Постійний автор «Української правди» Михайло Дубинянський присвятив свій матеріал П’ятдесят відтінків конформізму, опублікований 25 березня 2023 року, феномену конформізму. Не можу не згадати про цю публікацію, оскільки порушена в ній тема має бути і буде предметом публічної дискусії в Україні. Поза сумнівом, це станеться після закінчення російської аґресії. Проте, на переконання Дубинянського, вже ця «велика війна відкриває перед нами нові грані конформізму — і допомагає дослідити цей феномен у всьому його розмаїтті». Ось тут у мене, постійного читача дописів Дубинянського в «Українській правді», виник неабиякий інтерес. А як саме, в який спосіб ця війна розширює розуміння феномену конформізму?
Наукове середовище, як відомо, визначає конформізм як усвідомлене або неусвідомлене підпорядкування особистості впливу групи, у яку вона включена. Конформізм — це пасивне, пристосовницьке сприйняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Розрізняють поняття конформізму та навіюваності. Один з дослідників, а саме Стефан Шекспір (Stephan Shakespeare), стверджує, що пригнічення особистої думки дорослої людини здійснюється завдяки засліпленню «примарами натовпу» — особистій соціальній мережі людини.
Що ж такого нового у розуміння конформізму вносить нинішня, за визначенням Дубинянського, «велика війна»? Його відповідь починається несподівано — з особи письменника, перекладача, політика, дипломата (був Послом України у Словаччині і Польщі) Дмитра Павличка. Він пішов з життя 29 січня 2023 року, і з нагоди його смерті «пролунало чимало зворушливих промов та теплих слів, зокрема й на найвищому державному рівні» Михайло Дубинянський несподівано (меншою мірою для мене) констатує: «І майже ніхто не ставив за провину поетові конформістську творчість радянських років».
Як арґумент для висунення провини Дубинянський наводить низку одіозних поетичних рядків Павличкового авторства радянських часів: «Що у житті мене зігріва? Леніна думи ясні, Леніна мудрі слова»; «Тож не вдалось огидливим ізгоям вас отруїти жовто-синім гноєм»; «Та здавалось мені, що не ворони, а бандерівські хижі кати прилетіли в покинуті сторони заховати криваві сліди»; «Як добре, що на світі є Москва, моя земля, столиця і надія».
А далі йде висновок, що неукраїнський автор із подібним бекґраундом не мав би жодних шансів реабілітуватися в наших очах. Проте «Павличко був своїм, а для своїх діють інші стандарти».
Зупинимось спочатку на Павличку. Звісно, у часи Шелеста і Щербицького (тобто у 1960–1970-ті роки) він не був таким, як, скажімо, перекладач Микола Лукаш. Останній спародіював згадані рядки про Москву: «Як добре, що на світі є Москва, всі голоси, падлюка, забива». Це Микола Лукаш запропонував в 1973 році партійно-державному керівництву УРСР «відсидіти», тобто відбути термін покарання, замість Івана Дзюби, обвинуваченого за памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Лукаша вигнали із Спілки письменників, почалися роки замовчування. А Павличко в ті роки редагував журнал «Всесвіт».
Оскільки я був знайомий (хоч не дуже близько, але міг розпитувати і говорити про те, про що не прочитаєш в архівах) з Дмитром Павличком, можу додати, що його карʼєрі свого часу посприяв Лаврентій Берія. І не тому, що він захоплювався творчістю, як він висловився «молодого талановитого поета Павличка». Берія боровся за владу і по смерті Сталіна наказав підготувати реалістичну довідку про беззаконня і русифікацію у Західній Україні у добу пізнього сталінізму. Так у поле зору можновладців потрапив колишній увʼязнений за звинуваченням у належності до УПА (з осені 1945 до літа 1946 року), а тепер молодий поет Павличко, якого почали цькувати партійні львівські борці з націоналізмом. Згодом, у 1958 році, вже у хрущовську добу, увесь тираж поетичної збірки Павличка «Правда кличе» знищили через невдоволення цензури.
Якщо до всього цього додати період горбачовської «перебудови» і роль Павличка в створенні Народного Руху, Товариства української мови імені Шевченка, його депутатство і головування у комітеті із закордонних справ Верховної Ради, то я не поспішав би з розмовами про конформізм. Тут радше говорити про дихотомію, роздвоєність, притаманну не одному поколінню українських інтелектуалів.
Тепер про те, що неукраїнський автор із подібним бекґраундом не мав би жодних шансів реабілітуватися в наших очах. О, ні, неправда. Згадаймо хоча б Кнута Гамсуна. Його бекґраунд був значно гіршим, але від цього його романи не стали менш вартісними. Або росіянина Івана Шмельова (це про його «Сонце мертвих» Томас Манн сказав: «Прочитайте це, якщо вистачить сміливості»). Під час окупації Франції співали Едіт Піаф і Шарль Азнавур, в театрі грав Жерар Філіп. Їхня репутація не постраждала. Умовно конформістами (хоча радше спостережливими людьми, які в силу певних мотивів свідомо закривали очі на побачене) щодо комуністичного режиму в СРСР можна вважати Бернарда Шоу, Леона Фойхтванґера, але це навряд чи девальвує їхні твори.
А щодо Павличка перефразую знамениті колись слова з одного польського журналу 1930-х років. Якщо покласти на шальку терезів лише два вірші Павличка «Два кольори» і «З далекого краю лелеки летіли», а на іншу шальку покласти всі його «антинаціоналістичні» вірші, то перші два короткі вірші радикально переважать, поставивши крапку у дискусії, ким насправді був автор.
Мою увагу привернула і теза Дубинянського про те, що для українців конформізм чужих — це історія про малодушність та пристосуванство. Це, мовляв, обвинувальний вирок, який не підлягає оскарженню. Доводи на кшталт «Він не мав вибору» або «Такі були часи» до уваги ніхто не бере. А конформізм українців — «це історія про драматичні життєві обставини та непрості людські долі. Про розуміння та співчуття. Про вимушені рішення та компроміси, які ніхто не має права засуджувати».
Дубинянський дорікає, що в Україні Горький, Шолохов, Фадєєв, Толстой, Еренбург і навіть Булгаков з його угодницькою п’єсою «Батум» сприймаються як обслуга людоїдського тоталітарного режиму, «як трубадури кривавого тирана Сталіна, які несуть свою частку відповідальності за його злочини. Кон’юнктурні твори вкривають їх ганьбою, що її несила змити, і жодної поблажливості щодо літераторів-конформістів і бути не може. Оскільки вони — чужинці».
Тут можна зробити щонайменше два зауваження. По-перше, делікатно висловлюючись, примітивних «літературознавців» і просто ідіотів вистачає не лише в Україні, а й за її межами. Але не до них слід прислуховатись. Я, наприклад, не знаю, хто з кола моїх знайомих і друзів сприймає названих письменників як «трубадурів кривавого тирана Сталіна». По-друге, у кожного із згаданих російських письменників є неконʼюнктурні твори, які ніхто не забороняє і ніколи не заборонить читати. Я переконаний, що Михайло Дубинянський це розуміє. Що ж в такому разі його «ображає»?
А те, що на відміну від російських літераторів, таким нашим, як Павло Тичина, Микола Бажан, Максим Рильський не оголошені зрадниками-колабораціоністами і «їм нема чого боятися декомунізації… Вони — свої. І тому в них бачать талановитих людей, яким довелося співпрацювати із режимом, аби вижити. Хоча в постсталінську добу йшлося вже не про фізичне виживання, а лише про комфортне існування».
Наважуся на сумнів: комфортним життя українських літераторів, навіть за, здавалося б, «вегетаріанських» часів (Хрущова-Брежнєва), навряд чи можна вважати. У будь-який момент, будь-хто міг бути запідозрений в «націоналізмі», а це тавро дуже легко поставити, змити ж практично неможливо. Таланти Тичини, Бажана і Рильського не підлягають сумніву. Алгоритм творення також відомий: один вірш про Леніна-Сталіна (згодом тільки про Леніна), про трактори, домни чи Червону Армію — це «паротяг» для того, щоби збірка була друкована, а далі пиши, як пишеться.
Надам дуже короткі деталі про наших конформістів. Про Павла Тичину казали так: «Більш за все на світі Павло Григорович боявся радянської влади». Коли він сам залишався вдома, він ніколи нікому незнайомому не відчиняв двері, лише, вдаючи жіночій голос, казав: «Павла Григоровича немає».
Микола Бажан у 1936 році був завербований спецслужбою і отримав аґентурне псевдо «Уманський». Посада заступника Ради Народних Комісарів/Ради Міністрів УРСР, яку Бажан займав у 1943–1948 роках (про це Дубинянський згадує) врятувала його від чекістів, а від розстрілу врятував вдалий переклад текстів Шота Руставелі, про що доповіли Сталіну.
І ще один маловідомий епізод, повʼязаний з Бажаном, варто переказати. Він засвідчує його зворотній рух — від конформізму до нонконформізму. Отже, Олесь Гончар з Бажаном в “застійні часи” поспішали на пленум ЦК Компартії України. Часи були складні, обговорювали, хто може бути наступним секретарем з ідеології. А від такої особи залежала інтенсивність обвинувачень в «українському націоналізмі». Бажан і Гончар йшли по Хрещатику, повз Київраду, над якою майорів прапор УРСР. І ось Бажан подивився на Гончара і сказав: «Я, Олесю, скорше, не доживу, але ти обов’язково побачиш, як тут буде майоріти наш прапор…». Вимовив і продовжив, ніби нічого не сталося, обговорювати сценарій поведінки на наступному партійному пленумі. Ось так: згадувати «наш прапор» і продовжувати бути в системі, яка лише за згадку про цей самий прапор могла розтерзати і буквально, і фіґурально.
Майбутньому двічі лауреату Сталінської премії Максиму Рильському, поету і перекладачу, під час пʼятимісячного сидіння у Лукʼянівській вʼязниці чекісти повищипували козацькі вуса. Я ретельно цікавився Рильським і стверджую: сталінському двічі лауреату не було аж так солодко, як це уявив собі Михайло Дубинянський.
Отже, не стільки партизована патетика (винахідлива, майстерна, але силувана) і не «комфортне існування» визначали творчість згаданих поетів. І не лише їх. Проте, сказати б, тоталітарна частина їхньої спадщини повинна бути тематизована і продискутована. Цього, на жаль, дотепер не зроблено.
Нарешті остання частина публікації Дубинянського схожа на спробу прирівняти конформізм росіян і білорусів, які не протестують проти диктаторських режимів і війни, і українців. Останні, за версією Дубинянського, винні у тому, що не вийшли протестувати у 2008 році, коли військові моряки РФ використали українську територію як плацдарм для агресії проти Грузії. А також у тому, що перейшли на українську мову після початку російської аґресії, підтримують деколонізацію, готові воювати до переможного кінця, etc. Дубинянський застерігає, що «патріотичні пориви не завжди щирі. Подеколи нашими співвітчизниками керує той самий конформізм. Небажання йти проти течії. Страх виявитися білою вороною. Прагнення бути в тренді… Якщо у Києві конформісти дружно переходять на українську та відмовляються від Пушкіна, то в Москві люди такого ж психологічного складу висловлюються на підтримку «СВО» (Спеціальна військова операція. — Ю.Ш.) і схвалюють ракетні удари по українських містах. Не тому, що всією душею прагнуть знищення України. А тому що не хочуть відхилятися від генеральної лінії та випадати з тренду».
Я просто не чекав, що Михайло Дубинянський здатен на таке фатальне нерозуміння ситуації. Нерозуміння того, що не можна порівнювати конформізм росіян і українців за умов війни. Будучи старшим за віком і маючи досвід спілкування з росіянами, стверджую, що зверхнє ставлення до українців існувало незалежно, до Путіна і його злочинної військової авантюри. Можливо найпереконливішим доказом цього є існування армії кровожерливих баранів, тобто мобілізованих чоловіків-росіян, які щоденно гинуть у неймовірній кількості в Україні. Вони і їхні родини якраз, за формулою Дубинянського, «всією душею прагнуть знищення України» і при цьому «не хочуть відхилятися від генеральної лінії та випадати з тренду». Хіба ж можна порівнювати конформізм українців, якщо він наявний (про це можемо дискувати окремо із залученням, скажімо, соціологів і психологів) і конформізм росіян?
Закликаючи бути поблажливими до наших співвітчизників, які опинилися у складних життєвих обставинах та змушені були адаптуватися до російських порядків, Дубинянський пише, що ці люди «заслуговують на не меншу поблажливість та розуміння, ніж покійний Дмитро Павличко з його «жовто-синім гноєм». Тут Михайло Дубинянський штурмує відкриті двері. Він переплутав епохи. Це комуністична влада, повернувшись в Україну у 1944 році, не мала ні поблажливості, ні розуміння, і ще довго фільтрувала всіх українців, апріорно не довіряла їм, оскільки вони були на окупованій території.
Ми живемо в епоху невіддаленої, неретушованої, нелакованої істориками історії. Важко, а то й неможливо бавитись історичною олеографією в епоху інтернету і YouTube. Ми бачимо live, чим насправді є Росія, її президент, її еліта, її армія, а в першу чергу її народ. Ми бачимо матеріальне підтвердження слів російського письменника Івана Тургенева, що «у русского народа мозги набекрень». Ми бачимо, що діагноз підтверджується: росіяни ненавидять увесь світ, так і не розуміючи завіщо. То ж не варто бути адвокатом таких «конформістів». Ніяких нових граней у цьому «конформізмі» не відшукати.
