«Падають в братні могили… члени Організації українських націоналістів»: нацистські репресії проти мельниківців (1941–1944 рр.). Частина 1

У 1946 р. в одному з українських таборів для переміщених осіб на території американської чи британської зони окупації Німеччини вийшла невелика анонімна брошура під назвою «ОУН у війні 1939–1945» [1]. На сторінках цього видання, яке було продуктом пропаганди ОУН (м), керівництво мельниківців конструювало «правильний» партійний наратив про період Другої світової війни. Діяльність активістів ОУН (м) у роки Другої світової війни описувалася виключно в героїчних та віктимних барвах. У тексті замовчувалися аспекти співпраці ОУН (м) із нацистською Німеччиною, участь у вбивствах євреїв, поляків, а також українців з іншими політичними поглядами [2]. У контексті розгрому нацизму та проведення Нюрнберзького трибуналу мельниківці, використовуючи реальні факти репресій органів поліції безпеки й СД, намагалися показати себе виключно жертвами окупаційної політики гітлерівців. У згаданій брошурі наводилися цифри вбитих німцями членів ОУН (м) на території окупованої України. Водночас підкреслювалося, що більшість страчених німцями активістів ОУН (м) загинули на території Райхскомісаріату Україна (РКУ): «В роках 1941–1944 Організація українських націоналістів утратила 4 756 членів, у тому числі 197 членів вищого керівного складу, себто починаючи з членів повітових керівництв, з того 5 членів Проводу українських націоналістів… та 6 краєвих провідників земель… 95 % членів загинуло на території так званого Райхскомісаріату, що був під пануванням німецького садиста Еріха Коха… Вони були закатовані, розстріляні чи загазовані в чорних возах смерті» [3]. 

У брошурі багато уваги приділялося мельниківцям, які загинули в Києві. Саме в тому виданні чи не вперше прозвучала інформація про те, що в українській столиці загинув 621 член ОУН (м) [4]. У публікації також називалося число прихильників Андрія Мельника, які загинули в нацистських концентраційних таборах. Водночас була згадка про забитого до смерті в Заксенгаузені поета Олега Ольжича (Кандибу) [5].

Десь з початку 1970-х рр., коли на Заході активізувалися дискусії про Голокост, українська діаспора стала ідентифікувати місце розстрілу членів ОУН (м) із Бабиним Яром [6]. До того ж стверджувалося, що члени ОУН (м) були розстріляні німцями за антинацистську діяльність [7]. Саме в такому вигляді у середовищі української діаспори і сформувався наратив про жертви ОУН (м). Після 1991 р. його експортували в незалежну Україну. В 1992 р. у Бабиному Яру активісти правонаступників ОУН (м) встановили дерев’яний хрест, який пізніше було замінено на гранітний. Під хрестом розміщено три гранітні плити. На двох із них викарбувано список зі 62 іменами-псевдонімами активістів ОУН (м).Його у 2000–2003 рр. «на основі мемуарів» склав промельниківський історик Сергій Кот (1958–2022 рр.) (далі – «список 62») [8]. Третя плита містить такий надпис: «1941–1943 рр. в окупованому Києві у боротьбі за незалежну Українську Державу полягли 621 учасники антинацистського підпілля Організації українських націоналістів, серед них – видатна поетеса Олена Теліга. Бабин Яр став їх братською могилою. Героям Слава!» [9]

Мельниківський наратив отримав підтримку частини українських посадовців. Під час жалобного відзначення 75-ї річниці початку розстрілів у Бабиному Яру у Верховній Раді України виступив тодішній голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Володимир В’ятрович [10]. У своїй промові він почасти ретранслював мельниківську версію подій про те, що восени 1941 р. члени ОУН (м) у Києві буцімто були налаштовані проти німців та чинили їм опір, за що й були покарані: «В землі Бабиного Яру поховані і ті, хто відважувався зі зброєю в руках боротися проти нацистів, – радянські підпільники та українські націоналісти. Серед понад шести сотень членів Організації українських націоналістів – Олена Теліга, геніальна українська поетеса та учасниця українського визвольного руху» [11].

За його словами, згідно з радянським підходом члени ОУН (м) «не варті пам’яті», бо «українські націоналісти були колаборантами – отже не могли бути жертвами нацистської окупації» [12]. Але ці твердження суперечать історичним дослідженням. У травні 2017 р. український історик Андрій Усач опублікував блог, який засвідчував, що принаймні двоє зі «списку 62» не були жертвами нацистів і не загинули в Києві. Один із них – перекладач на службі вермахту Роман Фодчук – був убитий у березні 1942 р. під Ростовом під час боїв проти Червоної армії [13]. Поки не наведено жодного документа, який підтверджував би, що німці розстрілювали мельниківців саме у Бабиному Яру. Ба більше, є приклади членів ОУН (м), які активно співпрацювали з німцями та яких ця діяльність не вберегла від німецьких арештів і розстрілів [14]. 

Перші репресії у 1941 р.: Базар

Пізньої осені 1941 р. практично вся територія України опинилася під контролем німецької армії. В усі великі міста України (Львів, Київ, Харків, Сталіно), куди прибув вермахт, приїхали також представники ОУН (м). Вони часто виконували функції перекладачів різних німецьких структурних підрозділів. Станом на той час уже декілька місяців тривали арешти бандерівців. Жовтень 1941 р. приніс недобрі новини й для мельниківців: у Кракові був заарештований і відправлений до в’язниці Монтелюпі їх однопартієць Оксентій Дорошенко. Його швидко звільнили, але через травму ноги йому довелося ще певний час залишатися на лікуванні у в’язничній лікарні [15]. Одна з перших хвиль масових німецьких репресій проти мельниківців прокотилася наприкінці листопада 1941 р. У той час активісти ОУН (м) планували провести низку мітингів та ритуалів, присвячених річниці розстрілу бійців армії УНР під Базаром у 1921 р.

21 листопада 1941 р. мельниківці провели демонстрацію в місті Базар, де згадували вбитих більшовиками учасників Другого зимового походу армії УНР. Мельниківці планували взяти грудку землі з могил українських вояків і вмурувати її в стіну Софійського собору. Зважаючи на війну, руїну, голод та настання морозів акцію можна оцінити як досить вдалу. Кількість присутніх на заході коливалася від декількох сотень до кількох тисяч людей. Під час мітингу, який супроводжувався виступами представників ОУН (м), співробітників місцевих органів окупаційної влади і співанням хору, звучали партійні гасла «Слава Україні!» та «Слава вождеві Андрієві Мельнику!», виконувався гімн «Ще не вмерла Україна» [16].

Німці почали арешти одразу після закінчення мітингу, затримуючи його учасників на під’їзді до Базару. Масштабні арешти пройшли у Коростені та Коростенському районі. Нацистські силові структури відправляли затриманих спочатку до в’язниці у Радомишлі, а пізніше – у Житомир. Там заарештованих тримали в будинку на вулиці Пушкінській, після чого відправляли до колишньої тюрми НКВС на вулиці Миколаївській, де затриманих мельниківців допитували. За кілька днів після мітингу в Базарі німці заарештували близько 200 мельниківців. Іноді в післявоєнних спогадах мельниківців повідомляється, що з листопада на «терені Волинського інспекторату» заарештовано «721 українця» [17], які були членами ОУН (м) або співчували цьому руху, але ця цифра видається завищеною.

На початку грудня 1941 р. деяких затриманих розстріляли у передмісті Житомира – Мальованці. Німці вивозили мельниківців на страту вантажівками. Приречені по дорозі співали гімн «Ще не вмерла Україна». З-під розстрілу в Житомирі вдалося втекти двом мельниківцям – Петру Марчуку (втік із в’язниці) та Івану Демковичу (втік із розстрільної ями). Проте до кінця війни вони не дожили. Марчука німці розстріляли в 1942 р. у Харкові, а Демкович, будучи залучений до створення мельниківських партизанських загонів у 1943 р., загинув від рук Служби безпеки (СБ) ОУН (б) [18]. Загалом наприкінці листопада – на початку грудня 1941 р. було вбито декілька десятків активістів та симпатиків ОУН (м). Офіційний мельниківський наратив оперує даними про 120 розстріляних людей, з яких 24 особи були членами ОУН (м) [19]. Проте й ці цифри виглядають завищеними. Відомо, що серед розстріляних був колишній бургомістр Житомира Юрій Орищенко з дружиною та Роман Городецький (відомий також як «О. Сурмач»). Згідно з мельниківським наративом, коли розстрілювали останнього, він зірвав із себе сорочку і кинув її в німців зі словами: «Стріляйте, кати! Слава Україні!» [20]. Про Городецького відомо, що з початку вересня і принаймні до 5 жовтня 1941 р. він знаходився в Рівному й налагоджував там партійну роботу. У цьому місті він брав участь у формуванні поліцейського підрозділу, який мав напівофіційну назву «Перший український полк ім. Холодного Яру» [21]. У січні 1942 р. про долю Городецького почала хвилюватися його родина, яка мешкала на території Генеральної губернії (ГГ). 30 січня того ж року його сестра Люба, котра працювала в делегатурі Українського допомогового комітету у Радимні, написала лист до одного з керівників ОУН (м) на прізвище Горчук. Там вона повідомляла, що Городецький після перебування в Рівному вирушив до Житомира і з грудня 1941 р. від нього не було жодної вістки [22]. Через десять днів Люба отримала лист, у якому повідомлялося, що німці заарештували Романа в Житомирі через чотири дні після мітингу в Базарі – 25 листопада 1941 р., і «відтоді жодних вісток про нього» керівництво ОУН (м) не має [23].

«Ближчі дані про смерть…»: арешт та розстріл редакції «Українського слова». Німецьке бачення

Мельниківці, які вперше дісталися до столиці УРСР 19 вересня 1941 р., зробили великий внесок у формування самоврядування та допоміжної поліції в Києві. Серед членів ОУН (м), які прибули туди у вересні–жовтні 1941 р., була група, що працювала «з доручення військової влади» на відділ пропаганди «У». До цієї групи входило ядро майбутньої редакції газети «Українське слово» (далі УС) – Іван та Анна Рогачі, Петро Олійник, Ярослав та Дар’я Чемеринські. Всі вони вступили до відділу «У» в вересні 1941 р. у Львові за рекомендацією зондерфюрера редактора Гекеля (повне ім’я невідоме). Це стало результатом співробітництва ПУН та відділу пропаганди «У» [24]. 21 жовтня того ж року з Рівного до Києва приїхала поетеса Олена Теліга разом із чоловіком Михайлом. Найімовірніше, до української столиці разом з ними прибули Олег Штуль (Жданович) та вже згадуваний Городецький (Сурмач) [25]. Можливо, Теліга також співпрацювала з відділом «У», редагуючи літературно-мистецький додаток до УС – «Літаври». Всі ці діячі легально працювали в Києві до перших арештів, які розпочалися в грудні 1941 р.

Те, що політика німців в Україні йде у розріз із планами ОУН (м), прихильники полковника Мельника, які перебували в Києві, виразно відчули ще до початку репресій за базарівську акцію. Зокрема у середині листопада 1941 р., коли була розпущена Українська національна рада (УНРада). У результаті цього 20 листопада 1941 р. на квартирі Олега Кандиби (Ольжича) на вулиці Караваївській (зараз – Льва Толстого), 11 відбулася нарада активу ОУН (м) у Києві [26], на якій було прийнято рішення про виїзд на Захід «розконспірованого» активу [27]. Але де-факто нічого не було виконано до перших арештів мельниківців у Києві. 

12 грудня 1941 р. заарештували редакцію УС, а 14 грудня газета почала виходити під іншою назвою «Нове українське слово», де було змінено промельниківську політичну лінію. Що відбулося після того? На подробиці тих подій проливає світло анонімний звіт від 8 липня 1943 р., підписаний «Ю. С.». Точно невідомо, яка саме німецька структура підготувала цей документ – можливо, він був написаний співробітником київської поліції безпеки та СД. Його україномовний переклад знаходився серед документів відомого мельниківця Михайла Селешка і, можливо, потрапив до його рук у 1943 р. через «своїх людей» в СД Києва. Заголовок документа має назву «Ближчі дані про смерть Івана Рогача, Ярослава Чемеринського, Петра Олійника та Анни Рогач і Дарії Чемеринської». У звіті повідомлялося, що в листопаді 1941 р. цивільна німецька адміністрація, яку репрезентували органи РКУ Еріха Коха та поліції безпеки й СД, почала «перевірку» редакції УС. Головним, що не подобалося німецькій цивільній адміністрації, було те, що УС пропагувала «в найяскравішому світлі… українські самостійницькі змагання», прославляла «українську силу» та представляла Україну «як підмет усіх подій», а також замовчувала «великий вклад і жертви, які поклала Німеччина у боротьбі з більшовиками». За словами автора звіту, редакція УС «не брала до відома інтереси Німеччини й не пропагувала їх у щоденнику». Говорилося також, що Рогач відмовився розмістити в газеті портрет Гітлера та заявив, що то буде «пропаганда страхіття» [28].

Важко сказати, чи була правдивою історія про (не)розміщення портрета Гітлера. Найімовірніше, що ні. А те, що на сторінках УС не публікувалися пронімецькі і прогітлерівські статті, не відповідало дійсності. Поряд із пропагандою ідей ОУН (м), замішаних на антисемітизмі, на сторінках зустрічалася низка статей, де хвалебно описувалася нацистська Німеччина та її армія. Наприклад, 14 жовтня 1941 р. в одній зі статей УС говорилося: «Земле рідна, тепер ти наша!.. Твоєму народові дали силу й непоборність переможні дії Німецької Армії та армій всієї культурної Європи, що йдуть з Великонімеччиною. На остаточну розправу з дикунством червоної Москви. На своїх мечах принесли вони українським селянам землю й волю під прапором національного та державного визволення» [29].  

Теліга, яка співпрацювала з редакцією УС, ще перебуваючи в Рівному, написала для газети «Волинь» статтю «Розсипаються мури», де вона схвалювала та навіть в чомусь захоплювалася рухом німецьких військ Україною восени 1941 р.: «З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці, дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ – світ ворожий і нам. Хоча і не від наших рук, але ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів із Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій в світі» [30]. Пронімецькі позиції висловлювали київські мельниківці в листопаді–грудні 1941 р. у приватних розмовах. Так, Рогач якось сказав одному українцю: «Ми мусимо допомагати німецькому вермахту у боротьбі проти більшовизму» [31]. Ба більше, коли він керував УС, то цілеспрямовано не пропускав статті навіть з мінімальною критикою німецького окупаційного режиму в Україні [32].

Відповідно до звіту, цивільна адміністрація звільнила редакцію УС від роботи, а СД зробила обшук в приміщенні газети. Там були виявлені документи, які  показали, що редакція належить до «радикального крила» руху Мельника та займається «виразною протинімецькою діяльністю». Німецький звіт інформував, що група Рогача виступала за «створення слов’янського блоку», поширювала «сумніви в побіду німців, а відносно англійської сторони заявлена невтральність». Німці з СД стверджували, що органи цивільної окупаційної влади вели з редакцією УС перемовини й переконували в «доцільності беззастережної співпраці з німцями». Багато в чому твердження СД про симпатію ОУН (м) до західних союзників (британців і американців) суперечило програмним тезам мельниківців того часу. Наприклад, у програмних документах однієї з конференцій мельниківців у квітні 1942 р. негативно оцінювалися «американські чи англійські… плани Паневропи» [33].

За словами автора німецького звіту, після «співбесіди» редакція УС була звільнена з тюрми, але колишні заарештовані, будучи на «умовній волі», мали регулярно «зголошуватися до поліції». Автор звіту повідомляє, що співробітники редакції УС після того все одно «поводилися самовпевнено, ясно і одверто дальше стоячи на своїх самостійницьких позиціях, ще більше глузували собі із завваг німецьких органів та висміювали німецьку політику в Україні» [34].

Тут, можливо, німці до певної міри мали рацію. Як згадують очевидці, коли десь 24 грудня 1941 р. редакцію УС звільнили, Рогач «був оптимістично настроєний та навіть сподівався, що йому повернуть редакцію» УС, бо він «не бандерівець, тільки мельниківець». Олійник, у свою чергу, жартував про суп у тюрмі, називаючи його «нойорднунг Европас» [35]. Одразу після звільнення редакції УС Кандиба влаштував нараду керівництва мельниківців у Києві. Туди він запросив і вислухав Рогача (та, можливо, частину інших звільнених із тюрми). На нараді відбулася дискусія, в результаті якої Рогача просили залишити Київ. Як повідомляє Ярослав Гайвас, останній відмовився це зробити [36]. За словами автора звіту, німці запропонували співробітникам редакції газети виїхати до Райху «на працю в якихось німецьких видавництвах, де вони мали б пізнавати націонал-соціалізм, набрати відповідного знання і практики, а згодом повернути в Україну та працювати по вказівкам і напрямних німецької влади» [37]. 

Як повідомляло СД, редакція УС від цієї пропозиції відмовилася. Найімовірніше, це було неправдою. За іншими даними, співробітники УС були викликані до СД, де їм наказали в певний день зібрати речі та чекати на автобус, який вивезе їх «до Німеччини». Наказ німців вони виконали. Одного дня їх з дому забрав автобус, який відвіз туди, «де ніхто їх більше не бачив». Пізніше в тюрмі в Потсдамі під час допитів Михайла Селешка один з німецьких функціонерів СС-гауптштурмфюрер Вільгельм Вірзінг [38] казав, що Рогач і все його оточення з УС було поставлено «перед військовим судом» та розстріляно «за невиконання наказів» [39]. Це багато в чому перекликається з тим, що було сказано в німецькому звіті 1943 р. Можливо, Вірзінг читав той звіт або говорив з людьми, які його писали. Показовим є те, що, коли німці садили в автобус колишню редакцію УС, їм заборонили взяти спаковані особисті речі з собою. Тобто Рогач і його оточення могли зрозуміти, що їх везуть не до Берліна, а кудись «в інше місце», яке знаходиться не дуже далеко. Через деякий час до квартири, де колишня редакція УС чекала на автобус, заявилися співробітники СД, виламали двері та забрали речі заарештованих [40].

Відповідно до німецького звіту, після звільнення членів редакції газети СД проводило розслідування й опитало багато людей з оточення співробітників редакції. Опитані буцімто дали на них «великий обтяжуючий матеріал». Ймовірно, одним із тих, хто дав свідчення проти Рогача, був Лев Дудін – київський русофон, який редагував російськомовний інформаційний додаток до УС «Останні вісті» [41]. За словами автора звіту, Рогач та інші співробітники УС писали «погрожуючі листи» до цих людей і ці записки були виявлені після другого арешту цих мельниківців. Важко сказати, хто саме давав СД свідчення проти них. Це могли бути і заарештовані співробітники місцевих органів влади та київські русофони, які не любили мельниківців і пізніше заволоділи «Новим українським словом». Найімовірніше, співробітників УС допитували після першого арешту, коли вони періодично «зголошувалися» в СД. Усе це закінчилося арештом та розстрілом колишньої редакції УС, як повідомляє автор звіту, у січні 1942 р. До того ж відсутні подробиці того, як саме їх заарештовували, куди доставляли перед розстрілом і чи був якийсь судовий процес перед убивством: «Іван Рогач, Анна Рогач, Петро Олійник, Ярослав Чемеринський та Дарія Чемеринська були розстріляні німецькою владою в січні 1942 р.» [42].

Головною причиною арештів і розстрілу редакції була, радше, не якась антинімецька діяльність, якої де-факто не здійснювалося, а їх приналежність до ОУН (м). У звіті їх група називається «явними українськими шовіністами» [43]. Тоді ж, у грудні 1941 р., деяких лідерів ОУН (м) у Києві СД заарештувала, але через дуже короткий час відпустила. Так сталося, зокрема, з Осипом Бойдуником. Його взяли під арешт 20 грудня у післяобідній час та, протримавши декілька годин, звільнили, коли вже була комендантська година. Коли Бойдуник повернувся додому, то за допомогою командира Буковинського куреня (далі – БК) Петра Войновського наступного ранку на автомобілі поїхав до Рівного. Звідти він виїхав до Львова, а після – до Берліна, де зустрівся з Мельником і членами ПУН та розповів про ситуацію в Україні [44]. Можливо, що таким же чином німці хотіли вчинити з Рогачем і редакцією УС, але на певному етапі вирішили їх розстріляти, бо вони не хотіли полишати Київ.

Зникнення Рогача та всієї колишньої редакції УС викликало розпач і паніку в середовищі київських мельниківців. Усі боялися арешту. Багато хто з членів ОУН (м) почав залишати українську столицю й рухався у напрямку Галичини або Волині. Наприклад Антін Баранівський, який також входив до редакції УС, десь у січні 1942 р. виїхав на Волинь, де займався організацією підпілля та був уведений представником ОУН (м) до штабу УПА «Поліська Січ» Тараса Боровця (Бульби). У липні 1942 р. Баранівський нелегально був у Києві і певний час переховувався у своєї сестри Тамари [45]. Ярослав Гайвас в одному своєму інтерв’ю вже після здобуття Україною незалежності казав про те, що Олег Ольжич (Кандиба) в той час намагався вмовити Телігу залишити Київ, але та категорично відмовилася: «Ольжич переконував Телігу, щоб вона вийшла на міграцію. Теліга категорично відмовилася і сказала Ольжичу останню фразу: «Києва я вже, Олеже, не покину». На що він відповів, що треба скінчити розмову, бо вже пізно – була комендантська година. Вони стали, поцілувалися і розійшлися. На другий день Ольжич виїхав, а за два або три дні Телігу разом з чоловіком заарештували, як вони прийшли до літературно-мистецького клубу. Я чув цю розмову, я бачив ці намагання, як Ольжич наперед від себе її переконував, чому вона повинна виїхати. Він казав: «Ми потребуємо, боротьба буде тривати далі. Я знаю, що треба, щоб люди тут загинули, але не такі люди, що можуть виявитися і багато доброго зробити на інших відтинках. То нам ж потрібне!» «Ні, я рішила». Ніякі аргументи не діяли. Тоді він перейшов на організацію, що то воля організації. «Ні, я залишаюся на доручення полковника, то доручення полковника. Друже Олеже, на жаль, я рішила з Михайлом – ми залишаємося в Києві. Ми знаємо, що буде, і ми готові на те. Хтось мусить через те перейти» [46].

Наприкінці січня – на початку лютого 1942 р. активісти ОУН (м) у Києві жили в передчутті арештів. У їхньому середовищі поширювалися різні чутки на кшталт того, що Рогач живе в Берліні, а Осип Бойдуник зустрічався з Розенбергом і говорив про нього [47]. 6–9 лютого 1942 р. СД арештувало декілька десятків членів ОУН (м) у Києві. Серед них 9 лютого у будинку Спілки письменників України затримали Олену та Михайла Теліг. Також було заарештовано багато членів самоврядування, які не були членами ОУН (м) [48]. Німці позбавили свободи, наприклад, голову українського Червоного Хреста Федора Богатирчука [49] і співробітника міської управи Вацлава Стефаника, який прибув із Праги [50]. Докладно невідомо, чи був в ОУН (м) затриманий тоді колишній голова УНРади проф. Микола Величківський [51]. Приблизно в той же час у приміщенні міської управи був заарештований бургомістр Володимир Багазій [52]. Останній дружив з Рогачем та Олійником. У лютому 1942 р. в Києві були затримані здебільшого представники ОУН (м), які працювали відкрито. Законспіровані бандерівські кадри на той час не постраждали (принаймні масово). Так, наприклад, в одному будинку з Оленою Телігою мешкала, але не була заарештована активістка ОУН (б) Люба Лемик (Возняк), дружина Миколи Лемика, яка залишила Київ у березні 1942 р. [53] За декілька днів до цих арештів, 4 лютого 1942 р., німецька поліція безпеки та СД підготувала звіт про події на території окупованого СРСР. У цьому документі багато говорилося про події в Києві, зокрема про діяльність там активістів ОУН (м). У цьому документі мельниківці були показані як вороги нацистської Німеччини, які контактують з Великобританією і з тактичних причин співпрацюють з більшовицьким підпіллям [54]. Найімовірніше, саме цей звіт спровокував наказ СД провести арешти мельниківців у Києві в лютому 1942 р.

Спроби визволення ув’язнених

Більшість заарештованих відправили до в’язниці на вулиці Короленка, 33. У той час мельниківці, які перебували в Києві на напівлегальному становищі, намагалися визволити з в’язниці хоча б Телігу. Після арешту Теліги та її оточення Штуль відправив Уласу Самчуку в Рівне лист, якого той отримав 10 чи 11 лютого 1942 р. У листі він просив Самчука зробити все можливе, щоб врятувати Телігу. Самчук звернуся до знайомого співробітника рівненського СД СС-гауптштурмфюрера Альберта Мюллера [55], «який добре говорив по-українськи, походив з Галичини» і вважався «великим прихильником» ОУН (м). Мюллер виявив інтерес до справи Теліги та її товаришів, бо було «арештовано людей, яких він протегував», і згодився їхати до Києва. Водночас він схвильовано заявив Самчуку, що київське СД має «особливі» повноваження і на його роботу дуже важко впливати. Через деякий час Мюллер виїхав до Києва [56].

Були й інші спроби визволити Телігу та інших заарештованих мельниківців. Чоловік на прізвище Грінберг, ймовірно, галицький німець, який брав участь в українських визвольних змаганнях під час громадянської війни і співпрацював з мельниківцями, у 1944 р. залишив спогад про своє відвідання Києва. Його дата в рукописних спогадах вказана некоректна (жовтень 1943 р.), але то могла бути описка або помилка людини, що записувала спогади під диктовку. Грінберг розказує, як прибув до Києва у складі групи німецьких військових та оселився в готелі «Київ», що був «тільки для німців» і знаходився на вулиці Володимирській недалеко від СД. Він згадував, що до нього прийшла делегація у складі трьох жінок, які сказали, що вони представляють «Союз українських жінок», і попрохали допомогти у звільнені Олени та Михайла Теліг, Івана Рогача й інших членів, яких заарештували німці. Грінберг мав при собі «припоручні листи» від Арно Шикенданца (Arno Schickedanz), німецького дипломата періоду нацизму, співробітника зовнішньополітичної служби НСДАП (Außenpolitischen Amt der NSDAP – APA) та міністерства окупованих східних територій (Reichsministerium für die besetzten Ostgebiete) [57]. Того ж дня, за словами Грінберга, він зайшов до тюрми СД, де його «прийняли без черги» і «вислухали уважно» [58].  

За даними післявоєнного слідства у ФРН, через чотири дні після арешту співробітники СД повідомили заарештованих співробітників УС, що їх присуджено до розстрілу. У той час мельниківці та їх союзники почали писати листи на ім’я Альфреда Розенберга і його заступників по міністерству з проханням звільнити заарештованих у Києві. Один з таких листів був написаний до Георга Ляйббрандта українським еміграційним діячем Садівничим [59]. Інший лист (у якому заступалися за Величківського) був надісланий напряму до Розенберга колишнім міністром земельних справ УНР Євгеном Архипенком [60]. Після цього було створено «спеціальну комісію» (найімовірніше під керівництвом міністерства окупованих східних територій), яка відправила телеграму з Берліна до київського СД. У ній повідомлялося, що заарештованих заборонено розстрілювати до прибуття цієї комісії до Києва. Після прибуття «людей з Берліна» частину заарештованих було звільнено. Головним чином це була місцева київська інтелігенція [61]. Деяких заарештованих протримали до кінця травня 1942 р., як було, наприклад, з вищезгаданим Стефаником [62].

Але певну частину мельниківців та їх прихильників, здебільшого тих, які прибули до Києва восени 1941 р., німці розстріляли. У цій ситуації спроби врятувати однопартійців виявилися невдалими. Згаданий Мюллер прибув до столиці України, але визволити Телігу не зміг. Пізніше він розповідав Самчуку історію про те, що Теліга докоряла людям, у яких була в гостях, тим, що вони повісили на стіні портрет Гітлера. Про це було донесено в СД, і, за словами Мюллера, німці «цього їй не могли дарувати» [63]. Інтервенція Грінберга також не принесла успіх. В СД йому повідомили: «Вчора всі були, на жаль, розстріляні… Чому ви не прийшли раніше?» [64]

Існує імовірність того, що розстріл оунівців з оточення Теліги та, можливо, самої Теліги відбувся не напередодні візиту Грінберга, а набагато раніше, і відповідь про «вчора» була свого роду відмовкою з боку співробітників СД.

“Це дослідження виконано за підтримки стипендії The Kolasky Visiting Research Fellowship in the Humanities and Social Sciences, Law Education, and Library Sciences at Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta та в межах проєкту «Europa und die Ukraine im 20. Jahrhundert – sowjetische Herrschaft, deutsche Okkupation und konflikthafte Erinnerungen»”.

Автор дякує за консультації і поради під час написання тексту Каю Струве, Андрію Усачу, Сергію Коту, Юрію Черченку.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.