Виступ у нижній палаті парламенту Великої Британії, 25 лютого 2026 року під публічних слухань «Фактор України — спадщина України часів Другої світової війни та розуміння її важливої ролі у перемозі Радянського Союзу над нацистською Німеччиною». Авторизований переклад з англійської.
Шановні лорди, члени Парламенту, шановні панелісти, високоповажні гості!
Перш за все, дякую за честь і можливість розповісти про внесок українців у Другу світову війну. Мені дуже шкода, що я не можу зробити це особисто; проте сподіваюся, що це відео зможе компенсувати мою відсутність.
На самому початку я хотів би звернути вашу увагу на це фото. Це світлина, на якій виховувалися мільйони радянських людей. Вона була повсюдною: її можна було знайти в шкільних підручниках історії, газетах, журналах та у вигляді величезних плакатів на радянських площах і вулицях. Оскільки майже половину свого життя я прожив у Радянському Союзі, можу засвідчити це на власному досвіді.
Це фото називалося «Прапор перемоги над Рейхстагом». Його зробив фотограф Євгеній Халдей, який, до речі, походив із українського Донбасу. Фото було інсценованим. Його зробили 2 травня 1945 року, коли бої в Берліні вже закінчилися. Прапор був виготовлений із червоної скатертини, яку Халдей поцупив в їдальні. Потім він попросив кількох солдатів Червоної армії попозувати на даху Рейхстагу. Коли фотоплівку роздрукували, з’ясувалося, що в офіцера були годинники на кожній руці. Фотограф голкою вишкріб зайвий годинник із негатива. Він також додав диму на готове фото, щоб виглядало, ніби бій усе ще триває.
Коли відретушовану світлину нарешті показали Сталіну, він запитав, хто ці хоробрі солдати. Йому відповіли, що це росіянин та українець. Сталін помовчав на мить а потім сказав, що українця там бути не могло. Відтоді фото відоме під підписом «[росіянин] Єгоров і [грузин] Кантарія піднімають прапор над Рейхстагом».
Це ідеальна ілюстрація радянської версії історії: відретушована історія, побудована на крадіжках — від скатертини та наручних годинників до вкрадених ідентичностей учасників.
Є чимало доказів недовіри Сталіна до українців. У перемозі над Гітлером Сталін підкреслював вирішальну роль росіян — як він казав, «найвидатнішої нації з усіх націй, що входять у склад Радянського Союзу». Тому коли Путін заперечує роль українців у перемозі над Гітлером, він не каже нічого нового. Традиція замовчування ролі українців у Другій світовій війні бере свій початок ще з часів Сталіна.
На жаль, ця традиція була поширена і на Заході. Як писав британський історик Норман Дейвіс, на Заході «жителі Радянського Союзу були “росіянами”, коли робили щось добре… Про українців, які були найбільшим національним контингент після росіян, згадували вкрай рідко».
Таке ігнорування України є вкрай несправедливим. Наприкінці війни відомий американський журналіст Едгар Сноу відвідав Україну. Побачивши руйнуванням та втрати, яких зазнала Україна та українці, він написав:
«Те, що дехто намагається зобразити як “російську славу”, було перш за все українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі».
Військова статистика виразно демонструє значну роль, яку відіграли українці. Ці цифри часто не є цілком точними: радянський режим прагнув приховати масштаби військової катастрофи, за яку він ніс часткову відповідальність. Тож більшість цифр є оціночними. Згідно цих оцінок загальна кількість українців, які служили в лавах Червоної армії під час радянсько-німецької війни, коливалася між шістьма та сімома мільйонами.
Їхня присутність серед вищого командування була не менш вагомою. У радянській армії було близько 300 генералів українського походження. Українці проявили себе як сміливі воїни. Кожен третій українець, мобілізований під час війни, був нагороджений медаллю за мужність і відвагу. Серед «Героїв Радянського Союзу» (найвищої нагороди) кожен п’ятий був українцем. Серед цієї елітної групи 35 осіб були нагороджені двічі, а один — ас-пілот Іван Кожедуб — отримав цю честь тричі. До слова, Кожедуб був одним із лише трьох людей, які досягли такого визнання (інші двоє — російський пілот Олександр Покришкін та маршал Георгій Жуков).
Ці статистичні дані не обов’язково свідчать про виняткову українську мужність. Швидше, частка нагород (20–30%) загалом корелює із загальним відсотком українців, які служили в Червоній армії. Тим не менш, вони незаперечно показують роль, яку українці відіграли в кінцевій перемозі.
Окрім 6 000 000 українців у радянській армії, сотні тисяч воювали на боці західних союзників. 125000 українців служили в американській та канадській арміях. Приблизно стільки ж — 120000 — служили у польській армії. Також 5000 українців діяли у французькому Русі Опору, 11000 — у Чехословацькій бригаді та невідома кількість — у югославських партизанських загонах Тіто.
Натомість кількість українців, які воювали на німецькому боці, була відносно незначною — приблизно 250000. Примітно, що ця цифра була в чотири-шість разів меншою за кількість росіян, які служили в нацистських підрозділах. Однак рідко коли почуєш, щоб росіян називали колабораціоністами. Цю роль зазвичай приписують українцям та іншим неросійським національностям.
Я хотів би, щоб ви на мить зробили мисленнєвий експеримент: якби Гітлер, боронь Боже, переміг у війні, історики цілком могла б таврувати українців як «сталінських колабораціоністів». Адже їхня кількість у Червоній армії була в сотні разів більшою, ніж на службі у німців.
Фундаментальна реальність залишається незмінною: українське населення було такою чисельною демографічною силою, що жодна армія не могла дозволити собі розкіш її проіґнорувати.
Окрім двох масивних потуг — радянської та нацистської армій, в Україні існувала третя, менша армія, яка воювала і проти Сталіна, і проти Гітлера. Це була Українська Повстанська Армія (УПА). Це була одна з найбільших підпільних армій Європи, яка діяла без будь-якої зовнішньої допомоги, покладаючись виключно на підтримку українського народу. Через її лави пройшло від 40000 до 100000 бійців. Вони боролися за незалежну Україну. Її спадщина дещо затьмарена причетністю до вбивств поляків та євреїв. Проте насамперед УПА зосереджувалася на боротьбі проти Сталіна та Гітлера. Чинячи опір нацистам, вони змушували Вермахт відволікати на себе значні бойові сили.
У кожному сенсі український внесок у поразку Гітлера був монументальним. Проте перемога мала темний бік. Можливо, найкраще це підсумував батько мого друга, колишній радянський офіцер, який під час Другої світової служив на передовій. Він якось сказав, що за таку перемогу треба було би судити.
Щоб проілюструвати це, я хочу процитувати мемуари, написані в 1975 році. Вони не призначалися для публікації за радянського режиму; вони побачили світ лише після краху комунізму. Вони говорять про правду війни, яка, якби була висловлена тоді — як і в сьогоднішній Росії — призвела би прямо до арешту. Їх автором був росіянин, Ніколай Нікулін, професійний історик-мистецтвознавець і працівник Ермітажу. Я вибрав ці мемуари свідомо, бо, хоча написані п’ятдесят років тому, вони проливають світло на сучасний режим Путіна, зокрема на те, як він веде війну в Україні.
Коротко перекажу цю історію. Влітку 1941 року, щойно закінчивши школу, Нікулін пішов добровольцем на фронт. Через тридцять років після закінчення війни він повернувся на поля битв своєї молодості. Те, що він там знайшов, приголомшило його: там усе ще лежали скелети непохованих солдатів. Вражений цим жахливим видовищем, він почав писати мемуари, щоб розповісти, як насправді воювала Червона армія.
За словами Нікуліна, очікувана тривалість життя солдата на фронті становила в середньому один тиждень. Після цього солдати неминуче отримували поранення або гинули. Поранених латали і відправляли назад на фронт, і цикл повторювався. Пройшовши через цю «м’ясорубку» два-три рази, більшість гинула. Це була універсальна формула: людей кидали на ворога з повною зневагою до втрат.
Причина була простою: німецькі армії проходили через радянську територію, як ніж крізь масло. Щоби зупинити їхній рух, у радянського командування був лише один метод: завалити ворога горами трупів. Відтак у певні періоди радянські втрати були в сім-десять разів вищими за втрати противника. Після війни німецький ветеран розповів Нікуліну, що деякі кулеметники в його полку мали сходили з розуму; було нелегко вбивати людей, які йшли без кінця, хвиля за хвилею.
Це була безглузда різня. Тих, хто намагався відступити, розстрілювали «загороджувальні загони» НКВС безпосередньо за лінією фронту. Тож НКВС боялися так само, якщо не більше, аніж німців.
Серед командирів і солдатів відбувався жорсткий відбір. Совісні та чесні йшли в бій зі своїми людьми і гинули або діставали поранення. Ті, кому була байдужа мораль, командували з безпечної відстані.
Відбувався «зворотний дарвінівський відбір»: найчесніші, найсміливіші та найрозумніші гинули першими. Виживали опортуністи.
Нікулін писав, що через десятиліття ці «герої» — тепер із медалями та животами — говоритимуть про війну в романтичному світлі. Вони розказуватимуть, що перемога була би неможливою без таких великих втрат. Вони малюватимуть картину війни, яку ледве бачили. Нікулін назвав цей антидарвінівський відбір «бомбою сповільненої дії». Він передбачив, що вона вибухне у XXI столітті, коли ця «маса покидьків» — відібрана і виплекана комуністами — народить нове покоління, подібне до себе.
Слова Нікуліна точно простежують родовід Владіміра Путіна та його оточення. Народившись після війни, Путін ніколи її не знав. Навіть зараз він занадто боїться навіть наблизитися до лінії фронту. Боягузтво Путіна принесло йому прізвисько «бункерний дід». Його знання про війну походять із радянських фільмів і книг, які романтизують жахи. Вони навіюють думку, що ці жахи «можна повторить».
Проблема, однак, не лише в Путіні. Проблема полягає в російській політичній системі, яка з ритмічною регулярністю підносить монстрів на вершину влади, хай то Іван Грозний, Петр Перший, Ніколай Перший, Ленін, Сталін, а тепер Путін. Ця система не може вижити без репресій власних громадян й агресії проти сусідніх народів.
Коротко кажучи, це держава-вбивця. У такій політичній системі масовий терор не є випадковим побічним продуктом; він становить суть держави.
Ніхто не знає цієї правди краще за українців. Особлива трагічність ситуації полягає в тому, що українці, які загинули у війні, були вбиті двічі: спочатку фізично, а потім стиранням їхньої ідентичності. Їм відмовляли в місці в історії, ніби їхнє індивідуальне існування ніколи не мало значення.
Проте історія України несе інше послання: ця система не всемогутня. Їй можна — і треба — чинити опір. Якщо вперто протистояти такій системі, вона не витримає; вона врешті-решт занепаде. Це, власне, те, на що розраховують українці. Вони сподіваються, що за допомоги Заходу — включно з Британією — вони врешті-решт переможуть.
Для народу, який пережив «м’ясорубку» Гітлера та Сталіна, нинішня боротьба — це не просто битва за територію. Це остаточне розрахування з привидами минулого. І з цим духом вони переможуть.
Дякую вам — і Слава Україні!
