Владислава Москалець

Оскільки університетські адміністрації довго не могли запропонувати нових політик, то багато моїх колег з України, Європи та США ділилися рецептами, як перехитрувати ШІ (і студентів) у коментарях у твітері чи фейсбуці. За ці декілька років до типового набору навичок викладачки додалося вміння впізнати ШІ за плавною стилістикою, особливим ритмом і смішними галюцинаціями.

Щоденники історика Івана Лисяка-Рудницького часом нагадують, яким далеким був його світ від нас. ... Як відверта автоетнографія, вони показують нам всі ті сторони життя і риси характеру, що не входять у підручники, енциклопедичні статті і не будуть озвучуватися на конференціях з нагоди ювілею історика.

Історія стає дуже буквальною і дуже живою, про неї значно складніше говорити як про наратив чи конструкт. Дистанція між нами і довоєнною епохою зменшується, адже війна тепер не вододіл між безпечним теперішнім і тривожним минулим. Вона існує тут і тепер, постійно повторюючись.

Українським (і не лише) глядачам сюжет фільму безумовно нагадуватиме «Все ясно» (2005) за книжкою Джонатан Сафрана Фоера... Майже двадцять років потому «Справжній біль» бере за основу ту ж ідею: про поїздки до місць Голокосту краще розповідати через жанр на межі з комедією.

Після 2020 року потік туристів майже зник через пандемію і не встиг відновитися через повномасштабне вторгнення. Останні довоєнні свідки, і серед відвідувачів, і серед місцевих, вмирають і, якщо туризм відновиться, то виглядатиме зовсім інакше і відповідатиме на емоційні потреби в інший спосіб. 

Категоричність у недопусканні єврейських чи польських імен до офіційного міського простору демонструє декілька тривожних явищ — про нас як про спільноту і про наше розуміння власної історії і звʼязку з містом.

Чи наш досвід сидіння в коридорі і очікування своєї смерті поміж нічними вибухами кинджалів додає нам щось нового до розуміння боснійського досвіду війни і повоєння? Чи нашій емпатії варто більш довіряти, бо ми знаємо, що таке очікування смерті і розуміємо, якою цілющою може бути ненависть?

І в українському, і в литовському випадках питання облаштованості єврейських просторів безпосередньо пов’язане з переуявленням своєї тяглості — намаганням відмежувати себе від радянських практик стирання спадщини, і вписати єврейські спільноти у свою історію.

Я свого часу довідалася про Утрілло саме з вірша Дебори Фогель, і музейна кімната в особливий спосіб стала для мене контактом не з художником, а з львівською поеткою. 

Російська література чи культура у кіно є кліше, яке намагається у швидкий спосіб позначити нам освічених людей, що читають і слухають серйозні речі. Мені хотілося б поглибити свої спостереження і зрозуміти, коли виникають ці кліше і як стають частиною голлівудського масового продукту.