Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Мирон Кордуба… Що об’єднує цих людей і дозволяє поставити їх імена поруч? Всі вони професійні історики. Однак спільна в них не лише любов до Кліо. Вони безпосередні учасники політичних процесів української історії кінця XIX – першої половини XX ст.
Друга світова війна та її наслідки для народів, що опинилися під німецькою і радянською окупаціями спричинила величезну хвилю політичної еміграції з усієї Східної Європи. Опинившись на чужині, вчені обрали для себе роль речників своїх національних спільнот, а поруч з суто академічними цілями свою діяльність пов’язували з прославлянням національної справи. У
Поява українського питання на порядку денному європейської дипломатії у 1938-1939 роках була пов’язана із формуванням автономії Підкарпатської Русі/Карпатської України на сході Другої Чехо-Словацької республіки та жвавим обговоренням у міжнародних колах можливих планів агресії Німеччини у Східній Європі із використанням української карти. Які українські проєкти розробляли у празькому МЗС? Який стосунок
Свого часу Даніель Бовуа писав, що відносини “польський пан – руський/український хлоп”, які сформувалися на українських землях у ХІХ ст., нагадували колоніальні стосунки. У 2014 р. тогочасний міністр закордонних справ Схетина у цілком колоніальному дусі стверджував, що “розмовляти без Польщі про Україну – це наче у справах Лівії, Алжиру, Тунісу,
12-14 липня 2019 року у м. Бохум (Німеччина) відбулася міжнародна наукова конференція: «XХVII Зустріч молодих експертів з вивчення Східної Європи. Нові дослідження Східної Європи», яку організував Рурський університет (м. Бохум) в співробітництві з німецьким товариством з вивчення Східної Європи та дослідницьким центром Східної Європи університету Бремена. У заході взяло участь