Нещодавно підчитувала про відому історію одеського підприємництва з присмаком афери — купівлю Лувром так званої тіари Сайтаферна. Тіара простояла в експозиції з 1896 по 1903 рік, і аж тоді з’ясувалося, що це підробка. Власне, мені треба було нагадати собі пару дат, а не занурюватись в деталі, але, як це завжди буває, ти натрапляєш на якусь одну фразу — і вся історія починає грати новими фарбами.
Чому, власне, я повернулася до цієї історії? Бо намагалася уявити, який сюжет якнайкраще підсвічував би сутність феномену Одеси з усіма його, феномена, негативними та позитивними конотаціями. Бо зазвичай Одеса з’являється або як «City of Rogues and Schnorrers», тобто «місто шахраїв та пройдисвітів» (так називається книга американського дослідника Джаррода Танні), або як велика дружня комунальна квартира зі смачною їжею. Для когось це, звісно, місто з фільму «Панцирник Потьомкін», для когось — з роману «П’ятеро» Жаботинського, але таких не аж так багато. В усіх випадках це якійсь один бік міфу.
Так ось, я думала, в якій історії зафіксувалися б різні сторони цього дивного міського феномену — з відчайдушним авантюризмом і таким самим відчайдушним меценатством, з винахідливістю вищого гатунку та толерантністю до криміналу? Ну, з першого абзацу вже ясно, що такою історією для мене постала історія про створення дивовижного мистецького об’єкту, який зрештою продали в Лувр як зразок мистецтва греків Північного Причорномор’я. Історія геніальної підробки має декілька шарів, в яких віддзеркалюється щось дуже важливе для розуміння специфіки саме Одеси.
Отже, пару слів про те, що відбулося. У XIX столітті Одеса переживала захоплення археологічними розкопками в Ольвії. У 1824 році тут була знайдена мармурова стела з написом, яка отримала назву «Декрет на честь Протогена». У тексті «Декрету» йшлося про те, що ольвійський громадянин Протоген подарував скіфському царю Сайтаферну 900 золотих монет, щоби захистити місто від нападу. Частина плити була відсутня, тобто частини напису не було. Це не могло не будити фантазії.
Зокрема, про втрачене послання задумався торговець археологічними знахідками Шепсель Гохман, який жив в Очакові та мав в Одесі лавку археологічних артефактів. Бізнес був надійний, але…. але… Завжди можна зробити більше. До речі, що там було написано на відсутній частині декрету? До речі, в Одесі на фабриці бляшаних виробів «Жако» працює талановитий гравер Ізраїль Рухомовський.
Шепсель Гохман придумав одразу дві історії. З одною з них він прийшов до Рухомовського. Гохман замовив Рухомовському тіару, розповівши, що він з колегами хоче зробити дорогий подарунок своєму керівнику, який дуже захоплюється античною історією. Виріб має бути максимально наближений до стандартів античного мистецтва.
Замовник забезпечив Рухомовського всією необхідною літературою, каталогами тощо. Ювелір детально вивчив античне ювелірне мистецтво, з’ясував, якими інструментами вони працювали, та зробив собі такі самі. За сім місяців роботи Рухомовський створив справжній шедевр. За роботу ювелір отримав 1800 золотих рублів. Беручи до уваги, що його річна заробітна плата на фабриці бляшаних виробів «Жако» була тисяча рублів, це була величезна сума.
У цей момент Шепсель Гохман запустив вже іншу історію. Він повіз тіару у відомі європейські музеї, розповідаючи про втрачену частину «Декрету на честь Протогена»: окрім 900 золотих монет Сайтаферну подарували спеціально для нього виготовлену золоту тіару з дарчим написом. Гохман запропонував тіару декільком європейським музеям, та просив за це дуже великі гроші. Декілька експертних комісій прискіпливо вивчали артефакт. Більшість експертів визнали тіару справжньою. У Віденського музею не вистачило грошей. У Лувра теж не вистачало, але в збір грошей включився і бізнес, і держава. 200 тисяч франків — занадто велика сума навіть для головного музею Франції. Декілька років голос мюнхенського антикознавця Адольфа Фуртвенглера, який впевнено описував тіару як підробку, залишався єдиним в Європі.
У 1903 році все ж вибухнув скандал. Причому великою мірою випадково: якби відомий французький виробник археологічних контрафактів не заявив претензії на авторство, одеським підприємцям у Парижі не спало би на думку казати: «Не треба так брехати, автор живе в Одесі!» Так Париж дізнався про існування Ізраїля Рухомовського. А Ізраїль Рухомовський дізнався, що його тіара виставлена в Луврі. Пізніше він казав, що йому було приємно дізнатись про Лувр, але не дуже приємно — про те, що на ньому так серйозно нажилися.
Лувр певний час опирався визнанню того, що тіара є підробкою. Ще б пак — це серйозний удар по довірі до однієї з найголовніших мистецьких інституцій в Європі. Рухомовського привезли в Париж, щоби з’ясувати, чи насправді ця людина здатна була створити такий шедевр. Майстер привіз усі свої підготовчі матеріали та інструменти. На вимогу експертів він відтворив на місці фрагменти тіари. Сумнівів не залишилось. Це й правда автор тіари. Лувр визнав її підробкою, але не відмовив їй у статусі витвору мистецтва. Тіара залишилася у колекції: її перенесли до іншого розділу експозиції.
В історії ще купа деталей, які я не переказую. Мені, як я сказала, йдеться про пошук сюжету, який максимально чітко репрезентує одеський міський феномен. Про що це місто?
Перше, що бачиш в цій історії, — карколомний авантюрний віраж, в результаті якого підробка потрапила у колекції Лувра. Розрахована до дрібних деталей афера, яка вдалася на всі сто. У сюжеті з тіарою Сайтаферна зазвичай бачать саме це: одесити є небезпечними авантюристами, здатними обдурити кого завгодно.
Але ж питання не тільки в авантюризмі. Саме в Одесі було створено настільки унікальний артефакт, що його визнали оригінальною історичною знахідкою більшість європейських експертів. Так, Ізраїль Рухомовський не народився в Одесі, але саме це місто він обрав для життя, бо тут бачив можливість працювати у важливій для нього сфері. В Одесі насправді було створено чи ініційовано багато унікального. Слово «вперше» супроводжує історію Одеси ХІХ — початку ХХ століття. Тут і винайдення кіноапарату інженером Тимченко до братів Люм’єр, і перша в Російській імперії служба «швидкої допомоги» (ініційована приватною особою, а не міською чи державною владою) тощо. Витвір Рухомовського фіксує й увагу до мистецтва — зазвичай цей аспект губиться на тлі підприємницьких ініціатив, торгівлі тощо. В Одесі любили мистецтво. Театр в Одесі побудували до того, як забезпечили місто водою (і це теж важлива частина міської міфілогії — це місто не тільки про гроші, це місто — про прекрасне).
Говорячи про авантюризм та підприємництво, напевно, важливо зауважити ще один момент. Франція не дізналася імена замовників тіари. Рухомовський не міг бути звинуваченим в спробі обдурити Лувр, бо він виготовляв тіару не для продажу в музей. Люди, що реалізували аферу, діяли у Франції через підставних осіб. Рухомовський імен замовників не назвав. Хоча міг мав підстави бути ображеним. Про що це мовчання — про толерантність до аферистів чи про вірність слову, яке він дав замовникам? Хай кожен зробить власний висновок.
На початку я сказала, що у знайомій історії зловила неочікуваний акцент, який дозволив перезібрати її наново. В мемуарах Ізраїля Рухомовського є неймовірно цікава фраза: «Коли прийде Месія та всі мертві воскреснуть, в тому числі й Сайтаферн, тоді вдягнуть йому на голову тіару, і він напевно скаже мені спасибі». Це пише людина, яка давно вже залишила Одесу, жила в Парижі, мала в клієнтах Ротшильдів, мала визнання за неймовірну майстерність, нагороди та свою роботу в колекції Лувра. Це не слова зі щоденника часів роботи над тіарою, які могли бути продиктовані емоційною гарячкою натхненої роботи.
Рухомовський насправді створював тіару як дарунок Сайтаферну. Ті неймовірні сім місяців роботи, коли майстер навіть інструменти створив за зразком античних, були для нього буттям між світами та часами. На тлі холодних авантюрних розрахунків, складних схем підставних рекомендателів та піар-компаній, ми бачимо цей романтизм найвищого та найчистішого гатунку. Один з найталановитіших ювелірів кінця ХІХ — початку ХХ століття мріє почути «спасибі» від скіфського царя, який помер в третьому столітті до нашої ери (і звісно, гадки не мав, що Ольвія щось йому подарувала).
Оцей маленький акцент підсвічує міський феномен Одеси. Так, авантюризм на межі з порушенням кримінального кодексу, підприємництво а ля Дикий Захід. І поряд — щире захоплення красою та якісь неочікувані в такому жорсткому середовищі романтичні пориви. Зрештою, антикварний бізнес Гохманів процвітав в Одесі зокрема тому, що першою публічною будівлею в Одесі став оперний театр. І саме театр став сенсовим центром міста. Ні, не Молдаванка і не Привоз.
