Опінії

Українська міграція — це один з найважливіших (і успішних) проєктів самозарадності «у дії» в незалежній Україні: мільйони людей змогли збудувати основу повсякдення і протривати у ньому найскладніші економічні часи і найбільші політичні кризи, сформувати навички, які потім дозволять пережити навіть перші місяці повномасштабного вторгнення, і наступні чотири роки після них.

Українське суспільство стане набагато зрілішим, якщо дозволить собі вдумливо дослідити ці непрості сторінки поза безкінечним порочним колом чорно-білих дискурсів. Глибше осмислення історії Другої світової війни та визвольного руху дало би значно більше розуміння природи насильства і польському, і українському суспільствам.

Потрібно вже зараз спільно виробити чесну й збалансовану модель взаємодії та пам’ятання, яка стане публічним зобов’язанням обох урядів і суспільств. Вона має бути підтримана лідерами думок і моральними авторитетами й стати компасом, що вказує на майбутнє, а не повертає до кривавого минулого.

Література, виявляється, може бути дивацькою і навіть психоделічною. Напевно, коли дитина прочитає такий твір, то вже ніколи не зможе зійти з того регістру, в якому авторський голос і цікавість письма є просто неминучою і природною потребою. 

У своїй статті «Відповідь на питання: що таке постмодерн?» Жан-Франсуа Ліотар направду проголошує «війну цілому». Така інтенція полягає насамперед у недопущенні нового тоталітаризму, появи будь-якого нового сурогату єдності, що буде проголошений священним, аби виправдати примус і насильство в чиїхось владних інтересах.

Картина світу, в якій колоніально упосліджені — це ми, і хіба що Литва з Латвією поруч, а Бангладеш — то чупакабра, може й не здаватися проблемою всередині країни. Але назовні вона руйнує саме той наратив, який ми намагаємся просунути з різних міжнародних майданчиків.

Питання, поставлене у тексті Сергія Пахоменка, потребує уточнення. Проблема полягає не лише в тому, чи можуть деколонізовані говорити, а в тому, що їхній голос формується в полі вже наявних дискурсів. У цьому сенсі сучасна активізація, включно з рухами за визнання статусу корінного народу/народів, скидається радше на процес пошуку релевантної позиції