaften Verkehrsmitteln jener Zeit einer vollständigen ethnischen Assimilation der Bevölkerung und der Entwicklung eines Bewußtseins der Gemeinsamkeit von Interessen derselben im Wege stand. Und dies umso mehr, da, wie es Hruschewśkyj in der oben zitierten Stelle ganz treffend bemerkt, die verschiedenen Teile der Ruś mit verschiedenen physischen, wirtschaftlichen und politischen Verhältnissen zu tun hatten und mit verschiedenen fremden Völkern in Berührung kamen. Dazu gesellte sich weiter der Umstand, daß das herrschende Geschlecht, die Dynastie, sich sehr stark vermehrte, was zu immer neuen und weiter greifenden Teilungen, zur immer größeren politischen Zersplitterung führte und den Fürsten zu fortwährenden Intrigen, Streitigkeiten und blutigen Kämpfen gegeneinander Anlaß gab. Der natürliche Partikularismus der breiteren Kreise der Bevölkerung kombinierte und kreuzte sich mit den Sonderinteressen der einzelnen Zweige der Dynastie. Die vollständige Zersetzung der alten Geschlechtsverfasung, für welche es in der neuen gesellschaftlichen Struktur keinen Raum mehr gab und welche in der neuen Gesetzgebung keine Berücksichtigung mehr fand, verdrängte auch die alte Idee von der Einheit des Reiches immer weiter in den Hintergrund, bis dieselbe eine ganz nebulose Gestalt annahm und sich schließlich in leeren Dunst auflöste.

Im Verlaufe der ganzen sog. Fürstenperiode des Reiches Ruś lassen sich keine Kennzeichen des Bewußtseins einer Gemeinsamkeit von politischen Interessen weder bei den Fürsten, noch auch bei den leitenden Bojarenkreisen, keine Spuren einer ethnischen Solidarität in den breiteren Bevölkerungskreisen bemerken. Die seit der zweiten Hälfte des XI. Jh. eminente und fortwährend drohende Gefahr der Kumanen- (Polowzen-) Einfälle war nicht einmal im Stande die drei von ihnen am meisten bedrohten Territorien, die Landschaften von Kyiw, Perejaslaw und Tschernyhiw, zu einem engeren dauerhaften politischen Zusammenschlusse und zum einträchtigen Zusammenwirken zu bringen; die weiter abseits gelegenen Gebiete, wie Halitsch, Polock, Suzdal u. a. verhielten sich dieser Gefahr gegenüber ganz gleichgültig.

Ebensowenig läßt sich damals das Vorhandensein, eines speziell-südrussischen ethnischen Zusammengehörigkeitsgefühles, einer Art vom ukrainischen Nationalbewußtseins, feststellen, wie, manche Forscher es versucht haben, indem sie sich einerseits auf das Bestehen eines Unwillens, ja sogar Hasses, zwischen den Einwohnern des Nordens und des Südens der alten Ruś, anderseits auf ein starkes Solidaritätsgefühl der südlichen Fürstentümer beriefen[97]. Beides sind willkürliche Behauptungen, welche in den Quellen keine Begründung finden. In keinem der zahlreichen damaligen politischen Kämpfe und Bündnisse läßt sich die leiseste Spur von einer dauerhaften Antithese zwischen dem Süden und dem Norden feststellen. Der langwierigste und zugleich der tiefste Gegensatz, welcher die alte Ruś im Laufe von mehr als zwei Jahrhunderten in Atem hielt und in zwei feindliche Lager teilte, war der Streit zwischen den Monomachowitschen und den Swjatoslawitschen (Olhowitschen). Er besaß weder ethnische noch geographische Grundlagen, sondern war rein dynastischen Charakters und entzweite am meisten gerade die südlichen, ukrainischen Ländereien. Dieser Gegensatz, welcher zu derartigen Exzessen, wie das Aufhängen am Galgen der zwei Fürsten Igorewitschen durch die Bojaren von Halitsch im J. 1211 geführt hat, beschränkte sich nicht auf die Mitglieder des fürstlichen Geschlechtes und ihren nächsten Beistand, die Bojaren, sondern war bis in die breiteren Bevölkerungsschichten eingedrungen. Das bezeugt die grausame Ermordung der Fürsten Igor Olhowitsch durch den Kyiwer Pöbel im J. 1147, ungeachtet der eifrigen Bemühungen des Statthalters, des Metropoliten und der anderen Würdenträger, das Volk von dieser in der ukrainischen Geschichte sonst ganz beispielloser Gräueltat abzubringen. Charakteristisch war auch die Antwort, welche die Einwohner von Kyiw kurze Zeit vor diesem Vorfalle ihrem Fürsten Izjaslaw Mstyslawitsch gaben, nachdem er sie aufgefordert hatte, ihm in dem Kampfe gegen Jurij von Suzdal beizustehen: “Fürst – erklärten sie – sei uns nicht böse, aber wir können auf Wladimirs Stamm unsere Hand nicht erheben, hingegen gegen die Olhowitschen brechen wir gerne selbst mit den Kindern auf“[98]. Dagegen bestand zwischen den Fürsten  von Halitsch und von Suzdal im Laufe des XII. Jh. ein engeres Bündnis, welches vornehmlich gegen die Kyiwer Fürsten gerichtet war.

Aus dem Chaos der allgemeinen territorielen Zersplitterung tauchten um die Mitte des XII. Jh. zwei neue bedeutendere politische Zentren empor, mit besonderen Zweigen der Nachkommenschaft Wladimirs d. Gr. an der Spitze, welche den Charakter von lokalen Landesdynastien annehmen, sich auf fest geformte einheimische Bojarenschicht stützen, ihre besonderen Interessensphären besitzen und eine eigene zielbewußte Landespolitik treiben. Diese Zentren bildeten sich auf zwei entgegengesetzten Polen der damaligen osteuropäischen Welt: das eine im äußersten Süd-Westen, zu Halitsch an dem mittleren Dnister, das andere im weiten Nord-Osten, zu Wladimir an der Klasma. Der gänzliche Verfall von Kyiw, des Symbols der politisch-kulturellen Einigkeit der Ruś, gegen Ende des XII. Jh. förderte das weitere Wachstum des politischen Dualismus. Beide neue Zentren entwickeln sich unaufhaltsam fort; sie ziehen in den Bereich ihrer Interessensphären immer weiteren Kreis der benachbarten Ländereien hinein und breiten auch ihre unmittelbare Herrschaft immer weiter aus. Außer der Verschiedenheit der politischen Interessen machen sich in den beiden auch ganz verschiedene kulturelle Einflüsse geltend: in Halitsch die über Polen und Ungarn eindringende westeuropäische, in Wladimir die orientalistisch-nordische Kultur. Beide sind auch ethnisch voneinander verschieden: das Halitscher Reich richtet seine Expansion auf Territorien, welche von den ethnographisch ukrainischen Elementen besiedelt sind, das Reich von Wladimir-Suzdal auf ethnographisch großrussische Gebiete. Zweimal waren die Fürsten von Halitsch nahe daran, alle ethnisch ukrainischen Ländereien in ihrer Hand zu vereinigen: Das erstemal an der Wende vom ХІI. zum ХIII Jh. Roman Mstyslawitsch, zum zweitenmal am Ende der 30-er Jahre des XIII. Jh. Daniel Romanowitsch. Das erstemal war es der unverhoffte Tod Romans und der darauf folgende lange Kampf um seine Erbschaft, zum zweitenmal der Einfall der Mongolen, welche diesen Prozeß unterbrochen und seine Vollendung verhindert haben.

Der Mongolensturm im J. 1240 hat dem politisch-staatlichen Leben am mittleren Dnipro den Rest gegeben. Die Bevölkerung der Gebiete, welche einst den Mittelpunkt der Ruś bildeten, verweigert den Fürsten den Dienst, löst sich in einzelne Dorfgemeinden auf und betrachtet als vorteihafter, den Mongolen den Tribut zu zahlen, als die Bürde der Erhaltung der Fürsten und ihres Gefolges weiter zu tragen. Es tritt eine anarchistische Reaktion ein, welche fast die vorhistorischen Verhältnisse wieder herstellt. So verschwindet das Fürstentum von Kyiw für längere Zeit, das von Perejaslaw für immer. Auch in der Tschernyhiwer Landschaft stirbt das politische und kulturelle Leben ab, die Stadt Tschernyhiw büßt ihre bisherige dominierende Stellung vollständig ein und ihre Rolle wird nach einiger Zeit von der weiter im Nord-Osten, im Lande der Wjatytsche gelegenen Stadt Brjanśk übernommen. Die anarchistische Bewegung greift auch nach den östlichen Gebieten des halizisch-wolynischen Reiches hinüber; nur mit Mühe gelingt es Daniel diese Gefahr abzuwehren. Die schon früher nicht besonders festen und intensiven Bande, welche Halitsch mit dem Osten und Norden verknüpften, werden jetzt vollständig gelöst, das Reich nimmt seit der Mitte des XIII. Jh. der übrigen Ruśwelt, gegenüber eine vollkommen abgesonderte, fast fremde Stellung ein und gerät immer mehr ins Fahrwasser der mitteleuropäischen Politik, in den Bereich der abendländischen Kultureinflüsse. Es ist. Z. B. bezeichnend, daß den ersten in der Ruś bekannten zwischenstaatlichen Vertrag zur Milderung der Kriegsführung, welcher die Entführung von Landbevölkerung in Kriegsgefangenschaft untersagte, die, Romanowitschen nicht etwa mit ihren stammverwandten östlichen Nachbarn, sondern mit den Fürsten von Polen geschlossen haben[99]. Von der Ausbreitung gegen Osten durch die Mongolen zurückgedrängt, lenkt das halizisch-wolynische Reich seine Expansionskraft in nördliche Richtung und erreicht in der zweiten Hälfte des ХIII. Jh. in den Gebieten am unteren Bug und an der Prypjat einige Erfolge. Im Zusammenhange damit wird auch die Hauptstadt des Reiches von Halitsch nach dem neugegründeten Lemberg (Lwiw) und schließlich noch weiter gegen Norden nach Wolodymyr Wolynśkyj verlegt. In dem ha1izisсh-wolynischen Reiсhe erreichte das ethnische ukrainische Element die prägnanteste Ausbildung seiner Eigenart.

III.

Doch auch einer Ausbreitung, des halizisch-wolynischen Reiches gegen Norden wird bald ein starker Riegel vorgeschoben. Um die Mitte des XIII. Jh. entsteht im Flußgebiete des Njemen der litauische Staat. Derselbe entwickelt gleich bei seiner Entstehung eine ungewöhnliche Expansionskraft. Schon sein Begründer Mendog beschränkte sich nicht auf Vereinigung von litauischen Stämmen, sondern hat auch eine Reihe von kleinen weißruthenischem Fürstentümern in den Flußgebieten der Prypjat’ und Berezyna unterworfen. Die halizisch-wolynischen Fürsten wurden bald gewahr, daß das neue Reich auch für sie eine Gefahr bedeute, und versuchten seine weitere Ausdehnung zu verhindern. Doch ohne jeden Erfolg. Nach inneren Wirren, welche gegen Ende des XIII. Jh. die weitere Entwicklung des, litauischen Staates für kurze Zeit unterbrochen haben, gewann derselbe in Person Gedymins einen begabten und energischen Herrscher, welcher mit wuchtiger Kraft, den Weg weiterer Erwerbungen betrat. Dem halizisch-wolynischen Reiche entriß er das Gebiet am unteren Bug (die Landschaft von Berestje–Dorohitschyn); bereit früher wurde von den Litauern das Terrіtorium von Pinśk und Turow besetzt, worauf dann die Angliederung eines großen Teiles der Derewlanen-Landschaft erfolgte. Gedymins Tod (1341) und das Aussterben der fürstlichen Dynastie der Romanowitschen in dem halizisch-wolynischen Reiche (1340) fielen fast zusammen. Während nun der älteste Sohn Gedymins, Olgerd, die Eroberungen seines Vaters im Osten weiter fortsetzte, trat dessen jüngerer Bruder, Lubart, als Prätendent auf das Erbe der Romanowitschen auf und führte einen langwierigen Krieg mit seinem Gegenbewerber, dem Könige Kasimir d. Gr. von Polen und dessen Bundesgenossen Ludwig d. Gr. von Ungar. Das ganze Reich zu erwerben ist es ihm nicht gelungen, doch schließlich behauptete er sich im Besitze von Wolynien, während die Landschaft von Halitsch Polen zufiel. Inzwischen hat Olgerd Kyiw erobert (um 1360), die ganze Landschaft von Tschernyhiw und einen bedeutenden Teil der Landschaft von Smolensk besetzt, endlich auch Podolien den Mongolen entrissen. Auf diese Weise befanden sich gegen Ende des XIV. Jh. alle weißruthenischen und ukrainischen Territorien, mit Ausnahme der von Polen besetzten Halitscher Landschaft, im Bereiche des Großfürstentums Litauen. In dem letzten Jahre dieses Jahrhunderts unternahm der litauische Großfürst Witold einen, freilich mißlungenen, Vorstoß bis an die Worskla (1399).

Diese staunenswerte Expansion ging sehr leicht, ohne besondere Anstrengungen, ohne größeres Blutvergiesen vonstatten. Sie war auch im Stillen, ohne viel Lärm zu verursachen, erfolgt. In den Quellen aus dieser Zeit finden wir nur karge Nachrichten davon, so, daß es dem Forscher manchmal schwer fällt, die Vorgänge in ihrer allmählichen Entwicklung herzustellen. Die Besetzung unermeßlicher Territorien der alten Ruś durch Litauen war nicht so sehr die Folge der wirklichen Eroberung, als vielmehr einer Art von pénetration pacifique. Zu einer wirksamen Gegewehr waren weder die winzigen Fürstentümer, in welche die nordwestliche Ruś zerfallen war, noch umso weniger die in einzelne Dorfgemeinden pulverisierten Gebiete an dem mittleren Dnipro und in Podolien fähig. Auch wollten sie sich meistenteils nicht wehren, weil die Litauer ihnen Befreiung von der mongolischen Oberhoheit brachten. Die Mongolen leisteten ebenfalls keinen kräftigen Widerstand, da die Goldene Horde in der zweiten Hälfte des ХIV. Jahrh. von heftigen inneren Krisen heimgesucht war.

Anfangs wurde die neue Fremdherrschaft von der einheimischen weißruthenischen und ukrainischen Bevölkerung gar nicht hart empfunden. Die litauischen Eroberer des XIV. Jh. hielten hier an dem Grundsatze fest: “Wir rühren nicht an dem Herkömmlichen und führen keine Neuerungen ein”. Gewöhnlich, aber auch nicht immer, übernahm an Stelle des bisherigen Fürsten ein neuer aus dem litauischen Fürstengeschlechte die Regierung. Die sozialen Zustände, die rechtlichen Normen, die Verwaltung unten Mitwirkung der hervorragendsten einheimischen Leute, überhaupt das ganze Leben, blieben weiter beim alten bestehen. Die einzige neue Last, welche bloß die oberen Schichten berührte, war der Kriegsdienst, die Verpflichtung zur Stellung von Hilfstruppen. Die Litauer, welche in kultureller Hinsicht bedeutend tiefer als die Bevölkerung der eroberten Ruśgebiete standen, verfielen sehr bald unter den kulturellen Einfluß der letzteren. Die litauischen Fürsten und ihr Gefolge, in den weiten neuerworbenen Ländereien zerstreut, begannen bald sich die Lebensweise, Bräuche, Sitten ihrer Untertanen anzueignen, ja ihre Sprache und ihre Religion anzunehmen. Es setzte eine Ruthenisierung der Litauer ein, welche sich auch nach dem Kern-Litauen, vornehmlich auf den großfürstlichen Hof und dessen Würdenträger, ausdehnte. Die Großfürsten von Litauen begannen sich als Nachkommen und Erben der alten Kyiwer Fürsten zu betrachten und übernahmen die Mission, alle ehemaligen Ruślande in ihrer Hand zu vereinigen. Derartiges Programm verkündet bereits der Großfürst Olgerd in seiner stolzen Erklärung an den Großmeister des Deutschen Ordens: “Omnis Russia ad Letwinos debet simpliciter pertinere!”

Die Litauer besassen damals keine eigene Literatur und haben auch keine eigene Schrift-und Literatursprache zu entwickeln getrachtet, indem sie die Sprache ihres Volkes für gemein, ungebildet und zum Gebrauche für höhere Stände als ungeeignet betrachteten. In der Ruś galt, wie bekannt, die sogenannte kirchenslavische Sprache, welche sich aus der alt-bulgarischen entwickelt hatte, als allgemeine Literatursprache. Diese hat sich indessen im XII. und XIII. Jh. von ihrem Vorbilde schon ziemlich weit entfernt und in den südlichen und westlichen Ruśgebieten, wie es die dortigen Literaturdenkmäler (z. B. die Halizisch-Wolynische Chronik) zeigen, zahlreiche Elemente der lebendigen ukrainischen Umgangssprache aufgenommen. Das litauische Reich war nun von den Umständen darauf angewiesen, sich diese Sprache als Amtssprache anzueignen. Doch in der zweiten Hälfte des XIV. und im XV. Jh. war das Kirchenslavische selbst in den Ruśländern, insbesondere in den weltlichen Kreisen, bereits ziemlich wenig bekannt. Außerdem als eine künstliche, tote Sprache war es für den praktischen Kanzleigebrauch schwer verwendbar. Die Bedürfnisse des alltäglichen praktischen Lebens haben verschiedene Arten von Geschäftsakten, wie z. B. Kaufverträge, Pfandscheine, Verleihungs- und Schenkungsurkunden, Vermächtnisse, Obligationen u. dgl. geschaffen, deren sachlicher Inhalt frei konzipiert, deren selbst Formulare neu festgesetzt werden mußten, weil keine kirchenslavischen Vorlagen vorhanden waren. Die fürstlichen Kanzleibeamten des litauischen Reiches, welche doch vornehmlich den gebildeten Kreisen der angegliederten Ruśgebiete entnommen wurden, haben sich auf diese Weise geholfen, daß sie mit vollen Händen aus dem Urquell der ukrainischen und weißruthenischen Volksmundarten schöpften. So entwickelte sich bald eine besondere “litauische” Kanzleisprache, welche auf der grammatischen Unterlage des Kirchenslavischen aufgebaut und unter Beibehaltung seiner nur wenig modifizierten Orthographie ihre Lexik der ukrainischen und der weißruthenischen Volkssprachen entlehnte und ihre Morphologie und auch zum Teil ihre Phonetik denselben anpaßte. Mit dem Laufe der Zeit kamen auch recht zahlreiche Polonismen hinzu. Sie war demnach auch keine lebende Volkssprache, sondern wiederum eine künstliche, da sie aber den breiten Schichten der Bevölkerung ganz gut verständlich war, wurde die schwer verständliche kirchenslavische Sprache durch dieselbe allmählich auch aus der Literatur verdrängt und blieb meistens nur auf den kirchlichen Gottesdienst beschränkt[100]. Das geschah; nicht nur auf dem Territorium des litauischen Reiches, sondern auch in der an Polen angegliederten Halitscher Landschaft. Die neue Kanzlei- und Literatursprache wurde “ruthenische”, seltener “russische”, oder auch “russische gemeine” Sprache (рускій, seltener россійскій языкъ, oder auch россійская общая бесѣда) genannt und von der “kirchenslavischen” Sprache (словенскій языкъ) genau unterschieden. Hingegen in der Kanzlei der Großfürsten von Moskau ward es zur Sitte dieselbe, mit dem Termine “weißruthenische Sprache” (бѣлорусскій языкъ) zu bezeichnen, welcher Name rein konventionellen Charakter hatte[101].

In derselben Periode hatte sich noch ein wichtiger Vorgang abgespielt. Als nach dem Mongoleneinfalle die Metropoliten die bisherige Residenz in Kyiw verließen und zunächst in Wladimir in Suzdalien, dann (im XIV. Jh.) in Moskau ihren ständigen Aufenthalt nahmen, bemühten sich die Fürsten von Halitsch-Wolynien beim Patriarchen um Errichtung einer besonderen Metropolie zu Halitsch. Diese Bemühungen wurden endlich im J. 1303 vom Erfolge gekrönt, aber die neue Metropolie bestand nicht lange, da sie mit dem Falle des halizisch-wolynischen Reiches ihre natürliche Stütze verlor. Doch nach Erwerbung von unermeßlichen Ruś-territorien samt Kyiw unternahmen die Großfürsten von Litauen Versuche, die alte Kyiwer Metropolie zu erneuern und dadurch den dem litauischen Reiche einverleibten Ländern ein eigenes Kirchen-Oberhaupt zu geben. Die zu Moskau residierenden Metropoliten wehrten sich dagegen ganz energisch und fanden bei den Moskauer Großfürsten eifrige Unterstützung. Es entspann sich ein erbitterter wechselvoller Kampf, im dessen Verlaufe die litauische Ruś bald besondere Metropoliten hatte, bald in Obedienz des Moskauer kirchlichen Oberhauptes verblieb. Der Kampf endete um die Mitte des XV. Jh. mit dem Siege Litauens. Jonas war der letzte wirkliche Metropolit von der ganzen Ruś. Im J. 1458 wurde von dem Patriarchen ein Grieche, namens Gregor, zum Metropoliten von Kyiw geweiht. Im nächsten Jahre versammelte sich in Moskau eine Synode, welche der moskovitichen Kirche treu zu bleiben schwur und künftighin die Metropoliten in Moskau auf Befehl des Großfürsten, ohne jede Rücksichtnahme auf den Patriarchen von Konstantinopel zu wählen beschloß. So hörte der Bestand der einheitlichen Kirchen-organisation, welche alle Ländereien der alten Ruś umfaßt hatte, endgültig auf, obwohl die beiden Oberhäupter, der Kyiwer und der Moskauer, den Titel eines Metropoliten “der ganzen Ruś” (всея Руси) führten.

IV.

Doch kehren wir zum XIV. Jh. zurück. Gleichzeitig mit Litauen begann sich noch ein Staat in Osteuropa auszubreiten, und zwar däß Großfürstentum von Moskau. Seine Expansion ging nicht so schwunghaft, wie Litauens, doch sehr systematisch und folgerichtig vor sich. Gedymins Zeitgenosse, Iwan Kalita (beide starben fast gleichzeitig im J. 1348) verpflanzte aus Wladimir an der Klasma sowohl die großfürstliche, wie auch die metropolitane Residenz nach Moskau. Bereits ihm war es auch gelungen den größsten Teil der zwischen der Oka und der Wolga gelegenen Länder in seiner Hand zu vereinigen. Sein Enkel, Demeter, setzte das Werk des Großvaters fort. Durch List, Bestechung der Bojaren, durch erzwungene Testamentverschureibungen und, wo diese Mittel nicht ausreichten, auch durch Anwendung von Waffengewalt gewann er die Fürstentümer von Twer, Rostow, Kaluga, Wladimir an der Klasma. Sein litauischer Zeitgenosse Olgerd, welcher auch hier einzugreifen trachtete und als Beschützer des Fürsten von Twer auftrat, erlitt in der Nähe von Moskau eine Niederlage. Demeter nützte auch den Verfall der Goldenen Horde aus und besiegte die Tataren in der blutigen Schlacht am oberen Don (1380), wofür er den Ehrennamen “Donskoj” erhielt. Doch dieser Sieg brachte noch nicht die erhoffte Befreiung von der Oberhoheit des tatarischen Groß-Chans; sie lastete auf dem Moskauer Reiche nach ein volles Jahrhundert. Demeters Sohn, Wasilij I., gewann Murom, Susdal, Nischnyj Nowgorod. Um diese Zeit Litauen, in der unglücklichen Schlacht an der Worskla (1399) von der weiteren Expansion in der südöstlichen Richtung zurückgedrängt, beginnt den Verhältnissen im Nord-Osten größere Aufmerksamkeit zu schenken. Beide erobernde Mächte, Litauen und Moskau, trachten nun wie um die Wette in Besetzung von noch freien Ländereien Osteuropas einander zuvorzukommen. Die Rivalität um den Einfluß auf die reichen Handelsrepubliken Pskow und Nowgorod führte bereits zwischen Wasilij und Witold zu mehreren Zusammenstößen, obwohl die beiden Großfürsten miteinander verschwägert waren. Diese Rivalität hemmte auch eine Zeitlang die Expansionskraft beider Großmächte. Um die Mitte des XV. Jh., zur Regierungszeit Wasilij II. des Blinden, brachen in dem Moskauer Reiche innere Wirren aus. Doch schon dessen Sohn und Nachfolger, Iwan III., setzte mit verdoppelter Energie die Eroberungspolitik seiner Vorfahren weiter fort. Er gewann den Rest der großrussischen Wolgaländereien, unterwarf Pskow und dann auch die Republik Nowgorod samt ihren umfangreichen Besitzungen im Gebiete des nördlichen Eismeeres. Schließlich schüttelte er im J. 1480 die lästige Oberhoheit des Groß-Chans endgültig ab. Gegen das litauische Nachbarreich begann er agressiv aufzutreten und erhob Ansprüche auf die von demselben besetzten Ruśländer. Durch eine an die Krimtataren abgeordnete Gesandtschaft ließ er denselben unumwunden erklären, sein Bestreben Litauen gegenüber richte sich auf die Gewinnung von аllen Ruśländern. So wurde Olgerds Losungswort: “Omnis Russia ad Letwinos debet simpliciter pertinere” von Iwan III. aufgegriffen, wobei die Worte “ad Letwinos” durch “ad Moscoviam” ersetzt wurden. Dieses Losungswort bildete dann in den nächsten Jahrhunderten das Programm der Herrscher von Moskau in ihrer Politik dem litauisch-polnischen Reiche gegenüber.

Das Moskauer Reich vereinigte durch seine 200-jährige Expansionstätigkeit im XIV. und XV. Jh. alle Territorien, welche von den großrussischen Stämmen besiedelt waren. Im Zusammenhange mit dieser politischen Einigung haben sich hier auch andere wichtige Prozesse abgespielt. Die Entwicklung der kirchlichen Zustände, welche schließlich zur Bildung einer besonderen Moskauer Metropolie geführt haben, haben wir bereits oben geschildert. Von der alten Ruś hat das Moskauer Reich auch die kirchenslavische Amts- und Literatursprache geerbt. Doch, ähnlich wie in dem litauischen Reiche, konnte diese tote Sprache auch hier den Bedürfnissen des praktischen Lebens bald nicht mehr ausreichen. Die Beamten der Moskauer großfürstlichen Kanzlei (дьяки, подьячіе und писцы) waren gezwungen, sich auf dieselbe Art und Weise zu helfen, wie es ihre Kollegen in Litauen taten. Sie griffen nach der lokalen Volkssprache und trachteten dieselbe, so gut und so schlecht es eben ging, mit den Regeln der kirchenslavischen Grammatik und Orthographie in Einklang zu bringen. Die zentrale Lage von Moskau, fast an der Grenze der nord- und südgroßrussischen Dialekte, begünstigte die Verständlichkeit der neuen Amts- und Geschäftssprache für alle Einwohner des weiten Reiches und verhalf derselben zur allgemeinen Verbreitung und Geltung. Diese Moskauer Kanzleisprache wird nun von den Sprachforschern als Stammutter der modernen russischen Literatursprache angesehen[102].

Wir haben oben erwähnt, daß das in der “Ruska Prawda” kodifizierte Recht, obwohl es eigentlich südlichen (ukrainischen) Ursprungs war, sich auf dem ganzen Territorium der alten Ruś die Geltung verschafft hatte. In dem litauischen Reiche behielt dieses Recht seine vorherrschende Stellung auch weiter. Es beeinflußte verschiedene “Briefe” und “Privilegien” der Großfürsten von Litauen, das Gesetzbuch des Königs Kasimir IV., des Sohnes Jagellos, vom J. 1468 und insbesondere das bekannte “Litauische Statut”. In dem Großfürstentume von Moskau hingegen wurden schon im XIV. Jh. Verordnungen erlassen und Gesetze eingeführt, welche von dem Geiste der “Ruska Prawda” stark abwichen. Die Rechtsanschauungen des ukrainischen Volkes, welche in der letzteren ihren Ausdruck fanden, entsprachen der rechtlichen Ideologie der großrussischen Stämme offenbar nicht. Außerdem machte sich hier ein bedeutender Einfluß der Goldenen Horde, der Normen und Satzungen des orientalischen mosleminischen Rechtes geltend, welcher auch auf anderen Gebieten des öffentlichen Lebens des Moskauer Staates, vor allem auf dem Gebiete der Verwaltung, zum Durchbruch kam. “Die Moskauer Gesetzgebung zur Zeit der Sudjebniki (Gesetzbücher) – hat noch der alte russische Rechtshistoriker Leontovitsch festgestellt – verliert jeden Zusammenhang mit der “Ruska Prawda“)[103].

Das waren die Umstände, welche im Laufe des XII.–XV. Jh. die früher ziemlich einheitliche Ruś in zwei heterogene Teile gespalten haben. Es entstanden zwei verschiedene, mit einander rivalisierende politische Staatswesen: Litauen und Moskau, von denen das erstere alle ukrainisch-weißruthenischen, das andere die großrussischen Stämme vereinigte. Die ehedem einheitliche Kirchenprovinz zerfiel in zwei Metropolien, in welchen sich bald auch verschiedene rituelle Abweichungen bemerken machen. An Stelle der gemeinsamen kirchenslavischen Literatursprache traten zwei neue, den einheimischen Volkssprachen nachgebildete Schrift- und Geschäftssprachen, welche von einander bald derart abweichen, daß im XVII. Jh. von den Briefen der Kosakenhetmane an die Zaren in der Moskauer Kanzlei Übersetzungen angefertigt werden mußten[104]. In den Satzungen des Litauischen Statuts einerseits und der Moskauer Sudjebniki anderseits kamen ganz andere Ideen und Rechtanschauungen zum Ausdruck. Ganz verschiedene kulturelle Einflüsse machen sich in den beiden Gebieten geltend: das litauische Reich wird durch die schon am Ende des XIV. Jh. abgeschlossene Union von Krewo mit Polen in den Bereich der westlichen Kultur hineingezogen, das moskovіtische hіngegen selbst dem Einflusse der byzantinischen Kultur entrückt und starken Einflüssen der Mongolenwelt preisgegeben. Zwei verschiedene Orientierungen, zwei Weltanschauungen formen sich in den Ruśländern zu beiden Seiten der litauisch-moskowitischen Reichsgrenze. Es ist jedenfalls sehr bezeichnend, daß, abgesehen von der öden Steppenzone, in welcher die ukrainische Kolonisation später (im XVII.–XIX. Jh.) zur bedeutenden Ausbreitung gelangt und umfangreiches Terrain gewinnt, in den ständig besiedelten Gebieten im Nordosten die heutige ethnographische Grenze zwischen der weißruthenischen und ukrainischen Bevölkerung einerseits und der großrussischen anderseits sich ziemlich genau mit der litauisch-moskowitischer Reichsgrenze aus dem Ende des XV. Jh. deckt.

V.

Die oben besprochenen objektiven Faktoren haben bewirkt, daß es nur eines Anstosses von außen bedurfte, um die ukrainisch-weißruthenische Bevölkerung des litauisch-polnischen Reiches zur Erkenntnis ihrer ethnischen Individualität, zum Bewußtsein ihrer Nationalität zu bringen. Im Werdegang der Nationen spielten gewöhnlich, wie es neulich M. Handelsman betont hat, fremde systematische Einfälle, auswärtige Kriege, welche, von irgend einer Seite kommend, genug bedrohlich waren und lange genug dauerten um die vitalen Interessen des ganzen Volkes zu berühren, überhaupt jede intensive, länger dauernde, allgemeine Gefahr – die Rolle eines derartigen Stimulus[105]. In den litauisch-polnischen Ruśprovinzen kam dieser Anstoß, diese Gefahr in Gestalt des vordringenden Katholizismus, gepaart mit der ihm folgenden Polonisierung. Wollte der litauische Staat dem von Olgerd hingeworfenen Losungsworte treu bleiben und die Sammlung von Ruśländern erfolgreich durchführen, dann müßten die litauischen führenden Kreise den griechisch-orientalischen Glauben annehmen und sich vollständig ruthenisieren. Anfangs, in den ersten Dezennien der großen Expansion, waren sie auch wirklich, wie wir es oben gezeigt haben, auf dem besten Wege dazu. Doch bald ist es anders gekommen. Die Union von Krewo (1385) verband Litauen mit dem polnischen Reiche. Der Großfürst Jagello, welcher nun die polnische Krone erhielt, verpflichtete sich das bis dahin größtenteils noch heidnisch gebliebene litauische Volk zum Katholizismus zu bekehren und hielt seine Verpflichtung ein. So kam es zu einer Entfremdung zwischen der orthodoxen Веvölkerung der Ruśländer, welche nach Schätzungen der Spezialforscher vier Fünfteln der Gesamtfläche und etwa drei Vierteln der Einwohnerzahl des Reiches ausmachten[106], und den katholisch gewordenen Litauern des Stammlandes. Zugleich begann Jagello die Katholiken zu bevorzugen. Die katholischen Bojaren wurden von gewissen Staatslasten befreit und erhielten manche Vorrechte. Die Union von Krewo – sagt mit Recht Hruschewśkyj – führte nationale Teilung Litauens in litauischen und ruthenischen Teil herbei. Unter Witold kam noch die Ze[n]tralisierung hinzu. Eine Reihe von Provinzialfürsten wurde ihrer Anteile beraubt und durch Statthalter, einfache Beamten des Großfürsten, ersetzt; die Fürsten erhielten zwar “Entschädigungen”, ober von einem recht bescheideneren Umfange, verloren die Bedeutung von regierenden Fürsten und sanken zur Rolle von gewöhnlichen Latifundien-besitzern herb. Der neue Unionsakt von Horodło (1413) verwehrte den Bekennern des griechisch-orientalischen Glaubens den Zutritt zu den höheren Aemtern und schloß sie von der Teilnahme an dem großfürstlichen Kronrate aus.

Diese Maßregeln trafen vor allem die ukrainisch-weißruthenische Aristokratie und eben in den Kreisen derselben machten sich tiefe Mißstimmung und heftiger Unwille dagegen zuerst bemerkbar. Zum heftigen Ausbruche gelangten diese Empfindungen bald nach dem Tode Witolds in dem Kampfe zwischen Switrigello und Sigismund um den Thron, in welchem die ukrainisch-weißruthenische Aristokratie sich um den ersteren, die litauisch-katholische um den letzteren scharrten. In den sogen, litauisch-ruthenischen Chroniken wird dieser Kampf als ein Krieg zwischen der Ruś und Litauen dargestellt. Zur Zeit der Regierung Kasimirs IV., des Sohnes Jagellos, bildete sich im J. 148l eine Verschwörung, an welcher sich die bedeutendsten ukrainisch-weißruthenischen Fürsten beteiligen und einen aus ihrer Mitte auf den litauischen Thron zu erheben trachteten. Als die Verschwörung entdeckt und durch Hinrichtung der Rädelsführer hintertrieben wurde, ergaben sich einige an der Ostgrenze des litauischen Reiches begüterten Fürsten in den Schutz des Großfürsten von Moskau. Der Aufstand des ukrainischen Magnaten, des Fürsten Michael Hłynśkyj, im J. 1507 war der letzte gewaltsam Akt dieser fürstl ichen Opposition gegen das in Litauen herrschende Regime.

Aber nicht nur die ukrainisch-weißruthenischen Fürsten und Aristokratie hatte Grund zur Unzufriedenheit. Die Gegensätze griffen bald tiefer hinein. In der an Polen angegliederten Halitscher Landschaft breitete sich das Magdeburger Recht sehr rasch aus. Eine Reihe von alten Stäten erhielt dieses Recht durch königliche Verleihung, eine Reihe von neuen Siedlungen wurde auf seiner Grundlage errichtet. In dem litauischen Reiche begann man erst nach dem Abschlusse der Union mit Polen, also erst im XV. Jh., diese Sitte nachzuahmen. Als ein “Privilegium”, als eine Art von Bevorzugung gedacht, wurde das deutsche Stadtrecht bald zum Geißel für die ukrainisch-weißruthenische Bevölkerung der Städte. Es sicherte in der Regel die in seinen Satzungen stipulierten Vorrechte nur den Angehörigen der katholischen Kirche, also den deutschen, polnischen und anderen vom Westen zugewanderten Elementen; die einheimische griechisch-orientalische Bevölkerung wurde bei ihren “alten Rechten” belassen, d. h. von der Reihe der Bevorzugten ausgeschlossen. Dieses wurde in manchen Privilegien ausdrücklich betont, in anderen als etwas selbstverständliches verschwiegen, doch nichtsdestoweniger im praktischen Leben durchgeführt. Die Verleihung des deutschen Rechtes an bereits bestehende Städte hatte zum Zwecke von allem fremde katholische Ansiedler herbeizulocken; nur das katholische Element galt da als ein vollwertig bürgerliches. Infolgedessen wurden die Bürger griechisch-orientalischen Glaubens zu den städtischen Aemtern entweder überhaupt nicht, oder nur in ganz beschränkter Zahl zugelassen. In vielen Städten (z. B. in Lemberg) waren sie auch von der Aufnahme in die Zünfte ausgeschlossen, durften das Schankrecht nicht ausüben, keine Häuser außerhalb ihres Viertels besitzen, wurden auch in Ausübung ihrer kirchlichen Zeremonien durch verschiedene Vorschriften beschränkt. Das alles trieb die ukrainische und die weißruthenische Bürgerschaft zur Selbstwehr, zur Organisation in besondere Zünfte, kirchliche Brüderschaften und andere Vereinigungen, welche gegen Ende des XVI. Jh. so bedeutende Rolle im Kulturleben beider Völker spielen sollten.

Auch andere Schichten der einheimischen Bevölkerung waren von dem vordringenden Katholizismus bedroht. Schon in dem letzten Viertel des XIV. Jh. wurden in den Ruślandern ein katholisches Erzbistum und drei Bistümer errichtet; im Anfang des XV. Jh. kam ein neues hinzu, die Gründung von zwei weiteren wurde in Aussicht genommen. Alle wurden reich dotiert und erfreuten sich eines besonderen Schutzes von seiten der polnischen und litauischen Herrscher und Regierungen. Eifrige Propagation des katholischen Glaubens wurde mit allen zu Gebote stehenden Mitteln eingesetzt, wobei die Predigt und das Ueberzeugen gewißlich nicht die Hauptrolle spielten. Die bis dahin in diesen Ländern alleinherrschende griechisch-orientalische Kirche sah sich einem gefährlichen Konkurrenten gegenüber gesteht und bald in die untergeordnete Stellung einer kaum geduldeten Institution zurückgedrängt. Sie wurde von den herrschenden Kreisen und von den Staatsbehörden mit Geringschätzung, ja mit Verachtung, behandelt und verschiedenen Verfolgungen ausgesetzt. Zur Illustrierung mag hier ein besonders krasser Fall angeführt werden. In der zweiten Hälfte des XV. Jh. blieb die Halitscher Metropolie unbesetzt. Der polnische König überwies ihre Güter und Einkünfte dem Starosten von Halitsch, die Leitung der kirlichreligiösen Angelegenheiten in der Diözese eignete sich der katholische Erzbischof von Lemberg an und besorgte dieselben durch seine Statthalter. Man kann sich leicht vorstellen, welche Zustände in diesem griechisch-orientalischen Kirchensprengel unter Verwaltung eines römisch-katholischen Erzbischofs geherrscht haben, wie tief die gesamte ukrainische Bevölkerung dies unwürdige Behandlung ihrer Religion und Kirche empfand. Erst nach vielen Beschwerden und Petitionen, nach ganze[n] Jahrzehnte[n] dauernden Bemühungen des griechisch-orientalischen Adels und der Bürgerschaft von Lemberg war es im. J. 1537 durch Bestechung der Königin Bona und mehrerer einflußreichen Persönlichkeiten am Hofe gelungen die Zustimmung des Königs Sigismund I. zur Einsetzung eines griechisch-orientalischen Bischofs in der Diözese zu erwirken.

In besondere Aufregung wurde die Bevölkerung der Ruśländer durch die von Zeit zu Zeit auftauchenden Pläne der litauischen und der polnischen Regierungen versetzt, welche eine Vereinigung der griechisch-orientalischen Kirche mit der katholischen anstrebten. Derartige Unionversuche wurden in den Jahren 1396, 1418, 1439 und 1497 unternommen, doch alle scheiterten an dem einmütigen Widerstande der griechisch-orientalischen Geistlichkeit und der weltlichen Kreise. Erst nach Verlauf eines weiteren Jahrhunderts war es gelungen die kirchliche Union zu Berestje (1596) teilweise durchzuführen, wodurch, bekanntlich, der religiöse Antagonismus noch mehr an Intensität gewann.

Die einheimische Bevölkerung der Halitscher Landschaft sah sich auch durch Ueberweisung aller wichtigeren und einträglicheren Aemter an Personen polnischer Herkunft, durch Verleihung von umfangreichen Latifundien an dieselben sowie durch planmäßige Ansiedlung von polnischen und deutschen Kolonisten in ihren materialen Interessen bedroht und geschädigt. Dasselbe geschah auch in den Ruśländern des litauischen Reiches, anfangs nur diskret und im beschränkten Maßstabe, bis die Lubliner Union vom J. 1596 auch hier dem Eindringen des polnischen Elementes Tor und Tür breit öffnete.

VI.

So war hier das nationalbildende Moment einer intensiven, ständigen, die Allgemeinheit bedrohenden Gefahr zweifellos vorhanden. Nun wollen wir untersuchen, inwiefern dasselbe bei der Bevölkerung der Ruśländer des polnisch-litauischen Reiches seine Mission erfüllt, ob es auch tatsächlich zur Bildung einer besonderen Nation gebracht hat. Da jede Nation ein Produkt von verschiedenen Dissimilations- und Assimilationsprozessen ist, muß zunächst festgestellt werden, wie weit hier dieselben gediehen waren.

Zwischen der Ruś und ihren westlichen slavischen Nachbaren, den Polen, war der Dissimilationsprozeß so weit fortgeschritten, derart ausgeprägt, daß er nicht näher untersucht zu werden braucht. Das Bewußtsein eines Unterschiedes zwischen den “Lachy”, wie die Polen im Osten allgemein genannt wurden, und der Ruś war bereits während des Bestandes des alten Kyiwer Reiches vorhanden. Das ethnische Moment kombinierte sich hier mit dem konfessionellen und mit dem politisch-staatlichen derart, daß die Verschiedenartigkeit sehr scharf empfunden wurde. Dieses Bewußtsein wurde zur Zeit des halizisch-wolynischen Reiches infolge häufiger politischer Konflikte weiter ausgeprägt und steigerte sich in der sogen, litauisch-polnischen Periode (XIV.–ХVI. Jahrhundert) so weit, daß für diese Zeit nicht nur von einem festgeformten Bewußtsein der nationalen Sonderart, sondern vom direkten nationalen Gegensatze zwischen den Ruthenen und den Polen gesprochen werden darf.

Auch Litauern gegenüber war der Unterschied ganz deutlich empfunden, seitdem durch die Union von Krewo zu dem ethnischen sich auch der konfessionelle Gegensatz gesellte und am Anfange des XIV. Jh. zwischen den litauischen und ruthenischen Magnaten politische Rivalität ausgebrochen war. Meletius Smotrytzkyj, der Verfasser der polemischen Flugschrift “Verifіcatio der Unschuld”, charakterisiert die haltlose Stellung der Unierten mit den Worten: “Wir Ruś sind orientalischer Obedienz und Konfession, echter griechischer katholischer Religion; die Herren Polen und Litauer westlicher Obedienz und Konfession sind echter römischer katholischer Religion; sie (die Unierten) hingegen bilden zwischen uns und den Römern etwas unechtes, ungeklärtes, künstliches, erfundenes, weder dies noch jenes“[107]. In der Vorrede zur zweiten Ausgabe dieser Flugschrift ist von den “drei ehrwürdigen Nationen, den Polen, Litauern und Ruthenen” die Rede[108]. Die Schrift “Justificatio der Unschuld” beruft sich auf die Privilegien der polnischen Könige, welche den Vertretern der Ruś gestatten “zusammen mit den beiden anderen Nationen, der polnischen und der litauischen, im Senate den Sitz einzunehmen und über das Wohl der Reiche derselben und ihres Vaterlandes sich zu beratschlagen”; sie betont auch, daß “auf Grund dieser Freiheiten die ruthenische Nation sich mit den anderen freien Nationen, der polnischen und der litauischen, zu einem Körper vereinigt hat[109]. Das “Supplementum zur Synopsis” hebt hervor, daß in dem zu Horodło im J. 1413 gegebenem Privileg die weltlichen Würden und Aemter nur an Angehörige der römischen Kirche, folglich “nur an einen Litauer und nicht an einen Ruthenen” verliehen werden durften[110]. Die um das J. 1600 in Lemberg erschienene Flugschrift “Warnung” wirft den Fürsten der alten Ruś vor, daß sie in ihren Kämpfen gegeneinander oft “die angrenzenden Nachbarn, wie die Ungarn, Polen und Litauer, zu Hilfe gerufen haben”[111]. Zacharias Коруstenśkyj zählt in seiner “Palinodia” zu den schädlichen Folgen der kirchlichen Union auch den Umstand auf, “daß durch dieselbe zwischen den Nationen der Polen, der Litauer und der Ruś derartige Einigkeit und Eintracht eingetreten sind, wie zwischen den Wölfen und Schafen[112]. Doch in Bezeichnung der Ursache dieser Uneinigkeit hatte Kopystenśkyj entschieden Unrecht, denn der Antagonismus bestand bereits bedeutend früher. Schon Długosz spricht davon an mehreren Stellen seiner Geschichte. Die litauisch-ruthenіschen Chroniken stellen, wie wir oben erwähnt habend, den Kampf zwischen Sigismund und Switrigello um den großfürstlichen Thron als einen Krieg zwischen den Litauen und der Ruś. dar[113]. Der Krakauer Domherr Sacranus, ein guter Kenner der Zustände im Großfürstentume Litauen, breitet sich in seinem “Elucіdarius” über die Feindschaft der Ruthenen gegen die Litauer weit aus[114]. Schließlich in dem Briefe des Sekretärs Theodor Schestаkow, welcher aus Smolensk dem Moskauer Statthalter zu Wjazma im J. 1498 übersandt wurde, heißt es ganz unumwunden: ,,Doch unsere Ruś verträgt sich mit den Litauern gar nicht gut“[115].

Wir heben das alles umständlich hervor, weil von einer Seite neulich die Behauptung ausgesprochen wurde, daß “spätestens seit der Mitte des XIV. Jh. die Weіßruthenen von ihren Nachbarn… unter dem Namen der Litauer bekannte waren… und daß sie sich selber in der Vergangenheit mit diesem Namen genannt haben”, woraus dann gefolgert wird, daß “die Weißruthenen schon damals (d. h. im XIV.–XVI. Jh.) ihren besonderen und zwar einen ganz ausgeprägten Nationalnamen (nähmlich der “Litauer“) besessen haben[116]. Die oben angeführten Quellen stellen nun diese sonderbare Behauptung in das rechte Licht.

VII.

Von besonderer Wichtigkeit für das behandelte Problem ist die Haltung der litauisch-polnischen Ruś Moskau gegenüber, und zwar die Frage, ob bei den Ukrainern und Weißruthenen des litauisch-polnischen Reiches das Bewußtsein ihrer ethnischen Verschiedenheit von den im Großfürstentum Moskau geeinigten Großrussen zur besprochenen Zeit bereits vorhanden und inwieweit es vorhanden war. Zunächst wollen wir zwei Nachrichten näher untersuchen, welche dagegen zu sprechen scheinen. Der Kyiwer Metropolit І. Вoretzkyj läßt in seiner Schrift “Protestation”, welche im J. 1621 erschienen ist, folgende Aeußerung fallen: “Passender wäre es dem Patriarchen und uns und den Kosaken gewesen, die Partei der Moskowiter zu ergreifen, mit welchen wir dieselbe Religion und denselben Gottesdienst haben, gemeinsamer Herkunft sind, gemeinsame Sprache und Sitten besitzen[117]. Diese Schrift hatte zum Ziele einerseits die Verherrlichung der Kosaken, welche Urheber der Wiederherstellung der griechisch-orientalischen kirchlichen Hierarchie waren, anderseit[s] die Verteidigung des Patriarchen von Jerusalem, Theophanes, welcher den Verfasser zum Metropoliten geweiht hatte. Die Unierten erhoben nämlich gegen den Patriarchen die Beschuldigung, er stehe in geheimen Verbindungen mit den Türken und sei nach Polen in der Eigenschaft eines Kundschafters gekommen, eine Verdächtigung, welche umso schwerer wog, da sich Polen eben damals im Kriege mit der Pforte befand. Nun trachtet der Metropolit die Haltlosigkeit dieser Beschuldigung dadurch klar zu machen, daß er auf die größere Wahrscheinlichkeit einer von dem Standpunkte der Gemeinsamkeit der Interessen viel näher liegenden politischen Kombination hinweist. Durch diesen Hinweis will er die Treue der Kosaken der polnischen Republik gegenüber in ein erst recht günstiges Licht stellen, denn dieselben haben eben kurz vordem zusammen mit der polnischen Armee gegen jene ihnen so nahe verwandten Moskowiter einen länger dauernden Krieg geführt und dem polnischen Könige große Dienste erwiesen. Daß er, um diese Verwandtschaft zu unterstreichen, manches an den Haaren herbeizieht, ist nicht zu verwundern. So kann z. B. unter der Gemeinsamkeit der Sprache nur die der Kirchensprache verstanden werden; auch mit der gemeinsamen Herkunft nimmt er nicht ganz genau, wie es aus seinen weiteren Ausführungen über die Kosaken hervorgeht, wovon wir noch später ausführlicher zu sprechen haben werden. Dabei übersieht der Metropolit, daß er in der Hitze der Polemik auch den Patriarchen von Jerusalem gemeinsamer Herkunft, Sprache und Sitten mit den Moskowitern sein läßt.

Die andere Nachricht finden wir in manchen litauisch-ruthenischen Chroniken beim J. 1416 angeführt. “In diesem Jahre” – heißt es – “war sehr starke Pest in Nowgorod und in Moskau und in Ladoga und in Porchow und in Pskow und in Torschok und in Dmitrow und in allen Ruśgebieten”[118]. Alle aufgezählten Ortschaften lagen auf dem Territorium des Großfürstentumes Moskau, beziehungsweise des großrussischen Ansiedlungsgebietes. Nun könnte man glauben, daß die Redakteure der litauisch-ruthenischen Chroniken jene Territorien auch zur Ruś rechneten und die großrussische Веvölkerung derselben als ihre Landsleute ansahen.  Dem gegenüber muß zuerst betont werden, daß die litauisch-ruthenischen Chroniken ihre Nachrichten über die vorlitauische Zeit und auch über die späteren Vorgänge, welche sich jenseits der Ostgrenze des litauischen Reiches abgespielt haben, aus einer Moskauer Chronikensammlung vom Typus des “Sofijskij Wremennik” schöpften[119]. Von dort stammt also auch die Nachricht übel die Pest ab. Außerdem ist noch ein Umstand in Betracht zu ziehen. In der oben zitierten Form findet sich die Nachricht nur in den späteren Handschriften, welche, nach Suschyćkyj, der zweiten Redaktion der Chronik angehören. In den älteren Handschriften hingegen hat die Nachricht folgenden Wortlaut: “In diesem Jahre war in Nowgorod starke Beulenpest und in Ladoga und in Rus[s]a und in Porchow und in Pskow und in Torschok und in Twer und in Dmitrow und in den Umgebungen“[120]. Nun sehen wir, wie ein späterer Redakteur oder Kopist mit dieser Nachricht verfahren hat. Das Wort “żelezoju”, welches ihm nicht ganz klar erschien, hat er einfach weggelassen, und den Namen der ihm unbekannten Stadt Russa[121] hat er fälschlich mit der Ruś indetіfiziert und sinngemäß mit den “Volosten” verbunden. So verdreht ging die Nachricht in alle späteren Handschriften über.

Andere Stellen der beiden angeführten, wie auch zahlreiche andere Quellen lassen hingegen gar keinen Zweifel darüber bestehen, daß die leitenden Kreise der ukrainisch-weißruthenischen Bevölkerung im litauisch-polnischen Reiche das volle Bewußtsein ihrer Eigenart und ihrer Besonderheit den Großrussen des moskowitischen Reiches gegenüber besassen. Bei Aufzählungen von Ländern und Völkern werden Ruś und Moskau immer als besondere Begriffe auseinandergehalten und besonders genannt. Zacharias Коpystenśkyj beruft sich in Traktate “Palinоdia” auf die Worte der Fürsten Konstantin Ostroschśkyj, welcher betont habe, in einer so wichtigen Religionsfrage, wie die kirchliche Union, dürfe man sich auf das Einholen der Meinung einiger Landsleute nicht beschränken; “er meinte, dieselbe sei nicht eine Angelegenheit zweier- dreier Personen, sondern, mehrerer verschiedener Nationen: der Griechen, der Moskauer und der Rumänen und neben diesen auch der Bulgaren, Serben und Makedonier“[122]. Die polemische Flugschrift “Die Verteіdigung der Verificatio”, welche im J. 1621 erschienen ist, zählt „die Nationen auf, welche auch jetzt in der orientalischen Kirche und in Obedienz von der Residenz in Konstantinopel verbleiben: Die bulgarische, serbische, slowakische (!), ruthenische, moskowitische und die anderen“[123]. In einem Antwortschreiben an den Brief des Bischofs Hypatius Potij an den Fürsten Ostroschśkyj wird das Schicksal der christlichen Kriegsgefangenen, in der Krim beklagt: “Wie dort Ruś, Moskau, Griechen, Polen, Rumänen, Deutsche, – alle Sklaven zusammen mit den Tataren das tatarische Beiram-Fest feiern müssen“[124].

Nicht selten werden “Ruś” und “Moskau” einander als zwei verschiedene, heterogene Begriffe gegenübergestellt. So betont L. Krewzа in seiner im J. 1617 erschienenen “Verteidigung der Union”, daß “Moskau sich Metropoliten nach eigenem Belieben wählte, unsere Ruś des hiesigen Reiches hingegen, an der Einigkeit (mit Rom) festhaltend, von dem Papste Pius geschickten Gregor als ihren Hirten angenommen hat“[125]. Zach. Kopystenśkyj will in seiner “Palinоdia” beweisen, daß auch die griechisch-orientalische Kirche zahlreiche gelehrte Männer und Schriftsteller besitzt. Zuerst zählt er verschiedene Griechen auf, setzt hierauf fort: “Es hat auch in unserem Rußland viele Lehrer gegeben, welche Schriften zurückgelassen haben; ohne der alten zu gedenken, werde ich ein paar neue nennen…”, und schließt mit den Worten: “In Moskau gibt es auch weise Männer und orthodoxe Theologen“[126]. A. Sielawa, Verfasser, der im J. 1622 erschienenen Schrift “Аntelenchus” entgegnet auf den Vorwurf, die Unierten hätten Uneinigkeit und Verwirrung in die Reihen der Ruthenen hineingetragen, mit dem Hinweise auf verschiedene Häresien, welche schon früher die Ruś veruneinigten und sagt dabei: “Dazu haben auch jene Moskauer Mönche beigetragen, welche der Teufel selbst Häresien gelehrt hat… und welche in unsere Länder gekommen …große Zahl von der Ruś vergifteten“[127]. Aehnliche Gegenüberstellung finden wir auch in der zweiten Redaktion der litauisch-ruthenischen Chroniken, welche um die Mitte des XVI. Jh. entstanden ist. So wird zum Jahre 1500 erzählt: “Der moskowitische Großfürst hat das Land Ruś bekriegt und der litauische Großfürst Alexander sandte sein litauisches Heer; das litauische Heer ist mit dem moskowitischen an der Vedroscha zusammengetroffen und es kam zwischen ihnen zur großen Schlacht und Metzelei und Moskau hat Litauen besiegt“[128]. Bei Schilderung des Aufstandes von Michael Hłynśkyj im J. 1508 sagt dieselbe Chronik: “In dieser Zeit haben sich viele ruthenische Burgen dem Großfürsten von Moskau unterworfen”[129]. Dann weiter heißt es in dieser Chronik: “Der Moskauer Großfürst Wassilij, an den Frieden und an seinen Eid vergessend, sandte sein Heer in das Reich Ruś und verrichtete auf feindliche Weise großen Schaden und erschien selber mit seinem moskowitischen Heere bei Smolensk“[130].

Desgleichen werden zur Bezeichnung der Personen, welche nicht der einheimischen, ruthenischen, sondern der großrussischen Herkunft und Nationalität waren, die Ausdrücke: “Moskauer” oder “Moskowiter” gebraucht. L. Krewza in seiner “Verteidigung der Union” und S. Kossow im “Paterikon” nennen Helene, die Gemahlin des litauischen Großfürsten Alexander, eine Moskowiterin[131]. Von dem Metropoliten Makarius sagt Kopystenśkyj in der “Pаlinodia” “er sei, wie es scheint, der Nationalität nach ein Moskowiter gewesen“[132]. Der bekannte Metropolit Peter Mohyła erwähnt in seinem Traktate “Uber die wundertätigen Erscheinungen”, daß beim Archimanditen El. Płetenetzkyj “ein gewisser Greis, Namens Theodosius, der Nationalität nach ein Moskowiter” gewesen war; an anderen Stellen derselben Schrift spricht er von einem Jünglinge Stefan, “der Nationalität nach einem Ruthenen aus der Gegend von Kamjaneć Podilśkyj” und von einem Arzte, Alexander Muzlea, “der Nationalität nach einem Griechen“[133]. Desgleichen werden in der Schrift “Reichliehe Schuld” (vom J. 1621) die Metropoliten Hilarion und Klemens Ruthenen, hingegen Pimin Moskowiter genannt[134].

Anstatt der üblichen politischen Termine “Moskauer” oder “Moskowiter” wurde zur Bezeichnung der großrussischen Nation manchmal, jedoch selten, der ethnische Termin “Großrussen” gebraucht. Im Nachworte zur Fasten-Triode in der Ausgabe vom J. 1627 erklärt der Herausgeber, daß die Synaxarien in derselben aus der griechischen “in die ruthenische gemeine Sprache von dem Priestermönche und Prediger Taras Lewonitsch Zemka übersetzt wurden” und fügt dann weiter hinzu: “Klaget darüber ihr Großrussen, Bulgaren und Serben und andere mit uns der orthodoxen Kirche Angehörige nicht[135], denn dieses ist wegen Eifers und auf Wunsch der Adeligen, der bürgerlichen und verschiedener anderer Stände Leute unserer Nation von Kleinrußland geschehen“[136].

Selbst die konfessionelle Gemeinsamkeit mit den Moskowitern wurde in den Ruślärtdern nur selten erwähnt, hingegen die kirchliche Absonderung in zwei verschiedene Kirchenprovinzen, in zwei von einander vollkommen unabhängige Metropolien gerne betont. Die Schrift “Reіchliche Schuld” hebt hervor, der Patriarch von Jerusalem habe die Kosaken dafür getadelt, daß sie neulich gegen Moskau gekämpft haben, mit der Begründung, “daß die Moskowiter auch Christen sind“[137]; hier wird also verschwiegen, bzw. vertuscht, daß die Moskowiter zusammen mit den Kosaken derselben griechisch-orientalischen Konfession angehörten. In einer polemischen Schrift gegen die Unierten vom J. 1597 heißt es: “Man möge uns zeigen, welcher Papst und wann die griechische, moskowitische, ruthenische, indische, persische, ägyptische und andere, welche in Europa sind, Kirchen befehligt habe“[138]; die ruthenische, Kirche wird hier also als eine besondere selbständig neben der moskowitischen bestehende genannt. In der Abhandlung “Lithos” welche zu Kyiw im J. 1644 erschienen ist, bestreitet der Verfasser, wahrscheinlich der Metropolit Peter Mohyła selbst, ganz entschieden die Behauptung des katholischen Polemisten Sakowitsch, daß die ruthenische Kirche die Katholiken, welche zum orthodoxen Glauben übertreten, umtaufen lasse, und setzt hinzu: “Und wenn die Moskowiter es tun, so vergelten sie dadurch wahrscheinlich die Tatsache, daß die Gemahlin Kasimirs I., eine Prinzessin aus der Ruś, von den Polen ungetauft wurde”, – wozu Sakowitsch am Rande bemerkt: “Moskau läßt nicht nur die Polen sondern auch die Ruthenen umtaufen“[139]. In derselben Abhandlung erwidert der Verfasser auch auf den Vorwurf, daß man in der Ruś erst neulich zu predigen begann und in dem Moskauer Reiche bis jetzt keine Predigten gehalten werden; er trachtet zu beweisen, daß in der Ruś seit den Zeiten Cyrills und Methodius’ immer gepredigt wurde, und setzt hinzu: “Daß man aber in Moskau keine Predigten auswendig sagt, geht uns gar nicht an, befrage sie selber darum“[140].

Selbst beim Zitieren von historischen Quellen werden die ruthenischen Chroniken von den moskowitischen genau unterschieden. So beruft sich L. Krewzа in seiner Schilderung der Aktion des Metropoliten Gregor Zamwlak zu Gunsten der kirchlichen Union, auf eine “Moskauer Chronik” und gleich darauf auf einen “ruthenischen Annalisten“[141]. Bedeutend markanter tritt das beim Verfasser der Schrift “Reichliche Schuld” hervor, welcher bei Begründung eines von ihm verfochtenen Streitsatzes erklärt: “Das alles sind wir bereit nicht nur auf Grund der ruthenischen sondern auch der moskowitischen Chroniken zu beweisen, woraus ohne Schwierigkeit die Wahrheit erhellen wird, daß die Schriftsteller zweier Nationen, welcheuneinіg und seit langem miteinander in Feindschaft verbleiben, dasselbe zugestehen[142].

Manchmal wird der Ausdruck “moskowitisch” zur Bezeichnung von etwas sonderbarem, fremdartigem, unpassendem gebraucht. In der Schrift “Verteidіgung der Verificatio” heißt es an einer Stelle: “Dieser, gefärbte Ruthene verfährt derartig mit seiner ruthenischen Kirche, wie wenn er uns vor ein Landgericht gefordert auf Grund des magdeburgischen oder moskowitischen Rechtes zeihen wollte“[143]. Das Moskauer Reich und die großrussische Gesellschaft erfreuten sich in den ukrainisch-weißruthenischen Ländern keiner Hochachtung und überhaupt keiner besonderen Sympatien. Auf die Einwendung des Fürstera Konstantin Ostroschśkyj, man dürfte die Vereinigung der Kirchen nur im Einverständnisse mit Moskau und mit den Griechen vornehmen, antwortete der Bischof Hipatius Potij am 3. Juni 1598: “Wer weiß es nicht, wie sehr die Grobheit, die Starrköpfigkeit und der Aberglaube der moskowitischen Nation eigen sind“[144].

VIII.

Auch der Assimilationsprozeß war spätestens am Anfange des XVI. Jh. bereits vollendet. Die gesamte einheimische Bevölkerung der Ruśländer des litauisch-polnischen Staates war bestrebt, die vom Westen drohende Gefahr solidarisch abzuwehren. Sie fühlte sich durch dieselbe geeinigt, ward sich der Gemeinsamkeit ihrer Lebensinteressen bewußt und betrachtete sich ohne Rücksicht auf manche Unterschiede der lokalen Verhältnisse und Besonderheiten der Ständeinteressen als eine Gemeinschaft höherer Ordnung vom nationalen Charakter. Dafür finden wir, in den Quellen ganz klare Beweise.

Die eigene nationale Nomenklatur war freilich noch nicht endgültig stabilisiert. Wir finden nicht nur bei verschiedenen Autoren verschiedene Benennungen, sondern auch derselbe Schriftsteiler bedient sich manchmal bald der einen, bald einet anderen Bezeichnung. Man kann sagen, daß das Bewußtsein der Gemeinsamkeit mehr ausgeprägt als der Name dafür war, eine Erscheinung, welche sich übrigens auch anderweitig beobachten läßt. Der bei weitem gebräuchlichste und im öffentlichen Leben am meisten verbreitete Name war “Ruś”, adjektivisch “ruśkyj”, worunter man sowohl das Territorium[145], wie auch die1 auf diesem Territorium wohnende einheimische Bevölkerung[146] verstand. In der letzten Bedeutung bildete diese Form eine Mehrzahl zum subst. sing. “Rusyn”, wie sich die Ukrainer Galiziens und Wolyniens noch bis zum lezten Weltkriege allgemein genannt haben. Ausnahmsweise wurde auch die vulgarisierte Form “Rusnaky” (Ruśniacy) gebraucht[147], welche noch heute in der Bukowina, in manchen Bezirken Galiziens und in der transkarpatischen Ukraine beim Volke lebt und auch als Familienname vorkommt. Parallel mit “Ruś”, aber seltener, war auch der Termin “Rossija”, adjektivisch “rossijśkyj” in Verwendung. Nur sporadisch tritt daneben die Form “Małаja Rossija” auf, welcher zugleich “Wełykaja Rossіja” oder “Moskwa” gegenübergestellt wird. So sagt z. B. Zach. Коpystenśkyj in seiner “Palіnodia”: “Der moskowitische Zar in Moskau zusammen mit der geheiligten Synode wählen einen Metropoliten für sich… und Rossija Małaja, das ist Kyiw und Litauen, haben ihrerseits einen anderen (Metropoliten) gewählt[148]. Die drei Namen‘ “Ruś”, “Rossija”, und “Małaja Rossija” bezeichnen aber, wie die zuletzt angeführte Stelle zeigt und wie es weiter unten noch eingehender bewiesen werden wird, immer einen und denselben Gegenstand, nämlich die ukrainisch-weißruthenischen Territorien des litauisch-polnischen Reiches, beziehung[s]weise die einheimische Bevölkerung derselben[149]. Bei Kopystenśkyj finden wir außerdem noch den Namen “Rossy” bzw. “Rоsowe”, adjektivisch “rosskyj” zur Bezeichnung bald, der Bevölkerung des alten (historischen) Ruśreiches[150], bald auch – neben dem üblichen Namen “Ruś” – der ihm gleichzeitigen einheimischen Einwohner von Ruśländern des litauisch-polnischen Reiches[151]. In dem Traktate “Lithos” und im “Teratoоrgyma” von Kalnofojśкyj treten auch die poetischen Bezeichnungen “Roxolania” und Roxolanen auf[152].

Als spezielle Benennungen zur Bezeichnung einzelner Teile dieses Territoriums treten gelegentlich auf: “Biłaja Ruś” (Weiße Ruś), worunter man im allgemeinen die mittleren und östliehen Teile des gegenwärtigen ethnographischen weißruthenischen Territoriums verstand[153]; “Tschornaja Ruś” (Schwarze Ruś), welche den westlichen Teil des ethnographisch-weißruthenischen Gebietes bildete[154]; “Tscherwonaja Ruś” (Rote Ruś)[155], gleichbedeutend mit der “Südlichen oder Halitscher Ruś”[156]; schließlich “Ukraina”, die Landschaft am mittleren und unteren Dnipro[157] deren Einwohner “Ukrainci” (Ukrainer) genannt wurden[158].

Man sprach also und schrieb allgemein von dem “ruthenischen Lande” (ruśkaja bzw. rossijskaja zemla)[159], der “ruthenischen Kirche” (ruśkaja bzw. rossijskaja cerkow)[160], der “ruthenischen Naion” (ruśkyj bzw. rossijskij narod)[161], der “ruthenischenSprache” (ruśkyj bzw. rossijskyj jazyk od. besida)[162], den “ruthenischen Chroniken” (ruskie kroniki, ruski latopisiec)[163], dem “ruthenischen Blute” (ruska krew)[164], dem “ruthenischen Geschiechte” (ruskie pokolenie)[165].

Seine engere Beziehung zur Ruś, sowie zu allem, was mit der Ruś im Zusammenhänge stand, pflegte man auf verschiedene Weise zu kennzeichnen. Am häufigsten wurden zu diesem Zwecke die entsprechenden Formen der Fürwortes verwendet. So heißt es gelegentlich: “wir Ruś“[166], “wir Söhne Rutheniens“[167]. Hierzu gehören die Wendungen, wie: “unsere Ruś“[168], “unsere ruthenische Nation“[169], “unsere ruthenische Kirche“[170], “unsere ruthenische Sprache“[171], u. dgl.

Es mangelt auch nicht an Aeußerungen des Patriotismus, der Liebe zur eigenen Heimat, des Mitleides mit seinem Volke. Kopystenśkyj nennt in seiner “Pаlinоdіa” die Ruś “unser Vaterland“[172]. Die ruthenische Nation wird gewöhnlich mit dem Eigenschaftsworte “ehrwürdig” geschmückt[173]. Im Titel der “Synopsis” wird ausgedrückt, daß diese Schrift ein Verzeichnis von Privilegien enthält, welche von den polnischen Königen und von den Großfürsten von Litauen “der ehrwürdigsten, altertümlichen ruthenischen Nation” verliehen wurden[174]. M. Smotrytzkyj spricht in seinem “Threnos” an einigen Stellen von der “berühmten ruthenischen Nation“[175], an anderen hingegen äußert er derselben sein Mitgefühl, indem er sie “arme ruthenische Nation” nennt[176]. In der “Verificatio” redet derselbe Verfasser “das ehrwürdigste ruthenische Blut” feierlich an und lobt die ruthenische Nation dafür, daß sie “nie die Hand gegen ihr Oberhaupt, gegen die Krone ihrer Rumes und ihrer Ehre erhoben hat“[177]. Der Metropolit I. Воretzкyj preist in der “Justifikation der Unschuld” die “weite und volkreiche ruthenische Nation“[178] und Athan. Kalnofojśkyj verherrlicht in seinem “Teratoorgyma” den wundervollen Anfang, das wunderbare Wachstum sowie die bewunderungswürdige Ausbreitung der Ruś und stellt die Wundertätigkeit ihrer heiligen Orte, weil über die der Moskauer Klöster[179].

Die damaligen Ruś zeichnete sich nicht nur durch warme Liebe zu ihrer griechisch-orientalischen Religion und Kirche, sondern auch durch die Anhänglichkeit an ihre Sprache, und zwar sowohl an die altslavische Kirchensprache wie auch an die damalige ruthenische Literatursprache. Bezeichnend ist die Erzählung der litauisch-ruthenischen Chroniken, daß bereits der litauische Fürst Trojden seinen Sohn Rimont an den Hof des Fürsten von Halitsch-Wolynien Leo Mstyslawitsch schickte, damit er dort die ruthenische Sprache erlerne; “und während Rimont beim Fürsten Leo wohnte, erlernte er die ruthenische Sprache… und ließ sich taufen“[180] Wassilij Zahorowśkyj, Kastellan von Braclaw, legt im Testamente vom 11. Juli 1577 seinen Hinterbliebenen die Verpflichtung auf, dafür zu sorgen, daß seine minderjährigen Söhne “weder die eigene ruthenische Schrift, noch das Sprechen mit ruthenischen Worten, noch die ehrwürdigen und bescheidenen ruthenischen Sitten vernachlässigen“[181]. Desgleichen begegnen wir in mehreren Privilegien des Königs Sigismund III., in welchen Gründungen von griechisch-orientalischen kirchlichen Brüderschaften bewilligt werden, auch die ausdrückliche Erlaubnis denselben, Schulen zum Unterrichte der ruthenischen Schrift und Sprache errichten zu dürfen[182]. Der Verfasser des Traktates “Sehrnützlіche Wahrnung” ist sogar um die Reinheit der ruthenischen Sprache besorgt und stellt fest, daß ähnlich wie die Polen in ihre Sprache viele lateinische Wörter hineingebracht haben, welche jetzt aus Gewohnheit selbst von den einfachen Leuten gebraucht werden, auch die Ruś in ihre Sprache viele polnische Wörter aufgenommen hat und sich derselben bedient[183]. M. Smotrytzkyj wirft in der “Verifiсatіo” den Unierten vor, daß von ihnen die kirchenslavische Sprache verachtet und die ru[t]henische ausgelacht wird[184], worauf die Unierten ihm mit Entrüstung entgegnen, sie haben die kirchenslavische Sprache nie verachtet, ganz im Gegenteile, sie schöpfen aus den kirchenslavischen Büchern Beweisgründe gegen die Orthodoxen und deshalb bewahren sie diese Bücher sehr sorgfältig auf und haben sie sehr lieb; “und was die ruthenische Sprache anbelangt – sagen sie weiter – so bedienen wir uns derselben sowohl öffentlich in den Predigten, wie auch im Privatleben in den Gesprächen; daß dieselbe bei uns ausgelacht wäre, ist pure Verleumdung“[185].

IX.

In Bezug auf den Umfang des Begriffes “Ruś”, auf das Territorium, welches diese Ruś nach den Vorstellungen der Zeitgenossen umfaßte, sprechen sich die Quellen mit einer Deutlichkeit aus, die wenig zu wünschen übrig läßt. So klagt I. Воretzkyj, daß “wir, eine so weite und volkreiche ruthenische Nation, welche früher von sieben Bischöfen und dem achten Metropoliten in ihren geistigen Bedürfnissen kaum befriedigt werden konnte, jetzt mit dem einzigen Lemberger Bischöfe, (zu welchem zur, Weihe aus Weißruthenien gegen 200 Meilen Weges) vorlieb nehmen muß[186]. Das “Supplementum Synopsis” beschwert sich über Unbilligkeiten, welche die ruthenische Nation in den JJ. 1596–1632 zu erleiden hatte und zählt die Mißbräuche und Gewalttaten in: Wołodymyr in Wolynien, Kyiw, Łutzk, Chołm, Lemberg, Wilna, Mińsk, Polotzk, Turow, Pinśk, Orscha, Magilew, Mstislaw, Kowno, Belsk und Miadzioł auf[187]. Im “Elenchus” werden die Ortschaften genannt, in welchen die orthodoxen Ruthenen von den Unierten vergewaltigt wurden: “Wir lassen” – heißt es dort – “Połotzk, Witebsk, Orscha, Magilew, unser Wilna, Pinśk, Grodno, Berestje, Łutzk, Krasnyj Staw, Sokal, Peremyschl, Busk und andere königliche Städte beise[i]te, was geschieht aber in den fürstlichen und herrschaftlichen Städten und Marktflecken, in Bychow, Schklow, Belitza, Dombrowna, Kletzk, Grodek Dawydowyj, Jarosław, Kowno, Ołyka, Olesko, Berdytschiw und in mehreren аnderen?“[188] Der Verfasser der “Antirresis” wirft den Orthodoxen vor daß durch ihre Nachlässigkeit “unsere ruthenischen Kirchen” in Chołm, in Wołodymyr in Wolynien und in Wilna von den Katholiken weggenommen wurden[189]. Umständlich klärt diese Frage M. Smotrytzkyj auf, indem er in seiner “Verifіcatio” die verschiedenen ruthenischen Stämme aufzählt, an welche er sich in der Vorrede wendet: Wolynier, Podhorjanen, Podlachier, Polesjanen, Podolier, Nischowzen, Ukrainer, Einwohner von Litauen, Weiß- und Schwarz Ruthenien, welche vom Beskider Tatra und von der Ostsee sich gegen Osten und Süden in Polen sowie im Großfürstentume Litauen ausbreiten und in 16 volkreichen Diözesen dem Metropoliten, der unter seiner Jurisdiktion sechs Bischöfe und den siebenten Erzbischof hält, unterstehen“[190].

Es ist hiemit ganz klar, daß man unter dem Namen ,,Ruś” allgemein die einheimische Bevölkerung aller jener Länder verstand, welche einst an das Kyiwer Reich gehört haben und später dem polnisch-litauischen Staate angegliedert worden sind. Die Ruś wurde vollkommen innerhalb der Grenzen des letztgenannten Staates lokalisiert; alles, was sich jenseits der polnisch-litauischen Ostgrenzen befand, gehörte nicht hierzu, galt, wie wir es oben gezeigt haben, für moskowitisch, national fremd. Anderseits sehen wir, daß dieser Name nicht nur die ethnisch ukrainische, sondern auch die weißruthenische Bevölkerung umfaßte, daß die Weißruthenen damals zur nationalen Gemeinsamkeit mit den Ukrainern gezählt wurden und sich selbst zählten[191]. Beide Völker bildeten also im XVI. Jh. gemeinsame Nation und es lassen sich absolut keine Spuren entdecken, welche auf eine Absonderung der Weißruthenen von den Ukrainern auf irgend welchem Gebiete hinweisen könnten. Noch bedeutend später, um die Mitte des XVII. Jh., wird sich die Bevölkerung der weißruthenischen Landschaften dem ukrainischen Massenaufstande ganz ohne jeden Vorbehalt anschließen und die bürgliche Brüderschaft in Wilna wird ein Gedicht abfassen, in welchem B. Chmelnyćkyj als Oberhaupt und Führer der gesamten Ruś, als würdiger Nachfolger Wladimirs des Großen verherrlicht wird[192].

Der Begriff “Ruś” umfaßte auch alle Schichten der Bevölkerung, ohne Unterschied der Stände. Die “Justificatio” beruft sich auf die Freiheiten, welche die ruthenische Nation von den litauischen Großfürsten und den polnischen Königen erhalten hat. Diese Freiheiten – heißt es dort – sind der ganzen Nation verliehen worden: “den Fürsten, den Magnaten, dem Adel und Rittertume, den geistlichen und weltlichen Ständen… sowie zugleich den Angehöhigen dieser Nation bürgerlicher Kondition“[193]. Dieser Auffassung widerspricht nicht das öffentliche Schreiben der ruthenischen, den Unierten geneigten Magnaten an die Mönche des Wilner Klosters zur Ausgießung des hl. Geistes, in Erwiederung auf die von denselben publizierte “Verificatio”. In diesem Schreiben (vom J. 1621) protestieren die Magnaten dagegen, daß die Mönche, unter denen sich wohl auch Personen bäuerischer Abkunft befinden mochten, sich ihre Mitverwandte und gemeinsamen Blutes mit ihnen nennen; “Denn was für eine Bluteinigkeit uns Adeligen cum plebeis?” – fragen sie – “was für eine Mitverwandtschaft mit den Bauern? Ihr einigt euch im Blute und stellt euch gleich in der Herkunft mit den altertümlichen ruthenischen Geschlechten, behauptet, ihr seiet auch Ruś trotz euer niedrigen Geburt; dumm ist diese eure der mönchischen Bescheidenheit unpassende Praesumption“[194]. Hier verbindet sich der damals sehr akute konfessionelle Gegensatz zwischen der Orthodoxie und Union mit den herkömmlichen feudalen Vorurteilen, welche die Bauern, als unfreies höriges Element, von der Zugehörigkeit zur Sozietät, also auch zur Nation, ausschlossen.

Sehr bezeichnend ist die Stellung, welche die damalige Ruś den ukrainischen Kosaken gegenüber einnahm. Bereits oben haben wir gesehen, daß M. Smotrytzkyj die “Nischowzen” zur Ruś anrechnet. Die Verfasser des “Elenchus”, Mönche des Klosters zur Ausgießung des hl. Geistes in Wilna, also wohl Weißruthenen, preisen die Kosaken als ritterliche Leute, welche mit ihren Brüsten den türkischen Heiden den Zutritt “zum unseren lieben Vaterlande” verwehren; sie rühmen ihre Tapferkeit, welche die Tapferkeit “der römischen Scipionen und der karthagischen Hannibale” übertrifft und machen den Unierten den Vorwurf, daß sie “jene dem Könige, der ganzen Republik und ihrem Vaterlande wohlverdienten Soldaten” durch ihre Schriften “dem allgemeinen Abscheu preisgeben“[195]. Darauf erwiedert von seiten der Unierten A. Sіelawa, Vorsteher des Klosters zur hl. Dreifaltigkeit in Wilna in der Schrift “Antelenchus” folgenderweise: “Bezüglich der Kosaken geben wir zu, daß sie ritterliche Leute und in ihrer Zunft recht geschickt sind… Dafür sind sie des Lohnes von seifen Sr. Königl. Majestät, des Beifalls der ganzen Christenheit, ja auch des unsterblichen Ruhmes in Ewigkeit bei denen, die nach uns kommen werden, würdig. Aber von dem Glauben zu disputieren und umsoweniger zu entscheiden, wer von uns im Rechte und wer im Unrechte sei… ist nicht ihre Sache“[196]. Diese Antwort beweist, wie großer Popularität und Achtung sich die Kosaken in der ganzen damaligen Ruś erfreuten, selbst bei den Anhängern der Union, gegen welche sie in dem Religionskampfe doch ganz offen Partei ergriffen haben. Ja selbst die Vertreter des höheren Adels, wie Januß Tyschkewitsch, Adam Chrebtowitsch u. a., welche in dem oben erwähnten offenen Schreiben gegen die “Verificatio” aufgetreten sind, nennen die Kosaken respektvoll “ritterliche Leute” und protestieren bloß dagegen, daß die Orthodoxen durch Agitation und Schmeicheleien dieselben für ihre Sache zu gewinnen trachten[197]. Doch das größte Lob spendet den Kosaken und am deutlichsten illustriert das Verhältnis der Ruś zu denselben der Metropolit I. Вoretzкуj in seiner “Protestation”. “Von diesen ritterlichen Leuten” – sagt er – “wissen wir, daß sie unseren Geschlechtes, unsere Brüder und rechtgläubige Christen sind… Sie sind jener Stamm der ehrenewerten ruthenischen Nation vom Japhets Samen, welcher auf dem Schwarzen Meere das griechische Kaiserreich bekriegt hatte. Sie sind Nachkommen des Heeres, welches zur Zeit des ruthenischen Monarchen Oleh auf seinen Monoxylen zur See und zu Lande (die Räder an die Kähne angepaßt) segelten und Konstantinopel stürmten. Sie sind diejenigen, welche zur Zeit Wladimirs des Großen, des heiligen ruthenischen Monarchen, Griechenland, Mazedonien und Illyrien, bekriegten… Heute erweist, so scheint es, dem bedrängten Christentume niemand so viele Wohltaten, wie die Griechen durch das Lösegeld und durch den Ruf des Vorranges, der spanische König durch seine mächtige Flotte und die Zaporoger-Truppen durch ihre Tapferkeit und ihr Uebergewicht; wo andere Nationen nur mit Worten und Diskursen fechten, greifen die Kosaken zur Tat“… Und zur Widerlegung der Beschuldigung, die griechisch-orientalische Geistlichkeit hetze die Kosaken gegen die Unierten auf, sagt er weiter: “Nicht wir lenken die Herzen und die Absichten der Kosaken, es tut Gott selbst, welcher allein es weiß, wozu er diese Ueberreste der alten Ruś verwahrt“[198].

X.

In Boretzkyj‘s Protestation finden wir zugleich Anknüpfungen an die historische Vergangenheit. Sie zeigt uns, daß die damalige Ruś noch ein wichtiges Element der nationalen Ideologie besaß, nämlich eine eigene gemeinsame historische Tradition. Wir finden die Spuren derselben nicht nur in dieser Schrift, sondern bedeutend deutlichere und reichlichere in mehreren anderen Denkmälern der religiös-polemischen Literatur des ausgehenden XVI. und des beginnenden XVII. Jh., wie in Krewza’s Verteidigung der Union, Kopystenśkyj’s Palinodia, Mohyła’s Lithos, weiter in der “Verteidigung der Verficatio”, in der “Reichlichen Schuld”, in der “Synopsis”, im “Gespräche zweier Ruthenen” u. a. Beide streitenden Parteien suchen nach Beweisgründen für die Richtigkeit ihrer Thesen auch in der historischen Vergangenheit der Nation. Während die Orthodoxen sich darauf beriefen, daß die Ruś den christlichen Glauben aus Konstantinopel empfangen hat und immer in der Obedienz der dortigen Patriarchen stand, behaupteten die Unierten, daß zur Zeit der Taufe der Ruś die griechische Kirche mit der römischen geeinigt war und daß der spätere Bruch zwischen den beiden die ruthenische Kirche eigentlich nicht anging; auch befleißigten sich die letzteren jene Momente hervorzuheben, in welchen zwischen Rom und der ruthenischen Kirche Verbindungen angeknüpft worden waren. Beide Parteien griffen nach den alten Chroniken und anderen historischen Quellen, begannen eigene Geschichte eifrig zu studieren. Im Resultate wurde ein ziemlich einheitliches Bild der geschichtlichen Vergangenheit der Nation und ihrer Kirche geformt. Man begann gewöhnlich mit der Legende vom hl. Andreas oder mit der Tätigkeit der Slavenaposteln Cyrillus und Methodius, gedachte dann der ersten Fürsten von Kyiw: Olga’s, Wladimirs d. Gr., Jaroslaw’s und der ersten Kyiwer Metropoliten, erwähnte den Fürsten von Halitsch-Wolynien Daniel, die Besitzergreifung von Halitsch durch Kasimir d. Gr. und der anderen ruthenischen Länder durch die Fürsten von Litauen und erzählte hierauf mehr oder weniger umständlich die einschlägigen Begebenheiten aus den Zeiten Jagello’s, Witold’s und der späteren litauischen und polnischen Herrscher. Man knüpfte also eigene Vergangenheit an die alten Reiche von Halitsch-Wolynien und von Kyiw an und betrachtete die Ruś des litauisch-polnischen Staates als unmittelbaren Nachkommen und Erbin der beiden, wie es in der Protestation von I. Borećkyi so klar und deutlich ausgedrückt wird. Es ist auch der Versuch unternommen worden, einen unmittelbaren politisch-staatlichen und dynastischen Zusammenhang zwischen der Ruś des litauischen Reiches und der alten Metropolis von Kyiw zu konstruieren. In den litauisch-ruthenischen Chroniken wird, davon folgendes erzählt: Beim Einfalle der Mongolen in die Ruś (1240) herrschte in Kyiw der Großfürst Demeter. Dieser fürchtete die große Uebermacht des Batu-Chans und entfloh nach Tschernyhiw. Nachdem die Mongolen Kyiw zerstört und das ganze Ruśreich verwüstet hatten, erfuhr Demeter, daß es eine Gegend gebe, wo die Bauern ohne Fürsten leben und Drutschaner heißen. Er versammelte seine Leute, Besetzte dieses Land, gründete die Stadt Drutzk und nannte sich Großfürst von Drutzk[199]. Man hat also Demeter, den Woiwoden des halizisch-wolynischen Fürsten Daniel, welcher Kyiw gegen die Mongolen verteidigte und nach Erstürmung der Stadt in die mongolische Gefangenschaft geriet, zum Großfürsten von Kyiw gemacht, ihn außerdem mit dem gleichnamigen Tschernyhiwer Fürsten, welcher gegen Ende des XIII. Jh. erwähnt wird und welcher von den Mongolen ermordet wurde[200], zusammengeworfen und ließ ihn samt seinem Gefolge gegen Norden wandern und das Fürstentum Drutzk begründen. Hingegen wird in der ganzen obengenannten historischen Tradition Von Nowgorod, Wladimir an der Klasma, Moskau gar keine Erwähnung getan; die großrussischen Gebiete werden in den historischen Reminiszenzen der Ruś überhaupt außer Acht gelassen. So ist das bekannte Schema der ostslavischen Geschichte, mit welchem M. Hruschewśkyj im j. 1904 auf getreten ist[201], eigentlich keine Konstruktion der modernen Historiographie; es war bereits im XVI. Jh. vorhanden und beruhte auf den lebendigen historischen Traditionen der litauisch-polnischen Ruś.

XI.

Dem Charakter des Zeitalters und den Landesverhältnissen entsprechend war das Nationalgefühl der ukrainisch-weißruthenischen Gesellschaft von den kirchlich-konfessionellen Elementen stark durchdrungen. Doch nicht in einem derart überwältigenden Grade, wie man es gewöhnlich anzunehmen geneigt ist. Man war sich dessen bereits vollkommen bewußt, daß die Begriffe Nation und Religion durchaus nicht identisch sind und einander nicht decken, daß sie vielmehr verschiedenen Inhalt haben und verschiedene Sphären des geistigen Lebens berühren. Bezeichnend ist der Rat, welchen in der Flugschrift “Gespräch zweier Ruthenen” der Unierte dem Orthodoxen gibt, um die deutschem Ketzer-Prediger abzufertigen: “Ihr sollet ihnen sagen: wir stehen den katholischen Polen näher in Bezug auf den Glauben und auf die kirchlichen Zeremonien, wie auch bezüglich des Gemütes, der Nachbarschaft, der Sitten, Kleidung, Bewaffnung, des Gemütes, der gemeinsamen slavischen Abkunft, als ihnen, Ketzer!”[202] Daß man schon damals zwischen Nation und Kenfession wohl zu unterscheiden wußte, erkennt man am besten an den gegenseitigen Beziehungen zwischen den Orthodoxen und den Unierten. Von dem kirchlich-konfessionellen Standpunkte der Orthodoxen waren die Unierten Abtrünnige, welche von dem Glauben ihrer Väter abgefallen sind und sich mit dem Erzfeinde der griechischen Orthodoxie, mit dem römischen Katholizismus vereinigt haben. Deshalb bekämpften sie dieselben auf das eifrigste, hörten aber nicht auf sie der Ruś auzurechnen, sie als ihre Landsleute zu betrachten. Denselben Standpunkt nahmen auch die Unierten den Orthodoxen gegenüber ein. Davon legt schon der Titel der zuletzt angeführten polemischen Schrift Zeugnis ab: “Gespräch, oder Relation des Gespräches, zweier Ruthenen, eines Schismatikers mit einem Unierten”. Der Verfasser widmet diese Schrift allen, “welche Zuhörer und Schiedsrichter verschiedener Differenzen zwischen der schismatischen und der unierten Ruś zu sein pflegen“[203]. Im Verlaufe des Gespräches sagt der Unierte: “Ich wundere mich, warum ihr uns, Unierte, verabscheuet, sind wir doch eine Ruś ebenso gut, wie ihr”, worauf ihm der Orthodoxe antwortet “Dann sollen die Polen von euch lassen. Ihr möget glauben, wie ihr wollet, und wir auch wie wir wollen. Die Polen halten uns für Einfaltspinsel und Falkner; mögen sie sich zwischen uns, die Ruś, nicht einmengen“[204]. Hier wirft also der Orthodoxe den Unierten vor, daß sie von den Polen protegiert werden und hält die nationale Einheit für bedeutend wichtiger als den konfessionellen Gegensatz. Kopystenśkyj klagt in seiner “Palinodіa”, daß die Union verwünschten Zwiespalt in die ruthenische Nation hineingetragen hat[205]. Die Verfasser der Schrift “Reichliche Schuld” schließen ihre Ausführungen mit der Bemerkung, daß “diese Streitigkeiten zwischen uns, den Leuten derselben Nation und desselben Glaubens, nicht durch heftige und unkluge Angriffe… sondern durch Zusammenkunft in einem bestimmten Orte und Verständigung in brüderlicher Lieber… beschwichtigt werden sollen“[206]. In den heftigeren Streitschriften werden die Unierten ironisch “die neue Ruś“[207], oder gar “die abtrünnige Ruś“[208] genannt. In der Schrift “Sehr notwendige Warnung” wird geklagt, die Unierten hätten beim Könige erwirkt, “daß nicht nur geistliche, sondern auch weltliche Aemter niemandem verliehen werden, der nicht des Papstes, und keinem Ruthenen, der nicht uniert sei; die Unbekannten werden zuerst gefragt: die Polen, ob sei katholisch, die Ruthenen, ob sie uniert sind“[209].

In der Unterscheidung zwischen der Nation und der Religion ging man gelegentlich noch einen Schritt weiter. Es war in den Ruśländern eine allgemeine Erscheinung, welche sich übrigens auch gegenwärtig beobachten läßt, daß Personen, welche die griechisch-orientalische Kirche verließen und zur römisch-katholischen übertraten, zugleich sich ihrer ruthenischen Nationalität entfremdeten und der polnischen anschlossen. Trotzdem wurde auch in solchen Fällen die Nationalität von der Konfession geschieden und die Existenz der Ruthenen römisch-katholischen Glaubens, wenigstens theoretisch, anerkannt. So beruft sich der “Elenchus” auf das Privileg, welcher von Sigismund August bei Einverleibung von ukrainischen Ländern in die polnische Krone (1569) der ruthenischen Nation verliehen wurde; dieses Privileg teilte die Angehörigen der ruthenischen Nation, der Ruś, in zwei Bekenntnisse, das römische und das griechische, wobei beide Bekenntnisse aller Rechte, Freiheiten, Befreiungen und des Ruhmes der polnischen Krone teilhaftig gemacht wurden. Dieses Privileg spielt nun der Verfasser des “Elenchus” als einen Trumpf gegen die Unierten aus, indem er sagt: “Eine derartige Ruś, welche ihr seid, die unierte Ruś, kennen unsere Gesetze nicht, hat auch der Konig August nicht gekannt, welcher dieses Gesetz bestätigt und die wichtige Scheidung zwischen Ruś und Ruś getan hat, weil er derselben in diesem der ruthenischen Nation gegebenen Privileg keine Erwähnung tut, sondern nur der Ruś römischen und der Ruś griechischen Bekenntnisses erwähnt”. Dann führt er weiter aus: “Wird ein Ruthene des griechischen zum Ruthenen des römischen Bekenntnisses, so geht er vom Rechte, welches der Ruś des griechischen, zum Rechte, welches der Ruś des römischen Bekenntnisses verliehen wurde, über; und umgekehrt: wird ein Ruthene des römischen zum Ruthenen des griechischen Bekenntnisses, so geht er schon durch diese Tat allein vom Rechte, welches der Ruś des römischen zum Rechte, welches der Ruś des griechischen Веkenntnisses verliehen wurde, über, was schon die Erfahrung allein und usus quotidianus bezeugen“[210]. Auf dasselbe Privileg des Königs Sigismund August beruft sich auch die im J. 1623 publizierte “Supplikation an den polnischen und litauischen Senat“[211].

Die prägnanteste Charakteristik des Begriffes der Nation gehört aber Melet. Smоtrytzkyj an. Indem er in der 2. Ausgabe seiner “Verificatio” die Fraget, ob die zur römisch-katholischen Kirche übergetretenen Personen der “echten Ruś” angerechnet werden dürfen, im positiven Sinne beantwortet, begründet er diese Entscheidung mit folgendem Argumente: “Denn nicht gleich artet auch aus dem Blute aus, wer seinen Glauben wechselt; wer von der ruthenischen Nation die römische Konfession annimmt, wird doch nicht gleich zu einem Spanier oder Italiener von Geburt; er bleibt ein edler Ruthene, wie früher. Denn nicht die Religion macht den Ruthenen zum Ruthenen, den Polen zum Polen, den Litauer zum Litauer, sondern die Geburt und das ruthenische, polnische und litauische Blut“[212].

Es darf hie[r]mit nicht bezweifelt werden, daß in der zweiten Hälfte des XVI. Jh. die einheimische Bevölkerung der Ruśländereien des litauisch-polnischen Staates bereits ein klar ausgeprägtes Bewußtsein ihrer nationalen Eigenart besaß, sich als eine eigene, besondere Nation fühlte. Wegen der großen Dürftigkeit an literarischen Denkmälern aus dem XV. und aus der ersten Hälfte des XVI. Jh. können wir den Zeitpunkt, in welchem dieses Bewußtsein das erstemal zum Durchbruche kommt, nicht genauer bestimmen. Da aber einerseits derartige Prozesse zu ihrer endgültigen Klärung längere Zeit in Anspruch zu nehmen pflegen, anderseits die Anregung dazu seit Ende des XIV. Jh. wirksam war, dürfen wir wohl die Geburt des ukrainischen Nationalbewußtseins und hiermit auch die Entstehung der ukrainischen Nation im Allgemeinen in das XV. Jh. ansetzen. Wir sprechen hier von der Bildung der ukrainischen Nation, obwohl auch die Vorfahren der heutigen Weißruthenen hierzu gehörten, weil das ukrainische Element etwa 4/5 der Gesamtzahl jener Ruś betrug und sowohl im kulturellen wie noch mehr im politischen Leben die führende Rolle spielte. Unter welchen Umständen die Weißruthenen sich später (wohl nicht vor dem Ende des XVII. Jh.) abgesondert haben, ist Gegenstand eines anderen Problems, des Problems der Entstehung der weißruthenischen Nation.

Soweit wir aus den vorhandenen Quellen ersehen können, beschränkten sich die nationalen Bestrebungen der Ruś zunächst auf Erhaltung und Sicherung ihres religiösen und kulturellen Lebens und auf Erwerbung der politischen Gleichberechtigung mit den Polen und Litauern im Rahmen des polnisch-litauischen Staates. Am politische Unabhängigkeit, an Bildung eines besonderen nationalen Staatswesens wird in der zweiten Hälfte des XVI. und in den Anfängen des XVII. Jh. noch nicht gedacht. Im Gegenteile, alle Schrif[t]steller und alle Politiker bemühen sich, die vollste Loyalität der Ruś gegen den polnisch-litauischen Staat und gegen seinen Herrscher zu erweisen. Die Kosakenaufstände dieser Zeit tragen noch den Charakter von Streitigkeiten mit den einzelnen Magnaten und von Auflehnung gegen Mißbräuche der Behörden der lokalen Verwaltung. Die zweite Etappe der nationalen Entwicklung, welche auch die politische Unabhängigkeit in ihr Programm aufnimmt, setzt erst um die Mitte des XVII. Jh. mit dem Aufstande von B. Chmelnyćkyj ein.

XII.

Die Ergebnisse, zu welchen wir im Verlaufe unserer Ausführungen gelangt sind, lassen sich in folgende Punkte zusammenfassen:

1. Die alte Ruś des Kyiwer Staates bildete wohl eine kulturelle und gewissermaßen auch eine politische Einheit; zur Bildung einer gemeinsamen nationalen Einheit ist es aber damals nicht gekommen.

2. Schon um die Mitte des XII. Jh. beginnt sich die politisch-kulturelle Spaltung der alten Ruś in zwei Teile, einen südwestlichen und einen nordöstlichen, vorzubereiten; das Reich von Halitsch-Wolynien und das Großfürstentum von Wladimir an der Klasma (später Moskau) sind Repräsentanten dieser Teile.

3. Der große Mongolensturm (Mitte XIII. Jh.) beschleunigt diesen Prozeß.

4. Die Besitzergreifung von Halitsch durch Kasimir d. Gr. (Mitte XIV. Jh.) und von anderen ukrainischen und weißruthenischen Ländereien durch Litauen (XIV. Jh.) einerseits, und von allen großrussischen Gebieten durch Moskau (XIV–XV. Jh.) anderseits, bringt dieses Prozeß zur endgültigen Vollendung und führt die vollständige Dissimilation der beiden Teile herbei.

5. Die Beschränkungen von Rechten der Bekenner der griechisch-orientalischen Kirche, das ag[g]ressive Vorgehen des Katholizismus und die wiederholten Versuche der litauisch-polnischen Regierung eine kirchliche Union durchzuführen geben den Anstoß zum assimilierenden Zusammeschlusse aller ukrainischen und weißruthenischen Elemente.

6. Die endgültige Folge aller dieser Prozesse und Vorgänge ist die Bildung im Laufe des XV. Jh. einer eigenen ukrainischen Nation, welcher auch die ethnisch-weißruthenischen Elemente einige Zeit angehören, bis sie sich später in eine besondere weißruthenische Nation organisieren.

Зміст

СТЕПАН СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ

ПИТАННЯ ПРО СХІДНЬО-СЛОВЯНСЬКУ ПРАМОВУ

Записки НТШ 155 (1937), 1–5.

Питанням про східньо-словянську прамову або, як давніше це формулували, про “праруську мову” мусів я займатися ціле своє життя не тільки принагідно як новою, цікавою теорією, але з обовязку як професор української мови, бо ця “праруська мова” стала для мене тяжкою колодою, яку все наново треба мені було усувати з дороги, щоб досягнути наукової правди про становище української мови серед словянських мов.

Инші слявісти не мусіли так занадто морочити собі голови цим питанням. Корифеї слявістики цю теорію поставили й обґрунтували, і їм це вистарчало або могло вистарчати. Вони не мали безпосередньої причини, ані навіть можности всі арґументи тої теорії перевірити, вони ж вийшли вже, так сказати б, з тої нової школи.

Але я вийшов зі школи Мікльосіча, тому “праруська мова” була для мене, молодого тоді слявіста, чимсь таким новим, що мене, як професора української мови, все наново й безперестанно силувала заняти конечно супроти неї ясне становище, тим більше, що мій незабутній учитель Міклосіч помер і не міг уже більше сказати свого важкого слова.

Висліди моїх довголітніх, як-найсумлінніших студій і дослідів при помочі, так сказати б, під безперестанною контролею мого широго приятеля, покійного професора романістики й фонетики на черновецькім і інсбруцькім університеті д-ра Теодора Гартнера, зложені в нашій науковій граматиці української мови, що появилася в німецькій мові у Відні 1913. р. Там ми перші, на основі добутків тих наших дослідів, поставилися зовсім негативно до теорії про “праруську мову, і таке наше становище як-найдокладніше обґрунтували.

Шахматов і Яґіч зробили мені за це у своїх критиках докір тенденційности, не пощадив мене і Брікнер у переконанні, що в мене “тільки націоналістичні, сепаратистичні моменти пали на вагу”, алеу своїй праці “Розвиток поглядів про семю словянських мов і їх взаїмне споріднення”, Прага, 1927, я показав, що коли можна говорити про тенденційність, то ніхто не в силі найти її по моїм боці. Бо коли Яґіч начисляв аж 14 ознак “праруської її мови”, то число їх нарешті стопилося на чотири (в Кульбакіна, Лєра-Сплавінського і Трубецького), а на три в Ляпунова: 1) повноголос, 2) tj, dj, k’ť > ч, ж, 3) о-. Але і про цю решту “ознак” вдалося мені, здається, вже в вище наведеній праці “Розвиток поглядів” перевести доказ, що це все вже прасловянські діялєктичні явища, та що властива ґенеза того розвитку, властивий його розвиток лежить поза фіктивним звязком “праруської мови” у прасловянській мові, а в третій точці (о-) навіть аж у праіндоевропейській мові (порів. Г.Ильинскій, Къ вопросу о чередованіи гласныхъ ряда о, е, въ началѣ словъ въ славянскихъ языкахъ, “Slavia”, Прага, 1923; Николай Дурново, Спорные вопросы о. сл. фонетики, “Slavia”, III, і відповідь Ільїнського, “Slavia”, IV). Ще докладніше перевів я цей доказ у своїй праці “Східні Словяни” (“Україна”, Київ, 1928).

Тепер незвичайно приємно мені зазначити, що “Тад. Мілєвський у своїй дуже ґрунтовній праці: Rozwój fonetyczny wygłosu prasłowiańskiego (“Slavia”, 1932), підходячи до пояснення визвукового розвитку прасловянського із становища праіндоевропейської мови, між иншими, ясно доказав, що і явища повноголосу, а таксамо й паляталізації tj, dj, k’ť є діялєктичними явищами прасловянської мови. Крім того, займаючися фонетичними процесами прасловянського визвуку взагалі, мав він нагоду спостерегти й показати неоднаковість і неодностайність виявлення тих фонетичних процесів на цілій території прасловянської мови, так що вже в самих початках і в дальшім розвитку треба зазначити в ній діялєктичні ріжниці. І так, беручи на увагу ізогльоси описаних ним явищ, можна говорити то про різниці між північними й південними діялєктами, то знов між південними і східньословянськими діялєктами з одного боку, і західньословянськими діялєктами з другого боку, то знов між південними, західніми і східніми діялєктами, то знов “відділяють ті ізогльоси від себе мовних предків ляхів, лужичан, чехів, словаків і північних великорусів від останніх словян” (§10/26, § 11).

З огляду на таку змінчивість розмежувань у кожнім поодинокім випадку не випадало б, думаю, говорити про групи, бо ті діялєкти зрештою, як показано докладно в Мілєвського, нічим иншим не звязані з собою тісніше у групу, а одної ознаки за мало на те, щоб стати основою поділу на групи, тим менше, коли є більше ознак, які ту групу розбивають. Тому хто так, як Тад. Мілєвський, докладно аналізує й показує споріднення й ріжниці між поодинокими прасловянськими діялєктами, той, маючи фактичні мовні дані перед очима, повинен оминати досить у тім разі надуживаного слова “група”, щоб не викликати й далі фальшивих уявлінь.

Щоб ту мою нехіть до слова “група” в цім разі виправдати, уважаю за потрібне спинитися зосібна на “ґрупі” східньословянських діялєктів. Дві спільні цим діялєктам ознаки навів Мілєвський: повноголос і паляталізацію tj, dj, та заразом і він уважає за потрібне вказати на одну таку ознаку, що вона вже в прасловянській добі віддалювала діялєкт північних великорусів від діялєкту, з якого вийшла українська мова (tl, dl-l–kl, gl), на що я вже также вказав у моїй праці “Східні Словяни”.

Але навіть і в тих ознак, що ніби-то спільні східньословянським діялєксам, не все ще цілком вияснене, не все ще в порядку. В розвитку повноголосу найдеться ще, здається, при докладнішім розсліді в самім зародку деяка неоднаковість і неодностайність між українською мовою, на що вказав уже Брікнер (Erforschung der indogermanischen Sprachen), а з другого боку Розов у своїм викладі на І. зїзді словянських фільольоґів у Празі (пор. Sborník prací І. sjezdu slovanských filologů v Praze 1929, Прага, 1932, ст. 668–695: “Еще o формулахъ tort, toit, tert, telt“).

І паляталізація dj не дала властиво однакових результатів, бо в діялєкті, з якого вийшла українська мова, маємо дж, а в діялєкті, з якого вийшла російська мова, ж (порів. подібне явище між польським дз і чеським з). Аж в історичній добі української мови помічаємо злегчення дж в ж.

А як маємо дивитися на новгородське ц замісць ч, яке явище Брікнер констатує ще также в мові полабів, поморян, у великопольських і мазовецьких говорах і в латишів ? Може це явище, що тягнеться довгою й досить широкою смугою на побережжі Балтику, таки не зовсім припадкове і своїм зародком сягає в давнішу добу?

Крім того, треба ще звернути увагу на неоднаковий розвиток передніх голосівок е, і, як це я вже показав у моїй праці: “Мягкі” і “тверді” голосівки (Slavia, 1929). Процес помягчення приголосівок перед тими голосівками — з огляду на те, що він обіймає російську, білоруську, польську, лужицькосербську й почасти чеську мову (де тільки і помягчує, а е ні) — мусів уже розпочатися в належних діялєктах прасловянської мови під кінець прасловянської доби. Розвиток тих діялєктів, з яких вийшла російська й білоруська мова, пішов отже тоді иншим, спільним із західніми діялєктами шляхом, коли діялєкт, із якого вийшла українська мова, враз із південнословянськими діялєктами, а почасти й чеським (чеське е не помягчує попередущих приголосівок) задержали й далі первісні тверді передні голосівки. Незвичайно характеристичне тут становище чеської мови.

Нарешті паде ще на вагу ріжниця звязана з розвитком норм, що відносяться до півголосівок ъ, ь. Зародок і розвиткова їх тенденція сягають безперечно ще в прасловянську добу, бо ці півголосівки то зникають, то замінюються в повні голосівки в усіх словянських мовах у засаді на основі однакових законів. Все ж таки в одній точці пішов той розвиток иншою дорогою в усіх словянських мовах, між ними і в українській мові, де із сполук ъ + и, ь + и вийшло -ый, -ий (слѣпий, людий – мый, бий), а иншою дорогою в одній тільки російській мові, де ці сполуки (ъ + и, ь + и) залишилися незмінені аж до переходу ъ в о, ь в е (слепой, людей, мой, бей).

Отак, думаю, ясно доказано, що вже в самім зародку української й російської мови, в належних їм прасловянських діялєктах, мусимо констатувати більше розвиткових ріжниць, ніж спільних ознак.

Ст. Шобер у своїй “Gramaty-ці języka polskiego”, І, т. зв. повноголос уважає діялєктичним явищем прасловянської мови (§ 10, 24), і таксамо помягчення приголосівок к’t’ tj, dj за прадавні діялєктичні відміни в прасловянській мові (порів. также § 23), та що взагалі всякі ознаки, які б можна би класти в основу клясифікації, не обняті такими спільними межами, що себе взаїмно виключали б, а перебігають поза ті межі й себе в ріжних напрямах перехрещують (§ 17). З таким зовсім правильним пізнанням та сконстатуванням правдивого розвиткового стану діялєктів прасловянської мови (порів. также § 25) не дасться ніяк погодити яканебудь теорія про групи словянских мов. Тому не “należy przypuszczać” того і супроти діялєктів східньословянських, бо й вони “nie stanowiły jakiejś bardziej zwartej całości”.

Своїми знаменитими працями Тад. Мілєвський і Ст. Шобер рішуче причинилися до того, що ми теорію східньословянської прамови або “праруської мови” можемо вже тепер спокійно зложити до архіву. Вона не виринула з конечної лінгвістичної потреби, вона мала лише служити виправдянням нелінґвістичної тези, поставленої на самім чолі “Лекцій” Соболєвського (1888) про єдність “руської” (велико-, мало- й білоруської) нації й мови як антропольогічного й лінгвістичного аксіому. Але величезні зусилля корифеїв слявістики Соболєвського, Яґіча, Шахматова, Брікнера й деяких їх учнів були даремні. Правда таки виринула з лінгвістичної конечности наверхи, й нікому вже більше не вдасться її затемнити. Ніякої “праруської мови” ніколи не було, а всі живі словянські мови, між ними й українська, російська й білоруська розвинулися прямо й безпосередно з діялєктів прасловянської мови. Українська мова зараз-таки на самім початку свого історичного, з давньої прасловянської спільности вилущеного життя в XI. в. являється перед нами з окремою, тільки собі питомою звуковою й фонольогічною системою, відмінною від системи російської мови, як це показано в моїй граматиці, а также в моїй праці “Українська мова, її початки, розвиток та характеристичні її прикмети”, Львів, 1933.

Зміст

S. М. KUCZYŃSKI[213]

CZAS I MIEJSCE ODGRANICZENIA SIĘ UKRAIŃCÓW OD MOSKWICZÓW

Biuletyn Polsko-Ukraiński, no. 7 (198) (14 Luty 1937): 73–78.

Opracowując dzieje ziem Czernihowsko-Siewierskich pod rządami Litwy, t. zn. od połowy XIV wieku do początków ХVI, napotkałem podczas mych studiów na ślady pewnego procesu psychologicznego, twórczo-narodowościowego odgraniczania się Rusinów-Ukraińców od Moskwiczów. Procesu tego nie szukałem, wyłonił się sam i zmusił mnie niejako do zajęcia stanowiska, które pokrótce sformułowałem w swej książce[214]. Obecnie pragnąłbym rozwinąć pewne fragmenty swych badań, które w miarę możności chciałbym kiedyś kontynuować, a które – chcę wierzyć – uda mi się może uwieńczyć stwierdzeniem nie tyle jedności lub obcości przodków narodu ukraińskiego czy rosyjskiego, lecz stosunków, jakie moim zdaniem nader blisko stawiały plemiona ruskie z plemionami słowiańskimi, sąsiadującymi z Rusinami na zachód i na północo-zachód.

Chcąc uniknąć niepotrzebnych zarzutów zaznaczam odrazu, iż nie chodzi mi o spolonizowanie Rusinów, czy też zniszczenie Polaków dawnych czasów – wzorem wszechrosyjskich pomysłów starszej nauki rosyjskiej. Chciałbym jedynie stwierdzić, czy też czasem pewne podobieństwa psychiczne i fizyczne, poczucie przynależności do kultury zachodniej i wspólny front wobec Moskwy, jaki, nie tylko ze względów politycznych, musi zająć każdy głębiej myślący Ukrainiec i Polak, nie pochodzą także, obok innych przyczyn, z prastarej jedności plemion osiadłych nad Wisłą i nad Dnieprem? Możliwe, iż się mylę, lecz również możliwe, że znajdę podstawy do stwierdzenia swych przypuszczeń. W każdym razie sprawa wspólnoty czy obcości przodków Rusinów i Moskwiczów nie jest dla moich zainteresowań obca. Obecnie starałem się nie mieszać się do dyskusji o początkach narodowości ukraińskiej, jaka toczy się między uczonymi ukraińskimi, jednakże dla pełniejszego zilustrowania moich przypuszczeń, o których niżej, pominąć jej zupełnym milczeniem nie mogłem.

Dla uniknięcia wszelako nieporozumień podkreślam, iż w danym wypadku nie zajmował mnie różny czy też jednaki początek narodu ukraińskiego i rosyjskiego, lecz jedynie czas i miejsce – w których wyraźnie narody te obcość swą sobie uświadomiły, a poczucie obcości tej mogło wystąpić i w parę wieków po tym, co możemy nazwać początkiem utworzenia narodu, w chwili, gdy zaistniały warunki i konieczność owego wystąpienia i odgraniczenia.

*

W czerwcu 1930 r. prof, dr Miron Korduba opublikował (“Literaturno-naukowyj Wistnyk” Lwów–Tarnopol. Rocznik XXIX. Księga VI. tom 102. str. 539–546) niewielki artykuł p. t. “Najważniszyj moment w istorii Ukrainy” zawierający jednakowoż, mimo swej nieznacznej objętości, nader doniosłe uwagi z punktu widzenia genezy narodowości ukraińskiej.

Poszukując tego najważniejszego momentu w historii Ukrainy, prof. Korduba rozróżnił przede wszystkim kilka kategoryj faktów. Wśród faktów kategorii politycznej autor artykułu wysunął kilka istotnie doniosłych chwil z dziejów Rusi, jak zniszczenie Kijowa, jako politycznego ośrodka, przez rostowsko-suzdalskie hufce ks. Andrzeja Bogolubskiego w r. 1169 albo koniec państwa halickiego w r. 1340, albo umowę perejasławską 1654 r., lub wreszcie ogłoszenie IV. uniwersału przez Ukraińską Radę Narodową w r. 1918. Byłyby to jednak momenty wyłącznie polityczne. Wśród wydarzeń o charakterze kulturalnym – autor m. in. zwrócił uwagę na przyjęcie chrześcijaństwa z Carogrodu przez Włodzimierza Wielkiego. Wśród momentów o znaczeniu gospodarczym występuje np. odsunięcie Rusi przez ludy stepowe (Pieczyngów, Połowców, Tatarów) od wybrzeży m. Czarnego, co spowodowało upadek stosunków handlowych z Bizancjum etc.

Wybierając wszakże wyłącznie jeden moment prof. Korduba uważał, iż należy wyrzec się ujęć jednostronnych “i spojrzeć na zagadnienie z punktu ogólno-narodowego, mieszczącego w sobie sumę politycznych, kulturalno-literackich i ekonomicznych momentów” (str. 539). Wówczas jasnym się okaże, że za najpoważniejszy moment w historii Ukrainy uznać trzeba ten, który zmusił ludność obecnych ziem ukraińskich do skupienia się w odrębną grupę etniczną, który też dał bodziec do stworzenia odrębnej nacji ukraińskiej”. Za taki moment uznał autor “oderwanie północno-zachodnich terytoriów ruskich od związku z innymi ruskimi ziemiami i zjednoczenia ich w państwie Litewskim w drugiej połowie XIV stulecia” (str. 540).

Zdaniem prof. Korduby plemiona słowiańskie Europy Wschodniej, jak Polanie, Drewlanie, Siewierzanie, Radymiczanie, Wiatyczanie, Krywiczanie, Dregowiczańie i in., reprezentowały zawiązki odrębnych grup etnicznych i nie ulega wątpliwości, że pozostawieni sami sobie ci Polanie, Drewlanie, Siewierzanie etc. stworzyliby, każde plemię dla siebie, tyleż narodów słowiańskich. Na przeszkodzie stanęło utworzenie państwa ruskiego, które połączywszy wszystkie wymienione plemiona, dzięki wspólnocie państwowej, religijnej i językowo-literackiej stworzyło z nich jeden, wspólny, ogólno ruski – “jeżeli nie naród w pełnym znaczeniu tego słowa, to, powiedzmy, sferę kulturalną” (str. 540). “A chociaż po śmierci Jarosława Mądrego – pisał prof. Korduba – państwo Ruskie rozpada się na coraz to więcej odrębnych księstw, jednakże idea politycznej jedności przez to się nie zatraca, znajdując swój symbol i wyraz w spólnocie dynastii potomków ks. Włodzimierza Świętego… Dwa inne jednoczące czynniki, organizacja kościelna i język literacki, pozostały nadal niezmiennie” – czynnikami, utrzymującymi poczucie jedności.

Po nakreśleniu krótkiego zarysu dziejów Rusi pod jarzmem tatarskim i opanowania ziem zachodnio-północnych przez Litwę i Polskę (a podkreśliwszy także, że około połowy XII w. tworzą się dwa nowe ośrodki polityczne Rusi: w Haliczu i we Włodzimierzu nad Klaźmą), prof. Korduba stwierdził, że na ziemiach ruskich Litwy powstała odrębna mowa literacka ruska przez połączenie cerkiewno-słowiańskiego literackiego podłoża z gwarami miejscowymi ukraińsko-białoruskimi (543–544). Poza tym Litwa zdołała uzyskać oddzielnego metropolitę dla ziem ruskich pod jej panowaniem będących – przez co znowu maleją wpływy i stosunki Rusinów litewskich z moskiewskimi. Urabia się inna psychika na Litwie i w Moskiewszczyźnie, tak iż owe różnice podziału politycznego, kościelnego, językowego i psychicznego Rusinów sprawiają “że dawna politycznie, kościelnie i kulturalnie całkowicie jednaka Ruś rozszczepia się na 2 różne odrębne części. Przy tym ludność ukraińskich i białoruskich ziem tworzy narazie jedną wspólną etniczną całość” (str. 544).

Omówiwszy w paru słowach zaborczą politykę Moskwy od XIV w. zbierającej ziemie ruskie, jak i Litwę, prof. Korduba dodaje, że gdyby Litwę nie podbiła południowo-zachodnich ziem Rusi, to w kilkadziesiąt lat później uczyniłaby to Moskwa. Wówczas jednak “odbudowałaby się dawna Ruś” wróciłaby jedność polityczna, kościelna i kulturalna; jedynie ośrodkiem nie byłby Kijów, lecz Moskwa. Mapa narodowościowa obecnej Europy wschodniej wyglądałaby inaczej. “Nie byłoby trzech ruskich narodowości, tylko jedna” (str. 545). Kończy prof. Korduba swój artykuł konkluzją “że decydującym momentem dla utworzenia narodowości ukraińskiej i białoruskiej było zagarnięcie w XIV w. zachodnio-południowych ziem ruskich przez Litwę i przeniesienie żyjącej na nich ludności w nowe warunki polityczne, kościelne, kulturalne… Ono stworzyło decydujący bodziec do powstania odrębnej, najpierw ukraińsko-białoruskiej, następnie ukraińskiej narodowości” (str. 546).

Powyższe tezy i ujęcie genezy narodu ukraińskiego wywołały sprzeciw wśród uczonych-Ukraińców, czego wyrazem stała się przede wszystkim dyskusja naukowa, która miała miejsce na posiedzeniach w Ukraińskim Historyczno-Filologicznym Towarzystwie w Pradze, w dn. 11 i 18 listopada 1930 r. W dyskusji tej zabierał głos szereg uczonych ukraińskich, zajmując zgodnie stanowisko negatywne wobec tez prof. Korduby, następnie zaś przebieg posiedzeń został opublikowany (“Otkoudu jest poszła Ruskaja zemlja…” Praga 1931. str. 1–30).

Spośród dyskutantów akademik prof. Stepan Smal-Stocki, polemizując z tezami prof. Korduby, stwierdził, że między ziemiami północnymi a Rusią Kijowska nie było jedności (o. c. str. 2 i 3). Była tylko jedna Ruś czyli Ruś Kijowska, która powstała w IX і X wieku i wchłonęła w siebie plemiona Polan, Derewian, Siewierzan, Wołynian, Tywerców i Ugliczów z czasem łącząc je w jeden etniczny, kulturalny i gospodarczy organizm, czyli w jeden naród – w dzisiejszym tego słowa znaczeniu.

Ta jedyna Ruś, Kijowska, podbiła sąsiednie wschodnio-słowiańskie plemiona Dregowiczan, Krywiczan, Radymiczan i Wiatyczan, ale zjednoczenie ich za Włodzimierza Wielkiego, jedność polityczna, nie może być uważana za jedność etniczną – zwłaszcza, że i ta jedność polityczna znikła po śmierci Jarosława Mądrego. Historia zna nie wspólnotę, lecz nienawiść ziem północnych z Rusią Kijowską (np. 1169 rok. Andrzej Bogolubski). Potomkowie Włodzimierza Wielkiego organizowali Moskiewszczyznę, ale od razu organizacja ta wyglądała odmiennie od kijowskiej i od razu ustosunkowała się wrogo do Kijowszczyzny. Skład etniczny Moskiewszczyzny też był odmienny, powstały na terytoriach ludów fińskich. Idea “jedności” ruskiej – powstała w Moskwie jako argument podboju i podboju tego usprawiedliwienie w ciągu wieków. Bo jeszcze przed podbojem litewskim na Rusi Kijowskiej powstał naród ukraiński i dlatego miał siłę przetrwać liczne wieki obcych wpływów (str. 6–7). “Niechaj będzie, żeśmy byli jakiś czas nieświadomi (swej narodowości) – mówił prof. Stepan Stocki – dzięki której czuliśmy potrzebę walki wspólnej “za ziemię ruską”, ale fakt zostanie faktem, że ta potężna siła narodu, jaka objawiła się w ciągu wielu wieków historii ukraińskiej i objawia i teraz, wykuta (była) w dawnej kijowskiej Rusi” (str. 6).

Nie pomogłoby, gdyby zamiast Litwy Kijowską Ruś zabrała Moskwa. Wszak nieco później Moskiewskie państwo zajęło terytoria kijowskie – i narodowości ukraińskiej nie zniszczyło – mimo wysiłków.

Poza prof. Smol-Stockim zabierali głos inni mówcy, historycy, archeologowie i antropologowie – zgadzając się wreszcie na następujące antytezy (docenta Slusarenki):

1) Naród Ukraiński ma wyłączne prawo do Państwa Kijowskiego za czasów książęcych, jako do pierwszej doby swej historii.

2) Nie podobna mówić o rozdzieleniu dwóch narodów, w tym wypadku ukraińskiego i wielkoruskiego, bo te dwa narody za czasów historycznych nigdy nic nie miały wspólnego (w znaczeniu wspólnoty narodowej).

3) Gdyby naród ukraiński (wg przypuszczenia prof. Korduby) nie przeżywał doby litewsko-polskiej, a był jeszcze w XIV w. przyłączony do Moskwy, to można z pewnością twierdzić, że Ukraińcy już mieliby swe państwo, gdyż naród ukraiński przeszedł już do w. XIV proces tworzenia swej państwowości (str 28 – 29).

Poza wymienioną wyżej dyskusją praską, a później i berlińską, zarówno prof. Korduba (“Diło” Nr 286 27.XII.1930; “Literaturno-Naukowyj Wistnyk” 1931 r. rocznik XXX. t. 106. Ks. 5. str. 424–438 i tamże t. 107. Ks. 10. str. 902–903), jak i jego przeciwnicy (dr K. Czechowycz w “Lit. Nauk. Wistnyk” 1931 r. Ks. 4. str. 349–358; St. Smal-Stocki w Lit. Nauk. Wistn. 1931 r. rocznik XXX. Ks. 9. tom. 107 str. 786–805; Mik. Czubatyj w “Dile” 1931 r. Nr 15, 16, 17, 18, 19. 23.I–28.I i in.) zabierali głos na łamach prasy. Prof. Korduba stwierdził (w “Oboroni istorycznoj prawdy” L.N.W. 1931 t. 106. Ks. V. str. 426)[215], że sprzeciwia się faktom historycznym sąd, iż Ruś południowa była bardzo wcześnie zjednoczona politycznie przy Kijowie i przez Kijów i zostawała w tym zjednoczeniu długo, a Ruś północna połączona była później i krótko (Ruś południowa t. zn. Polanie kijowscy, Drewlanie, Siewierzanie, Wołynianie, Tywerce i Uglicze); a Ruś północna znaczy tu Dregowiczów, Krywiczan, Radymiczan i Wiatyczan. Przy tym prof. Korduba podkreśla opuszczenię w wyliczeniu ostatnim Nowogrodzkich Słowinów i Chorwatów). I że nie można zupełnie mówić o jakich 400 latach połączenia południowej Rusi z Kijowem. Dalej stwierdza prof. Korduba, że w XI-XII w. nie można się doszukać jakiejś szczególnej antytezy między północą i południem Rusi (ibid. str. 427). Przeciwnie, państwo halickie łączy się sojuszem z Suzdalszczyzną, by razem zniszczyć Kijów (około połowy XII w.), a czernihowscy Olgowicze walczą z kijowskimi Monomachowiczami nie wykazując “politycznej jedności” ani poczucia wspólnych interesów. Dalej, że w XII і XIII w. i plemiona północne Nowogrodzianie i Smoleńszczanie w umowach z Hanzą zwali się “Rusinami”, a ziemię swą “Rusią” (ibid. str. 429). Wreszcie, że obecna granica etnograficzna Białorusów, Ukraińców i Rosjan dokładnie odpowiada granicy państwa litewskiego w XV w. – zatem, narody białoruski i ukraiński uformowały się ostatecznie w wiekach XIV–XV, początkiem zaś tworzenia się odrębnych narodów, a wśród nich rosyjskiego było powstanie dwóch nowych ośrodków na Rusi XII w.: włodzimiersko-suzdalskiego na północo-wschodzie i halickiego na zachodzie (ibid. str. 432). Zresztą (odpowiadając W. Zaikinowi i K. Czechowyczowi) prof. Korduba stwierdza, iż miał i ma na myśli jedność kulturalną dawnej Rusi, ale wcale nie mówił o jedności narodowej (ibid. str. 436). Nie podobna bez znużenia czytelników przytaczać licznych artykułów i argumentów stron polemizujących, toteż ograniczę je, poza już przytoczonymi, jeszcze wzmianką o artykule prof. Stepana Smal-Stockiego (“Najważniszyj moment w istorii Ukrainy” L.N.W. 1931, t. 107. Ks. IX. str. 786 i in.), który przeciw tezom prof. Korduby wysunął prace prof. Parchomenki (“U istokow russkoj gosudarstwiennosti” Leningrad 1924 i “Poczatok istoriczno-derżawnoho żyttia na Ukraini” Kijów 1925). Parchomenko oddziela od samego początku historię Ukrainy od historycznego życia reszty wschodnich Słowian, podważając wraz z Szachmatowem wiarę w wiadomości i chronologię latopisów przed w. XI, z których właśnie czerpie się wzmianki dotyczące wspólnoty Słowian północnych i południowych Rusi. Następnie Parchomenko stwierdza, że tendencyjnie latopisy wyolbrzymiają charakter państwa Włodzimierza W. i Jarosława Mudrego – gdyż ich państwo daleko nie sięgało i nie było wielką wschodnio-słowiańską monarchią. Poza Parchomenką prof. Stepan Smał-Stocki powołuje się w swych wywodach na prace rosyjskich uczonych: Presnjakowa, Lubawskiego, Smirnowa, przyjmujące również odrębny początek “wielkoruskiej narodowości”. Formułuje wreszcie prof. Smal-Stocki szereg tez, spośród których zauważymy następujące:

tezę 1., że rosyjska narodowość wytworzyła się od. poł. XIII w. do poł. XV w. z mieszanych elementów słowiańskich, fińskich i tatarskich. Uprzednio były tam tylko poszczególne plemiona słowiańskie: Słowini, Krywicze, Radymicze, Wiatycze; fińskie: Mera, Weś, Muroma, Meszczera i in.

tezę 2.: Nikt nie może niczym udowodnić, że wymienione plemiona do poł. XIII w. ani utworzone potem państwo rosyjskie i narodowość do drugiej poł. XV w. miały wpływ na tworzenie się religijne, kulturalne czy polityczne Rusi Kijowskiej.

W odpowiedzi na to prof. Korduba (1931 L.N.W. t. 107. Ks. 10. str. 902–3) zwrócił uwogę, że tezy Parchomenki wywołały swego czasu zastrzeżenia prof. Tomasziwśkiego i prof. Niderle. Co do opierania się na Hruszewskim, to sam Hruszewski nie zaprzeczał kulturalnej jedności Rusi Kijowskiej, Smoleńskiej i Nowogrodzkiej. Prof. Korduba uważa, że nie może się porozumieć z przeciwnikami, ponieważ oni idenfikują mowę z narodowością, a to są rzeczy różne.

Na tym kończę przypomnienia dyskusji, która jeszcze się nie skończyła, gdyż prof. Korduba ostatnio sformułował swe tezy w referacie na Zjeździe Międz. Historyków w Warszawie. Pomijam już mniej istotnych polemistów, jak Czubatego, który za Tomasziwśkym (Tomasziwśkyj “Ukraińska istoria” t. I. Lwów. 1919 r.) uważał (“Diło” 1. c.), że państwo czysto ukraińskie i naród powstały dopiero ok. roku 1200 za Romana Mścisławowicza – a sam Korjatowiczow litewskich nazywał “przedstawicielami ukraińskiej autonomii” (“Diło” Nr 19. str. 2. 28.1.1931 r.), jak również pominę wprowadzony przez Parchomenkę i Tomasziwśkiego spór normanistów i anty-normanistów. Zaznaczam natomiast ponownie, że pragnąc nie mieszać się do dyskusji o początkach narodu ukraińskiego – musiałem wszakże nawiązać do powyższej dyskusji, gdyż badając zagadnienia odrębne określonego odcinka dziejów Ukrainy dotarłem, przy innej okazji, do miejsca w znaczeniu terytorialnym i czasu, w znaczeniu chronologicznym, w których bezspornie i świadomie występuje różność i antagonizm Ukraińców i Moskwiczów.

Przed rozpatrzeniem tego chciałbym zauważyć, że wyszukując chwile tworzenia się narodowości, należy, moim zdaniem, brać pod uwagę przede wszystkim świadomość swej odrębności narodowej u danego narodu od jego sąsiadów najbliższych, a potem dopiero sprawę przynależności państwowej i inne. Dopóki dane plemiona, acz różnych mające kniaziów i nawet różne nieco języki i wierzenia, nie czują się sobie obce – póty organizmy państwowe, w których skład wchodzą, nie są państwami odrębnych narodów. Dlatego też nie uważałbym narodów ukraińskiego i rosyjskiego w ich przeszłości historycznej za grupy narodowo różne dopóty, dopóki nie stwierdziłbym u przedstawicieli tych grup etnicznych wyczucia swej odrębności narodowej.

W dotychczasowym przebiegu dyskusji o początkach narodu ukraińskiego, nie podkreślono, o ile mi się wydaje, jednej zasadniczej rzeczy, że istnienie świadomości narodowej ruskiej (ukraińskiej) już w w. IX czy też powstanie jej dopiero w ivieku XIV czy XV bynajmniej nie przesądza sprawy poczucia odrębności narodowej pomiędzy Ukraińcami i mieszkańcami państwa Moskiewskiego. Spór o prawo wyłączne Ukraińców do państwowości kijowskiej o tyle nie podlega dyskusji, że przecież w czasie, gdy kwitła dzierżawa Jarosława Mądrego ani narodu sformowanego, ani państwowości moskiewskiej nie było. Ponieważ zaś w okolicach Kijowa żyli i rządzili bezsporni przodkowie Ukraińców – słusznie nowsza nauka rosyjska nie rości pretensyj do wywodzenia rosyjskiej państwowości z nad Dniepru.

Ale – o ile nawet przyjęłoby się tezę, że już w IX–X wieku Ukraińcy-Rusini posiadali swą świadomość narodową (chociaż inne narody osiągnęły ją znacznie później) i posiadali wyłącznie ruskie państwo, że państwo moskiewskie nic absolutnie z tym państwem ruskim nie miało wspólnego, to przecież tym samym nie przesądza się poczucia wspólnoty plemiennej czy narodowej wśród Rusinów i wśród ruskich kolonizatorów Moskiewszczyzny. Prawda, ci kolonizatorzy nie stanowili wyłącznego składu przyszłej narodowości moskiewskiej, ale nadawali ton: język, dynastie, wierzenia i pamięć swych związków z Naddnieprzem.

W dyskusji na temat czasu i miejsca odgraniczenia się Moskwiczów od Ukraińców[216] zauważono[217], iż nie należy za początek narodowości ukraińskiej brać momentu podkreślenia przez naród ukraiński swej odrębności wobec Moskwy, bo świadomość ruską mieli Rusini już wówczas, gdy jeszcze Moskwy nie było. Ale właśnie tego nie uważałbym za słuszne, gdyż: skoro Moskwy nie było, to Rusini nie mogli zająć wobec niej stanowiska, lecz dopiero gdy w świecie ruskim powstała wątpliwość czy w. kniaź moskiewski reprezentuje istotnie władzę narodowy “wszystkiej Rusi”. W tytule zaś samym niniejszego artykułu wyraźnie zaznaczyłem, że nie chodzi tu o to: kiedy Rusini poczuli się odrębnym światem wobec wszelkich nie-Rusinów, lecz: kiedy Rusini uświadomili sobie swą odrębność od Moskwiczów. Tego zaś ostatniego zrobić wcześniej nie mogli, aż wogóle owi Moskwicze powstali, t. zn. w każdym razie nie w wieku IX і X. W mojej pracy, cytowanej uprzednio, nie szukałem też owych spornych początkowych lat tego uświadomienia sobie swej odrębności narodowej przez Rusinów, lecz wyznaczyłem коńсоwе. Wypadły one na drugą połowę XV w. Wynikałoby zatem, że kto uważa je za zbyt późne, ma nader prosty sposób wykazania niesłuszności tej daty – niech podobne przejawy, o jakich będzie mowa, jako o mających miejsce w drugiej połowie XV wieku, wskaże w wiekach wcześniejszych. Sądziłbym, że taka metoda ustalania końcowych lat tworzeniu się narodu ukraińskiego mogłaby usunąć niejeden punkt sporny wspomnianej dyskusji.

I wreszcie – wydaje mi się, że narodem ukraińskim i terytorium narodowym ukraińskim należy nazywać nie te plemiona i ziemie, które były przy początkach procesu powstawania narodowości ukraińskiej, lecz te, które czuły się ukraińskimi przy końcu tegoż procesu i już świadomie miały się za związane z czymś i obce wobec czegoś innego. Stąd mam zastrzeżenie czy słusznie Hruszewski i inni liczeni uczeni ukraińscy mówiąc o składzie plemiennym Ukrainy-Rusi wyłączają zeń Radymiczan i Wiatyczan. Zgodnie bowiem z powiedzianym przed chwilą uważam za Ukraińców-Rusinów te plemiona, które przy końcu procesu nacjonalizowania się, a więc w w. XV czuły się związane z Rusią litewską, a nie z Moskwą, bez względu nawet na ich pochodzenie. Co do Radymiczan, to ci występują tylko na początku historii Rusi – potem jako plemię giną. Większość ich musiała połączyć się z Siewierzanami. Wiatyczanie przetrwali dłużej i dłużej zachowywali swą odrębność plemienną, dopóki nie stopili się w jeden naród ruski z innymi zachodnio-południowymi plemionami Rusi. Jednak do plemion wielkoruskich ani jedni, ani drudzy nie zdają się należeć. O tę przynależność toczył się również swego czasu spór naukowy, tak iż kilka nazwisk obowiązany jestem przytoczyć. Np. w swej “Historii Ukrainy-Rusi” (t. I. 171–172, 188) Hruszewski zajmuje stanowisko krytyczne i negatywne w stosunku do znanej wiadomości latopisu ipatjewskiego (P.S.R.L. II сz. 1. str. 10. wyd. r. 1923) brzmiącej: “Radimiczi bo i Wiaticzi ot Lachów; biasta bo dwa brata w Lasiech Radim a druhyj Wiatok i priszedsza siedosta Radim na Sożu i prozwaszaś Radimiczi a Wiatko siede swoim radom po Ocie i ot nieho prozwaszasia Wiaticzi”. Za prawdziwością tego pochodzenia wypowiedzieli się natomiast np. Potkański (“Lachowie i Lechici” Rozpr. wydz. fil. t. 27. r. 1898) i Szachmatow “K woprosu ob obrazowanii russkich nareczij” str. 9–10). Jednakże ten sam Szachmatow w r. 1907 (w pracy “Jużnyja posielenja Wiaticzej” zmienił swą opinię co do Wiatyczów, utrzymując swe zdanie o polskim pochodzeniu jedynie co do Radymiczów. Było to na rękę Hruszewskiemu, który napisał nawet: “Wiatycze należą już do Wielkorusów” (o. c. str. 188). Jednakże badania polskich uczonych pokazały, że Hruszewski zbyt daleko posunął swój krytycyzm w tym wypadku.

Poza cytowanym przed chwilą Potkańskim, który przypuszczał, iż wyszli Wiatycze nad Okę z Podlasia – ostatnio (r. 1927) na właściwą drogę wkroczyli Jan Czekanowski i Franciszek Bujak[218], którzy wskazali na identyczność nazw grodów wiatyckich z nazwami miejscowości leżących w Polsce. Mianowicie Czekanowski zidentyfikował Kozielsk wiatycki z Kozielskiem pod Mławą, Bryańsk nad Desną z Brjańskiem nad Bugiem i Worobin z Woroblinem nad Bugiem niedaleko Brześcia. Bujak poszedł dalej po tej drodze i rozpatrując wszystkie średniowieczne nazwy grodów ziemi Wiatyczan, znane naogół już w XII w. stwierdził, że przeważna ilość tych nazw występuje w tej samej albo zbliżonej postaci na Mazowszu. Obok Kozielska pod Mławą i Brańska (dziś – Brańszczyk) nad Narwią jest Breńsk nad Brenicą na półn. zachód od Kozielska, odpowiadający Bryniowi (Bryni – S.M.K.) położonemu na zachód od Kozielska wiatyckiego; Szreńsk (Sereńsk) nad Szronką w sąsiedztwie Kozielska – odpowiada Sereńskowi nad rz. Sereną w z. Wiatyczan; Mieszczk nad Skrwą odpowiada Mieszczewskowi (Mezeck) wiatyckiemu; Sierpc leżący koło Mieszczka nad Sierpienicą odpowiada Sierpejskowi wiatyckiemu; Kroczewo w pow. płońskim, lub Karczew koło Otwocka odpowiadają Karaczewowi (Koraczew) wiatyckiemu; Wrotynia w pobliżu ujścia Drwęcy do Wisły przypomina Worotynesk (Worotyńsk) wiatycki, Mossoły i Mossaki, wsie Mazowieckie przypominają Mosalsk (Masalsk) wiatycki (płn. od Sierpejska), Mdzewo koło Szreńska i Mceńsk nad Zuszą, Tuł w pow. radzymińskim i Tula nad Upą, Kromnów nad Wisłą (naprzeciw Czerwińska) i Kromy nad Oką i wiele innych. Zdaniem Bujaka wspólne te nazwy stwierdzają niewątpliwie związek obu terytoriów, nie przesądzając czasu, w którym ten związek powstał. “Niederle sądził, że mogło się to stać już w związku z wędrówkami plemion germańskich, a więc w II–IV w. po Chr., albo w w. VI w związku z naporem Awarów na Słowian. Kronika Nestora zna Wiatyczów nad Oką już w w. IX-m. Geograf arabski Kardizi z X. w. mówi o plemieniu Wantit, które siedzi na wschód od Dniepru i podlega Chazarom. Nazwa ta niewątpliwie oznacza Wiatyczów i wskazuje na wcześniejsze brzmienie: Wentycze. Potwierdza to znany list rabina Chasdaja do króla Chazarów Józefa z r. 960, który nazywa ich Wenentit”[219]. – Co do Radymiczów Bujak sądzi, że “mieszkańcy na zachód od Wiatyczów, sąsiadowali również z nimi w dawniejszych siedzibach od strony zachodniej nad Drwęcą i poza nią, świadczy o tym znaczna ilość tamtejszych nazw miejscowych, pozostających w ścisłym związku z nazwą Radymiczów”[220].

Również nauka nowsza ukraińska przyjęła pochodzenie Radymiczan i Wiatyczan od Polaków. Świadczy o tym chociażby “Narys istorii Ukrainy” prof. D. Doroszenki (Warszawa 1932) gdzie w t.1. str. 35 autor przyjmuje autentyczność wersji latopisowej.

Otóż zdobycze naukowe ostatnich lat pozwalają przyjąć, iż Radymiczanie, a zwłaszcza więcej nas obchodzący Wiatyczanie pochodzili ze Słowian zachodnich i nie byli plemieniem “wielkoruskim”. Doroszenko oraz inni wcześniejsi, uważają jednak, że Wiatyczanie z czasem “zleli się z białorusinami i z wielkorusami” (str. 35). Tym samym wyrzekają się dla narodu ukraińskiego ogromnego terytorium – do którego, śmiem twierdzić, ma wszelkie prawa właśnie naród ukraiński, a nie żaden inny. Może dziwnie to wyglądać, iż Polak uważa za Ukraińskie terytoria, z których sami Ukraińcy rezygnują – jednakże sądzę, iż rzeczywistość historyczna winna tu być jedynym czynnikiem rozstrzygającym. Nie przesądzając więc, czy dzisiaj ludność dawnej ziemi Wiatyczan mogłaby być uważana za ukraińską – chcę stwierdzić jedynie, że w chwili gdy naród ukraiński stawał się narodem świadomym swej odrębności (wieki XIII–XV) mieszkańcy z. Wiatyczan lub t. zw. wówczas księstw Wierchowskich – czuli się związani z Rusinami nad Dnieprem i Desną, a wrogimi Moskwie.

Z Czernihowem wiązały księstwa Wierchowskie wielorakie związki. Przede wszystkim: w ciągu kilku wieków ziemie wiatyckie stanowiły część wielkiego księstwa Czernihowskiego. Granica czernihowskich posiadłości włączając te ziemie odgradzała je od północnych obszarów moskiewskich, wschodnich rjazańskich i zachodnich smoleńskich. Przynależność ta przerwana została przy podboju ziem Czernihowsko-Siewierskich przez Litwę w w. XIV, ale i wówczas ziemie Wierchowskie, nie podlegając już pozbawionemu politycznego znaczenia Czernihowowi, siłą tradycji łączone były z pozostałymi częściami Czernihowsko-Siewierskimi. Dopiero podbój moskiewski w końcu w. XV-go przyczynił się do zmiany sytuacji.

Po drugie: w trzech wielkich kompleksach wierchowskich, t. zn. w księstwach nowosilskich (Nowosil, Odojew, Worotyńsk, Bielew etc.), karaczewskich (Karaczew, Jelec, Masalsk, Sierpejsk etc.) i mezeckich (Mezeck, Sereńsk, Wołkona etc.) rządzili kniaziowie wywodzący się w prostej linii od św. Michała Wszewołodowicza Czernihowskiego († 1246), a w ogóle od Olega Światosławowicza († 1115), wnuka w. ks. Kijowskiego Jarosława Mądrego. Byli oni jedynymi dynastami w tym czasie mającymi wszelkie prawa do tronu Kijowskiego, gdyby odżyło niepodległe państwo kijowskie. W XIV-m і XV wieku podlegli oni opiece Litwy i Moskwy, ale zasadniczo byli władcami niepodległymi, a terytoria ich miały ściśle określone granice, które zobowiązywali się szanować władcy wileńscy czy moskiewscy. Do rządów wewnętrznych kniaziów wierchowskich w ich księstwach nie wtrącali się ani Litwini, ani Moskwicze. O ile zatem przyjęliśmy, że w razie zajęcia jakiegoś państwa przez sąsiadów część tego państwa wraz z prawowitą dynastią zachowała niepodległość i może być uznana, w okrojeniu i przy innej stolicy, za quasi – owe państwo, a w każdym razie nikt nie może wątpić, iż pozostały skrawek niepodległego ongiś wielkiego państwa pozostaje w pełni praw do czucia się jednością z częściami podległymi sąsiadom – to musimy przyznać, iż właśnie zjawisko to miało miejsce na ziemi Wiatyczan. Ruś Kijowska jako państwo nie istniała.

Ale częściowo podległe terytorium zachowali dynaści wierchowscy, Rurykowicze, z krwi Jarosława Mądrego. Czyż nie mieli oni prawa uważać się za związanych z innymi ziemiami kijowskiego państwa? Przecież oni, ci kniaziowie wierchowscy na swych księstwach, byli ostatnim skrawkiem niepodległej Ukrainy-Rusi Kijowskiej, częścią jej odłamu czernihowskiego. W nich Ruś niepodległa trwała do początków XVI wieku! Trudno więc mówić o zaliczeniu ich ziem do Moskiewszczyzny czy Białorusi.

Зміст

Biuletyn Polsko-Ukraiński, no. 8 (199) (21 Luty 1937): 85–88.

(Dokończenie)

Po trzecie: nie tylko kniaziowie-dynaści (bardzo tu zresztą silnie rozrodzeni, jak w innych ziemiach bojarstwo) byli związani z resztą ziem Czernihowsko-Siewierskich. Badania uczonych rosyjskich i ukraińskich (Bahalij, Hołubowskij, Ljubawskij) twierdziły, iż przed najazdami stepowców łudność z lewego brzegu Desny i znad Sejmu uciekała na północo-wschód – właśnie na ziemie wiatyckie. Plemiona te zatem w w. XIII zmieszały się rasowo. Nie stwierdzono natomiast, by na ziemie wierchowskie (do w. XVI-go) napływały ludy od strony białoruskiej czy moskiewskiej.

Po czwarte: i bez ruchów ludności – Siewierzanie musieli ongiś być bliscy Radymiczom i Wiatyczom i, niewątpliwie, wraz z nimi przesunęli się z zachodu. Nie tylko bowiem nazwy Czernihów (bezpośrednio lub w odmianie) i Siewierz (jak i Polanie) znajdujemy na zachodzie, w Polsce i poza Polską, ale uderzyć nas musi, że nazwy te występują wyłącznie na zachód od Czernihowa i Siewierza nad Desną. Rzecz prosta, że o ile chodziłoby tu o jedną nazwę, to podobny argument – nie byłby argumentem. Jednakże co do nazw np. wiatyckich i radymickich, to nadmienialiśmy, że powtarzają się one z mazowieckimi, grupowo, po kilkadziesiąt, czego już nie możemy uznać za podobieństwo przypadkowe. Również nie jest chyba przypadkiem występowanie nazw Czernihowa i Siewierza wyłącznie na zachód od Zadnieprza. A więc, oprócz Czernihowa nad Desną znamy: Czerniachów m-ko pod Żytomierzem, Czernichowo wieś w pow. Kościerskim (wsp. w XIII w.), Czernichowce wieś w pow. zbaraskim, Czernichówek wieś w pow. krakowskim, Czernichów m-ko pod Krakowem i wieś w pow. żywieckim, Czernichów wieś w pow. miechowskim, Czerniaków warszawski etc., oraz obok Siewierszczyzny nad Desną znajdujemy wieś Siewiersk w pow. włocławskim, Siewierz (dawne księstwo) na płn. zach. od Krakowa i górę Siewiersk w pow. będzińskim, Siewieruszki w pоw. tureckim, Siewierugi w pоw. kowelskim etc., nie licząc podobnych nаzw poza Polską. Poza tym prace archeologiczne Samokwasowa stwierdziły pod samą Warszawą 2 starożytne cmentarze, w których mogiłach znaleziono rzeczy zupełnie podobne do tych, jakie znajdowano w kurhanach nad Sejmem i Desną[221]. Wykopaliska te pozwalają snuć wnioski, że przodkоwіе Siewierzan i Mazurów nie byli sobie obcy, a że Wiatyczanie również bliscy byli Mazowszu, wynikałoby z tego, że Siewierzanie i Wiatyczanie mogli być sobie bliżsi, niż to dotychczas przyjmowaliśmy.

Obecna linia etnograficzna rosyjsko-ukraińska biegnie znacznie bardziej na południo-zachód, niż w w. XIV і XV, ale sprawy sprzed 500 lat przebiegu jej nie mogą przesądzać. Analogie chociażby z dziejów Polski są aż nazbyt pouczające w tej mierze. Przecież sądząc tylko ze składu etnograficznego dzisiejszego Śląska (środkowego i dolnego) trudno byłoby udowodnić, iż ongiś była to ziemia polska, ojcowizna syna Bolesławowego, Władysława, że Wrocław był miastem polskim, a pod Lignicą polski książę swym ciałem legł na drodze nawały tatarskiej. Również, gdybyśmy odmawiali łączności mieszkańcom ziem wiatyckich z ludnością Ukrainy-Rusi ze względu na ich dłuższy opór wobec W. Książąt Kijowskich, późniejsze przyjęcie chrześcijaństwa i recydywy buntownicze i pogańskie, to jakże zupełnie podobne są losy początkowe Mazowsza, które również buntuje się przeciw władzy centralnej królów polskich, najdłużej trwa w pogaństwie, a przecież, mimo ostatecznego wcielenia do Polski dopiero w w. XVI-m, nigdy polskości nie odmawiało i dziś jest ośrodkiem Państwa Polskiego. Należy wszak pamiętać, że właśnie ziemie wiatyckie oderwane od państwa Jagiellonów w końcu wieku XV-go, nigdy już ani pod władztwo Litwy, ani Polski, ani Ukrainy kozackiej nie wróciły, Moskwicze zaś, a później Rosjanie napewno nie starali się o utrzymanie w nich ducha kijowskich tradycyj zachodnich. Rzecz charakterystyczna, że gdy w r. 1869 zmarł w Rosji ostatni potomek w prostej linii panującego ongiś rodu Rurykowiczów wierchowskich, książę Włodzimierz Fiedorowicz Odojewski, spadkobierca praw dynastycznych Jarosława Mądrego, przeszło to niemal bez echa. Polityka rosyjska sprzymierzona z nauką starała się kierować uwagę “Małorosów” na zachód, aby zaostrzając i wyolbrzymiając spory z Polakami z czasem zapomnieli, iż Ukraina leżała i na lewym brzegu Dnieprowym. A już bardzo nie po myśli rosyjskiej mogły być wspomnienia, że ziemie Czernihowsko-Siewierskie sięgały ongiś rzeki Moskwy, a długie wieki Ugra i Oka były granicą Ukrainy, że wreszcie dzisiejsza północno-wschodnia linia graniczna Ukrainy jest podeptaniem wielowiekowej rzeczywistości historycznej.

To wszystko upoważnia nas do zaliczenia Wiatyczan do szeregu tych plemion, które zbyt blisko związane były z plemionami oficjalnie uznanymi za protoplastów ukraińskiego narodu, aby przy końcu XV w. wyeliminować potomków wiatyckich z grupy ukraińskiej. Zwłaszcza, że krwią własną zadokumentowali chęć pozostania z innymi Rusinami przy Litwie – i że właśnie, moim zdaniem, na z. wiatyckiej w księstwach wierchowskich, dokonał się moment świadomego odgraniczenia się Ukraińców od Moskwiczów.

I ze względu na to, że cały szereg prac wspomina o walkach kniaziów wierchowskich (Karpowa, Lubawskiego, Haleckiego, Hruszewskiego, Kolankowskiego i moja wyżej cytowana) w paru słowach tylko zarysuję je tutaj. Atak moskiewski na pogranicza Litwy i na sprzymierzonych z nią kniaziów wierchowskich rozpoczął się około r. 1470, gdyż już na przełomie 1470–71 r. skarżył się w Ordzie poseł litewski, Kirij Krzywy, iż wielki kniaź moskiewski sprawia “mnogi ucisk mej ziemi”, a wkrótce potem atakowali Moskwicze Lubuck i brali jeńców. Od tych lat do r. 1500 Moskwa, z małymi przerwami, atakowała pogranicza litewskie, a przede wszystkim obchodzące nas księstwa Wierchowskie. Pogranicza bronili namiestnicy w. książęcy, t. zn. namiestnik brjański i mceńsko-lubucki, który czasem przychodził z pomocą nam, smoleński – a głównie sprzymierzeńcy litewscy, kniaziowie wierchowscy. Ich bohaterskie zmagania się z przewagą moskiewską i zdradą wśród własnych nawet rodzin mogłyby same wypełnić książkę. Bili się za Litwę, a właściwie za swą niepodległość pod litewskim protektoratem, jak mogli. Najeżdżano ich, palono, porywano im rodziny i poddanych, więc organizowali kontr-ataki, uderzali z towarzyszeniem “trąb i chorągwi” na Moskiewskie pułki, dopóki sił im nie zbrakło. Daremnie wołali o pomoc ze strony Litwy. Litwa przedkładała papierowe protesty w Moskwie, a tymczasem wierni jej sprzymierzeńcy ginęli. Toteż dziwić się należy, że wytrwali, jedni do roku 1494, drudzy do 1500, inni aż do śmierci. Przecież mieli oni umowy, w których wyraźnie było stwierdzone, iż gdyby Litwa nie opiekowała się nimi i nie broniła ich od napaści, to mają prawo wypowiedzieć jej wierność i służbę. Dlaczego zatem nie wypowiadali, dopóki tylko mogli? Dlaczego niektórzy z nich nawet siedząc w więzieniu moskwiewskim, dowodnie słabości Litwy przekonani, jednak mając do wyboru służbę moskiewską czy litewską – powrót na Litwę wybierali (jak kn. Piotr Fedorowicz Mezecki) lub nawet po zagrabieniu ich ojcowizny przez Moskwy – na skromnym zaopatrzeniu woleli zostać na Litwie, niż jechać do Moskwy (jak niektórzy Masalscy i Mezeccy)? Możnaby co prawda sądzić, iż pod rządami litewskimi działo się im lepiej, niż pod tyranią moskiewską, ale musimy zrezygnować z tego argumentu, ponieważ w tych samych rodzinach jedni szli za Moskwą, inni za Litwą i że materialna korzyść widoczna była pod panowaniem Moskwy: opieka przed nieprzyjacielem i liczne włości zagrabione od kuzynów i sąsiadów litewskich.

O ile zresztą o wspomniane korzyści mogli być posądzani książęta, to już bojarzy i mieszczanie, którzy kniaziom swym czy pod protektoratem Litwy, czy też Moskwy musieli jednako podlegać, interesu w obronie słabszej Litwy przed silniejszą Moskwą mieć nie mogli. A jednak źródła, obok licznych imion książęcych, przekazują nam nazwiska bojarów, jak Szepel, Bachta, Pawłow, Iwanow i inni – zajadle broniących się zaborowi moskiewskiemu, a także te same źródła wskazują na czynne, w obronie, stanowisko mieszczan i mniejszych bojarów lubuckich i mceńskich, którzy sami mordowali nieprzychylnych Litwie kniaziów, tak iż w. książę moskiewski wysyłał karne ekspedycje dla ich ukarania i spalenia grodów “za ich nieprawdu”[222].

Dlaczego więc, zapytujemy, nie tylko kniaziowie, ale bojarzy i mieszczanie wierchowscy mając powody, rację i prawo – tak długo bronili się przed Moskwą, nie odchodząc od Litwy, a gdy odeszli – to tylko ulegając przemocy moskiewskiej? Przesłany przez jednego z najdzielniejszych obrońców Czernihowsko-Siewierskich list z tłumaczeniami do w. księcia Aleksandra być może wyjaśni nam nieco tę sprawę. List ten[223] zawiera ustępy tchnące wprost sentymentem oraz wielką powagą, świadczącą ile dobrej woli było w kniaziach i jak głęboko czuli się związani swą przysięgą skoro nawet w warunkach, w których mogliby czuć się zupełnie spokojnie – pragnęli postępowanie swe wyjaśnić. Czyż bowiem pisałby w sposób poniższy zuchwały buntownik, lekceważący przysięgi: “Hospodinu ospodarju, wiel. kniaziu Aleksandru, litowskomu i ruskomu i inych kniaź Semen Fiedorowicz, hospodinie, czełom bjet. Jaz tak że, hospodinie, służył jesmi otcu twojemu hospodarju swojemu, wielikomu korolu Kazimiru, i był jesmi u otca twojeho, hospodarja mojeho, u krestnom ciełowanji, nа tom, czto było otcu twojemu, ospodarju naszemu, za otczinu naszu stojati i boroniti ot wsiakoho”… Prawdziwy szacunek bije z samego wstępu listu, szacunek połączony jakby ze smutkiem. Określa również, co było najistotniejszą podstawą stosunków między Kazimierzem a jego lennikiem: “za otczinu naszu stojati i horoniti ot wsiakoho”. Warunku tego Litwa nie dotrzymała: “ino, hospodinie, swiedomo tobie, czto otczina moja otstała, i otiec twój, hospodinie, hospodar nasz, za otczinu moju nie stojał i nie boronił, a mnie, hospodinie, protiw otczyny mojeje, horodow i wołostiej nie izmyslił”. Tem samem kniaź Semen był jeszcze za Kazimierza Jagiellończyka od wszelkich zobowiązań wobec Litwy wolny. Tradycja jednak czy niechęć do Moskwy sprawiły, że Semen i jego brat Dymitr (Worotyńscy) długie lata toczyli rozpaczliwą, zajadłą walkę z Moskwą, nim wreszcie pierwszy Dymitr, po nim Semen, na stronę moskiewską przeszli. Przytem kniaź Semen, pozbawiony nawet dzielnicy przez brata, usiłował wytrwać przy Litwie, sam prosił oto w. księcia Aleksandra, ale dla nieznanych powodów dobre chęci jego odrzucono: “I k tobie jesmi, hospodinie, posyłał biti czełom bojarina swojeho, Iwana Karpowicza, cztoby twoja miłost’, ospodar’ nasz, pożałował mienie potomuż, w dokóńczanje i w krestnoje ciełowanje… (opuszczone “pryniał”), kаk otiec twoj mienie żałował, horoda by jesi, hospodinie, mnie obmyslił, protiw mojej otcziny, czem bych mieł tobie, ospodaru swojemu służyti: i twoja miłost, hospodinie, mienia nie żałował, horoda nie dał, i w dokonczanje nie pryniał, a za otczinu, za moju nie stojał”. Postępowanie w. księcia nie da się niczym usprawiedliwić. Nawet gdyby bohaterskiemu obrońcy Poocza już nie ufał, ze względu na zmianę orientacji u jego brata, Dymitra, to dla podkreślenia chociażby dawnych zasług kniazia Semena, należało dać mu jaki gródek w głębi w. księstwa. Postępowanie w. ks. litewskiego wobec kniaziów wiechowskich musiało być znane nie tylko im samym, toteż gorycz, jaka kryje się w słowach Worotyńskiego, odczuwać musiał nie on jeden. “A bojar moich, hospodinie, nie żałował, nie cztił, kаk otiec twój naszych bojar żałował, cztił. Ino, hospodinie, nie ja wystupał, twoja miłośt’, ospodar!” Poselstwo kniazia Semena przyjęto byle jak “bez czci” – gdy więc to zawiodło, wypędzony siłą faktów kniaź Semen przeszedł na stronę moskiewską. Ale w liście jego nie wyczuwamy tryumfu. Przeciwnie – brzmi w nim żal. Stwierdzenie, że przeciw umowie “wystąpił” właśnie w. książę litewski! “Ino hospodinie, otca twojeho, hospodarja naszeho, krestnoje ciełowanje i twoje s mienie dołow; zań że, hospodinie, w listu stoit w dokonczalnom otca twojeho, ospodarja naszeho; a po naszem żywotie kto budiet dr’ żali wielikoje kniażstwo Litowskoje naszych namiestnikow, ino im pryniati kniazia Semena Fiedorowicza w takowoż dokonczanje i w swoje żałowanje; a nie imut żałowat’ a nie prymut w dokonczanje, ino so kniazia Semena Fiedorowicza ciełowanje krestnoje dołow a jemu wola”. Kniaź Semen wysuwa zatem drugi argument prócz pierwszego o niebronieniu ziemi jego: nieprzyjęcie go w umowę, w przymierze zgodnie z umową poprzednią i zgodnie ze swymi staraniami. Toteż słusznie, acz z goryczą, wysuwa Worotyński wniosek, jaki przed nim wysnuli już inni wierchowscy kniaziowie: “Ino, hospodinie, otca twojeho, hospodarja wielikoho korola i twoje, welikoho kniazia, Litowskoho kriestnoje ciełowanje s mienie, so kniazia Semena Fiedorowicza dołow”.

Każdy nieuprzedzony czytelnik tego listu musi wysnuć łatwo dające się zauważyć spostrzeżenia: że list jest pisany z żalem, na co wskazują wielokrotne tłumaczenia odstępstwa i powodów jego; że pisany list jest z szacunkiem – wystarczy zauważyć tytulaturę i sposób, w jaki piszący wyraża się o królu – nieboszczyku i w. ks. Aleksandrze; że wciąż czuje się uczuciowo z Litwą związany – wszak stale mówi: “otca twojeho, hospodarja naszeho” “hospodarja mojeho” “hospodarju swojemu”; w księcia Aleksandra tytułuje też hospodarem, chociaż przecie jest już dawno po stronie moskiewskiej; że wreszcie – niechby się okoliczności złożyło, a w. książę litewski “otczynę obmyślił” i od wrogów bronił – to nie wiadomo czy kniaź Semen (a pewno i więcej myślało podobnie) umowy ponownie z Litwą nie zawrze!

Musiał treść tego listu podobnie rozumieć i poseł moskiewski, Dymitr Zagriażski, skoro go nie dozwolił doręczyć w. księciu litewskiemu. Zbyt wiele wyczytywał, widać w nim sentymentu dla przeszłości – i możliwości odmiany, by mógł zaryzykować dać pismo kniazia Semenowe radzie wielkoksiążęcej. Wypowiedział więc służby Semena sam – w imieniu w. ks. Moskwy.

Otóż list ten, zdaniem naszym, obok innych źródeł i rzeczy – jest świadectwem wyczucia swej odrębności kulturalnej i narodowościowej mieszkańców Poocza od Moskwinów. Nie należy zbytnio tylko zwracać uwagi na samą treść – niewątpliwie pisana była z myślą, iż czytać ją będą i osoby Moskwie przychylne. Duch zaś listu wyraźnie świadczy, iż autor czuje się obco w środowisku moskiewskim i – że właśnie miejscem najbardziej na półn. wschód wysuniętym, w którym obco wobec moskiewskości czuli się tubylcy, były księstwa wierchowskie, a czasem – koniec XV wieku.

O ile bowiem linia podziału na Rusinów i Lachów, biegnąca na zachodzie, już w czasach Rusi Kijowskiej mogła być w poczuciu narodowym wymienionych narodów rzeczą dokonaną i nie podlegającą wątpliwości, o tyle rozróżnienie Rusinów-Ukrainсów i ruskich-Моskiwczów siłą faktów musiało się dokonać później. Za czasów Włodzimierza Wielkiego czy Jarosława Mądrego, gdy nie było jeszcze państwa moskiewskiego, było to rozróżnienie przedwczesne. Gdy jednak kolonizacja ruska, łącznie z fińskimi elementami stworzyła szereg nowych księstw na terytoriach, na których z czasem wyrosło państwo moskiewskie, którego skład etniczny i dzieje miały niewiele wspólnego z Rusią–Ukrainą i wspaniałymi tradycjami Kijowszczyzny, a gdy, mimo to, kniaziowie i jednych, i drugich ziem nazywani byli w tych czasach “ruskimi”, gdy wszyscy oni niemal byli jednej wiary, a w. kn. moskiewski tytułował się “hosudarem wszystkiej Rusi” – wówczas musiał przyjść moment stwierdzenia: czy rzeczywiście Moskwa ma prawo moralne do skupiania i reprezentowania “wszystkiej Rusi”, czy też jest to jedynie uzurpacją i pozorem dla podbojów na zachodzie? Czy mieszkańcy t. zw. Rusi zaleskiej i Rusi właściwej, litewskiej, czują się jako jeden naród, czy też Rusini litewscy, spadkobiercy państwa Jarosławowego, przeprowadzą między sobą a Moskwiczami linię podziału północno-wschodnia?

Moment ów przyszedł – i ustami Mezeckich, z więzień moskiewskich opowiadających się za Litwą, czynami Worotyńskich, broniących się rozpaczliwie przed zaborczością moskiewską, a później pod przymusem biegu wydarzeń, z żalem, przechodzących pod władzę Moskwy, krwią mieszkańców wierchowskich: Szepelów, Bachtów, Wołkońskich, Iwanowów, Pawłowów i tych innych o nieznanym nazwisku, pogorzeliskami grodów – dał odpowiedź: potomkowie Rusinów kijowskich poczuli się wyraźnie czymś odrębnym od “ruskich” Moskwiczów – linia górnej Desny, Ugry i Oki stała się historyczną linią podziału, granicą Ukrainy i Moskwy!

Ta chwila wyczucia swej odrębności w stosunku do plemion i na wschodzie, ten proces duchowy tak niezbicie łączący się z nazwą ukrain ruskich państwa jagiellońskiego, był wynikiem głębokich, odwiecznych związków narodu ukraińskiego z rodziną ludów zachodnich Europy. Wpłynęły nań nie tylko lata świetności kijowskiej i związki małżeńskie Jarosława i jego dynastii z dynastiami szwedzką, bizantyjską, polską, norweską i francuską, lecz i pokrewieństwa ogólniejsze. Bo chociaż słusznie np. podkreślił prof. Korduba, że dzięki częstym małżeństwom między Piastowiczami i Rurykowiczami[224] “nawet nowoczesna analiza chemiczna nie potrafiłaby odróżnić krwi Piastowiczów od krwi Rurykowiczów”, wszakże proces spokrewnienia panujących nie wyczerpywał powszechności tych związków z zachodem. Zdaje się bowiem nie ulegać wątpliwości, że istniał taki okres, w którym plemiona np. przyszłych Polaków i Rusinów nie czuły się obcymi i że kilka z pośród tych pobratymczych plemion udało się w kierunku wschodnim (lub zachodnim, bo jest to sporne) od swych dotychczasowych siedzib, rozpoczynając nowe życie, a z czasem warunki dziejowe pogłębiły nieznaczne ongiś różnice, występujące w pierwszym okresie i zatarły podobieństwa. Świadczą o tym nie tylko jednakie kurhany odnalezione na Mazowszu i Zadnieprzu, nie tylko jednakie nazwy miejscowości nad Wisłą, jak nad Desną i Oką, nie tylko język w w. X–XIV wykazujący szczególnie bliskie pobratymstwo polsko-ruskie, ale i inne nazwy i tradycje. Nie może być wszak przypadkiem, że plemię osiadłe pod Gnieznem – w sercu przyszłej Polski – Polanie, mieli odpowiednik imienny w Polanach, plemieniu osiadłym pod Kijowem – sercu przyszłej Rusi i że podobne imiona od “pola” spotykamy wyłącznie na zachodzie – (w Bułgarii, na Morawach etc.). Nie jest przypadkiem, że najstarsze kroniki ruskie zwą Wiatyczan i Radymiczan przybyłymi od Lachów, gdyż o ich przyjściu z nad Wisły zgodnie mówią uczeni nowsi polscy i ukraińscy (Bujak, Czekanowski, Doroszenko), a być może dotyczy to i Siewierzan i innych. Nie jest wreszcie przypadkiem, że właśnie na ziemiach Wiatyczan, szczególnie blisko związanych z zachodem, dokonał się proces uświadomienia sobie podziału na wschód i zachód ówczesnego świata ruskiego.

Aczkolwiek nie możemy przesądzać czy podział Słowian na wschodzie nie dokonałby się i w innych warunkach, należy zwrócić uwagę, iż wielką pomocą w utrzymaniu poczucia odrębności plemiennej i kulturalnej Rusinów-Ukraińców od Moskwiczów były najpierw: związki kulturalne z zachodem (np. spokrewnianie się Piastów z rodzinami czernihowsko-siewierskimi – w r. 1124 Wszewołod Dawidowicz Muromski syn ks. Czernihowskiego ożenił się z córką Bolesława Krzywoustego, a w r. 1207 Konrad I mazowiecki ożenił się [z] Agatą córką światosława Igorewicza ks. nowogródzko-siewierskiego – i Gedyminowiczów) i częsta obecność rodzin, zakonników i rycerzy polskich na Zadnieprzu; po drugie przynależność Rusi do monarchii jagiellońskiej, przez co życie tej Rusi – o ile chodzi o Zadnieprze – upływało przeszło półtora wieku pod wpływami państwa o kulturze łacińskiej. Również trzeba zauważyć, że podbój litewski, acz sięgał dalej na wschód, zatrzymał się na Rusi-Ukrainie nad Ugra i Oką t. j. tak daleko właśnie, jak daleko mieszkała ludność bliższa duchem kulturze Europy zachodniej.

W dyskusji z prof. Kordubą wyrażono opinię, że uwagi tego uczonego godzą w niezbyt i tak silną narodowo-państwową tradycję ukraińską[225]. Obawiam się, aby i mój pogląd o narodowym poczuciu odrębności u Ukraińców dopiero w 2-ej połowie XV wieku nie spotkał podobnych zarzutów. Jednakże, poza obowiązkiem przemawiania w myśl prawdy, którą sam uznaję, mam na swoje usprawiedliwienie jedno jeszcze: poczucie ukraińskości rośnie wśród Ukraińców i przyszła wolna niepodległa Ukraina ze stolicą w starym Kijowie jest dla każdego postronnego widza pewnikiem. Stąd nie wierzę, aby przesunięcie daty procesów narodowotwórczych mogło pohamować rozwój i wiarę w siebie narodu, który tak wielką, wielowiekową okazał siłę odporu i wytrwałość i którego dalszego rozwoju, jak mi się wydaje, nic nie zdoła już powstrzymać, a który zapewne w niedługim czasie zajmie należne mu miejsce w rodzinie wolnych państw o europejskiej kulturze.

Зміст

ДР. МИКОЛА АНДРУСЯК

ЕТАПИ В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Прага: «Пробоєм», 1941

Дискусія над початками Української Нації велася між проф. д-ром Мироном Кордубою[226] та членами празького Українського Історично-філологічного Товариства[227] в 1930–31 рр. Перший, не признаючи аргументів своїх опонентів правильними між іншим тому, що – на його думку – вони утотожнювали мову з національністю[228], залишився вірний своїй тезі, наче б то Українська Нація повстала щойно в XV ст.[229] Знову ж авторитет у ділянці українського мовознавства проф. д-р О. Смаль-Стоцький забрав ще раз голос незалежно від цієї дискусії в справі прамови сьогочасних східньословянських народів; збираючи підсумки дотогочасних славістичних дослідів узгіднив він їх з своєю давнішою думкою, що українська, білоруська й російська мови розвинулися безпосередньо з говорів прасловянської мови[230]. З цією думкою дадуться погодити літописні вістки про заникнення серед українських племен почуття племінної окремішности.

Племінні назви українських племен – як слідує з тексту «Повісти временних літ» – щезають в початках XI ст. у звязку з поширенням христіянства в Україні. Бо ж невеликі говіркові різниці не могли впливати на свідомість племінної окремішности тоді, коли був знесений культ окремих племінних божків. Знову ж у парі з повільним ширенням христіянської віри серед дреговичів, радимичів, кривичів і вятичів зберігалися ще продовж XI ст. назви цих племен. Найдовше, бо до початків XII ст., зберігалася племінна назва вятичів. Де покривається цілком із збереженням до того часу поганських вірувань серед цього племени; бо ще в початках XII ст. знаходили проповідники христіянської віри мученичу смерть серед вятичів (св. Кукша).

За текстом Початкового, Київського й Галицько-волинського Літописів можемо устійнити, як принималася назва «Русь» у волостях київської держави. В Початковому Літописі «Повісті временних літ», в початкових розділах варяги-Русь є протиставлені тубильним словянським племенам; у дальших її розділах є названі Русею князі Рюриковичи їхні дружини та опанована ними територія. В Київському Літописі назву «Русь» прикладається не тільки до князів і їх дружин, але «руською землею» зветься київська земля в протиставленні до інших земель, в яких княжили Рюриковичи та в загальному всі волості Рюриковичів у протиставленні до інших чужих держав. Протиставлення «руської землі» чужим державам помічається в тогочасних памятках нашої літератури, між іншими в «Слові о полку Ігоревім». В Галицько-волинському Літописі «всею руською землею» зветься галицько-волинська держава. У двох місцях цього літопису, а саме під 1231 р.: «Данилъ же из Руской земля взя собѣ часть Торцький» і під 1233 р.: «Половцемъ же пришедшимъ Києву плѣнящимь землю Рускую», назва «руської» землі відноситься тільки до Київщини; можна здогадуватися, що ці місця переписані з місцевого київського літопису, який складано як продовження вище названого Київського. Літопису XII ст.[231] одначе внаслідок упадку верховної влади київських князів не задержав на собі традиції центрального значіння попередних київських літописів.

З Суздальського Літопису, зредаґованого ченцем Лаврентієм в останній четвертині XIV ст., довідуємося, що суздальці до 1377 р. уважали «руською землею» передовсім київську, часом сіверську й галицьку землю, а ніколи своєї вітчини. Вперше і востаннє під 1206 р. відносить цей літопис назву «руської землі», виглядало б, що й до нинішньої московської національної території: «Новъгородъ Великий старѣйшиньство иматъ княженью во всей Русьской земли». Та в тому часі Новгород Великий під етнічним оглядом був ближчий Києву, ніж Суздальщині. Академічний список Суздальського Літопису містить у собі під 1216 р. протиставлення суздальської землі до «всієї Руської Землі», в складі якої вичислені: галицька, київська, смоленська, чернігівська, новгородська й рязанська землі. Але слід при тому зазначити, що так само, як у вище згаданих літописах південно-руського, цебто українського походження, в Суздальському Літописі також названо руськими всіх князів Рюриковичів і їх дружини. Доки ще предки нинішніх москалів не злилися з князями Рюриковичами, обурювалися на них за те, що вони роздали «по городомъ посадничьство Русьскымъ дѣтъцкимъ» (1176).

Оця вістка є доказом існування свідомости серед суздальсько-ростовського населення своєї окремішности у відношенні до Києва в другій половині XII ст. Тимто на той час можемо покласти початки московського народу. Вище наведене з Академічного списку Суздальського Літопису протиставлення суздальської землі руській, в склад якої зараховуються навіть сьогочасні московські землі новгородська й рязанська, вказує, що в початках XIII ст. були протиставлені суздальці як словянсько-фінські мішанці тому населенню київської держави, в якого була свідомість чистоти словянського походження й своєї культурної вищости від мішанців, свідомість, що вони є справжньою «Руссю». Оця свідомість поширилася не тільки серед предків українців і білорусів, але й серед населення велико-новгородських і псковських волостей, та на «украйні» над верхньою Окою, у нащадків колишніх вятичів, але не змішаних з фінськими племенами, над якими княжили вітки чернігівських Ольговичів. Боротьба Великого Новгороду з Московщиною в обороні своєї самостійности до 1478 р., Пскова до 1509 р. та Ольговичів знад верхньої Оки, що воліли признати зверхність литовських Ґедиминовичів, ніж московських князів, до кінця XV ст., промовляюсь за існування цієї свідомости. Польський дослідник політичної історії чернигівських волостей від половини XIV до початків XVI ст., уроженець нашого Правобережжя, д-р О. М. Кучинський[232], на основі оттого неприєднаного становища Ольговичів з «украйни» над Окою до Москви висловлює думку, що свідомість національної окремішности між русинами-українцями та руськими-москвичами витворилася у XV ст.; тогочасною ж границею їхнього розмежування була лінія верхньої Десни, Угри й Оки[233]. Щодо віку, то позірно погоджується він з проф. Кордубою. Але ж в різниця між ними в тому, що Кордуба приписував рішаючу ролю у витворенні українського й білоруського народів литовським підбоям українсько- білоруських земель[234]; Кучинський навпаки стверджує, що «в часі, коли український нарід ставав народом свідомим своєї окремішности (XIII–XV) мешканці землі вятичів або т. зв. тоді Верхівських князівств – почувалися до єдности (czuli się związani) з русинами над Дніпром і Десною, а ворожими Москві». А це було вислідом їх приналежности від половини XI ст. до чернігівського князівства[235].

З мовного становища не можна погодитися з думкою д-ра Кучинського, що зараховує «вятичів до ряду тих племен, які надто близько були звязані з офіціяльно признаними за протопластів українського народу племенами, аби при кінці XV ст. вислімінувати вятицьких нащадків з української ґрупи»[236]. Але на творення національної свідомости впливає більше державна традиція, й тим то переконливою є його думка, що ці нащадки вятичів «власного кровю задокументовали свою волю залишитися з іншими русинами при Литві», та що – на його думку – саме «на вятицькій землі, у верхівських князівствах завершився момент свідомого відмежування українців від москвичів»[237].

У підсумках першого етапу історичного процесу українського народу в добі київської й галицько-волинської держав слід ствердити, що крім української мовної групи, яка затратила племінну роздробленість у перших десятиліттях після введення христіянства й творила ядро названих вище держав, зараховували себе до народу «Русь, русичів» ще й предки сьогочасних білорусів над верхнім Дніпром і західньою Двиною та населення велико-новгородської, псковської та колишньої вятицької над верхньою Окою земель. Після опанування Московщиною наприкінці XV і в початках XVI ст. цих земель, наступила там національна асиміляція населення на користь московського народу, що похлонув також частину української мовної групи – нащадків східніх сіверян над верхнім Сеймом, Донцем і Осколом. Південні окраїни східньої Сіверщини врятувала для України щойно хвиля пізнішої нової української колонізації з Приднілрянщини від другої четвертини XVII ст.

Від половини XIV ст. аж до кінця ХVІІІ ст., продовж приналежности українських і білоруських земель до Литви й до Польщі, українська й білоруська мовні групи виступали під спільною назвою «руського народу». Вже проф. Кордуба, розглядаючи спроби д-ра Івана Станкевича[238] виказати початки обох народів у V ст., зазначив, що немає такого факту, що свідчив би про існування окремої білоруської народности перед половиною ХVІІ ст. Білоруссю називано в ХV–ХVІІ в Західній Европі московські землі; зате в Московщині «білоруським письмом» називано в ХVІ–ХVІІ ст. письма в тогочасній т. зв. книжній руській мові, вживаній на українських і білоруських землях, урядовій мові спершу литовськоруської й молдавської держав, згодом козацьких канцелярій. Щодо часів Хмельниччини Кордуба спершу робить уступок Станкевичеві й пише, що ті представники білоруської шляхти, які єдналися з Хмельницьким, уважали повстанчий рух в Україні корисний також і для Білоруси, а не мали спеціяльно українських цілей. Тимчасом наведені проф. Кордубою факти говорять, що вони підпорядковувалися державним планам гетьмана Богдана Хмельницького, якого славило виленське православне брацтво в панегірику на його честь як протектора православної віри, вождя цілого руського народу й відновителя держави Володимира Великого. Згадуючи про цей панегірик Кордуба, пише: «Хіба є він досить вимовним висловом почуття національної спільноти білоруських інтелектуальних кругів з українськими, а рівночасно окремішности від Москви, що – як відомо – вже тоді висувала свої претенсії до виключного представництва давної Руси й до спадщини по Володимирі Великому»[239].

Це почуття національної спільноти білорусів з українцями проявлялося і пізніше. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742) походив з Білорусі (з ошмянського повіту на Виленщині) і заки прибув в Україну, видав у Вильні 1695 р. панегірик в честь гетьмана Івана Мазепи п. н. «Alcides Rossiyski triumphalnym laurem ukoronowany Jan Mazepa Hetman Woysk Ich Carskiego Maiestatu Zaporozkich». Знову ж Юрій Кониський (1717–1795) походив з України, де вчився в Київській Академії, опісля був її професором і ректором; в 1755 р. став білоруським (могилівським) православним єпископом і ставав в обороні всього православного руського (цебто українсько-білоруського) народу в колишній польській державі. Спільна митрополія для українців і білорусів, як православна, так і уніятська, була виразником єдности руського народу, зложеного з українців і білорусів. Правда, внутрі обох церков говорено нераз зокрема про українське й білоруське духовенство, але це не з огляду на національні, різниці між українцями й білорусами, тільки з огляду на приналежність одних до польської т. зв. Корони, других до т. зв. Великого Литовського Князівства. Зрештою, при надаванні єпископських бенефіцій шляхта в поодиноких воєвідствах і землях дуже стежила за тим, щоб вони діставалися тільки уроженцеві землі, воєвідства, Корони, зглядно Великого Литовського Князівства. Це була територіальна, а не національна виключенність.

Хоч мовні різниці між українцями й білорусами були наприкінці XVII ст. майже такі самі як сьогодні, то тому що тогочасна книжна мова трималася здебільше тільки раз зачерпнених з української й білоруської народньої мовної скарбниці слів, мало хто звертав на них увагу. В оповіщеному д-ром Василем Щуратом православному творі з кінця XVII ст. в книжці п. н. «В обороні Потієвої унії»[240], який неслушно приписує видавець уніятам, маємо зразки тогочасної білоруської мови. Але автор твору не називає її білоруською, тільки кепкуючи з уніатських священиків, що вони вводять народню мову до проповідей, подає, що вони вводять таку мову, яка ані не є руською, ані польською. Та з наведених автором висловів цієї мови пізнаємо, що це білоруська.

Підпорядкування київської православної митрополії під московський патріярхат у 1685 р„ відтак зниження її до архиєпископства в початках XVIII ст., з церковного боку, ліквідація автономного ладу козацької Гетьманщини продовж XVIII ст. аж з її остаточним знесенням в 1764 р. та останків козацького ладу в 1783 р. з політичного боку, придавили в «матері руських городів» ідею «руського народу», зложеного з українців і білорусів. Київська православна митрополія перестала бути символом одности цього народу, вона мусіла стати на услуги московської асиміляції. Козацька ж старшина, обстоюючи залишки давніх козацьких вольностей, що продовж ХУДІ ст. були щораз більше зменшувані російським урядом аж до цілковитого їх скасування, не могла памятати про ідеали козацької держави з часів Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка, традиція яких була ще дуже живою в часах Івана Мазепи. А простір самої ще автономної Гетьманщини, що нею козацька старшина так дорожила, далеко відбігав від простору планованої великими українськими гетьманами держави. Тимто і не диво, що до третього етапу в розвитку Української Нації, започаткованого наприкінці-XVIII ст.; не передала патріотична козацька старшина, перетворена щоправда в дворянств, ідеї національної одности.

Зберігла цю ідею уніятська церква, але вона впала під ударами московського насильства на українських і білоруських землях, прилучених до Росії, в XІX ст. Та відгомін традиції національної одности українського й білоруського народів стрічаємо в Галичині майже до початків XX ст. Перемиський крилошавин Іван Могильницький (1777– 1831) у своїй розвідці про руську мову в 1820 рр. та професор української мови і літератури на львівському університеті Омелян Огоновський (1833–1894) у своїх «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» з 1880 p. вважали білоруську мову говором української. Коли порівняти різниці між українською та білоруською мовою з різницями між українською літературною мовою й говором бачванських українців, бачимо, що другі є більші; та історична традиція держить бачванських українців при Українській Нації. Тимто в історичній традиції мають своє оправдання й погляди Могильницького й Огоновського на одність української й білоруської мови, оспорювані мовознавцями. Погляд про одність українського й білоруського народу покутував в популярних виданнях жовківських Василіян ще в початках цього століття.

Зате національне відродження українського народу в межах б. російської імперії, спираючись головно на українській народній мові, зірвало з традиційними звязками з білорусами. В проекті «Кирило-Методіївського брацтва» федеративних словянських держав відмічено білорусів не як нарід, здібний до власної окремої держави, тільки разом з росіянами. Незаінтересування українських діячів у XIX ст. білоруською проблемою спричинило, що білоруський відродженецький рух від 60. рр. улягав польським, російським і литовським, а не братнім українським впливам, що мають за собою тисячлітню історичну традицію.

Коли глянути на розвиток Української Нації продовж усієї її історії, то бачимо, що перший етап цього розвитку зазначився, зціпненням від кінця X. ст. українських племен в один нарід та змаганнями засимілювати інші східньо-словянські племена. Втрата власної державности сприяла дальшому розвиткові тільки в межах литовсько-польської держави, при чому український елемент на заході визначив виразне своє відмежування від чужонаціональної асиміляції; на сході, на захоплених в XV ст. Московщиною «українах» пропало українське східньо-сіверське населення та асимільовані нащадки вятичів. Аж до кінця XVIII ст. в межах польської річипосполитої й білоруського народу як одного руського. Третій етап позначився національним відродженням українського й білоруського народів як окремих від себе на мовній основі.

Зміст

ОМЕЛЯН ПРІЦАК

ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Актуальні питання сходознавства, славістики, україністики (Пам’яті Омеляна Пріцака), відп. ред. В.В. Лучик (Київ: ВПЦ НаУКМА, 2010), 9–40. https://ekmair.ukma.edu.ua/items/291f0111-e30c-4280-be22-3beb353abb36

Доповідь, читана в Літературно-Мистецькому Клубі у Львові, 25 лютого 1943 р.

[Збережено авторський правопис та особливості ідіостилю].

Питання початків та формування української нації тільки недавно було поставлено українською історіографією. Правда, чолові представники нашої історичної науки як акад. Михайло Грушевський [14, 6-7; 25], Вячеслав Липинський [29, 185; 28, 243-247; 25], проф. Степан Томашівський [37, 10-12; 25] у своїх роботах не могли поминути цього питання, але вони над ним спеціально не задержувалися, трактували його тільки принагідно.

Вперше з цим питанням виступив у 1929 р. проф. Мирон Кордуба у своїй статті п.н. «Найважніший момент в історії України», де ствердив, що рішаючим чинником у творенні української нації було «відірвання північно-західних руських територій від зв’язку з іншими руськими землями і об’єднання їх в литовській державі в другій половині XIV ст.» [22; 25].

Стаття проф. Кордуби викликала велике порушення наукових кругів і звернула їх увагу на це важливе питання. Дискусії над проблемами, порушеними проф. Кордубою, було присвячено два засідання (11 і 18 листопада 1930 р.) Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі, а звідомлення з цієї дискусії появилося окремою книжкою п.н. «Откоуду єсть пошьла Руская земля» [33; 16, 139-140; 25]. Як основний докладчик акад. Ст. Смаль-Стоцький так і майже всі учасники празької дискусії стали на становищі, що початків української нації треба шукати як в не доісторичну добу то в Київській державі, що – як подає акад. Смаль-Стоцький – «об’єднала всі ці племена (Полян, Деревлян, Сіверян, Волинян, Тиверців і Угличів – О. П.) в один спільний політичний, а также в один етнічний, культурний і економічний організм, т. зн. дійсно в одну націю в теперішньому того слова значінні. Часу до того на протязі яких 400 літ було досить» [16, 2; 25]. В своїх доказах спиралися дискутанти головно на окремішності української мови, що розвинулась безпосередньо з праслов’янської мови та на браку якоїнебудь спільноти поміж українцями і москалями принайменше до XIII ст.[241] [25].

З іншими думками виступили тільки др. Симон Наріжний та др. Панас Феденко. На думку першого «коли вже пошукувати за найважнішим моментом у розумінні М. Кордуби і вибірати лише один такий момент, то за такий момент треба: […] признати 1917 і пізніші роки – момент розвалу російської імперії» [33, 12; 11,129].

Др. Феденко знову стверджує, що «коли вже пошукувати за «найважнішим моментом» в нашому минулому, то на сам перед не треба переочувати козацької революції 1648 р., яка привела до створення Української Держави й підсилила українську національно-державну традицію взагалі» [33, 18; 11, 129]. Празька дискусія поширилася згодом на сторінки галицької а навіть і чужої преси, забрали в ній голос і неукраїнські вчені, але в основному не дала вона позитивних вислідів [35; 11, 129]. Вона продовжалася вести в площині ненаукових «догматично-релігійних спорів XVІ–XVII ст.» (як її окреслює проф. Кордуба) [20; 32, 16] і поза особистими нападами на спричинника дискусії, ствердження шкідливості його тез з педагогічного чи «українського національного становища» та пустого перемелювання в нескінченність, що початків української нації треба шукати в доісторичні часи до позитивного розв’язання цього важливого питання не причинилася.

Окреме становище зайняв тільки др. Микола Чубатий [39; 32, 16], який старався науково доказати, що процес творення української нації почався після смерті Ярослава Мудрого і закінчився з моментом утворення Галицько-Волинської держави 1199.

Та проф. Кордуба зостався при своїх поглядах і не, признаючи слушними докази своїх опонентів, обгрунтував науково свою тезу та подав її на VII Міжнародний Конгрес Історичних Наук у Варшаві (1933 р.). Вона і появилася друком п.н. «Die Entstehung der ukrainischen Nation» [23; 32, 16].

Питання почуття національної окремішності українців супроти москалів потрактував – поза межами дискусії – польський дослідник історії Чернігівщини XІV-XV ст. др. С. М. Кучинський у брошурі «Cras і miejsce odgraniczenia się Ukraińców od Moskwiczów» (Варшава 1937). На його думку названий процес відбувся у XV ст. на лінії Верхньої Десни, Угри, і Оки.

До питання податків української нації повернувся др. М. Андрусяк у своїй брошурі: «Етапи в розвитку української нації» (Прага 1941), в якій стоїть в основному на становиську акад. Смаль-Стоцького, але стверджує роль поширення християнства на заник почуття племінної окремішності українських племен.

У 1941 р. появилася в Празі праця проф. В. Щербаківського п.н. «Формація української нації». «Формація…» проф. Щербаківського, що викликала гостру оцінку, не позбавлену особистих нападів ректора УВУ, археолога проф. І. Борковського [6; 32, 16], це тільки передрук літографованого курсу лекцій названого автора, які стосуються до археології і етнології України, а тим самим не розв’язують проблеми названої в заголовку книги.

Історії формування українського світогляду присвячено останньо окрему сторінку п.н. «Наука – Світогляд», у львівських «Наших днях» і «Краківських Вістях». Появилися там статті спеціалістів окремих ділянок українознавства (проф. І. Крип’якевича, проф. В. Сімовича, др. Р. Єндика, др. М. Смішка, др. М. Шлемкевича, др. І. Гладиловича, інж. В. Марганця, др. Ю. Липи та ін.), що дають цікавий матеріал, але вони проблеми формування української нації безпосередньо не торкаються.

Щоби представити історію формування української нації треба перш усього устійнити, що розуміємо під словом «нація» [32,16].

Що таке нація?

Нація, це спільнота людей, що свідомо живуть тепер почуттям свого спільного зв’язку в минулому і мають ясні політичні цілі на майбутнє, зокрема на свою місію, що її не кому іншому, а їм власне доведеться виконати. Реальним виявом цієї місії – такого чи іншого формату – держава. При тому треба підкреслити, що расові, релігійні чи мовні моменти відіграють роль далеко не рішальну. Не маж бо ні одної нації, щоби могла виказатися стисло спільним походженням, одною без таких чи інших відмін мовою, щоб врешті всі члени її з переконанням визнавали одну тільки релігію. Нація це витвір інтелекту, витвір духа. Духові моменти відіграють тут роль об’єднувального спільного знаменника. Звичайно, чимале значення мас тут і емоційний чинник, але набирає він ваги тільки тоді, коли дістане теоретичне, інтелектуальне обґрунтування.

Історія нації – далеко не тотожня з історією народу, династії чи держави. Коли маємо до діла з т. зв. «національною державою», цебто з державою, що була твором хоч би династичним, але народу, який з часом опанував усі фізичні (племінні) різниці свого етнічного матеріалу і спільними релігійно-духовно-економічними гаслами об’єднав цю масу в моноліт, що здібний до політичних діянь – то тоді безперечно історія даного народу є не історією даної нації, – тільки історією формування даної нації. Тим більше у т. зв. недержавних народів – до яких і ми українці маємо честь залічуватися – історія нації далеко не покривається з історією держави, в якій цей поневолений народ жив, чи навіть із самою історією цього народу. Бо народ це лише фізичний матеріал з якого можна формуватися духовому творові нації. Доки народ не з’ясував собі конкретних духових цілей – він впадає в хомут запрягу того чи іншого сильнішого політичною ясністю сусіда – і або з ним зливається в одне, або від нього набравшись досвіду хоче і сам до своїх політичних цілей доходити.

Отже доки народ не з’ясував собі конкретно своїх політичних цілей – він не нація. Отже повстання нації обусловлено повстанням самостійних і ясних політично-державних концепцій.

Як же мається справа української нації?

Історія застає мешканців українських земель при переходжуванні окремих племінних організацій в територіальні, земельні на засадах сусідства, із своїми органами влади вічами й князями.

Звичайно, ці земельні організації жили кожна своїм окремим життям і говорити про якусь загальну, державну організацію цих славянських мешканців України не можна. Також суттєвої зміни в цих обставинах не внесло повстання в ІХ–Х ст. т. зв. Київської Держави [3; 32, 16]. Т. зв. Руська (Київська) Держава чи «Імперія Руриковичів» – зовсім не місцевий твір. Вона являється яскравим прикладом [варварської] держави норманських грабіжників-завойовників. Норман-Варягів заманила на територію Східньої Европи можливість грабунку і торгівлі, бо одне з одним в них тісно перепліталося: в одному місці вони торгували, в другому грабили, а в третьому продавали награблене. З тими цілями Варяги зайняли важніші пункти на річних шляхах, зокрема на Дніпровому т. зв. «Путі з Варяг у Греки» (Новгород, Біле озеро, Ладогу, Ізборськ, Полоцьк, Київ). Саме собою, що вони (Варяги) мусіли увійти в якісь відносини з місцевим слов’янським населенням. Та Варягів-Норманів вся державна робота зводилася до полюддів, до «вимучування» (здирання) данини з підбитого слов’янського населення і то до здирання до скільки вдасться, яке не раз кінчалося вбивством здирщика (пор. вбивство Ігоря Древлянами). У внутрішні справи підбитих слов’ян Варяги не входили і Слов’яни ще деякий час продовжували бути під владою своїх князьків і віч (останній вятицький князь Ходота за Володимира Мономаха). Про якусь етнічну одність Варяжської-Київської (меря, чудь, весь і т. д.) племена, які держаться виключно силою оружжя і при першій ліпшій нагоді відпадають.

Ми не раз підпадаємо під гіпноз великости території т. зв. Київської держави та забуваємо, що поширення території не йшло тут у парі з освоєнням землі, а прямо «примучивши» одну територію (зібравши дань) князь шукав другої, де б знову наживився.

Прийняття християнства Володимиром могло почати не тільки процес механічного цементування цього етнографічного конгломерату, а навіть процес психологічного об’єднання. Та ця обставина, що скоро бракло сильної руки, яка змогла б безоглядно опанувати цей великий простір і силою накинути свою систему правління, довело до того, що це діло не довершилося. Вже по Ярославі централізуюча сила норманських завойовників – в міру їх засимілювання з місцевими, слов’янськими децентралізаторськими силами, заміняється дорюриківськими методами слов’янської організації цих земель, цебто повної незалежності окремих племінно-територіальних груп. Цей новий стан офіційно визнав Любецький з’їзд князів у засаді «вотчин».

Настала одна тільки різниця поміж тими добами, добою слов’янською і добою русько-київською: місце родово-територіального, земельного, місцевого начальника-князя зайняв член руського роду Рюрика. І власне це, що цей руський князь зжившись із своєю землею думав тільки її категоріями доводило до тих страшних міжусобиць, яких повна доба так зв. Київської держави нашої історії.

Отже т. зв. Руська чи Київська держава Рюриковичів, це не імперія, моноліт здібний до політичних діянь, а ціла низка окремих племінно-територіальних організацій, земель, як Руська земля (Київщина), Волинська земля, Галицька земля, Суздальська земля, Новгородська земля і т. д.

Взаємовідносини поміж землями – міждержавні (якщо можна термін «держава» прикласти до цих примітивних організацій) ба що більше, часто-густо ворожі, зацікавлені перш усього своїми окремими місцевими інтересами, своєю окремою політикою. Про якесь почуття національної одності мешканців т. зв. Київської держави теж не доводиться говорити. Горожанин т. зв. Київської держави був повноправий горожанин тільки своєї землі. Поза її межами, цебто в «зарубежі» він уважався «чужеземцем» і був трактований нарівні з яким-небудь чужинцем, ляхом, половчином чи іншим «поганим» «бесерменом». Купці одної землі т. зв. Київської держави в другій землі цієї ж Київської держави підпадали таким самим випадковостям долі і правовій необезпеченості як і чужинні купці.

В пору «розмирря» поміж землями, якби не страждав народ від голоду, князі взаємно закривали шляхи для хлібної торгівлі. А коли голодуючі вийшли поза межі своєї землі, щасливі їх сусіди (такі ж, як і голодуючі-горожани, т. зв. Київської держави) ніяк не стидалися проганяти геть таких «находців».

Міжкняжі і міжземельні відносини т. зв. Київської держави відзначалися надзвичайною дикістю і суворістю. Вирізування полонених, осліплювання, або продаж їх, палення міст, святинь, морди дітей та жінок – були на денному порядку.

Зовнішня спільна небезпека для всієї т. зв. Київської держави цілком не об’єднувала князів. Організація протиполовецьких походів ніколи не мала загального характеру, ніколи не виходила поза межі сусідської помочі земель, яким безпосередньо половці загрожували. Інші князі завжди находили собі викрут, мовляв: «ныне, брате, пути не мочно учинити, зане в земле нашей жито не родилось ныне, абы ныне земля своя устеречи», або «далече ны есть ити внизъ Днепра, не можемъ: своея земле пусты оставити» [27, 32, 16].

Говорити про якийсь південно-руський, чи український патріотизм Київської чи Галицької земель-держав, чи хоч би про почуття спільних інтересів українських земель важко. Небезпека для Київа цілком не цікавила Галич. Ба, що більше, в ім’я засади сусід мого сусіда мій приятель, все складалися союзи Галицького і Суздальського князів проти Київа. Коли згадаємо от хоч би безнастанну боротьбу Чернігівських Ольговичів з Київськими Мономаховичами, з накликуванням на себе половців, або історію Гальцько-волинсько-київських взаємин з осліпленням Василька Ростиславича, вирізуванням полонених та призиванням Поляків і Мадярів, матимемо гарну ілюстрацію цієї «єдности та почуття спільних інтересів українських земель» [21, 427; 32, 16]. У відомому руйнуванні Київа 1169 р. крім суздальців Андрія Боголюбського беруть активну участь і… чернігівці.

Все-таки було щось, що об’єднувало всю територію т. зв. Київської держави і творило принайменше для чужинців ілюзію руської державної одности. Цим чинником було поняття «Русь».

Що являла собою «Русь» т. зв. Київської держави?

Це передовсім княжа династія, а радніше княжі династії , які тому, що походили «от рода Руского» – руськими князями називалися.

Дальше княжі дружини кожного з членів цих династій і територія опанована цими руськими династіями, зокрема у протиставленні до територій опанованих іншими не рюриківськими династіями.

Врешті «Русь» – це Київська митрополія «всея Руси», церковна провінція Царгородського патріарха, що обіймала всю територію т. зв. Київської держави і на якій засідали переважно чужинці-греки, агенти інтересів Візантії.

«Русь», як політична цілість, «Русь», як держава не існувала. Прийнявши християнську організацію з Візантії князі т. зв. Київської держави увійшли в орбіту політично-державних візантійських концепцій, що признавали одну тільки державу одного христолюбивого «царя і самодержця Ромеїв і всіх христіян» – візантійського імператора. Правда, бували і стремління до незалежності від Візантії; їх можна добачувати у наданні сучасниками для Володимира і Ярослава хозарського володарського титулу «Каган» у ставленнях деякими князями митрополитів незалежно від візантійського світу (Ярославом – Іларіона, Ізяславом – Клима Смолятича), що були зв’язані з ворожим відношенням цих князів супрота Візантії, але ці стремління не стали панівними у психології мешканців т. зв. Київської Держави і скоро уступили місце цим візантинофільським концепціям. Руські князі були «архонтами» [10, 497, прим. 3; 32, 16] (стольниками [10, 497, прим. 3; 18; 32, 16]) цього одинокого володаря [7; 25]. Тим-то церква із своїми греками-митрополитами «всея Руси» цілком не була ідеологом якоїсь одної «всієї Руси» як політичної цілості. Як володаря в єктеніях поминали на першому місці візантійського імператора. Всі церковні і літературні пам’ятки з часів т. зв. Київської держави[242] [18; 25] (літописи, житія, Слово о полку Ігоревім) достатньо свідчать про це. Вони хоч ганять княжі міжусобиці, але не вбачають, що джерелом міжусобиць власне у династичній роздробленості; противно, династичну і земельну роздробленість уважають за природне явище і князя, хто хотів прийняти «власть Рускую єдине» виклинають та придають йому епітет «Окаянний».

Київський князь часом називаний «великим князем», крім старшинства в «роді руськім», крім династичної гегемонії не мав жодної фактичної власті над іншими князями.

Київський «Старший» стіл крім свого блиску, як резиденції митрополита, багатої торговельної станції і слави старого культурного центру не нав’язував своєму посідачеві ніяких політичних концепцій. Київ чи взагалі «Руська земля» – були тільки предметом заспокоєння пустої амбіції поодиноких династій. Для її досягнення «не жаліли князі ні трудів, ні гроша, ні крови підданих, ні самої «Руської землі» [37, 77; 25], яка руйнується до того, що згодом князі здобувши Київ волять оставатися у своїй династичній волості. Коли одна з таких волостей Володимир над Клязьмою збагатіла та розбудувалася до того, що сам Київський митрополит переніс гам свою резиденцію із поруйнованого Київа, всі блага великокняжого стола спадають на Володимир і він тепер стає предметом зазіхань окремих руських династій (див. [18; 25]).

Процес витворення політично-державних концепцій у східній Европі почався тільки у XIII–XV ст., коли на окраїнах Руси повстали і формували свій світогляд дві держави: Regnum (Ducatus) Russie і Великое московское княжество. Це не випадок, що окраїни власне спромоглися на серйозну Державну роботу. Зустріч з чужинцями та безнастанні з ними такі чи інші відносини довели до зрозуміння своєї окремішності принайменше у князів і лучших людей. Та ці оба державні твори росли, організувалися серед цілком окремих обставин і в своєму розвитку дійшли до цілком різних стадій.

Пригляньмося їм ближче.

Велике московське князівство виступило вперше в кінці XIII ст. з Данилом Олександровичем, отже вже в часах т. зв. татарської неволі, в часах, коли велика частина Русі, колишньої т. зв. Київської держави опинилася як складова частина улусу Джучі Золотої Орди. Золота Орда вперше політично об’єднала цю частину Русі. Вперше ці землі почули хоч далеку, але фактичну державну владу, якою була висока рука золотоординського хана «Руською царя Божою милістю». Московські вел. князі виєднавши собі від хана ярлик на Володимирське велике княження відчули зміну ситуації. Вже тепер їм не йде про пусту династичну амбіцію старшинства в «роді руськім», а прямо про зміцнення своєї волості і про те, щоб бути своєрідними царськими намісниками на Русі. Вони добувають собі право збирати ханові данину від усіх руських князів, право усмирювання непокірних ханові руських князів та й взагалі приучуються формам державного життя. Авторитет московського князя скріпився ще тим, що митрополити «всея Руси» осіли в Москві. Воно й не диво.

Москва ставала найбагатшим містом в Русі і на неї багато ставили хитрі митрополити, зокрема коли почала занепадати одинока правовірна християнська держава – Візантія. Дорогою підкупства, лояльності, вислуговання ханам-царям московські великі князі забезпечують великокняжий Володимирський стіл для своєї династії та наслідуючи титул митрополита приймають собі титул «великого князя всея Руси» (Іван Калита). Правда, це не значить, щоб вони вже тоді надавали цьому титулові ясних тенденцій збирання руських земель [15, 388; 25], це прямо для відрізнення від інших великих князів, яких число доходило до одинадцяти [4, 1–3; 25] і для підкреслення окремого становища Москви, як осідку митрополита «веся Руси» і «великого князя всея Руси» [15, 388; 25]. Щоби титул великого князя всея Руси набрав дійсного значення, треба було ще московським князям перейти понад столітню школу державності, яку їм дала Золота Орда. У XV ст. наступили великі зміни в міжнародній ситуації східньої Европи. Занепали, а що гірше, попали у схизму (Флорентійська Унія), «великі царі, господини і начальники вселенної» – «царі і самодержці Ромеїв і всіх христіян» – візантійські імператори, стратили свою потугу і блиск у міжусобицях золотоординські хани «руські царі божою милістю». Московський в. князь та окружаюче його духовенство рішають, що спадкоємцем обох цих державних ідей – являється власне Москва. Вже Василь і заборонив поминати в церковних службах візантійського імператора. Присланого греками митрополита Ізидора Василь II Темний казав закувати за те, що привіз унію. В очах правовірного духовенства московський великий князь «духомъ божественнаго закона распаляемь возревновалъ по Бозе и по св. закону благоверия и утверждаль св. церковь непоколебиму оть мысленныхъ волкъ, губяшихъ веру истиннаго в рустей земли возсиявшаго благочестія» [19, 144–145; 25]. І не диво, що митрополит Иона титулує вже цього Василя II Темного «въ православіи цветущимъ» «православным великимъ самодержавствомъ царемъ русскимъ». І хоч Василь II «только смиренія ради и благочестія […] не зовется царемъ» [19, 144–145; 25]. Наслідник його Іван ІІІ остаточно зриває з усякими позорами залежності від Золотої Орди, сам приймає – до тепер належний ханам титул царя, а з політичним упадком Візантії приймає її державні емблеми і творить міф третього Риму (він і жонатий із візантійською принцесою Софією Палеолог). Син його Іван IV Грізний вже складає свою теорію державності і державної влади (славна полемічна переписка його з князем А. Курбським) і винищивши безоглядно всякі внутрішні протиріччя своєї держави (оприччина) дає підставу для повстання нового партнера міжнародної арени, якого виедукує дикий реформатор Петро І.

За Дмитра Донського повстав у книжних сферах міф «збирання руських земель». Цей міф, сполучений з державно-політичними концепціями Іванів III і IV, створив політичне кредо московських володарів і їх державних мужів, кредо, що довело до створення «Россійской Имперіи», кредо, що добре далося в знаки і нашій історії.

Regnum (Ducatus) Russie повстало із об’єднання князем Романом Галицької та Володимирської земель-князівств. Завдяки своєму талантові і здібностям Роман доходить до великого значення так, що розпоряджається великокняжим київським столом. І хоч сам не сідає в Київі, а оставляє його князем «minorum gentium», уважає себе спадкоємцем володарів «Руської землі». Користаючи – певне з труднощей Візантійської Імперії (IV Хрестоносний похід) [7; 25], Роман для підкреслення своєї самостійності прибирає титул «самодержъца всея Роуси», «царя в Роускои земли». Скора смерть Романа не дозволила йому витворити і розвинути своєї державно-політичної програми, а малолітність його синів перервала на деякий час самостійне існування об’єднаних Галицько-Володимирських земель, але поняття Русі, яке приніс Роман на ці землі осталося та перейшло на національне ймення володарів цих земель і їх кращих людей, які маючи до діла з чужинцями-сусідами (мадяри, хрестоносці, Польща, Литва) відчули свою національну окремішність. Коли ще Володимирко глузував собі з послів руського (київського князя), мовляв «поеха мужь руский обуимавъ все волости», коли автор «Слова о полку Ігоревім» Ярослава зве тільки «Галицьким Осьмомислом» Данило вже при коронації (по всій правдоподібності) приймає титул «Rex Russie» («Rex Ruthenorum»), літописці Данила, його брата і їх наслідників (т. зв. Галицько-волинський літопис) вперто називають на кожному кроці галицьку та волинську землі «землею руською».

Хоч земельні назви і надалі ще виступають в титулах володарів Галицької і Володимирської земель, все таки національні переважають («Dux ladimirie et dominus Russie», «Sigillum domini Georgi regis Russie», «Dux ladimiriensis et dominus terre Russie»)[243] [25]. Що більше, починаючи від Юрієвичів володарі цих земель прибирають титул «з божої ласки», чим ще більше підкреслюють свою суверенність («Dei gracia duces tocius terre Russie Galicie et Lodemirie», «Ex dono Dei natus dux et dominus Russie», «Dei gratia dux et heres Russie»).

Доказом зрозуміння політично-релігійної окремішності цих «Ducum (regum) Russie» не тільки супроти чужих, але і супроти «Русі» є вибореним окремої галицької митрополії, коли «митрополити всея Руси» остаточно переселюються в Москву. Так-то знаціоналізувалися володарі Галичини і Володимири. Націоналізація ця відбулася не без впливу заходу – державна канцелярія перейшла на латинську мову, та з огляду на своєрідні обставини не поширилася поза князя чи його найближчих. Не поширилася тому, що не було тут політично виробленого елементу якому б поняття народу чи держави було доступне. Бо ці землі не зазнали того блага громадянського виховання і культури, яке давала всьому заходові католицька церква та феодальна система. Не могли тут отже зрости крути політично-свідомого і висококультурного духовенства, вельмож, не могли зрости в місцеву систему правління міста, що саме тоді організується на німецькому праві. І держава Regnum (Ducatus) Russie чи інакше Галицько-Володимирська держава не розвинулася так, як Велике Московське князівство. Дійшла до стадії націоналізації своїх володарів і скоро перестала існувати. Звичайно пояснюють її упадок наявністю ворогівсусідів та фактом вимертя династії. Та хіба це вистачаючі причини для зникнення із лиця історії держави і то, зникнення без жодної майже ірреденти, чи туги до її відбудови з боку її колишніх горожан? Та ж ворогів мала, має і матиме всяка держава. Династії якраз у цьому ж XIV ст. вимерли теж і в багатьох наших сусідів (Арпади – на Мадярщині, Перемишліди – в Чехії, Пясти – в Польщі), а проте, їх держави продовжували існувати далі, а деякі з них (Польща) з новою династією вступили на шлях небувалого розвитку.

Причина упадку Галицько-володимирської держави в нерозв’язанні протиріч, які заіснували поміж місцевим, примітивним земельно-племіннім способом володіння, що його репрезентувало місцеве боярство та чужим цим землям державним (до речі, примітивно-державним) способом володіння, яке старалися насадити руські князі Романовичі. І тому, що жодна з двох сторін не могла поконати одна одної, цебто ані руський князь не з’ясував конкретно політичної концепції свого Regnum Russie і в її ім’я не винищив безоглядно спротив місцевої аристократії, щоби хоч силою накинути їй ту свою концепцію (як це зробили московські князі), ані місцеві вищі верстви не маючи жодного політичного світогляду не могли володаря на свій бік переломити (як польські вельможі за Ядвиги-Ягайла) – наслідок такий, що з хвилиною появи tertius gaudens-a не озброєні своєю ідеологією, як бояри, так і духовенство чи міста, отже ці, що повинні становити підпору держави, державні круги використовували цю подію до своїх децентричних земельних змагань, що у висліді довело до запрягу у віз нового чинника, що мав яснішу державно-політичну ідеологію. Бо держава була справою тільки князя. Коли його не стало – не стало держави. Передові люди Галицько-володимирської держави проміняли свою державність за можливість здобути собі такі вигідні привілеї, які добувала собі в ці часи польська аристократія.

Населення українського степу та Київщини, що формально підлягало номінальній зверхності своїх князів а опісля було втягнене в орбіту впливів Regnum Russie з приходом татарів переходить на татарську службу, стає «татарськими людьми» чи «болохівськими князями», що орючи татарам «пшеницю и просо» продовжують жити своїми примітивними земельними громадами, яким ідея якої там не було б державності чужа і не зрозуміла.

Так-то спроба витворення державно-політичних концепцій в українських землях у XIII–XIV ст. не увінчалася успіхом [36; 37; 25].

Новий подих політично-державних концепцій принесла на Русь Литва. Литовські кунінгаси будучи в постійній небезпеці загрози фізичного існування, яку несли їм безкомпромісові обидва хрестоносні ордени, зуміти зорганізувати свої племена та побачивши нагоду підкріпити свої сили коштом безпанської Русі (татарська зверхність була на цій частині Русі дуже теоретична), скоро почали похід на руські землі. Вже Гедимін займає Білу Русь та до свого титулу «Великий князь Литовський» додає титул «Руський» [40, 19; 25], а Ольгерд ясно формулює гасло збирання руських земель у своїх пам’ятних словах до магістра Тевтонського ордену: «Omnis Russia ad Letwinas deberet simpliciter pertinere» [42; 25]. І протягом яких тридцяти років вдається Литовським великим князям об’єднати в своїх руках майже всю Русь (крім нечисельних руських земель, що були в дійсній владі татарських ханів і увійшли в сферу впливів московського великого князя), отже доконали діла, на яке крім варягів у Х–ХІ ст. до них ніхто не спромігся. І здавалося повстане новий політичний чинник у східній Европі: Литовсько-Руське велике князівство, якому Литва дасть державно-політичну організацію, а Русь віру, культуру і книжну канцелярійну мову. Та заманення Литви унією Польщею перекреслило таку можливість. Литва входить у спілку з більш політично виробленою Польщею і після деяких спроб спротиву (Витовт, Свидригайло, Михайло Глинський) та інших перепетій, в Любинській унії вливається в форми польської державної концепції і не тільки не надає Русі державних форм, але і сама стає в дійсності польською провінцією. Одинокою пам’яткою колишньої суверенності остане те, що в титулі польського короля є теж титул «Великий князь Литовський, Руський, Жомойтський і т. д.».

Та на дорозі Польщі стала Москва, яка укріпившися внутрішньо і витворивши свою ясну політично-державну концепцію вирушила в похід збирати руські землі. Між цими двома державами, політичними ідеологіями мусіло дійти до зудару. І дійсно дальші століття історії східньої Европи це в основному боротьба Москви і Польщі за руські землі, боротьба в якій цим руським землям доводиться відігравати роль більше, або менше другорядну.

Перебування великої частини Русі (всіх українських і білоруських земель) в рамках одної держави (польської), підлягання їх таким самим культурним і економічним впливам без сумніву причинилося до психологічного зуніфікування вищих верств населення цих земель. Але брак державних традицій доводить до того, що нащадки руських князів, їх дружинників і бояр, тих дійсних княжих кондотієрів не витворюють свого політичного світогляду а з честю стверджують, що «Lubo rе krwi starożytnej ruskiej idos, jednak Rzplitej słuzye wismie będą, jak puvodkowic ich dawniej wiernie służyli Rusi» (Кисіль) [44; 25]. І тут саме треба шукати генези того прокляття нашого минулого, яким була формула «gente Ruthenus – natione Polonus», що задержалася і по сьогодні хоч в іншій редакції у наших зазбручанських братів, «gente Ukrainus – natione Sovietus» (читай: «Ressus»). Цього стану не змінили і релігійні чи економічні переслідування, яких доводилося зазнати нащадкам княжої чи боярської Русі зі сторони безкомпромісової політично-релігійної концепції держави польської верхівки. Правда, відбувся тоді великий рух мобілізації «Русі», людей «руської мови» чи «руської віри» – (братства) в обороні своїх загрожених позицій (Унія), рух, що загально окреслюється ім’ям культурно-національного відродження XVI–XVII ст., але цей рух завдяки бракові ясної політичної концепції не витворив свого національного світогляду, тільки або йшов по лінії цілковитого легітимізму і випрошування ласки дорогою безкорисних і без ніяких результатів переконувань про кривду «narodu Ruskiego religii greckiej posłuszeństwa voschodniego» [43; 25], вірних підданих короля і таких же як і самі поляки польських державних патріотів, або кінчалося побожним зітханням у сторону Москви, що мала – як би не було – спільне поняття «Русі» – руську православну віру, руського – бо із роду Рюрика великого князя чи царя, врешті яка витворила ясну і здавалося очевидну й безсумнівну ідею «всея Руси».

Це останнє дуже на нас помстилося. Коли наші вчені, творці відродження в XVII ст. нашої культури починають відкривати хто вони, чиїх батьків, то попадають у плутанину магії цієї Русі. Не діставши жодної ясної, живої державної традиції наші книжники поринають у книжні джерела – звичайно не свійські, вони затратилися серед хуртовин – по більшій часті з чужими ідеями і тенденціями, та підсвідомо стають на службу чужій справі. І так, вони базуючись на чисто книжній термінології, що її витворила грецька ментальність, коли треба було патріархам усправедливити існування двох окремих митрополій на Русі. (Володимира н. Кл. і Галича) і вони (патріархи) надали назву «Малої Руси» (μικζα Ρωσσία) для властивої митрополії, цебто Галича, назву «Великої Руси» (μεγάλη Ρωσσία) для колонії, цебто Володимира, – отже базуючися на цій чужій книжній термінології наші книжники витворили ідею «малої» і «великої» Русі, яку спритно підхопили великими названі наші північні сусіди, запрягли її у віз своєї всеруської політично-державної концепції, (вже вспіли її витворити) і по сьогодні жонглюють нею перед цілим світом і перед нами, нащадками цих книжників.

XVII–XVIII ст. історії України окреслюється звичайно часами Козацької держави. Заки розглянемо ближче значення цієї держави для розвитку української державної ідеї, а разом з цим для з’ясування впливу її на свідому формацію українського національного організму, з’ясуймо собі звідкіля взялася і що властиво собою являла українська козаччина.

Зорганізування хижого напів кочовничого Кримського ханату, що скріпивши свої позиції зайняттям становища васала нової європейської потуги – Османської імперії увійшов у систему ворогів Польсько-Литовської держави та нещадно пустошив далекі від центру цієї держави і спроможності її ними дійсно правити чи їх боронити українські землі як і перехід українських земель по Люблинській унії в склад Польщі, яка добувши доступ до Балтики рішила використати блага родючого і властиво – на її думку – безпанського дикого українського степу та почала посилену колонізацію, а разом з тим закріпачення досі вільного населення тих просторів довели до того, що добичниство чи інше ухідництво, це відвічне побутове явище українських степів (згадати б «поршан» часів Володимира Великого, «курян» – «Слова о полку Ігоревім», «бродників», «берладників» чи інших «вигонців галицьких» наших літописів), явище, що повстало на тлі боротьби осілого хліборобського населення з кочевиками, стало в XVI ст. приймати організовані форми і як «запорожське» чи «низове» військо як суспільна козацька верства виступило на дієву арену на переломі XVI до XVII ст.

Козаччина України – як і інша (назва «козак» тюркська) з початку це організація здобичників, хоч з перевагою українського елементу, але не маюча виразної національної закраски. Терен її діяння пограничні «замки» – Канів, Браслав, Черкаси, Київ, врешті Дніпрові пороги. Вона неодноцільна. Коли поминемо всякі припадкові добичницько-ухідницькі елементи, що промишляли на свою руку та прозивали себе козаками, то козаччина України розподілялася на дві основні групи.

Перша – це «замкова козаччина» чи як опісля звалася «городова», «реєстрова» – рух соціального характеру, викликаний потребою оборони кордонів і земель перед кочовиками, що витворивши ілюзію своїх особливих вольностей у зв’язку з її деякими іммунітетами, які дістала як окрема військова формація за поміч Польщі в її війнах (проти Татарів, Турків, Шведів, Москалів) почала цілу низку повстань в обороні цих вольностей.

Друга – це «Військо Запорожське», душа, резервуар а заразом і школа цієї першої козаччини, яка зорганізувавшись на принципах воєнного ордену на своїх Січах, витворила в себе – користуючись цілковитою свободою на теренах, де ніяка влада не сягала – ідеологію кондотієрства, цебто служби тому володареві, хто їх найме. Відносини поміж обома козаччинами бували різні, доходило до розриву і створення двох окремих організацій зі своїми окремими «старшими» чи як їх часом врочисто називали «гетьманами». Та перевага була на стороні Запорожжя (воно і всій українській козаччині надало назву «Війська Запорожського»). Значення Запорожжя скріплялося його незалежним становищем, а це давало змогу азилю козацьким масам, яких витворили часті війни Польщі і яким після закінчення кожної війни загрожувала декозакізація рівнозначна з поверненням у кріпацтво; бо рамки реєстру були дуже обмежені.

Питанням дня для української козаччини були ще походи на татарсько-турецькі землі, зокрема морські та вмішування в молдавсько-волоські інтриги, що давали їй змогу виладувати надмір енергії та запевнювали добичу. Одначе такі екскурсії козаків були звичайно спричинниками порушення польсько-турецької згоди і стягали на себе карні експедиції польської влади.

Націоналізація української козаччини, цебто зв’язання її з інтересами населення українських земель відбулося тільки згодом. Прикладом цієї націоналізації – в писання в члени Київського Богоявленського брацтва гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного з усім військом запорожським, та щораз частіте вмішування війська запорожського до тепер у справах віри індиферентного, до боротьби «зацного» народу руського за свою віру з польськими католицькими кругами. Вершком заслуги козаків на цьому полі була віднова української православної єрархії цебто революційне, під охороною козаків, поставлення патріархом Феофаном митрополита і п’ятьох єпископів. Церковні круги оцінили вартість свого нового союзника та почали в козаках бачити не тільки защитників руської віри, але прямих нащадків княжої Русі. Коли новопоставленим владикам закинули польські крути агітацію серед козаків, вони у своєму меморіялі заявили: «сеж бо [козаки] те племя славного народу руського, з насіння яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега монарха руського своїх моноксілях по морю й по землі плавало і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира святого монарха руського воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру христіянську від Константинопольської церкви приймали і но сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть». І їх не треба було – на думку владик – аж агітувати; їх прямо дух святий натхнув до виступу в обороні святої віри [11, 391–398; 25]. Отже козаччина дістає від тих книжно-релігійних кіл галерею предків, дістає своєрідну теоретичну підставу, яку пізніше вже козацькі літописці поширять на Козарів, «древнейшаго рода скифска, идущаго оть племени перваго Афетового сына Гомера» (Грабянка, 1710) чи на інших мешканців Казахії – Костянтина Порфірородного. Ці міркування, хоч створені ad hoc і ех post, могли б – якщо б були ясніші – відіграти чималу роль у витворенні українського державно-політичного світогляду, але нажаль наші вчені і духовні круги не уявляли собі ясно ідеї окремішності Козако-руської чи Малоросійської нації. Не витворили вони в себе і не передали в козаччину віри в те, що вони (козацька нація), як самостійний політичний чинник може і мусить відіграти окрему роль. Противно, своїми книжними генеалогічно-релігійними ідеями Малої і Великої Росії заплутували ясність політичної думки. І так, коли по відновленні православної єрархії та взагалі по відродженні релігійно-культурного життя кружок митрополита Иова Борецького почав творити свою політичну орієнтацію, концепцію союзу православних володарів, офіційно проти Османської імперії, а в дійсності проти Польщі і католицького світу, то підставою її не була козацька сила, завдяки якій ця православна єрархія була відновлена, а більш ефективніша висока рука московського православного царя, государя всея Руси. В своєму листі до царя ігумен Ісая Копинський (1622) стверджує, що «не имамы къ кому прибегнути: царей и князей и боляръ благочестивыхъ не имамы – все отступницы оть благочестивые веры нашей: едины Ляхи, вторыи унеяты, третиї сынове єретичестиї» (11, 520, прим. I; 32, 16]. А сам митрополит Иов вислав вже посольство в Москву на чолі з луцьким владикою Борисковичем, в якому недвозначно пропонує піддати Україну під московську зверхність. В акті про це цікаве посольство читаємо таке. Єпископ Ісакій Борискович «биль челомъ чтоб его челобите до государя и до святейшаго патріярха донесли, – что у них та мысль крепка, что они все государской милости ради и под государскою рукою быть хотять, и о томъ советовал меж собою будут, а ныне боятця того, любо на них Поляки наступят вскоре и им кроме государевой милости негде детца: все в то время – митрополит и єпископи и войско запорожское – прибегнуть ко государской милости и поедут па государское имя и государю бы ихъ пожаловалъ, отринуть не велелъ а им кроме государя детца негде» [11, 524, прим. 1; 32, 16].

Серед таких обставин не з’ясування українськими провідними кругами свого світогляду мало місце повстання Богдана Хмельницького. Успіхи цього повстання піднятого, як і попередні козацькі повстання, головно з соціальними, а не політичними цілями і нові виднокруги, які розгорталися перед побідним козацьким військом рішуче заскочили самого гетьмана. Овації «всього Київа» на чолі з єрусалимським патріархом Паїсієм, київським митрополитом Косовим в супроводі численного духовенства всієї Академії, великого почоту, возвеличання Хмельницького «Мойсеєм спасителем, збавителем і свободителем народу руського з неволі ляцької. Богом даним – тому й Богданом названим» [13, 125; 32, 16], довгі конференції Хмельницького з Київськими кругами, зокрема з патріархом Паїсієм, який поблагословивши Богдана на боротьбу з ляхами, заохочував ного до рішучого розриву з Польщею та представляв йому плани ліги православних володарів – довели до великої внутрішньої переміни гетьмана. «Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далі, що задумав. Виб’ю з ляцької неволі нарід руський весь! Перше я за свою шкоду і кривду воював – тепер буду воювати за нашу православну віру!» – заявляє гетьман Киселеві [13, 129; 32, 16].

Розрив з Польщею наступив, настала нова доба історії України. Почалося творення нового організму, який звичайно окреслюється ім’ям Козацької держави XVII–XVІII ст.

Хмельниччина захопила сливе всі верстви населення України, які хоч згідно боролися проти Польщі, по закінченні боротьби виявили розбіжність поглядів, зокрема на справу державного будівництва в Україні. Основних повстало дві ідеї – шляхетська ідея «руського князівства», що нав’язувало до старих княжих часів і виявляла зародки державної думки і козацька, кондотієрська ідея «Війська Запорожського». Обидві ці ідеї були собі суперечні [32, 16]. Спочатку держава Богдана Хмельницького мала характер диктатури козацтва і ідея «Війська Запорожського» стала за офіційну формулу цієї держави. Та примітивна військово-запорожська система володіння, якої рамки ніяк вже не вміщали ширшої державної концепції заставили гетьмана поробити значні поправки в цій системі, що позначилися посиленням влади гетьмана (залишення скликувати Генеральну Раду, присвоєння гетьманом права назначати полковників і т. д.), його династичними комбінаціями (молдавська сватьба Тиміша) та пробою встановити дідичне гетьманство [25; 32, 16]. Так само процес економічного зближення козацької старшини і української шляхти, завершений реституцією шляхетського землеволодіння і визначною участю видніших представників шляхти в Чигиринськім уряді спричинилися до спроб компромісу ідеї «князівства руського» з ідеєю «Війська Запорожського». Т. зв. шведські проекти 1655–1656 рр. створюють формулу Запорожського князівства «волного и удельнаго стата подь обороною і голдемь королей и государствь свейскихь и полcкихь». Володар цієї держави мав добути титул князя Київського та Чернігівського й Гетьмана Війська Запорожського, на правах курфірста Бранденбурського і герцога Курляндського [32, 16]. Та остаточно цієї першорядної справи гетьман не вирішив, за браком ясних державних традицій і за браком рішучості окреслити своє, становище як володаря. Хоч було часами стверджував, що «правда то, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я єсьм єдиновладцем і самодержцем руським» [13, 145; 32, 16] не рішився зорганізувати «монархії руської» (як про це тривожно розповідали собі польські круги) [13, 11 і далі; 32, 16], не устійнив назви своїй державі, не устійнив титулу володаря цієї держави та не з’ясував політично-державних завдань своєму творові[244] [26; 32, 16]. Класичні слова Хмельницького на Переяславській раді «не можна нам більше жити без царя» найкраще доказують якою далекою була йому ідея творити самостійну державу.

Державною формою осталася надалі і кондотієрська ідея «гетьмана (володаря імярек) війська Запорожського». Політично-державними гаслами осталися гасла боротьби за православну віру. На скільки вони вже не доростали до завдань дня показала найближча майбутність. Коли в ім’я боротьби за визволення з-під Польщі руських земель Богдан Хмельницький піддався під протекторат православного восточного московського царя, цар радо взявся визволяти ці землі, але не на те, щоби надпити гетьмана «державою большою, чим вона була за королів польських і своїх князів руських», яку думав гетьман і його дипломати, але на те, щоб самому собі «государю всея Руси» ці землі дістати, щоб доконати об’єднання Малоросії з Великоросією, яке впрочім ідеологічно і так київські круги – як ми вище бачили – підготовили. І цар Олексій Михайлович заміняє свій неконкретний титул «государя всея Руси» на реальний титул «всея великія и малыя и белыя Росіи самодержця», «самодержця московскаго, кіевскаго […] великаго князя, смоленскаго, волынскаго, подольскаго, витебскаго, мстиславскаго» і т. д. [29, 189; 32,16].

Ця наявна крадіж титулів, що в тодішньому розумінні була рівнозначна з крадіжкою прав на землі названі в титулах, звернула на себе увагу тодішнього політичного світу. Шведські дипломати перестерігали гетьмана перед наслідками цієї крадіжі, але безуспішно [9; 32, 16].

Тимчасом цар Олексій Михайлович пішов дальше. Коли побачив, «що побільшити московську державу коштом Польщі можна далеко легше переговорами і торгами з самими поляками, чим піддержуванням проти них війною хоч і «одновірних», але непевних «Черкасів» – скоро забув про дані гетьманові обітниці і поспішив заключити вигідний для себе мир з Польщею у Вильні (1656), ігноруючи козаків та їхні інтереси [29, 189; 32, 16]. Відтепер справа козацької держави перестала існувати як міжнародна проблема, стала вона внутрішньою справою Москви, Польщі, Туреччини, які не питаючися волі мешканців України вирішують справу України згідно зі своїми інтересами, ділять територію України поміж себе на Правобічну і Лівобічну, наставляють кожен на своїй Україні свого ставленника гетьмана, поки не доведуть до вигідного їм винищення Правобічної і цілковитого підданця Москві Лівобічної України.

Зроджені революцією Хмельницького ідеї державного будівництва України, ідея Князівства Руського, ідея Війська Запорожського та різні варіанти тих ідей продовжують боротися і тепер в обставинах чужого впливу в Україні. Боротьба подвійна, з одної сторони боротьба кругів одної ідеї в ім’я визволення України від чужого панування, з другої сторони використання загроженим сусідом кругів противної ідеї для поборення цієї небезпеки.

Рішуче перемогла ідея Руського Князівства за шляхетської гегемонії Виговського, в його Великім Князівстві Руськім, федеративній частині троєдиної Польсько-Литовсько-Руської Річипосполитої. Одначе при несприятливих міжнародних обставинах ця ідея не запанувала. Виникла горожанська війна, в якій добувши собі підтримку Москви перемогла козацька ідея Війська Запорожського.

В часах Руїни завмирає ідея Руського Князівства у зв’язку з винищенням її носіїв – шляхти чернею. Поворот до Кримсько-турецької орієнтації Дорошенка націхований теж цілковитою перевагою ідеї Війська Запорожського. Правда, ця орієнтація відновить опісля колись шляхетську ідею Руського Князівства, але тільки но формі. І ця ідея позбавлена своєї соціальної бази, стане мандрівною ідеєю, знаряддям турецько-татарської політики. Вона яскраво засвідчена в організації «Князівства Малої Росії і України» Юрасеві Хмельниченкові. Пробу формального полагодження обох ідей в татарській редакції бачимо в «Княжестві (Государстві) Малоросійськім» чи «Княжестві (выделним) Кыевским і Черниговским со всемъ Войском Запорожскимь і народомъ Малороссійскимъ» договору Петра Іваненка (Петрика) з Кримом (1692) [31, 239; 32,16].

Відродження шляхетсько-старшинської верстви за Самойловича довело до відновлення ідеї Князівства Руського в часах гетьманування Мазепи.

Вона проявляється в «пунктах» Коцєла-Миклашевського (1703), які націховані ідеями Гадяцької Унії («Волность украинская будет таковая, какова Речь Посполитая Коронная і Литовская, и таковая ж будет Речь Посполитая третия Украинская» – 6-та точка цих «пунктів») [32, 15–17, 21–24], в зацікавленні самого Мазепи, генеральної старшини та полковників пактами «Комиссіи Гадяцкое» в 1707 р., врешті у статтях шведсько- українського договору 1708 р.

Полтавський погром зруйнував ідею Князівства руського. Орликова бендерська конституція 1710 р., договір з Карлом XII, та договір з Кримом 1711 р. ствердили остаточну перемогу ідеї Війська Запорожського в еміграційних кругах. Так само підперта Москвою ця ідея – правда вже з іншим змістом – перемогла в Україні, де до речі репресії Петра І, довели до занику всякої самостійної політичної думки. Повстала там політична ідея «Малороссіи», автономної частини Всеросійської імперії. Представники цієї ідеї хоч і дорожили своїми правами та автономією, ясної своєї політичної концепції не мали і годили свій локальний патріотизм із загально-російським.

Так-то ідея козацької державності не була дефінітивно сформульована. Коли до цього моменту додати нерозв’язання соціального питання козацькою державою – стане нам ясно, чому козацька державність показалася по суті нетривка і не надто популярна. Приступлення шляхетського стану до революції Б. Хмельницького і гегемонія козацької верстви в новій державі у своїй еволюції допровадили не до здійснення мрій мас, свободи, окозаччення, але до повстання автономної держави – Гетьманщини, яка поволі стала копією польської Річипосполитої. Козацька старшина стала магнатами-землевласниками, а народ, що повстав з ідеєю свободи виграв тільки це, що польських панів замінили своїми. Не диво, що народ, чернь, попадає в сіти протигетьманської і проти старшинської агітації і стає послушним знаряддям московських провокаторів (прим, в часах повстання Мазепи) і творить легенду про доброго православного царя, та злих панів, козацьку старшину з гетьманами. За свого легального володаря уважає не гетьманів, а московського царя. «На зміну вірности польським королям, прийшла відданість Романовим» [1,49; 32, 16].

Не витворення ясного політичного світогляду правлячих верств козацької держави, духовенства та козацької старшини довели до їх денаціоналізації. Ідеологічно звихнене запутане в Русях наше духовенство заманене реальною силою царя «государя великыя и малыя Росіи» стає творцем нової російської культури. Немаюча ясної політичної концепції старшина за ідеал свого поступування уважає забезпечення своїх маетностей і то вже не тільки у гетьмана, а в першу чергу у вищої інстанції, у царя. А коли зі скасуванням гетьманату проби відновити Гетьманщину не вдалися, старшина переходить на малоросійське дворянство, стає на службу Російської імперії, заховуючи лише деякий локальний сентимент до своєї Малоросійської ближчої батьківщини та її минулого.

Коли оцінювати значення козацької держави для розвитку української державної ідеї, а разом з цим вплив її на свідоме формування української нації, то доведеться ствердити, що безпосередньо козацька держава мало причинилася до з’ясування і вирішення названих проблем. Зате велике, дотепер ще ніколи не пережите порушення мас, яке вона викликала спричинило велике «піднесення самопочуття індивідуального і колективного», яким маси жили віками. І це піднесення, діставши теоретичне обгрунтування довело згодом до заіснування свідомої української нації [14, 6–7; 32,16].

Козацька держава була останньою пробою створити державу українськими силами на українських землях аж до 1917 р.

Коли приглянутися всім цим місцевим державним творам українських земель, цебто окремим землям-князівствам т. зв. Київської держави, Галицько-володимирській державі Regnum (Ducatus) Russie, Козацькій державі «Війська Запорожського» то побачимо, що поміж ними заходить багато спільних ціх.

Кожна з них обіймала лише частину української території, отже не мала всеукраїнського характеру.

Кожна з них була твором в основному одної верстви, отже не мала всенаціонального характеру.

Кожна з цих держав не витворила ясної політичної ідеології, отже не могла бути притягаючим чинником для чужих, не могла оставити ясних традицій чи ірредентичних змагань для своїх.

Всі ці держави зв’язані з поняттям «Русі» в такій чи іншій редакції. При тому у всіх цих державах поняття «Русі» не дійшло до політично-державного розуміння цього поняття, а осталося в сфері географічній, релігійній, мовній, династичній, культурній чи племінній.

У своїй сумі, існування всіх цих держав українських земель довело до витворення «Русі», зовнішньої поволоки цих держав, своєрідної культурно-релігійної сфери, не маючи жодної політично-ідеологічної бази, з першою політичною катастрофою даної своєї держави «емігрує» поза межі української племінної спільноти до переможного чужого політичного центру та віддає йому свої сили.

У своїй сумі це доводить до заіснування парадоксального – здавалось би – явища: на Русі не стало Русі. Після існування на українських землях кількох руських держав не остало там жодного сліду Русі, національна чи хоч би племінна назва «Русин» там не збереглася (залишення племінної назви «русин» на ЗУ викликане специфічними місцевими обставинами про які нижче).

У своїй сумі це доводить до того, що населення українських земель пробудившися до державно-політичної діяльності не зв’язує себе з якою там не було б Руссю, а творить нову, політично-державну ідею, ідею України.

Отже всі ці держави українських земель безпосередньо на розвиток української державно-політичної ідеї, а разом з цим на формування свідомої української нації не виплинули.

Коли родиться українська політично-державна ідея?

Насамперед кілька слів про саму назву «Україна».

Слово «Україна» в старих українських пам’ятках, як Київський та Галицько-волинський літописи уживається в загальнім значенні пограничної землі. В XVI ст. назва «Україна» спеціалізується для середнього Подніпров’я і з часом стає не тільки технічним виразом, але і власним іменем для осередно-полудневих українських земель, для середнього Подніпров’я і середнього Побожжя [цит. за 23, 52, 57; 32,16].

І в XVII ст. мешканців цієї території називають українцями. Відомий Мелетій Смотрицький у своїй «Verificacii» вичисляє такі руські племена польської держави: Волинці, Підгіряни, Підлясці, Поліщуки, Подільці, Нижовці, Українці, Біло Руси, Чорно Руси і т. д. [38; 11, 2, прим. І; 32,16].

Тому, що середнє Подніпров’я – Україна, стала згодом центром української козаччини, цю козаччину почали звати українною чи українською у відрізненні від донської чи іншої козаччини.

Назва Україна згодом і зрослася з українськими козаками. Вони почали звати Україну своєю «маткою», «отчизною», а деякі гетьмани, а навіть полковники війська Запорожського, починають титулувати себе «опікунами всієї України» («Карп Павлович Скидан, полковник війська й. кор. мил. Запорозького, старший на всій Україні і на Задніпров’ю», «Карп Скидан, полковник і опікун всеї України війська й. к. м. Запорозького»… 1637) [12, 259, 263; 13, 145; 30, 225].

Плутанина, що її ввели книжні круги із назвами Росія, Малоросія і т. д. довели до того, що гетьмани Війська Запорожського хоч уважають себе гетьманами України, то себе і свій народ не мають за українців, а прямо за росіян чи малоросів. «Для общаго добра матки моей отчизны бедной Украины, всего войска Запорожскаго и народу Малороссійского» – ось програма діяльності кращих гетьманів (Мазепа).

В міру поширення козаччини і козацького руху, поширилося поняття України на всі ці землі обняті козацьким рухом. «Ukraina Terra Cozacorum» західних авторів це не сама назва землі, але і окреслення відношення землі до народу, що її замешкував. Таке розуміння України продісталося і в маси. Народні маси ідеалізуючи боротьбу Богдана Хмельницького з польськими панами жили тугою за цією Україною, країною козацької свободи, зокрема в тяжкі роки своєї соціальної неволі та зв’язували з нею свою надію.

Упадок Гетьманщини зродив серед деяких освічених її кругів тугу за цією «Малоросійською» державою, що проявлялася в цілій низці «Описаній» чи літописних праць. І хоча деякі з цих писань надхнені місцевим «руським» чи «малоросійським» патріотизмом одначе не ставлять вони жодних політично-державних завдань.

Синтезою цієї малоросійської чи руської книжної мудрості про наші землі (яку репрезентувала славна «Исторія Русовъ или Малой Россіи» і цього народного розуміння України та геніальним розвиненням їх і оформленням в політично-державну концепцію являється «Кобзар» пророка України Тараса Шевченка.

Тарас Шевченко вперше поставив ясно проблему українства і то в цілій її величині. Він власне сірій, безіменній, підкреслюю безіменній, бо кількоіменність хіба доказ безіменності, етнографічній масі надав одне, всім спільне ймення – Українці. Зв’язав їх спільним ідеалом – і то вже не ідеалом кондотієрства – але політичним ідеалом вільної, незалежної України. Виказав, що ворогом українства є не тільки католицька Польща у минулому, але на тепер чи не більшим одновірна, православна Росія. Дав врешті Шевченко своїм духовим дітям «свій Заповіт», що зобов’язував до боротьби за самостійність України:

…вставайте, кайдани порвіте Та вражою, злою кров ’ю, волю окропіте! – ось чого вимагає Шевченко від своїх дітей. Таких слів до «Кобзаря» Шевченка, в Україні ще не чували. Тим-то сміло можемо сказати, що «Кобзар» Шевченка, це народини свідомої української державно-політичної Думки. Тим-то сміло можемо ствердити, що свідома формація української нації датується власне від появи «Кобзаря». Не будь «Кобзаря» населення українських земель надалі б остало масою без імення, масою, що – як каже не хто інший а сам Костомаров у своїх «двухъ-русскихъ народностяхь» – хоч мала багато «народнихь названій» то «правду сказать, ни одного не было вполне удовлетворительнаго, можеть быть потому, что сознаніе своенародности не вполне выработалось. Въ XVII веке являлись названія: Украина, Малороссія, Гетманщина, – названия эти невольно сделались теперь архаизмами, ибо, ни то, ни другое, ни третье не обнимало сферы всего народа, а означало только местныя и временных явленія его исторіи. Выдуманное въ последнее время названіе Южноруссовъ остается пока книжнымъ, если не навсегда останется такимъ, потому-что, даже по своему сложному виду, как-то неусвоительно для обыденной речи…» [24, 46; 13, 145].

Українська політично-державна ідея вже кинута; та вона поки що в сфері теорії. В життя переводиться тільки згодом.

Як ми вже вище подали, по упадку Гетьманщини українська козацька старшина зуміла знайти собі modus vivend в нових обставинах: Стала «малороссійскимь дворянствомь», отже одним з правлячих класів Російської імперії і перейшла на всеросійську політичну рацію, заховуючи сентимент до деяких особливостей малоросійського побуту та старовинностей. Інші верстви «старой Малороссіи» (зокрема міщанство) бувши другорядними горожанами козацької держави, ще скоріше переключилися на російську державну орієнтацію.

Західні ідеї французької революції, соціалізм, романтизм, по специфічному прийняв цей особливий народ. Залежно від відваги і темпераменту своїх носіїв повстали дві течії: Українофільство і демократично-соціалістичні рухи.

Українофільство (теж назва!) зроджене романтично-всеслов’янським рухом була течія, то цуралася всякої політики в ім’я культурно-просвітньої праці серед народу.

Демократично-соціалістичні рухи в Україні цуралися знову всякої національної одежі в ім’я всесвітніх, чи принайменше всеросійських ідеалів. Бо ж чи час – на їх думку – було займатися дрібницями, коли всесвітньої ваги проблеми вирішувалися? Такий стан в осередніх і східних українських землях протривав усе XIX ст. [34; 13, 145]. Не тільки політична діяльність Шевченка і його друзів (Кирило-Методіївське брацтво), що до речі була ще дуже примітивна та потопала у всеслов’янських гаслах, але і самі політично зрілі твори Шевченка не змінили стану справи.

Українофіли по своєму толкували Шевченкового «Кобзаря». Боючися царських репресій закривали вони політично-державні гасла «Кобзаря», зокрема відношення його до Росії. З борця-революціонера, з апостола нової віри – зробили вони з Шевченка ці Костомарови, Куліші і т. д. у своїй критиці лояльного апостола міжнароднього брацтва, невинного соловейка романтичного минулого України чи співця кріпацької долі.

Що знову торкається демократів-революціонерів то вони не понижували себе до того, щоби займатися якоюсь провінціональною книгою та її реакційними гаслами. Серед таких обставин виникла діяльність Михайла Драгоманова. Можна по різному підходити до постаті Драгоманова і його діяльності, але незаперечні є такі істини:

1)        Драгоманов уперше переводить в практику Шевченкові ідеї, спрямувавши український рух на політичні рейки. Він на кожнім кроці доказує, що всяке українство, яке цурається політики і всякий політичний рух в Україні, що цурається українства – явища шкідливі.

2)        Драгоманов остаточно науково і практично вирішує питання назви української території і національного ймення мешканців українських земель. У своєму, програмовому вступі до 3 тому «женевської «Громади» пише він таке: «Україною ми зовемо всю країну від верху ріки Тиси на захід, до ріки Дону і Кубані на схід, від Нарева на півночі до Чорного моря на півдні, себто усю землю, де нарід говорить українською мовою».

3)        Драгоманов стає першим амбасадором українських справ за кордоном, інформуючи його своїми переконливими виданнями про цю нову появу на арені історії – українство.

Та Драгоманов генієм, що випереджає свою епоху, не був. Він при всій своїй виїмковості, був тільки сином свого часу. Ідеї соціалізму не могли не найти свого відзеркалення в його ментальності. Отже під їх впливом Драгоманов впровадивши українську справу у сферу політики не з’ясував виразно справи державності України. Його автономна Україна така невиразна, що соцдемократичні діячі українських земель могли надалі прикривати свою незаінтересованність Україною фіговим листком загальних всеросійських концепцій і ім’я самого Драгоманова використовувати для своїх цілей, як свого «общеруського обласника».

Доведена Драгомановим до половини дороги українська політично-державна думка не могла бути доповнена і виправлена на осередньо-східних українських землях. Бо справа стала на тому, що не тільки революціонери- демократи, але і український рух виведений Драгомановим на політичну площину та оставлений на половині дороги, жили у всьому всеросійськими проблемами. І як Декабристи, Народовольці, чи врешті більшовики, так і всякі українські соцдемократи були тільки територіальною частиною одної всеросійської революційної організації.

І такий стан на загал не змінився і до 1917 р. Проблиски серед темряви, якими були «братерство Тарасівців», Ів. Липи у Полтаві 1891, РУП Міхновського в Харкові (1900), кружок В. Липинського, осталися тільки проблисками.

Коли ще додати, що український рух і соц. демократичний рух в Україні були головно справою – перший інтелігенції, другий чужого, зденаціоналізованого робітництва, а селянство, основне гро населення українських земель (осередніх і східних) визволене тільки актом 1861 р. з кріпацтва, почало щойно входити на шлях примітивної громадської думки, яка до речі була затуманена міфом про доброго «царя-батюшку», що визволив їх із під панської неволі та націхована вдячністю і безоглядною лояльністю супроти уряду цього царя, отже селянства не можна було втягати У сферу своїх впливів обом цим рухам, що в обставинах царського Деспотизму, були ворожі державі і як такі вимагали конспірації та деякого вироблення (відверта політична робота була можлива тільки після першої російської революції 1905-1906 рр. і то лише до 1914 р. (то стане ясно чому Визвольні Змагання застали осередні і східні землі в ідейній неразберисі. І хоч соціалізуючи провідників української революції обставини заставили проголосити акти з 22/1, 1918 і 1919 рр. – то вони для політично невиробленого українського населення були незрозумілі і червоній Москві дуже легко вдалося, кинувши приманливі соціальні гасла, відвернути українське населення від справи творити свою українську державу.

Настрій мас осередніх і східних земель часів Визвольних Змагань знаменито з’ясовують от сих кілька рядків, вибраних із «Гуцульського Куреня» Олеся Бабія, краще і пластичніше за грубезні томи спеціальних монографій:

Стоять на чатах немовлята

На конях дід старий, бабуня.

Із крісами в лісах дівчата

І арсеналом кожня клуня.

Сюди піди, туди погляньте –

Скрізь бунтарі та протестанти.

І де твоя стопа лиш стане, –

Полковники та отамани.

І Господь тут не розслідить,

Хто в них герой а хто бандит.

Хто з осени царям служив.

Той в зиму вже буржуїв бив.

На весну меди пив з Ляхом,

А в літі був большевиком.

Потім із сіроманцями

Побрив у ліс з повстанцями

І б’є вже тих, кому служив,

І служить тим, кого все бив.

І журяться дядьки-свати –

Чорт його зна із ким іти? [2; 13,145]

Українська державно-політична думка найшла своє доповнення і виправлення в Галичині. У Галичині створено українське кредо – що дало можність об’єднувати всі шари населення українських земель, не раз повні таких чи інших суперечностей під один спільний інтелектуальний знаменник, в Українську Націю[245] [1, 72; 13,145].

Знайшовши у рамках польської держави політично невироблені поодинокі класи українського населення Галичини, в міру відчуття ними хосенності своїх класових інтересів у їх злиттю з відповідними польськими класами – сполонізувалися, даючи типових gente Ruthenus – natione Polonusie, цебто поляків, яких задля їх племінного походження і окремого обряду «чистокровні поляки» – по давній історичній привичці – називали Rusinami (доводилося одним з одними бути сусідами ще в часи існування Regnum Russie).

Упадок Польщі, прихід Австрії до Галичини, відкриття Австрією рутенського народу в Галичині і старання австрійських урядових кругів зробити з цих рутенців противагу непокірливим полякам – викликали переворот у духовому житті цього загумінка. Завдяки школам як «Studium Ruthenum» у Львові, «Barbareum» у Відні – постає одинока образована верства, духовенство: Воно і пробує створити свій світогляд. Не діставши жодних традицій представники цієї верстви блукають у сфері шукань, яка одначе завершується ідеєю покірливого 2,5 міліонного австрійського народика «Рутенців», якого селяни-кріпаки вживають руської, хлопської мови, а інтелігенція, цебто духовенство, увійшло вже на щабель вищої культури, панської, польської.

Романтизм і західні ідеї прийняло українське населення Галичини за посередництвом поляків. Після короткого періоду полонофільства настав у Галичині період захоплення етнографією, а це довело до зрозуміння істини, що австрійські Рутенці чи Русини разом із російськими Українцями чи Малоросами творять один нарід.

Настав період українофільства і в Галичині. Він характеризується спробою писати народною мовою («Руська Трійця» з «Русалкою» Маркіяна Шашкевича) та зацікавлення успіхами літератури посередньо-східних українських земель.

Революційна хвиля 1848 р. скріплює українофільські настрої, довершує остаточного перелому в дотеперішніх ідиллічних польсько-руських відносинах Галичини. Повстає у Львові перша на українських землях офіційна політична організація «Головна Руська Рада», що у своїй «Одозві до руського народу» з 2. VI. 1848 р. вперше зазиває етнографічну масу українських земель стати народом.

«Мы Русини Галицки належимо до великого руского народу, котрий однимь говорить языкомъ и 15 мілеоновь выносить, зь котрого полтретя мілеона землю Галицку замешкує. Той народъ быль колись самодельний, ровнался въ славе найможнейшимъ народамъ Европы, малъ свой письменный языкъ, свои власніи оуставы, своихъ власныхъ князевъ; однимъ словомъ: былъ въ добромъ бытью, заможнымъ û силнымъ. Черезъ непрїязнїи судьбы û розни полїтични нащастя розпалъся поволи той великій народъ стратилъ свою самодельность, своихъ князевъ и пріишолъ подъ чуже панованьє. Таки нещастя склоныли съ часомъ много можныхъ пановъ ôдступити отъ руского обряду отець своихъ, а съ нимъ выречися мовы руской û опустити свой народъ; хоть тая змена обрядку народности переменити не могла, û кровь руска въ жилахъ ихъ плинути неперестала […] Встаньте! але не до звады û незгоды! но двигаемся разомъ, щобы поднести народность нашу […] Будьмо тымъ, чимъ быти можемъ, u повиннысьмо. Будьмо народомъ» [17; 13, 145].

Хоч «Головна Руська Рада» в порівнянні з відповідними революційними організаціями інших народів австрійської держави була ще дуже примітивним твором, не домагалися її провідники, як прим, поляки відбудови своєї польської держави і то в границях з перед 1772 р., а що більше, не видвигали жодних політичних постулатів та стали на позиції вірності цісареві (Тирольці сходу) – все таки створення її було важливою подією, подією яка розрухала вперше по довгім сні українське населення Галичини, та казала йому застановитися над питанням: хто вони. «Головна Руська Рада» замаркувала окремішність українського населення Галичини від поляків (петиція до цісаря про виділення Сх. Галичини з Буковиною в окремий коронний край, зрівняння греко-католицького духовенства з латинським, заведення руської мови у школах і урядах Галичини), почала цю етнографічну масу вводити на шлях організованності (перші військові формації: 1) «Народня Гвардія», 2) «Народня Самооборона», 3) «баталіон руських гірських стрільців» (та культурного відродження), перший політичний часопис українських земель «Зоря Галицька», перша організація культурно-наукових діячів «Галицько-Руська Матиця», перший «З’їзд Руських Вчених». Поле до діяння для «Головної Руської Ради» відкрилося широке. У зв’язку зі знесенням панщини 1848 р. народом ставали міліонні маси дотеперішніх панщизняних кріпаків.

Але звязання цього національного руху українського населення Галичини із назвою «Русь» доводить знову до тих наслідків, які та «Русь» принесла українським землям не раз і не два.

При перших ударах долі (внесення Конституції, байдужість мас, що сподівалися після скасування панщини ще наділу лісів і пасовиськ, попирання Австрією поляків) «народні провідники» щораз більше відмежовуються від народу і засліплені у своєму аристократизмі продовжують жити польськими – «панськими» звичками, вживати або польської мови, або книжно-вченого «языка выщаго слога» цебто якогось тільки їм зрозумілого «язычія», а тим самим знову творять «Русь» культурну сферу, зовнішню поволоку. Усю свою діяльність зводять вони до так зв. азбучної війни (навіть і по приверненні конституції), а не витворивши свого світогляду попадають під вплив всеросійської об’єдинительної ідеї, та устами свого провідника Богдана Дідицького проголошують національну єдність галицьких Русинів з Москалями, творять ідею «одного русскаго народа» від Сяну до Амура («Слово» із 8/VIII, 1866 р.).

Рішуча зміна наступила у 60-их роках, коли підросло нове покоління інтелігентної молоді, вже не тільки поповичі, але, і селянські сини, і коли це нове покоління дістало в руки твори Шевченка (вперше із Шевченкових творів у Галичині видано «Сон» у Львові 1865 заходом Кс. Климковича; в р. 1867 вийшло вже двотомове видання «Поезій Тараса Шевченка» за редакцією Гната Рожанського і Олександра Барвінського). Ідеї Шевченка вполонили цих молодих (т. зв. «Народовців»), На творах Шевченка починають вони базувати свій світогляд. Зривають із всякими язичіями, переходять не тільки на фонетичний алфавіт, але і на народну мову, приймають – історію Козаччини (Козаччини в Галичині не було) а разом з нею ім’я України[246] [8; 13, 145].

Не зражаючися невдачами: старше покоління вперто протидіяло цим молодим піонерам, невироблене політично селянство культурницької роботи ще не сприймало як слід і не все попирало починання «народовців» – вони вперто видають свої журнали (після провалу одного готують другий) писані народною мовою («Вечерниці», «Мета», «Нива», «Правда») до яких дописують вже і придніпрянські діячі, творять професійні і культурні установи (віденська студентська організація «Січ» – 1867, т-во «Просвіта» – 1868, ремісниче т-во «Побратим» – 1872, студентське львівське т-во «Дружний Лихвар» – 1871, і т. д.).

Діяльність «народовців» скріплює наплив культурних сил з осередньо східних земель, що після указів 1863/76 рішили перенести центр українства у Львів (заснування друкарні і т-ва ім. Шевченка – 1868). Галицька молодь увійшла у стадію українізації. В кінці 70-их і на початку 80-их рр. «народовці», що вже становлять світську інтелігенцію (учителі, адвокати, лікарі), переходять на політичну діяльність, організують політичну пресу («Батьківщина» – 1879, «Діло» – 1880) творять політичну організацію («Народна Рада» – 1885). Все-таки ці твори були ще досить примітивні і набралися вони розмаху щойно тоді, коли до Галичини продісталися ідеї Драгоманова.

Драгоманов найшов у Галичині талановитих учнів як Іван Франко, Михайло Павлик, Володимир Охримович, Євген Левицький, Юліян Бачинський, Вячеслав Будзиновський і ін., які не тільки провели в діло його ідею – демократично-соціалістичні рухи зв’язати з українством, але виправили і доповнили ці ідеї.

Життя в конституційній державі дало змогу галицьким учням Драгоманова перейти політичний вишкіл, навчитися думати державницько-політичними категоріями, а політична боротьба скріпила й загартувала їх. Зокрема могли вони виправити національне питання і питання державності України, живучи в обставинах Австрійської держави де ці питання дозрівали, та маючи до діла з сильним державно-політичною ідеологією сусідом – поляками. Тим-то неясна «автономічна» Україна Драгоманова заміняється його галицькими учнями вже самостійною Українською державою. Основана 1890 І. Франком, М. Павликом і др. перша українська політична партія «Руско-украінска радикальна партія» – у програмі своїй має самостійну українську державу. Член укр. соц.-демокр. партії Юліян Бачинський у своїй «Україна irredenta» (1895) [5; 13, 145] дає перше теоретичне обоснування конечності самостійної української держави.

Українське кредо сотворено. Українська етнографічна маса дістала ясний політично-державний світогляд; вона переходить вже на шлях свідомого формування нації.

Тепер українська інтелігенція в Галичині маючи свої конкретні політично-державні цілі творить теоретичну базу українству (епохальна «Історія України-Руси» – Михайла Грушевського, геополітичні праці Степана Рудницького, і т. д.), переходить на переломі XIX і XX ст. на офіційну термінологію «Україна», «український», а великий всесторонній, невтомний діяч і геніальний учитель галицької області Іван Франко своїми натхненними політичними, поетичними та прозовими творами виховує покоління української інтелігенції, яка всеціло віддається українській національній справі.

На початку XX ст. провід українського політичного життя в Галичині перейняла «Національно-демократична партія». Її політичним гаслом було визволення з під панування Росії українських земель та об’єднання їх із українськими провінціями Австрії в одну цілість під скиптром Габсбургів.

Коли вибухла світова війна українські провідні круги Галичини рішають використати її для реалізації тих своїх політичних планів, і в тій цілі творять першу новочасну українську військову формацію – «Легіон українських Січових Стрільців» (УСС). Па такому становищі стали й українські емігранти зі східних земель, що жили на території Австрії. Вони творять «Союз Визволення України», що популяризує українську справу за кордоном і старається національно освідомити українців полонених із російської армії.

Дальші події показали, що всі максимальні гасла не доросли до важності моменту та до можливої хвилі і актом 1 листопада 1918 р. встановлено самостійність Західних Українських Земель.

Хоч 1 листопада 1918 р. населення Галичини і його провід ще не цілком були підготовані до самостійності, хоч вони не мали ще рішучого і безоглядного почуття соборности українських земель (окрема з УНP) велика організаційно-політична робота, яку тут проведено – показала свої позитивні висліди. Створено гордість історії України здисципліновану 200 тисячну Українську Галицьку Армію, наладнано державний апарат, врешті кров’ю геройської УГА закріплено міст соборности України (славнозвісний клич «через Київ на Львів»). Не було тут нерозберихи, як на осередньо-східних землях і упадок державності спричинила тільки мілітарна перевага противника.

Дальша історія Галичини це остаточне закріплення українства і перемінений його в моноліт з одним політичним бажанням. Кого ще Перший Листопад не пробудив, того пробудила польська пацифікація, розрухала УВО, ОУН, а остаточно вполонила Карпатська Україна.

І тут виростає нове українське покоління в Галичині, покоління виховане батьками, учасниками Визвольних Змагань, членами УГА, службовцями Української Держави. Воно базує свій світогляд на Визвольній Легенді і для нього справа української державності це самозрозуміла життєва конечність. Воно й на зараз ядро свідомої української нації, її діяльний форматор.

Я задержався довше при Галичині тому, що тут до 1914 р. при догідних конституційних обставинах, працею кращих українців із усіх українських земель створено підвалини під українське кредо, а після 1920 р. теж завдяки відносно сприятливим обставинам тут переховувалися та розвивалися традиції боротьби за Соборну Українську Державність.

Визвольні змагання 1917-1923 рр. стали спробою виконати заповіт Великого Кобзаря, довели до заіснування Української Держави а тим самим стали завершенням української державно-політичної ідеї. І хоч ці змагання закінчилися програшно – дали вони українству державну традицію, заставили весь світ трактувати українську справу, як міжнародну проблему, а українців, як партнерів. Визвольні Змагання викликали велике порушення українських мас, стихію, яка хоч у сам період Визвольних Змагань була ще не виклярована і як така більше руйнувала чим будувала, опісля довела до розвитку почуття національної свідомості та буйного розцвіту українства на всіх ділянках громадянського, культурного, політичного й економічного життя на всіх українських землях. Харківський період УРСР, часи т. зв. українізації (1933–1939) призвичаює українську етнографічну масу осередньо-східних українських земель називати себе українцями, творить підвалини під державну всебічну українську культуру, підготовляє кадри спеціалістів із усіх ділянок державного життя, доводить до того, що цей здавалось би чужий українству робітничий Харків витворює ясну українську Державницьку концепцію (Волобуєв, Скрипник, Хвильовий, Шумський). При вигідних політичних обставинах пробуджуються і входять в українську національну спільноту пропащі – здавалось би – окраїни: карпатська Україна, Що спромоглася навіть на відновлення ідеї української державності (1938–1939), Холмщина, Підляшшя та Лемківщина (після 1939 р.).

Українська етнографічна маса стає свідомою своїх політичних цілей нацією [1,52; 13,745].

1. Антонович М. Історія України / М. Антонович. – Т. III : Козаччина та гетьманщина. – Прага, 1941. – (Наукова бібліотека «ЮТ», ч. 3).

2. Бабій О. Гуцульський курінь / Олесь Бабій. – Прага, 1927.

3. Про характер Київської держави ІХ–ХІ ст. порівняй міркування проф. С. В. Бахрушина Держава Рюриковичей // Вестник Древней Истории. – Μ., 1938. – Ч. 2(3). – С. 88–98. Беляевъ И. Д. О доходахь московскаго государства / И. Д. Беляевь // «Чтенія» московські, 1884. – Кн. IV : Изследованія. – М., 1885.

4. Бачинський Ю. Україна irrеdеnta / Юліян Бачинський. – Львів, 1895. – 139 с.

5. Борковський І. З приводу появи одної книжки / І. Борковський // Пробоєм. – Прага, 1942. –Ч. 4 (105). – С. 224–236.

6. Пор. дуже цінну статтю проф. Вернадського Relations Byzantino-russes au ХІI siècle // «Byzantion». – T. IV (1927–1928). – Paris-Liege, 1929. – C. 269–276.

7. Пор. Галіп Т. Буковина : [стаття] 1849–1914 / Т. Галіп // Українська Загальна Енцикльопедія. – Т. III. – С. 674–678.

8. Пор. дуже цінні міркування д-ра Василя Герасимчука у його статті «Виговщина і Гадяцький трактат» // Записки НТШ. – Т. 87. – 1909. – С. 16–18.

9. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. І. – 3-тє вид. – К., 1913.

10. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. VII. – К., 1909.

11. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. VIII. – 2-ге вид. – Ч. І. – К.; Львів, 1922.

12. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. VIII. – 2-ге вид. – Ч. III. – К.; Львів, 1922.

13. Грушевський М. Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. IX, перша половина. – К., 1928.

14. Дьяконовъ М. Очерки общественнаго и государственнаго строя древней Руси / М. Дьяконовъ. – 4-е изд. – СПб., 1912.

15. Заїкін В. Рец. на кн. Откоуду есть пошьла Руская земля / В. Заїкін // Дзвони. – 1931. – Ч. 2.

16. Зоря Гальцка. – Львів. – 15 мая 1848. – Ч. I.

17. Иконников В. Опыть русск. истор. / В. Иконников. – Т. ІІ. – Вип. 3. – К., 1908. – 1085 с.

18. Коваленскій М. Русская исторія… / Михаилъ Коваленскій. – Часть первая, вып. второй. – М., 1908.

19. Кордуба М. // Діло. – 1931. – Ч. 36.

20. Кордуба М. // ЛНВ. – 1931. – Кн. V.

21. Кордуба М. Найважніший момент в історії України / М. Кордуба // ЛНВ. – 1930. – Кн. VI. – С. 539–546.

22. Кордуба М. Die Entstehung der ukrainischen Nation / M. Кордуба // Contributions a l’histoire de l’Ukraine au VII-e Congrés International des Sciences Historiques; Varsovia août 1933. – Львів, 1933. – С. 19–67.

23. Рец. : M. Андрусак // Kwartalnik Historyczny. – P. XLVIII, зош. 1. – Львів, 1934. – С. 121–126.

24. Костомаровъ Н. Две русскія народности / Н. Костомаровъ // Основа. – 1861. – Март.

25. Пор. дуже цінний цикл праць проф. Івана Крип’якевича «Студії над державою Богдана Хмельницького», зокрема IX. Держава Богдана Хмельницького (Загальні уваги) // Записки НТШ. – Т. 151. – 1931. – С. 135–150.

26. Цю переписку видав проф. Іван Крип’якевич у своїй статті «З пограничної українсько-московської переписки 1648–1649 рр.» // Записки НТШ. – Т. 151. – 1929. – С. 81–91.

27. Про міждержавні відносини Київської Держави та взагалі характер цієї держави у ХІІ–ХІІІ ст. див. працю проф. Θ. И. Леонтовича «Національний вопрось въ древней Россіи» // Варшавскія Университетскія Известія. – Варшава, 1894. – ІХ. – С. 1–16; 1895. – 1. – С. 17–65.

28. Липинський В. Листи до братів хліборобів / В. Липинський. – 1926.

29. Липинський В. Україна на переломі 1657–1659 / В. Липинський. – К.; Відень, 1920.

30. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова // Історична секція ВУАН. – К., 1928.

31. Оглоблін О. До історії української політичної думки на початку XVIII в. / Проф. Олександр Оглоблін // Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН. – Кн. XIX. – К., 1928.

32. Оглоблін О. П. Езкізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика) / П. Оглоблін // ВУАН. – К., 1929.

33. Откоуду єсть пошьла Руская земля. – Прага, 1931. – 30 с.

34. До повищих проблем на жаль незакінчена праця Юліана Охримовича «Розвиток української національно-політичної думки (Від початку XIX ст. до Михайла Драгоманова)». – 2-ге вид. – Львів; К., 1922. – XIV. – 120 с.

35. Спір про початки української нації // Нова Зоря. – Львів, 1931. – Ч. 21; СмалъСтоцький С. Найважніший момент в історії України / Степан Смаль-Стоцький // ЛНВ. – 1931. – IX. – С. 786–805; Смаль-Стоцький С. Питання про східньослов’янську прамову / Степан Смаль-Стоцький // Записки НТШ. – Т. 155. – 1937. – С. 1–5; Чехович К. Початки української нації. З дискусії в Українському ІсторичноФілологічному Т-ві в Празі / Др. К. Чехович // Діло. – Львів, 1930. – Ч. 275; Чехович К. Початки Української Нації / Др. К. Чехович // Український Голос. – 1931. – Ч. 3; Чехович К. В справі статті «Початки Української Нації» / Др. К. Чехович // Український Голос. – 1931. – Ч. 3; Чехович К. До дискусії про початки Української нації / Др. К. Чехович // Діло. – 1931. – Ч. 33; Чехович К. Початки української нації / Др. К. Чехович // ЛНК. – 1931. – IV. – С. 349–358; Заїкин В. Русь, Україна і Великоросія / Вячеслав Заїкин // Дзвони. – 1931. – Ч. І–III. – С. 19–29, 122–126, 206–211; Станкевич J. Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego / J. Станкевич // Sprawy Narodowościowe. – 1931. – Ч. 4–5. – С. 444–453; Ч. 6. – С. 601– 612; Чубатий М. До питання про початки української нації / Др. Микола Чубатий // Діло. – 1931. – Ч. 15–19; Чубатий М. Ще дещо про початки української нації / Др. Микола Чубатий // Діло. – 1931. – Ч. 47–48; Відповіді проф. М. Кордуби: Початки української нації (у відповідь Українському історично-філологічному Т-ву в Празі) // Діло. – 1930. – Ч. 286; Ще в справі початків української нації // Діло. – 1931. – Ч. II; Ще про найважніший момент в історії України: (До заміток д–ра Миколи Чубатого) // Діло. – 1931. – Ч. 36–37; В обороні історичної правди // ЛНВ. – 1931. – V. – С. 424–438; ІЦе кілька слів у справі «Найважнішого моменту в історії України» (Акад. Степанові Смаль-Стоцькому у відповідь) // ЛНВ. – 1931. – X. – С. 902– 903; Kilka uwag w kwestji genezy narodowości białoruskiej [відповідь д-рові Станкевичеві] // Sprawy Narodowościowe. – 1932. – Ч. 2–3. – C. 203–217.

36. Цікаві міркування про упадок Галицько-володимирської Держави подає проф. Омелян Терлецький у своїй «Історії Української Держави». – Т. І. – Львів, 1923. Цю справу трактує в окремій статті Теофіл Коструба «Причини упадку Гал.-вол. держави» (1942) // «Статті». – П. 5–6, 1946 [Ґеш].

37. Томашівський С. Українська історія. І старинні і середні віки / С. Томашівський. – Львів, 1919.

38. Про значення назви «Україна» мається вже досить обширна література, згадати б праці проф. С. Шелухина, д-ра Б. Барвінського і ін. Недавно вийшла брошура д-ра Миколи Андрусяка «Назва «Україна» («Україна» – чи «окраїна»). – Прага, 1941. – 14 с.

39. Чубатий М. // Діло. – Ч. 15–19.

40. Letphinorum Ruthenorumgue rex // Історія України-Руси / М. Грушевський. – Т. IV.– 2-ге вид. – К., 1907.

41. Важніші праці відносно теорії нації: Renan Е. Qu’est qu’une nation / Е. Renan. – 1882. – [Рос. пер. : Что такое нація? / Э. Ренан // Собрание сочинений Э. Ренана. – К., 1902. – Изд. Б. К. Фукса, ч. VI]; Zur Verständigung Über Die Begriffe Nation Und Nationalität / A. Kirchkoff. – 1905; Zakszewski S. Gieneza narodowości polskiej / S. Zakszewski // Ateneum polskie. – Львів, 1908. – №1. – T. І. – С. 1–16; Bartoszewicz J. Co to jest naród? / Joachim Bartoszewicz // Ateneum polskie. – Львів, 1908. – Kн. III; Грушевський M. Початки громадянства / M. Грушевський. – Відень, 1921; Старосольський В. Теорія нації / Володимир Старосольський. – Відень. 1922; Chyliński К. Idea narodova w starożytnej Grecji / К. Chyliński // Kwartalnik Historyozny. – 1923; Dobrowolski K. Zagadnienie świadomości narodowej w Polsce prasdowskiej / K. Dobrowolski // Pamiętnik IV. Zjazdu hist. polskich. –Pereroby, 1925; Handelsman M. Problem narodowości nawonesnej / M. Handelsman // Pamiętnik IV. Zjazdu hist. polskich. – Pereroby, 1925: Wojtkowski A. Początki poczucia odrębności narodowej w Polsce A. Wojtkowski // Promień. – 1925. – Зош. 4; Handelsman M. Problem rozwoju narodowości nowoczesnej / M. Handelsman // Sprawozdanie Towacz. Nauk. – Warszawa. Wydział. II. – 1926. – T. 19; Handelsman M. Le rôle de la nationalité dans l’histoire des moyen âge / M. Handelsman // Bulletin of the Internat. Comm. of Histor. Sciences. – T. 1; Dembiński В. Le problème de la nationalité dans l’histoire moderne / B. Dembiński // Bulletin of the Internat. Comm. of Histor. Sciences. – T. 1; Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов. – Львів, 1926; Levinskyj V. Volk, Nation und Nationalität / Vladimir Levinskyj // Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. – T. II. – 1929. – C. 127–147; Чехович K. Думки О. Потебні про національність / Др. К. Чехович // Поступ. – 1930. – Кн. 6–12; Kodz St. Zasada narodowości w prawie międzynarodowym / St. Kodz // Rocznik Prawniczy Wileński. – T. VI. – 1932.

42. Scriptores rerum. – Pruss. II.

43. Z dziejów Ukrainy. – Краків, 1912.

44. Zipinski W. Stanisław Michał Krzyczewski / Wacław Zipinski. – Краків, 1912.

Львів, листопад 1942–січень 1943

Зміст

К[ОЛЯНКІВСЬК]-ИЙ, М[ИКОЛА]

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Краківські Вісті, 48/786 (9 березня 1943)

3 ц. м. в домівці Літературно-Мистецького Клюбу у Львові відбулася цікава дискусія п. т. «Формування української нації». Приводом до дискусії був виголошений тиждень перед тим на згадану тему оригінальний своїм підходом реферат м-ра Пріцака, в якому він пройшов цілу історію України та дійшов до висновку, що вихідним і граничним стовпом у формуванні української нації був Тарас Шевченко.

Думкам прелегента протиставив свої дуже цікаві погляди та висновки інж. Мартинець, що виголосив просто довший корреферат. Підкресливши логічність та солідне опрацювання реферату, промовець відмітив хибне його заложения. Пойняття нації, що його референт узяв за основу своїх думок, інше на заході – в романських державах, та інше у нас. У нас прийнялося германське розуміння нації. Натомість референт, утотожнюючи пойняття держави і нації, схилився радше до романського розуміння. Дальше референт зрівняв пойняття держави і нації в аспекті століть. До цих пойнять підходить він з сьогоднішнім розумінням та сьогоднішніми дефініціями. Звідсіля і його песимістичні висновки. Тимчасом сьогоднішніми мірилами не можна мірити фактів зперед тисячі років. Прелегент надто велику вагу поклав на об’єктивні історичні факти, аж перецінив їх. У нас панували в початках історії чужі династії – але чужі династії володіли й іншими тодішніми державами. Ми ще скоріше, ніж інші народи, знаціоналізували їх. У нас було племінне розбиття – але таке ж розбиття було і в інших націй (італійців, німців). У нас були міжусобиці – але міжусобиці і то на більшу міру були і в цілій тодішній Европі. Не племінне розбиття та міжусобиці, але багацтво було причиною упадку нашої княжої держави. Прелегент у своїй дефініції нації і в підході до подій та історичних фактів не взяв під увагу волевого й суб’єктивного моменту. Через те й попутав факти і бажання, не розмежував офіціальної політики й свідомости мас, що зверталася проти тієї політики.

З черги корреферент навів дослівно цілу низку цитатів з літописів, зі «Слова про Ігорів похід», з гетьманських універсалів, промов та договорів. Усі вони доказують, що вже в княжих часах були ми державою і нацією. Наша держава була і модерна і поступова. Наша національна спільнота буде сильна, сильніша, як у інших краях. Нам уже тоді не чужі були такі пойняття, як бажання добра для свого народу, національної гордости, соборности, імперіалізму та бажання жити своїм власним життям. Ми не зменшуємо значіння Шевченка – він геній, але навіть генії не виходять з порожнечі. Вони є синами минулих епох, вони виростають на багатому ґрунті. Шевченко виріс на козаччині, козаччина на княжій добі, на тій добі, що в ній зродилася та оформилась українська нація.

В дальшій дискусії забирали слово проф. Кордуба, проф. Чикаленко та інші. Пізня пора примусила відкласти продовження дискусії на пізніше.

Зміст

М[ИКОЛА] К[ОЛЯНКІВСЬК]-ИЙ

ФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Краківські Вісті 52/790 (13 березня 1943)

В понеділок, 8 березня, відбувся в Літературно-Мистецькому Клюбі у Львові третій з черги вечір, присвячений темі: «Формація української нації». Це питання порушив з кінцем минулого місяця у своєму рефераті молодий історик м-р Пріцак, і воно знайшло широкий відгомін серед кол. львівської української інтелігенції, зацікавленої цією справою. В понеділковій дискусії, що була не менш жива, як і попередні, перший забрав голос проф. Мирон Кордуба, який зупинився над поняттям, що це таке нація, даючи вичерпні пояснення, як до цього питання підходять різні історики, що в шуканні дефініції цього слова дуже часто собі суперечать. М-р Пріцак, говорячи у свому рефераті про формування української нації в козацькій добі (не кажучи вже про княжу), зробив помилку, пристосовуючи до цієї доби поняття «нації» в сьогоднішньому розумінні. Далі проф. Кордуба торкнувся справи княжих міжусобиць, заявляючи, що їх, так само, як усі події в княжій добі, треба розглядати, маючи перед очима історію інших европейських народів, у яких міжусобиці та війни були більш звичайним явищем, як у нас. М-р Заставний рішуче запротестував проти тверджень м-ра Пріцака, що, мовляв, нормани, осівши на нашій землі, грабили її, маючи на увазі лише власну наживу. Навпаки – вони були добрими господарями й господарями, які поширювали границі княжої держави, дбаючи одночасно про її добробут. Також не погодився м-р Заставний з твердженням, м-ра Пріцака, що козаки були кондотієрами. Козацькі походи й війни не мали характеру наживи, вони були обумовлені обороною козацької території, козацької незалежности, а далі незалежности усього українського народу. Проф. Ом. Терлецький рішуче виступив проти твердження м-ра Пріцака, що наші князі були стольниками Візантії. Вони мали з Візантією лиш торговельні та політичні зв’язки, одначе були вповні незалежними володарями. В дальшому ході дискусії забирали ще голос: м-р Ольхівський, який говорив головно про наші визвольні змагання в 1918 р. закидуючи прелегентові фальшиве їх насвітлення, дир. Д. Коренець та м-р Домбровський. Останнім виступив м-р Пріцак, який старався відповісти на всі закиди диспутантів.

Зміст

М[ИКОЛА] К[ОЛЯНКІВСК]ИЙ

КРИТЕРІЇ ПРИНАЛЕЖНОСТИ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Краківські Вісті 67/805 (31 березня 1943)

24 ц. м. в Літературно-Мистецькому Клюбі у Львові виголосив м-р Борис Ольховський реферат н. т. «Критерії приналежности до українського народу». Тема, частинно заторкнена вже в попередньому рефераті м-ра Пріцака, стягнула дуже багато слухачів. Вже на вступі референт заявив, що не буде триматися методи індукційної, не поставить дефініції народу та не буде дошукуватися в живому народному організмі a priori вичислених прикмет, а навпаки – буде триматися радше дедукційної методи. Бо й немає між ученими згоди у з’ясуванні суті понять народу і нації. Нема для них понять одної об’єктивної дефініції. Інший зміст має напр. поняття народу у француза Ренана, інший в італійця Мацціні. Обидва вони у своїх дефініціях виходять радше з утилітаризму, приноровлюючи це поняття до потреб свого народу. Прелегент рішив, полишаючи на боці поняття нації, спинитися на понятті народу, тобто на тому сирому матеріялі, який щойно має бути перетворений в націю. Є ціла низка прикмет, що визначують границю поняттю: нарід. Це спільна територія, мова, духова і матеріяльна культура, традиція спільної історичної долі, свідомість, яка (в народі, не в нації) полягає на загальному відрізненні «своїх» і «чужих». Переходячи всі ці прикмети, прелегент на численних прикладах з історії, життя та власної обсервації доказав, що всі вони є лише акцидентальними, а не суттєвими прикметами. Зокрема довше задержався прелегент на важному, та всетаки не на вирішному чиннику спільної мови. Багато місця присвятив прелегент також обговоренню тактичної поведінки з українцями-латинниками. Кінцевий висновок референта такий: не територія, не мова, не матеріяльна і духова культура, не спільна традиція і навіть не свідомість виключно рішають про приналежність до нації – а кровна зв’язь і походження від спільного прадідівського пня. Це одинокий рішальний критерій приналежности до народу і, на думку прелегента, його треба висувати в нашій ревіндикаційній акції.

Реферат і темою, і підходом був цікавий, одначе провідна його думка часто губилася в безлічі прикладів та надто далеких відскоків від теми.

ПОСИЛАННЯ І ПРИМІТКИ

[1] Except for a cursory obituary in the local newspaper (see Bibliography no. 391).

It is typical that in the Soviet Ukraine Korduba’s name disappeared completely from the list of historians. It does not occur on the pages of the only historical journal (Ukrajinśkyj Istoryčnyj Žurnal), it is not mentioned in the bibliographies of Ukrainian historiography (e.g. Istoriohrafični doslidžennja v Ukrajinśkij RSR, Vyp. 1-2, Kiev, 1968-1970), and is not included in the biographies of important Soviet historians (Vydatni radjanski istoryky, Kiev, 1969).

[2] It was customary to print the bio-bibliographies of the newly elected full members of the Society in the current issue of the Xronika NTŠ. For some reasons the issue no. 16 of the Xronika NTŠ for 1903 (p. 15) – as well as any other issue of that official publication – does not include the bio-bibliography of Myron Korduba.

The main sources for my biographical information were copies of the following three autobiographical essays by Myron Korduba himself, written in Ukrainian ca. 1944-1946:

“Biography of Professor Doctor Myron Korduba.”

“Characterization of scholarly activities [of M. Korduba].”

“Nominations [for M. Korduba’s membership in scholarly societies].”

The copies were executed by the widow of M. Korduba, and kindly placed at my disposal by Mrs. Dekens (the daughter of M. Korduba).

They are now preserved in the Harvard Ukrainian Seminary Library.

[3] The main results of this research were published in Ukrainian in vols. 31-34 of the Zap NTS in 1899 (see Bibliography, no. 17).

[4] In the years 1944-47 Korduba could not publish his works in L’viv, a fact attested to by the absence of this prolific historian’s name from the bibliographic directory Drukovani praci profesoriv L’vivśkobo Vniversytetu и rokax 1944-1960, L’viv, 1962.

[5] From 1895 to 1898 nine of Korduba’s belletristic writings were published (see Bibliography, nos. 1,5,6,7,9,10,14,15,16).

I do not know that Korduba continued in this genre, however his extensive correspondence, reportage, and articles concerning current social and political events show a great journalistic talent.

[6] During that same year (1895) 28 of his reviews appeared in the two leading scholarly journals published in L’viv, Ukrainian Zap NTŠ, and Polish KH.

[7] See nos. 189, 198 and 200. – Korduba derived the name Ruś from the Slavic collective form rus-ъ, meaning ‘light haired people’, analogous to čеrn-ь, ‘the dark haired people’ (> ‘lower classes’).

[8] “L’État actuel de l’historiographie ukrainienne”, Conférence des Historiens des États de I’Europe Orientale et du Monde Slave á Varsovie, le 26-29 juin 1927. Compte rendu et communications. Varsovie, 1928, 109-114 [=the present edition, pp. 279-284].

[9] “La littérature historique ukraïnienne en Pologne et dans l’émmigration ukraïnienne. Compte rendu 1927-1928.” Bulletin d’Information des Sciences historiques en Europe Orientale. Vol. 2:1-2, Varsovie, 1929, 3(75) – 47(119) [= the present edition pp. 285-331].

[10]“Organisation des Etudes historiques en Ukraine”, Bulletin of the International Committee of Historical Sciences, no. 10, December 1930 vol. 2, part 5, Washington D.C., pp. 757-761 [= the present edition pp. 333-337].

[11] Akademija Nauk Ukrajinśkoji RSR. Instytut Istoriji. Pokažčyk prać, opublikovanyx naukovymy spivrobitnykamy Instytutu Istoriji (1956-1967). Kiev, 1969, 295 pp.

[12] Хоч на иньшому місці каже Кордуба: «Правні установи, суспільний лад, управа при співучасти визначніших місцевих людей, взагалі ціле життя оставали майже без перемін по давньому»!

[13] Так само й пізнійше розуміння тяглости української історії, як воно виявилося в знаменитій Протестації Православної Ієрархії у 1621 р.

[14] «Гадяцька умова в світлі української історіоґрафії». Науковий збірник Українського Університету в Празі р. 1930, ст. 124-139 і окремо.

[15] Напр. київський князь Святослав закликає кн. Рюрика, що перебував в Овручі, щоби прийшов до нього «в Русь».

[16] В 907 р. Олег обовязує греків «даяти уклади на рускіє городы»: Київ, Чернигів, Переяслав, Полоцьк. Ростов і Любеч.

[17] В 1026 р. Ярослав з Мстиславом «раздѣлиста по Днѣпръ Русскую землю: Ярославъ прия сю сторону а Мстиславь ону».

[18] Цю справу основно висвітлює Владімірскій-Буданов у своїм «Обзорі русского права». Складовий елємент держави – територія (земля) стає як pars pro toto терміном на означення держави.

[19] «Доколі хочете Рускую землю губити?» Або «Брате христіян діля і всей Руской земли умирися». (Іп. 1147).

[20] Це виказують навіть історики російського права.

[21] Київське віче в пол. XII. в. мало не щороку міняло князя, а одного з них (Юрія) чернь просто вбила (Іп. 1147).

[22] Відношення одного до другого у инших націй може бути инше.

[23] Ст. д-ра М. Кордуби на цю тему іде в V кн. ЛНВ.

[24] Докладне справоздання з цієї дискусії видало Укр. Істор.-Філол. Т-во у Празі окремою брошурою п. и. «Откоуду єсть пошьла руская земля» (Прага. 1931).

[25] М. Чубатий: «До питання про початки української нації» («Діло», 1931, чч. 15–19) і «Ще дещо про початки української нації» («Діло», 1931, ч. 47). Див. ще: К. Чехович: «Початки української нації» («Укр. Голос», Перемишль, 1931, ч. 2 і «Діло» 1931, ч. 5), «В справі статті “Початки української нації”» («Укр. Гол.», Перем. 1931. ч. 3) і «До дискусії про початки української нації» («Діло» 1931. ч. 33); М. Кордуба: «Початки української нації», «Ще в справі початків української нації» і «Ще про найважніший момент в історії України» («Діло» 1930, ч. 236; 1931, ч 11; 1931, чч. 36–37); анонімна стаття «Спір про початки української нації» («Нова Зоря», 1931, ч. 21) і моя ст. «Походження й розміщення східних Словян» – «Мета» 1931, ч. 2 (се властиво скорочення носі давнішої ст. «З найдавнішої історії східніх словян. Їх походження й розселення у світлі сучасної археольогії», – «Стара Україна» 1924, ч. 11; порів. ще мою рец. на «Сборник статей по рус. ист., посвящ. Платонову» – в «ЛНВ» 1924, X і ст. «До питання про початок державности у сх. словян» – у «Нашій Бесіді» 1926. чч. 3 і 4, передрук у «Vseslov. List.» 1926, ч. 21.

[26] А. А. Спицын. Археология в темах начальной русской истории. «Сборник статей по русской истории, посвящ. С. Ф. Платонову», Петербург, 1922. с. 7–8.

[27] А. А. Спицын. Владимирские курганы, «Изв. Имп. Археол. Ком.», вип. XV, 1905. сс. 167–169.

[28] М. Roslovtzeff. Les origines de la Russie kiévienne, “Revue des études slaves”. II, 5–18.

[29] Порів.: В. О. Ключевскій, «Курсъ русской исторіи», І, ст. 124.

[30] Див. докладніше в моїх розвідках «Chrześcijaństwo w Еurоріе Wschodniej w połowie X w.» Elpix, кн.1, 2, 3 i 4 і «Христіянство на Унраіні за часів кн. Ярополка І» (Зап. ЧСВВ., тт. ІІІ і IV).

[31] В. В. Бартольдъ. Место прикаспийских областей в истории мусульманского мира, Баку, 1925, сс. 40, 43.

[32] Вол. Пархоменко. Питання про початок історично-державного життя у східних словʼян. («Наукові Зап., Київ, 1923, І, с. 107).

[33] Навіть у такого визначного історика, як пок. Ст. Томашівський, знаходимо відгук карамзинської ідеї «єдиної Руської держави» і IX–XI ст. (в його «Українській історії»); порів. Цілком вірні критичні уваги Ів. Кревецького у ст.: «Українська історіографія на переломі». (Зап. НТШ, т. 134–135).

[34] Вираз бар. С.А.Корфа («Замѣтка обь отношеніи лревне-русскаго лѣтописца къ монархическому принципу», ЖМНП. 1909, VII).

[35] M. Rostowzeff. Les origins de a Russie kiévienne (“Revue des études slaves”, II, 5–18).

[36] Думаємо, що під словянськими державами, підвладними королеві Валінана, Масудій розумів лише держави південно-східно-словянських (пра-українських) племен; і не бачимо ніякої можливости припускати (як то робив прим. Маркварт), що Валінана панувала трохи не над усіма словянами – чехами, болгарами ітд.; що до часу існування й розквіту держави Валінана, найправдоподібнішим уважаємо висновок Ключевського, що вона повстала й розвинулася в часах, близьких до боротьби з аварами.

[37] Іпатіївський літопис (вид. 1371 р.), ст. 6.

[38] До тюркської (або угорської) династії належав, можливо, між інш. київський князь Оскольд (порів. міркування Пархоменка й Юргевича).

[39] Досить згадати нпр. діяльність тахих князів, як Володимир Вел., Ярослав Мудрий, Андрій Боголюбський ітд. Так прим. Володимир В., перебуваючи в Новгороді, цілковито переймається поглядами й інтересами поганського Новгородського Краю, просякнутого в тім часі досить сильними норманськими впливами. Підгорнувши під свою владу Київ, за допомогою норманів і новгородців, Володимир спершу і в Києві поводиться як нормансько-новгородський князь, спірається на норманів і робить енергійні заходи до відродження поганства; та по якімсь часі, зближаючись до своєї нової держави, та її населення, пізнаючи й засвоюючи її дух, погляди, інтереси, – Володимир змінює свою політику й наче змінюється сам, видалює з Києва норманські ватаги, спірається в своїй дальшій діяльності на місцевих «лучших людей», управляє державою при постійній співпраці «старцев градских» – отже місцевої київської аристократії, переводить так важну й потрібну для Київської Руси релігійну реформу й стає одним з найбільше люблених київських князів. – Не менше яскравий приклад бачимо і в діяльності Ярослава Мудрого, яко новгородського князя – оборонця новгородської самостійности, готового йти війною проти батька в обороні повної незалежности Новгородської держави. – Про суздальсько-владимирський патріотизм Андрія Боголюбського нічого вже й казати: це річ загально відома.

[40] М. Грушевський, Історія України-Руси, І3, с. 424.

[41] Цьому питанню маю намір присвятити в ближчім часі спеціяльну статейку.

[42] Порів.: Пархоменко, ор. cit, с. 108.

[43] Дещо докладніше питання про економічну еволюцію Сх. Европи втих часах та про її значіння для політичних і культурних відносин у сх.-словянських землях освітлюю в розвідці “Chrześcijaństwo w Europie Wschodniej w połowie X-go wieku,” розділ 1 (Eλπις 1926, І); там же подаю й літературу цього питання.

[44] Дуже ймовірно, що на створення цієї воєнної спілки під проводом Києва вплинула попередня зверхність хозарів над південними східнослов’янськими племенами. З кинувши зверхність хозарських каганів, київські князі спробували самі заступити їх місце у відношенні до інших південно-східньо-слов’янських земель. Але така спілка могла виникнути її незалежно від Хозарського впливу, бо воєнні спілки у південно-східних слов’янських племен бувалий перед часами хозарської зверхности.

[45] Пархоменко, op. cit., c. 107.

[46] Стисліше обєднання було, здається, лише між Київською та Переяславською землею. Факти, що свідчать про таке зібрав Новицький у праці «Снеми Руської землі».

[47] Сей момент я дещо докладніше постарався освітити у спеціальному нарисі про Ізяслава і в журн. «Китеж», 1928, ч. 7–10.

[48] Підчеркнення моє. М.К.

[49] Підчеркнення ориґіналу.

[50] Підчеркнення моє. М.К.

[51] Підчеркнення моє. М.К.

[52] Підчеркнення моє. М.К.

[53] Словінів дехто зараховує до Кривичів, але для цього в літописи нема підстави.

[54] Акад. Смаль-Стоцький закидає й мені суперечність, коли я в однім місци кажу, що населення південно-західних руських земель попало в наслідок литовської окупації у нові політичні, церковні і культурні умови, а в иншім місці зазначую, що при переході тих земель під литовське пановання правні установи, суспільний лад, управа лишилася майже без перемін по давньому… Тут ніякої суперечности нема, бо цей останній висказ відноситься до часів найблищих після окупації і має на меті вказати, що тут не було різкого перелому, а нові умови давали про себе знати аж згодом, постепенно, особливо від доби Витовда.

[55] Для пригадки повторю тут ті цитати, додаючи в скобках переклад з преліминаря з 1189. р.: «Оже ісмати скотъ Варягод на Русины, или Русину на Варязы, а ся cero заприть, то 12 мужъ послухы» (Коли Варяг від Русина або Русин від Варяга має дістати гроші, а випреся сього, то (мають виступити) 12 людей за свідків). З умови з 1229. р.: «Роусиноу не звати Латина на полы биться оу Роускои земли; а Латининоу незвати Роусина на полы биться оу Ризы и на Готскомъ березы» (Русин не сьміє визивати до двобою Латинянина на Руській землі, ані Латинянин Русина в Ризі та на ґотськім березі).

[56] Не Олегом, Олег занадто ще лєґендарна особа!

[57] Їх здається було тільки 3, а не 12!

[58] To dziwne zdanie będzie zrozumiałe wówczas, gdy dodamy, że niektórzy profesorowie ukraińscy, jak np. St. Smal–Stocki, zaliczają Franciszka Skorynę do literatury ukraińskiej! – J. St.

[59] Czasami znacznie wcześniej. Np. w kronice pod r. 1239 czytamy, iż ks. Jarosław Wsiewołodowicz Suzdalski robił wyprawę do Smoleńska przeciwko Litwie, Litwę zwyciężył i księcia ich zabrał. Tutaj nie tylko Smoleńsk jest Litwą, lecz również księciem litewskim nazwany Rurykowicz Światosław Mścisławicz, wnuk Romana Rościsławicza Smoleńskiego. W. Łastowski, Historyja Bieł. (Kryuskaj) Knihi. Str. 80.

[60] W artykule niniejszym wszelkie cytaty z dawnej literatury białoruskiej ze względów technicznych przytaczam według białoruskiej pisowni obecnej, która zgadza się z ówczesną wymową, oraz czcionkami łacińskiemi.

[61] Korzystam z przedruku E. Romanowa w Wilnie. 1910 r., str. 14.

[62] E. Karski, III, 2, 109.

[63] Muczkowski, Statuta nec non liber promotionum Philosophorum ordinis in universitate studiorum Jagellonica (Cracoviae, 1849).

[64] Jak zaznaczyłem wyżej lud rosyjski jeszcze dotychczas Białorusinów nazywa “Litwinami”. Społeczeństwo rosyjskie wyłącznie w ten sposób nazywało Białorusinów do rozbiorów Rzeczypospolitej, a w znacznej mierze do stul. XIX. Inna zupełnie rzecz to “zagranicznyj prikaz” moskiewski; tam z motywów politycznych używano od Iwana III termin “Biełaja Ruś”. Co do pochodzenia nazwy “Biała Ruś, Białoruś”, zgadzam się z poglądem prof. G. Iljinskiego, wyrażonym w art. “К woprosu o proischożdienii nazwanija “Biełaja Ruś” („Slavia” VI, 2–3, str. 388 i nast.), że nazwa ta została utworzona przez Polaków i była w Polsce znaną za Kazimierza Wielkiego (1333–1370). Mianowicie Polacy przedewszystkiem na dużej przestrzeni stykali się z Ukraińcami, zwanymi wówczas Rusinami. U Ukraińców najbardziej Polakom rzucało się w oczy ich wschodnie wyznanie, a więc cerkwie i t. d. Gdy zaś na wschodzie zetknęli się z Białorusinami, którzy pod względem wyznaniowym byli identyczni z “Rusinami”, pod względem zaś narodowym różnili się od nich, według nazw geograficznych, zawierających pierwiastek “biał” (miast – Bielsk, Biełostok, Biela, Biełowież, rzek – Biela i Bielanka) – nazywali kraj ten “Białą Rusią”, lud zaś Białorusinami.

[65] Z dawnej literatury białoruskiej zdaje się wynikać, iż Ziemie Potocka i Smoleńska oprócz nazwy ogólno narodowej “Litwa”, były jeszcze nazywane przez Białorusinów “Rusią”. “Ruś” była nazwą miejscową tych ziem. W Smoleńszczyżnie nazwa “Ruś” mogła być odbiciem dawnego państwa i dynastji Rurykowiczów. Przy zatarciu granic między dawnemi księstwami Smoleńskiem a Połockiem za czasów W. Ks. Litewskiego, nie trudno było, aby ta nazwa częściowo objęła też dawne tereny połockie, tembardziej, iż nazwa “Ruś” w znaczeniu wyznaniowem była znana w całej Białorusi. Jest jednak możliwe, że w takich wypadkach “Ruś” jest nazwą zbiorową Rusinów, t. j. prawosławnych, “ruskaja ziemla” oznacza zaś ziemię, należącą do ludności prawosławnej.

[66] Oratio Erasmi Vitellii praepositi Vilnensis w wydaniu Thejnera: Vetera monumenta Poloniae et Lithuaniae, II, Romae, 1861, 278.

[67] W tym fragmencie, jak również w przytoczonych wyżej przykładach z tejże księgi, pisownia zachowana oryginału. Oprócz spółgłosek ś, ź, к‘, które w oryginale są oznaczone literami osobnemi, inne spółgłoski tak twarde, jak i miękkie oznaczone są jednakowo. Również w oryginale dla і, у jest tylko jedna litera. W przytoczonych przykładach miękość spółgłosek dla ułatwienia w czytaniu oznaczyłem za pomocą i (ie, ia i t. p.), twardość za pomocą y.

[68] Naprz. w art. “К woprosu ob obrazowanii russkich narieczij i russkich narodnostiej”. Żurnał Min. Nar. Prosw. 1899, kwiecień.

[69] Historja Polski, str. 234.

[70] Рrof. M. Woźniak: “Państwo Litewskie było pod względem kulturalnym białoruskie: nietylko język białoruski był państwowym Rusi Litewskiej, lecz również żywioł białoruski zapanował co do oświaty i pojęć prawnych”. Istorija ukrajinśkoji literatury. Tom I do kincia XV wiku. Lwów, 1920, str. 12.

[71] Op. cit.

[72] Dr. Karel Kadlec, “Dějiny věrejnėho pràva ve strědni Evropě”. V Praze, 1921. Str. 192 i 213.

[73] Prof. Iwan Ohijenko, Ukrainśka literaturna mowa XVI st. i Krechiwśkyj Apostoł, str. 133. Przytoczyłem według ówczesnej pisowni. W petycji kilka polonizmów, pozatem język – literacki białoruski. Używanie e na miejscu dawnego ѣ (обетницы, w końcówce gen. sg. na –oe – земли киевское) nie dawało nawet możności czytać po ukraińsku.

[74] Cytuję z przedruku E. Romanowa. Wilno, 1910 r.

[75] M. Hruszewśkyj, II. Istorija Ukrajiny. Kijów, 1919, str. 208.

[76] M. Hruszewśkyj, op. cit., str. 261.

[77] Ibid., str. 302.

[78] L. Akinszewicz, “Biełaruskaje kazactwa u ukrajinskaj historyjagrafiji”. “Połymia”. VI. 1929. Str. 176.

[79] Biorę st. XV, gdyż w tem stuleciu granice W. Ks. Litewskiego na wschodzie najdalej sięgały.

[80] Trudy Moskowskoj Dialektołogiczieskoj Komissii pod riedakcijej priedsiedatiela Komissii D. M. Uszakowa. W. 5. Opyt dialektołogiczeskoj karty russkowo jazyka w Jewropie z priłożienijem. Oczierka russkoj dialektołogii. Sostawili czleny komissii N. N. Durnowo, N. N. Sokołow i D. N. Uszakow. Moskwa 1915, str. 36.

[81] “Rodnaja Mowa”, Nr. 3–4, str. 56 i nast.

[82] “Wwiedienije w kurs ist. rus. jaz.”, str. 77.

[83] “Ùvod do dějin jazyka českého”. V Praze. 1924, str. 80.

[84] Ibid, str. 81.

[85] Oto jeden z bardzo licznych przykładów: Putywlscy wojewodowie skarżą się 25 sierp. 1649 r. Chmielnickiemu: что ваши Литовскіе люди, Конотопцы, владѣютъ царского велич. многою Путивльского землею… а ваши Литовскіе люди изъ города Ромна и изъ Ромонского уѣзду поставили пчелиные пасѣки многи. Акты Южн. и Зап. Россіи I. № 270. Konotop i Romny miasta na Połtawszczyźnie.

[86] W XII і XIII w. Litwini często napadali na ziemie ruskie; o ich napadach na ziemię Połocką, Turowo-Pińszczyznę, Wołyń, Smoleńszczyznę mamy liczne wzmianki w latopisach.

[87] Nazwa “białoruski” i to tylko w postaci przymiotnikowej, na oznaczenie języka literackiego (pod wpływem nomenklatury moskiewskiej), zjawia się na Rusi zachodniej po raz pierwszy w r. 1596, w polskiem wydaniu “Kazania św. Cycylla” Stefana Zyzanija, gdzie w przedmowie wspomniano, że książkę tę wydano “i w mowie białoruskiej”.

[88] Por. podstawową pracę: Житецкій, Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарѣчія. Кіевъ 1876.

[89] М. Возняк. Історія української літератури. І. 22.

[90] Ластоускі, Гісторыя Беларускай (крыускай) кнігі. Коуна, 1926.

[91] Історія України-Руси VI, 351.

[92] Jako klasyczny przykład znaczenia subjektywnego momentu woli w tworzeniu się narodowości mogą posłużyć Alzatczycy: rasowo, historycznie i językowo stoją oni o wiele bliżej do Niemców niż do Francuzów, należą jednak do narodowości francuskiej, gdyż chcą do niej należeć.

[93] Мих. Грушевській, Очеркъ исторіи Украинскаго народа. 3. Aufl. Kyiw 1911. S. 13-14.

[94] Історія України-Руси. Bd. IX. T. 1. Kyiw 1928. S. 7.

[95] C. l. Bd. VIII. T. 2. Kyiw-Wien 1922. S. 128-129.

[96] Es werden hier Wsewolod Jurijewitsch von Suzdal, die beiden Rostyslawitsche, Rurik und Dawid, von Smoleńsk, Jaroslaw Ośmomysł von Halitsch, Mstyslaw Izjaslawitsch und seine drei Söhne von Wołodymyr Wołynśkyj, Ingwar und Wsewolod Jarosławitsche von Łutzk genannt.

[97] Vergl. z. B. die Publikationen: Р. Лащенко, Лекції по історії українського права. T. 1. Prag 1923. S. 61; Откоуду єсть пошла Pyсская земля. Prag 1931.

[98] Княже! ты ся на насъ не гнѣвай, не можемъ на Володимире племя рукы възняти; они же Ольговичь хотя и с дѣтми. Лѣтопись по Ипатскому списку. Petersburg 1871. S. 243.

[99] Vgl. Лѣтопись по Ипатскому списку. S. 505.

[100] Vergl. Житецкій, Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарѣчія. Kyiw 1876.

[101] Als “бѣлорусское писмо” wurde von der Moskauer großfürstlichen Kanzeli jedes Schriftstück bezeichnet, welches aus dem litauisch-polnischen Reiche kam und in cyrillischen Lettern, aber nicht in der kirschenslavichen Sprache, geschrieben war. Ebenso wurden dort alle Leute, welche aus diesem Reiche abstammten “Литовскіе люди”, “Литвины” (Litaur) genannt. Diese moskowitische Terminologie gibt nun manchen weißruthenischen Publizisten und Forschern den Anlaß, alle ruthenischen Publikationen aus dem ХV-ХVIII Jh. der weißruthenischen Literatur anzurechnen, was, selbstverständlich, ganz unbegründet ist, da die konvenzionelle Bezeichnung der Moskauer Kanzlei “бѣлорусскій” mit dem gleichlautenden modernen nationalen Namen nicht identifiziert werden darf. Der Name “Bjełaja Ruś”, “Russia Alba” hatte im Laufe der Zeit mehrmals seine Bedeutung geändert. Im XV. und ХVІ. Jh. wurde er in Westeuropa oft dem Moskauer Reiche und überhaupt den Ländereien im fernen Nord-Osten Europas beigelegt; später bezeichnete er längere Zeit die Gebiete am oberen Dnipro, also den mittleren und östlichen Teil des ethnographischen weißruthenischen Territoriums, während der westliche Teil desselben “Černąja Ruś”, “Russia Nigra” genannt wurde. In Weißruthenien selbst britt das Wort “beloruskij” zur Bezeichnung der Sprache das erstemal erst im J. 1596 auf. Vgl. meine Abhandlung: Kilka uwag w kwestji genezy narodowości białoruskiej, Sprawy Narodowościowe Jg. VI. nr. 2-3 (Warschau 1932).

[102] Vgl. Е. Будде, Очеркъ исторіи современнаго литературнаго русскаго языка. Энциклопедія Славянской Филологіи вып. 12. Petersburg 1908.

[103] Леонтовичъ, Русская Правда и Литовскій Статутъ. Kyiw 1864. S. 117.

[104] Man findet auf diesen Briefen oft den Kanzleivermerk: “Переводъ зъ бѣлорусского писма, что прислалъ ко Государю Царю… гетман Войска Запорожского“… (Übersetzung aus dem weißruthenischen Briefe, welcher an den Zaren… von dem Zaporoger Hetman… zugeschickt wurde); über die Bedeutung des Termins “бѣлорусскій” haben wir oben gesprochen.

[105] M. Hendelsman, Le rôle de la nationalité dans l’histoire du Moyen Age. Bulletin of the International Commit[t]ee of historical Sciences. 1929, 7.

[106] M. Грушевський, Історія України-Руси Bd. IV. Kyiw-Lemberg 1907. S. 96; Fr. Papée, Polska i Litwa na przełomie wieków średnich. Bd. I. Krakau 1903. S. 23.

[107] My Ruś wschodniego posłuszeństwa y wyznania iesteśmy meré religiey graeckiey katolickiey; panowie Policy y Litwa zachodniego posłuszeństwa y wyznania są merè religiey rzymskiey katolickiey. Oni (unici) niędzy nami у Rzymiany coś non merum, nieszczere coś, ale fictum, coś zmyślone, ni to, ni owo. Verificatia niewinności. Wilna 1621. 1. Augs. herausg. im Архивъ Юго-Западной Россіи. Abt. I. Bd. VII. Kyiw 1887. S. 325.

[108] W tych trzech zacnych narodach: polskim, litewskim, y ruskim. Verificatia niewinności. Wilna 1621. 2. Ausg. Ossoliński-Bibliothek in Lemberg nr. 17.924; auf diese Ausgabe hat H. Akad. M. Voznjak meine Aufmerksamkeit gelenkt, wofür ich ihm herzlich danke.

[109] Dana iest wolność… zarowno z dwiema narodami, polskim y litewskim, w senatorskiey poważności siadać, o dobrym państw ich а oyczyzny swey radzić… Z tą taką wolnością z wolnymi narodami, polskim y litewskim, rusky naród złączył się w iedno ciało… Justrficatia niewinności. Kyiw 1622. hrg. im Архивъ Юго-Западн. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 513-515.

[110] …To iest merè Litwinowi, a nie Rusinowi. Supplementum Synopsis. Wilna 1632, hrg. ibdm. S. 606.

[111] На помочь противко собѣ сусѣдовъ пограничныхъ приводячи, яко Венгровъ, Поляковъ и Литву. Пересторога, hrg. in Акты относящіеся къ исторіи Западной Россіи. Bd. IV. Petersburg 1851. Ś. 204.

[112] Же южъ зъ той едности, и згоды такая немаль народомъ тымъ полскому, литовскому и рускому едность и згода сталася, якая есть волкомъ зъ овцами… Палинодія, сочинeніе Зах. Копистенскаго 1621. г., hrg. in Русская Историческая Библіотека, изд. Археографическою Коммиссіею. Bd. IV. Petersburg 1878. S. 1069.

[113] Vgl. Полное Собраніе Русскихъ Лѣтописей изд. Археографич. Коммиссieю. Bd. ХVII. Petersburg 1907: Евреиновскій списокъ S. 396 ff., Ольшевскій списокъ S. 461 ff., списокъ Быховца S. 529 ff.

[114] Elucidarius errorum rithus ruthenici. Krakau 1501.

[115] Ино наша Русь вельми ся з Литвою не люблятъ… Акты Западной Россіи. Bd. I. nr. 155.

[116] Dr. Jan Stankiewicz, Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego. Sprawy Narodowościowe. Jg. V (Warschau 1931) Heft 4/5. S. 447-449.

[117] Podobniey byłoby patryarsze, y nam, у kozakom praktykować się na stronę Moskwy, s którymi nam iedna wiara у nabożeństwo; ieden rodzay, ięzyk y obyczaie… Жуковичъ, Протестація митрополита Іова Борецкаго. Сборникъ по славяновѣдѣнію. Petersburg 1909. S. 10.

[118] Тогож году был въ Новгородѣ мор силен вѣльми и на Москвѣ и в Ладозѣ и в Порховѣ и оу Псковѣ и в Торжку и по Твери и в Дмитровѣ и по всим руским волостемъ. Полное Собр. Русск. Лѣтоп. Bd. XVII. Списокъ Гр. Красинскаго. S. 175; дополненіе, къ списку Археологич. общества. S. 281-282; списокъ; Гр. Рачинскаго. S. 331; Ольшевскій списокъ. S. 457.

[119] Vrgl. Сушицький, Західно-руські літописи. Bd. I. Kyiw 1921, Abt. 3.

[120] Тогожь лѣта быс в Новгороде моръ силень железою и в Ладозе и в Роусе и в Порховѣ и въ Псковѣ и в Торжкоу и в Тверѣ и въ Дмитровѣ и по волостемъ. Полное Собр. Русск. Лѣт. Bd. XVII, Супрасльскій спис. S. 57. Академическій спис. S. 183.

[121] Staraja Russa in der Nähe des Ilmen-Sees.

[122] Не до двохъ и не трохъ особъ тую быти розумѣетъ речь, але народовъ килку: Грековъ, Москвы и Волоховъ, и при нихъ Болгаровъ, Сербовъ и Македонянъ. Пилинодія, сочиненіе Зах. Копистенскаго. Русская Историч. Библіотека Bd. IV. Petersburg 1878. S. 1142.

[123] …W tych narodach, w których teraz wiara wschodnley cerkwie y posłuszeństwo konstantinopolskiey stolice zostawa, iako w bułgarskim, w serbskim, w słowackim, w ruskim, w moskiewskim y w inszych. Obrona Veryficatiey. Архивъ Юго-Западной Россіи, Abt. I. Bd. VII. Kyiw 1887. S. 412.

[124] Яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, Нѣмцы – всѣ невольницы: байрамъ татарскій одностайне съ Татарами обходити по неволи мусять… Русская Историч. Библіотека. Bd. XIX. Petersburg 1903. S. 408.

[125] Moskwa sobie obierała metropolita, iakiego chociała, a nasza Ruś tuteyszego państwa, trzymaiąc iedności, przyięła Grzegorza, od papieża Piusa posłanego, za pasterza swego. Оборона уніи, сочиненіе Льва Кревзы. lbidn. Bd. IV. S. 235.

[126] Было тежъ и въ Россіи нашей дидаскаловъ много, а которыи писма зоставили, не впоминаючи старыхъ, новыхъ мяную пару якую… Въ Москвѣ тежъ суть люде мудріи и богословове православыи… Палинодія, сочиненіе Зах. Копистенскаго. Ibidm. S. 913-914.

[127] Dopomogli do tego у owi czerncy moskiewscy, ktorych czart sam nauczł herezyi… y przyszedszy w kraie nasze… wielką liczbę Rusi potruli. Antelenchus, to iest odpis na skrypt uszczypliwy… Elenchus nazwany, napisany przez o. Anastazego Sielawę. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VIII. 1. S. 717.

[128] Великии кн҃зь московскии воєвалъ рускую землю и князь великии литовскии Александро послалъ воиско своє литовскоє, и зехалося воиско литовское з московским на Ведрошы и учынили межи cобою бои и сечу великую и побила Москва Литву. Полное Собр. Лѣтоп. Bd. XVII, списокъ Гр. Рачинскаго. S. 342.

[129] И много в тот час замков руских подалися великому кн҃зю московскому. Ibdm. 8. 345.

[130] Князь великии московскии Василеи, забывшы перемиря и присяги своее, до панства руского воиско свое выслалъ и шкоды непрыятельским ωбычаем чинил и самъ з воискомъ свои московскимъ подъ Смоленъскъ прыходилъ. Ibdm. S. 346.

[131] Metropolit Makary… był pierwey nadwornym władyką u krolowey Heleny Moskiewki. Оборона уніи, Русск. Истор. Библіот. Bd. IV. S. 237; Iona… będąc pierwiey arсhimandritem mińskim… został metropolitem za instancią krolowey polskiey Heleny Moskiewki. Paterikon, czyli żywoty świętych (vom J. 1635). Архивъ Юго-Западн. Россіи. Abt. 1. Bd. VIII. 1. S. 469.

[132] А былъ, снать, родомъ Москвитинъ. Палинодія. Русская Истор. Библіот. Bd. IV. S. 1042.

[133] Нѣкто старецъ именемъ Ѳеодосій, родомъ Москвитянинъ… Нѣкто юноша именемъ Стефанъ… родомъ Русинъ отъ Каменца Подольскаго… Нѣкто Александеръ Музеля, врачъ, Грекъ родомъ… Сказанія Петра Могилы о чудесныхъ явленіяхъ. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. ѴII. S. 76, 84, 85 und 119. Aus dieser Zusammenstellung geht ganz zweifellos hervor, daß die Wendungen “родомъ Москвитянинъ”, “родомъ Русинъ”, “родомъ Грекъ” zur Bezeichung der Nationalität dienen. Über verschiedene Bedeutungen des Wortes “родъ” vrgl. Срезневскій, Матеріялы для словаря древне–русскаго языка. Bd. III. S. 135-138.

[134] Rusin z monastera berestowskiego, imieniem Hilaryon… Poświęcony jet Kliment, Rusin, na metropolitę… Pod Kiprianem podkupił się Pimin, czerniec, Mokwicin. Sowita wina, Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 449- 450.

[135] Die in Kyiw herausgegebenen Kirchenbücher wurden oft auch von anderen zur gr.-orient. Kirche gehörigen Nationen benützt.

[136] Ѡ Сѵнаксарех… на рωссійскую бесѣду общую ієромонахом Тарассіем Левωничем Земкою, проповѣдником слова Бж҃го, ωт греческогω преложеных, противо сему а не прерѣкуете Великорωсси, Болгари и Сръби и прочіи подобніи нам в православіи; сътворися се ревностію и желѣніем рода нашегω Малой Pωcciи блгородныхъ, гражданскихъ и прочих различнагω причта людей. Хв. Тітов, Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-ХVIII вв. Kyiw 1924. nr. 27.

[137] Daiąc tę racyą, że Moskwa są chrześcianie. Sowita wina. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 485.

[138] Нехай укажутъ, коли котрый папежъ росказовалъ церковю греческою, московскою, рускою, індейскимъ, перскимъ костеломъ, египетскимъ и которой суть въ Европе. Ibdm. Bd. VIII. 1. S. 519.

[139] A Moskwa nie tylko Polakow, ale y Rusinow znowu przekrzczywa. Aιϑος, abo kamień z procy prawdy cerkwie św. prawbsławney ruskley wypuszczony. Ibdm. Bd. IX. S. 26.

[140] W Moskwie zaś, że kazania na pamięć nie powiadaią, nam nic do tego, pytay sobie onych o tym. Lbdm. S. 325.

[141] Оборона уніи. Русская Истор. Библіот. Bd. IV. S. 233.

[142] Czego wszystkiego gotowiśmy dowieść nie tylko kronikami ruskiemi ale y moskiewskiemi, zkąd się ukaże łacno prawda, że pisarze dwóch nacyi, z sobą więc niezgodnych y zdawna w niepzyiazni będących, zgadzaią się na iedno. Sowita wina. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 451.

[143] Obrona Verificaciey. Ibdm. S. 364.

[144] Хтожъ не ведаетъ, яко великое грубянство, упоръ и забобоны суть въ народе Московскомъ. Ibdm. Bd. IX. S. 1017.

[145] Xiąże Daniło Romanowicz… pragnąc wszystkiey Rusi być królem… Σύνοψις, albo krótkie spisanie praw. Wilno 1632. hrgeg. im Архивъ Юго-Зап. Poсciи. Abt. I. Bd. VII. S. 540.

[146] My Ruś wschodniego posłuszeństwa y wyznania iesteśmy ludzie merè religiey greckiej. Verifіcаtiа niewinności. Ibdm. S. 325.

[147] Zaczym było, że też woyny toczyli Ruśniacy nasi z Lachami. Rozmowa dwóch Rusinów. Ibdm. S. 707.

[148] Царь московскій на Москвѣ зъ освяченымъ соборомъ митрополита собѣ обирають… Россія Малая тежъ, то естъ Кіевъ и Литва, також собѣ иного обирали. Палинодія, сочин. Зах. Копистенскаго, Русская Истор. Библіот. Bd. IV. S. 1032. An einer anderen Stelle desselben Werkes schildert der Verfasser die Tätigkeit des Patriarchen Jeremias im J. 1589 und erwähnt daß derselbe nach Vollendung seiner Mission in der Ruś: Пустился на Великую Россію до Москви. Ibdm. S. 1058.

[149] Bezeichnend ist, daß in der Schrift: Гармонія албо согласіе вѣры, welche im J. 1608 in beiden Sprachen, in der ruthenischen und polnischen, veröffentlicht wurde, der Ausdruck “Россіянинъ” des ruthenischen Textes durch “Rusin” in dem polonischen wiedergegeben wird. Ibdm. Bd. VII. S. 186.

[150] Vrgl. Палинодія. Ibdm. Bd. IV. S. 970–972, 982.

[151] Ibdm. S. 1063.

[152] Αίϑος, abo kamień. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. IX. S. 11. Извлеченіе изъ Τεϱατοώϱγημ–ы. Ibdm. Bd. VIII. I. S. 474.

[153] In Kopystenśkyj’s Pałinodia werden Wilna, Witebsk, Orscha, Magilew als weißruthenisebe Städte den Städten Berestje, Pinśk und Krasnyj Staw gegenübergestellt. Русск. Ист. Библ. Bd. IV. S. 1065; der Abt Athanasius Fyłypowytsch beschreibt seine Reise vom Kloster Kupjatyćkyj bei Pinśk nach Słućk in Weißruthenien.

[154] Obrona Veryficaciey, Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 377, 461; Vorrede zur 2. Ausg. der Verificatio. Wilna 1621.

[155] Obrona Veryficaciey, c. 1.

[156] Rozmowa dwóch Roninow. Ibdm. S. 701.

[157] Elenchus piśm uszczypliwych. Wilna 1622. Ibdm. Bd. VIII. 1. S. 642.

[158] Vorrede zur 2. Verificatio. Wilna 1621.

[159] Палинодія. Русск. Истор. Библіот. Bd. IV. S. 1055. Ѳϱήνος von M. Smotrzćkyj, Wilna 1610 f. 15 b.

[160] Діаріушъ Аѳанасыя Филиповича. Русск. Истор. Библіот. Bd. IV. S. 103; Verifіcаtiа niewinności. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 286–287.

[161] Verifіcаtiа. Ibdm. S. 281; Палинодія. Русск. Ист. Библ. Bd. IV. S. 1057; Απόϰϱισις abo odpowiedź, Ibdm. Bd. VII. S. 1292, 1584; Justificatia niewinności, Архивъ Юго-Зап. Россіию Abt. I. Bd. VII. S. 513, 523, 529 etc.

[162] Verificatia. Ibdm. S. 336; Sowita wina. Ibdm. S. 499; Пересторoга. Акты отн. къ ист. Зал. Россіи. Bd. IV. S. 229; Послѣсловіе къ постной Тріоди. Хв. Тітов, Матеріали для історії книжної справи. Kyiw 1924. nr. 27. etc

[163] Sowita wina. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 451; Оборона уніи, соч. А. Кревзы. Русск. Ист. Библ. Bd. IV. S. 233.

[164] Verifіcаtiа niewinności. 2. Ausg. Wilna 1621. f-o. 60 a.

[165] Полное Собр. Русск. Лѣтоп. Bd. XVII, списокъ Быховца. S. 518.

[166] Му Ruś. Verificatia niewinności. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 325; Мы Россове. Палинодія, соч. Зах. Копистенскаго. Русск. Истор. Библ. Bd. IV. S. 982.

[167] Мы… россииския сыны. Поселство до папежа Сикста д. Архивъ Юго-Зап. Россіи, Abt. I. Bd. VII. S. 215.

[168] Наша Русь. H. Potij’s Brief vom 3. Juni 1598. Ibdm. Bd. IX. S. 1019; Оборона уніи, соч. Л. Кревзы. Русск. Истрр. Библіот. Bd. IV. S. Наша Россія. Паланодія, соч. Зах. Копистенскаго. Ibd. S. 913, 1032.

[169] Nasz naród ruski. Жуковичъ, Протеcтація митр. І. Борецкаго, Petersburg 1909, S. 5; Vеrіfісatia 2. Ausg. Wilna 1621. Vorrede. Verificatia. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VIII. S. 281; Obrona Verificatiey. Ibdm. S. 345; Justificatia niewinności. Ibdm. S. 512; Elenchus piśm uszczypliwych. Ibdm. Bd. VIII. 1. S. 601; Nasz narod rossyiski. Извлеченіе изъ Τεϱατοώϱγημ-ы Аѳ. Кальнофойскаго. Ibdm. S. 493.

[170] Cerkiew nasza ruska. Rozmowa dwóch Rusinów. Ibdm. Bd. VII. S. 707; cerkiew nasza rossyjska. Verificatia. Ibdm. S. 286, 287.

[171] Нашъ языкъ русскій. Унія, алъбо выкладъ артыкуловъ 1595 г. Русск. Истор. Библіотека. Bd. VII. S. 118.

[172] Отчизна наша. Lbdm. S. 1057.

[173] Зацний народ рускій. ‘Anôxçiaiç, abo odpowiedź. Ibdm. Bd. VII. S. 1584; Zacny naród rusky. Verificatia. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. І. Bd. VII. S. 334; Justificatia niewinności. Ibdm. S. 513; Verificatia. 2. Ausg. Wilna 1621. f-o 60 a.

[174] Przezacnemu starowiecznemu narodowi ruskiemu. Σύνοψις. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 533.

[175] Sławny narod rośiejski. Ѳϱήνος. Wilna 1610. f-o 26 b, 28.

[176] Ibdm. f-o 67 b.

[177] Verificatia. 2. Ausg. Wilna 1621. f-o 60 a.

[178] Tak szyrokiemu y ludnemu narodowi ruskiemu, Justificatia niewinności. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 529.

[179] Извлеченіе изъ Τεϱατοώϱγημ–ы А. Кальнофойскаго. Ibdm. Bd. VIII. S. 473, 483.

[180] I коли с҃нъ его Римонт дорастал лѣт своих і отец его Троиден дал его для наученыя языка руского до Льва Мстиславича, которыи заложил город во имя свое Львов (!). І мешкаючи Римонту у к҃нзя Лва, навчил ся языку рускому… и ωкрестился. Полное Собр. Русск. Лѣтоп. Bd. XVII, списокъ Археолог. общества. S. 255; списокъ Евреиновскій. S. 369; списокъ Ольшевскій. S. 434; списокъ Быховца S. 488.

[181] Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. I. S. 74.

[182] Vgl. z. B. die Urkunden vom J. 1589 den Wilnern Bürgern, vom J. 159І den Berester Bürgern u. а. Акты Зап. Россіи Bd. IV nr. 18, 28. Vrgl. dazu А. Савич, Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білоруси в XVI–XVIII в., Куіw 1929;Харламповичъ, Западно–русскія православныя школы. Казань 1898.

[183] Акты Зап. Россіи Bd. IV. nr. 149. S. 229.

[184] Архивъ Юго-Зап. Россіи Abt. I. Bd. VII. S. 336.

[185] Ruskiego ięzyka у publice na kazaniach zażywamy у privatim im mawiamy; potwarz, żeby u nas był naśmiany. Sowita wina. Ibdm. S. 499.

[186] Justificatia niewlnności. Ibdm. S. 529.

[187] Ibdm. S. 590.

[188] Elenchus piśm uszczypliwych. Ibdm. Bd. VIII. 1. S. 642.

[189] Русск. Истор. Библіотека. Bd. XIX. S. 855.

[190] Verificatia niewinności. 2. Ausg. Wilna 1621. Vorrede.

[191] Manche von den oben angeführten Quellen, wie das “Supplementum Synopsis” und “Elenchus”, wurden von den Mitgliedern der Wilner Korporationen, deren Mitglieder wohl Weißruthenen waren, gefertigt und herausgegeben.

[192] Vrgl. meine Abhandlung: Kilka uwag o kwestji genezy narodowości białoruskiej. Sprawy Narodowościowe (Warschau) 1932 nr. 2–3. S. 214.

[193] Justificatia niewinności. Архивъ Юго-Зап. Россіи Abt. І. Bd. VII. S. 513.

[194] Bo co za iedna krew nasza szlachecka cum plebeis? co za społkrewność z chłopstwem? Wy się we krwi iednoczycie y rownacie się urodzeniem starożytnym familiom ruskim, żeście też Ruś z urodzenia waszego prostego; głupia to wasza y nie czernieckiey skromności praesumptia. Der Brief ist unterschrieben von: Janusz Skumin-Tyszkiewicz, pisarz W. X. Lit., bracławski starosta; Adam Creptowicz; Mikołaj Trizna, podkomorzy słonimski; Jerzy Mieleszko, chorąży słonimski. Ibdm. Bd. VIII. 1. S. 737–738.

[195] lbdm. S. 610, 617-618.

[196] lbdm. S. 718.

[197] List do zakonników. lbdm. S. 742.

[198] Жуковичъ, Протестація митр. І. Борецкаго. Сборникъ по Славяновѣдѣнію. Petersburg 1900. S. 15-16.

[199] Полное Собраніе Русск. Лѣт. Bd. XVII, списокъ гр. Красинскаго, лѣтописецъ Вел. Кн. Литовскаго S. 320; списокъ Археолог. общества S. 243; списокъ гр. Рачинскаго S. 299; Ольшевскій списокъ S. 425; списокъ Быховца S. 477.

[200] М. Грушевський, Історія України-Руси. Bd.III. Ausg. 2. S. 178, 187.

[201] Статьи по Славяновѣдѣнію подъ ред. В. И. Ламанскаго, Bd. I Petersburg 1904.

[202] Takiemby krztałtem… mówić im: bliższyśmy są Lachów katolików, iak względem punktow wiary y ceremoniey, tak dialectu, samsiedztwa, obyczaiow stroiu, armaty, animusu, źródła iednegoż słowiańskiego, niż was heretycy. Rozmowa dwoch Rusinow. Архивъ Юго-Зап. Россіи Abt. I. Bd. VII. S. 723.

[203] Rozmowa, albo rellatia rozmowy, dwoch Rusinow, schimatyka z unitem, c. 1. S. 651, 652.

[204] Unita: Ale się dziwuję, że się nami unitami brzydzicie, wzdyśmy Ruś iako у wy… Schismatyk: Niech was Lachowie zaniechaią. Wierzcie iak chcecie, a my też iako chcemy. Wszak Lachowie maią nas za prostaki i kobnżniki. Niech się z nami nie łączą, Rusią. Ibdm. S. 726–729.

[205] Русская Истор. Библіот. Bd. IV. S. 1063.

[206] Sowita wina. Архивъ Юго- Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VII. S. 507.

[207] Nowa Ruś. Obrona Verificaciey. Ibdm. S. 379.

[208] Ruś odstępna. Elenchus piśm uszczypliwych. Ibdm. Bd. VIII. 1. S. 597.

[209] Пересторога зѣло потребная. Акты относ. къ исторіи Западной Россіи. Bd. IV. Nr. 149. S. 229.

[210] Elenchus piśm uszpzypliwych. Архивъ Юго-Зап. Россіи. Abt. I. Bd. VIII. 1. S. 611-612.

[211] Zit. von Mohylnytzkyj in: Українсько-руський Архів. Bd. V. (Lemberg 1910) S. 21-22.

[212] Bo nie już zaraz i ze krwie się ten wyradza, kto się w wierze odmienia; nie już kto z ruskiego narodu rzymskiej wiary zostaie, zaraz i z urodzenia Hiszpanem albo Włochem zostawa; Rusin szlachetny po dawnemu. Nie wiara abowiem Rusina Rusinem, Polaka Polakiem, Litwina Litwinem czyni, ale urodzenie i krew ruska, polska i litewska. Virificatia niewinności. 2. Ausg. Wilna 1621. f-o 60.

[213] S. M. Kuczyński należy, wedle świadectwa prof. Oskara Haleckiego, do młodych historyków polskich o wybitnej indywidualności naukowej i o dużym, obiecującym talencie. Spośród licznych jego prac, drukowanych w szeregu periodyków naukowych wymienić należy większe studium “Sine Wody” z 1935 r. i “Tatarzy pod Zborowem” z 1935 r., “Antymoskiewska inicjatywa Litwy w drugiej połowie XIX w.” z 1936 r. oraz obszerną ponad 300 stron liczącą pracę p. t. “Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rządami Litwy”, wydaną w języku polskim w 1936 roku przez Ukraiński Instytut Naukowy w Warszawie.

[214] S. M. Kuczyński “Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rządami Litwy”. Warszawa 1936, str. 378-380.

[215] Poczuwam się do miłego obowiązku podziękowania w tym miejscu p. inż. Eugeniuszowi Głowińskiemu z Naukowego Instytutu Ukraińskiego za łaskawą pomoc w uzyskaniu cytowanej literatury. S.M.K.

[216] W Naukowym Instytucie Ukraińskim dn. 7.XII.1936.

[217] Prof. A. Łotocki.

[218] “Skąd przybyli Wjatycze na Ruś?” Spr. T. N. Warsz. Wydz. II. Rok. 1932. Z. 79. Str. 141–143.

[219] Bujak o. c. str. 143.

[220] Ibidem.

[221] Samokwasow “Siewierjanskije Kurgany”. Prace 3-go Zjazdu archeologów. Kijów 1878. t. I. str. 219–20.

[222] Połnoje Sobranje Russkich Letopisiej, t. VIII, 178 oraz t. IV, 161, t. VI, 198, pod rokiem 1474 i 1492.

[223] Akta Zapadnoj Rossii t. I. Nr 106; Sbornik Imp. Obszcz. t. 35 Nr 19.

[224] M. Korduba „Stosunki pol.-ukraińskie w wiekach X–XIII”. Sprawy Narodowościowe. 1933. Nr. 6, str. 758.

[225] “Otkoudu jest…” str. 24 i przemówienia dr W. Simonowycza.

[226] «Найважніший момент в історії України». Літературно-науковий Вістник, Львів 1930, кн. VI, ст. 539–48; відтак полемічні статті: «Діло» з 27. XU. 1930, ч. 286, 1931, ч. 8, 36 і 37; ЛНВ, 1931, кн. V, ст. 424– 38.

[227] «Откоуду єсть пошьла руская земля», Прага 1931, 4. 30 стор. Звідомлення з дискусії на засіданнях Укр. Іст.-Філ. Т-ва в Празі в днях 11. і 18. листопада 1930. р.; участь в цій дискусії взяли: проф. др. Степан Смаль-Стоцький, др. С. Наріжний, проф. М. Славінський, др. П. Феденко, проф. С. Шелухин, др. К. Чехович, проф. др. В. Сімович, проф. В. Щербаківський і проф. Ф. Слюсаренко; крім того К. Чехович «Діло» 1930, ч. 275 і 1931, ч. 5 і 33; Л. Н. В. 1931, кн. IV, стор, 349–58; С. Смаль-Стоцький, ЛНВ. 1931, кн. IX, стор. 786– 805. На сторінках «Діла» забирав голос також др. М. Чубатий (1931, ч. 15–19 і 47–48), у «Spraw-ах Narodowościow-их» (Варшава 1931, ч. 4–5, стор. 444–53 і ч. 6, стор. 601–12) білорус др. І. Станкевич, якому теж відповідав Кордуба (также, 1932, ч. 2–3, стор. 203–217).

[228] ЛНВ, 1931, кн. 10, стор. 902–3.

[229] Die Entstehung der ukrainischen Nation, Contributions & l’histoire de l’Ukrame an VII-e Congrès International des Sciences Historiques, Varsovie a out 1933, Львів 1933, ст. 19– 67, моя рец. Kwartalnik Historyczny, P. LVIII, зош. 1, Л. 1934, crop. 121–126.

[230] Питання про східньо-словянську прамову, Записки Наук. Т-ва їм. Шевченка у Львові, 1937, т. CLV, стор. 1-5.

[231] Що до існування такого місцевого київського літопису висловлює здогад проф. Д. Багалій (Напис української історіографії, Київ, 1923, І, вип. 1, стор. 71.

[232] Ziemie Czernihowsko-Siewierskie pod rządami Litwy. Вид. Укр. Наук. Інституту, Варшава 1936.

[233] Czas і miejsce odgraniczenia cię Ukraińców od Moskwiczów, Варшава 1937, стор. 30–31.

[234] Найважніший момент в історії України, Л. Н. В., 1930, кн. 6, стор. 546.

[235] Czas і miejsce odgran. Ukraińców od Moskwiczów, ст. 19–20.

[236] Тамже, стор. 24.

[237] Як вище.

[238] Czas powstania narodów białoruskiego i ukraińskiego, Sprawy Narodowościowe, Варшава 1931, ч. 4-5, стор. 444-53 і ч. 6б стор. 601-12.

[239] Kilka uwag w kwestji genezy narodowości białoruskiej, Sprawy Naród. 1932, ч. 2–3, crop. 203–217.

[240] В. Щурат: В обороні Потієвої унії (Письмо о. Петра Камінського Ч.С.В.В. авдітора гр.-кат. митрополії 1685 р.), Львів 1929; рец.: «Діло», 1929, ч. 49 (о. др. Г. Костельник); «Нова Зоря» 1929, ч. 16 (др. С. Томашівський); «Поступ» 1929, ч. 6-7, стор. 243-4 (М. Андрусяк).

[241] В празькій дискусії взяли участь: др. Степан Смаль-Стоцький, др. Симон Наріжний, проф. М. Славінський, др. П. Феденко, проф. С.Шелухин, др. К. Чехович, др. В. Сімович, проф. В. Щербаківський і проф. Ф. Слюсаренко.

[242] Сучасники здавали собі справу, що на Русі до зорганізовання московського царства не було світської (державної) влади. Ось що постановив Константинопольський Синод у 1389 р.: «Такъ какъ светской власти в Россіи въ одномь лице сосредоточить было нельзя, то св. отцы собора установили одну духовную». Патріархи стало протидіяли розділенню митрополії всея Руси та наказували любити й почитати митрополита «какъ Бога» (Acta palr., I, с. 520). В одному монастирському уставі кінця XV і початку XVI ст. поручається поминати «князей нашихъ, а не царя, зане песть царствія зде, въ нашей Руси» (Изв. Имп. Археол. Общ., т. V. с. 188).

[243] У Болеслава-Юрія єсть ще титул: Dei gracia natus dux tocius Russie Mynoris. – певне у зв’язку з недавньою ерекцією галицької митрополії μικςα Ρωσσία.

[244] Деякі пограничні козацькі урядники в переписці з московськими пограничними воеводами титулують гетьмана наче монарха («Божию Милостию Великого Богдана Хмельницького гетмана Войска Запорозкого», «Божиею Милостию Великого Государя Богдана Хмелницкого»). Та це тільки доказ, що ці – пограничні козацькі урядники мали високе розуміння ваги титулятури, якого на жаль не мала чи боялася мати гетьманська канцелярія.

[245] Скорше від Галичини відродилася «Карпатська Україна» (Угорська, Підкарпатська Русь) завдяки хвилі культурного підйому, викликаного релігійними суперечками XVII до XVIII ст. в обставинах свободного тоді ще устрою Угорщини. Та цей рух зв’язаний із Руссю нічим не причинився до повстання українського світогляду. Він виявився назовні «довгим рядом видатних учених, або письменників, які йшли до Росії змішувалися із освіченим суспільством імперії Романових (філософ Лодий, педагог і вчений Орлай, економіст Кукольник)», та зрілішим розумінням політичної ситуації у 1848 р. чим вона була в тодішній Галичині.

[246] Подібні обставини були і в Буковині, що в третій четвертині XIX ст. почала своє національне відродження, головно після приходу там галичанина проф. Ст. Смаль-Стоцького. Буковинські українці з того часу тісно співпрацювали з галицькими й тому не буду ними окремо займатися.

Frank Sysyn

Frank Sysyn

Director of the Peter Jacyk Centre for Ukrainian Historical Research at the Canadian Institute of Ukrainian Studies and professor in the Department of History and Classics at the University of Alberta. Previously, Dr. Sysyn was an associate director of the Harvard Ukrainian Research Institute.

міжнародний інтелектуальний часопис

Рекомендуємо

«Цвинтарна гора на Кавказі»: історія простору трьох кладовищ поблизу вулиці Литовської в Рівному. Рівне: Reherit, 2025. Електронне видання

Це історичне дослідження розроблене в межах проєкту «REHERIT 2.0: Спільна відповідальність за спільну спадщину», реалізованого