«Падають в братні могили… члени Організації українських націоналістів»: нацистські репресії проти мельниківців (1941–1944 рр.). Частина 2

Подальші арешти мельниківців у Києві

Залишається загадкою, де і коли розстріляли мельниківців, заарештованих у лютому 1942 р. Наприклад, виникає плутанина, коли заарештували й розстріляли активіста ОУН (м) та начальника слідчого відділу київської поліції Романа Біду (Гордона). За слова Штуля, то сталося ще на початку грудня 1941 р. [1] Стефаник, у свою чергу, повідомляв, що його арешт і розстріл відбувся у лютому 1942 р. [2] Свідчення про його арешт у січні 1942 р. знаходимо також у звіті про розмову двох лідерів ОУН (м) Михайла Селешка та Дмитра Андрієвського з референтом з українських справ у міністерстві окупованих східних територій Міддельхаузе від 24 січня 1942 р. Мельниківці жалілися на арешт Біди київською поліцією безпеки та СД, але, за їхніми словами, затримання здійснили «енкаведисти», що «стали виповняти службу і на німецький наказ стали по всьому місту шукати за начальником міліції [3], що його вбити». За словами Селешка й Андрієвського, Конкелю вдалося втекти, а над Бідою після арешту «знущалися», «тортурували» та приговорювали: «Ось ми тебе, жовтоблакитнику, не знищили давніше, то знищимо тепер» [4]. Загалом мельниківці відмітили, що «всі німці в Києві працюють тепер… проти всіх жовтоблакитників, тобто українців, що думають по-національному» [5].

Але тут не слід забувати, що для еміграційного наративу (як українського, так і російського) властиве перебільшення пливу радянської агентури на колаборантські структури. До того ж Селешко та Андрієвський, можливо, у розмові з представником нацистської Німеччини з дипломатичних міркувань не хотіли напряму звинувачувати окупаційний режим у переслідуваннях мельниківців, бо шукали підтримки міністерства Альфреда Розенберга.

Після цієї хвилі масових арештів членів ОУН (м) СД продовжувало вишукувати активістів, лояльних до Мельника. Зокрема, на початку квітня 1942 р. у Києві була спроба арештувати Олега Штуля та Михайла Михалевича. Співробітники СД всю ніч чекали у приміщенні, де вони звично ночували [6], але Штулю й Михалевичу вдалося виїхати з Києва.

Наступна хвиля масових арештів в українській столиці припала на початок вересня 1942 р. Київським СД тоді було затримано біля тридцяти осіб, причетних до ОУН (м). У мельниківському звіті фігурують декілька прізвищ (можливо псевдонімів), які можна розібрати: Романів, Геля (?), Левченко, Лоєцька (?), голова референтури пропаганди ОУН (м) у Києві Василь Кузьмик (псевдо Петренко) та ін. Принаймні троє з них були розстріляні німцями – Романів, Левченко, Дейнека. Людині з прізвищем (або псевдо) Гаркуша вдалося втекти. Частину затриманих, зокрема Лоєцьку, німці вивезли «до лягру примусових робіт у Латвії» [7]. Автор одного мельниківського звіту робить припущення, що решту заарештованих у вересні 1942 р. «правдоподібно вивезли на роботи до Німеччини». Не можна виключати, що їх могли перевезти до тюрем або концтаборів на території Райху та Г. Кузьмику (Петренку) якимось чином вдалося звільнитися. У лютому 1943 р. він інформував організацію, що живе в Києві. У подальшому сліди Кузьмика (Петренка) губляться. Ймовірно, він став жертвою репресій німців або бандерівців десь поза Києвом [8].

За декілька місяців до того, у вересні 1942 р., німці арештували певну частину службовців 115-го та 118-го батальйонів української охоронної поліції в Києві – головним чином членів ОУН (м) [9]. Але далеко не завжди подібні арешти закінчувалися розстрілом. Так сталося з прибулим до Києва в складі Буковинського куреня (БК) 30-річним уродженцем Буковини Созонтієм Пендуляком (Пиндуляком). У БК він був чотовим, а з листопада 1941 р. почав служити в поліції. Пізніше він пішов на службу у 115-й батальйон шуцманшафту. Він перебував там на службі до 1 серпня 1942 року. Пендуляка спочатку на шість місяців посадили у в’язницю, а потім відправили до Сирецького табору. Будучи в’язнем табору, він працював на декількох підприємствах, у тому числі на заводі «Більшовик». У вересні 1943 р., коли йшла евакуація табору до Ковеля, Пендуляку вдалося втекти у Василькові. 24 листопада 1943 р. він дістався до Здолбунова Рівненської області, де був завербований до бандерівської СБ з позивним «Буковинець» [10].

Арешти мельниківців у Києві проводжувалися до кінця німецької окупації. Головним чином вони торкалися членів ОУН (м), які вели напівлегальний спосіб життя, маючи, наприклад, для прикриття якусь роботу в поліції або цивільних органах окупаційної адміністрації. Зокрема, на початку 1943 р. в Києві затримали п’ять осіб. У мельниківському звіті повідомляється, що їх арештувало СД «буцімто за комунізм». Можливо, то була провокація німецької поліції, яка затриманих українських націоналістів часто безпідставно звинувачувала у співробітництві з більшовиками. 15 березня 1943 р. заарештовано «ройового та заразом зв’язкового з молоддю» на прізвище Кравченко, а через п’ять днів – «юнака Мовчана», який видав німцям «провідне звено юнацтва». У результаті було заарештовано ще шість членів ОУН (м) [11].

Крім самого Києва німці арештовували мельниківців і на території Київської області. Зокрема восени 1942 р. СД арештувала та розстріляла провідника ОУН (м) у Сквирському районі на прізвище Сотниченко (ім’я невідоме). Як передавав мельниківський звіт, то була людина з неординарною біографією: до війни він був професором університету та членом ВКП (б) [12].

Незважаючи на всі ці репресії, певна кількість мельниківців продовжувала служити в рядах поліції Києва – принаймні до весни 1943 р. 3 жовтня 1942 р. вже згадуваний Кабайда писав в одному зі звітів, що у складі ввірених йому підрозділів служать українці двох типів: «буковинці» та «місцеві» [13]. В іншому звіті київської міської поліції, датованому 18 листопада 1942 р., повідомлялося, що службовим перекладачем у відділі І-В штабу поліції був член БК Корній Товстюк [14]. Хоча, відповідно до офіційного мельниківського наративу, створеного за участю самого Товстюка, він «з кінця грудня 1941 р. перейшов на нелегальне становище і перебував на підпільній квартирі на лівому березі Дніпра, але підтримував зв’язок з соратниками і навіть відвідував Київ» [15].

Перебуваючи на службі в поліції та в самоврядуванні в Києві, мельниківці брали участь у переслідуванні євреїв. Свідчення про те, що члени БК були присутні в Києві та навіть у Бабиному Яру під час масових розстрілів, знаходимо у спогадах Ярослава Гайваса. Він писав, що активіст ОУН (м), начальник слідчого відділу київської поліції Роман Біда (Гордон), який був присутній у перший день розстрілу в Бабиному Яру, інформував активістів ОУН (м) у Києві про перебіг знищення євреїв. За словами Гайваса, за день до початку розстрілу до Біди прибув «німецький зв’язковий» разом «з полковником жандармерії», які запросили його «взяти участь в обсервації перебігу збірки (євреїв – Ю. Р.)». Ймовірніше за все, це були представники зондеркоманди 4а. Наступного дня у Бабиному Яру за наказом німців Біда мусив «пильнувати місця, де скидали речі, кинені або видерті жидам (курсив мій – Ю. Р.)» [16].

Згідно свідчень Гайваса, на місці розстрілу були присутні дві членкині БК Євгенія та Теодозія Суховерські [17]. Докладно не відомо, чим вони там займалися, але, ймовірніше за все, вони також, як і Біда, були зайняті сортуванням та охороною речей убитих євреїв.

Також існують документи, які свідчать, що Біда займався пограбуванням єврейського майна і, вірогідно, сам разом з іншими мельниківцями брав участь у вбивствах євреїв. За даними радянської розвідки, він разом з начальником поліції Києва Анатолієм Конкелем (Орликом) суворо допитували «комуністів, бандерівців та євреїв і масово розстрілювали у підвалах університету по вулиці Короленка [18] та у Бабиному Яру». Далі в звіті повідомляється, що Біда був розстріляний німцями за «розкрадання єврейського майна» [19]. До речі, випадок Біди не був унікальним. Пограбуванням єврейського майна в Києві займався також бургомістр Багазій і багато членів БК та інших прибулих членів ОУН (м) [20]. Вищезгаданий Пендуляк був заарештований німцями за «перепродаж продуктів харчування» [21].

Місця розстрілу в Києві та кількість убитих

Назагал для спогадів активістів ОУН (м), написаних у 1970–1990-х рр., властиві повідомлення, що всі мельниківці, які стали жертвами німців у Києві, були знищенні саме в Бабиному Яру. Так, активіст БК Орест Білак (1926–2021 рр.) у такому ж ключі писав про членів цього підрозділу Архіпа Кибіча і Семена Димидюка, які були уродженцями села Рівня (зараз – Рожнятівський район Івано-Франківської області). Ці члени ОУН (м) були учасниками походу БК на Київ. Як повідомляв Білак, вони були «арештовані гестапо перед Зеленими святами 1942 р. І від того без вісті… Для нас означало, що вони загинули у Бабиному Яру» [22]. 

Хоча, як видно з тексту Білака, фактів того, що їх розстріляли саме у Бабиному Яру, немає. Загалом за часів німецької окупації в Києві було декілька тюрем. «Головні» й найбільш відомі знаходилися на вул. Короленка, 33, та на Лук’янівці. Відомо, що ув’язнених розстрілювали як у дворах цих установ, так і в Бабиному Яру. Тіла вбитих у цих двох в’язницях ховали на Лук’янівському кладовищі, в Бабиному Яру та, можливо, спалювали ще десь у третьому місці. Крім цих двох місць ув’язнення, в Києві було ще принаймні три в’язниці: 1) на вул. Короленка, 15, де містився кримінальний відділ СД і допоміжна кримінальна поліція; 2) на вул. Польовій, де сиділи німецькі та українські поліцейські; 3) на вул. Пилипа Орлика (вул. Чекістів), 5а, де знаходилися службовці допоміжної поліції Києва [23]. Не виключено, що там також могли розстрілювали в’язнів.

Після звільнення Києва від нацистів радянські органи знайшли на стінах приміщення колишньої в’язниці СД на Короленка, 33, багато написів, які робили члени ОУН перед стратою. Це є свідченням того, що саме ця тюрма була одним із найбільших центрів концентрації заарештованих членів ОУН (як мельниківців, так і бандерівців). Так, в камері № 40 влітку 1943 р. сидів активіст ОУН Сапович, який написав на стіні: «…забрали з камери 18.7 – розстріл» [24].

У камері № 60 тої ж тюрми знаходився Кость Гаранчук («Крук», «Юрко»), якого заарештували 12 червня 1943 р. за доносом коменданта поліції у Корсуні Дмитра Дреля. На стіні камери заарештований написав: «Справа пропала. Україна мене породила – на Шляху Боротьби за Волю України згинув. Член ОУН на різних роботах з 1932 до 1943» [25].

У камері № 30 сидів Зиновій Домазар (Зенко, Аркадій), який у липні 1941 р. був відправлений від ОУН (м) до «Поліської Січі», а восени того ж року перебрався до Києва та став крайовим провідником ОУН (м) на ЦУЗ і тривалий час служив у поліції [26]. Перед смертю він залишив напис на стіні з датою, підписом та мельниківським гаслом: «Дом Зен 5.7.[19]43 – 5.9.[19]43. Бог і Україна» [27].

У перші роки після війни були перші спроби ідентифікувати, де саме в Києві загинули мельниківці. У своєму свідченні, написаному в 1946 р., Олег Штуль першим пише про подробиці арешту Теліги й робить припущення про місце та час її смерті. При тому він стверджує, що Теліга була розстріляна, а не вчинила самогубство, і пропонує декілька місць, де СД могло її вбити та поховати: «Ми, звичайно, нічого не знаємо про саму смерть. Мури в’язниці НКВД при вулиці Короленка, 33, де містилося гестапо, – дуже грубі. А Бабин Яр чи інші могили – мовчазні. І тому знаємо небагато… Моє внутрішнє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі над ранок 13 лютого в п’ятницю. Доказів жадних, але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом» [28].

Далі Штуль у своїх спогадах пише, невідомо на що спираючись, про те, якими були останні хвилини Михайла та Олени Теліги: «Десь за три тижні виїхали ми з Києва, евакуюючи тих, що не були так конечні. Я ще кілька разів був у Києві. З різних джерел пробував щось довідатися. Даремно. Лише таке дійшло до нашого відома: однієї ночі в половині лютого над ранком зчинився на в’язничних коридорах рух. Звичайна річ – виводять на розстріл. В’язниця насторожилась. Раптом чути крики: хто вийде живим – скажіть всім, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані. Почулися крики катів, почулися удари, загрюкотіли двері – все стихло. Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверха тризуб. Ось усі сліди трагедії. Ще перед розстрілом один з гестаповців сказав про Олену: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе…» Один з катів висловився: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка» [29].

Достеменно не відомо, вигадав Штуль цю історію чи дійсно мав розмову з іншими заарештованими або катами. Якщо він говорив зі співробітниками СД, то це показує рівень глибини колаборації ОУН (м) з німцями в роки війни. Пізніше сюжетна лінія про ці «захоплення» мужністю Теліги німцем-«гестапівцем» зі спогадів Штуля стала частиною практично будь-якої «канонічної» біографії поетеси [30].

Відтак, за основною версією поетеса була розстріляна [31]. Інша історія загибелі Теліги описується в післявоєнних мемуарах київського бургомістра Леонтія Форостівського, який був у курсі багатьох подій, що тоді відбувалися в місті. Він писав, що Теліга «перерізала собі вени й стекла кров’ю» у камері в’язниці [32]. Ця версія підтверджується свідченнями Стефаника, який у цей час також сидів разом з Телігою у в’язниці на Короленка, 33. За його словами, німці під час допитів страшно били й мучили Телігу, і тому вона вчинила самогубство у своїй камері «в березні 1942 року», перерізавши «шматком скла вени на руці». Як стверджував Стефаник, Теліга написала кров’ю на стіні, що позбавляє себе життя «через тортури» [33]. Ця версія загибелі Теліги виглядає найбільш правдоподібною. 

Подібні протиріччя стосуються й загибелі інших мельниківців у Києві. Наприклад, реконструюючи діяльність певних діячів в українській столиці, можна знайти аж три місця загибелі. Так, відповідно до мельниківського наративу, вже згадуваного Домазара вбили в «київській тюрмі Лук’янівка» [34], хоча, як було показано вище, свої передсмертні написи він залишив на стіні у тюрмі СД на Короленка, 33. У спогадах іншої активістки ОУН (м) Тамари Баранівської повідомляється, що він був заарештований у Києві в серпні 1943 р. «під час «облави» біля стадіону «Динамо». За словами Баранівської, Домазара «мордували гестапівці на Короленка, а пізніше відправили в концентрак на Сирцю», як то сталося з Пендуляком, і там він «був закатований на смерть» [35]. Тобто з великою достовірністю можна стверджувати, що заарештованих членів ОУН (м) поліція безпеки та СД могла вбити і поховати (або спалити труп) у Києві в багатьох місцях – не обов’язкового саме у Бабиному Яру. Цікаво, що у звіті ЦРУ від 5 січня 1953 р. про діяльність ОУН (м) у період війни не говорилося про Бабин Яр як місце розстрілу чи поховання Рогача, Теліги та інших, хоча повідомлялося, що вони були «заарештовані й страчені німецькими окупаційними силами» [36]. 

Проблемним залишається питання, скільки мельниківців було вбито в Києві. Яку документовану статистку ми маємо на руках? Як уже було показано, кількість своїх жертва ОУН (м) намагалася підрахувати вже під час війни. У 1944 р., ймовірно в Німеччині, на основі різних звітів був складений список «Полеглих членів ОУН (1941–1943)», де було приблизно 93 прізвища [37].

Розслідування убивств членів ОУН у Києві здійснювалося також у Західній Німеччині. Під час післявоєнного процесу у ФРН було виявлено щонайменше 43–47 «національних українців», які були вбиті київською поліцією безпеки та СД, з яких за іменами або псевдо ідентифіковано 26 осіб [38]. Серед розстріляних, за даними німецьких слідчих, було 12 невідомих членів охоронної поліції та 5–7 членів української кримінальної поліції [39]. У матеріалах слідства є помилки. Наприклад вказано, що Багазія німці розстріляли восени 1943 р., але певні свідчення з того процесу надзвичайно важливі для висвітлення німецьких репресій проти мельниківців.

Як уже було вказано, у «списку 62» Сергія Кота були люди, котрі точно не загинули від німецьких репресій. Порівнявши дані Кота зі списком «Полеглих членів ОУН (1941–1943)», можна побачити, що принаймні 25 осіб в обох документах вказані як такі, що загинули в Києві. Цікаво, що в мельниківському списку 1944 р. фігурують двоє поліцейських, яких нема в «списку 62». Один з них був уродженцем села Нижня Вода (зараз Львівська область) на прізвище Козаченко (ім’я невідоме), який працював «на пості розвідки української поліції» і був розстріляний у січні 1942 р. – ймовірно, разом із редакцією УС [40]. Іншим мельниківцем зі списку «Полеглих…» був також уродженець Львівщини, розстріляний у той же час, що і Козаченко, та який працював «на пості інтендента при обласній команді української поліції у місті Києві» [41]. Загалом, аналізуючи все вищесказане, можна говорити про те, що жертвами німецьких репресій в Києві стало декілька десятків членів ОУН (м) – як прибулих, так і місцевих.

Бабин Яр у мельниківському повоєнному наративі

Віртуальна локалізація діаспорою розстрілів своїх однопартійців у Києві мала свою історію. Більшість активістів ОУН (м), які були у Києві в період окупації, та людей, близьких до членів цього руху, в своїх мемуарах 1940–1960 рр. не згадували Бабин Яр як місце розстрілу мельниківців [42]. Як вже було показано, дехто з них відверто писав, що докладно не відомо, де німці вбивали активістів ОУН (м). Наприклад, Михайло Ситник писав у 1948 р. про місця розстрілів мельниківців у Києві: «Ми ще не знаємо, де ваші могили…» [43]

Деякі оунівці вказували на тюрму СД як на місце вбивства. Так, у 1952 р. Олесь Бабій написав поему «Пісня про Олену Телігу», де зазначав, що поетесу вбили саме у приміщені на Короленка, 33 [44]. Перша відома згадка про Бабин Яр як місце вбивства у середовищі мельниківців була опублікована 19 березня 1955 р. в одному з пам’ятних звернень («меморіалів»): «Схиляємо наші голови в доземному поклоні перед пам’яттю пробоєвого відділу Організації українських націоналістів, що його члени й членкині силою націоналістичної духовности оволоділи Києвом, і за те рукою брунатного займанця були розстріляні у Бабиному Ярі в місяці лютому 1942 року: Олена й Михайло Теліги, Іван і Марія Рогачі, сестри Суховерські, Ярослав Орша і Дарія Гузар Чемеринські, Петро Олійник, Іван Рошко Ірлявський і всі ті невідомі з імени Побратими й Подруги, що їх кістки розкидано по Бабиному Яру…» [45]

Згодом згадки про Бабин Яр як місце загибелі та поховання мельниківців на певний час припинилися. Наприклад, у «Новому шляху» 18 березня 1970 р. була опублікована коротка стаття про відзначення Організацією українок Канади «річниці геройської смерти патронки ОУК Ольги Бесараб і члена ПУН Олени Теліги», яке відбулося 15 лютого того ж року в Торонто. Про вбиту в Києві поетесу сказано, що її життя «забрала рука жорстокого окупанта» без уточнення, де саме [46].

Приблизно в той же час, на початку 1970-х, з’являються публікації, в яких місцем убивства мельниківців у Києві вказується саме Бабин Яр. Однією з перших загальновідомих була книга Анатолія Кузнецова «Бабин Яр», яка вийшла в повній версії у видавництві НТС «Посєв» у 1970 р. після його втечі на Захід. У новий текст автором була внесена наступна цитата: «У Бабиному Яру були розстріляні редактор «Українського слова» Іван Рогач, відома поетеса Олена Теліга, яка була головою союзу письменників та редактором «Літаврів», а також багато співробітників обох редакцій» [47].

Найімовірніше, Кузнецов отримав цю інформацію від мельниківської діаспори, коли вже втік з СРСР, бо під час війни він був дитиною і не мав доступу до інших джерел з цієї проблематики. На це вказує те, що письменник брав участь у відзначенні 30-річчя трагедії Бабиного Яру, організованого у Лондоні українськими емігрантами з Товариства імені Мазепи 26 жовтня 1971 р. На цій зустрічі були присутні представники української діаспори та британських євреїв. Пізніше, в листопаді того ж року, в мельниківському «Новому шляху» вийшла стаття, у якій розповідалося про подробиці цього заходу і вже напряму говорилося, що місцем страти мельниківців у Києві був Бабин Яр. Автор статті, який підписався «М. Г. Тарнавський», назвав Бабин Яр «спільною могилою… жидів, українців і інших національностей» та зазначав, що в лютому 1942 р. там «було розстріляно багато тисяч українського самостійницького активу та ядро українського націоналістичного руху ОУН в Києві» [48]. Водночас у публікації підкреслювалося таке: «В Бабиному Яру десь там спочивають кістки поетки Олени Теліги і її чоловіка. Там спочивають ред. «Українського слова» Іван Рогач, молодий поет Рожко-Ірлявський, талановитий публіцист Орест Чемеринський, ред. Петро Олійник, Дарія Гузар-Чемеринська, проф. Багазій з дружиною, сотн. Кузький, молодий поет Кошик, Демо-Довгопільский, Суховерська та тисячі знаних і незнаних» [49].

З одного боку, стаття була філосемітська та філоізраїлська, а з іншого – «М. Г. Тарнавський» порівнював долю українців і євреїв під час війни й до певної міри релятивізував унікальність Голокосту: «Жиди, по довгій мандрівці й поневіряннях, зайшли назад в обітовану землю своїх предків, створивши самостійну державу Ізраїля. Їм, можливо, легше боротися та бодай згадувати, що в Бабиному Яру загинули тисячі жидів, а українці у поневоленій Україні позбавлені цих можливостей» [50].

У подальшому подібні твердження циркулювали в межах комеморації українською діаспорою окремих представників ОУН (м), які загинули в Києві. На перший план тут вийшла постать Олени Теліги. Відзначення роковин її розстрілу мельниківська діаспора почала активно практикувати ще з перших післявоєнних років. Саме з початку 1970-х, а особливо у середині 1980-х рр. під час цих заходів звучали тези про те, що Телігу та її товаришів убили німці саме в Бабиному Яру. Особливо активно просувався такий наратив у 1987 р. – до 45-ї річниці загибелі Теліги. В багатьох українських громадах у Великобританії, США і Канаді проходили траурні заходи з молитвами, співанням націоналістичних пісень й цитуванням поезії Теліги. Ці заходи у лютому 1987 р. офіційно називалися «відзначенням 45-ї роковини героїчної смерти Олени Теліги та героїв похідних груп, що зложили своє життя за волю України». Водночас підкреслювалося, що в лютому 1942 р. «розстріляно німцями в Бабиному Яру тисячі членів ОУН і українських патріотів міста Києва» [51].

Зокрема, в мельниківському «Новому шляху» 7 лютого 1987 р. було опубліковано агіографічний життєпис Теліги, у якому сказано, що з тюрми СД її та інших оунівців німці повезли «сонними вулицями Києва» до Бабиного Яру, де «блиснули зловіщі вогники німецьких автоматів» і «полягли в невідомому рові геройською смертю за український народ Олена Теліга та інші» [52].

Репресії проти мельниківців в інших регіонах України у 1942–1944 рр.

Ярослав Гайвас назвав 1942 р. «переламовим» для організації [53]. Цей рік почався з масштабних репресій для мельниківців. Ці переслідування можна порівняти з арештами й розстрілами бандерівців улітку–восени 1941 р. Після лютого місяця 1942 р. активісти ОУН (м) в Україні намагалися берегти уцілілі кадри в поліції та самоврядуванні від подальших німецьких переслідувань, не висуваючи гасла боротьби з новим окупантом, що зробили ще в січні того ж року бандерівці. Німці, у свою чергу, продовжили свої переслідування мельниківців, періодично посилюючи або послабляючи репресивні заходи.

Офіційна столиця РКУ стала одним із місць таких переслідувань. 21 березня 1942 р. в Рівному було заарештовано вже згадуваного письменника, редактора газети «Волинь» Уласа Самчука. Його протримали у в’язниці столиці РКУ місяць, до 20 квітня того ж року, за публікацію в газеті «Волинь» статті «Так було – так буде!», у якій не було нічого антинімецького. Самчука спочатку арештували та відправили на одну ніч до в’язниці при українській поліції Рівного, де він мав ночувати у переповненій камері. Наступного дня його перевели до рівненської в’язниці СД, де він сидів у більш комфортабельній камері з написом «лише для німців». Співкамерниками письменника були два «фольксдойчі», які працювали в окупаційних органах. Самчук мав змогу отримувати передачі з їжею з волі, а також спілкуватися з в’язнями з інших камер. У рівненській в’язниці СД сиділо багато членів ОУН – як бандерівців, так і мельниківців, – які щовечора о 9 годині хором співали: «Боже великий, Творче всесильний, нашу Вкраїну нам Ти храни». Перебуваючи в ув’язнені, Самчук зокрема зустрівся з хворим на туберкульоз колишнім заступником коменданта поліції міста Дубно Федорчуком, який також належав до ОУН (м). Мельниківці почали шукати можливості звільнити Самчука з 24 березня 1942 р. В одній з записок організації було вказано, що цензура в статті Самчука «нічого злого не знайшла» і що «негайно треба зробити всі можливі заходи в справі звільнення у Львові і Берліні» [54]. Поки Самчук сидів у в’язниці, СД допитувало інших співробітників «Волині», наприклад Єфрема Скрипнюка. На допитах співробітників газети питали про те, до якої з ОУН – бандерівської чи мельниківської – належить Самчук. На цих допитах говорилося, що «рух Мельника є забороненим» [55]. Поряд із цим, за Самчука з німецького боку заступилися представники, як говорилося в одній мельниківській записці, «військової проп. (пропаганди – Ю. Р.)» [56]. Мова йшла, ймовірно, про відділ пропаганди «У». Можливо, за колишнього редактора «Волині» заступився вже згадуваний Мюллер з рівненського СД. Зрештою українські та німецькі друзі Самчука добилися того, що його звільнили «за амністією», яку приурочили до чергового дня народження Гітлера [57]. Показово, що робота на відділ пропаганди «У» не врятувала від розстрілу Рогача, Телігу й інших мельниківців з їх оточення в Києві. Можливо, допомогло те, що у 1941 р. Самчук у багатьох місцях виступав із лекцією «Від санкюльотів до СА», написаною ним у Празі в травні 1941 р. У тексті лекції оспівувалися нацистська «революція СА» та гітлерівський режим [58]. Не можна виключати, що така демонстративна лояльність до окупаційної влади могла допомогти Самчуку вийти на волю.

Трагічно склалися події навесні 1942 р. для мельниківців у Полтаві. Саме тоді Полтавська область була включена до складу РКУ. Нова цивільна адміністрація розпочала репресії проти активістів ОУН (м), які працювали у місцевих органах влади, поліції, українському Червоному Хресті. Ці переслідування спочатку зачепили прибулих членів ОУН (м), а пізніше – місцевих жителів, які приєдналися до партії. Так приблизно наприкінці березня 1942 р. разом з групою інших мельниківців був заарештований і розстріляний бургомістр Полтави Федір Борківський, який був відомий як учасник подій революції 1917–1921 рр. та багаторічний в’язень таборів на Соловках [59].

Того ж року німці також арештовували мельниківців, які служили в СС. Так був затриманий і відправлений до в’язниці, де просидів біля року [60], активіст ОУН (м) та співробітник зондеркоманди 4а Степан Федак. Йому також пощастило вийти на волю за невідомих обставин [61]. Федака дуже поважав ПУН й особисто Мельник. 1 березня 1943 р. «з нагоди 25-річчя Національної Революції» він був нагороджений «вождем» ОУН «відзнакою Українського політичного в’язня» [62]. Того ж року він зустрічався з польськими підпільними політиками та нарікав на те, що «українські націоналісти дуже розчаровані щодо німців» [63]. Але, незважаючи на своє «розчарування» у німцях, через деякий час Федак приєднався до дивізії СС «Галичина» (ДССГ), де отримав звання оберштурмфюрера СС [64]. За однією з версій, він вступив до дивізії, коли перебував у Журавні [65]. 1 грудня 1943 р. Федака перевели до головного управління СС в Берліні [66]. Перебуваючи на службі, навесні 1944 р. Федак серйозно захворів і був вимушений лікуватися в «Народній лічниці» у Львові [67]. В подальшому його сліди зникають. Існує версія, що він загинув у Берліні навесні 1945 р. [68]

Восени 1942 р. різними зонами окупованої України прокотилася нова хвиля антиоунівських репресій, яка зачепила як бандерівців, так і мельниківців. Активну роль у цих процесах відігравала харківська поліція безпеки та СД. Більшість прибулих до Харкова мельниківців на чолі з Петром Онуфриком (Богданом Коником) виїхали з Харкова ще в березні 1942 р., але в місті напівлегально продовжували працювати активісти ОУН (м) – головним чином місцеві мешканці [69]. У Харкові була розстріляна відома в колах ОУН (м) родина Недужих – Тодось та Марія [70]. 17 вересня 1942 р. стало фатальним днем для родини Недужих. Тоді були заарештовані Марія і Тодось разом з 17-річною дочкою Оксаною, після чого їх відправили до в’язниці СД. За деякими даними, Тодося заарештували трохи пізніше. Марія померла у в’язниці від тифу 31 грудня 1942 р., а Тодось та Оксана були розстріляні німцями 27 січня 1943 р.[71] Найімовірніше, це сталося під час чергового «розвантаження» тюрми напередодні радянського наступу на Харків [72]. Незважаючи на репресії, мельниківці до останніх місяців зберігали своїх представників в органах місцевої влади нацистської окупації. Спроба відновити й посилити мельниківську мережу в Харкові трапилася навесні 1943 р. – після другої окупації міста [73]. Зрештою ця група активістів ОУН (м) була розкрита СД та розстріляна. Важко сказати, скільки саме людей входило до тієї групи мельниківців, але відомо, що серед страчених був керівник відділу праці Харківської міської управи Кононенко, якого розстріляли «разом з друзями» (серед яких був районний бургомістр Горбань) 28 липня 1943 р.[74]

Проведені арешти часто підштовхували низовий склад членів ОУН (м) переходити до активного збройного опору німцям. Так сталося, наприклад, у Кременці, де 23 лютого 1943 р. було заарештовано та того ж дня розстріляно групу місцевої інтелігенції, яка співчувала або належала до ОУН (м) [75]. Українські націоналісти з Кременця згодом називали цей арешт «першою трагедією» [76] або «безглуздим розстрілом» [77]. Пізніше, у березні–серпні 1943 р., мельниківські партизанські загони активно діяли на Кременеччині [78].

Німці часто арештовували та розстрілювали активістів ОУН (м), які навіть не вели активну діяльність. Так влітку 1943 р. у Ніжині Чернігівської області був заарештований і розстріляний мельниківець на псевдо Хариш, родом із Західної України. Ймовірно він прибув на Чернігівщину у 1941 р. в якості перекладача при якийсь німецькій структурі. Звіт ОУН (м) передає слова співробітника СД під час допитів Хариша: «Ми знаємо, що ти останнім часом не є активним, але вкажи коріння, яке пустив ваш рух в терені» [79].

До репресій проти українців і, ймовірно, членів ОУН (м) на Станіславівщині активно долучилося місцеве СД на чолі з Гансом Крігером. У 1941–1942 рр. «гестапо» у Станіславові здебільшого займалося переслідуванням євреїв та бандерівців, а з осені 1943 р. розпочало широкомасштабні репресії проти українців усіх політичних поглядів. Це була широкомасштабна хвиля репресій німців проти українців на території ГГ [80].

Деякі мельниківці, перед тим як були вбиті СД, потерпали від терору бандерівців. Так на Поділлі 28 квітня 1943 р. був заарештований та розстріляний німцями разом з групою людей активіст ОУН (м) Володимир Стасів. За деякий час до арешту його затримали і сильно побили бандерівці і, вирішивши, що він уже мертвий, залишили його тіло [81].

Бували випадки, коли разом з активістами ОУН (м) німці розстрілювали членів їх родин. У Дубно 24 квітня 1943 р. розстріляли Дмитра Панасюка разом з батьком, матір’ю, сестрою, братом, дружиною та трьома дітьми. В Рівному у вересні 1943 р. зв’язкова при інспектораті ОУН П. Мартинюк (повне ім’я невідоме) була застрелена разом з матір’ю [82].

Не всі мельниківці були вбиті німцями безпосередньо в тому регіоні, де вони були активні в роки нацистської окупації. Зокрема, уродженець Закарпаття на псевдо Голод був призначений Ольжичем працювати у Білій Церкві. Точно не відомо, чи робив він щось у тому місті, але через деякий час німці вбили його в тюрмі на Лонцького у Львові [83].

Деякі активісти ОУН (м) сиділи у львівському Янівському таборі («Zwangsarbeitslager Lemberg-Janowska»). Один мельниківець, наприклад, потрапив туди на декілька місяців після бійки з німцем на робочому місці: «Мене вдарив німець на роботі. А я йому здачі віддав. Я був молодий такий, як той казав, з козацького роду хлопець. Я вдарив його, він впав. Вдарився до станка і причмелив… Мені кажуть: «Втікай!» Я втік. А за три дні… думав, обійшлося, а мене раз – і до лагеря» [84].

“Це дослідження виконано за підтримки стипендії The Kolasky Visiting Research Fellowship in the Humanities and Social Sciences, Law Education, and Library Sciences at Canadian Institute of Ukrainian Studies, University of Alberta та в межах проєкту «Europa und die Ukraine im 20. Jahrhundert – sowjetische Herrschaft, deutsche Okkupation und konflikthafte Erinnerungen»”.

Автор дякує за консультації і поради під час написання тексту Каю Струве, Андрію Усачу, Сергію Коту, Юрію Черченку.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.